Афоризми Василя Сухомлинського



Сторінка2/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.64 Mb.
1   2   3   4

(казка)
Жив у лісі Їжачок-Лісовичок. Знайшов він собі хатинку у дуплі старої липи. Приніс сухого листя до своєї кімнатки, розіслав. Тепло стало і затишно лісовому господарю. Але сумно одному. Захотілося йому знайти товариша.

Пішов він до лісу. Зустрів сіру Мишку. Не хоче Мишка іти в хатинку до Їжачка. І Ховрашок не хоче. Бо в них свої нірки.

Зустрів Лісовик Цвіркуна. Сидить Цвіркун на сухій стеблині, тремтить від холоду.


  • Йди до мене, Цвіркуне.

Пострибав Цвіркун у дім до Їжака радий-радий…

Настала зима. Їжачок казку Цвіркунові розповідає, а Цвіркун пісню Їжакові співає.


Яблуко в осінньому саду

(оповідання)
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.


  • Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.

  • Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

  • Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

  • Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.



Осінь принесла золотисті стрічки

(оповідання)
Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх – у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.


Іменинний обід

(оповідання)
У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:


  • Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

  • Чому? – здивувалася мама.

  • В неї руки тремтять. Капає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:


  • У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.


Райдуга в бурульці

(оповідання)
Вдень почав танути сніг, капали краплі з дахів. А вночі знову підмерзло.

Вийшов з хати Юрко і побачив велику крижану бурульку. Вона звисала з даху. Зійшло сонце, і бурулька заблищала різнобарвними вогниками – синім, рожевим, червоним, блакитним, жовтим.

Юрко стоїть, затамувавши подих від здивування. Красива бурулька, мов райдуга.

На даху біля бурульки сіли горобці та й цвірінькають. Вони теж милуються бурулькою.


Вороненя і Соловей
Вивела Ворона одне-єдине пташеня – Вороненя. Любила своє дитя, балувала його смачними черв’ячками.

Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає. Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, які жили у лісі, замовкли, жаль їм бідну пташку.

Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю Солов’їне серце. Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд із Вороненям і заспівав свою чудову пісню. Навіть вітер стих, ніби заслухався.

А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.

Та ось почуло Вороненя: десь у далині залунав материн голос: «Кар! Кар!» У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:


  • Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

«Кар! Кар! Кар!» долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався…

У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.


Покинуте кошеня
Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.


Все в лісі співає
Весною ми пішли до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню. Береза співала ніжну пісню. Слухаючи цю пісню, хотілось підійти до білокорої красуні й обняти її. Дуб співав мужню пісню. Коли ми слухали пісню дуба, нам хотілось бути сильними, відважними. Верба, що схилилась над ставком, співала задумливу пісню. Прислухаючись до пісні верби, ми подумали, що прийде осінь і листячко з дерев осиплеться. Горобина співала тривожну пісню. Від цієї пісні до нас прилинула думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, немов шукаючи захисту. Ось які пісні почули ми в лісі.


Легеда про золоте зернятко істини
У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: "Беріть заступи, підемо копати поле".

Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.

— Для чого ми копаємо? — питають вони.— І взагалі, для чого ми живемо на світі?

Батько й каже синам:

— Бачите цю велику гору? — І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.

— Бачимо,— відповіли сини.

—У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у гли¬бині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будин¬ки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.

Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шука¬ти Золоте Зернятко Істини?

Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.

Молодший брат підійшов до старшого і каже

— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори. Старший відповідає:

— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думає¬мо про зірки.

Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить. А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.

Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпо¬чивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопа¬на й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачин¬ка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.

Пішов старший брат по землі, побудував Щастя для всіх лю¬дей. І став Могутнім і Непереможним. Тому що він — Вільна Людина.

А молодший брат живе в убогому курені, одяг на ньому порва¬вся, відро, в якому він юшку варив, продірявилося, їсть він сиру рибу і водою болотною запиває. Тому що він безвільний раб — раб свого ледарства, неробства і невігластва. Тому що справжня свобода — в умінні працювати день і ніч для того, щоб пересунути гору з місця на місце, побудувати Щастя для людей.


Який слід повинна залишати людина на землі?
Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", — думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів. — Для чого ти псуєш мою роботу? — сказав з докором Майстер.

Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.

Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся — ні руками, ні душею.

Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима — ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.

— Що ж ти залишив після себе? — питає у старого Чоловіка один дід, — Є в тебе син чи дочка?

— Немає у мене ні сина, ні дочки.

— Може, ти дуба посадив?

— Ні, не посадив я дуба...

— Може, ти поле випестував?

— Ні, не випестував я поля...

— Так, мабуть, ти пісню склав?

— Ні, й пісні я не склав.

— Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? — здивувався дід.

Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці — закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.

"Ось і все, що залишилось після мене на землі, — з болем подумав старий Чоловік.— Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."
Про що думала Марійка
Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.
Оленчин горобчик
Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Нату-лила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...


Я хочу сказати своє слово
Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно.

Учителька сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте.

Збоку стояла маленька Валя.

— А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

— Я хочу сказати своє слово.

— Яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...»

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.
Соловей і жук
У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

— Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?

— Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?


Горбатенька дівчинка
Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

— Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

— Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

— Я....


Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.
По волосинці
Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

— Бабусю,— пошепки запитав він,— невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

— Так, по волосинці,— відповіла бабуся.— Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

— Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...
Як вже це все було без мене?
Яринці минуло сім років. Завтра їй іти до школи. Відкрила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято. Побачила Яринка серед викладеного одягу маленьку-ма-леньку сорочечку — трішечки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.

— Це перша твоя сорочечка,— сказала мама.

Яринка сплеснула руками від подиву:

— А чи довго ж я була така маленька?

— Ні, не довго, з тиждень.

— А перед цим?

— Перед цим тебе не було.

Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.

— Як же це так — мене не було?.. А все ловкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?

— Це все було.

— Як же все це було без мене? Мати мовчала.

Яринка думала.



Як Наталя у лисиці хустинку купила
Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком. Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев'яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому. Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

— У мене голова болить,— скаржиться Наталя мамі,— не буду уроків вчити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

— Але ж у тебе голова болить,— здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощів»,— подумала вона. Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев'яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі. Мама й каже:

— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.
Гвинтик
Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.

Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.

А Юрко не знає, що й казати.

— То дрібничка, то гвинтик...

— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.

— На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.



Кінь утік
Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час

даватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.
Красиві слова і красиве діло
Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.

Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.


Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.

І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:

— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...

Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:

— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...

А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.

Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.

Усмішка
Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»

Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає.

Дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась. І такою доброю та щирою була усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись різними барвами. Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.


Співуча пір’їнка
Є на світі дивовижний птах — Стрепет. Він співає... чим, як ви думаєте, діти? Він співає крилом. Має він у своєму крилі особливу співучу пір'їнку. Летить Стрепет, і коли захочеться йому співати, то розправляє крила так, що співуча пір'їнка висувається і настроюється на спів. Лунає тонкий свист. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водити смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Та ось трапилось лихо. Загубив Стрепет співучу пір'їнку. Випала вона й упала на землю. Захотілось Стрепетові поспівати, а співучої пір'їнки немає.

Маленький Сергійко знайшов на землі співучу пір'їнку Стрепета, підняв її, побіг — і пір'їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір'їнки, прилетів до хлопчика й просить:

— Хлопчику, віддай мою співучу пір'їнку. Я не можу жити без пісні.

Повернув Сергійко Стрепетові співучу пір'їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс з маленького Сергійка. Часто він згадував Стрепета, думав: «У кожної людини є своя співуча пір'їнка. Нещасливий той, у кого такої пір'їнки немає ».

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка