1. Основні методи автоматизованого реферування



Сторінка1/5
Дата конвертації19.03.2016
Розмір1.08 Mb.
  1   2   3   4   5
1.Основні методи автоматизованого реферування

Реферування – це інтелектуальний творчий процес, що потребує осмислення, аналітико-синтетичної переробки інформації та створення нового документа – реферату, котрий має специфічну мовно-стилістичну форму.

Питання щодо автоматизації реферування висвітлено також в аналітичному огляді ВІНІТІ.

Ці дослідження здійснювались за двома напрямами:

- екстрагування з першоджерел найбільш інформативних фрагментів тексту та формування на їх основі рефератів або анотацій (автоматичне екстрагування);

- виявлення в текстах найбільш інформативних фрагментів з наступним синтезуванням із них нових реферативних текстів.

Другий напрям був подальшим розвитком першого і передбачав перехід на вищий рівень згортання інформації.

У цілому методи, що використовуються в авто­ма­тичному реферуванні, поділяються на статис­тич­ні, позиційні та індикативні. Статистичні ме­то­ди базуються на розробках американського вче­ного Г. Луна, який першим у 1958 році отри­мав машинний реферат. Він запропонував здій­сню­вати відбір речень на основі частоти вжи­ва­н­ня слів у реченні (чим частіше зустрічається слово у ньому, тим вища його семантична вага), а також зважати на місце розташування значущих слів у реченні. При відборі речень до реферату для кожного з них визначається його „змістова вага”. Чим більше слів, які часто трапляються, опиняються поруч, тим суттєвішу інформацію містить речення, що і має бути записане до реферату.

Подальші розробки з автоматизації реферу­ва­н­ня, засновані на статистичному аналізі текстів, – це методики російських вчених В. Аграєва, Б. Бородіна та В. Пурто [19]. Перші двоє запро­по­ну­вали методику, згідно з якою вибрані з тексту речення виявляються пов’язаними між собою. Найбільш зв’язаними, а тому такими, що мають бути включені до реферату, вважаються речення, які містять найбільшу кількість однаково значущих слів.

В. Пурто розробив метод оцінки та відбору речень за кількістю інформації, яку вони містять. У цьому випадку тексти підлягають статистичному аналізу для виявлення частоти вживання слів. Словами, що найчастіше вживаються у науково-технічній літературі, є терміни. Дослідник стверджує: чим важливіший термін, тим частіше він зустрічається у тексті, а відібрані речення міститимуть максимальну кількість цих термінів. Обсяг одержаного в такий спосіб реферату складає, як правило, не більше трьох речень, незалежно від обсягу первинного документа.

Тобто у разі використання статистичного ме­то­ду реферування обсяг і якість рефератів повністю залежать від статистичних характе­рис­тик тексту, тому речення, що містять найважливішу інфор­мацію (наприклад, висновки у наукових статтях) можуть бути взагалі не виділені та не ввійти до реферату. Проте визначені недоліки певною мірою компенсуються завдяки простоті аналізу й однорідності рефератів, які готуються за допомою ЕОМ.

Позиційні методи націлені на вдосконалення технології відбору найбільш значущих речень у текстах із залученням складного математичного апарату. Відбір здійснюється на засадах чотирьох взаємопов’язаних методів: натяку, ключових слів, заголовка, локалізації.

Сутність методу натяку полягає у використанні під час відбору речень списку слів, в якому заздалегідь виділено слова з позитивною та негативною змістовою вагою, а також „нульові” (нейтральні) слова. При відборі враховуються тільки слова, що передають позитивну й нега­тив­ну оцінку.

При використанні методу ключових слів роз­гля­даються слова, відібрані за частотним прин­ципом та за цією ознакою визначені ключовими, що є аналогічним до запропонованого Г. Луном підходу.

У методі заголовка головна роль відводиться словнику термінів, відібраних із заголовка та підзаголовків, які мають більшу „вагу”, ніж слова з інших речень тексту. До реферату відбираються речення, де трапляються терміни, котрі наявні у словнику.

Метод локалізації ґрунтується на припущенні, що найсуттєвіша інформація концентрується на самому початку або наприкінці певного уривка чи параграфа тексту.

Зіставлення всіх чотирьох методів показало, що метод ключових слів забезпечує повноту від­биття змісту первинного документа на 15-40 %, метод заголовка – на 30-40 %, а спільне вико­рис­та­ння методів натяку, заголовка та локалізації – на 30-60 %.

Подальшого розвитку цей підхід набув під час розробки індикативних методів реферування, порівняно з якими статистичні та позиційні ме­то­ди відіграють допоміжну роль.

„Індикативні методи дають змогу на підставі синтаксичного аналізу формалізувати виклад ос­нов­ного змісту первинного документа у рефераті телеграфного стилю. Синтаксичному аналізу мо­же підлягати як увесь текст, так і його окремі фраг­менти, що містять типові маркери” [27].

Нетекстова інформація (таблиці, графіки, схе­ми, рисунки) вилучається у ході інтелек­ту­аль­ного реферування, що передує введенню відо­мос­тей до ЕОМ. Відібраним реченням після аналізу надається позитивна чи негативна семантична вага. Крім того визначається семантична цінність окремих елементів речення. Індикатором для виділення таких елементів виступають розділові знаки в середині речення. Наприклад, іменник-підмет має більшу цінність, ніж той же іменник у реченні в іншій ролі.

Електронний словник з алфавітним пере­лі­ком термінів і фраз є покажчиком спеціального ко­ду, що визначає семантичну вагу або семан­тич­ну цінність речення. Така побудова словника дає змогу після незначного редагування вводити до­ку­менти різноманітної тематики та з різно­аспект­ним висвітленням змісту. Обсяг одержаних рефе­ра­тів становить у середньому до 35 % обсягу ори­гі­налу.

На початку 1980-х років російськими науков­цями було запропоновано методику формалі­зо­ва­ного реферування з використанням маркерів для текстів з електроніки. Згідно з цією методикою процес автоматичного реферування зведено до двох процедур:

- власне екстрагування (тобто розпізнавання у тексті первинного документа маркованих речень і видача їх на друк);

- постредагування (під час цього процесу відбувається усунення логічних і змістових повторів, зайвих зворотів, а також додавання необхідних змістових зв’язок між фразами).

Постредагування виконується формалізо­ва­но, отже, може здійснюватися не тільки фахів­ця­ми з певної галузі знання, а й бібліотекарями, біб­ліографами, котрі володіють основами рефе­ру­вання.


2.Проблеми автоматизованого реферування

Навіть для автоматизованого процесу реферування потрібні кваліфіковані спеціалісти цієї галузі, щоб створювати словники; неповнота словників, технічне забезпечення; машина не може зробити повний синтаксичний аналіз речення.

Проблема автоматизованого аналізу тексту –це проблема можливості усунення з повідомлення абсолютно всіх помилок. Чи можна на 100% автоматизувати редакційний етап? Відповідь на поставлене питання така: коли навіть людина-редактор не може усунути з повідомлення ні практично, ні теоретично всіх помилок, то цього тим паче не зможуть здійснити машини.

В наш час ступінь редагованості, який забезпечують системи редагування, є значно нижчим, ніж у людей-редакторів. Проте це не повинно вести до припинення досліджень і конструювання таких програм. Враховуючи сказане, спробуємо визначити, що ж стримує розвиток систем редагування (СР).

Почнемо з операцій контролю. Конструктори СР могли б висловити працівникам ЗМІ таку пропозицію: дайте нам повний перелік норм редагування, формалізуйте їх – і ми сконструюємо на основі цих норм СР. Проте, як виявляється, формалізація норм редагування - вкрай складна задача. Так, можуть бути формалізовані лише ті норми, які можна подати у вигляді параметрів, списків, шаблонів і моделей. На жаль, поки що не можуть бути формалізовані норми, які мають форму положень, які, як правило, стосуються семантичного аспекту редагування повідомлень.
3.Автоматизоване виправлення орфографічних помилок

1. частотний або кількісний - не було машинного словника, але слово вважалося правильним, якщо воно зустрічалося в тексті більше ніж 3 рази. Недолік – якщо текст не великий, то слово може зустрічатися менше ніж 3 рази. Але метод був дуже ефективний і був допомогою коректору.

2. Метод поліграмного контролю – слово розбивається на поліграми (буквенні сполучення). Машина мала поліграмний словник (початок – послідовний перегляд слів – є слово? Ні – кінець; так – розбити слово на поліграми (список №1) – Чи є всі поліграми в списку – так(до 2); ні – видати на помилку).

3. Метод словникового контролю (початок – послідовний перегляд слів – є слово? – ні (кінець), так – чи є слово с такою основою у машинному словнику - ні (вилати на друк як помилку - 2), так – чи відсічна частина входить до парадигми допустимих закінчень – так (до 2), ні …)



Автоматизоване коригування – процес автоматичного виправлення помилок та недоліків тексту на стадії комп’ютерного набору тексту. На перших етапах для автоматизації процесів редагування використовували різні методи пошуку орфографічних помилок. Ці методи можна класифікувати на такі чотири групи: поліграмні, словникові, авто-кореляційні та кроскореляційні.

Поліграмні методи передбачають, що в тексті в кожному слові контролюють сполучення кількох сусідніх літер. Використання словникових методів базується на тому, що контролюють не окремі частини слів, а відразу цілі слова. Особливість застосування авто кореляційних методів полягає в тому, що для контролю тексту як нормативну базу використовують сам текст, тобто його контроль на основі цього ж таки тексту. Використання крос кореляційних методів полягає у використання заздалегідь підготовлених масивів нормативних елементів.

Раніше використання поліграмних методів було зумовлене малим обсягом пам’яті тогочасних комп’ютерів. У наш час застосовують лише словникові методи. При цьому використовують не автокореляційні, а крос кореляційні методи.

4.Автоматизоване виявлення абревіатур

Абревіатура — складноскорочені слова, утворені з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мовах.

Бувають:

ініціальні,

буквенні,

складові (колгосп),

змішані (велику і малі букви поєднанні), галузеві, загальновживані, текстові (лише у межах певної статті).

Абревіатури – найлегший вид помилок для машини, але не для людини.

Є алгоритм їх визначення у тексті (початок – послідовний перегляд слів – є слово? Так – чи вміщує слово 2 і більше великі літери, так – чи це заголовок, ні – присвоїти слову значення абревіатури - є слово? Ітд.).
5.Автоматизований контроль за введенням абревіатур

Абревіатура — складноскорочені слова, утворені з перших літер або з інших частин слів, що входять до складу назви чи поняття. Вживаються в усній та писемній мовах.

Бувають: ініціальні, буквенні, складові (колгосп), змішані (велику і малі букви поєднанні), галузеві, загальновживані, текстові (лише у межах певної статті).

Абревіатури – найлегший вид помилок для машини, але не для людини.



Є алгоритм контролю за введенням абревіатур (початок – послідовний перегляд абревіатур – є абревіатура?так – чи абревіатура загальновживана? Чи є вона у списку №1? Так – чи є біля не розшифровка? Так – Чм є в списку №2? Так – Чи стосується абревіатура галузі, у якій вживається? Так – викреслити розшифровку – Ітд.)
6.Автоматизоване виявлення помилок , пов’язаних із милозвучністю

...


Вживання з-зі-із. «з» - після будь-якої літери і перед голосним; після голосної чи паузи і перед приголосним (крім с, ш). «із» - після шиплячих і свистячих (з, с, ч, ш, щ) і перед шиплячим або свистячим; після групи приголосних і перед групою приголосних. «зі (зо)» - після будь-якої літери і перед сполученням приголосних, коли початковий з, с, ш, щ. Алгоритм: початок – послідовний перегляд слів – є слово?(ні - кінець) – це слово «з»? – чи наступне слово починається на голосний (так - 2) – чи наступне слово починається на з, с, ш, щ, ч (ні – чи стоїть «з» після паузи чи на початку речення – ні , тоді до 10, так, то до 2), так - замінити на зі.
7.Автоматизоване визначення морфологічної інформації

Методи визначення морфологічної інформації:1.власне морфологічний метод - коли на основі суфіксів і афіксів машина визначає морфологічну інформацію; 2.словниковий. Також є метод квазіфлексій. Деякі науковці зазначають його як окремий метод, інші – підметод словникового. Він полягає у тому, що 3-4-буквенні сполучення дають 80 % правильної інформації.

Словниковий метод має два словники: перший – незмінні частин мови – це слова, які складаються з трьох букв (прийменники, займенники, частки); другий – це той, що вміщує квазіфлексії, починаючи від двох кінцевих букв, іноді навіть ціле слово. Спочатку слово перевіряють на наявність у першому словнику, приписується йому код інформації (яка частина мови). Якщо немає у першому словнику, то перевіряють у другому. У словнику два зліва подаються флексії.

Автоматичне редагування тексту на морфологічному рівні передбачає визначення машиною морфологічної інформації слів, зокрема з категоріально-морфологічними характеристиками. Вирізняють три способи такого визначення:

1. словниковий (найефективніший, але вимагає великі обсяги пам’яті – вмістити 11-томний словник + галузеві словники, параметри – частина мови, характеристики, словозміни, афікси, принцип роботи: початкова форма + парадигми флексій). – тупо звіряємо слова зі словником, в якому вказана приналежність до частин мови. Не підходить, якщо є багато помилок.

2. власне морфологічний (80% ефективності, словник слів відсутній, є лише словник закінчень української мови, відсікається від слова найдовше з можливих флексій, підраховується кількість основ у тексті, якщо > 3, слово вважається правильно визначеним).

3. квазіфлексійний (нетрадиційний: абревіатури, скорочення, цифри виносяться в окрему категорію, укладається словник квазіфлексій – останніх 2-3 літер слова, за ними визначається частина мови, 90-100% ефективності, метод розоблений у НАН України).

Алгоритм для квазіфлексій:

Для нього потрібно два словники

1) – 2-3-буквені слова, незмінні частини мови – щоб спростити роботу і не шукати зайвий раз незмінні слова

2) – сукупність кінцевих букв слова (2-4/5 букв)

1.Початок

2. послідовний перегляд слів

3. Є слово?

- ні

4. кінець



- так

5. Чи входить до словника № 1?

- так

6. Приписати категоріально-морфологічні характеристики



переходимо до 2 пункту (в кружечку двійка)

  • ні

7. Чи збігається фінальна частина даного слова з квазіфлексією словн. № 2?

- так


6 в кружечку, за ним 2 в кружечку

-ні


8. Видати на друк як помилку – за ним 2 в кружечку

9.Законодавство з видавничої справи. Загальна характеристика (Нормативно-правове регулювання видавничої справи)

Законодавчу систему України з видавничої справи складає низка законів, кодексів та урядових постанов. Редактор-видавець зобов'язаний не лише досконало засвоїти їх, а й ретельно стежити за змінами й доповненнями, які пе­ріодично приймаються на парламентському чи урядовому рівнях. Адже від цього залежатиме ефективність діяльності видавництва чи видавничого підрозділу, повнота реалізації намірів, проголошених у видавничій програмі.

Умовно українську законодавчу базу, якою регулюються відносини у сфері видавничої справи, можна поділити на дві групи:



  1. Закони та підзаконні акти, що мають безпосереднє відношення до діяльності редактора-видавця.

  2. Закони, кодекси, підзаконні акти, що мають від­ношення до діяльності редактора-видавця в окремих ви­падках.

До першої групи відносяться:

а) Конституція України;

б) Закони України:


  • "Про видавничу справу";

  • "Про авторське право і суміжні права";

  • "Про обов'язковий примірник документів";

  • "Про інформацію";

  • "Про державну таємницю";

  • "Про підприємництво";

  • "Про підприємства в Україні";

в) Постанови Кабінету Міністрів України:

  • "Про державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції";

  • "Про порядок доставлення обов'язкових примірни­ків документів";

  • "Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права та суміжних прав".

До другої групи відносяться:

А) Закони України:



  • "Про об'єднання громадян";

  • "Про свободу совісті та релігійні організації";

  • "Про захист суспільної моралі";

  • "Про рекламу";

  • "Про бібліотеки і бібліотечну справу".

б) Кодекси України:

  • "Господарський кодекс України";

  • "Кримінальний кодекс України";

  • "Про адміністративні правопорушення";

в) Постанови Кабінету Міністрів України:

• "Про затвердження порядку ведення обліку отри­маних валових доходів і валових витрат під час про­вадження видавничої діяльності, виготовлення і роз­повсюдження книжкової продукції".



Конституція України

Конституція України визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи діяльності законодавчої і ви­конавчої гілок влади, виборчої системи, права та обов'язки громадян. Це є головний документ країни, основа творення всього її законодавства.

Кілька статей цього документа мають безпосереднє відношення до видавничої діяльності. Це зокрема стаття 10, згідно з якою державною мовою в Україні є українська мова. У цьому контексті видавцеві потрібно знати офіційне тлумачення положень цієї статті, яке викладене в рішенні Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року і яке є обов'язковим для виконання на всій те­риторії держави.

Статтею 34 Конституція України гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб. Таким чином, згідно з цією нормою, ко­жен громадянин України має право займатися видавничою діяльністю. Однак слід пам'ятати й про те, що здійснення цих прав може бути обмежене законом. Існує кілька чинни­ків для таких обмежень: з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров'я населення; для захисту репутації або прав інших людей; для запобігання розголо­шенню інформації, одержаної конфіденційно чи для під­тримки авторитету (неупередженості) правосуддя.

Одержавши права продукувати й поширювати ство­рені кимсь тексти, видавець, однак, має пам'ятати й про свої обов'язки та відповідальність перед власниками таких текстів, про міру редакторського втручання, про виплату авторської винагороди. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної влас­ності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних їм пресів. Таким чином, автор, як учасник редакційно-ви-данпичого процесу, має право на результати своєї інте­лектуальної, творчої діяльності й ніхто з працівників ви-/іавпицтва не може використовувати або поширювати їх без його згоди.

Закон України "Про видавничу справу"

Цей документ має стати настільною книгою початкуючого видавця та редактора, оскільки в ньому визначені загальні засади щодо організації та провадження видав­ничої діяльності, розповсюдження видавничої продукції, умови взаємовідносин учасників триєдиної складової ви­давничо-поліграфічного комплексу: видавців, друкарів, розповсюджувачів.

Закон складається із шести розділів. У першому ("За­гальні положення") подані визначення термінів, окреслено мету видавничої справи, державну політику у цій сфері. Окремими розділами виділено міжнародне співробітництво суб'єктів видавничої діяльності (розділ III) та припинення діяльності і відповідальність видавця (розділ IV). Принци­повими у четвертому розділі є два моменти:

а) суб'єкт видавничої справи вважається таким, що при-


пинив свою діяльність, з моменту виключення його з
Державного реєстру;

б) міра відповідальності видавця виписана законодав-


ством у кількох площинах: адміністративній, цивіль-
но-правовій та кримінальній.

Особливу увагу початкуючому видавцеві слід зверну­ти на другий розділ Закону — "Організація і здійснення видавничої справи". Тут зокрема варто детально засвоїти права та обов'язки замовника, видавця, виготовлювача та розповсюджувача видавничої продукції, розібратися в су­б'єктах і об'єктах видавничої справи.

Окремою статтею в цьому розділі Закону прописана вимога до видавця щодо необхідності зазначення в кожному примірнику видання вихідних відомостей, елементами яких є: відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; назва; надзаголовкові, підзаголовкові, вихідні дані; випускні дані, класифікаційні індекси, міжна­родні стандартні номери, знак охорони авторського права. Крім того, Закон вимагає аби всі книжкові видання в Украї­ні, незалежно від мови основного тексту, мали обов'язкову анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути тільки видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців.

Важливими в цьому розділі є статті про державний реєстр видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів ви­давничої продукції та про обов'язкові примірники видань. Оскільки порядок застосування цих статей уже регламен­тований окремими підзаконними нормативними актами, про це йтиметься нижче при розгляді таких актів.

У контексті проголошених Україною намірів увійти до Європейського Союзу на правах рівноправного члена парто зазначити, що окремі положення українського Зако­ну "Про видавничу справу" не лише суперечать загальним міжнародним тенденціям у галузі видавничого законо­давства, а й мають у собі зайві елементи регламентації та контролю, властиві тоталітарному суспільству. Так, фахівці Центру розвитку видавничої справи при Інституті "Від­крите суспільство" (Будапешт, Угорщина), які система­тично проводять моніторинг змін чинного законодавства щодо видавничої справи у 19-ти країнах Східної Європи та Середньої Азії, звертають увагу на дві принципові вади українського Закону:


  1. Запровадження Державного реєстру видавців, ви­готовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, згідно з яким "розповсюдження видавничої продукції здійс­нюється після внесення розповсюджувача до Державного реєстру", а поліграфічне підприємство "приймає замовлення м,і виготовлення видавничої продукції за умови наявності у замовника документа про внесення його до Державного реєстру як суб'єкта видавничої справи". Це, на думку за­рубіжних фахівців, є елементами контролю за діяльністю видавця.

  2. Переобтяженість зайвою інформацією вихідних відо-МОСТЄЙ, зокрема у випускних даних. Практично в жодній країні Європейського Союзу, відповідно до практики су­часного маркетингу, не є обов'язковим зазначати наклад видання, номер замовлення, адресу поліграфічного під­приємства тощо.

Незважаючи на ці та інші вади головного видавничого іакопу, видавець все ж має пам'ятати, що до прийняття від­повідних змін і уточнень (а це регулярно відбувається в на­шому законотворчому процесі за безпосередньої ініціативи та участі фахівців і практиків галузі) слід беззастережно н 11 римуватися всіх положень чинного Закону.

Закон України "Про авторське право і суміжні права"

Нерідко досконалим вивченням цього Закону легко­важать і автори, і видавничі працівники. У результаті перші ризикують бути ошукані співавторами чи видавцями, а останні — наразитися на неприємності неминучих судових позовів власників авторських прав, їхніх спадкоємців чи інших суб'єктів авторського права.

Важливо звернути увагу на принципові зміни й допов­нення, які сталися в Законі з прийняттям його у новій ре­дакції 2003 року. Необхідність розробки нової редакції цього Закону викликана змінами в житті країни, в міжнародній системі авторського права та суміжних прав. З-поміж уне­сених змін варто виділити такі:


  1. Уведено до статті 1 "Визначення термінів" цілий ряд нових термінів, які мають відношення до видавни­чої справи. Зокрема: виключне право, інформація про управління правами, ім'я автора, запис, контрафакт-ний примірник твору, організація колективного управ­ління, псевдонім, розповсюдження об'єктів авторського права, службовий твір, суспільне надбання, технічні засоби захисту, цитата.

  2. Уведена нова стаття (4) стосовно повноважень органів державної влади у сфері авторського права і суміж­них прав. Зроблено це з метою підвищення контролю з боку держави за реалізацією Закону, а також для координації дій держави у сфері інтелектуальної влас­ності.

  3. Продовжено термін дії авторського права (стаття 28) — з 50 до 70 років після смерті автора, згідно з міжна­родними нормами.

  4. Унесені нові поняття піратство, плагіат — як види порушень авторського права.

  5. Більш широкими повноваженнями у здійсненні свого права наділена особа, що має авторське чи суміжні права; розширено перелік способів забезпечення по­зовів у справах про порушення авторського права видавцями та розповсюджувачами (стаття 52): може вимагати призупинення митних процедур (якщо є підо­зра щодо переміщення контрафактних примірників); брати участь в інспектуванні виробничих приміщень, складів технологічних процесів і господарських опе­рацій, пов'язаних із виготовленням піратських при­мірників; вимагати, в т. ч. через суд, публікацій через ЗМІ даних про допущення порушення. 6. У новій редакції Закону чітко визначено норму За­кону про співавторство на інтерв'ю. Віднині особа, яка дала інтерв'ю, є співавтором, а опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою цієї особи. Відповідно, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді не передбачається інше. Особливо уважним слід бути видавцеві під час укла­дання угод з авторами, а також у випадках вільного вико­ристання чи відтворення творів, хоча й із зазначенням імені автора. Про тонкощі таких справ також ідеться в окремих статтях Закону.

Закон України "Про обов'язковий примірник документів"

Обов'язковий примірник документа — це примірник ріпних видів тиражованих видань, який передає його вироб­ник на безоплатній або платній основі юридичним особам, ІИЗНаченим законодавством тієї чи іншої країни.

Така своєрідна "зобов'язалівка" для видавця виникла и Європі ще від початку винаходу Йоганном Гутенбергом друкарського верстата й повсюдно стверджувалася вже у XIX столітті — із стрімким розвитком друкарської галузі. Доставляти перші примірники кожного друкованого ви­дання видавця змушувала спершу церковна, а згодом — і пі іська влади. Мета була одна — не допустити появи в світ друків, які суперечили церковним канонам чи законам (або устоям), виробленим державою. Згодом ці функції перебра­ли на себе різноманітні цензурні відомства. Із розвитком демократичних інституцій у Європі та розширенням мережі публічних бібліотек призначення обов'язкового примірника дещо змінилося.

Новітній український Закон про обов'язковий примір­ник документа, як і подібні закони в інших країнах світу, не передбачає нині цензурних функцій, а виконує такі три основні завдання:



  • визначення загальних принципів державної політики у сфері поповнення національного інформаційного фонду України обов'язковим примірником докумен­тів;

  • регулювання інформаційних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи обов'язкового примірника документів;

  • встановлення обов'язків і прав виробників та одер­жувачів документів.

Суть обов'язків видавця (поліграфіста), згідно з вимо­гами цього Закону, зводиться до того, що він за свій кошт повинен доставляти відповідним одержувачам безоплатні обов'язкові примірники щойно випущених у світ своїх ви­дань. До обов'язкових примірників видань належать:

  • усі текстові, нотні, картографічні та образотворчі ви­дання;

  • усі електронні видання;

  • усі нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;

  • усі патентні документи.

Перелік одержувачів обов'язкових примірників до­кументів і порядок доставки встановлюється окремими підзаконними актами. У нашому випадку — Постановою Кабінету Міністрів України. Від початку третього тисячо­ліття чинною для українських видавців є Постанова Ка­бінету Міністрів України № 608 від 10 травня 2002 року, із змінами, внесеними до попередніх постанов, — "Про порядок доставлення обов'язкових примірників доку­ментів". У "Переліку одержувачів обов'язкового безоплат­ного примірника видань України", що є додатком до цієї

Постанови, названо 25 адресатів. З них 10 зазначено як такі, куди потрібно доставляти "усі видання всіма мова­ми, що вийшли в Україні, усі періодичні та продовжу­вані видання".

Видавець має знати найменування таких одержува­чів: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Державний комітет телебачення і радіо­мовлення України, Національна бібліотека ім. В. І. Вер-надського (два примірники), Національна парламентська бібліотека, Книжкова палата України, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького.

Усі інші адресати мають одержувати обов'язкові при­мірники за відповідними профілями. Скажімо, Державна наукова медична бібліотека — усі видання з питань меди­цини, охорони здоров'я та екології, Державна бібліотека для дітей — усі видання для дітей та юнацтва, в тому числі навчальні тощо.

На практиці далеко не всі видавці строго дотримуються вимог законодавства щодо обов'язкових примірників ви­дань. Причини криються у матеріальній площині — для більшості малопотужних видавничих структур, які проду­кують малотиражні видання, така кількість обов'язкових примірників є фінансовим тягарем. З іншого боку, видавці мусять бути свідомі того, що хронічне недофінансування бібліотечної сфери не дає можливості окремим бібліотекам закупляти нові книги. Отож, сигнальні примірники — це чи не єдина гарантія того, що певна кількість конкретного нидавничого продукту збережеться для історії і може бути доступною багатьом читачам.

Цікаво, що в різних країнах Східної Європи та Азії максимальна кількість обов'язкових примірників різна. Найбільше їх в Узбекистані (29), Болгарії (20), Польщі (17), Росії (16). Найменше - у Грузії (1), Вірменії (2), Чехії (4). У більшості країн, як і в Україні, обов'язкові примірники надсилаються до одержувачів коштом видав­ництв. Проте у Литві поштові витрати сплачує центральна бібліотека.



Постанова Кабінету Міністрів України

від 28.09.98 р. № 1540

"Про державний реєстр видавців,

виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції"

Відповідно до статей 12 і 14 Закону України "Про ви­давничу справу" Кабінет Міністрів України затвердив По­ложення про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції та установив реє­страційний збір за внесення суб'єкта видавничої діяльності до Держреєстру (сума збору складає 25 неоподаткованих мінімумів доходів громадян).

Дія цього Положення поширюється на суб'єкти видав­ничої справи незалежно від форм власності та організацій­но-правових форм, за винятком видавців та розповсюджу­вачів друкованих засобів масової інформації.

У цьому документі чітко окреслені критерії внесення суб'єктів видавничої справи до реєстру: видавці (якщо обсяг випуску видавничої продукції складає п'ять назв на рік); виготівники (якщо випуск продукції за рік складає суму понад 500 тисяч гривень); розповсюджувачі (якщо мають мережу книгорозповсюдження (магазини, кіоски, палатки, автомати, лотки тощо). Роботу цю здійснює Держкомтеле-радіо України та його відповідні підрозділи в областях.

10.Роль літредактора у сучасному видавництві

Завданням редактора є професійно "провести" доручений йому оригінал всіма етапами редакційно-видавничого процесу — від редагування авторського оригіналу до перевтілення його в конкретний вид видавничої продукції та випуску в світ



Обов'язки редактора:

ґрунтовне ознайомлення з поданим авторським оригіналом та підготовка аргументованого редакторського висновку на придатність його до редагування;

формулювання письмових вимог до автора щодо необхідності доробки оригіналу та ретельна перевірка виконання зауважень після повернення з доопрацювання;

редагування затвердженого головним редактором авторського оригіналу у відповідності з технологією і технікою редакторської правки;

ознайомлення автора з унесеними правками, погодження з ним запропонованих скорочень, доповнень, змін;

надання авторові необхідної допомоги у вдосконаленні архітектоніки оригіналу (структурування розділів, параграфів, доцільності додавання до авторського тексту передмови, післямови, покажчиків, бібліографічних довідок, коментарів, приміток, ілюстрації,тощо);

редагування підготовлених автором ілюстративних матеріалів, з'ясування необхідності в додатковому ілюстративному ряді, визначення місця його розташування; перенесення авторських виправлень до редакційверстки;

підготовка каталожної картки видання, а також рекламних текстів для відділу маркетингу;

візування видавничого оригіналу: до верстання, до друку, у світ;

безпосередня участь у розробці проекту художнього оформлення;

робота з другою версткою, плівками, чистими аркушами і сигнальним примірником у відповідності з методикою редагування.

11.Поняття про зміст і завдання редакційно-видавничого процесу (РВП)

(Етапи РВП і зміст роботи редактора на кожному з них)
Редакційно-видавничий процес — це сукупність обумовлених практикою книговидання послідовних дій видавничих працівників, спрямованих на підготовку і випуск у світ того чи іншого виду видавничої продукції.

І Підготовчий. пошук потрібного автора та оригіналу є найважливішою справою на цьому етапі дій видавця чи редактора. Авторським оригіналом (рукописом) є створена автором і подана для редакційно-видавничої обробки творча чи наукова праця з усіма необхідними компонентами (рисунки, таблиці, ілюстрації).

Шляхи потрапляння авторських оригіналів до видавництва: "Самопливні" - автори самі приносять твір до видавництва. Літературні агенти - виступають своєрідними посередниками між видавцем і автором, хоча однозначно представляють інтереси останнього, в Україні, праця літературних агентів ще непоширена.

Натомість спосіб виходу на майбутнє видання через виставково-ярмаркові та інші книговидавничі зібрання стає мит більш результативним. індивідуальні замовлення авторам. Відповідно до профілю видавництва і розробленої видавничої програми, редактор сам відшукує кваліфікованого автора й запрошує його до видавництва. Ознайомлюється із оригіналом і пише ред. висновок. Вимоги редактора до автора під час прийняття оригіналу:оригінал має бути підписаний автором із зазначенням дати подання його до видавництва і комплектний.

ІІ Редакційний етап

Рецензування майбутнього видання є обов'язковим тоді, коли готуються до друку: підручник або навчальний посібник з грифом Міністерства освіти і науки України; довідкове, енциклопедичне видання;наукове, науково-популярне видання.Рецензією прийнято називати критичний твір, у якому розглядається й оцінюється опубліковане.

Редактор, ознайомлюючись із рецензією, має звернути увагу, наскільки правильно і ґрунтовно вона зроблена. Як правило, цей жанр складається з трьох частин: загальної, посторінкового розгляду та висновку. Вимогами змістової частини рецензії є обов'язкове окреслення повноти твору за такими параметрами: Порядок проходження оригіналу в редакції середнього чи спеціалізованого видавництва:

1. Перше читання (чи детальний перегляд) оригіналу редактором та його аналіз.

2.редагування.

3. Робота з відредагованим текстом технічного і художнього редакторів перед верстанням.

4. Верстання відредагованого тексту в обумовленому форматі і у відповідності із вказівками технічного та художнього редакторів.

5. Читання першої верстки, звіряння редакторських виправлень, внесених у форматі А4. Коректорські процеси зчитування і вичитування.

6. Виведення підписаної редактором і головним редактором верстки на папір.

7. Виведення оригінал-макета на плівки.

8. Виготовлення, редагування, звіряння і виведення на плівки художнього оформлення зовнішньої і внутрішньої частин видання.

ІІІ Виробничий етап Звіряння й підписання до друку відбитків художнього оформлення, зроблених після кольороподілу. Звіряння й підписання до друку сигнального примірника.

IV Маркетинговий Нерідко буває, що слабкий зміст книги компенсується успішною рекламою та іншими маркетинговими акціями. І, навпаки, тому редактор бере участь у створенні каталожної карти, організації рецензій у пресі та розповсюдженні.
18.Загальна характеристика одиниць виміру обсягу видавничої та поліграфічної продукції.

Авторський аркуш – одиниця обсягу матеріалу, створеного автором.

Вона дорівнює:

40 000 знаків прозового тексту,

700 рядків віршового тексту,

3 000 см2 площі ілюстративного матеріалу.

Обліково видавничий аркуш – це одиниця обсягу всього матеріалу видання, за кількісним значенням нічим не відрізняється від авторського, тільки він ще включає в себе передмови, післямови, реквізити, зворот титулу та ін.

Фізичний аркуш – площа поверхні одного боку друкованого аркуша; поліграфічна одиниця.

Паперовий аркуш – ½ фізичних аркушів, які додаються в машину.

Умовно-друкарський аркуш – умовна одиниця обсягу, яка слугує для порівняння обсягів видання друкарень або для порівняння видань на різних форматах.


20.Коефіцієнт використання паперу та його застосування для визначення формату сторінки складання

Коефіцієнт використання паперу – відношення площі полоси набору до площі необрізаної сторінки.

Визначається за формулою:

К = (ахb): (АхВ),

де а – ширина полоси набору,

b – довжина полоси набору,

А – ширина сторінки.

22.Сторінки складання (полоси набору): види, вимоги до формування

Сторінка складання – це відбиток тексту чи зображувальних елементів на сторінці видання.

Види:

текстова – сторінка, що містить тільки текст;

ілюстративна – містить одну або кілька ілюстрацій;

мішана – містить текст і ілюстрації;

початкова – перша текстова чи або мішана сторінка видання чи його частини;

кінцева – остання.



Вимоги:

поля мають бути на сторінці складання – корінцеве – не менше 10-ти мм, верхнє – 12 мм, зовнішнє – 11 мм, нижнє – 15 мм. Відстань між сторінками складання має бути не менше 16 пт залежно від виду видання сторінок складання у ньому може бути від одної до кількох.



23.Таблиці як елемент видання. Основні частини таблиці. Класифікація таблиць за характером їхнього заповнення і розміщення на сторінці складання

Таблицею називаються текстовий чи цифровий матеріал, згрупований у вигляді горизонтальних рядків і вертикальних колонок, розділених лінійками, що мають заголовки.

Основні частини: головки, що містять заголовки всіх колонок (головка може членуватися горизонтальними лінійками на яруси); основного текстового та цифрового матеріалу в рядках таблиці, які утворюють її хвостову частину.

За характером заповнення

цифрові (всі колонки містять тільки цифрові дані та математичні знаки),

текстові (містять тільки текст),

мішані (одна частина колонок текстова, а інша - цифрова),

математичні (одна колонка містить математичні або хімічні знаки чи формули),

ілюстративні (хоча б в одній колонці є ілюстрації).



За характером розміщення

клаптикові;

клаптикові поперечні або розгорнуті;

сторінкові повздовжні та поперечні;

поперечні з окладом на парній сторінці.

24.Правило підрахунку кількості паперу на видання

Підраховується за формулою:

Р = 1 + f •Vп.а. • r • S • g/ 106 ,

f – норма відходів паперу,

Vп.а – обсяг паперових аркушів,

r – наклад видання,

S – площа паперового аркуша.


Vп.а=???????


25.Норма і сигнатура як елемент видання. Вимоги щодо їхнього розміщення

Сигнатура – порядковий номер друкованого аркуша видання, необхідний для полегшення виконання друкарських операцій, а саме: друкування, фальцювання, комплектування блоків, перевірки готової продукції. У різних видання порядок розміщення не однаковий. Її розташування має відповідати частці аркуша: видань які друкуються 1/16 частку – 16 с., в 1/8 частку – через 8 с. тощо. Ніколи не ставлять на титулі.

Норма – коротка позначка замовлення, яка включає прізвище автора, перші слова назви , іноді просто номер замовлення. Розміщується на першій сторінці кожного друкованого аркуша, крім першої, і слугує для полегшення комплектування книжкових блоків. Норму складають шрифтом 6 кеглю, гарнітурою основного шрифту та поміщують у лівому кутку першої сторінки друкованого аркуша слідом за сигнатурою з відбивкою 8 -12 п. Норму ставлять також на вклейках. На сторінках з художніми ілюстраціями її бажано заверстувати так, щоб при обрізуванні блоку вона відрізалась.

28.Етапи творення терміна

1. Сфера функціонування (з’являється слово і воно починає існувати в усній мові як професіоналізм).

2. Етап фіксації (коли апробовується в документах).

3. Уніфікація (термін набуває поширення).

4. Стандартизація ( вносять термін у стандарт, і він стає частиною терміносистеми).


29.Дієслівно-іменні сполуки

Стійкі дієслівно-іменні сполуки – це лексико-граматичні аналітичні одиниці вторинної номінації, що є неоднослівними найменуваннями дії, стану, процесу чи якості й складаються з дієслівного компонента з переосмисленим первинним значенням та іменникового компонента, що несе основне смислове навантаження.

Відповідаючи розвиткові аналітизму індоєвропейських мов, складні номінації дієслівного типу створюються внаслідок розходження між потребами мови у вираженні процесуальної семантики у сфері непростежуваних (абстрактних) реалій та її обмеженими словотвірними потенціями.

Цілісність переданого СДІС номінативного значення досягається завдяки органічному (взаємодоповнюючому) поєднанню її конституентів, що супроводжується перерозподілом функціонально-смислового навантаження між ними. Зазнаючи часткової втрати власного реально-речового змісту, дієслівний компонент (“вербалізатор” за У. Вайнрайхом чи “предикатор” в термінології Н.Д. Арутюнової) як носій категорійного значення дієслівності виконує функції граматичного центру сполуки. Номінативну значущість і лексичну конкретність вона отримує завдяки іменниковій складовій, що формує її семантичне ядро.

Співвіднесеність складних найменувань дієслівного типу на денотативному рівні з єдиною поняттєвою одиницею ставить їх в один ряд з дієсловами та дає змогу ідентифікувати відношення функціональної еквівалентності між цими двома різновидами цілісних номінативних одиниць у системі засобів позначення сучасної української мови.

Маючи повний набір притаманних дієсловам властивостей та функцій, СДІС можуть вступати з ними у синонімічні відношення. При цьому співвідношення між зазначеними одиницями має різний характер, що зумовлено неоднорідною словотвірною похідністю іменникового компонента сполуки. Наявність спільнокореневого відповідника СДІС можлива лише за умови його етимологічної спорідненості з семантично опорним конституентом складного дієслова: давати пояснення – пояснювати, давати згоду – погоджуватися, проводити агітацію – агітувати, чинити підкуп – підкуповувати, здійснювати нагляд – наглядати, досягти домовленості – домовитися, вносити пропозицію – пропонувати, робити обшук – обшукувати, вкривати ганьбою – ганьбити, робити прогноз – прогнозувати, чинити перешкоди – перешкоджати тощо. Внаслідок транспонування в дієслівну одиницю онтологічно непохідних предикатних іменників та деад’єктивів абстрагованої семантики новоутворені сполуки або слугують єдиним засобом позначення реалій позамовної дійсності (давати приклад, виправдовувати сподівання, ставити / побити рекорд, віддавати перевагу, входити в азарт, викликати гордість, наражати на небезпеку, зберігати / витримувати дистанцію, чинити беззаконня, надавати слово, чинити самосуд, завдавати збитків, користуватися нагодою, порушувати тему, потрапляти в немилість, розвіювати сумніви, набирати чинності, складати повноваження, виходити з-під контролю тощо), або складають синонімічну пару наявним у системі мови різнокореневим однослівним відповідникам (брати приклад – наслідувати, наносити візит – відвідувати, піддавати тортурам – мучити, укладати угоду – домовлятися, вживати заходів – діяти тощо).

Проведене дослідження не підтвердило тезу про дублетний характер аналізованих сполук щодо існуючих у мові спільнокореневих дієслів-еквівалентів, оскільки СДІС є аналітичними не лише за формою, а й за додатковими можливостями свого семантичного наповнення.

Завдяки неповній втраті дієслівним компонентом власної предметної семантики загальне значення сполуки може ускладнюватися додатковими семантико-граматичними та експресивно-стилістичними відтінками. Так, дієслово у складі СДІС дає змогу:

1) передавати вичерпну якісно-кількісну характеристику позначуваної дії, процесу чи стану шляхом експлікації характеру їх протікання у плані інтенсивності чи повноти охоплення (кидати докір, грузнути у боргах, обливатися потом, поринути у роботу, обпікати / свердлити поглядом, занурюватися в роздуми, метатися в здогадах, вмирати зі сміху, згорати від сорому, оточити увагою тощо);

2) позначати різні моменти протікання вираженої іменником дії (початок (заводити розмову, зав’язувати стосунки, зав’язувати листування, вступати в полеміку, переходити в наступ, входити у вжиток, входити в моду, ставати на захист тощо), тривалість / продовження (вести бесіду, вести полеміку, підтримувати листування, розгортати наступ тощо) чи завершення (поривати знайомство, розривати стосунки, виходити з моди, припиняти полеміку тощо));

3) експлікувати багатократність, повторюваність дії чи її дискретність (сипати жартами – кинути жарт, сипати звинуваченнями – кинути звинувачення);

4) диференціювати доконаність чи недоконаність позначуваної іменниковим конституентом акції (брати приклад – взяти приклад, висувати / ставити вимогу – висунути / поставити вимогу, піддавати бомбардуванню – піддати бомбардуванню);

5) виявляти можливість, готовність, схильність суб’єкта до виконання вираженої іменником дії чи перебування його у певному стані (йти на ризик, йти на таран, доводити до завершення, піддавати сумніву, зберігати мовчання, зберігати спокій, брати під охорону, брати шефство, брати відповідальність, обходити мовчанням, завойовувати довіру, завойовувати симпатію);

6) диференціювати віднесеність дії до суб’єкта та її спрямованості на об’єкт (завдавати – зазнавати збитків, втрат, краху; піддавати критиці – зазнавати критики; покладати відповідальність – нести відповідальність; давати позику – брати позику; виводити з ладу, рівноваги – виходити з ладу, рівноваги; давати притулок – знаходити притулок тощо);

7) визначити контексти використання СДІС, їх різну суб’єктно-об’єктну сполучуваність (надавати спростування (про особу) і слугувати спростуванням (про предмет); брати під арешт кого та накладати арешт на що та ін.);

8) визначити сферу використання складних дієслів, їх закріпленням за певним стилем мовлення (мати мрію (нейтр.) – пестити мрію (книжн., уроч.), мати успіх (нейтр.) – увінчуватися успіхом (книжн., уроч.), давати життя (нейтр.) – дарувати життя (книжн., уроч.), дати ляпаса (нейтр.) – заліпити ляпаса (розм.), виносити догану (нейтр.) – вліпити догану (розм.), зіпсувати репутацію (нейтр.) – підмочити репутацію (розм.) тощо).

Іменник як семантично опорний конституент СДІС відкриває можливості стильової диференціації складних дієслівних номінацій, спеціалізації їх значення, а також вираження семантики модальності.

Аналітизм будови досліджуваних сполук зумовив специфіку їх синтагматичних властивостей, що знаходить вияв, зокрема, у можливості поширення їх семантично верховного члена компонентом означального характеру з метою уточнення та конкретизації позначуваної предикативної ознаки та експлікації її відповідної якісної оцінки: робити офіційну заяву, дати гарну відповідь, вживати заходів безпеки, проводити перший експеримент, здійснювати свою помсту, мати право скаржитися тощо. У низці випадків конкретизація виражених СДІС дії, стану, процесу чи якості атрибутом (морфологічним чи синтаксичним) є єдино можливим засобом адекватного відображення ситуації позамовної дійсності, що пов’язано з обмеженою словотвірною похідністю прислівників: мати ритуальне значення, справляти захисну дію, робити семний аналіз, надавати медичну допомогу, мати лікувальну дію, надавати правовий захист, мати вирішальний вплив, нести кримінальну відповідальність, кидати бойовий клич тощо.

Однією з диференційних ознак складних найменувань дієслівного типу є їх здатність до абсолютивного вживання, що компенсує відсутність такої можливості у відповідних їм дієслівних еквівалентах. Порівняйте: Їхній студебекер, розвинувши максимальну швидкість, уже обгонив колону (О. Гончар). – Водій зробив невиправну помилку – він здійснив заборонений обгін (З газети).
30.Лексико-семантичний спосіб термінотворення

Лексико-семантичний (комп’ютерна мишка, крило автомобіля) – неморфологічний спосіб термінотворення, полягає в термінологізуванні слів загальновживаної лексики. Ці слова, стаючи термінами, ревізуються: насамперед переглядається їх семантична сторона. Внаслідок термінологізації відомі слова або цілком утрачають зв’язок зі своїм первісним значенням, набуваючи якісно нових значень (арматура), або зберігають зв’язки із ним (блок).

Історично термінологізування слів пояснюється тим, пише В. П. Даниленко, що наукові поняття формуються на підставі узагальнень, отриманих у процесі практичного пізнання світу, на підставі «мовних понять», на які накладаються логічно опрацьовані наукові поняття. Лінгвістично це веде до ускладнення семантичної структури слова. Це явище призводить до появи в сучасній українській мові деяких омонімів. Поряд із словами побутовими, що давно відомі мовцям, з’являються слова-терміни, які позначають певне наукове поняття (лата, риштовання та ін.). Будівельні терміни утворюються лексико-семантичним способом постійно, однак застосування його в різні часи було неоднакове. Дослідники відзначають, що цей спосіб узагалі був активним тоді, коли виникали спеціальні виробництва, ремесла і т. ін. У наші дні спостерігається послаблення його продуктивності. Причини зрозумілі, оскільки він менш здатний задовольняти вимоги словотвірної системи термінологічних рядів. Сучасні системи термінів не підпорядковані способам найменування за зовнішніми аналогіями. Рівень сучасної науки і техніки висуває строго наукові ознаки побудови найменувань із певними класифікаційними ознаками. Лексико-семантичний спосіб не може в переважній більшості забезпечити таку системність. Проте він ще продовжує відігравати певну роль у творенні будівельних термінів і має навіть деякі переваги щодо інших способів (слова, утворені ним, короткі, легко запам’ятовуються).



Лексико-семантичний спосіб термінотворення полягає в розщепленні багатозначного слова і поступовому творенні омонімів. Для термінів це є не дуже хорошим способом їхнього утворення. Адже термінологія передбачає точне вживання поняття. На жаль, однакові терміна за написанням і звучанням мають різне значення у різних галузях.
36.Основні тенденції в діяльності ЗМІ.

Головна мета ЗМІ - впливати на свідомість і підсвідомість людей, надавати їй бажаних якостей і напрямків, наближаючи масові реакції до ідеалу, який відповідає політичним, ідеологічним та культурним нормам, що утвердилися в суспільстві під впливом його рушійних сил.

Функції преси розрізняються за результатами її впливу на найважливіші сфери людської діяльності: це:


  • Політична пропаганда

  • Суспільне виховання

  • Поширення культурних цінностей

  • Регулювання господарських відносин

  • Громадський контроль

  • Розважальна діяльність

Преса впливає на: розвиток соціальних процесів, формування й відображення громадської думки, згуртування суспільності довкола вирішення певних проблем та задач. Натомість відбувається зворотній зв’язок: через окремих реципієнтів впливають на соціальні, економічні інститути, політичні розклади, органи управління суспільством.

Цю гуртуючу все загальність феномена сучасних ЗМІ швейцарський професор Роджер Блюм звів до п’ятьох основних тенденцій розвитку масового інформування:



  1. Монополізація (“Хто лідер на ринку товарів, той володіє і ринком новин”)

  2. Інтернаціоналізація (глобалізація) як вияв міжнародної інформаційної взаємозалежності всіх від усіх (“комунікативне село”)

  3. Уніфікація (зміст і позиція газет усе подібніші, верстка і дизайн усе характерніші: кожній газеті – свій сегмент інформаційного ринку, тобто увагу певної аудиторії)

  4. Комерціалізація (“Зароби на себе і свою свободу САМ – чи продавайся”; але це призвело до потурання низькому смакові в т.зв. рептильних, “других”, парфумерних і т. ін. неінтелігентних виданнях)

  5. Цифровізація (себто “мережопреса”, “комунікаційний комп’ютерний безмір” з наслідками повного відчуження читача від своїх дій і собі подібних індивідів).

На прикладі друкованих медіа все зазначене виявляється дуже наочно. Але для того, щоб тенденції успішно втілювалися, слід усе-таки дотримати певних правил гри на інформаційному полі. Один з найвідоміших дослідників преси Вальтер Хагеман визначив набір основних умов для успішної діяльності в сфері мас-медіа (стосується як видань, так і всіх, хто ці видання робить):

1 – безпристрасність як відстороненість від предмета повідомлення через різнобічне інформування про нього;

2 – коментування, незалежне від поточного напряму громадської, офіційної думки та будь-яких нав’язаних точок зору;

3 – видання масової преси в безпосередній, близькій сприймачам формі;

4 – духовна незалежність журналістів, що довели свою мужність у обстоюванні істини (моральний авторитет);

5 – вивільнення преси від необхідності враховувати суто адміністративні, партійні, ділові інтереси, але – сувора відповідальність за своє слово перед його сприймачами і призвідцями;

6 – високий діловий рівень видавців і їхня повага до творчої свободи журналістів як ознаки високого реноме їх спільного медіа-проекту.

40. Інформаційні жанри газетних матеріалів.

1) З а м і т к а –лаконічне повідомлення про актуальні, нові події та явища, які зачіпають суспільні інтереси. Мета – орієнтувати читача шляхом неявного оцінювання подій при їхньому оприлюдненні.

Зміст замітки організовується шляхом контамінації протостилів: аналітичного і репродуктивного, або ж описового.

Повідомлення для агенції нова форма замітки. Зявилась завдяки поширенню інформагентств та Інтернету. Призначається для того, щоб його багато цитували. Тому воно має містити у першому ж реченні посилання на джерело інформації.



Замітка-факт – різновид замітки, не має заголовку, ключові елементи виділяються жирним шрифтом. Містить 4-5 рядків з констатацією певної події і відповідає на запитання ХТО? ЩО РОБИВ? ДЕ? КОЛИ? (В ЯКИЙ СПОСІБ? ЧОМУ?).

2) Р о з ш и р е н а і н ф о р м а ц і я – гібридна форма між заміткою й кореспонденцією. Розвиває тему попереднього повідомлення, даного раніше в формі замітки-факту, має заголовок. Обсяг – до 30 рядків тексту, де подаються коментовані подробиці, відповідаючи на запитання: ЯК? ЧОМУ?

3) З в і т – вузько інформаційний жанр, мета – дати читачеві детальну інформацію про події, які його турбують. Прояснює суспільне значення конкретних вчинків і прийнятих рішень. Обсяг – від 40 до 200 рядків.

Звіти-свідчення – гібридна форма звіту і репортажу. Більш розтягнутий у часі, являє собою чиюсь розповідь. Завдання журналіста – підвести читача до самостійного висновку щодо подій, які розкриває інша людина.

4) Р е п о р т а ж – дуже розгорнуте інформаційне повідомлення, події відтворені в їх просторово-часовій послідовності задля того, щоб створити ефект присутності у читача. Мета: активно залучити громадськість до реагування на певні подразники в межах системи прийнятних ідеалів та цінностей. Стильова протооснова репортажів – глибоко прихований аналітизм подій, репродуктивність з елементами опису плюс трохи експресії.

5) І н т е р в ‘ ю утворюється шляхом стильової контамінації на ґрунті певної теми. Воно є інформаційно цінним лише тоді, коли його дає ключова особа для розуміння певної ситуації. Кожен блок виражає основну тему бесіди, має свою підтему, яка розкриває тему провідну.

Домінує в інтерв’ю аналітичний протостиль з доданням елементів описового – плюс широке застосування репродуктивного і експресивного протостилів.


  1. Аналітичні жанри в газеті.
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка