1. Механізми соціалізації особистості



Скачати 198.02 Kb.
Дата конвертації16.03.2016
Розмір198.02 Kb.




Зміст


1. Механізми соціалізації особистості

3

2. Особливості виховання особистості у контексті її соціалізації

8

3. Особливості соціалізації чоловіків та жінок

11

Список літератури

16


1. Механізми соціалізації особистості

Соціалізація особистості являє собою процес формування особистості у певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід на власні цінності й орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві або групі. Норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, які прийняті в даному суспільстві.

Наприклад, у нашому суспільстві плюнути на когось – це символ презирства, а у представників племені Масаї - це вираження любові і благословення, тобто правила поведінки, пристойності, норми моралі неоднакові в різних суспільствах і поведінка людей, вихованих під впливом різних суспільств, буде розрізнятися. Виділяють наступні стадії соціалізації:

1. Первинна соціалізація або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділитися серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення «світ і я» характеризується як проміжна соціалізація, тому що у світогляді і характері підлітка все є досить хитливим. Юнацький вік (18-25 років) характеризується як стійко концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з'являється бажання знайти своє місце в суспільстві, «вписатися» у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо не приймаються, можливі наступні моменти: збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємин) з людьми і суспільством; зміна себе, «стати як усі»; конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює соціальний досвід, але і відтворює його за рахунок активного впливу на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає літній вік як вік, що здійснює істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням. Більш детальний аналіз процесу формування особистості можливий на основі виділення для кожного віку тієї ведучої діяльності, котра обумовлює головні зміни в психічних процесах і особливостях особистості дитини на даній стадії її розвитку (табл. 1).

Таблиця 1


Період

Ведуча діяльність

Провідна сторона

соціалізації



Дитинство (0-1р.) – етап «довіри до світу»

Емоційне спілкування з дорослими

Освоєння норм відносин між людьми

Раннє дитинство (1-3 р.) – етап «самостійності»

Предметна діяльність

Засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з предметами

Дошкільне дитинство (3-6-7 років) – етап «вибору ініціативи»

Гра

Освоєння соціальних ролей, взаємин між людьми

Молодший шкільний вік (6-11 років) – етап «майстерності»

Навчальна діяльність

Освоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери особистості

Підлітковий вік (11-14 років)

Спілкування з однолітками

Освоєння норм відносин між людьми

Юнацький вік (14-18 років) – етап самовизначення

«світ і я»



Навчально-професійна діяльність

Освоєння професійних знань, умінь.

Пізня юність (18-25 років) – етап «людської близькості»

Трудова діяльність, професійне навчання

Освоєння норм відносин між людьми і професійно-трудових умінь

Етап людської зрілості






Існує свій особливий стиль виховання в кожній соціокультурні. Він визначається тим, що очікує суспільство від дитини. На кожній стадії свого розвитку дитина або інтегрується із суспільством, або відривається. Психосоціальна концепція розвитку особистості, розроблена відомим психологом Эріксоном, показує тісний зв'язок психіки людини і характеру суспільства, у якому вона живе.

Эріксон ввів поняття «групова ідентичність», яке формується з перших днів життя, дитина орієнтована на включення у певну соціальну групу, починає розуміти світ, як ця група. Але поступово у дитини формується і «егоідентичність», почуття стійкості і безперервності свого «Я». Формування егоідентичності – тривалий процес, включає ряд стадій розвитку особистості.

На стадії дитинства головну роль у житті дитини відіграє мати, вона годує, доглядає, дає ласку, турботу, у результаті чого в дитини формується базова довіра до світу. Друга стадія - стадія раннього дитинства пов'язана з формуванням автономії і незалежності, дитина починає ходити, навчається контролювати себе при виконанні актів дефекації; суспільство і батьки привчають дитину до акуратності, охайності, починають соромити за «мокрі штанці». Соціальне несхвалення відкриває очі дитини усередину, вона відчуває можливість покарання, формується почуття сорому.

Наприкінці стадії повинна бути рівновага «автономії» і «сорому». Це співвідношення буде позитивно сприятливим для розвитку дитини, якщо батьки не будуть принижувати бажання дитини, не будуть бити за провини. У віці 3-5 років, на третій стадії, дитина вже переконана, що вона - особистість, тому що бігає, уміє говорити, розширює галузь оволодіння світом, у дитини формується почуття заповзятливості, ініціативи, що закладається в грі. Гра дуже важлива для розвитку дитини, тобто формує ініціативу, творчість, дитина освоює відносини між людьми за допомогою гри, розвиває свої психічні можливості: волю, пам'ять, мислення та ін.

Але якщо батьки сильно пригнічують дитину, не приділяють увагу іграм дитини, то це негативно впливає на розвиток дитини, сприяє закріпленню пасивності, непевності, почуттю провини. У молодшому шкільному віці (четверта стадія) дитина уже вичерпала можливості розвитку в рамках родини, і тепер школа залучає дитину до знань про майбутню діяльність, передає технологічний егос культури. Якщо дитина успішно опановує знаннями, новими навичками, вона вірить у свої сили, упевнена, спокійна, але невдачі в школі приводять до появи почуття своєї неповноцінності, невіри у свої сили, розпачу, втрати інтересу до навчання.

При неповноцінності дитина ніби знову повертається в родину, вона для неї - притулок, якщо батьки з розумінням намагаються допомогти дитині перебороти труднощі в навчанні. У випадку, якщо батьки лише лають і карають за погані оцінки, почуття неповноцінності в дитини закріплюється часом на все її життя. У підлітковому віці (п'ята стадія) формується центральна форма егоідентичності. Бурхливий фізіологічний ріст, полове дозрівання, заклопотаність тим, який вигляд має перед іншими, необхідність знайти своє професійне покликання, здібності, уміння – ось питання, що постають перед підлітком, і це вже є вимоги суспільства до підлітка про самовизначення.

На цій стадії заново постають усі критичні минулі моменти. Якщо на ранніх стадіях у дитини сформувалася автономія, ініціатива, довіра до світу, впевненість у своїй повноцінності, значимості, то підліток успішно створює цілісну форму егоідентичності, знаходить своє «Я», визнання себе з боку навколишніх. Інакше відбувається дифузія ідентичності, підліток не може знайти своє «Я», не усвідомлює своїх цілей і бажань, відбувається повернення, регресія до інфантильних, дитячих, утриманських реакцій, з'являється неясне, але стійке почуття тривоги, почуття самітності, спустошеності, з'являється постійне очікування чогось такого, що може змінити життя, але сама людина активно нічого не починає, з'являється страх перед особистим спілкуванням і нездатність емоційно впливати на осіб протилежної статі, ворожість, презирство до навколишнього суспільства, почуття «не визнання себе» з боку оточуючих людей. Якщо людина знайшла себе, то ідентифікація полегшується.

На шостій стадії (молодість) для людини актуальним стає пошук супутника життя, тісне співробітництво з людьми, зміцнення зі своєю соціальною групою, людина не боїться знеособлювання, вона змішує свою ідентичність з іншими людьми, з'являється почуття близькості, єдності, співробітництва, інтимності з певними людьми. Однак, якщо дифузія ідентичності переходить і на цей вік, людина замикається, закріплюється ізоляція, самотність. Сьома - центральна стадія - дорослий етап розвитку особистості.

Розвиток ідентичності відбувається протягом всього життя, відбувається вплив з боку інших людей, особливо дітей, вони підтверджують, що людина їм потрібна. Позитивні симптоми цієї стадії: особистість вкладає свої сили в улюблену працю і турботу про дітей, задоволена собою і життям. Якщо не на кого вилити своє «Я» (немає улюбленої роботи, родини, дітей), то людина спустошується, намічауться застій, відсталість, психологічний і фізіологічний регрес. Як правило, такі негативні симптоми сильно виражені, якщо особистість була підготовлена до цього всім ходом свого розвитку, якщо завжди були негативні вибори на етапах розвитку.

Після 50 років (восьма стадія) відбувається створення завершеної форми егоідентичності на основі всього шляху розвитку особистості, людина переосмислює усе своє життя, усвідомлюється своє «Я» у духовних роздумах про прожиті роки. Людина повинна зрозуміти, що її життя – це неповторна доля, що не треба переробляти, людина «приймає» себе і своє життя, усвідомлюється необхідність у логічному завершенні життя, виявляється мудрість, відсторонений інтерес до життя перед особою смерті. Якщо «прийняття себе і життя» не відбулося, то людина відчуває розчарування, втрачає смак до життя, відчуває, що життя пройшло даремно.

Стадії і позитивно-негативні виходи з кожної стадії наведені в таблиці 2.

Таблиця 2

Стадії і позитивно-негативні виходи з кожної стадії



+ остаточна форма егоідентичності «прийняття себе, життя», мудрість

- розчарування в житті



8:

старість -

після 50 років


+ творчість, улюблена робота, виховання дітей, турбота про дітей, задоволеність життям

- спустошеність, застій, регресія



7:

зрілість - до

50 років


+ почуття близькості, інтимності, єдність з людьми, любов

- ізоляція, самотність



6: молодість - від

20 до 25 років



+ цільна форма егоідентичності, знаходить своє «Я», вірність собі, визнання себе людьми

- дифузія ідентичності, тривога, самотність, інфантилізм, не знайшов своє «Я», невизнання людьми, «плутанина ролей», ворожість


5:

юнацький вік – від 11 до 20 років




+ впевненість у собі, компетентність

- неповноцінність, невіра у свої сили



4: шкільний вік - від 6 до 11 років

+ ініціативність, цілеспрямованість, активність, заповзятливість, самостійність

- пасивність, наслідування зразкам, провина



3:

дошкільний вік - від 3 до 6 років



  • + автономія, самостійність, охайність, воля, сумнів, сором, залежність від інших

2: ранній вік -

від 1 до 3 років



+ базальна довіра до світу, оптимізм, прагнення до життя

- базальна недовіра до світу, песимізм, прагнення до смерті



1:

дитинство


Эріксон стверджував, що зрозуміти життя можна тільки наприкінці, а прожити його треба спочатку.



2. Особливості виховання особистості у контексті її соціалізації

Концепція формування особистості, що вважає індивіда об’єктом, якості якого прямо залежать від вихователя-суб’єкта, котрий жорстко регламентує їх зовнішніми вимогами, не може не призвести до певних перекосів у системі освіти. Відтак постає гостра потреба виробити такі концептуальні підходи, які могли б стати принципами організації нової системи виховання.

Протилежністю адаптивної методології є культурно-діяльнісна концепція соціалізації. Саме поняття „соціалізації”, яке означає процес формування основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей тощо) в результаті входження її в реальний процес життєдіяльності, спонукає педагогів розглядати процес виховання як такий, що відбувається у всіх його багатоманітних формах – цілеспрямованих, стихійних і т. д.

До 1980-х років радянська наука заперечувала соціалізацію, вважаючи її породженням буржуазної науки. Проте нині соціалізація стала надто модною, особливо з початком формування соціальної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання, де процес соціалізації є предметом дослідження. Історія з поняттям „соціалізація” віддзеркалює характер змін суспільних відносин, процес перебудови парадигми педагогічної науки, еволюції самого її предмета, який, поряд з навчанням і вихованням, став включати і соціалізацію.

До визначення понять „соціалізація” і „виховання” є безліч підходів. У зв’язку „соціалізація-виховання” їх можна визначити так. Соціалізація, як найширше поняття з-поміж тих, що характеризують творення особистості, є не тільки свідомим засвоєнням дитиною готових форм і способів соціального життя, способів взаємодії з матеріальною і духовною культурою, адаптацією до соціуму, але й виробленням власного соціального досвіду, ціннісних орієнтацій, свого стилю життя.

Виховання - це система цілеспрямованих, педагогічно організованих взаємодій дорослих з дітьми, самих дітей одне з одним. Саме в такій особистісній взаємодії відбувається зміна мотиваційно-ціннісної системи особистості дитини, виникає можливість репрезентувати дітям соціально значимі норми і способи поведінки, оскільки виховання є одним з основних шляхів організованої соціалізації.

Тенденція посилення динамізму соціальних процесів сприяє зміні типу відносин між поколіннями, що й визначає культуру суспільства. Американський соціальний психолог і етнограф М. Мід виокремлює три типи культури, що виникають на основі різних відносин між поколіннями:

Постфігуративна культура – історично найбільш ранній тип, що складається в патріархальному суспільстві і всі духовні цінності акумулює в досвіді пращурів, у традиціях. Підростаюче покоління в цих умовах кожен свій життєвий крок, наміри та кожну свою дію обов’язково узгоджує з традиціями. Центром зосередження цінностей стає не сучасне, а минуле. Постфігуративна культура забезпечує спокійне сприйняття дітьми і молоддю досвіду старших, новації з’являються повільно, приріст нових культурних досягнень гальмується авторитарністю предків.

Кофігуративна культура змінює відносини між поколіннями в процесі виховання. У різних галузях життя люди, вирішуючи свої проблеми, звертаються не до традиційних настанов, а до новітніх досягнень науки, техніки, до думок авторитетних фахівців. Центром зосередження цінностей в рамках цієї культури стає сучасність. Батьки змушені рахуватися з тим, що діти перестають орієнтуватись на їх виховні рішення і все більше рахуються з думкою ровесників у референтній групі. Відносини між батьками та дітьми розгортаються за конфліктним сценарієм, чого не було раніше в постфігуративній культурі.

Префігуративна культура виникає на тлі глобальних інформаційних, технічних, соціальних, політичних змін, темпи і масштаби яких не випадає навіть порівнювати з попередніми історичними епохами. Інформаційна революція зробила життєвий світ не тільки для дорослих, але й для дітей значно доступнішим і прозорішим. Інформаційні ресурси стають зрозумілими дітям, інколи навіть без спеціального посередництва учителів і батьків.

Отже, в умовах префігуративної культури центром зосередження культурних цінностей стає майбутнє. В префігуративній культурі практика взаємодії батьків і дітей потребує нових моделей, що базуються на співробітництві. Потрібен сценарій взаємостосунків на основі партнерства, довіри старших до молодших. Отже, нова культура потребує нового типу особистості з такими основними характеристиками, як індивідуальність, творча активність і здатність орієнтуватись на майбутнє: уміння прогнозувати, фантазувати, гнучко переходити в нові види діяльності навіть в ситуації невизначеності.

В соціально-психологічному аналізі проблеми „виховання-соціалізація” починає домінувати інтерпретаційна парадигма. Це поняття ввів американський соціолог Т. Уїлсон. Основним пафосом інтерпретаційної парадигми є уявлення про активну роль індивіда в ході соціалізації. З цієї точки зору, суб’єкт соціалізації не може бути жорстко детермінований соціальними нормами, оскільки він ці норми інтерпретує. Людина є творцем свого соціального світу. А тому невідповідність індивіда вимогам суспільства не є вадою, котра вимагає насильницького пристосування. Така невідповідність є основним джерелом соціальної динаміки.

У вітчизняній педагогічній літературі 1980-х років все частіше висловлювалися думки про уточнення предмета педагогіки, приведення її основних понять у відповідність з тими інноваційними процесами, які відбуваються в теорії і практиці. Такі віяння були пов’язані з потребою введення категорії „соціалізація” в педагогіку та необхідністю визначення її співвідношення з категорією „виховання”.

На цьому тлі відбувалось, по-перше, формування нової галузі педагогіки – соціальної педагогіки, де категорія „соціалізація” посідає провідне місце у визначенні її предмета, а, по-друге, становлення нової парадигми педагогіки, в контексті якої соціалізація розглядається у взаємозв’язку з розвитком, вихованням і самовихованням особистості як суб’єкта соціальних відносин. Одним з перших у вітчизняній педагогіці порушив питання про соціалізацію як передумову виховання особистості В. Сухомлинський.

Ще тоді, коли проблема соціалізації особистості вважалась „закритою” галуззю радянської педагогічної науки, він писав: „Суспільна сутність людини виявляється у її відношеннях, зв’язках, взаємовідносинах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи в різноманітні відносини з людьми, відносини, що задовольняють її матеріальні і духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає його членом. Цей процес приєднання особистості до суспільства і, отже, процес формування особистості, вчені називають соціалізацією”.

Отже, зміни, які відбулися в соціально-історичних умовах та в логіці розвитку наук про людину наприкінці ХХ століття, зумовили необхідність переходу до нової парадигми освіти, в якій педагогічна наука поряд з вихованням у свій предмет включає соціалізацію.


3. Особливості соціалізації чоловіків та жінок

Уже з дитинства головна і велика частина процесів соціалізації особистості полягає в навчанні різним видам соціальних дій як чоловіків, так і жінок. Маленькі дівчатка граються з ляльками, допомагають матері по господарству і нагороджуються за це похвалами дорослих. Навчання дівчинки як паливоди хоча і терпимо, але вважається дурним тоном. Хлопчики ж вважають, що ляльки призначені тільки для дівчисьок і маленьких дітей, а тому найгіршим для них є визнання «мамієм», «дівчиськом». Багаторічне роздільне навчання хлопчиків і дівчат призводить до того, що в зрілості вони мають різні здібності, почуття і переваги.

У зрілому віці статеві розходження і ролі чітко визначаються, а процес рольового навчання ускладнюється. Жінка може одночасно виступати в ролях дружини, матері, громадянки і т.д. Її роль дружини і матері включає одночасно безліч різних ролей, кожна з яких невіддільна від іншої і вростає в неї. Більшість функцій можуть досить добре виконуватися як жінками, так і чоловіками, якщо вони соціалізовані для прийняття властивих їм задач.

Так, у Пакистані домашня прислуга традиційно представлена особами чоловічої статі; на Філіппінах усі секретарі – чоловіки; на Маркізьких островах діти господарюють вдома, накривають на стіл, готують страви, а жінки вишивають. У багатьох країнах світу важкі сільськогосподарські роботи виконуються переважно жінками. Визначення чоловічих і жіночих ролей є суб'єктивним і залежить від конкретного місця і часу.

Кожне суспільство має звичаї, традиції і норми, які відносяться до виконання чоловічих і жіночих ролей. Індивіди можуть дозволити собі обходити деякі елементи цих традицій і звичаїв, але вони ризикують при цьому бути відчуженими від суспільства доти, поки не стануть виконувати ці ролі відповідно до їх статі. Деякі індивіди ігнорують ці вимоги, тому що такі відхилення від запропонованих ролей засуджуються суспільством.

Ролі чоловіка і жінки в суспільстві згодом змінюються. Можливість заміни важкої ручної праці машинною, застосування протизаплідних засобів і, як наслідок цього, зменшення розмірів родини і домашніх обов'язків значною мірою зменшили розходження між чоловічими і жіночими ролями. Жінки, наприклад, стали активно втягуватися в процес виробництва і мають статуси, які раніше вважалися чоловічими. Пристосування індивідів до постійно мінливого віку і вікових статусів – споконвічна проблема. Не встигає індивід пристосуватися до одного віку, як відразу насувається інший, з новими статусами і новими ролями. Ледь юнак починає справлятися з комплексами юності, як він уже стоїть на порозі зрілості; ледь людина починає виявляти мудрість і досвідченість, як приходить старість.

Кожен віковий період пов'язаний зі сприятливими можливостями для прояву здібностей людини, більше того, пропонує нові статуси і вимоги навчання новим ролям. У певному віці індивід може відчути проблеми, пов'язані з пристосуванням до нових рольових статусних вимог. Дитина, про яку говорять, що вона доросліша за свій вік, тобто досягнула статусу, властивого старшій віковій категорії, зазвичай цілком не реалізує свої потенційні дитячі ролі, що негативно позначається на повноті її соціалізації. Часто такі діти почуваються самотніми.

У той же час статус незрілої дорослої людини являє собою комбінацію статусу дорослого з установками і поведінкою, властивими дитинству або юності. У такої особистості зазвичай виникають конфлікти при виконанні ролей, що відповідають її віку. Ці два приклади показують невдале пристосування до вікових статусів, запропонованих суспільством. У нашому суспільстві особливо помітна невдала соціалізація при підготовці до юності і старості. На відміну від примітивних суспільств немає чітко визначених вікових статусів, за винятком повноліття, що настає в 18 років. Батьки юнака або дівчини перебувають у невизначеності щодо того, наскільки зрілим можна вважати юнака або дівчину, і вони нескінченно сваряться зі своїми дітьми щодо вибору ними товаришів і подруг, часу повернення додому, використання грошей, одруження або заміжжя.

Але справа в тому, що і сама людина перебуває в невизначеності щодо сфери докладання своїх зусиль, вибору шляху досягнення успіху в житті, політичних поглядів, кола друзів і т.д. Не дивно, що молода людина нерідко пасує перед важким вибором, надаючи перевагу залишатися залежною від батьків або інших родичів, що характерно для більш раннього віку. Старість у багатьох примітивних, або традиційних, суспільствах шанована в першу чергу тому, що в таких суспільствах люди в основному формують свою поведінку на основі древніх і визнаних звичаїв і традицій, неформального контролю за дотриманням цих традицій.

Однак у сучасному суспільстві, де древні традиції не відіграють настільки значної ролі, старість завдає лише проблем. Індустріальне суспільство, яке швидко змінюється, дуже рідко розглядає старих людей як джерело мудрого керівництва. Запропонованою роллю людей похилого віку став відхід від справ по мірі ослаблення їх сил і здібностей, а їх основною функцією в наступному житті виявляється тільки підтримка власного існування. Тому перехід до ролі літньої людини в сучасному суспільстві дуже хворобливий і складний для кожного індивіда.

Стать і вік – це тільки два приклади з багатьох запропонованих статусів. Все інші статуси включають ролі, що можуть успішно виконуватися тільки тоді, коли кожний з індивідів соціалізується до розпоряджень, встановлених у суспільстві щодо цих ролей. Соціальна позиція, що закріплюється через індивідуальний вибір і конкуренцію, визначається як статус, що досягається. Якщо кожна особистість має деяку кількість запропонованих статусів, які призначаються їй у групі або суспільстві без урахування її індивідуальних здібностей або переваг, то статуси, що досягаються, закріплюються з урахуванням здібностей даної особистості, її ретельності і, можливо, у результаті везіння.

У примітивних, тобто традиційних суспільствах статуси найчастіше є запропонованими і займання кимось певного соціального стану залежить від народження. Чоловік, наприклад, з народження готується бути мисливцем, рибалкою або воїном. У сучасних індустріальних суспільствах особистість має велику свободу у виборі того чи іншого становища. Це багато в чому пояснюється тим, що для її успішного функціонування потрібна досить значна мобільність трудових ресурсів і тому відбувається чітко виражена орієнтація в основному на особистісні якості індивідів, на зміну статусів відповідно до їх зусиль.

Контроль суспільства за справедливістю при визначенні статусів дає виграш у гнучкості тій соціальній системі, яка надає можливість займати значиме положення людям, котрі виявляють для цього найбільший талант. Платою буде неконкурентноздатність тих, хто не зміг "знайти себе" і не в змозі пристосуватися до нових ролей. Це виражається в збільшенні кількості зайвих людей, не вдоволених своїм становищем. Досягнутий індивідом статус вимагає від нього здійснювати вибір не тільки сфери докладання зусиль, але і друзів, організацій, місця навчання і місця проживання.

Такі дії індивіда призводять до того, що він одержує статуси, які не були визначені заздалегідь його батьками. У цьому випадку індивід зустрічається із ситуаціями, значно вилученими від досвіду предків, що створює йому постійні перепони при прийнятті на себе нових ролей. Запропоновані статуси і статуси, які досягаються, є принципово різними, але, незважаючи на це, вони можуть взаємодіяти і перехрещуватися. Наприклад, чоловіку значно легше досягти статусу президента або прем'єр-міністра, ніж жінці.

Те саме можна сказати про можливості досягнення високих статусів сином великого керівника, з одного боку, і сином селянина – з іншого. Основний соціальний стан у суспільстві (соціально-класовий статус) є частково запропонованим (тобто відбиває статуси батьків) і таким, що досягається частково за допомогою здібностей і устремлінь самого індивіда. У багатьох відносинах межа між запропонованими статусами і статусами, що досягаються, є умовною, але концептуальний їх поділ досить корисний для вивчення цих соціальних феноменів.

Ідеал суспільства, у якому більшість статусів є такими, що досягаються, полягає у прагненні до того, щоб люди займали становище у відповідності зі своїми здібностями. Це не тільки дає можливість виявлятися високим талантам, але і виключає можливість виправдувати недоліки. У суспільстві, де більшість статусів пропонуються, індивід не може очікувати поліпшення свого становища. Ті, у кого низька винагорода або невисокий престиж, не відчувають своєї провини в тому, що вони мають низький статус. Кожен з них вважає свою роль і свій статус правильними, а сформоване становище справедливим. Такий індивід не зіставляє своє становище зі становищем інших. Він вільний від почуття ненадійності, амбіційного невдоволення або страху утратити свій статус.

Це відбувається тому, що соціалізація індивіда не пов'язана з очікуванням зміни статусу; він тільки навчається і приймає запропоновані ролі. Разом з тим важко погодитися з низьким статусом у тому випадку, якщо спадкоємні бар'єри убираються і відкриваються можливості для прояву усіх своїх здібностей. Якщо придбання статусів відбувається на основі змагання і доступ до відповідного навчання відкритий для кожного, тоді причиною низького статусу може бути тільки нездатність і некомпетентність. Однак навіть у цьому випадку посередність знаходить можливість для досягнення високого статусу, використовуючи переважні права, групові квоти, пільги і т.п.

Статус, що досягається, максимально забезпечує виконання ролей на базі індивідуальних здібностей. Ролі, його супровідні, як правило, важкі для навчання і часто є конфліктними. З існуючими статусами, що нині досягаються, імовірно, пов'язане як ефективне використання людського потенціалу, так і найбільша погроза індивідуальному духовному світу особистості у випадку невдалої її соціалізації до ролей, що досягаються.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що процес соціалізації особистості протікає в основному під впливом групового досвіду. При цьому особистість формує свій «Я»-образ на підставі сприйняття того, як про неї думають, як її оцінюють інші. Для того, щоб таке сприйняття було успішним, особистість приймає на себе ролі інших і очима цих інших дивиться на свою поведінку і свій внутрішній світ. Формуючи свій «Я»-образ, особистість соціалізується. Однак не існує жодного однакового процесу соціалізації і немає однієї однакової особистості, тому що індивідуальний досвід кожної з них унікальний і неповторний.

Список літератури

1. Андреева Г. Социальная психология. – М.: Аспект Пресс, 2004. – 365 с.

2. Асмолов А. Личность как предмет психологического исследования. – М.: МГУ, 1984. – 104 с.

3. Горячев М.Д. Социальная педагогика. – Самара, 1996. – 452 с.

4. Орбан-Лембрик Л. Соціальна психологія. – К.: Академвидав, 2003. – 448 с.

5. Педагогика. Учебник для вузов  СПб: “ Питер”, 2000.  304 с.

6. Сластенин В. и др. Педагогика. - М.: "Академия", 2002. - 576 с.

7. Смирнов С. Педагогика и психология высшего образования: от деятельности к личности. - М.: "Академия", 2001. - 304 с.



IQdiplom.com - дипломні роботи, курсові, реферати на замовлення


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка