3 класу ( додаток до підручника О. Я. Савченко) 2014р. Мних Марія Миколаївна



Сторінка5/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЧАРІВНЕ ДЗЕРКАЛО


Повість - казка

І от уже лишилися далеко позаду і колонія «Притулок маленьких друзів», і узлісся, і Сині Скелясті гори. Ластовинія зникла за обрієм. Веснянка і пан Морок простували дорогою, що тяглася через безлюдний, спалений сонцем степ. Веснянка ледве плентався від утоми. Та пан Морок нізащо не хотів зупинитися, щоб перепочити.

— Нічого, нічого, потерпи. Скоро стемніє, і тоді одразу стане легко, — казав він хлопчикові.

І Веснянка нетерпляче поглядав, як поволі заходило сонце. Нарешті сонце сховалось, і землю оповив присмерк. Лише маленька смужка червоніла на крайнебі. То згасали останні сонячні промені. І тоді пан Морок враз махнув плащем. І хлопчикові здалося, що саме від цього зовсім погасло сонце й запанувала темрява. В ту ж мить пан Морок підхопив Веснянку на руки, і вони з шаленою швидкістю помчали вперед, крізь кромішню пітьму ночі. Втоми як не було, та зате хлопця охопив моторошний страх, від якого хололо серце. Такий страх Веснянка відчував лише в кошмарному сні, коли несила ні поворухнутися, ні крикнути…

Летіли вони недовго — всього кілька хвилин. І от Веснянка вже стоїть на землі. Довкола знову височать гори. А прямо перед Веснянкою лежить озеро. На воді — жмурки од вітру. Хлюпочуть маленькі хвильки, сріблисто переливаючись у місячному сяйві. Край берега шумить очерет. А посеред озера плавають дикі качки, крижні, пірникози. В осоці дере деркач. Кумкають жаби…

Пан Морок підвів Веснянку до самісінького озера. І раптом схопив за плечі й нахилив над водою. Крик жаху застряг у Веснянки в горлі. Невже він його зараз утопить!.. Але ні — пан Морок не збирався топити Веснянку. Він лише якусь мить тримав його над водою, потім відпустив. І тільки-но обличчя Веснянки відбилося у воді, як сталося диво. На очах у Веснянки це звичайне собі озеро застигло, ніби взялося кригою. Поверхня його зробилася рівна і нерухома, як скло. Птахи знялися й полетіли.

А озеро почало зменшуватися, зменшуватися і раптом піднялося і стало сторч. І вже не озеро це, а дзеркало в дерев'яній зеленій рамі, на якій вирізьблено очерет.

— Ну, от ми й прибули, — сказав пан Морок. — По той бік цього чарівного дзеркала — Країна Сонячних Зайчиків. Ми повинні пройти туди. Ти чув що-небудь про Країну Сонячних Зайчиків?

І хоча Веснянка ще як слід не отямився від переляку, він не міг стримати радісно-здивованої усмішки. Ще б пак! Звичайно, він багато чув про цю чудову країну.

Давно-давно, ще коли він був зовсім маленьким, його найулюбленішою грою було пускати маминим люстерком сонячних зайчиків.

Тоді хлопчик думав, що люди просто так, жартома, називають ту сонячну плямку сонячним зайчиком. Він не знав, що це справді зайчик — з довгими вушками, з лапками і маленьким куцим хвостиком — точнісінько такий, як живий заєць, тільки жовтий, сонячний, бо зроблений із сонячного проміння. Про це, коли хлопчик підріс, йому розповідала його стара бабуся, яка знала все на світі. Бабуся розказала йому і про Країну Сонячних Зайчиків, де вони живуть і звідки щоранку розбігаються по всій землі робити свої добрі діла. А вони роблять багато добра і завжди допомагають тому, з ким трапилась біда. Проте сонячні зайчики дуже скромні й не люблять, щоб їм дякували. Тому-то люди й не бачать, що вони — зайчики. А хіба станеш дякувати звичайній собі сонячній плямці! І країну свою вони засекретили. Ніхто не знав, де ця країна… Веснянка довго мріяв побачити сонячного зайчика. І одного разу…

Якось ранньої весни він прокинувся на світанку. Прокинувся, але очей ще не розплющив. І от відчув, ніби щось м'якеньке й ніжне злегка лоскоче йому обличчя. Веснянка ворухнув віями і… І що б ви думали? Він побачив, що в нього на щоці сидить маленький сонячний зайчик, в одній лапці тримає малюпусінький золотий пензлик із сонячних промінців, у другій — золоте відерце з рудою фарбою. Зайчик умочав пензлик у відерце і малював на носі хлопчика веснянки. От тобі маєш — виявляється, веснянки на обличчях малюють сонячні зайчики! Щоб краще роздивитися зайчика, хлопчик розплющив очі. І в ту ж мить сонячний зайчик зник — він-бо думав, що хлопчик спить, тому й був такий необачний. Відтоді хлопчик дуже пишався своїми веснянками і всім розповідав, як він бачив сонячного зайчика. Він так часто про це розказував і стільки говорив про веснянки, що його кінець кінцем так і назвали — Веснянка. Та ніколи він не думав, що йому пощастить побувати в самій Країні Сонячних Зайчиків.

І раптом тривожна думка майнула у нього: чого це Морок хоче пробратися в Країну добрих сонячних зайчиків?





  • Який настрій навіює тобі цей твір?



Поставте один одному запитання за змістом прочитаного.

Дмитро Семенович Чередниченко

Дмитро́ Семе́нович Чередниче́нко (30 листопада 1935р. с. МежирічКанівський районЧеркаська область) — український письменникпоет, літературний редакторпедагогмистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Перекладач литовської літератури.

Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982).

Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі та Росії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».


ХЛОПЧИК ІВАСИК І ДІДУСЬ ТАРАСИК

Був собі хлопчик Івасик, якого дуже любив дідусь Тарасик. Любив, доглядав, бо Івасик часто мудрував. Ідуть ото вони луками як рівні, тільки й того, що дід високий, а хлопчик низенький, дід бородатий, а внук навіть безвусий, у діда долоня, як сонях, а в хлопчика долонька, як ромашка. Ідуть собі, розмовляють, над нелегкими загадками вдвох метикують. А найбільше тих загадок в Івасика виникає.

—  Діду, ді’!.. А куди ховаються рибки від дощу?

—  А й справді — куди? Треба буде, онучку, дослідити. Ось підемо в дощ до річки та й засядемо в кущах, в куширах1 та й будемо спостерігати... Ми їх неодмінно застукаємо зненацька.

—  О, діду! Ді’!.. А яким молоточком і по якій кувалдочці зозуля кує? Чуєте? Ку-ку, ку-ку... Ось прислухайтесь: день-дзень, день-дзень...

—  Ти знаєш, онучку, я вже давненько над цим задумався. Я вже й підкрадався та придивлявся. От-от, здається, побачу. Ось вона, зозулька, й замахнулася, ось у очах мелькнуло — і вже чую: ку-ку, день-дзень...

—  То, може, разом, діду, ми дослідимо?..

—  Авжеж, Івасику. Авжеж...

Якийсь час ідуть вони мовчки. Дідусь думає про своє, Івасик — про своє. Івасиковій ручці, що як ромашка, тепло й затишно у дідовій руці, що як сонях. Коли це хлопчик просто засипає діда своїми загадками, наче в горіховій скриньці їх набрав.

—  Діду, ді’!.. А щука спершу під лінійку собі стежку виміряє, що так рівно шугає?..

—  Діду, ді’! — не дає онучок дідові й слова на відгадку сказати. — А коли риби ходять у школу, то в чому вони зошити носять?

—  Я...


—  Ні, діду. Ні... А в щуки є пропелер, що вона так швидко плаває?.. Діду, ді’!.. А риби вранці вмиваються?.. Ой діду... А жирафа така, як телевежа? Що, вона мультики показує?.. — і хлопчик замовк.

—  Ну й багато ж ти мені загадок назагадував!.. Як мені їх розгадувати? По черзі?..

—  Стривайте, діду, стривайте... А на що схожий човник?

—  На...


—  На вербовий листок, діду. А тополька на що схожа, га? Ану, діду, відгадайте...

—  На...


—  На пір’їну, діду! Бачте, яка зелена пір’їна стоїть. Одна, друга, третя... А разом — наче зелений гребінець. Ой діду, — струмок. Як же ми перейдемо?

І хлопчикові стало страшно: коли не перейдуть струмка, то як же вони потраплять додому?

—  Тепер ти, внучку, відгадай цю загадку.

—      На крилах перелетимо...

—      А в тебе є крила?

—      Нема-а-ає...

—      Ну, що ж, тоді вилазь на діда верхи та й поїдемо. Дід Тарас підкотив холоші, посадив собі хлопчика

на плечі та й:

—      Но-о, конику. Но!..

Перебрів той струмок, вийшов на стежку, порослу кучерявим споришем, і погуцикав до села:

—      Додому, конику, додому!..

Івасик глянув на небо: і маленькі, як він, рожевуваті хмарки також додому пливли.


Знайди і прочитай опис зовнішності Івасика й дідуся. Який художній засіб використав у ньому письменник?

3 якими запитаннями хлопчик звертався до дідуся? Як можна знайти відповіді на них?

Словами з тексту доведи, що загадки Івасика сипалися, як з мішка горох.

Який малюнок ти запропонуєш до кінцівки оповідання?



Іва́н Юхи́мович Се́нченко

(30 січня 1901р. — 9 листопада 1975р.)

Народився 30 січня (12 лютого1901 року в с. Наталиному  (нині  Красноградського району Харківської області). Його батько, не маючи землі, змушений був працювати чорноробом, хористом, садівником, крамарем, церковним регентом.

Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916 року. Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг.

У 19161920 роках Іван навчався в учительській семінарії. У студентські роки приятелював із майбутнім письменником  Олександром Копиленком — уродженцем Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні.

1920 року Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку.

Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі .



Хліб святий

Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила:


—    Фе, який поганий!
Бабуся розсердилася і почала навчати внучку:
—    Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випечений...»
—    А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся. — Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити...
—    Ай, як негарно!— розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж — голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий.
Катруся задумалася. Потім притулилася до баби: — Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене...
Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула її до себе.

  • Які бабусині слова ти запам’ятав?

  • Поясни назву твору.


В осінній час сім погод у нас



В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете, гуде і зверху йде.
—    А як же це розуміти? — спитала в баби Катруся.
—    А ось так, моя внучечко,— одказала баба. — Сіє — це значить, падає дрібненький - дрібненький дощик — мжичить мжичка. Краплиночок не видно, а погуляєш трохи — і шапочка одволожіє... Віє — ти знаєш що — вітер. Восени йому воля, ганяє полями й дорогами. Щільніш загортайся, бо наскрізь продме. Туманіє: з'являються тумани, висять над землею вранці і ввечері, а то й цілий день. Шумить: листя восени жовкне, стає цупке, неначе з міді виковане. Налетить вітер, пожовкле листя од гілок відривається, котиться по стежках, по алеях: а тоді як війне, ніби мітлою мете і листя, і куряву — тільки свист у повітрі! А то й дощ піде. Б'є у шибки — і теж шумить за вікнами. Гуде: восени надворі холодно. Вітер дме у димар, як у велику трубу, і гуде там: гу-гу-гу-у! І зверху йде: часом дуже захолодніє, тоді дощ на сніг обернеться, сиплеться зверху. Поки до землі долетить — розтане. І знову сиплеться — зверху йде.
Одне слово — осінь.



  • Про що розповіла Катрусі бабуся?

  • З чим порівнюється осіннє листя?

Розіграйте діалог на основі змісту оповідань.
Григір Михайлович Тютюнник

(5 грудня 1931р. - 6 березня 1980р.

Гри́гір Миха́йлович Тютю́нник — український письменник-прозаїк.

Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У 1937 році його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів і пущено по сибірських етапах (у 1957 році Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно). Після арешту батька хлопчика забрав до себе дядько Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Тут Григір ходив до школи. Вищу освіту він здобув на філологічному факультеті Харківського університету.

Тема добра й любові є основною у творах Григора Тютюнника для дітей . Найважливіші його збірки: оповідань «Ласочка»(1970р.), казок «Степова казка»(1973р.)





1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка