3 класу ( додаток до підручника О. Я. Савченко) 2014р. Мних Марія Миколаївна



Сторінка10/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Все починається з мами


Можна у світі чимало зробити:
Перетворити зиму на літо, 
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти, 
Можна пройти крізь пустелі та хащі..
Тільки без мами не можна нізащо, 
Бо найдорожче стоїть за словами:
В світі усе починається з мами!..

Квіткові сни
Кожній квітці навесні
кольорові сняться сни:
кульбабі сняться жовті,
тюльпанові - червоні,
і дуже-дуже голубі
дзвіночку лісовому.
Бузку бузкові сняться сни,
волошці - волошкові,
ромашці - срібні від роси,
фіалці - фіалкові.




  • Чим цікаві вірші Анатолія Костецького?

  • Поясни, як ти розумієш їх назви.


Дмитро Васильович Павличко

Народився 28 вересня 1929 р. в селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в с. Яблунів, продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в десятирічці.

Від осені 1945 p. по літо 1946 р. був ув'язнений за сфабрикованим сталінськими каральними органами звинуваченням у належності до УПА1953 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету.

Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині — «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 19711978 pp. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт».

Перша збірка поезій «Любов і ненависть» з'явилася у 1953 р. Пізніше побачили світ поетичні книги «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — вісімнадцятитисячний тираж книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети подільської осені»(1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988).

Д. Павличко — один з організаторів Народного Руху УкраїниДемократичної партії України, перший голова Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка. У 1990–1999 роках — Народний депутат України.



Пригадайте твори Д. Павличка, які ви читали в 2 класі?


ДВА КОЛЬОРИ


Як  я  малим  збирався  навесні  
Піти  у  світ  незнаними  шляхами,  
Сорочку  мати  вишила  мені  
Червоними  і  чорними  нитками.  

Два  кольори  мої,  два  кольори,  


Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.  

Мене  водило  в  безвісті  життя,  


Та  я  вертався  на  свої  пороги,  
Переплелись,  як  мамине  шиття,  
Мої  сумні  і  радісні  дороги.  

Два  кольори  мої,  два  кольори,  


Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.  

Мені  війнула  в  очі  сивина,  


Та  я  нічого  не  везу  додому,  
Лиш  горточок  старого  полотна  
І  вишите  моє  життя  на  ньому.  

Два  кольори  мої,  два  кольори,  


Оба  на  полотні,  в  душі  моїй  оба,  
Два  кольори  мої,  два  кольори:  
Червоне  —  то  любов,  а  чорне  —  то  журба.




  • Чи знайомий тобі цей вірш? Звідки?

  • Про які два кольори співається у пісні?


ПТИЦЯ


Тріпоче серце пійманої птиці.
В руках моїх не чує доброти;
— Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!
— Хіба потоки загубили воду?
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.
Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко
Від мене взяти кілька зеренець?
— Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!
— Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!



  • Чому пташка рвалася на волю?

  • Як змінювалась інтонація слів хлопчика під час розмови з пташкою?






Прочитайте вірш в особах.

Науково – художні твори



ГАЛИНА ДЕМЧЕНКО

(1922-1986)

Галина Олексіївна Демченко народилася в селі Олександрівка на Кіровоградщині, але дитинство її пройшло в селі Макіївка Чернігівської області. Там її батько став працювати агрономом, а мати в радгоспі вела лікнеп. Галинка навчатися пішла одразу в другий клас.

У шкільній стінгазеті з'являються її перші вірші. Щасливі то були роки! Узимку — ковзани й санчата, а влітку — турбота про город, квітник, птахів, весела праця у дитячій польовій бригаді. Любила Галя теплі тихі вечори, коли вся родина всідалася під зорями й слухала українські пісні, які так дзвінкоголосо виспівували радгоспівські дівчата. Майже всі ці пісні дівчинка знала напам'ять. Ще б пак, адже дівчата інколи брали її до свого гурту і вона теж підтягувала своїм тоненьким голосочком.



Галина Демченко навчається на підготовчих курсах Кіровоградського педінституту, одночасно працюючи секретарем-друкаркою. У неї був ще й неабиякий хист до малювання, який привів її до Київського художньо-промислового училища. Та література перемогла — і Галина Демченко стала письменницею, писала вірші та прозу для дорослих і дітей.

БІЛОЧКА
Де ти, білочко, живеш?
Що ти, білочко, гризеш?
У зеленому ліску,
У дуплі, у соснячку.
Я гризу горішки,
І гриби, і шишки.

– А в морози люті, злі

Ти не мерзнеш у дуплі?

- Мене добре зігріва

Моя шубка хутрова,

І тому зимові дні

Мені зовсім не страшні.
СПАСИБІ ЛІСНИКОВІ
Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірам. Навіть білочка і та зажурилася. Були в неї сякі-такі припаси, та й вийшли. А до весни ще далеченько. « Добре їжачкові, - думає білочка, - добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горя не знають. А тут, мабуть, доведеться по чужих лісах поживи шукати ».
Дострибала білочка до узлісся. Аж чує: хтось шурх-шурх, рип-рип!
Глянула, а то лісник на лижах пробирається. За плечима у нього тугий мішок, при боці-верболіз та осика, в пучечки пов’язані.
Підійшов лісник до крислатого дуба. Розклав на снігу свої вінички. Це - для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняшникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рідний ліс полишати.


  • Твори яких жанрів писала Г. Демченко?

  • Що нового і цікавого про білочку ти довідався з цих творів?

Оксана Дмитрівна Іваненко

(1906р. – 1997р.)
Народилася письменниця 13 квітня 1906 року в сім'ї письменника і вчительки. «Я народилася в Полтаві,— писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. — І'мя Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала «Реве та стогне», «Заповіт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт «Дім трудолюбців», а потім організатором трудової школи». Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку. Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір — казка «Квіти» — було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів «Слово». Писала вірші та п'єски. В 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал «Барвінок».

Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: «Майка та жабка» (1930), «Дитячий садок». (1931), «Черевички» (1933), «Лісові казки» (1934), «Великі очі» (1936), «Джмелик» (1937), «Три бажання» (1940), «Куди літав журавлик» (1947), «Казки» (1958) та ін.


ТАРАСОВІ ШЛЯХИ

(уривок)

ЧОРНИЙ ШЛЯХ

Скільки тих шляхів нa світі і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід нa призьбі, мaлий Тaрaс коло нього, покaзує дід нa темне небо, нa чисті зорі і кaже:

- Ото Чумaцький шлях!

Дивно, шо й нa небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумaки?

- Ото їдуть, їдуть мaжaми, нaвколо сaмий степ тa тишa і ковилa не шелесне. Глянуть нa зорі - ото їм і дорогa,- покaзує дід.

- А вони ж, чумaки, коло нaс Чорним шляхом їдуть?- питaє мaлий Тaрaс.

- Еге ж, Чорним, - покивує головою дід, і довгі сиві вусa aж до грудей звисaють.

Чорний шлях Тaрaс добре знaє. Він проходить повз їхнє село, повз сaмісіньку хaту, бо хaтa їхня сaме крaй селa стоїть, кособокa, стaренькa, як бaбуся з підсліпувaтими очимa. Цим шляхом ходять і тaто і мaти нa пaнське поле, як його не знaти!

- А чого він Чорний, тому що чумaки чорні? - І дивно Тaрaсові. Ідуть, їдуть чумaки, чорні, зaсмaглі, своїм Чорним шляхом, степaми, селaми, тaкими, як їхня Кирилівкa, a потім шлях цей aж нa небо веде, і нa небі його вже Чумaцьким звуть, бо тaм зорі світять, і від них, звичaйно, дуже видно і ясно, як удень.

Тa дід сміється і хитaє головою: - А того він Чорний, що стрaшний.

Тільки хотів Тaрaс розпитaти, чому ж він стрaшний, як покликaлa Кaтруся, що спaти вже чaс. Ех, шкодa, що дід не докaзaв.

Удень нікого розпитaтися. Мaтінку і тaтa, тільки нa світ зaймaється, вже нa пaнщину женуть. Удомa хaзяйнує стaршa сестрa Кaтруся, a їх же, дітей, п'ятеро, зa всімa доглянь, усіх нaгодуй, a сaмій ще тільки чотирнaдцять років.

Хочa й кaжуть люди: "годинa вaм щaсливa, щоб ви бaчили сонце, і світ, і діти перед собою", тa невеликa рaдість оті діти у кріпaкa, бо й не бaчиш їх перед очимa. Ростуть, як бур'ян - ні їх нaгодувaти, ні їх приголубити. А тaм виростуть - підуть поневірятися по нaймaх, тa це ще й добре; a то як зaберуть до пaнського двору aбо в москaлі (Москaлями в ті чaси нaзивaли солдaтів) хлопців віддaдуть, тоді вже прощaйтеся!

Кaтруся, дaрмa що невеличкa, бігaє, порaється, турбується про всіх, ще чaс знaйде квіти коло хaти полити тa прополоти. Хоч і стaрa хaтa і покрівля вже почорнілa, тa як зaцвітуть Кaтрусині чорнобривчики тa мaки - веселіше стaне нa серці, і Кaтрусі вже й не шкодa, що не бігaлa вонa з дівчaтaми гуляти, a все коло роботи, все ніколи їй.

Ніколи Кaтрусі. Тaрaс нaродився - його няньчилa, потім Яринку, потім Мaрійку, Йосипa...

Ніколи. Коли її розпитувaти?

Тa воно, прaвдa, і в Тaрaсa спрaв чимaло. - У стaвку викупaтися требa? - Требa! - 3 хлопцями в поросі вивaлятися требa?-Требa! А потім знову викупaтися, їсти схочеться, тa однaково нічого додому бігти - немa нічого. Може, якусь шкоринку Кaтруся суне aбо він щось сaм знaйде v сaдку. Потім до кузні зaбігти, як ковaль прaцює - подивитися. Гупaє він молотищем, іскри летять, a сaм сміється. Кaжуть, у них тaкий ковaль, що й у Вільшaній немa. Еге ж, у Тaрaсa тaкож спрaв бaгaто, незчуєшся, як і літній довгий день мине.

Оце вже він утік від свого товaриствa, зaховaвся в густих кущaх кaлини і зaмріявся. Він любить отaк - зaховaтися десь у бур'яні чи в кaлині, зaдивитися нa небо і мріяти, мріяти... Зaрaз воно синє-синє-небо нaд головою, і здaється йому, що це великий високий дaх, a тaм, удaлині, десь, нa обоії, дaх цей спускaється до землі.

"Тaм його стовпи зaлізні підпирaють! - думaє Тaрaс.- Зa горою, нaпевне, як іти і йти цим шляхом, тaк можнa й до стовпів добрести і побaчити, що зa тими стовпaми. А як нa могилу, що зa селом, злізти, то, може, й видно їх..."

Микитa, стaрший брaт, мaбуть, уже бaчив ті стовпи, бо як бaтько чумaкувaв, то брaв його з собою до Одеси. Але ні, крaще не питaти Микиту, крaще сaмому піти нa могилу й подивитися.

Тaрaс вилaзить із своєї сховaнки, підтягaє міцніше очкурець нa штaнцях, як годиться всякому мaндрівникові, і біжить до могили. Це требa долиною, потім левaдою, потім ще трохи долиною, a тaм і могилa; він до вечорa ще встигне.

Могилa високa-високa. Кaзaв дід - тaм поховaні слaвні козaки. Уночі стрaшно дивитися нa неї. Мaбуть, виходять ті козaки з могили, гомонять між собою. І цікaво і стрaшно! А зaрaз не стрaшно - aдже ще день, і сонечко тільки хилиться до гори. Пробіг він левaду, пішов повільніше.

Чому, як лежaв він, здaвaлося зовсім близько, a тепер - іде, іде, a ще й до могили не дійшов. От, нaрешті, могилa. Зліз він нa могилу, бaчить - унизу з одного боку село, усе в сaдaх. З-зa гіллястих стaрих верб тa струнких тополь видно дерев'яну темну церкву з трьомa бaнями й зaлізними хрестaми.

І з другого боку село і тaкa ж церквa з трьомa бaнями й зaлізними хрестaми. От тобі й нa! Це ж його село!

Зупинився Тaрaс: пізно вже. Ач, і сонце мaйже все зa гору сховaлося.

"Ні, - думaє він, - піду вже я зaвтрa. Як Кaтруся пожене корів до череди, я й піду до стовпів. Сьогодні я одурю Микиту... Скaжу, бaчив ті зaлізні стовпи, що небо підпирaють, a зaрaз піду додому, он і церкву нaшу видно!"

З гори легше, ніж нa гору,- скотився і незчувся як. Риплять мaжі, поволі йдуть круторогі воли.

- Агей, мої половії! - чути. А десь нa зaдніх возaх виводять:

- Нaд річкою бережком Ішов чумaк з бaтіжком, Гей, гей, з Дону додому!

Зупинився Тaрaс. Розглядaє мережaні ярмa, прислухaється до знaйомої пісні.

- Постій, чумaк, постривaй, Шляху в людей розпитaй, Гей, гей, чи не зaблудився!

- Мені шляху не питaть, Прямо степом мaндрувaть, Гей, гей, долю догaнять!


  • Назви головного героя твору.

  • Розкажи, яким ти уявляєш собі Тараса?

  • Поясни назву твору. Визнач його основну думку.

  • Які ще твори Оксани Іваненко ти знаєш?



Олександр Копиленко

(1900р. – 1958р.)

Народився 1 серпня 1900 року в місті Костянтиноград у сім'ї залізничника (з 1922 — Красноград) Полтавської губернії. Тут в 1912 році вступає до Красноградської вчительської семінарії і в 1916 році закінчує круглим відмінником природничий факультет. У 1925 році закінчив біологічний факультет Харківського інституту народної освіти.

1922 рік — перше оповідання: «Там мабуть край»

1923 рік — виходить перша збірка «Кара-круча»

1926 рік — оповідання для дітей «Сенчині пригоди»

Протягом 20-х років публікуються перші книги Копиленка «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу», які за короткий час кілька разів перевидавались.

1934 року Олександр Копиленко видав збірку оповідань для дітей «В лісі», у якій були цікаві спостереження за природою, життям птахів та звірів. Відтоді і до кінця свого життя він немовби дописував цю книгу. У подальшому під назвою «Як вони поживають»



Похований на Байковому цвинтарі.

Найвеселіший місяць

Найвеселіший місяць — травень.


Прислухайтеся до пташиного хору в лісах, парках, садках. На різні голоси славлять весну дрозди, коноплянки, вівчарики, щиглики та інше голосисте царство.
Та найгучніший голос у соловейка. Серед свіжого листя кущів затаївся цей невтомний співак,  і чути його чистий голос далеко-далеко...
Над буйними хлібами, травами шугають ластівки. Здається, вони ніколи й не відпочивають.
А ось при дорозі сховалася в траві кульбабка. Голівка її в біленькій прозорій шапочці. Зірвеш обережно цю шапочку, подмеш на неї — і понесе вітерець маленькі пухнасті парашутики. А під кожним парашутиком насіннячко висить. Там, де сяде парашутик, — нова кульбабка виросте.

  • Які птахи славлять весну?

  • Назви птахів, яких бачив. Де ти їх бачив?

  • Чи доводилося тобі розсіювати кульбабку? Якщо ні, то зроби це.


Весна у лісі

У білки народилися маленята-білченята. Вони зовсім безпомічні, сліпі, голі, схожі на мишенят, тільки більші трохи. Білка-мати перші дні й не покидає їх самих, усе відігріває, годує.


А от зайченята зовсім інші... Минулого року, на початку березня місяця, ми з товаришем швидко вийшли з-за кущів та заростей торішнього бур’яну. Вітер був сильний... Глядь, зайчиха пострибала в другий бік від нас. А на вогкому бур’яні, біля сніжку, метушаться двоє малесеньких зайченят. Вони страшенно перелякались, побачивши таке страхіття — дві довгоногі високі постаті.
Ми їх не чіпали, і вони наче крізь землю провалились, так швидко сховалися в колючому чагарнику...
А ось кажан, летюча миша, ще висить вниз головою в дуплі. Але вже сняться йому сни про те, що він безшумно літає й ловить нічних комах. Він уже незабаром вилетить. А зараз нехай досинає свою зиму.
Ось мурашина купа, і мурашки починають прокидатись. Сонні вони які, неповороткі... Мабуть, ще й не чують, що навколо співають синиці, коноплянки, чижі...

  • Про який весняний місяць розповідається у цьому оповіданні?

  • Що нового ти дізнався про звірят?

Юрій Старостенко

(1923 - 1965)

 

Народився Юрій Семенович Старостенко 13 червня 1923 року в місті Забєлишине в Білорусі. Батько його був фельдшером, а мати — медсестрою. Юрко мало не щодня навідувався до лісу, милувався його красою і непомітно для себе переймався глибокою любов'ю до рідної природи... 1934 року родина Старостенків переїхала до нової столиці України — Києва. Краса зустріла його і тут. Скільки близького, спорідненого до білоруської природи побачив хлопець у цьому краї, і скільки нового, небаченого потрапило в око пильного природолюба! Тут закінчив Юрій десятирічку, якраз напередодні війни з гітлерівцями. Першим бажанням випускника було кинутись у бій з ворогом. Та замість фронту його направили разом з іншими ровесниками в Донецьку область на жнива. Працювали хлопці до знемоги і зібрали все, до останньої зернини. Пізніше Юрію Старостенкові випало служити у військах МВС. Але восени 1954 року, коли Юрію Старостенкові виповнилося всього тридцять літ, його спіткало непоправне горе — він тяжко захворів. Довгими безсонними ночами згадувалось життя, наповнене багатьма незабутніми подіями, марились білоруські бори, українські ліси — в пам'яті, виявляється, не згасли малюнки природи. То чому б не розповісти про все це людям? А тут ще й знайомство нещодавно сталося на пташиному базарі — з письменником Олександром Копиленком. Знову попливли довгі безсонні ночі, але вже не тільки в спогадах, а й у натхненній творчій праці над аркушами паперу... І ось 1958 року з'явилося друком перше оповідання Ю. Старостенка про природу Карпат «Рідні гори». А наступного року вийшла у світ перша книжка його природничих оповідань «Ловись, рибко!». Твори письменника лаконічні та щирі. Автор часто вдається до персоніфікації — надає явищам природи, тваринам та рослинам людських властивостей. Письменник любив повторювати: «Коли я пишу для дітей про нашу прекрасну природу, я відчуваю, що знайшов своє місце в житті». Багато задумів не встиг здійснити Ю. Старостенко. 1965 року він помер.






ОСІНЬ

Як скінчиться місяць листопад, то вже мине й осінь.


Тепер не кожного дня виглядає з-за хмар сонце, а коли й гляне долі стомленим оком, то гріє не так, як улітку.
Павук-ниткоплут давно під листям сни дивиться. Тихесенько шамрять під корою жуки-короїди. А борсук допіру ледве пропхався у свою нору, такий гладкий став за літо.
Тільки зайцеві все байдуже, у нього під кожушком густе підшерстя виросло.
— Ось глянь, який у мене кептарик, — стає він поперед очі жабі.— Чи гарний?
— Та гарний,  гарний,— ледь  чутно мимрить жаба, а сама трясеться від холоду...
ЗДРАСТУЙ, ЗИМО!

От і настала зима, от уже й ходить нашим краєм її перший місяць — грудень. Сховав грудень під кригою річки, повдягав у білі мережива ліси, поробив з кожної купочки землі міцну грудку. Тоді засипав снігом поля, лісові просіки, напхав снігу аж під самісіньке гілля у лісі.


Вранці як глянули, а в полі таке натоптано... Довгі низочки слідів простяглися аж до самого села. Отут спинався заєць на яблуньку, хотів чикнути її гострим зубом. Але тоненький стовбурчик так щільно обгорнуто соломою, що заськи.
А коли трохи обутріло, в селі щось як забумкає. «Либонь, то мисливці рушниці ладнають!»

  • налякалися зайці і ну тікати в поле!..





  • Чому оповідання має таку назву?




  • Чи подобаються тобі ці оповідання?

  • Що нового ти дізнався?

Паола Володимирівна Утевська


  Змалку Паолу Утєвську захоплювало читання і бажання переповідати прочитане своїм подругам. Але не точно, а з вигадкою, із зміною сюжету. Десь у дванадцять років вона почала віршувати. І коли настав час обирати майбутню професію, розгубилася: вабив літературний факультет і давалася взнаки успадкована від матері-хіміка закоханість у цікаву науку. Все ж знайшла вихід - закінчила і філологічний, і хімічний факультети.


       Народилася Паола Володимирівна Утєвська 14 вересня 1911 року в Одесі в сім'ї скульптора. Закінчила 1925 року трудову школу, 1931 року - робітфак Київського хіміко-технологічного інституту, а 1941 року - філологічний факультет Київського університету. Однак не стала ні хіміком, ні філологом. Як і багато її ровесників, одягла військову форму і пішла на фронт. Щоправда, наступного року в одній армійській газеті Сталінградського фронту з'явилась її перша стаття. В Сталінграді Паола Володимирівна була начальником госпітальної бібліотеки. В травні 1942 року її було контужено та важко поранено. Після одужання до кінця війни з гітлерівцями Паола Утєвська перебувала в армії. Її нагородженно медалями. Після закінчення війни Паола Володимирівна була літературним консультантом в "Літературній газеті", згодом працювала в журналі "Вітчизна". Друкувала статті, нариси, оповідання та казки в періодиці.

       П.Утєвська писала для дітей різного віку книжки науково-художні та історичні: "Невмирущі знаки", "Вічні мандрівники", "Правда, яка нагадує казку", "Квітковий годинник"... Про що ці книги? Про життя. Про те, що давно минуло, та про сучасність. Про навколишній світ, про живу та неживу природу. Вражає ерудиція письменниці в багатьох галузях науки, її надзвичайна любов до природи.


       Живе Паола Володимирівна Утєвська у Києві.




Папір - син природи
Назва «папір» походить від назви однієї рослини – єгипетського папірусу. В далекому Єгипті , на берегах ріки Ніл , зеленіють цілі зарості його. Кілька тисячоліть тому стародавні єгиптяни виготовляли із стебла цієї рослини матеріал для писання. То був один із уславлених попередників паперу.

В деяких країнах у давнину писали на листках пальми, банана. Звичайним чорнилом можна писати і на листках фікуса. А наші пращури – слов’яни, які жили майже тисячу років тому писали листи на корі берези. Ці листи звуться «берестяними грамотами».

Тепер усі пишуть на папері. Папір виготовляють із деревини.

Як переказують винахідником паперу був китаєць Цань Лунь, що жив понад півтори тисячі років тому.

Протягом тривалого часу папір виготовляли тільки в Китаї. Потім почали робити його в Японії та в Кореї – сусідніх з Китаєм країнах. А зараз на папері пишуть в усьому світі. І ми з вами також.



  • З чого виготовляють папір?

  • Поясни, як ти розумієш назву оповідання.


Юрій Дмитрович Дмитрієв

( 1926 – 1989)


У Юрія Дмитрієва левітанський зір,



точність вченого і образність поета»

К. Г. Паустовський
Юрій Дмитрович Дмитрієв (Едельман) народився 30 квітня 1926 року у сімї лікаря. До початку війни він закінчив 8 клас. Він закінчив філологічний факультет Московського Державного університету, викладав у школі російську мову і літературу. У 1957 році вийшла в світ перша повість Юрія Дмитріва «Зелений патруль». У 1982 році за «Сусіди по планеті» було присвоєно Міжнародну Європейську премію. Після смерті письменника вийшла в світ «Книга природи» (1990р.).



1957р. Маленька пригодницька повість про сміливих і закоханих в природу дітей, які організували зелений патруль ( із спеціальними нарукавними пов'язками, своєю системою сигналізації) для боротьби з юними браконьєрами.




1960р. У збірник ввійшли ранні оповідання: «Чижик – пижик», «Димка», «Ромка і чародій», «Дві історії з життя Фітюльки», « Оповідання біля вогнища».





Візьміть такі книжки в бібліотеці. Прочитайте їх і перекажіть прочитане товаришам.

Михайло Михайлович Пришвін

(1873 — 1954)

  Михайло Пришвін прожив довге, цікаве і своєрідне життя. Він був агрономом і сільським учителем, ученим-природознавцем і військовим журналістом на фронтах першої світової війни, був мандрівником, мисливцем, фотографом. Проте головною справою його життя стала література, якій письменник віддав майже півстоліття.
       Раннє дитинство майбутнього письменника минуло в зубожілому батьківському маєтку. Батько помер рано, і всі турботи по господарству та вихованню дітей лягли на плечі матері. Любов до неї М.Пришвін зберіг на все життя.
       Навчання у гімназиста Михайла Пришвіна просувалося важко,- він залишався на повторний курс. І в цей час він спробував разом з товаришами на човні вирушити в Америку, та з цього заміру нічого не вийшло. Врешті-решт Михайла було виключено з четвертого класу гімназії. В Тюмені майбутній письменник закінчив реальне училище. Потім він вступив до Рижського політехнікуму на хіміко-агрономічне відділення. За активну участь в революційному русі М.Пришвін побував у тюрмі, відбув дворічне заслання у себе на батьківщині, а потім поїхав до Німеччини. Там він закінчив агрономічне відділення філософського факультету Лейпцігського університету.
       Після повернення в Росію Пришвін деякий час служить земським агрономом, публікує праці з питань сільського господарства.
       В літературу Михайло Пришвін прийшов тридцятитрьохрічним, з великим життєвим досвідом. І хоч талант письменника був визнаний відносно швидко, Пришвіну довелося зазнати чимало труднощів, в тому числі і матеріальних, перш ніж він зайняв відповідне місце в літературі.
       Перші письменницькі спроби були пов'язані з природою. Любов до природи спонукала М.Пришвіна мандрувати по всій країні, і кожна мандрівка, кожне яскраве враження знайшло відображення в його книгах.

       Наймилішою для М.Пришвіна була середня Росія, де він прожив все своє життя і якій присвятив такі відомі твори, як "Корабельная чаща", "Календарь природы", "Лесная капель", "Кладовая солнца" та багато інших повістей та оповідань.
       Читаючи твори письменника, ловиш себе на думці, що його можна назвати щасливою людиною. М.Пришвін писав про те, що самовіддано любив, і його творчість є виявом великої любові до навколишнього світу.
Їжак

Раз ішов я по берегу нашого струмка і під кущем зауважив їжака. Він теж помітив мене, згорнувся і затукав: тук-тук-тук. Дуже схоже було, як якщо б далеко йшов автомобіль. Я доторкнувся до нього кінчиком чобота — він страшно пирхнув і піддав своїми голками в чобіт.

- А, ти так зі мною! — Сказав я і кінчиком чобота зіпхнув його в струмок.

Миттєво їжак розвернувся у воді і поплив до берега, як маленька свиня, тільки замість щетини на спині були голки. Я взяв паличку, скотив нею їжака в свій капелюх і поніс додому.

Мишей у мене було багато. Я чув — їжачок їх ловить, і вирішив: нехай він живе у мене і ловить мишей.

Так поклав я цей колючий клубок посеред підлоги і сів писати, а сам краєм ока все дивлюся на їжака. Недовго він лежав нерухомо: як тільки я затих біля столу, їжачок розвернувся, озирнувся, туди спробував йти, сюди, вибрав собі нарешті місце під ліжком і там абсолютно затих.

Коли стемніло, я запалив лампу, і — здрастуйте! — Їжачок вибіг під ліжка. Він, звичайно, подумав на лампу, що це місяць зійшов в лісі: при місяці їжаки люблять бігати по лісових галявинкам.

І так він пустився бігати по кімнаті, уявляючи, що це лісова галявина.

Я взяв трубку, закурив і пустив біля місяця хмаринка. Стало зовсім як у лісі: і місяць і хмара, а ноги мої були як стовбури дерев і, напевно, дуже подобалися їжакові: він так і нишпорив між ними, понюхівая і чухаючи голками задники у моїх чобіт.

Прочитавши газету, я впустив її на підлогу, перейшов в ліжко і заснув.

Сплю я завжди дуже чуйно. Чую-якийсь шелест у мене в кімнаті. Чиркнув сірником, засвітив свічку і тільки помітив, як їжак майнув під ліжко. А газета лежала вже не біля столу, а посередині кімнати. Так я і залишив горіти свічку і сам не сплю, роздумуючи:

"Навіщо це їжакові газета знадобилася?" Скоро мій мешканець вибіг під ліжка — і прямо до газети; закрутився біля неї, шумів, шумів, нарешті, ухитрився: надів собі якось на колючки куточок газети і потягнув її, величезну, в кут.

Тут я і зрозумів його: газета йому була як у лісі сухе листя, він тягнув її собі для гнізда. І, виявилося, правда: незабаром їжак весь обернувся газетою і зробив собі з неї справжнє гніздо. Скінчивши цю важливу справу, він вийшов зі свого помешкання і зупинився проти ліжка, роздивляючись свічку-луну.

Я підпустив хмари і питаю:

- Що тобі ще треба? Їжачок не злякався.

- Пити хочеш?

Я встав. Їжачок не біжить.

Взяв я тарілку, поставив на підлогу, приніс відро з водою і то наллю води в тарілку, то знову волью у відро, і так Шумли, ніби це струмочок поплесківает.

- Ну йди, йди. — Кажу. — Бачиш, я для тебе і місяць влаштував, і хмари пустив, і ось тобі вода …

Дивлюся: ніби рушив вперед. А я теж трохи посунув до нього своє озеро. Він рушить, і я подамся, та так і зійшлися.

- Пий, — кажу остаточно. Він і залакал. А я так легенько по колючках рукою провів, ніби погладив, і всі примовляю:

- Хороший ти малий, хороший! Напився їжак, я кажу:

- Давай спати. Ліг і задув свічку.

От не знаю, скільки я спав, чую: знову у мене в кімнаті робота.

Запалюю свічку, і що ж ви думаєте? Їжачок біжить по кімнаті, і на колючках у нього яблуко. Прибіг у гніздо, склав його там і за іншим біжить в кут, а в кутку стояв мішок з яблуками і завалився. Ось їжак підбіг, згорнувся близько яблук, смикнувся і знову біжить, на колючках інше яблуко тягне в гніздо.

Так от і влаштувався у мене жити їжачок. А зараз я, як чай пити, неодмінно його до себе на стіл і то молока йому наллю в блюдечко — вип'є, то булочки дам — з'їсть.




  • Хто подружився з їжачком?

  • Чим цікавий їжачок?



Намалюйте словесну картину «Їжачок в лісі».

Зарубіжна література


ПЕТРО ПАВЛОВИЧ ЄРШОВ

(1815-1869)

Петро Єршов - російський поет, прозаїк, драматург. Народився 22 лютого (6 березня) 1815р. в д. Безрукова Ішимської повіту Тобольської губ. З родини дрібного чиновника. 

Дитинство пройшло в різних містах, де служив батько: фортеця св. Петра (нині Петропавловськ, Казахстан), Омськ, Березів, Тобольськ. По закінченні дітьми в 1830р. Тобольської гімназії батько домігся переведення в С.-Петербург, куди і переїхав з родиною. 

Всього з 1837р. до кінця його життя в пресі з`явилося 28 його нових віршів

30 віршів побачили світ багато пізніше смерті поета.  Помер 18 (30) серпня 1869р. в Тобольську. 

Похований на тобольському кладовищі. Напис на пам`ятнику свідчить: «Петро Павлович Єршов, автор народної казки« Коник-Горбоконик ».



Горбоконик

(уривок)


( переклад М. Рильського)

За горами, за лісами, 


За широкими морями, 
Проти неба на землі 
Жив дідусь в однім селі. 
У старенького три сини: 
Старший - з розумом хлопчина, 
Середульший - сяк-такий, 
А найменший - геть дурний. 

Хлопці сіяли пшеницю 


Та й возили у столицю: 
Бач, столиця та була 
Недалеко від села. 

Там пшеницю продавали, 


Гроші добре рахували 
І, набивши гаманця, 
Повертались до отця. 

От чи скоро, чи не скоро 


Приключилося їм горе: 
Хтось у поле став ходить 
І пшеницю толочить. 
Про таку лиху пригоду 
Ще ніхто не чув ізроду; 
Стали думать і гадать, 
Як би злодія впіймать. 
Та й надумали ходити 
Уночі той лан глядіти, 
Щоб його оборонить, 
Лиходійника зловить 

Почало ж ото смеркатись, 


Старший брат почав збиратись, 
Він сокиру й вила взяв 
Та й у поле почвалав. 
Непогожа ніч настала; 
Боясть парубка напала, 
І сховався молодець 
У кошару до овець. 
Встало сонце із-за хмари, 
Вийшов тихо він з кошари, 
Із криниці вид умив 
Та й постукавсь до братів: 
"Гей, прокиньтеся, тетері, 
Відчиніть скоріше двері! 
На дощі я весь промок 
Аж до самих до кісток". 
Хлопці двері відчинили, 
Брата старшого впустили 
Та й питаються його, 
Чи не бачив він чого. 
Старший брат перехрестився, 
На всі боки поклонився, 
Кашлянув і проказав: 
"Цілу нічку я не спав; 
А було ж мені, на лихо, 
І не тепло, і не тихо: 
Як звірюка, вітер вив, 
Дощ холодний ливма лив, 
Ох, намучивсь я доволі!.. 
Ну, та все гаразд у полі". 
Похвалив його отець: 
"Ну, Данило, молодець! 
Послужив ти службу щиру. 
Тобто, мовить до приміру, 
Не ловив у полі гав,- 
Лан як треба доглядав".

  • Прочитай зачин казки.

  • Яка біда трапилася в родині дідуся?

  • Як пильнував пшеничний лан старший брат?

Олександр Сергійович Пушкін



(1799 – 1837)
Олександр Пушкін народився в Москві 6 червня 1799 року. Відчуття краси й сили народного слова йому прищепила няня Орина Родіонівна, яка знала безліч прислів’їв, пісень і казок. На формування світогляду юного Пушкіна велике значення мала бабуся Марія Олексіївна (Ганнібал), в селі у якої майбутній поет відпочивав щоліта.

У 1811 році А.С. Пушкін вступив вчитися в Царськосельський Ліцей. Тут він провів 6 років життя, які докорінно вплинули на становлення його поетичного таланту. Уже в ці роки починається літературна діяльність молодого Пушкіна. 

У 1820 році Олександр Сергійович Пушкін закінчує написання поеми «Руслан і Людмила», розпочате ще під час навчання в Ліцеї.

Літо 1820 року ознаменувалося поїздкою О.С. Пушкіна на Кавказ. Під враженням від відвідування цього місця поетом була написана поема «Кавказький полонений» в 1822 році. Вона принесла Пушкіну негласне звання першого поета в російській літературі. Одна за одною, з'являються на світ нові поеми Пушкіна.

Взимку 1837 між А.С. Пушкіним і Жоржем Дантесом стався конфлікт, що призвів до дуелі 27 січня 1837. На цій дуелі поет був смертельно поранений і помер через два дні. Похований Олександр Сергійович Пушкін біля стін Святогорського монастиря, поблизу маєтку Михайлівське.




Казка про рибака та рибку

(уривок)


(Переклад Наталі Забіли)

Жив старий із своєю старою 


Біля самого синього моря. 
Жили вони в ветхій землянці 
Рівно тридцять літ і три роки. 
Дід ловив неводом рибу, 
А баба куделила пряжу. 
Якось в море закинув він невід, — 
Прийшов невід з самим баговинням. 
Він удруге закинув невід, — 
Прийшов невід з травою морською. 
Як утретє закинув він невід, — 
Витяг невід однісіньку рибку, 
Золотую рибку, не просту. 
Почала тая рибка благати, 
Людським голосом промовляти: 
«Відпусти мене, діду, до моря, 
Дорогий дам за себе я відкуп: 
Відкуплюся чим тільки ти схочеш!» 
Здивувався старий, налякався: 
Він рибалив тридцять літ і три роки 
Та не чув він, щоб риба говорила. 
Відпустив він рибку золотую 
Ще й сказав їй привітливе слово: 
«Бог з тобою, рибко золотая! 
Мені твого відкупу не треба, 
Іди собі, рибко, в синє море, 
Гуляй там собі на просторі!» 
Повернувся дід до старої, 
Розповів їй про диво велике: 
«Я піймав був сьогодні рибинку, 
Золоту рибинку, не просту, 
По-нашому рибка говорила, 
В синє море додому просилась. 
Дорогою ціною відкуплялась, 
Відкуплялась чим тільки я схочу. 
Не посмів я взять відкуп з рибки, 
Відпустив її так в синє море». 
Почала баба лаяти діда: 
«Ой, дурило ж ти, недотепа! 
Не зумів взяти відкупу з рибки! 
Було взяти від неї хоч ночви, 
Адже наші, бач, зовсім побиті!» 
От пішов дід до синього моря, 
Бачить: море злегенька заграло. 
Став він кликати рибку золотую.


  • Назви головних героїв казки.

  • Кого з персонажів казки ти вважаєш позитивним, а кого негативним?

Га́нс Крістіа́н А́ндерсен



( 1805 - 1875)

Ганс Крістіан Андерсен народився в Оденсе — місті на данському  острові Фюн. Його батько був бідним швецем, мати Ганна Марі Андерсдаттер — прачкою (вона походила з бідної сім'ї, в дитинстві мусила жебракувати, її поховали на кладовищі для бідних).

У Данії існує легенда про королівське походження Андерсена, бо в ранній біографії він писав, що в дитинстві грався з принцом Фрітсом, згодом — королем Фредеріком VII, і у нього не було друзів серед вуличних хлопчаків — лише принц. Дружба Андерсена з принцом Фрітсом, згідно з фантазією Андерсена, тривала і в дорослому віці, до самої смерті Фрітса. За винятком родичів, нібито лише Андерсен був допущений до труни покійного. Причиною цієї фантазії були розповіді батька Ганса Крістіана про те, що він нібито є родичем короля.

У ранньому дитинстві Ганс Крістіан був замкнутим хлопчиком з великими блакитними очима. Він сидів у кутку і займався своєю улюбленою грою — ляльковим театром. Це захоплення він зберіг і в юності.

З дитинства майбутній письменник виявляв схильність до мріяння і письменництва, часто влаштовував імпровізовані домашні спектаклі, що викликали сміх і знущання дітей.

Він помер 4 серпня 1875р. Напередодні смерті він замовив музику на свій похорон, формулюючи замовлення словами: «Більшість із тих, хто йтиме за мною, будуть дітьми, тож нехай такт відповідає маленьким крокам»

Ромашка

(переклад Оксани Іваненко)
От тільки послухай!

За містом, коло шляху, стояла дача. Ти її, напевне, колись сам бачив! Перед нею — маленький квітничок, обгороджений пофарбованим парканом. Коло самісінького паркана, біля рівчака, в чудовій зеленій траві росла маленька ромашка.

Сонце голубило її так само тепло й ніжно, як і великі розкішні квіти в саду, і через те вона росла просто не день у день, а щохвилини. Одного ранку вона зовсім розцвіла: її маленькі блискучо-білі пелюсточки промінням розходилися від золотого сонечка, що було посередині.

Ромашка не думала про те, що жодна людина не побачить її тут у траві і що вона простенька, непоказна квітка. Ні, вона була дуже задоволена, вона повернулася до теплого сонця, дивилась на нього і слухала жайворонка, що співав у височині.

Маленька ромашка була така щаслива, ніби на свято, хоч це був буденний день. Усі діти вчилися в школі. В той час, коли вони сиділи за партами і вчилися, вона сиділа на своїй зеленій стеблинці й також училася — в теплого сонечка, в усього, що було навколо неї. Ромашці здавалося, що маленький жайворонок співає так чудово і дзвінко про все те, що вона зараз відчуває. Ромашка з захопленням дивилась угору на щасливу пташку, яка може 9 літати й співати. Але вона не сумувала, що сама цього не могла зробити.

«Адже я бачу і чую,- думала вона,- сонце світить мені, вітрець цілує. О, мені дано багато хорошого!»

В садку за парканом росло багато поважних, гордих квітів. Чим менше вони пахли, тим більше пишалися. Півонії надувалися, щоб бути такими ж великими, як троянди, але ж не в розмірі справа!

Тюльпани вигравали найкращими кольорами; вони це добре знали і трималися рівно, щоб їх було краще видно. Вони не звертали ніякої уваги на молоденьку ромашку за парканом, але тим уважніше розглядала їх вона і думала: «Які вони пишні та прекрасні! Напевне, до них злетить ця чудова пташка! Яка я рада, що росту так близько і можу бачити всю їхню красу».

І тільки вона це подумала, як почулося: «Кві-кві», і злетів жайворонок, але не до півонії і не до тюльпанів,- ні, він злетів низько в траву до простенької ромашки. Ромашка від радості так злякалася, навіть не знала, що й подумати.

Маленька пташка кружляла навколо неї і співала:

- Ой, яка м’яка-травичка! Ой, яка мила маленька квіточка з золотом у серці і в срібному вбранні!

Справді, жовта середина ромашки ясніла золотом, а білі пелюсточки навколо блискотіли, як срібло.

Яка щаслива була маленька ромашка,- ні, цього ніхто й уявити не може!

Пташка цілувала її дзьобиком, співала для неї, а потім знову підносилась у блакитну височінь.

Напевне, минуло з чверть години, поки ромашка отямилась!

Трохи соромливо, але щиро й радісно подивилась вона на інші квіти в садку.

Вони ж бачили те щастя й ту честь, що їй припали, вони ж мусили зрозуміти, яка Це була радість. Але тюльпани виструнчились ще більше, ніж раніш, і такі колючі та червоні стали спересердя їх обличчя! Тупоголові півонії понадимались. Це добре, що вони не вміли розмовляти, а то б багато наговорили ромашці! Бідна маленька квітка побачила, що вони зовсім не в гарному настрої, і їй стало дуже прикро.

В цей час вийшла в садок дівчинка з великим гострим блискучим ножем. Вона підійшла до тюльпанів і почала зрізувати їх один за одним.

- Ой! — зітхнула маленька ромашка. - Як страшно! Це ж їм кінець!

Дівчинка з тюльпанами пішла додому. Ромашка раділа, що вона росте на вулиці, в траві, і що вона маленька, непомітна квітка. Вона була вдячна за це і, коли зайшло сонце, склала свої пелюсточки; заснула, і цілу ніч їй снилось сонце та маленька пташка.

Другого ранку, коли ромашка знову щасливо простягла свої білі пелюстки, ніби маленькі ручки, до світла й повітря, вона пізнала голос пташки. Але голос бринів сумно, бо пташку спіймали й посадили в клітку коло відчиненого вікна.

Вона співала про вільні щасливі польоти, співала про молоде зелене жито на полях і чудові подорожі на своїх крилах — високо, в безмежні простори. Сумно було бідному жайворонку, полонений сидів він у клітці.

Маленька ромашка так бажала допомогти йому! Але що вона могла зробити?

Це важко було придумати. Квітка зовсім забула про те, як гарно навколо, як тепло гріє сонце і як розкішно біліють її пелюстки. Вона думала тільки про спійману пташку, якій нічим не могла допомогти.

В цей час зайшли в садок два маленькі хлопчики: один з них ніс у руках ніж, великий і гострий, як той, яким дівчинка зрізувала тюльпани. Вони підійшли до маленької ромашки. Ромашка не розуміла, чого вони хочуть.

- Тут ми можемо вирізати чудовий дерен для жайворонка,- сказав один з хлопчиків і почав обкопувати землю чотирикутником навколо ромашки так, що вона опинилась посередині.

- Зірви квітку,- сказав другий хлопчик, і ромашка затремтіла від страху, що її зірвуть: це ж однаково, що втратити життя! А вона хотіла ще жити, вона хотіла потрапити з дерном в клітку до полоненого жайворонка.

- Ні, облиш її,- сказав перший хлопчик. - Так красивіше.

Ромашка лишилася стояти і потрапила в клітку до . жайворонка.

Нещасна пташка голосно скаржилась про свою втрачену волю і билася крильцями об залізні грати клітки.

Маленька ромашка не вміла розмовляти, не могла сказати жодного слова втіхи, хоч і дуже хотіла. Так минув ранок.

- Тут нема води,- стогнав спійманий жайворонок. - Вони всі пішли і забули мені лишити хоч краплину води. Моє горло пересохло, все горить! Вогонь і лід всередині, повітря важке. Ах, я мушу вмерти, розлучитися з теплим сонячним промінням, з свіжою зеленню, з усією красою.

І він встромив свій дзьобик у прохолодний дерен, щоб трохи освіжитися. Тут він помітив ромашку. Жайворонок нахилився, поцілував її дзьобиком і сказав:

- І ти зів’янеш тут, бідна маленька квіточко! Тебе і маленький жмут зеленої трави мені дали замість цілого світу, що я мав на волі! Кожна маленька травинка буде мені зеленим деревом; кожна твоя біла пелюстка — пахучою квіткою. Ах! Ви тільки нагадуєте мені, чого я позбувся!

«Як мені його розважити?» — думала ромашка, але не могла поворушити пелюсткою, тільки аромат, що лився з неї, був далеко дужчий, ніж завжди буває цієї квітки. Це помітив й жайворонок, і хоч він знемагав від спраги і обривав зелені травинки, але квітки не чіпав.

Настав вечір, та ніхто не приносив води пташці. Вона витягла свої гарні крила і затремтіла; її пісня була жадібна- «пік-пік»,- маленька голівка схилилась до квітки, і серце пташки розірвалось від суму та муки. І квітка не могла, як учора, скласти свої пелюстки й заснути; вона схилилась додолу, знесилена й сумна.

Тільки на другий ранок прийшли хлопчики і, побачивши мертву пташку, гірко заплакали.

Потім викопали гарненьку могилку і прикрасили її пелюстками квітів. Тіло пташки поклали в гарну червону коробочку: її пишно поховали, бідну пташку. Поки вона жила й співала, про неї забували — залишили її умирати в клітці від спраги,- а тепер влаштували їй пишний похорон і проливали над її могилкою гіркі сльози.

А дернину разом з ромашкою викинули на запорошений шлях. Ніхто й не подумав про квітку, яка найбільше від усіх любила бідну пташку і так хотіла її втішити.


  • Назви персонажів казки.

  • Скільки днів із життя ромашки описав казкар?

  • Поміркуй, чому автор так сумно закінчив казку.




Складіть власну кінцівку твору.

Захаріас (Цакариас) Топеліус

( 1818 - 1898)

Захаріас Топеліус — відомий фінський письменник. Творчість митця надзвичайно розмаїта, однак у Європі його знають насамперед як казкаря.

Народився 14 січня 1818 року в родині лікаря й відомого збирача народної поезії. Вже в дитинстві проявилися його художні здібності: багата уява, спостережливість, інтерес до таємничого і містичного. У віці одинадцяти років він був відправлений на навчання до школу у Улеаборзі.

Був нагороджений Шведською академією золотою медаллю за літературні заслуги у 1886 році.

У Європі Топеліус відомий насамперед як автор казок.

На створення казок Топеліуса надихала любов до народної творчості. Це почуття ще в дитинстві йому прищепив батько — збирач давніх фінських пісень.



КАЗКА ПРО СТАРОГО ГНОМА

 

(Скорочено)

Жив колись у підземеллі замку Обу старий-старезний гном із сивою бородою, такою довгою, що міг нею двічі обперезатися1. Він мав десь років із сімсот і, певне, був найстаріший у тій місцевості.

Той гном був добрий домовик, хоч і мав свої примхи2. Оселився він у баштовій печері — найглибшому підземеллі.

Гном влаштував собі справжній палац, зручний і розкішний. Не бракувало там і щербатих глеків, і непарних черевиків, і поламаних іграшок, і цебер3 без дна, і поїдених мишами книжок... Башта була дбайливо заснована павутинням різних візерунків. 

Гном рідко покидав свій палац.

З Матсом Мюрстеном старий гном познайомився давно, ще коли той був дванадцятирічним хлопцем.

Минали роки. Матс став сторожем у замку, постарівся, мав уже вісімдесят років і гарненьку правнучку на виданні. Цілими днями він вештався замком: то лагодив поламані віконниці, то скидав сніг чи спускав воду, що збиралася на даху. Власне, крім гнома і Матса, ніхто не піклувався про ту стародавню будівлю. А той замок не раз горів, його руйнував час, вітер завивав у його димарях, миші точили його підлогу, западали підземелля й хилилися башти...

Одного разу гном побачив старого Мюрстена, і його сімсотлітнє серце розтало — він не витерпів, зняв з голови смушеву1 шапку, і сторож побачив його.

Щоправда, Матс Мюрстен мало не впав зі сходів, як угледів маленького горбатого дідуся з довгою сивою бородою, що приязно всміхався йому. Він уже хотів перехреститися, коли гном спитав:

—  Ти злякався мене?

—  Ні, — відповів затинаючись сторож. — А з ким маю честь...

Гном засміявся.

—  Та ти ж уже не раз мав таку честь! Пам’ятаєш, хто витяг тебе з підземелля в дитинстві? Хто гасив тобі свічку, як ти засинав над книжкою, і хто знайшов у воді твої черевики, як ти впав із човна? Хто, як ти спав, цілими ночами ходив по замку й заглядав, чи добре замкнені двері? То я, Матсе. Ми таки давненько знайомі, а тепер будемо й друзями. Чи не хочеш ти подивитися, як я живу?

—  А чого ж, можна, — погодився Матс, хоч серце йому стислося.

Він поліз за гномом у темряву, звідки віяло крижаним холодом і тхнуло... вологою.

—   У вас, людей, химерний1 смак. Усяк пнеться вище до сонця, — засміявся гном. — А мені найкраще тут. А яке в мене світло! Мурцю, де ти в біса ділася? Ходи, присвіти моєму приятелеві.

Гном відімкнув засновані павутинням іржаві двері, кицька стрибнула туди й освітила своїми іскристими очима золото, срібло, самоцвіти та інші коштовності. Гном ласкаво поплескав сторожа по плечу:

—   Бачиш, я не такий злидар, як ти, певне, думав. Усе це я чесно надбав. Щоразу, як у замку була пожежа або як його грабували вороги, я нишком ховав ці коштовності, бо вони б однаково згоріли чи дісталися розбійникам.

—       А якби тебе хто пограбував? — запитав сторож. Кицька зрозуміла його слова. Вона так блимнула

очима, що старий перелякався. Гном мовчки підвів його до інших дверей. Там щось вило,наче тисяча диких звірів.

1 Химерний — який викликає подив, чудернацький.

—   Ось лихі люди, які зазіхали на моє добро, — прохрипів гном. — Усі вони стали вовками.

Матс Мюрстен був такий наляканий, що гном знову розвеселився:

—   Пробач, — сказав він. — Я зовсім забув, що ти мій гість. Я б пригостив тебе квашеною павутиною чи маринованою водою з калюжі. Та, мабуть, ти до такого не звик. То я вже дам тобі вина. Ходи за мною.

—   Дуже дякую, — сказав сторож. — Післязавтра в нас весілля. Виходить заміж моя правнучка. То, може, ти був би такий ласкавий і прийшов на весілля?..

—   Я подумаю, — відповів гном.

Після цього сторож повернувся з темного підземелля і дав собі слово більше ніколи туди не ходити.



Прочитай, який вигляд мав гном. Чому, побачивши його, Матс мало не впав зі сходів?

Що гном запропонував Матсові? Як ти вважаєш, чому?

Опиши оселю гнома. Чому він назвав смаки людей химерними?

Що налякало Матса в підземеллі?


НЄМЦОВА БОЖЕНА

(1820 - 1862)

Справжнє ім'я письменниці - Барбара.

НЄМЦОВА, Божена (Nemcova, Bozena — 04.02.1820, Відень - 21.01.1862) — чеська письменниця. Нємцова — видатний чеський прозаїк XIX ст., майстер «сільської» прози. Вона відобразила у своїх творах не лише побут, а й світогляд селян Чехії та Словаччини, її творчість пронизана духом патріотизму та народності. Казки Н., низка її оповідань і передусім повість «Бабуся» увійшли в золотий фонд чеської літератури.


Нємцова народилася у Відні. Першими творами Нємцової були вірші патріотичного, ліричного та феміністичного характеру.

У 40-х pp. Нємцова публікувала в періодиці публіцистичні статті, що мали спочатку етнографічний, краєзнавчий характер.

Нємцова цікавилася українською культурою, зокрема народною прозою. У нарисі «Картини зі словацького життя « (1859) Н. описала українські обряди — сватання та весілля. Елементи українського фольклору є у зб. «Словацькі казки та оповіді» 



У царя Трояна цапині вуха

(Переклад Дмитра Андрухова)

Жив колись на світі один цар на ім’я Троян, і були в того царя цапині вуха. Щоразу, коли йому треба було поголитися, кликали нового цирульника, бо жоден із тих, хто приходив голити царя раніше, назад уже не повертався. Прийде до нього цирульник, поголить його, а цар і питає, що він у нього бачив. І коли цирульник відповість:”Цапині вуха”, — цар тут — таки стинає йому голову.

Настала черга йти старому майстрові голярської справи, але він прикинувся хворим і замість себе послав свого помічника, молодого ще парубка. З’явився той до царя, а цар і питає, чому не прийшов майстер. Парубок відповів, що майстер захворів. Тоді цар сів і звелів парубкові поголити його.

Голячи царя, парубок, ясна річ, помітив, що в нього цапині вуха, але коли цар запитав що він у нього бачив, той відповів що нічого.

Цареві це сподобалось, і він дав парубкові дванадцять дукатів і звелів, щоб відтепер приходив голити його тільки він.

Коли парубок повернувся додому, майстер неабияк здивувався, що той лишився живий і здоровий, то запитав, чи поголив той царя.

— Авжеж, поголив, — відповів той, показав дукати і сказав що цар звелів тільки йому приходити голити його, але про те, що в царя цапині вуха, не промовився і словом.

Та врешті-решт, ця таємниця почала гнітити парубка, вона так мучила його й не давала спокою, що він в’нув і чахнув на очах.

Побачив це майстер і став допитуватися, що його так сушить. Парубок довго відмовчувався, та всеж таки, признався майстрові, що має в своєму серці таємницю, але нікому не сміє її відкрити.

— От якби я зміг її довірити, мені зразу полегшало б, — додав він.

Тоді майстер запропонував йому:

—Довір її мені, я нікому про це не скажу. А якщо боїшся довірити мені, довірся священникові. А не хочеш довіритися й священникові, то піди в поле, викопай яму, опусти в неї голову й крикни тричі землі те, що боїшся сказати всім іншим. Потім яму загорни!

Остання порада парубкові дуже сподобалася, і він негайно подався в поле, викопав яму, опустив у неї голову й тричі прокричав:” У царя Трояна цапині вуха!” Потім швиденько загріб яму тай повернувся додому. На серці в нього зразу відлягло.

За якийсь час, із тієї ями, виросли три бузинові гілочки, гарні та рівні, як свічки. Вівчарі побачили їх, зрізали дві гілочки і зробили собі з них сопілки. Але що за диво! Обидві сопілки, як тільки в них заграли, заговорили людським голосом:” У царя Трояна цапині вуха!” Звістка про це швидко рознеслася по всьому околу, й невдовзі сам цар почув, як діти співають:” У царя Трояна цапині вуха!” І тоді він послав по парубка. Той відразу ж прийшов до палацу.

— Послухай, голубе, що це ти набрехав про мене людям? — сердито накинувся на нього цар.

Сердешний парубок почав заприсягатися, що він нікому й слова не мовив про те, що бачив у царя. Тоді цар витяг шаблю й хотів стяти йому голову. Парубок упав перед ним на коліна і розповів всю правду. Бідолаха заприсягався, що він сказав про це тільки землі, але на тому місці виросла бузина, і сопілки, що їх вирізали з неї вівчарі, розказують це всім людям. Сів тоді цар із парубком коней, і поїхали обидва на те місце, щоб переконатися, чи це справді так.

Знайшли вони вже тільки одну – єдину бузинову гілку, і цар звелів парубкові вирізати з неї сопілку. Коли той зробив сопілку, заграв на ній, то мила сопілка пропищала людським голосом:

— У царя Трояна цапині вуха!



Тільки тепер переконався цар Троян, що на світі нічого не можна приховати. Він подарував парубкові життя й відтоді всім цирульникам дозволяв голити свою бороду.



  • Хто головний герой казки?

  • Як хлопець виконав пораду старого майстра?





Доберіть свій заголовок до казки. Обгрунтуйте його.

Микола Іванович Сладков



Микола Сладков народився 5 січня 1920 р. в Москві. Під час війни добровольцем пішов на фронт, став військовим топографом. У мирний час зберіг ту ж спеціальність.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка