1. сутність філософії та її роль у суспільстві термін



Сторінка1/6
Дата конвертації26.03.2016
Розмір0.84 Mb.
  1   2   3   4   5   6
1. СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів : «філео» - любов і «софія» - мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі – «любов до мудрості». Українські філософи XVIII – XIX століть, і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудріє». Вперше термін «філософія» з'явився у вжитку давньогрецького мислителя Піфагора (570-497 р. до н.е.). Він вважав, що мудрість притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив давньогрецький філософ Платон (429 – 347 р. до н.е. ). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними.

Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII – VI ст. до н. е. у Давній Індії, Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалась. У різні епохи домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. В Європі до XII ст. філософія охоплювала все знання про світ , тобто зародки всіх наук. Предмет філософії пройшов свою еволюцію. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Філософію можна трактувати як осягнення розумом всезагального.

Найбільш загальні засади сущого ( буття – небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування, істина, добро тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу – Бога, матерії тощо. Філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія , то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

Філософський світогляд заснований на розумі. Предметом філософських досліджень стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо.

Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Завдяки своїй свідомості людина організовує своє життя. Існують певні форми , в яких твориться, зберігається і передається духовність – мистецтво, мораль, релігія, філософія. Це поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд.

Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Центральна проблема світогляду – відношення людини до світу. Існує три типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний; оцінювальний; практичний.



Функції світогляду:

  • функція тлумачення, розуміння світу;

  • оцінювальна (аксіологічна) функція;

  • праксеологічна функція.

Виділяються три історичні типи світогляду: міфологічний світогляд; релігійний світогляд; філософський світогляд.

Трактування відношення людини і світу є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття займається онтологія.



Онтологія – вчення про першооснови буття.

Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо. Онтологія охоплює вчення про категорії.



Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини.

Гносеологія – теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології – філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки – дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з'ясовує історія філософії.

Метод – сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.

Діалектика – метод, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей.

Феноменологічний метод. Формування понять, якими оперує філософія.

Трансцендентальний метод. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення).

Герменевтика. Проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.

Функції філософії:


  • світоглядна – системне, абстрактно-теоретичне, пояснення світу;

  • загально методологічна – формування загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

  • пізнавальна (гносеологічна) – пояснення найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

  • прогностична – розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу;

  • критична – принцип «піддай усе сумніву», виконуючи анти догматичну роль у розвитку знань;

  • аксіологічна – дослідження об'єкта з точки зору різноманітних цінностей;

  • соціальна – завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

  • гуманістична – шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії ;

  • освітня – пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.

2. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ КОСМОЦЕНТРИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь у її творенні брали арії – кочові племена. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах – збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в т. ч. військовою аристократією – кшатріями. Звідси назва ведійської міфології – брахманізм.

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (дершан) філософські школи. До них належать веданта, міманси, вайшешика, санкх'я і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень – сансару, яка породжена кармою – відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу і місця людини у ньому у веданті і мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев'ять субстанцій – землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум.

Санкх'я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман – принцип індивідуальності й духовності. Ньяя приділяла увагу теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака – локаята. Буддизм – світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Вважає, що життя – це страждання. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака – локаята – єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів – воду, вогонь, повітря, землю і (іноді) ефір. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі.

Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст. до н. е.



Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень – людинолюбство. Вчення про жень – це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв.



Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності.



Філософія Давньої Греції

Давньоіндійська філософія виникла в VI ст. до н. е.

Поділяється на три етапи:

1. VI V ст. до н. е. Філософія зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального.

2. IV III ст. до н. е. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

3. III ст. до н. е. – V ст. н. е. Замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук.

Це перша історична форма філософії. Охоплювала всі знання про світ.

Першим мислителем вважають Фалеса. Він стверджував, що основою усього сущого є вода.

Анаксімандр вважав основою світу апейрон – безкінечне і Анаксімен, який стверджував, що це повітря.

Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. Виникає піфагореїзм.

Піфагореїзм – напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутності речей.

Вони порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого (зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом та Зеноном, які намагались розв'язати проблему тотожності і відмінності сущого, а також руху і спокою.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла, Анаксагора і атомістів Левкіппа і Демокріта.



Класичний період давньогрецької філософії.

Поворот інтересів мислителів від космосу, світу до людини.



Антропоцентризм – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької – «мудреці»). Вони усвідомили протилежність людини і світу, суб'єктивного і об'єктивного. Відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини.

Мислителем Протагором людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Проти софістів виступали: Сократ, Платон, Арістотель. У соціальному вченні вони стверджували значущість соціальних інститутів, а в загально філософському – намагалися відновити загально значущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів.

Заслугою Сократа, Платона і Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей.

Філософія епохи еллінізму.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство, скептицизм.



Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон.

Епікур відродив атомістичне вчення Демокріта. Філософія Епікура – епікурейство.

Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представники: Піррон та Секст-Емпірик. Систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». Пропонували атараксію – стан незворушності й не затьмареності душі.



Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії.

Представники: Плотін, Порфирій, Прокл.

3. ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ

Залежно від історіософської позиції, Середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятою є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Носіями філософії було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Патристика

Перший період (II – VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.



Патристика (лат. pater – батько) – сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II – VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» – Квінта Тертулліана, Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики – примат віри над розумом.



Схоластика

Наступний період (XIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.



Схоластика (лат. scholastikos – учений, шкільний) – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З XIII – по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського, який пристосував вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Схоластика практично вирівнює в значущості віру й розум.

Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:



  • «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

  • «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;

  • тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

  • людина і розумна душа.

Дискусія між номіналістами і реалістами.

Реалізм (лат. realis - суттєвий, дійсний) – філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Реалісти – Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський – вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму.



Номіналізм (лат. nomen – ім'я) – філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти – Вільям Оккам, Жан Буридан – вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій.



Філософія епохи Відродження

Період XV – XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства. Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження. Із соціальної точки зору дана епоха стала епохою пробудження особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують епоху античності. Відродження – це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, зміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів.

Розквіт художньої культури (Данте Аліг'єрі (1265 – 1321), Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), Буонарроті Мікеланджело (1475 – 1564 ) набув небувалого розмаху, перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука.

Концепція двох істин :



  • релігійна – вважалось, що дана Богом через Біблію як одкровення;

  • філософська є знанням, отриманим на основі вивчення природи – божого творіння.

В цей час виникла і поширилася реформація – релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви.

Революційним щодо усвідомлення місця людини в світі, в системі «людина – природа – Бог» було геліоцентричне вчення Миколи Коперніка (1473 – 1543). Земля – центр Всесвіту, людина – вінець творіння. Геоцентрична система ґрунтується на теології.



Теологія – вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Розвивалася астрологія. Земля проголошувалася однією з планет, що обертається навколо Сонця (Коперник), а Сонце однією із зірок, навколо яких є свої планети – Джордано Бруно (1548 – 1600). Галілео Галілей (1564 – 1642) і Йоганн Кеплер (1571 – 1630) складали гороскопи.

Неоплатонік Микола Кузанський (1401 – 1464): «єдине» – тотожне безкінечному. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму.

Пантеїзм – філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Джордано Бруно стверджував, що космос і божество безкінечні, вони єдині. Природа – це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати притаманна всім речам природи.

В цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

4. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ(XVII – XVIII ст.)

Наукова революція XVI – XVII ст. та її вплив на розвиток філософії

Особливості наукової революції:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту.

3. Проголошення математики мовою науки.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки.



Метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога й душу.

Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстанція. Субстанція – те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), само детерміноване (незалежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі всього сущого, породжує його.



Основні протилежні напрями у філософії Нового часу.

Емпіризм – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).

Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей.



Раціоналізм – філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

У філософії Нового часу було протистояння матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти – Бога, душу.

В цей час утворилися світоглядні форми – деїзм, дуалізм, пантеїзм.

Деїзм стверджував, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. Деїсти визнавали замість природи, вважали її мовби другою субстанцією. Дуалізм виходив з визнання співіснування двох субстанцій – духовної та матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступали як щось єдине, світ поставав водночас природою і Богом.

Натуралізм – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури).



Форми натуралізму:

механістичний – намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки;

фізикалізм, біологізм, кібернетизм – спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини.

Суб'єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта.

Намагається вивести об'єкт із суб'єкта, пояснити об'єкт через суб'єкт. У філософії Нового часу зародилась індивідуалістична і суспільна (тотальна) теорія суб'єкта. Стрижневою її проблемою є відповідь на питання, хто реально здійснює процес пізнання - окрема людина чи суспільство.



Емпіризм. Англійська філософія XVII – XVIII ст.

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Засновником емпіричної традиції є Ф. Бекон. Йому належить відомий вислів «Знання – це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон». Він запропонував метод індукції – це хід думки від одиничного до загального (поняття, аксіоми). Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він посилив роль дедуктивного методу в пізнанні. Його споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.

Номіналізм – філософський напрям, який визнавав реальне існування поодиноких речей, вважаючи загальні поняття лише породженими людським мисленням іменами, знаками, назвами.

Світогляд Гоббса є суто механістичний. Основні властивості тіл він зводив до протяжності, форми, тобто до так званих об'єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру.

Систематичності й цілісності емпіризм набув у працях видатного мислителя, філософа Дж. Локка. Він зосередився на дослідженні можливостей розуму, зробивши поворот від об'єкта (природи) до суб'єкта. Основна його праця називається «Дослідження людського розуміння». Локк є сенсуалістом.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка