Аль-Хусрі я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты, Только помню, что идти нам до чистой звезды бг



Сторінка1/14
Дата конвертації05.03.2016
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Смерть — це стріла, пущена в тебе,
а життя — та мить, що вона летить до тебе
Аль-Хусрі
Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,
Только помню, что идти нам до чистой звезды
БГ

1.

Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну от:

Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
— Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять кухлів пива!
Хлопчик на сцені випиває п’ять кухлів пива. Овації.
— А зараз, — продовжує конферансьє, — хлопчик із феноменальною пам’яттю обдзюрить глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик — із феноменальною пам’яттю!

Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю — це про мене.




2.

Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з плиткої калюжі в бурхливий океан.

Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось таке плинне, туге, іронічне... Справді, не пригадую.

Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що ж видно з його верхівки.

Липа, про яку я кажу, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й набагато вищі дерева — буки, приміром, або два височенні дуби. Про ліс годі й казати, — але ж там сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?

Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево й подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.

Але не пам’ятаю що. Наступне, що я можу пригадати, — себе у просякнутих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці — Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.


3.

Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, той знає: до 92-го у місті було дві школи — номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, й місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати — була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, ближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, й мамині сестри по черзі їздили її доглядати. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.

Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, тож довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».

З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точнісінько як той склад зі слідами парт на підлозі.

У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої — класами Б.

Я був А.



4.

Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли скінчиться чверть і наступлять канікули. Але біда — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.

Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив навчатися. Ніколи не намагався вникнути в те, що вивчаю, тож просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася стомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі — рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.
Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина нескінченного рівня деталізації.
Вранці мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота ж бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.

За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Інколи мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого. Вражали якимось витонченим, шляхетним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.

Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!

Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку й сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, та далі простого блокування шкільна програма не заходила.

Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації — чотирнадцять дітей переконав я залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.

Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найсердитіша зі всіх учительок, за що й поплатилася багато років тому прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину — Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшним голосом звеліла всім вилазити з піднятими руками.

Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.

Найкумедніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, — я залишився під парасольками!

Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто — дівчата. А от коли спитали де він, де той, (...), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.

Після уроку я непомітно прослизнув повз учительську і вийшов надвір. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів зо три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.

В народі кажуть: як вода з гусака.
А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.

Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було!

І такі дива постійно, пос-тій-но.


5.

Тож особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все ж таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що саме.

З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями і крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком вражень. Уві сні навіть пам’яталося, як лягав спати. Тому щоразу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною й навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. Й це було дивно, таке зі мною вперше.

Прокинувся ще перед сьомою, й це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було куди лізти, тож вони випхали мене на поверхню.

Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Надто ж гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози — аж голова йшла обертом. Та ліс не прояснив нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.

А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, й погукала снідати.




6.

Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло й захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти орлом під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.

От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений, — та в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоб я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, які не мали квітника біля хати, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, ніби квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.

Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів за першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, краще відразу зізнаюся, що не готовий, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без утіхи. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся сиру з трускавками і побіжу собі на скелі.

Чи, може, все буде навіть так: я витягаю сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.

Або й не так: витягаю якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горлати: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».

Цікаві варіанти, особливо останній. Але вдасться він хіба тоді, коли вийде кера і залишиться тільки асистентка, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче що наш клас Людмила Миколаївна не вчила, тож про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.

А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.

Всі, хто не потрапив до першої п’ятірки відповідальників, повиходили з класу. П’ятеро хоробрих —  серед них і я — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без та про іменник як частину мови. Я міг відповідати й без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.

Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм просто в очі, ніби Кашпіровський.

— Який білет, П’яточкін?

— Одинадцятий.

Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.

— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?

— Угу... Ще.

Знову побожна пауза, схожа на ту, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.

— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» і тріснути дверима?

І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що аж смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся в зошит безпосереднім чином. Таж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.

І я пішов урознос.


7.

Клізма упріла. Людмила Іванівна втиснулася в крісло. Був би директор, той би розплакався, без перегину. Він завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я, Жуковський Аркадій Володимирович... (пауза) Директор міднобуківської середньої школи... (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка... (плаче)».

А відповідь таки справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варягів у греки, чи куди вони там їздили. Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!

«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, й від сяєва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).


Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.

У шостому класі після екзамену треба відбути ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно ж, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.

Склав сумку, наготував сокиру й погнав. А перед тим залишив приголомшливу записку всім рідним і близьким:
ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!

ПЕТРО



8.

Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.

На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії — мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він — боксер, багато тренується і знає, про що каже) і тепер пересвідчився у їхній правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати те диво, яке зі мною трапилося.

Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми... мовби у мені вивільнилися крила, і я задля спроби разок ними тріпнув.

Години зо три я сидів і знічевя випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який візерунок циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди — маєш одне, повернув сюди — маєш інше. Як чогось не пам’ятаєш, досить трохи покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук — і ніякого штукарства.

Все це було достобіса інтриґуючим, та я мав легку вдачу й у свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.



1.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз — або не робиться взагалі. Я пам’ятав, що зі мною може статися до сорока років, якщо не змінити нічого зараз. За «нормального» способу життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра — о, завтра вона встане о шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.


2.

Я тримався за цю думку й від неї поволі тверезішав. Перше, що я зробив — почав прокидатися, як усі в Хоботному, на світанку. Я змусив себе обливатися водою з криниці. Не знаю, чи це щось дає насправді, але знаю точно: якщо це робити наполегливо, життя зміниться.




3.

Потрібно багато роботи. Багато фізичної роботи, щоби я відволікся на час від нав’язливих думок про нудотну нарізкупам’яті.

У кінці березня стояла суха погода, і я скопав город біля стайні. Його було небагато, може, пів-сотки. Для порівняння, куди більше місця займав сад. Викорчував старі кущі смородини і порічок. Вони вже років зо п’ять, як не цвіли. Викорчував старий аґрус. Склав корчі за хатою, а за два тижні, коли вони трохи підсохли, спалив їх разом з іншим лахміттям з гаража.

Пішов у село до Ганкевичів, купив у них п’ять тачок гною. Розкинув, знову перекопав город.




4.

Я спостерігав за собою збоку. У мені зросталися два «я». Одне — те, що жило у бабці, друге, те, що працювало у Львові. Я знову потрапив у точку розходження, у місяць березень, коли я приїхав у Хоботне. Я знову повторював уже зроблену роботу. Знову думав уже думані думки. І я пригадував, що в тих думках, яких я думав тоді, вже ховалося знання своєї іншої частинки.

Я ніби йшов паралельною стежиною і спостерігав за собою збоку. У мене з’являлися спогади навіть про це спостереження.


5.

Трохи було мороки із садом, я ніколи раніше не обрізував плодових дерев. Але наш сусід, старий мєнт Юрович, показав, як це робиться правильно. Продав мені вапна, ще й позичив щітку.

Побілив дерева. У саді було сім старих яблуньок, дві груші, вишні — стара і молода, й одна жовта черешня. А біля самого ґанку росла розлога алича. А в кутку — товстий горіх.

Обрізав малину, трохи її прорідив. За ті роки, що з бабою сиділи її доньки, нікому до города не було діла. І зрозуміло — свої ще не орані, роботи до дідька.

На городі я розбив грядки. Порахував, що садити бульбу не виплатиться, дешевше купити. Посіяв моркву, петрушку. Трохи згодом, коли потепліло, садив кабачки — дуже хотів стушкувати їх зі сметаною.

Ще сіяв кріп, любисток, базилік, євшан-зілля (він же естрагон). Потім не зійшов тільки базилік, мабуть, заглибоко запорпав. Садив  часник, цибульку. Ще сіяв ранню редиску — «Білу бурульку» і «Рубін», а при стежці, як мене вчили вдома, сіяв салат — кучерявий і звичайний.

Довго думав, що я забув посіяти важливого для харчування. Може, огірки? Але з огірками завжди багато мороки. Спершу їх накривай плівкою, потім став їм тепличку, потім піди розбери, де бур’ян, а де проростки, ну їх в баню, я того не вмію. Тут, як у буддизмі, потрібна пряма передача практики. Треба було більше мамі допомагати.


6.

Спиляв сухі гілки в саду, як навчив мене Юрович. Це була яблунька, гарне дерево для вогню, але що мені — шинок вудити не буду, шашлика теж не їм. Взяв і спалив усе. Воно гарно горіло. Був холодний квітневий вечір. Коли мене з ніг до голови огорнув теплий яблуневий дим, я збагнув, що нарешті зцілився, знову став собою, одним. Але тепер зовсім іншим собою. Многія знанія множать скорботу, а многія скорбі множать пізнанія. І так по спіралі, з нізвідки в нікуди.

Згадав, що добре мати ще кілька рослин. Кукурудзу, квасолю і біб. Індіянці Великих Рівнин завжди садили кукурудзу і квасолю разом, тоді рослини підтримують одне одного.

Біб теж класно мати при боці — він смакує вареним, і з сіллю. А ще добрий до овочевого рагу.

Сходив у місто на ринок, купив розсади трускавок. Казав мені чоловік, що то голандська, трансгенна, але щось не віриться. Нічого, прийнялася — цвіла, мала зав’язь, потім їв свої трускавки. Як у дитинстві — з цукром і зі сметаною.


7.

Біля городу завжди є чим зайнятися. Немає в Хоботному кращої розваги, ніж прополоти вдосвіта пару метрів грядок. Знаю, не я один такий оригінал. Це було якщо не всеукраїнське, то, принаймні, загальнорегіональне гоббі, як у англійців ґольф, а в росіян літрбол.

Всі молодечі сили, що я мав, викладував у фізичну роботу, а що залишалось — у заняття кунґ-фу. Як наслідок, зовсім перестав турбуватися, що там у моїй наболілій голові, у розтерзаній пам’яті.

І добре, що не ятрив рану — саме все загоїлося. А як прийшов час, засохло і відпало.

Із трав посадив м’яту і рум’ян. Із квітів — матіолу. Думав, може посадити тютюн, а потім курити зимовими вечорами, як ото в кафе, з Гагаріном. Індіанці Еквадору, наприклад, курили тютюн, щоб викликати сни, які віщують процвітання садів і благополуччя домашньої худоби. Але я вже тижні три не палив, — вирішив не розв’язувати.


8.

Рослини говорили зі мною, я говорив із ними. Здається, ми одне одного добре розуміли. Скільки б разів мені не довелося ще проходити через такі випробування, як із Гоцою, скільки б я не мудрішав та скільки б не партачив, завжди можна почати від нуля.

Інакше — навіщо жити?


9.

Часом баба почувалася краще, і ми виходили з нею під руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пральки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну і ту саму бувальщину про молодість і старість.

Травень. Сад пашить запахами.


10.

Все, що потрібно для рівноваги — відсутність бажань.

Тихо, без помпи, зустрів у липні День народження — якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.

Одного вечора — це була субота, середина липня — старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Не знаю, чому це сталося, раніше ми з ним хіба що віталися на вулиці. Щоранку я бачив, як Юрович повертається з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кріликів. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Я й вітався з ним саме так — як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися — був ранок, припікало сонце, старий мєнт поветався з лантухом трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісний гравець у шахи. Я відповів, що граю. Юрович кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері зіграти партію.

Я погодився.


Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Все, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні, на перший погляд — це сіра службова сорочка, якої він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська — мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кріликів. У нього був собака, невеличкий дворняжка на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до Юровича, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на його подвір’я — воно заросло травою, попід парканом росли порічки, а навпроти дверей у хату стояв стіл із порепаною від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля старого стояла дошка з розставленими фігурами, білими до мене. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», — сказав він.


Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Пантелейович теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому і сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом соти, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла. Все, що ми робили далі після двох партій у шахи, це мовчки жували бджолиний віск у темряві.

У мене три вулики єсть, — сказав він.

Я мугикнув.

— Хочеш, меду дам?

— А почому у вас?

— А ні по чому. Просто так.

— Ну, давайте, — сказав я.
Довкола нас вже було геть темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.

Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморщки було видно від вогника папіроси.

— Я знав твого дєдушку, — промовив він. — Він був мій, так сказать, друг.

Я промовчав.

— Він добре грав у шахи, — сказав він. — Чудак. Зовсім на тебе не схожий.

Знову я не знав, що відповісти.

Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.

— Твій дєдушка стіхі перекладав, — кинув Юрович. — Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.

Я кивнув.

— Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.

Я знову кивнув.

— Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.

Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.

Я подякував — обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка