3 класу ( додаток до підручника О. Я. Савченко) 2014р. Мних Марія Миколаївна



Сторінка7/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

«Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська»



Так повелося в світі, що всі бабусі дуже лагідні та сумирні. Ніхто краще за них не розкаже казку, не заспіває колискову, не напече смачних коржиків. Одначе коли підлий лісник винищує молоді деревця заради наживи, огидні пацюки захоплюють у полон безневинну жабку, а підступний приблуда космічний посмітюх занапащує все живе на Землі, перетворюючи планету на смітник, тоді Ониськова бабуся Катастрофа хвацько перев’язує хустинку на кшталт бандани і оголошує негідникам війну.





Візьміть таку книжку в бібліотеці, прочитайте її і перекажіть у класі.

Ле́ся Воро́нина

(справжнє ім'я Олена Анастасіївна Вороніна,

українська письменниця, журналістка, перекладачка.




Народилася 21 березня 1955 року в Києві1979 року закінчила філологічний факультет Київського університету (заочний відділ). За роки навчання встигла попрацювати кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах. Мандрувала Україною автостопом та Польщею на байдарках (це були спливи по Мазурських озерах, польських річках і річечках). Дружина Євгена Гуцала.

З 1987 до 1991 року — редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».

З 1991 року працює у дитячому журналі «Соняшник». Від 1992 року — головний редактор часопису.

Член Спілки письменників України, член Асоціації українських письменників.

Пише для дітей. Автор дитячих іронічних детективів, об'єднаних у серію «Суперагент 000»: «У пащі крокодила», «Пастка у підземеллі», «Таємниця підводного міста», «У залізних нетрях», «Таємниця золотого кенгуру», пригодницьких повістей «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера». Під псевдонімом Гаврило Ґава написала понад сто сюжетів коміксів, що впродовж 13 років з'являлися на сторінках журналу «Соняшник».


Літературні псевдоніми: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна.

Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та ін.)

Нині — ведуча програм на Радіо Культура. На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».




Планета Смугастих Равликів
 "Планета Смугастих Равликів" - нова фантастична повість, у якій головна героїня Оля разом зі своїм вірним котом Гарбузиком мандрує Мінливою Галактикою.

Її чудове вміння не губитися у найнеймовірніших ситуаціях завжди виручає. Треба - видує гігантську кулю, запхавши до рота цілу пачку полуничної жуйки, і перелетить через жахливу прірву. Треба - зуміє визволитися з полону, прочитати складну карту-головокрутку, відкрити найвигадливіші замки. І все це насамперед тому, що ніколи не стає на бік зла.

Що-що, а відрізняти добро Оля вміє безпомильно. Тож їй охоче допомагає не тільки пухнастий рудий Гарбузик, але й екзотичні тварини, наділені вмінням читати думки і розмовляти, або летючі рослини.
Скажімо, на Пурпуровій планеті вона визволила від злого Кокоса міріади золотих метеликів, і тим врятувала приречені на вимирання рослини: "Тієї ж миті величезна різнобарвна печера наповнилася тисячами золотокрилих метеликів. Вони вилітали й вилітали з розколотих кокосів, аж врешті в печері здійнявся справжній вітер від тріпотіння мільйонів метеликових крилець". Так оновилося життя на завойованій злими посланцями мороку планеті.

Роботоподібні монстри, які-небудь хижі Пацюки, озброєні смертоносними швидкострільними бластерами, на щастя, завжди виявляються боягузами. Можливо, тому, що якась вища божественна сила все ж оберігає усіх нас. Та й закони жанру вимагають, аби добро тріумфувало у найвиснажливіших двобоях. Бо як інакше навчити дітей долати страх і вірити у досяжність найфантастичніших мрій.

А для порушників космічної рівноваги існує спеціальний виправний заклад Пухнастої Кицунії. Непогано б цю інопланетну педагогіку поширити і на Землі.

Утім, герої "Планети Смугастих Равликів" і так чудово справилися з перевихованням піратів, драконів, пацюків та деяких інших істот, що не вміли розрізняти добро і зло".





Прочитайте цю повість з друзями у книжці з бібліотеки.

Марі́я Іва́нівна Чума́рна 


Марія Чумарна ( Чепурко) народилася



19 серпня 1952р. у селі Рекшин Бережанського району Тернопільської області) . Українська поетесапедагогжурналіст, громадсько-культурна діячка. Член Національної спілки письменників України. Засновниця авторської українознавчої школи.

1975 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. У місті Збараж працювала вчителем, літературним працівником і завідувачем відділу листів районної газети, керувала літературною студією «Заспів». Працювала журналістом у місті Сколе Львівської області.

Від 1991 року засновниця та директор Приватної авторської школи Марії Чумарної. У 2000—2006 роках була директором авторської школи «Тривіта». Від 2006 року працює редактором і ведучою авторських програм «Літературний Львів» і «Феномен України» на Львівському телебаченні.

Науковий керівник освітньо-методичного центру «Родина» (1991). Член жіночої асоціації «Взаємодія» (1998) і Ради Всеукраїнського товариства імені Григорія Ващенка (від 2000 року).





Вересень

Краса ранньої осені ще яскрава, але вже наче покрита серпанком прохолодної печалі. Назва першого осіннього місяця – від ніжного фіалко – рожевого вересу, що встеляє траву густим килимом і пахне особливим щемким ароматом. Цвітнуть жовте пижмо, цмин, нев’янучий деревій та петрів батіг. Їхнє цвітіння нагадує, що літо вже минуло, бо в садах розкошують айстри, жоржини та хризантеми.

У вересні завершується збір врожаю, вся природа готується до зими: пташки відлітають у чужі краї, звірі і плазуни готуються до зимової сплячки. Лише горобці та синички невтомно сокочуть: для них рясно вродили глід, калина і горобина.

Зацвітає верес в полонинах,

Зацвітають айстри та жоржини.

Прохолодно пахнуть хризантеми –

А земля така іще зелена!
Загортає літо всі дрібушки,

Всі веселі ігри й пострибушки –

Час усім вертатися до школи,-

На книжкове біле чисте поле.





  • Чи сподобався тобі опис вересня?

  • Який настрій передає автор?

Літературні казки



Літературна казка, на відміну від народної, має автора.
Костянтин Дмитрович Ушинський 

(1824 - 1870 )

Костянтин Дмитрович Ушинський народився 19 лютого 1824 р. у с. Богданка на Новгород-Сіверщині в родині дрібномаєткового дворянина, ветерана Вітчизняної війни 1812 р. Сім’я не мала великих матеріальних достатків, оскільки Дмитро Ушинський відпустив селян на волю ще до реформи 1861 р. Мати, Любов Степанівна Гусак-Капніст, яка походила з родини відомого українського письменника В. В. Капніста, померла, коли синові було 11 років. Але його початковою освітою й вихованням опікувалась саме вона. Прищеплену нею любов до української мови й культури педагог проніс через усе життя. Середню освіту Ушинський здобув у Новгород-Сіверській гімназії, яка, на його думку, була однією з найкращих на той час. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний факультет Московського університету (1840) і закінчив його в 1844 р. з відзнакою. Студент Костянтин давав приватні уроки, оскільки на той час батько збіднів і не міг надсилати йому грошей. Юнак багато читав, вивчав сучасну філософію, захоплювався літературою, мистецтвом, прагнув бути в курсі політичних подій у Росії та за кордоном. Збереглися окремі уривки з його щоденника, з яких постає образ людини великого розуму, міцної волі, відданої своїй вітчизні, народові.

Майже половину свого життя прожив в Україні, добре знав українську мову та її діалектичні форми, добивався відкриття українських шкіл.









Витівки бабусі зими

Розлютилася стара зима й задумала все живе зі світу звести. Спочатку вирішила вона до птахів дістатися: набридли пернаті своїм криком і писком. Подула зима холодом, зірвала листя з лісів і дібров та розкидала їх по дорогах. Нікуди птахам подітися; почали вони зграйками згуртовуватися, думоньки думати. Зібралися, покричали та полетіли за високі гори, за сині моря, в теплі краї. Залишився горобець, і той під стріху забився.

Бачить зима, що птахів їй не наздогнати – накинулася на звірів. Запорошила снігом поля, завалила кучугурами ліси, вкрила дерева крижаною корою та посилає мороз за морозом. Ідуть люті та злі, з ялинки на ялинку перестрибують, потріскують і поклацують, звірів лякають. Але тварини не бояться: в одних шуби теплі, інші у глибокі нори заховалися; білка в дуплі горішки гризе, ведмідь у барлозі лапу смокче; зайченя, плигаючи, гріється, а конячки, корівки, овечки давним-давно в затишних хлівах сіно жують.

Ще дужче злиться зима – до риб добирається. Посилає мороз за морозом, один від одного лютіший. Морозці жваво біжать, молотками голосно постукують: без клинів по озерах і річках мости зводять. Замерзли водойми, але тільки зверху, а риба вся вглиб пішла: під крижаною покрівлею їй іще тепліше.

– Ну, постривай же, – думає зима, – дістану я людей!

І знову шле мороз за морозом, один від одного зліше. Заволокли хурделиці візерунками вікна; стукають і у стіни, і у двері, що аж колоди лопаються. А люди затопили печі, смажать собі млинці гарячі та із зими сміються. Доведеться кому по дрова в ліс їхати – вдягне кожух, валянки, рукавиці теплі та як почне сокирою махати, аж піт ллється. А на дорогах, ніби зимі на сміх, вози потягнулися: від коней пар в’ється, візники ногами топчуть, рукавицями плескають, плечима смикають і морозець підхвалюють.

Але найприкріше здалося зимі, що малі діти – й ті її не бояться! Катаються собі на ковзанах і на полозках, у сніжки грають, баб ліплять, гори зводять, водою поливають і ще мороз кличуть: «Прийди допоможи!» Щипне зима зі злості одного хлопчика за вухо, іншого за ніс, щічки побіліють, а малий схопить снігу, почне терти – й розгориться в нього обличчя, як вогонь.

Бачить зима, що нічим їй не перемогти, та заплакала від злості.




  • Кого та як намагалася зима налякати?





Поділіть казку на частини.

Леся УкраЇнка
(Лариса Петрівна Косач)
(25.02.1871 - 01.08.1913)

Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новограді – Волинському, тепер Житомирської області в інтелігентній, “літературній “ родині. Її мати – відома письменниця Олена Пчілка, Батько – юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті. 
Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників виділялась здібністю і працьовитістю. У 12 років вона захворіла на тяжку хворобу – туберкульоз кісток, яка з роками все більше мучила Лесю.

Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.


І серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка - великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної дочки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей. Не лише на Україні, але й у петербурзькій, московській пресі, в Грузії і Білорусії, навіть на Далекому Сході були вміщені некрологи на її смерть. 




КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ

В тридев'ятім славнім царстві,


Де колись був Цар-Горох,
Є тепер на господарстві
Мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,


А на сажень борода,
Знає край і вздовж і вширшки,
І кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,


Чи хто прийде сам, чи вдвох, -
Всіх приймав пан ласкавий,
Тільки треба мовить "Ох".

На зеленому горбочку


Спершу він людей приймав,
Потім сів у холодочку,
Звідти голос подавав.

А як зранку то й до ранку


Стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,


Де трухлявий пень і мох,
Той приходить і волає,
Або й тихо каже "Ох!"

Хоч би навіть ненароком


Теє "ох!" промовив ти,
Знай, що вилізе те боком, -
Вороття вже не знайти!

Бо затягне з головою


Трясовиця мохова
І з душею, ще живою,
Під землею похова.

Під землею ж там - палати"


Де вельможний Ох сидить,
Гарні, пишнії кімнати,
Срібло-злото скрізь ряхтить;

Дорогії самоцвіти,


Наче зорі, миготять,
Скрізь заморські дивні квіти;
По клітках пташки сидять;
Золотії грають рибки
В кришталевих скриньочках;
І ведмеді ходять дибки
В рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать


Блиск і пахощі міцні,
І папуги заторочать
Приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить


В тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедів гурт обступить,
Кожен лапу простяга, -

Той бере тебе за руку,


Той торкає за плече;
Боронь Боже ворухнутись!
Кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички


Враз проб'ються пазурі
Гачкуваті, мов гаплички, -
Так і в'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, -


Наче в пастку бідна милі, -
То сиди, мов прикувався,
Не рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: "Вітай в гостині!


Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, ниві
Головою наложить?"

Скажеш: "Я служить не згоден",


Зараз цок тебе в лобок,
Якщо ти носить не годен
Рукавички й жупанок.

Охань на службу - подарують


Рукавички й жупанець,
Привітають, пошанують, -
Тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати


У підземному дворі,
Більш тобі вже не видати
Ані сонця, ні зорі.

Де поткнешся - всюди брами,


Під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
Озивається плачем.

Спів на плач відповідає,


Плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
Жде юнака-молодця;

Коло неї там Жар-птиця


Співом душу потіша,
Та сумна міцна темниця,
Смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати


Хто з хоробрих юнаків,
Мусить перше розрубати
Сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?


Що ж! хто має "кладенець",
Хай замки ті розрубає, -
Буде казочці кінець!

  • Кого представляє дівчина-бранка, кого Жар-птиця, а кого юнак з мечем-"кладенцем"? 

  • Чи цю казку можна пристосувати до сьогоднішніх часів? 

Іва́н Я́кович Франко́

( 27 серпня 1856 - 28 травня 1916)


Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого українського шляхетського родуКульчицьких, гербу Сас, була на 33 роки молодшою за чоловіка. Свою селянську ідентичність, що виявлялась у подиву гідній працелюбності й невибагливості в побуті, Франко зберіг до кінця життя.

Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (18621864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастиріДрогобича (18641867).

Коли Іванові було 9 років (1865 р.), помер батько. Мати вийшла заміж удруге. Вітчим, Гринь Гаврилик, уважно ставився до дітей, фактично замінив хлопцеві батька. Франко підтримував дружні стосунки зі своїм вітчимом протягом всього життя. Коли Іванові було 15 років, в 1872 році, померла мати. Вихованням дітей стала займатися мачуха.



1875-го року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині — Дрогобицький педагогічний університет). Залишившись без батьків, Іван був змушений заробляти собі на життя репетиторством. З свого заробітку виділяє гроші на книжки для особистої бібліотеки.

Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив його золотим молотом по руках…» «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові.

ЛИСИЧКА i ЖУРАВЕЛЬ



Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості:
- Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим і вгощу.
Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарілці та й поставила перед Журавлем.
- Призволяйся, не погордуй. Сама варила.
Журавель стук, стук дзьобом - нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всієї не з'їла.. А коли кашки не стало, вона й мовить:
- Вибачай, кумочку, більше не маю чим угощати.
- Спасибі й за те, - пісним голосом промовив Журавель.- А ти б, Лисичко, до мене завтра в гості прийшла.
- Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, - каже Лисичка.
Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м'яса, буряків, квасольки, картопельки. Покришив дрібненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.
- Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, - припрошує Журавель.
Нюхає Лисичка - смачно пахне. Встромляє голову в глечик - не йде голова. Пробує лапкою - не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.
- Вибач, любонько, - каже, випорожнивши глечика, - чим хата багата, тим і рада, а більше на цей раз нічого немає.
Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостинність. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. Відтоді й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.




  • Як Лисичка запрошувала Журавля в гості?

  • Як Журавель пригощав Лисичку?

  • Чому розпалася дружба Лисички і Журавля? Поясни свою відповідь.


Лисичка і Рак

Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:
— Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?
— Може, коли й правда була,— каже Рак,— а тепер дуже на брехню схоже.
— Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?
— Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.
— Що? що? що? — здивувалася Лисичка.— Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?
— Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду,— мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:
— А де ти, Раче? Нічого не чути.
— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.
— Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.




  • Як Лисичка насміхалася над Раком?

  • Хто кого перехитрив?


Зима Олександр Вікторович

( 8 березня 1937р. — 3 травня 1986р.)

Олександр Зима - український поетпрозаїк та журналіст. З 1974 року — член Спілки письменників України, а з 1986р. — Спілки письменників СРСР.

Олександр Вікторович Зима народився 8 березня 1937 року в селі Рибальче, що на Херсонщині. Навчався в середній школі міста Гола Пристань. Службу в Радянській Армії проходив на Далекому Сході. Після демобілізації працював робітником у цілинному радгоспі села Мар'ївка Північно - Казахстанської області. Перші замальовки, вірші, кореспонденції з'являються ще в шкільні роки.

Бажання навчитися писати привело Олександра Зиму до Львівського державного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. Після закінчення університету в 1964 році його запросили в газету «Молодь України». З журналістським посвідченням об'їхав Львівську, Рівненську, Волинську області, знаходячи потрібний матеріал для газети: від проблемної статті і фейлетону до актуальної інформації в номер. Молодий журналіст очолив у Львові відділ обласної газети «Ленінська молодь», працював редактором Львівського радіо та телебачення

1986 року став членом Спілки письменників СРСР. Окремі його твори було перекладено російською, грузинською, узбецькою та казахською мовами.

Помер Олександр Зима від тяжкої хвороби 3 травня 1986 року.



ЗАЧАРОВАНИЙ ХЛОПЧИК

Казка

В обідню пору сонце на екваторі стоїть над самісінькою головою. Щоб його побачити, треба лягти горілиць на землю і одягнути окуляри з дуже темними скельцями. Усі так і робили, бо знали, що сонце на екваторі навіює на людей дивовижні чари. Це тільки на екваторі таке сонце, бо ніде воно не стоїть так прямовисне над головою і не заливає очі жовтогарячим промінням.

Усі діти й дорослі завжди носили окуляри з темними скельцями. А маленький хлопчик, якого звали Грициком, не слухав мами й не хотів одягати таких окулярів. Ляже ото горілиць на пісок і дивиться на сонце. І може так годинами лежати.

- Не смій так довго дивитися на сонце, а то крильця виростуть,- попереджала Грицика мама.


- Такого не буває,- сміявся Грицик і потай думав: "Як би то було гарно, якби у мене виросли крильця".

Не слухав Грицик маминих застережень. А згодом і забув про них.

Одягнув якось він майку з чорними і білими смужками, як ото моряки носять, та й побіг туди, де жили колібрі, слони, папуги і найбільший удав та два тигри. Грицикові дуже хотілося покуштувати соку, що його п'ють колібрі з квіток. Але квіти росли високо, і Грицик ніяк не міг дотягнутися до них своєю соломинкою. Знайшов Грицик на березі старе весельце з білими краями, зіперся на нього і дотягнувся до квітки. Опустив свою пшеничну соломинку, що прихопив з дому, і напився солодкого соку з білої квітки. І тільки він це зробив, як все раптом змінилося. Грицик став маленький-премаленький, весельце приросло до нього і перетворилося на довгий, рівненько обрізаний хвостик. Засмаглі рученята стали крилами, і на них виросло пір'ячко з бурими та білими смужками.

- Ма-а-амо-о! - закричав у розпачі Грицик, але всі почули лише тоненький пташиний голосок і нічого не розуміли.

Прилетів Грицик до тата й мами, бігає біля них, щебече, але мама на нього й уваги не звертає. Лише плаче й журиться:

- Де мій Грицик? Де мій синочок подівся? - розпитує у всіх.


- Ось я, ось! - гукає до мами Грицик на своїй пташиній мові і трясе хвостиком-весельцем, щоб його помітили.

Але Грицика ніхто не розумів.

Довго шукали тато з мамою Грицика. Сходили нетрі дрімучі, перебрели річки глибокі, розпитували у вітру і зірок гострооких, але ніхто не бачив їхнього Грицика.
Забула мама лише запитати у сонця та білої квітки, з якої Грицик напився солодкого соку.
Повернулися батьки додому з екватора навесні, коли починав танути лід під берегами. Дуже зраділи вони, коли побачили свою рідну річку та синій лід. Стали на березі й бачать, що на льоду стоїть струнка довгонога пташка з хвостом-весельцем. Дивиться на ту пташку Грицикова мама й очей не може відвести: дуже та пташка на її Грицика схожа. Така ж чорна шапочка на голівці, яку носив Грицик, такі ж білі щічки, а на грудях та крильцях така ж маєчка смугаста, як у її Грицика.

- Грицику, Грицику,- тихо покликала пташку мама. - Ходім, синку, до хати. Будемо разом жити. Не слухав мами, от і зачарувало тебе сонце. Але чари ті не вічні. Ти знову колись станеш хлопчиком.

Побіг Грицик за мамою, але в хату не пішов. Усю весну, літо й осінь не покидав Грицик свого двору. Потоваришував він з маленьким лошатком на ймення Вітер. Де коник - там і Грицик. Помітить Грицик, що на його товариша напали ґедзі, то зразу й кидається на них, винищує до ноги.

- Спасибі тобі, Грицику,- дякує Вітер.- Коли б не ти, не дали б мені спочинку оті кровопивці.


- Давай будемо завжди дружити,- запропонував Грицик.
- Давай,- радо погодився Вітер.

А мама все думає, як Грицикові чари розвіяти.

- Може, ти, сонце, знаєш? - звернулася якось мама до сонця.
- Знаю,- відповіло сонце.
- Чого ж ти раніше мовчало? - докірливо сказала мама й заплакала.
- Тому, що мене ніхто не питав,- відповіло сонце. - А тепер скажу, що аж тоді Грицик стане хлопчиком, коли над вашою хатою, як над екватором, я стану над Грициковою головою. Та ще знайдіть білу квітку. Що зветься нечуйвітром, наберіть з її пелюсток роси і напійте Грицика, - сказало сонце і покотилося за високі гори.

...Неодмінно спадуть чари з Грицика. Але він уже ніколи не зможе покинути неба. Він стане космонавтом й полетить до далеких зірок, де, можливо, теж живуть зачаровані хлопчики.




  • Прочитай слова, якими письменник описує хлопчика.

  • До яких вчинків спонукає тебе казка?





Прочитайте казку в особах.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка