4 Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5



Сторінка2/39
Дата конвертації08.03.2016
Розмір7.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Висновки. Таким чином, подальший розвиток, вдосконалення військової освіти в Україні має забезпечити високу якість навчання і виховання курсантів, теоретичну, практичну професійну підготовку військових фахівців до практичної діяльності, сприяти розвитку їх духовних і фізичних сил, формуванню національної свідомості.

Перспективи подальших пошуків у напрямі дослідження. Подальше вивчення питання розвитку військово-педагогічного процесу буде розглянуте більш детально в аспекті професійного спрямування лабораторних робіт з фізики при підготовці курсантів у вищих військових навчальних закладах.
ЛІТЕРАТУРА

1. Брежнєва В. Т. Трансформація та розширення НАТО : Порядок денний та послідовність дій для України / В. Т. Брежнєва // Страт панорама. – 2007. – №2 – С. 146-157.

2. Компетентностный подход и теория контекстного обучения: Материалы к четвертому заседанию методологического семинара 16 ноября 2004 г. – М. : Исслед. центр пробл. качества подготовки специалистов, 2004. – 84 с.

3. Военная педагогика и психология / [Барабанщиков А. В., Давыдов В. П., Утлик Е. П., Феденко Н. Ф.] – М. : Воениздат, 1986. – 240 с. – (Библиотека офицера).

4. Єхануров Ю. І. Воєнно-політичний вимір трансформації Збройних Сил України / Ю. І. Єхануров // Наука і оборона. – 2008. – №3. – С. 30-32.

5. Нещадим М. І. Військова освіта в Україні. / М. І. Нещадим / – К. : МО України, 2002. – 798 с. – (Військово-педагогічний процес, Розділ 1, 3).

6. Ніколаєнко С. М. Управління якістю вищої освіти: Теорія аналіз і тенденції розвитку. / С. М. Ніколаєнко / – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2007. – 519 с. – (Управління якістю вищої освіти, ч. 1.).

7. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: Світовий досвід та українські перспективи : Б-ка з освіт. Політики / За ред. О. В. Овчарук. – К. : К.І.С., 2004. – 112 с. – (Сучасна освіта в Україні: передумови, досвід, перспективи).

8. Корсак К. К. Якість педагогічних вимірювань: Нерозв’язана проблема / К. К. Корсак // Освіта і управління. – 1999. – №3. – С.130.

9. Радецький В. Г. Питання трансформації оборонних структур України та удосконалення системи військової освіти / В. Г. Радецький, В. М. Телелим, Ю. Г. Даник // Наука і оборона. – 2009. – №1. – С. 15-18.

Дата надходження статті: 30. 06. 2011 року.

Дата прийняття статті до друку: 21.12.2011 року.



УДК 159.937

І. А. Барбашова,

кандидат педагогічних наук, доцент

(Інститут педагогіки НАПН України)
НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ СЕНСОРНИХ ПРОЦЕСІВ ОСОБИСТОСТІ У ПСИХОЛОГІЇ СПРИЙМАННЯ
Постановка проблеми. Сприймання предметів і явищ дійсності займає найважливіше місце у психічній діяльності людини, складаючи єдине джерело її знань про зовнішній світ і себе. Із цієї причини сенсорні процеси були і є предметом багатьох наукових досліджень, зокрема тих, що утворюють психологію сприймання.

У загальному розумінні психологія сприймання являє собою сукупність різноманітних наукових концепцій щодо пізнання принципів, закономірностей і властивостей чуттєвого відображення людиною матеріальної дійсності у процесі безпосередньої взаємодії з оточенням.



Аналіз досліджень і публікацій. Аналіз науково-психологічних джерел (В. Барабанщиков, А. Бехтель, Е. Бехтель, М. Варій, Б. Величковський, Л. Венгер, О. Винославська, В. Ганзен, В. Любімов, Л. Обухова, О. Первушина, О. В. Петровський, І. Рок, С. Рубінштейн, Х. Шиффман, Д. Шульц, С. Шульц, М. Ярошевський та ін.) дозволяє нам виокремити два традиційні підходи в дослідженні перцептивних процесів – структурний і функціональний – та констатувати оформлення в теперішній час нового – системно-генетичного підходу.

Мета статті полягає в аналізі зарубіжних і вітчизняних наукових концепцій сприймання особистості, виявленні найважливіших закономірностей функціонування перцептивних процесів.

Розглянемо послідовно основні теорії сприймання.



Структурний підхід укладають концепції сприймання, присвячені аналізу його об’єктів; з’ясуванню походження, властивостей і конструкції образів; установленню співвідношення об’єкта й образу; визначенню структури чуттєвих систем. Зазвичай ці концепції характеризуються дослідниками як атомістичні та цілісні.

Атомістична (аналітична) точка зору на природу сприймання полягає у визначенні його вихідних елементів і з’ясуванні принципів їх поєднання у складних психічних актах і утвореннях.

Найбільш послідовно цей методологічний принцип реалізовано асоціативною психологією, відомими представниками якої в різні періоди були Аристотель, О. Бен, Дж. Берклі, Т. Браун, В. Вунд, Д. Гартлі, Г. Гельмгольц, Т. Гоббс, Р. Декарт, Г. Еббінгауз, Дж. Локк, Дж. Мілль, І. Мюллер, І. Павлов, Д. Селлі, І. Сеченов, Г. Спенсер, Б. Спіноза, Е. Тітченер, Д. Юм та ін. і яка набула найсуттєвішого впливу у другій половині ХІХ століття. Згідно з матеріалістичною лінією асоціативної психології (Д. Гартлі): а) психіка побудована з первинних елементів – найпростіших відчуттів; б) неподільні елементи поєднуються у вторинні складні психічні утворення (уявлення, думки, почуття) за допомогою асоціацій; в) умовою утворення асоціацій є суміжність двох психічних процесів; г) закріплення асоціацій обумовлене активністю асоційованих елементів і частотою повторення асоціацій у досвіді; д) основним методом дослідження вважався метод аналітичної інтроспекції – знаходження шляхом самоспостереження у власному суб’єктивному досвіді елементарних відчуттів, їх відокремлення та описання [5, с. 28].

Найціннішим надбанням розглянутого напрямку світової психологічної думки було введення поняття асоціації (від лат. associatio з’єднання) – закономірного зв'язку між психічними явищами, при якому актуалізація одного з них спричиняє появу іншого; закладення основ генетичного вивчення сприймання, створення традиції розглядати перцептивні феномени як такі, що формуються в онтогенезі; намагання здійснити причинне пояснення психічної діяльності.

Цілісний (синтетичний) методологічний принцип дослідження сенсорної сфери особистості характеризується визнанням образу сприймання як первинно цілого утворення, що не зводиться до суми окремих відчуттів.

Такий підхід у психології сприймання було здійснено в теорії гештальта (від нім. Gestalt – образ, структура, цілісна форма). Як наукова школа, гештальтпсихологія виникла в Німеччині в першій чверті ХХ ст. (М. Вертгеймер, К. Гольдштейн, К. Дункер, В. Келер, К. Коффка, К. Левін, Г. Фолькельт, Ф. Хайдер та ін.) [7]. Її пояснювальним принципом були положення про те, що: а) процес сприймання визначається не одиничними найпростішими елементами, а всім “полем” діючих на організм подразників, структурою ситуації в цілому (гештальтами); б) цілісні образні структури функціонують за законом прегнантності, тобто тенденції психічного поля свідомості індивіда до утворення простих, урівноважених, симетричних і замкнених фігур; в) найголовнішими ознаками цих фігур є константність, стійкість, певний ступінь розчленованості; г) образи сприймання існують ще до народження, не залежать від попередньої предметної діяльності людини, її знань і досвіду, пояснюються електрохімічними процесами в мозку індивіда, характеризуються ізоморфною (взаємно-однозначною) відповідністю між предметами об’єктивної дійсності і психічними явищами; д) уроджена детермінованість сприймання проте не виключає його наступного вдосконалення в ході онтогенезу: позитивні зміни сенсорних процесів можуть бути наслідком дозрівання нервової системи, спеціального навчання, що призводить до розчленування вихідних, утворення нових структур і придбання ними нових значень [4, с. 70], [2, с. 22–23].

Безсумнівним досягненням гештальтпсихології було доведення цілісності дитячого сприймання, думки про те, що внутрішня, системна структура цілого визначає властивості та функції утворюючих його частин; уведення понять фігури і фона, вивчення залежності образа предмета-фігури від його фона, явища реконструювання (раптового бачення нових відносин між елементами – “інсайту”, тобто осяяння). Ці та інші ідеї виявилися досить евристичними і значною мірою вплинули не лише на теорію сприймання, а й на дослідження проблем мислення, пам’яті, сприяли виникненню ряду психологічних напрямків.

Функціональний підхід об’єднує ряд прогресивних концепцій, у яких досліджено активний характер сприймання; процес його генетичного становлення; формування перцептивних алфавітів; зміна станів суб’єкта при сприйманні; доведено необхідність цілеспрямованого сенсорного навчання.

Плідними для розуміння сенсорного розвитку особистості були роботи засновника Женевської школи генетичної психології Ж. П’яже і його співробітників – Б. Інельдер, М. Ламберсьє, Є. Шеминського та ін. (40–60-ті роки ХХ ст., Швейцарія) [9]. Хоча наукові дослідження були в цілому присвячені вивченню дитячого інтелекту, виникла необхідність розглядати його у взаємозв’язку із сенсорним розвитком, що і спричинило звернення вчених до експериментального аналізу останнього. Виходячи в цілому з ідей гештальтпсихології про примат цілісних чуттєвих структур, Ж. П’яже: а) увів у науковий обіг поняття перцептивних дій як своєрідних об’єднань результатів одномоментних сприймань; б) виокремив залежно від характеру таких об’єднань основні різновиди перцептивних дій – дослідження, перенесення, транспозиція, уміщення в перцептивні координати, антиципація; в) припустив, що у процесах сприймання можуть брати участь певні узагальнення – перцептивні схеми – тобто такі пізнавальні структури, які зв’язують у єдине ціле різнорідні елементи образу, є умовою інваріантності сприймання, забезпечують категоризацію, упізнавання і розуміння зовнішньої інформації; г) довів, що вдосконалення перцептивних дій є наслідком уточнення і координації їхніх моторних компонентів: із віком дослідні рухи стають більш систематизованими, набувають високого ступеня автоматизації; д) обґрунтував загальний прогрес сприймання, з одного боку, позитивними змінами самих перцептивних дій унаслідок вправ або тенденції до врівноваження, а з іншого – упливом інтелектуального розвитку особистості: інтелект орієнтує сенсорні процеси, оцінює значення отриманих даних, спрямовує вправи, впливає на формування перцептивних схем, не замінюючи при цьому перцептивних дій і не включаючи в них свої структури; е) установив специфічну форму власне перцептивної активності – перцептивну діяльність, яка входить у контекст більш широких видів активності, орієнтується загальною діяльністю дитини [2, с. 30–36], [3, с. 24–25], [1, с. 202].

Слід зауважити, що дослідження представників генетичної психології і вітчизняних психологів проводились паралельно, тому цілком природним було виявлення як споріднених, так і відмінних ідей у розумінні перцептивного розвитку особистості. На думку Б. Величковського, Л. Венгера, П. Гальперіна, В. Зінченка та інших авторів, концепція Ж. П’яже, хоч і містить принципово відмінні положення (припущення про вроджений характер елементарних перцептивних структур, зведення механізмів побудови образів до фізіологічного аспекту, недооцінка регулюючої функції сприймання відносно діяльності тощо), є найбільш розробленою в зарубіжній психології сприймання і багато в чому близькою до теоретичної системи, поширеної у вітчизняній науковій думці.

Теорія розвитку сприймання шляхом формування перцептивних дій, розроблена в 50–60-ті роки ХХ ст. у СРСР (Л. Венгер, О. Запорожець, В. Зінченко, О. Леонтьєв, А. Рузська та ін.), ґрунтується на діалектико-матеріалістичному розумінні психіки і поєднує чотири основні лінії досліджень: 1) вивчення рефлекторної природи психічних процесів; 2) установлення структури діяльності; 3) розкриття інтеріоризації зовнішніх форм діяльності у внутрішні; 4) розробка концепції психічного розвитку дитини як присвоєння певних форм суспільного досвіду [2, с. 49].

Генеральною ідеєю цієї теорії є положення про те, що розвиток сприймання дитини являє собою процес формування і вдосконалення перцептивних дій, за допомогою яких здійснюється обстеження предметів і явищ дійсності, побудова образів, що орієнтують і регулюють поведінку особистості.

Основи фізіологічного та рефлексологічного аналізу перцептивних процесів було закладено в роботах М. Ланге, І. Сеченова, розвинуто П. Анохіним, М. Бернштейном, М. Введенським, І. Павловим, О. Ухтомським і продовжено в суто психологічній розвідці, присвяченій установленню специфіки пошукової активності суб’єкта (Б. Ананьєв, Л. Веккер, М. Вергілес, В. Запорожець, В. Зінченко, В. Кожевніков, О. Леонтьєв, Б. Ломов, Л. Чистович, А. Ярбус, А. Ярмоленко та ін.). Наслідком цих досліджень стало, по-перше, визначення найголовніших функцій чуттєвих процесів у біологічної взаємодії суб’єкта із зовнішнім світом (розрізнення умов поведінки і регулювання дій); по-друге, незаперечне доведення рефлекторної природи сприймання (виявлено багаторівневу будову рефлекторних механізмів, яку утворюють елементарні одиниці – безумовні адаптаційні та орієнтувальні рефлекси – та більш складні системи реакцій, пов’язані з довільним регулюванням поведінки); по-третє, формулювання О. Леонтьєвим “гіпотези уподібнення”, згідно з якою відтворення в чуттєвих образах якостей зовнішнього впливу здійснюється за умови уподібнення цим якостям динамічних процесів рецепторних систем (наприклад, змінення частоти коливання голосових зв'язок під час розрізнення висоти звуків, параметрів рухів пальців у ході дотикового сприймання форми або рухів очей за контуром предмета тощо).

Ключового значення для розробки проблем сенсорного розвитку особистості набула теорія діяльності (Л. Виготський, О. Леонтьєв, Б. Ломов, С. Рубінштейн, А. Смирнов, Б. Теплов та ін.), за якою: а) генетичною основою психіки людини, зокрема її сприймання, є практична, матеріальна діяльність; б) перцептивні процеси, які беруть участь у здійсненні різних видів діяльності, розглядаються як специфічні дії; в) ці дії спрямовані на вирішення певного завдання, уключеного в загальну практичну або пізнавальну діяльність суб’єкта; г) перцептивні дії, як і дії практичні, мають власний операційний склад, детермінований умовами завдання, що постає перед індивідом.

Обґрунтування механізму походження перцептивних дій із практичних пов’язане в цілому із процесом інтеріоризації (від лат. interior – внутрішній) зовнішніх форм діяльності у внутрішні, схарактеризованим у концепції формування розумових дій (Л. Виготський, О. Леонтьєв, П. Гальперін, Н. Тализіна, Д. Ельконін та ін.). Проте в аспекті функціонування сприймання така інтеріоризація має певні відмінності та розглядається як послідовний перехід від практичної дії до перцептивної, а далі – як перехід від розгорнених форм перцептивної дії, яка здійснюється за участю активних рухів рецепторних апаратів, до її згорнених форм, що не містять зовнішніх рухів (Б. Ананьєв, В. Запорожець, О. Лурія та ін.).

Не менш важливою лінією психологічних досліджень перцептивного розвитку є вирішення питання його соціальної детермінації. За висунутою О. Запорожцем гіпотезою, сприймання опосередковується сенсорними еталонами – суспільно виробленими і певним чином систематизованими зразками чуттєвих ознак зовнішніх предметів і явищ (системи мовленнєвих і музичних звуків, спектральних кольорів, геометричних площинних форм і об’ємних тіл тощо). Засвоєні сенсорні еталони забезпечують обстеження об’єктів сприймання, виокремлення, класифікацію та оцінку їхніх властивостей, упорядковують сенсорний досвід людини.

Цілком природним при цьому було позитивне вирішення проблеми навчання в розвитку сприймання. На думку вітчизняних учених, лише таким шляхом можливо засвоєння дитиною соціального досвіду, формування в неї перцептивної активності, адекватної загальнолюдської діяльності, утіленій у відповідних досягненнях культури [2, с. 71].

Отже, теорія формування перцептивних дій безпосередньо пов’язана з ідеєю культурно-історичного розвитку чуттєвого відображення і значно відрізняється від інших концептуальних підходів тим, що співвідносить перцепцію як із самим суб’єктом, так і з формами його взаємодії з оточенням. У руслі цієї теорії продуктивно вивчається залежність сприймання від характеру предметно-практичної діяльності людини, формування перцептивних процесів в умовах цілеспрямованого навчання.

Помітний вплив на активізацію досліджень сенсорної сфери особистості надав стрімкий розвиток екологічної психології, заснованої Дж. Гібсоном (60–70-ті роки ХХ ст., США) [6]. Цю теорію складають кілька концепцій, об’єднаних загальною спрямованістю на виявлення стимульної структури середовища, що оточує індивіда (Е. Берранд, Дж. Гібсон, Е. Гібсон, Р. Джоун, Г. Юханссон, Д. Лі, Т. Ломбардо, У. Мейс, Е. Рід, Х. Седжуїк, М. Тевей, Дж. Фабер, М. Хенль, Р. Шоу та ін.).

Фундаментальні положення екологічного наукового напрямку групуються навколо двох постулатів: єдності організму і середовища та безпосередності сприймання стимульної інформації [1, с. 68–70].

Згідно з першої ідеєю екологічної психології: а) суб’єктом сприймання є живий організм як частка природи; б) між організмом і середовищем існує рухлива рівновага, яка постійно порушується і відновлюється внаслідок цілеспрямованої активності суб’єкта; в) сприймання реалізує пристосувальну функцію організму, забезпечуючи збір інформації про зовнішнє середовище, потрібної для орієнтування і регулювання поведінки; г) оскільки середовище і живі істоти постійно рухаються, основною одиницею інформації стають не окремі предмети або їхні властивості, а цілісні динамічні події: вираз обличчя співрозмовника, поведінка супротивника або партнера у спортивному змаганні, транспортні потоки тощо; д) динамічна подія об’єктивна; має власну хроноструктуру; спричиняється як змінами середовища, так і активністю індивіда (його органів чуття); уключена в більш широкі події та сама складається із природних одиниць – дрібних подій.

Відповідно до іншої позиції: а) сенсорні системи організму активуються стимуляцією – організованими потоками енергії (світові та звукові коливання, механічні дії тощо), у які «занурений» суб’єкт; б) ці енергетичні потоки несуть інваріантні (стійкі, незмінні) структури, що містять необхідну інформацію про динамічні події; в) завдяки спеціалізованим детекторам, налаштованим у результаті еволюції і научіння на реєстрацію різного роду енергетичних інваріантів, корисна інформація безпосередньої (тобто без будь-яких перетворень) стає надбанням суб’єкта.

Новизну аналізованого наукового напрямку пояснено запровадженням принципу екологічної валідності (вивчати сприймання в тих умовах, у яких воно існує в повсякденному житті); поширенням тенденції натуралізації експериментальних досліджень, відновленням значення методу спостереження; повнішим урахуванням особистісної специфіки суб’єкта сприймання; перенесенням акценту із формальних аспектів перцепції на змістові, на повсякденне оточення людини, її конкретне фізичне, соціальне і культурне середовище, так званий “життєвий простір”.

У цей же період – 60–70-ті роки ХХ ст. – у США суттєвого значення набуває когнітивна психологія, на становлення якої радикально вплинуло широке застосування електронно-обчислювальної техніки, методів математичного моделювання, розвиток теорії інформатики, кібернетики та штучного інтелекту. Дослідження сприймання здійснювалось представниками цього напрямку (Дж. Андерсон, Р. Аткінсон, Б. Беннетт, І. Бідерман, Д. Бродберг, Дж. Брунер, Г. Ліндсей, Д. Марр, Дж. Міллер, У. Найссер, Д. Норман, Дж. Сперлінг, С. Стернберг, М. Турвей та ін.) у контексті встановлення аналогії між процесами переробки інформації людиною і обчислювальними приладами: аргументувалось, що пізнавальна сфера індивіда, подібно комп’ютеру, приймає, зберігає і використовує отримані відомості про навколишній світ.

У функціонуванні сприймання психологи виокремили два етапи.

На першому етапі створюється іконічний або ехоїчний образ реальності – сенсорний зліпок стимуляції, яка впливає на органи чуття. При цьому доводиться, що зв'язок фізичних характеристик середовища і сенсорних вражень реалізується завдяки діяльності спеціалізованих каналів, або детекторів, налаштованих на виділення заданих властивостей (поряд із детекторами окремих якостей припускається існування детекторів більш високого порядку, спрямованих на відображення складних структур середовища, які містять комплекси елементарних властивостей). Наслідком сумісної роботи каналів є попередній аналіз і синтез інформації, що надходить, її утримання в сенсорних регістрах пам’яті.

На другому етапі здійснюється розпізнавання образу, тобто порівняння стимулу з тією інформацією, яка отримана раніше і зберігається в довготривалій пам’яті у закодованому вигляді. За процедурою порівняння настає процес прийняття рішення – вибір із багатьох актуалізованих кодів того, який більшою мірою відповідає даному стимулу. Надалі стимульна інформація інтегрується, селекціонується і включається в контекст загальної події, що сприймається [1, с. 65–66].

Позитивну в цілому оцінку когнітивної психології вчені пов’язують із збагаченням традиційних аспектів сенсорної організації людини проблемами розпізнавання образів, формування різних когнітивних структур; упровадженням нових експериментальних методів і модифікацією вже існуючих методик дослідження сприймання, наприклад, процедури реєстрації рухів очей, голови і рук, аналізу викликаних потенціалів; ясністю і наочністю вихідної теоретичної моделі, її здатністю до впорядкування різнородних експериментальних даних; моделюванням перцептивних процесів; виявленням операційного складу і мікроструктури сприймання, вивченням його швидкоплинних актів.

З огляду на багатоаспектність і певну автономність існуючих теорій сприймання на межі ХХ–ХХІ століть почав формуватися альтернативний підхід, який отримав назву системно-генетичного (К. Абульханова-Славська, В. Барабанщиков, К. Бардін, А. Брушлинський, В. Бєлопольський, Ю. Забродін, Д. Завалишина, Н. Завалова, Ю. Індлін, О. Логвиненко, Б. Ломов, А. Міракян, О. Мітькін, В. Носуленко, В. Пономаренко, Я. Пономарьов та ін.).

Концептуальні засади цього підходу найбільш послідовно подано в роботі В. Барабанщикова “Системогенеза чуттєвого сприймання” (2011 р.) [1].

Предметом аналізу обрано не чуттєвий образ або його окремі властивості, не перцептивні реакції чи дії, не власне характеристики стимульної інформації, а цілісна подія життя індивіда, спричинена необхідністю отримання ним певних чуттєвих вражень. Перцептивна подія має відносно незалежне буття (онтологічний статус), є внутрішньо диференційованою, розгорнутою у просторі та часі та включеною в ланцюг інших подій.

Вихідною одиницею сприймання визначено перцептивну систему – функціональне ціле, у межах і за законами якого здійснюється для індивіда чуттєва даність наявних умов його буття. Полярними компонентами перцептивної системи вважаються а) суб’єкт сприймання (реальний індивід, який виконує акт чуттєвого сприймання); б) об’єкт сприймання (різнорідні елементи організму і середовища, узяті в певному відношенні до суб’єкта), а структурою – взаємодія між ними (обмін змінами, взаємоперетворення). Перцептивна система наділена властивостями саморегуляції та саморозвитку, вона суб’єктоцентрічна; її центральним системоутворювальним фактором є відображення суб’єктом функціонально необхідних властивостей і відношень дійсності (предмета сприймання).

У ході взаємодії суб’єкта сприймання з об’єктом стан перцептивної системи закономірно змінюється за стадіями зародження, формування, функціонування та перетворення [1, с. 153]. Послідовна зміна цих стадій являє собою самостійний цикл розвитку сприймання, який за умови безперервної взаємодії людини з природним оточенням, кожного разу відтворюється і на зміненій основі приймає форму спіралі.

Залежно від масштабу перцептивної системи виокремлено певні рівні її організації, зокрема мікро-, макро- і мегарівні [1, с. 155]. Перцептивна система мікрорівня – елементарна одиниця, “цеглинка” сприймання – укладається для відображення окремої властивості або відношення дійсності та передбачає найпростішу взаємодію (контакт) суб’єкта сприймання з його об’єктом. Перцептивна система макрорівня ширше розгорнута у просторі та часі. Її становлення стимулюється більш загальним сенсорним завданням, вирішення якого опосередковується впорядкованою сукупністю контактів між суб’єктом і об’єктом сприймання. Кінцевий результат руху макросистеми – презентація індивіду розгорнених фрагментів дійсності або ситуації поведінки в цілому. Перцептивна мегасистема розкривається як гранично широке утворення, яке охоплює всю сферу сенсорних процесів. Рух мегасистеми ініціюється потребою індивіда в чуттєвій інформації, опосередковується взаємодією суб’єкта й об’єкта сприймання, яка розгортається протягом усього життя людини. Результат цього руху – чуттєве відтворення сукупного наявного буття індивіда. Відносно систем нижчого рівня мегасистема є їхнім інтегративним утворенням, носієм норми (константи) сприймання та задає спосіб функціонування мікро- і макросистем. Отже, рух мегасистеми виражає прижиттєвий розвиток сприймання, його онтогенез.

Зміст і спосіб функціонування перцептивних систем схарактеризовано у трьох площинах: 1) цілого (взаємодії між суб’єктом і об’єктом сприймання) як акту життєдіяльності, основи процесу чуттєвого відображення; 2) компонента (суб’єкта) як системи внутрішніх умов сприймання; 3) субкомпонента (перцептивного образу) як феномену сприймання [1, с. 260].

Кожна площина розкриває певні сторони перцептивної події.

Із позиції цілісності аналізується вся сукупність умов виникнення, формування і розвитку чуттєвої даності, система детермінантів сприймання та її перетворення у процесі взаємодії суб’єкта з об’єктом; виявляються конкретні способи включення перцепції в реальне життя і ті особливості, яких вона при цьому набуває. У такому аспекті процес сприймання розкривається як а) вирішення перцептивного завдання; б) поведінковий акт; в) орієнтовно-досліджувальна дія (діяльність); г) перцептивне научіння. Наголошується, що жодна з розглянутих форм існування перцептивної системи не має виключного значення. Усі вони відтворюють процес взаємодії суб’єкта й об’єкта сприймання в особливому ракурсі, а відтак, по-своєму важливі та необхідні, є злитими в часі, тотожними одна одній і водночас різняться.

Дослідження перцептивної системи в аспекті її суб’єкта ґрунтується на характеристиці його як конкретного індивіда, наділеного мозком, органами чуттів, здатного орієнтуватися і діяти в середовищі, як носія чуттєвого відображення дійсності і відповідних форм активності.

Сукупна характеристика суб’єкта сприймання названа перцептивним комплексом. Він містить такі взаємопов’язані компоненти: а) мотиваційний – перцептивні потреби у відображенні того чи іншого елемента середовища, ставлення й оцінки того, що сприймається; б) когнітивний – способи організації інформаційного змісту сприймання; в) виконавчий – перцептивний план (тобто стратегія і тактика пізнавальної активності суб’єкта), операційний склад, який утворюють власне перцептивні операції (чуттєвий аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, порівняння, вимірювання) та пристосувально-перцептивні операції (рухи очей при огляді місцевості, поворот голови у бік джерела звуку, прислуховування до шереху, наближення до елементу середовища тощо); г) диспозиційний – перцептивна установка як готовність індивіда сприймати певні властивості предметів дійсності та співвідношення між ними.

При цьому підкреслюється ієрархічність структури перцептивного комплексу, відтворюваність ним стадій формування перцептивної системи в цілому, здатність до самоорганізації та саморозвитку.

Головну увагу в дослідженні образу сприймання приділено встановленню його своєрідного й унікального значення в чуттєвому відображенні дійсності.

Перцептивний образ розглядається в єдності інформаційного змісту сприймання і форми організації отриманих відомостей [1, с. 182].

Поняття інформаційного змісту сприймання означає чуттєву даність суб’єкту сукупності елементів середовища (події, речі, властивості). Це той матеріал, з якого конструюється образна модель об’єкта.

Зміст перцепції має біполярну структуру і містить взаємопов’язані компоненті, а саме: а) інформацію про зовнішнє середовище, зокрема про фізико-хімічні (модально-якісні), просторово-часові та предметно-смислові властивості предметів і явищ дійсності; б) інформацію про власне індивіда – стан сенсорних систем, положення тіла, енергетичні та функціональні можливості тощо.

Інформаційний зміст завжди реалізує рухливій, постійно змінюваний бік перцептивних процесів, із його окремих елементів можливе утворення різноманітних конструкцій, тому спрямована взаємодія суб’єкта й об’єкта передбачає фіксацію ступенів “свободи”, порядок і організованість чуттєвої даності, тобто форму сприймання.

Будучи багатомірною, перцептивна форма реалізується у трьох аспектах: як функціональна, предметна та часова організація інформаційного змісту сприймання.



Функціональна організація перцепції, або форма презентації об’єкта сприймання, включає в себе такі основні моменти: а) межі інформаційного змісту сприймання; б) будову образа, (ядро і периферія; елементарний образ і складний образ як система елементарних); в) тенденцію до змінювання (динаміку), що полягає у формуванні нового ядра, переструктуруванні периферії, переорієнтуванні можливостей індивіда і встановленні нових функціональних меж інформаційного змісту сприймання.

Предметну організацію сенсорної інформації забезпечує перцептивна схема – когнітивна структура, яка відображає головні (суттєві) і типові властивості наявної ситуації, містить норми відношень між її елементами; є внутрішньою формою перцептивного образу, системою знань про себе й оточення, кристалізованою в результаті попередньої взаємодії індивіда з цим оточенням.

Основні функції перцептивних схем полягають у впорядкуванні відомостей, що сприймаються, антиципації змінення ситуації, спрямованості активності суб’єкта, а їхня динаміка має циклічний характер і розвивається як рух від глобальної, загальної визначеності індивіда в ситуації до конкретної і деталізованої визначеності, яка включає у сприймання масив накопиченої інформації, що постійно зростає. Розгортання перцептивних схем контролюється, як правило, схемою більш високого рівня, а після виконання функцій щодо відображення дійсності вони згортаються (втрачають інформацію про деталі, спрощуються, приймають вигляд, зручний для наступного відтворення) і переходять в інтактний стан.



Часова організація змісту сприймання здійснюється відповідно до перцептивного плану, в якому зафіксовано, що саме, де, коли і як має бути сприйнято. Перцептивний план пошуку інформації – це хроноструктура пізнавальної активності, проект формування сенсорного образу.

Виявляючись спочатку в намірі суб’єкта отримати відомості про той чи інший елемент ситуації, план певним чином утворюється, як-от: а) актуалізуються ті плани перцептивної активності, які вже були задіяні в минулому; б) загальний варіант плану наповнюється деталями; в) здійснюється акомодація плану до наявної ситуації (узагальнення, диференціювання, координування); г) унаслідок досягнення мети сприймання план згортається (втрачає активну функцію, структурується, переходить у потенційний стан); д) з’являється інший план, адекватний новій ситуації.

Як певна когнітивна структура, перцептивний план має ієрархічну будову: плани вищого рівня виконують функцію стратегії перцептивної діяльності, нижчого рівня – її тактики. На різних рівнях організації плани характеризуються різним ступенем складності, автоматизованості, усвідомленості.

Як бачимо, в руслі системно-генетичного підходу зроблена успішна спроба поєднання локальних концепцій і теорій чуттєвого процесу, ідеальна модель якого доводить, що сприймання включає в себе досить широке коло явищ, має різні форми вираження і є складним інтегрованим утворенням.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка