6. Охарактеризуйте етнополітику козацької держави Війська Запорозького



Сторінка2/10
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Програмні документи Товариства гарантували усім слов'янським державам, що належали б до федерації, право вільного виходу, самостійності у вирішенні всіх внутрішньонаціональ- них та міжнародних проблем, поваги до національної мови та культури. Провідна роль у федерації призначалася Україні: Київ мав стати столицею.

Значний ідейний вплив на етнополітичні погляди кирило-мефодіївців, як загалом і на всю вітчизняну суспільно-політичну думку, мала діяльність Тараса Шевченка (1814-1861). Членом Товариства він не був, хоча близько стояв до нього. Безкомпромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему й самодержавний лад, він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, зрілим революційно- демократичним світоглядом, у якому домінують етнополітичні ідеї українського державництва, самостійності, соборності. Т. Шевченко вірив, що Україна ввійде в "коло народів вільних" і багатостраждальний український народ розкріпачиться.



8. Дайте характеристику діяльності у сфері національної політики українських урядів під час революції 1917-1920 рр.

28 квітня1918 р. у Києві розпочав роботу з’їзд двох партій – «Хліборобів-демократів» та «Союзу земельних власників». Наступного дня, 29 квітня 1918 р., з’їзд«Союзу земельних власників» обрав гетьманом України П. Скоропадського.

П. Скоропадський, оголосив про розпуск усіх органів УНР і про вибори найближчим часом до Українського Сейму. Гетьман отримав необмежені права, зосередив у своїх руках виконавчу, законодавчу і судову владу. Такий політичний режим отримав назву гетьманат.

П.Скоропадський отримав підтримку німецького та австро-угорського командування.

У внутрішній політиці були здійснення заходи спрямовані на розбудову адміністративного апарату в регіонах. Відбулось відновлення міського та земського самоуправління. Відновлена робота залізниць. Створена регулярна армія чисельністю до 60 тис. та поліція – державна варта. Підприємства повертались колишнім власникам, скасовано восьмигодинний робочий день. Страйки були заборонені. Відродилось поміщицьке землеволодіння.

Найбільших успіхів гетьман досягнув в культурній та освітній сфері. Було засновано мережу українських гімназій, українські університети в Києві та Кам′янці-Подільському, Національна Академія Наук, архів та бібліотека.

Головним напрямком зовнішньої політики Гетьманату було налагодження дружніх відносин з державами Четверного союзу. Успіхом Гетьманату було те, що Українська Держава була визнана Німеччиною, пізніше це зробили також Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина. На 2 червня 1918 р. дипломатичні відносини були встановлені з 25 країнами світу.

Соціально-економічна політика гетьманату викликала обурення широких мас селянства і робітників. Цим скористались опозиційні політичні сили. Діячі УНС за участю представників УСДРП, УПСР й УПСФ на таємних зборах у Києві 14 листопада 1918 р. обрали Директорію УНР і надали їй повноваження на підготовку збройного повстання проти Гетьманату. До неї увійшли політики і представники війська УНР. Головою Директорії обрали В.Винниченка, а її членами – С.Петлюру,Ф.Швеця, А.Макаренка і П.Андрієвського.


16 листопада повстанці зайняли Фастів. Під Мотовилівкою були розбиті останні вірні гетьману підрозділи. 14 грудня військові з’єднання Директорії були в Києві. На бік повстанців перейшла більшість колишніх гетьманських військових частин. П.Скоропадський таємно виїхав у Німеччину.
18 грудня 1918 р. Директорія прибула у Київ. 26 грудня її наказом призначено перший уряд – Раду Народних Міністрів (РНМ) на чолі з В.Чехівським. Того ж дня проголошено універсал Директорії про скасування всіх гетьманських законів і відновлення всіх законів УЦР. 8 січня 1919 р. був опублікований Земельний закон. Передбачалось ліквідувати приватну власність на землю, заборонити продаж землі, сприяти утворенню колективних та індивідуальних господарств на селі за трудовими нормами від 5 до 15 гектарів.
У цей час Західно–Українська Народна Республіка (ЗУНР), що постала в листопаді 1918 р. вела війну за свою незалежність з новопосталою Польщею і потребувала зовнішньої допомоги. Ця обставина прискорила намагання керівництва ЗУНР об’єднатися з Наддніпрянською Україною.
22 січня1919 р. в Києві було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР.
Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через різні причини не було доведене докінця. Директорія невдовзі під натиском радянських військ втратила майже всю територію України.
24 квітня1920 р. між Польщею та УНР був підписаний воєнний союз проспільні дії проти УСРР. Наступного дня польська армія в кількості 65 тис. осіб і армія УНР – 15 тис. осіб проти 16 тис. радянських військ почали бойові дії проти більшовиків. Військові дії йшли з перемінним успіхом. 20 жовтня 1920 р. підписано перемир’я, а 18 березня 1921 р. - Ризький мирний договір між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР – здругого.
Революційні події на західноукраїнських землях мали свої особливості. Після поразки Австро-Угорщини вона почала розпадатись на національні держави. 18 жовтня 1918 р. в Народному домі у Львові відкрилося зібрання депутатів – так звана конституанта – послів австрійського парламенту від Галичини і Буковини, Галицького та Буковинського крайових сеймів, представників УНДП, УСДП, УРП та ХСС і січових стрільців. Наступного дня вони проголосили створення Української Національної Ради (УНРади). Головою УН Ради обрали Є. Петрушевича.
У спеціальній прокламації УНРада заявила що вона є єдиним повноважним представником українців в Австро-Угорщині, проголосила автономну Українську Державу в межах Східної Галичини, Лемківщини, Північної Буковини і Закарпаття ускладі імперії Габсбургів. 1 листопада Польська ліквідаційна комісія мала прибути до Львова, з метою взяти на себе функції влади від австрійського намісника К. фон Гуйна. Оскільки УНРада надалі не проявляла рішучих дій, то ініціативу щодо проголошення Українськоїдержави в цей відповідальний момент взяв на себе Український військовий комітет – організація офіцерів-українців австрійської армії, діяла від вересня 1918 р. 30 жовтня її очолив сотник Д.Вітовський (це була нелегальна, нечисельна організація). Під його керівництвом був розроблений план захоплення влади у Львові.

У ніч на 1 листопада 1918 р., маючи під своєю командою лише 1400 вояків і 60 офіцерів (більшість із них долучилися до виступу напередодні його початку), УЦК організував переможне збройне повстання у Львові.

Фактично без збройних сутичок і кровопролиття влада у Львові перейшла до українців. 5 листопада 1918 р. УНРада звернулася з маніфестом до населення краю, в якому проголошувалися загальне виборче право, встановлення 8-годинного робочого дня, рівність усіх громадян перед законом, курс на аграрну реформу. 9 листопада 1918 р. вона створила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат у складі 14 державних секретарів на чолі з К.Левицьким.

13 листопада 1918 р. УНРада ухвалила «ТимчасовийОсновний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». У його першому пункті дано назву державі Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), згідно з третім пунктом вона проголошувалася самостійною і незалежною. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому полі, повернутий у праву сторону.




9. Охарактеризуйте етнополітичне становище УРСР у складі СРСР.

9 років, з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року Україна перебувала в складі СРСР – державному утворені, яке виникло на руїнах колишньої Російської імперії.

Захоплена більшовиками Україна переживала надзвичайно важке становище: згортання промислового виробництва, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одежі, взуття, безробіття стали характерною ознакою економічного життя. До цього призвела світова війна, революція, німецька окупація, громадянська війна, бандитизм.

Поглиблювала несприятливу ситуацію дестабілізаційна політика радянської влади, яка, відповідно до програми більшовиків, намагалася зразу ж встановити так званий соціалістичний лад. Ця політика під назвою “воєнного комунізму” передбачала: націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі;

введення прямого централізованого продуктообміну;

запровадження “продрозкладки” – експропріацію врожаю у селян; примусову трудову мобілізацію.


Більшовики на чолі з Леніним змушені були визнати провал політики “воєнного комунізму” і після рішень Х з’їзду РКП(б) (березень 1921 р.) ввели “нову економічну політику” (НЕП).

Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Уже в 1927 році українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, повнокровно запрацювала грошова система.


Прогресу економіки сприяла політика спрямована на активізацію творчого потенціалу народів новоствореного СРСР. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з під контролю партійного керівництва. В цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву українізації і ставила своєю метою зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом.
Успіхи коренізації в Україні
· розширилося вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ. У 1927 р. – 70%;
· зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35% службовців. У 1927 р. – 54%;
· істотно покращилася освітні показники. Число писемних збільшилося: в місті з 40% до 70%; в селі з 15% до 50%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах;
· відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків;
· збільшилося число українців серед міського населення.

НЕП і коренізація сприяли досягненню країною довоєнного рівня розвитку економіки, проте цього була замало. Тому починаючи з XIV з’їзду ВКП(б) був взятий курс на індустріалізацію

Модернізація промисловості зробила Україну урбанізованою державою з значною кількістю робітників і інтелігенції. Разом з тим, індустріалізація поглибила колоніальний характер її економіки – понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість.

10. Висвітліть етнополітичні аспекти життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1920-1930-ті рр. ХХ ст.).
Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичне життя українців Галичини й Буковини.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО було найвпливовішим репрезентантом і захисником національно-політичних інтересів українців як у Польщі так і на міжнародній арені впродовж другої половини 20-х – 30-х рр.


11. Дайте визначення понять міграція та еміграція. Розкрийте основі етапи української еміграції, їх причини.

Міграція населення –переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву еміграція.

Було 4 основні хвилі масової міграції:

1) Остання чверть 19 ст. – до початку І Світової війни

Соціально-економічні причини, надлишок робочої сили.

2) Між І та ІІ Світовими війнами

Політичні причини(встановлення радянського режиму), соціально-економічні причини.

1 група – українці, які залишились на чужині внаслідок І Світової війни

2 група – українська політична еміграція(представники УНР, ЗУНР)

3 група – люди, які воювали у складі білогвардійських армій

4 група – вихідці із Західної України, заробітчани

3) Після ІІ Світової війни (1947 – 1962 рр.)

Політична спрямованість

1946 р – 177000 осіб проживали у окупаційних зонах союзників

4) 1991 р – 2013 р

Соціально – економічні причини.

Перша хвиля масової еміграції українців за кордон почалася із Закарпаття у 70-х роках ХІХ століття. Вже дещо пізніше еміграція охопила Лемківщину, Гуцульщину, Войківщину, Східну Галичину, Буковину. З 1880 по 1914 рр., наприклад, з цих регіонів виїхало приблизно 800 тис. людей, з них у США поселилося за цей період майже 360 тис. українців.

Складне соціально-політичне становище в українських землях у 1917-1920 рр. знову викликало чергову хвилю еміграції українського населення, але вже з різних регіонів нашої держави. Це була переважно політична еміграція. За 4 роки до Західної Європи та ін. країн світу виїхало понад 300 тис. людей.

Третя хвиля масового переміщення населення з України припадає на закінчення Другої світової війни. За період окупації фашистською Німеччиною України з її етнічної території на примусові роботи у Західну Європу було вивезено 4,2 млн. громадян. Вони являли собою переважно молодих людей, котрі, залишившись живими, знову повернулися на батьківщину. Проте близько 310 тис. людей залишилося в Західній Європі, а вже звідти понад 240 тис. людей переселилися в інші країни світу: США і Канаду -175 тис., Аргентину і Бразилію - 35-40 тис. людей., Австралію - 30 тис. людей.

У 60-80-ті рр. ХХ століття з України емігрували за політичними мотивами окремі громадяни, котрі виступали проти тодішньої державної політики. В цілому чисельність цих осіб була невеликою і тому вони не могли вплинути в значній мірі на етнічну самосвідомість західної української діаспори, яка вже була мобілізована в політичному і організаційному відношеннях на боротьбу за незалежність України, перш за все за її вихід із складу СРСР.



12 Охарактеризуйте етнополітику незалежної української держави (1991-2013 рр.).

Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного та перспективного розвитку у складі держави усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства — української нації, національних меншин, корінних народів.

Основними пріоритетами державної етнополітики є: забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їхньої національності в усіх сферах матеріального й духовного життя, у здійсненні етнополітики, державного управління; створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження; розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови; створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, корінних народів; зміцнення духовної єдності українського суспільства; відновлення прав депортованих осіб, не припускаючись при цьому нових дискримінаційних утисків за етнічними ознаками; розширення співробітництва із зарубіжними українцями та особами іншого етнічного походження — вихідцями з України, які проживають за її межами; утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп; попередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави; зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками; захист прав біженців та іммігрантів.

13 Висвітліть існування на українських землях найдавніших державних утворень: кіммерійців, скіфів, сарматів, античних міст-полісів.
Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії. Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. — III ст. після н.е., прибувши, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н.е. в причорноморських степах сформувалося могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія, яке за часів піднесення охоплювало величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва. її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Скіфське суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот поділив місцеве населення на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі.У скіфів швидко виникло ремесло. Значного поширення набули металообробка, гончарство, кушнірство, ткацтво, ювелірне виробництво.Добре розвиненою була торгівля, насамперед із грецькими містами-колоніями. Вивозили хліб, рибу, полотно, мед, віск, рабів; ввозили вина, зброю, дорогоцінні речі.Невичерпним джерелом збагачення були воєнні походи. Найважливішим джерелом відомостей про скіфську культуру є поховальні пам'ятки, особливо царські кургани.

Занепавши, Скіфія поступається місцем прибульцям із поволзько-приуральських степів — войовничим сарматам. Наприкінці. II ст. до Н. X. — на межі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром. Нова держава, становлячи воєнізоване суспільство у здійснювала постійні походи на своїх сусідів. Основою господарства сарматських племен було кочове тваринництво, а з часом і землеробство та ремесло. Особливістю їхнього суспільного життя була велика роль жінки. Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. їхньому володарюванню в українських степах настав край.

Керкінітида — заснована як місто-дежава у VI столітті до н. е. і проіснувала як грецька колонія майже до кінця IV століття н. е. Зараз місто Євпаторія (Автономна Республіка Крим). Тір — заснований як місто-дежава у VI столітті до н. е. переселенцями з грецького Мілета. Зараз місто Білгород-Дністровський (Одеської області). Ольвія — існувала як місто-дежава з VI столітті до н. е. і до IV столітті  н. е. Заснована переселенцями з грецького Мілета. Зараз Миколаївська область. Борисфеніда — існувала як місто-дежава у VII столітті до н. е., була найдревнішим грецьким поселенням Причорномор'я. Зараз Миколаївська область. Херсонес (пізніше Корсунь) — заснований у 422—420 роках до н. е. переселенцями з Гераклеї Понтійської і проіснував до XV століття  н. е. — тобто майже два тисячоліття. У V—I століттях до н. е. це було автономне місто-держава, у I—IV століттях  н. е. — аристократична республіка залежна від Риму, а з IV століття — від Візантії. Саме через Корсунь у 988 році в Київську Русь офіційно прийшло християнство візантійського обряду. Зараз історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський», місто Севастополь (Автономна Республіка Крим). Феодосія — заснована як місто-дежава у VI столітті до н. е. греками — вихідцями з Мілета, була центром торгівельних зв'язків. Зараз місто Феодосія (Автономна Республіка Крим). Пантікапей — заснований як місто-дежава у VI столітті до н. е. Зараз місто Керч (Автономна Республіка Крим).



14. Дайте характеристику слов'янської держави Антів.

1. Створення Антської держави. Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. у межиріччі Дніпра і Дністра анти створили першу праукраїнську державу - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори.

2. Особливості економічного розвитку. Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

3. Диференціація антського суспільства. На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин. При антських царях діяла рада, яка називалася коментом. Це був дорадчий орган, що певним чином впливав на прийняття правителями політичних рішень. Виявом демократії в Антській державі були всенародні збори — народне віче. На них обговорювалися важливі питання суспільного життя. Судова влада в державі будувалася на засадах дотримання законів і звичаїв, заповіданих предками. Загальних судів тут спочатку не було. Первинною ланкою виступали самі антські громадяни, які були суддями у справах, що стосувалися їх родових інтересів. Згодом з'явилися громадські (сільські) суди. У кожному роду судові функції виконував родовий старійшина, а в племені — племінний вождь. Найвищою судовою інстанцією був цар. Візантійські джерела подають свідчення про існування в Антській державі певних загальнообов'язкових правил поведінки і актів під назвою «закон». Відомі, зокрема, «Закон про народоправство», «Закон про громадянство», право гостинності тощо. Поряд з ними існував і «язичницький закон», що випливав з вірувань антів. Він відбивався у звичаях і традиціях, які анти «самі собі встановили і судили по розуму».

4. Занепад Антського царства. Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах.

15. Висвітліть причини створення, основні етапи існування та державний устрій Київської Русі.
Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов’яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка