3 класу ( додаток до підручника О. Я. Савченко) 2014р. Мних Марія Миколаївна



Сторінка9/11
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЛИПКА


Я, маленька липка,
Виросту велика, —
Не ламай мене. 
Я медовим цвітом 
Зацвіту над світом, — 
Бережи мене.
Тінь тобі я кину 
У гарячу днину, — 
Ти шануй мене. 
Від дощу сховаю
Вранці серед маю, —
Ти полий мене.
Будемо з тобою
Ми рости обоє, —
Ти люби мене.
Виростеш за роки,
Підеш в світ широкий, —
Не забудь мене.


  • До кого звертається липка?

  • Як би ти відповів деревцю?



ОБЛІТАВ ЖУРАВЕЛЬ...


Облітав журавель
Сто морів, сто земель,
Облітав, обходив,
Крила, ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
— Де найкращая земля?
Журавель відповідає:
— Краще рідної немає!




  • Чим цікаві вірші Платона Воронька?






Намалюйте ілюстрацію до його віршів.

МИХАЙЛО ПАНАСОВИЧ СТЕЛЬМАХ

(1912 — 1983)


Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912р. у селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в родині незаможного хлібороба.

Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією А. Малишка 1941 року.

Перебуваючи у лавах Радянської Армії, М. Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941р. отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті.

М Стельмах — знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр («Над Черемошем», 1952; «Гуси-лебеді летять», 1964; «Щедрий вечір», 1967), вчений-фольклорист.

Був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1972), депутат Верховної Ради СРСР ряду скликань, академік АН УРСР.

Помер письменник 27 вересня 1983p.






Які твори Михайла Стельмаха тобі відомі?





Прочитай уривок з повісті «Гуси – лебеді летять». Цей твір автобіографічний, адже в ньому автор описує власне життя.

ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ...
(Скорочено)

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...


А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!
Чи вони послухались мого слова - обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..
А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...
«Так-так-так», - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй їлось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів : знову повторює: «Так-так-так».
За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається з мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?
- От і принесли нам лебеді на крилах життя, - говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг1, яким він донедавна вистругував шпиці.
- Життя? - дивуюсь я.
- Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.
- Діду, а які в сонця ключі? - ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.
- Золоті, внучку, золоті.
- І як воно відмикає ними землю?
- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!
Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:
- Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

- Що, що, надзигльований2? - мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. У таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і «ох, рятуйте мою душу», з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.


Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.
- Діду, а куди лебеді полетіли?
- На тихі води, на ясні зорі, - пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги3 майструвати колеса. (...)
Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство4 і мірошництво.
Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян. якого знав увесь повіт5. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню6, драча7, крупорушку8 чи керата, - співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки9. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.
Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (...)




  • Розкажи, якими ти уявляєш Михайлика, його маму і дідуся?

  • Поясни, як ти розумієш назву твору?





Поставте один одному запитання за змістом прочитаного і дайте відповіді на них.



Тамара Панасівна Коломієць

Тамара Коломієць народилася 9 квітня 1935 року в місті Корсунь.

1957 року закінчила Київський університет.

Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара виросла «у пелені бабусі Ганни», яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Ці риси характеру вона передала внучці.

Неписьменна баба Ганна знала напам'ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.

Мама дівчинки працювала лікарем, але Тамарі ця професія була не зовсім зрозуміла: лікарня, амбулаторія, виклик, знову лікарня. Дідуся і татка, на жаль, уже в ранньому дитинстві у дівчинки не було: дідуся забрала громадянська, а татка — Друга світова війна. Але був ще маленький братик, якому доводилося власноручно майструвати вітрячки, літачки та кораблики. Тамара Коломієць належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч. У дитинстві дівчинка надавала перевагу хлопчачій компанії і гралася виключно з хлопчаками. У шкільні роки мріяла стати лікарем, бо дитяче серце ще довго залишалося чутливим до ран війни. Якщо у школі задавали писати твір на вільну тему, то Тамарі легше було висловлюватись у віршованій формі. А коли в пам'яті народжувався якийсь рядок, то він, як правило, мав бути останнім і на нього «треба було вийти».

Питання рідної мови, святинь та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Тож вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її творчому доробку — понад 30 збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик». Тамара Опанасівна досить активно співпрацює з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт». У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: вона має 6 абеток для 6 онуків.

Тамара Коломієць — щаслива мати і бабуся. Вона має двох дочок (Оксану й Мар'яну) і шестеро онуків. Стежками матері пішла донька — талановита поетеса Мар'яна Рочинь, а брат — Петро Коломієць — відомий сьогодні письменник, журналіст, автор багатьох історико-пригодницьких повістей.



Хліб

Принесли хліб. На стіл поклали. Пахучий, теплий ще. Із скоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього. Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колоску на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?


Золоті роботящі руки зерно у ріллю посіяли, урожай доглянули й зібрали. Роботящі руки зерно змололи…хліб спекли. Роботящі руки в дім його принесли, на вишивану скатертину поклали.
І лежить на столі хліб, теплий, пахучий, руками роботящими подарований. Лежить ясний, як сонечко, і ніби промовляє: - Любіть мене, шануйте, їжте та здоровими будьте.

БРАТИК I СЕСТРИЧКА 

Братик для сестрички 


Чистить черевички, 
Сплів бичка з соломи
Склеїв з шишок гнома. 
І тепер по килимку 
їздить гномик на бичку. 
А сестричка, хоч мала, 
Голку й заполоч взяла. 
Вишила два носики, 
Вишила два хвостики 
Ще й двоє оченяток, 
Наче маченяток. 
І вже із сорочини 
Співають дві пташини 
На різні голоси... 
— На, братику, носи!..

  • Твори яких жанрів пише Тамара Коломієць?

  • Що тобі в них подобається?

  • Які твори Т. Коломієць відомі тобі з 2 класу?

Анато́лій Гео́ргійович Косте́цький

( 1948  - 2005)

Народився 6 грудня 1948 року в Києві в сім'ї вчителів. Після закінчення середньої школи в 1963 році навчався в технікумі радіоелектроники, згодом закінчив факультет кібернетикиКиївського університету. Закінчивши аспірантуру, одинадцять років працював в університеті, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах. У 1980-хроках залишив цю роботу, обравши літературу.

Працював у видавництві «Веселка» завідувачем редакції літератури для дітей середнього шкільного віку. Редагував дитячий журнал «Барвінок».

Помер в Києві 10 березня 2005року. Похований на Байковому кладовищі.



Які вірші поета відомі тобі з 2 класу? 




1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка