Афоризми Василя Сухомлинського



Сторінка4/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.64 Mb.
1   2   3   4
Дід осінник
У темному лісі живе дід Осінник. Спить на сухому листі й сторожно прислухається до пташиного співу. Як тільки почує сумну журавлину пісню – курли-курли – підводиться й каже:

- Прийшла моя година. Відлітають до теплого краю журавлі.

Виходить з лісу дід Осінник – сивий, у сірому дощовику. Де пройде, там листя жовтіє й опадає на землю. Виходить на узлісся, сідає, прихиляється до дуба й тихо-тихо щось мугиче.

Це не пісня, а осінній вітер… Коли дід співає, його борода росте, розвівається за вітром. Ось вона вже простяглась луками. Посіріли луки.



  • Осінній туман, - кажуть люди.

І не здогадуються, що це ж борода діда Осінника.
Тополі в степу над шляхом
У степу над шляхом ростуть три тополі. Одна висока, стара і дві молоді, гнучкі. Розповіла мені бабуся: це тут колись росла тільки одна тополя – оця велика. Сумно стало їй одній край дороги. Якось ішов дорогою мандрівник та й сів спочити під тополею. Вона й просить його: «Чоловіче добрий, відріж од мене дві гілочки, посади їх поряд. Хай виростуть коло мене дві топольки – мені радість буде».

Відрізав добрий чоловік дві маленькі гілочки, посадив їх, ще й полив. Зазеленіли вони, стали молоденькими тополинками. Поливають їх рясні дощі, гойдає вітер. Радісно стало старій зі своїми дочками. Шелестять тихо три тополі. Про щось гомонять. Мабуть, проте, як сумно жити одному і як добре жити в гурті.


Як дзвенять сніжинки
Це було темного зимового вечора. Сонце сховалося за обрій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.

Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаючись до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

Що воно дзвенить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір’ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до одної, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять. Аж місяць прислухається.
Білі полотна
Це було восени. Світили зорі. Тихо стояв ліс. Заснули пташки. Перед самим світанком прийшла до лісу бабуся Морозиха.

Принесла білі полотна, розіслала на зеленій траві. Забіліли галявини, аж посвітлішало в лісі. Сіра сова думала, що вже ранок, та й заховалася під сучок.

Зачервоніло небо на сході. Зійшло сонечко. Де ж поділися білі полотна? Немає. Блищать на траві срібні крапельки роси. Де ж бере бабуся Морозиха стільки білих полотен? Чи принесе вона їх і цієї ночі? І хто їх тче – білі полотна?

Безрідний дятел
В одному веселому, радісному гаю жили дятли. Кожен дятел із дятлихою мали гніздо. Влітку вони виводили маленьких пташенят. Як тільки малята вилітали із гнізда, батько й мати вчили їх знаходити жучків під корою дерев.

Жив у гаю Безтурботний Дятел. Не було в нього ані дятлихи, ані гнізда. Влітку він літав собі, пісні співав, жучків шукав. На зиму перелетів Дятел до іншого гаю. Усі дятли здивувались, питають:



  • Звідки ти прилетів, Дятле? Де твій гай? Де твоя дятлиха, де твої дятленята?

Безтурботний Дятел у відповідь застукав дзьобом по дубу й заспівав:

Я співун, я літун,

Безтурботний говорун.

Де хочу, буваю,

Куди хочу, літаю.

Немає у мене дятлихи,

Немає малих дятленят.

Краще жити без клопоту.

Ось так. Ось.

Дятлам стало зрозуміло. Вони сказали:



  • Якщо у тебе немає ні дятлихи, ні дятленят, то в тебе немає і свого гаю. Ти безрідний.

З того часу безтурботного Дятла так і прозивають: Безрідний.
Дівчинка і синичка

Казка
Настала холодна зима.

Маленька Наталя почепила на яблуньці годівничку для Синички й щодня приносила насіння коноплі. Синичка чекала дівчинку. Навесні Синичка сказала Наталі:


  • Тепер не принось мені насіння. Я знайду собі їжу. До побачення – до зими!

  • До побачення, Синичко.

Знову зима все засипала снігом. Прилетіла Синичка до годівнички, а там також сніг.

Тривожно стало пташці. Питає вона у яблоньки:



  • Яблунько, скажи, чому нема Наталі? Невже вона забула про мене?

  • Ні, не забула. Вона хворіє.

Тяжко стало на душі у Синички. Сіла вона на гілочці й думає: «Полечу до дівчинки. Треба чимсь її втішити. Але де я візьму подарунок? Навкруги ж сніг, сніг, сніг».

І тоді вирішила Синичка понести Наталі пісню. Прилетіла до її хати, влетіла у відчинену квартирку, сіла біля ліжка хворої і заспівала.

Наталі стало легше.

Сині оченята
Крізь сухий торішній листок пробився зелений пролісок. Гострий, мов стрілочка. Розправив листочки. Між ними затремтіли двоє синіх очей – дві квіточки. Глянули оченята навколо. Що ж вони побачили? Велике, червоне коло, немов клубок вогню.


  • Що це таке? – запитала Сині Оченята.

  • Це сонце, - віповів Джміль.

Потім Сині Оченята побачили високі дерева, блакитне небо, журавлиний ключ. Сонце піднімалося все вище, ось воно вже посеред неба. Ось уже опускається, наближається до землі, стало ще червоніше.

  • Чого це сонце стало червоне? – Запитала Сині Оченята.

  • Бо воно прощається із землею, - сказала Оса.

Сонце сховалося. Стало темно.

  • Чого це потемнішало? – злякано запитала Сині Оченята. – Нам страшно.

  • Не бійтесь, - сказав маленький Комарик. – Спіть. Мине ніч, і знову настане день.


Краплина роси
Рано-вранці на квітці троянди прокинулась Краплина роси.

  • Як я тут опинилась? – думає Краплина. – Увечері я була високо в небі. І захотілось їй знову в небо.

Пригріло Сонечко. Випарувалась Краплина, піднялась високо-високо у блакитне небо, до самого Сонечка. А там тисячі інших краплинок. Зібрались усі в чорну хмару і затулили Сонечко.

  • Чого це ви заховали мене від людей? – розгнівалось Сонечко. І послало на хмару вогненну стрілу. Вдарила вогненна стріла, загримів грім.

Злякалася чорна хмара й розсипалась. Пішов дощ. Упала Краплина на землю.

  • Дякую тобі, Краплино, - промовила Земля. – Я так скучила за тобою.


Метелик і квітка
Летів білий метелик над річкою. А хтось кинув у воду червону квітку. Пливе квітка. Побачив метелик червону квітку. Сів на неї, сидить, крильцями водить. Квітка пливе… І метелик пливе.

Летіла над водою ластівка, здивувалася. Коли це метелик навчився плавати? Доторкнулась ластівка крилом до води. Сколихнулсь вода. Сколихнулась квітка. Загойдався метелик. Весело йому річкою пливти.




Дівчинка і ромашка
Сонячним ранком маленька Дівчинка вийшла погратися на зеленій галявині. Раптом вона почула: хтось плаче… Прислухалась. Плач долітав з-під каменя, що лежав в кінці галявини. Нахилилась Дівчинка до каменя й питає:

  • Хто там, під каменем плаче?

  • Це я, Ромашка, - почувся тихий, слабкий голос. – Звільни мене, Дівчинко,гнітить мене камінь.

Відкинула Дівчинка камінь й побачила ніжну стеблинку Ромашки.

  • Спасибі тобі, Дівчинко, - сказала Ромашка, зітхнувши на повні груди. – Ти звільнила мене з-під кам’яного гніту.

  • Як же ти потрапила сюди, під камінь?

  • Підманув мене камінь, - розповіла Ромашка. – Була я маленькою насіниною. Восени шукала теплого куточка. Камінь дав мені притулок, обіцяв оберігати мене від холоду й спеки. А коли я захотіла побачити сонечко, він ледве не задавив мене. Я хочу бути твоєю, Дівчинко.

  • Гаразд, будь моєю, - згодилась Дівчинка.

Подружились Дівчинка і Ромашка. Щоранку Дівчинка приходила до Ромашки, і вони разом зустрічали сонечко.

  • Як добре мені бути твоєю, Дівчинко, - часто говорила Ромашка.

  • А коли б ти виросла у лісі або при дорозі? Якби ти була нічиєю?

  • Я б померла від горя, - тих сказала Ромашка. – Але я знаю, що нічиїх квітів не буває. Вони завжди чиїсь. Ось той Маковий Дзвіночок – він товаришує з Сонечком. А ось та маленька квіточка Незабудка – вона подруга Весняного вітру. Ні, квітка не могла б жити нічиєю.


Сонце і Сонечко
Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка.

Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечку. Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіли, та Сонце застерегло:



  • Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою таеплу постіль. Рано тобі ще літати – загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний – уб’є тебе. Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі.

Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізно знову в свою теплу постільку.
Та й поклала кладочку
Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому боціпахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка – на березі струмка росте висока стеблина. Зрізала мурашка стеблину – бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.
Квітка сонця
На високому стеблі – велика квітка із золотими пелюстками. Вона схожа на сонце. Тому й називають квітку соняшником. Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки. Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилося з-за обрію. Соняшник повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник д сонця, радіє. Вітає його:

  • Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!

Сонце піднімається усе вище й вище, пливе по небу. І Соняшник повертає за ним свою золоту голівку. Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню. Зайшло сонце.

Повертає соняшник голівку туди, де завтра зійде сонечко. Спить золота квітка й сниться їй ранкова зоря.


Як здивувався Мурко
Був собі у бабусі старий-престарий кіт Мурко. Лежить Мурко проти сонця, гріється. Заплющивши очі, спить, поклав голову нп лапки. Тільки хвостиком махає, мух відганяє.

На подвір’ї ходило курча. Воно відбилося від квочки й жалібно пищало. Побачивши кота, замовкло. Підійшло тихенько до нього, притулилося й очі закрило. Тепло йому біля котового кожушка.

Мурко відчув, що до нього хтось притуляється. Розплющив очі – курча. І здивувався: та й сміливе ж яке!

Дивиться Мурко на курча, дивується й не знає, що йому робити. Чи налякати курча, щоб утеко, чи хай собі гріється?




Лисиця й миша
У Лисиці народилося п’ятеро малят. Дуже любила їх Лисиця. Щодня ходила на полювання й приносила їмщо-небудь смачне: то пташку, то зайчика, то мишку, а то й жабеня чи жука

Одного разу побачила Лисиця недалеко від своєї нори мишачу нору. Ледве встигла заховатися Миша з мишенятами. Сіла Лисиця біля мишачої нори й чатує: «Все рівно вийдеш, Мишо, з нори, або діти твої вийдуть. Ось я і схоплю вас».

Довго сиділа Лисиця. Вже Миші й мишенятам їсти похотілось, а вона все сидить. Ось і надумала Мишка злякати Лисицю. Говорить їй з нірки:


  • Лисичко, тікай, Вовк з лісу біжить.

А Лисиця тільки посміхається.

Миша знову говорить з нірки:



  • Лисичко, тікай, бо мисливець іде з рушницею.

А Лисичка собі тільки посміхається.

Тоді Миша як крикне:



  • Лисичко, Вовк до твоїх лисенят у нору поліз!

Лисиця побігла рятувати лисенят.
Щоб кіт мишку не впіймав
Маленькій дівчинці Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалось про дивні речі.

Жила собі на світі мишка-норушка. Вилізла вона одного разу з нірки гуляти. А за нею погнався кіт вусатий. Мишка злякалась та й втекла в нірку. Сидить мишка в нірці, від страху дрижить, а кіт сидить біля нори.

На цьому й закінчилась казка.

Оля запитала в мами:



  • Мамо, а далі що було? Чи не впіймав кіт мишку?

  • Невідомо, - відповіла мама. – Кіт сидить біля нори, а мишка в норі.

Ніч. Всі лягли спати. Книжечку про кота й мишку мама поклала на столі.

Не спиться Олі. Це ж мишка в книжечці, думає вона. Вискочить з книжечки, побіжить, а кіт вусатий її й впіймає.

Встала Оля тихенько з ліжка, взяла книжечку про мишку та й заховала її в шафу. Щоб кіт не впіймав.

Скажи людині: «Доброго дня!»
Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині. Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.


  • Тату, куди бабуся йде? – питає син.

  • Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається.

  • Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: «Доброго дня бабусю!»

  • Навіщо ж казати ці слова? – дивується син.

  • Ми ж її не знаємо.

  • А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо. Ось і бабуся.

  • Доброго дня, бабусю! – каже син.

  • Доброго дня, - каже батько.

  • Доброго вам здоров’я, - відповідає бабуся і усміхається. І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки – раніше їх і не чути було. На душі в хлопчика стало легко.

  • Чому це воно так? – питається син.

  • Бо ми побажали людині доброго дня.


Добре слово
В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: «Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота». Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка. Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав: - Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату війшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її. Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала: - Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові. Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.

– Ось чого не вистачало Олі, - сказав дід Опанас.



  • Доброго слова.


Бабусин борщ
У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості. Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ. Зварила бабуся борщ – зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда… Забувати стала. Поки варила – двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок: - Ачи солила – й не пам’ятаю… Стара вже… Ось сіль у сільниці – додавайте собі до смаку. З’їли дівчата по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою – виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє. – А чи солила ж я борщ? – питається бабуся.

- Ми й не помітили, - каже Ніна.

- Такий смачний, що про сіль і не подумали.

- Значить, солила, - полегшено зітхнула бабуся.

- А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити. Добре, бабусю, - і знову перезирнулись. І нкепомітно всміхнулись.
Тихо, бабуся відпочиває
Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.

- Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце. Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю. Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже: - Галинко, послухай… Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:

- Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце. Сіли дівчата ло столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:

- Бабусю, а чого ви плакали уві сні? Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.



Склянка води
Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п’ять років. Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко. А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:

  • Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води – подай свіжої, попросить відчинити вікно – відчини. Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води. Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол. Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось. Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому. Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка – й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води. Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці – ні краплини. А він у м’яч грав із хлопцями.

  • Роби не те, що хочеться, а те, що треба, - навчав Юрко свого сина.


Народився братик
В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик. Прокинулася вночы Оленка, бачить – схилилась мама над колискою та й співає колискові. Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.

- Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас…

- А чого ти мені це говориш? – непокоїться мати.

- Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика… Мама полегшено зітхнула й каже:

- Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми? Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:

- Для кожної людини – все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.



Чому дідусь такий добрий сьогодні
Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов. Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться – сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.

«Що ж його робити? – думає Андрійко.



  • Злізати з шовковиці – струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє». Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде. Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:

  • Чому це ти сидиш на дереві, внучку?

  • Боюся струсити на вас краплі, дідусю…

  • Злазь, Андрійку… Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. «Чому це дідусь такий добрий сьогодні?» - з подивом подумав онук.


Навіщо кажуть «Спасибі»
Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити. Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:

  • Спасибі тобі, струмочку. Хлопчик усміхнувся.

  • Чого ти усміхнувся, хлопче? – запитав дідусь.

  • Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Спасибі»? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.

  • Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієшь, навіщо людина каже «Спасибі»? А знаєшь, кого це слово вшановує, звеличує, підносить? Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.


Дідусь і Смерть
Був собі дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:

  • Час уже помирати, Дідусю.

  • Дай приготуватися, - відповідає Дідусь.

  • Добре, - каже Смерть.

  • Скільки тобі часу треба на те?

  • Три дні – каже Дідусь. Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься? Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.

  • Що ж він другого дня робитиме? – думає Смерть. Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.

  • Що ж він третього дня робитиме? – з нетерпінням думає Смерть. Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.

  • Навіщо ти дерева садиш? – питає Смерть.

  • Ти ж завтра помреш.

  • Людям на добро, - відповідає Дідусь. Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.


Щоб ти став кращим
Дідусь з онуком йшли великим лісом. Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами. Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.

  • Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук.

  • Може, в ній переночуємо? – Так, це хатинка для дорожніх, - сказав дідусь. Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості. Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібинку, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поручлежала маленька гілочка ялинки. На вікні – відро з водою. Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.

  • Хто це все поставив на стіл? – питає онук.

  • Добрий чоловік, - мовив дідусь.

  • Як це так? – дивується онук.

  • Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?

  • Щоб ти став кращим – відповів дідусь.


Суниці для Наталі
У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своій мамі про Наталю. Мама й каже:

- Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку. Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:

- Соромно мені, не понесу.

- Чому ж тобі соромно? – дивується мама. Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:

- Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні. Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:

- Дякую…


- Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? – подумав Андрійко.

- Вона ще не їла суниць…



Втрачений день
В одного батька троє синів – маленьких хлоп’ят.

- Розкажіть, як ви сьогодні прожили день. Юрко відповів:

- Я сьогодні посадив дерево. Батько сказав:

- Ти сьогодні добре прожив день. Миколка відповів:

- Я сьогодні зайчика намалював.

- Ти теж непогано прожив день, сказав батько. Петрик відповів:

- Я сьогодні у м’яча грав… І морозиво з’їв.

- У тебе сьогодні втрачений день, - посмутнів батько.



Зміст

1. Афоризми Василя Сухомлинського

2. Весняний вітер

3. Ледача подушка

4. Петрик, собака і кошеня

5. Конвалія в саду

6. Як бджілка знаходить квітку конвалії

7. Хто свічки засвітив

8. Я вирощу внучку, дідусю

9. Кмітливий скляр

10. Хлопчик і сніжинка

11. Для чого півневі гребінець

12. Їжачок і світлячок

13. Два метелики

14. Найгарніша мама

15. Велике і мале

16. Жаба, що співала по-справжньому

17. Як починається осінь

18. Як зайчик грівся взимку проти місяця

19. Шпак прилетів

20. Щоб метелик не поколовся

21. Через потік

22. Як котові стало соромно

23. Лялька під дощем

24. Дуб під вікном

25. Як Сергійко навчився жаліти

26. Сиві волосинки

27. Як синичка будить мене

28. Камінь

29. Як Микола став хоробрим

30. Пелюстка і квітка

31. Сьома дочка

32. Фіалка і бджілка

33. Їжачок

34. Яблуко в осінньому саду

35. Осінь принесла золотисті стрічки

36. Іменинний обід

37. Райдуга в бурульці

38. Вороненя і Соловей

39. Покинуте кошеня

40. Все в лісі співає

41. Легенда про золоте зернятко істини

42. Який слід повинна залишати людина на землі?

43. Про що думала Марійка

44. Оленчин горобчик

45. Я хочу сказати своє слово

46. Соловей і Жук

47. Горбатенька дівчинка

48. На волосинці

49. Як вже це все було без мене?

50. Як Наталя у лисиці хустку купила

51. Гвинтик

52. Кінь утік

53. Красиві слова і красиве діло

54. Усмішка

55. Співуча пір’їнка

56. Як Павлик списав у Зіни задачу

57. Розділена радість

58. Хто кого веде додому

59. А серце тобі нічого не наказало?

60. Наказ дітям

61. Десять Не Можна

62. Дев’ять негідних речей

63. Чому мама так хвалить?

64. Ремісник і різець

65. Бо я – Людина

66. Соромно перед соловейком

67. Він зненавидів красу

68. Комірчина для дідуся

69. Які вони бідні

70. Пихата жаба

71. Найледачіший у світі кіт

72. Образливе слово

73. Зайчик і горобина

74. Де ночує водяна лілея

75. Як метелик плавав у ставку

76. Пихатий півень

77. Ласкавий вітер і холодний вітрюга

78. Ніна і гусак

79. Маківка і джміль

80. Дід осінник

81. Тополі в степу над шляхом

82. Як дзвенять сніжинки

83. Білі полотна

84. Безрідний дятел

85. Дівчинка і синичка

86. Сині оченята

87. Краплина роси

88. Метелик і квітка

89. Дівчинка і ромашка

90. Сонце і Сонечко

91. Та й поклала кладочку

92. Квітка сонця

93. Як здивувався Мурко

94. Лисиця й миша

95. Щоб кіт мишку не впіймав

96. Скажи людині: «Доброго дня!»

97. Добре слово

98. Бабусин борщ

99. Тихо, бабуся відпочиває

100. Склянка води

101. Народився братик

102. Чому дідусь такий добрий сьогодні

103. Навіщо кажуть «Спасибі»

104. Дідусь і Смерть

105. Щоб ти став кращим



106. Суниці для Наталі

107. Втрачений день
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка