Анатолій Качан: я ще не виписався як поет



Сторінка1/25
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


Міністерство культури України

Державний заклад «Національна бібліотека України для дітей»


Серія «Дитячі письменники України». Вип. 3



Анатолій Качан:

«Я ще не виписався як поет

незабутніх дитячих вражень»

Біобібліографічний нарис

Київ 2012

ББК 91.9:83

К 30

УДК 016:82


Анатолій Качан: «Я ще не виписався як поет незабутніх дитячих вражень» : біобібліогр. нарис / держ. закл. «Нац. б-ка України для дітей» ; авт.-уклад. Н. В. Загайна. — К., 2012. — 64 с. — (Серія «Дитячі письменники України ; вип. 3).

Третій випуск біобібліографічного нарису з серії «Дитячі письменники України» присвячено відомому українському дитячому поетові Анатолію Леонтійовичу Качану, лауреату літературних премій ім. Лесі Українки, Віктора Близнеця, Миколи Трублаїні, Євгена Плужника, Бориса Нечерди.

Посібник містить автобіографічні нотатки А. Л. Качана, огляд творчості поета, підготовлений Н. П. Марченко, статтю В. Рутківського про життя, громадську діяльність та творчість А. Качана, бібліографічні покажчики творів та літератури про нього, додатки та допоміжні покажчики.

Видання адресоване літературознавцям, філологам, бібліотечним працівникам, студентам, усім шанувальникам творчості поета.


Автор-укладач Н. В. Загайна.

Автор літературознавчої статті Н. П. Марченко, канд. іст. наук.

Автор статті В. Рутківський.

Науковий редактор Н. С. Дяченко, канд. пед. наук.

Літературний редактор Н. М. Скоморовська.

Відповідальна за випуск А. С. Кобзаренко.

©Державний заклад «Національна бібліотека України для дітей»

Від укладача


Легке і музичне, сповнене земними

і морськими барвами, слово Анатолія Качана

звучить осібно в усій нашій поезії для дітей.

Л. Горлач

Біобібліографічний нарис «Анатолій Качан: Я ще не виписався як поет незабутніх дитячих вражень» — черговий із серії «Дитячі письменники України». Він присвячений поетові Анатолію Леонтійовичу Качану, який понад 50 років залишається вірним своїм читачам-дітям.

Майже всі жанри дитячої поезії представлені у творчості А. Качана. Та його письменницький талант найповніше розкрився в ліриці. Особливо вдається поетові зображення моря і степу. Поряд із ліричними поезіями є в нього багато ігрових і розважальних віршів та етнопоезія. Твори А. Качана виходять окремими збірками, друкуються в шкільних підручниках і хрестоматіях та періодичних виданнях.

А. Л. Качан — лауреат літературної премії імені Лесі Українки, премій «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця, «Київ» імені Євгена Плужника, премій імені Миколи Трублаїні, Бориса Нечерди. За роботу з розвитку творчих здібностей юних талантів поет нагороджений медалями імені А. С. Макаренка та «Будівничий України», а за підсумками Міжнародного Академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна» (2008) — орденом «За розбудову України» імені М. Грушевського. А. Л. Качан — відмінник народної освіти, заслужений працівник культури України. Він очолює творче об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ.

На початку посібника вміщено огляд творчості А. Л. Качана книгознавця і критика Н. П. Марченко та статтю В. Рутківського про поета. Наступні сторінки — автобіографічні нотатки, які Анатолій Леонтійович написав спеціально для цього видання та перелік основних дат життя та творчості поета.

Бібліографічну частину видання представлено дванадцятьма розділами: «Видання творів А. Л. Качана», «Публікації у збірниках», «Публікації у читанках, хрестоматіях та навчальних виданнях», «Публікації у періодичній пресі», «Іншомовні видання», «А. Качан — перекладач», «А. Качан — журналіст, упорядник», «Аудіовізуальні матеріали», «Письменник про творчість, літературу та мистецтво», «Література про життя та творчість А. Л. Качана», «Методичні матеріали, сценарії за творами поета», «Web-бібліографія». Матеріали у розділах подано в хронологічному порядку. У межах року — в абетковому порядку авторів і назв. Рецензії на твори подано після їхнього бібліографічного опису.

Допоміжний апарат посібника складається з іменного покажчика, покажчика художників-ілюстраторів, списку віршів А. Л. Качана, покладених на музику, та списку періодичних видань, в яких надруковано твори А. Л. Качана.

Основними джерелами добору літератури були державні літописи книг, газетних, журнальних статей, літописи нот, рецензій, каталоги і картотеки Національної бібліотеки України для дітей, Національної парламентської бібліотеки України, особистий архів А. Л. Качана. Хронологічні рамки добору: 1961 рік — листопад 2012 р.

Укладач висловлює щиру подяку А. Л. Качану за надану можливість користуватися його архівом.

Парость райського саду


(огляд творчості А. Л. Качана)
Якщо вдалося дитинство — вдалося і все життя.

Анатолій Качан
Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в ній —

насолода для душі, тихе свято душі, частинка

її безсмертя.

Микола Вінграновський
Справжній поет завжди лише відгомін землі, що його народила. Навіть коли пише чужою мовою та лишень про Всесвіт і людство загалом. Навіть коли весь вік живе за тридесять земель… Як та скрипка, що до скону має тембр деревини, з якої зроблена, поет вічно відлунює духом і плоттю своєї материзни. Власне, тільки оцей неповторний і непідробний вроджений Дар і вирізняє справжню Поезію серед стоголосого віршування…

У творчості Анатолія Качана повсякчас ясно чути живе серцебиття українського Причорномор’я. І це не так «лиман» і «степ» (про які згадують ледь не всі, хто писав про поета), як райський сад дитинства, викоханий Творцем небесним на землях і водах для всього сущого, «теплий край», заради якого одного і варто вирушати у мандрівку життя. Не лише конкретне місце на Землі, де степ і море ведуть незмовкну борню у намаганні прорватися у небо, а вся Україна як земля поетового Духу, його прадавня сутність, міцно замішана на сув‘язі одвічних стихій і людської наснаги.

А що спрямованість і специфіку творчості Анатолія Качана визначають саме місце народження та дитячі роки, коли життя було найбільш сущим і емоційно наповненим, він посутньо є поетом дитинства і ніколи не зраджує цьому своєму покликанню. Нині у доробку митця — п’ятнадцять поетичних збірок для дітей, сотні поетичних добірок у пресі та розмаїтих збірниках і хрестоматіях, а його творчість відзначена низкою вагомих літературних премій: імені М. Трублаїні (1982), імені Лесі Українки (2002), «Звук павутинки» імені В. Близнеця (2004), імені Б. Нечерди (2006), «Київ» імені Є. Плужника (2009).

Народився митець 16 січня 1942 р. на Миколаївщині у степовому селі Гур’ївка. А дитячі роки минули в сусідньому селі Новопетрівському, котре, як зазначає В. Костюченко, «серед довколишніх молдавських і болгарських поселень відзначалося чітким українським облаштуванням»1. Могутній вплив на виховання хлопця мала Настасія Іванівна Радутна, бабуся по матері, яка знала давні звичаї і обряди та мала беззаперечний дар до слова. За зізнанням Анатолія Леонтійовича, він «…за нею ходив, як нитка за голкою. З нею можна було б писати народну педагогіку, укладати словник Грінченка, якби його не було. Вона, як живе фольклорне джерело, пульсувала влучними народними виразами настільки колоритними, вражаючими, що я запам‘ятав їх на все життя»2. Згодом саме бабусі поет присвятив одну зі своїх поезій «Зелений борщ», де священнодійство готування страви бабою-Хмарою3 і творення-відродження нового весняного світу ототожнюються.

Доля Анатолія Леонтійовича типова для покоління «дітей війни» : реаліями його дорослішання був голод, спрага знань і зовсім не романтична «дорога в люди». Нетиповою є байдужість поета до теми війни та українського «лихоліття» як такого. Зі свого потьмареного бідою холодного дитинства він виніс лише щиру спрагу тепла і світла, поезії життя. Поет писав: «Хоча роки мого дитинства були важкі, повоєнні …але якщо брати за шкалою емоційною, то в мене немає іншого такого яскравого й насиченого періоду, як враження дитинства. Вони, ці враження, — в моїх віршах, хоча це не якась гола фіксація незабутньої пори чи заримовані щоденникові записи. Це — пам’ять, перелита через серце. А вже з нього виринала поезія…»4.

Драма людського життя в творчості А. Качана нерозривно вплетена в гармонію природного ладу, що попри все панує у світі. Його ліричний герой знаходить спасіння у красі оточуючого, у здатності людини до сердечності та совісності, до сковородинівської «сродності» діянь і замислів. Тому і поетичне слово А. Качана вирізняється, насамперед, точністю і чистотою звучання. Це поезія без зайвини, позначена, на думку М. Вінграновського, простотою та впізнаваністю «живого, дихаючого таланту», «свіжістю письма» і «легкістю слова», що одне лише «спроможне перелетіти час».

Поетичний хист Анатолія Леонтійовича був помічений критикою ще в студентські роки («замріяним поетом» назвав його В. Фащенко, відзначивши прагнення юнака «осягнути гармонію буття через контрастність»5), і згодом він активно друкувався у періодиці. Та перша збірочка віршів для дітей побачила світ лише 1975 р. Як зазначав згодом давній друг А. Качана В. Рутківський, поет «…видаватися не поспішав …продовжував вчитися і вимагав цього ж від інших …нічого не сприймав на віру, багато експериментував, нерідко розчаровувався, але знову брався за своє»6. Отже, заявив про себе на повний голос, лише коли насправді набув життєвого та мистецького досвіду, а переповнена відчуттями душа стала спроможною висловити накопичене, відповідно до найвищих заданих собі критеріїв. Гадаю, саме тому в творчому доробку поета немає провальних лакун і майже не простежується так званий «шлях зростання» : уже до першої збірки він прийшов, маючи свій голос, свій погляд, своє звучання слова. У подальшому з кожною новою книжкою митець лише відкривав читачам все нові й нові грані обдарування. Нині його творчий діапазон практично безмежний, а художній світ, за влучною думкою Г. Клочека, «…дуже виразний, рельєфний, системно проявлений, його аура має високу консистенцію —
і через те вона наділена вельми потужною здатністю настроювати душу… Анатолій Качан пропонує юному читачеві справжню поезію — ту поезію, яка є еліксиром для дитячого мозку. Він вводить юного читача у «другу реальність», перебування в якій є перебуванням у світі краси»7.

Уже в першій збірці «Джерельце» (К., 1975) простежується коло жанрових і тематичних уподобань поета і, сказати б, акварельність його творчої манери. Останню тонко відтінили ілюстрації Віталія Крюкова, позначені чистотою та спокоєм ліній і кольорів. Тоді ж виявилася схильність А. Качана до мовної гри, максимально повного і багатогранного використання можливостей мови як такої («Тихше, жаби», «Сто кульбабенят», «Хмареня й капустеня» тощо) та тяжіння художнього мислення поета до фольклорної традиції як, насамперед, світоглядного засновку, а не лише художньо-естетичного зразка. Скажімо, у вірші «Проростай, зерно!» відтворена не так ритмомелодика древніх замовлянь, як властива народному світоглядові беззаперечна віра у силу Слова та його пов‘язаність із космосом людського буття і природи. Фольклорними нотками бринять поезія «Перегуки», заснована на діалозі-» вмовлянні» грозової хмари, та виснувані з народної фразеології «Чотири сонця».

Ритміка, архітектоніка та образність віршів А. Качана не мають у собі нічого надуманого чи штучного, бо закорінені у народну творчість і природне звучання життя. Як точно відзначила Л. Ходанич, «філософія дитячої лірики Анатолія Качана — а поет цей таки філософ! — ґрунтується на народному первинному світогляді … іноді нагадує молитву, первісне заклинання тощо — і цим поет, свідомо чи несвідомо, вивищує себе над морем примітивного імітаторства, яке являють собою сьогодні поетичні твори для дітей без ментального підтексту»8.

Ліричний герой поета чує мову бджіл і черемхи, перепелів і чайки, снігурів і морозного вітру. Поет перебуває у постійному відгукові на звучання світу довкола і в неперервній розмові-суголоссі зі своїм читачем. Тому діалогічна форма вірша, прямі звертання, окличні та наказові речення загалом притаманні його творчій манері, а створювана картина світу — напрочуд динамічна і водночас цільна. Саме за такими художніми принципами будується, скажімо, вірш-діалог «Повернувся пароплав». Ненав’язливо й щиро автор розкриває дитині сенс любові до Батьківщини: бувалий пароплав, що бачив і далекі краї, і грізні бурі, нудьгує лише



За оцим старим причалом,

Звідки шлях свій починав.

Ще однією ознакою поезії А. Качана від початку є взаємопроникнення світу природи та світу людської душі: вони не взаємодоповнюються, а саме пронизують одне одного в неперервній гармонійній взаємодії, відображаючи таким чином усю повноту Всесвіту.



Стоїть черемха край ріки

І вигріва свої бруньки

Перед читачем не лише олюднений образ дерева, що пережило зиму і чекає на нове тепло, не лише цілісна зрима картинка перших весняних днів, із вільною течією ріки та першими бруньками, а й щемкий спогад про літніх людей, котрі зазвичай виходять «вигріватися» на перше сонце в очікуванні ще одного свого літа…

Так само незвичайним настроєм і свіжістю образного ряду вабить лірична мініатюра «Здрастуй, травню!». Поет знаходить неочікуваний, але напрочуд природний і сучасний образ весняного потепління:

Знову росте в термометрі

Ніжним

Стебельцем

Ртуть…

Грім у його уяві уподібнюється до небесного моряка:



А над садами білими

З хмари, що йде на Крим,

Склавши долоні рупором,

Пробує голос грім.

Але домінуючим у тексті є образ саду-раю, сповненого цвітіння та передчуття «дозрівання» -дорослості. Цей сад «на чотири сторони» заповнює поетичний простір вірша. Десь у його осерді проростає срібне стебельце ртутного стовпчика. На хвилях його цвітіння пропливає корабель-хмарина грому. А з яблуневих уст лірична героїня зрештою чує несподіване запитання:



А відгадай-но, дівчинко,

В квітці якій дзвенить?

Казка дитинства ще не закінчена. Але рано чи пізно ти мусиш-таки доказати її до кінця… Власне, образ оази-саду, поряд із просторами степової та морської стихій, став і досі залишається для поета одним із ключових смисло- та стиле-утворюючих символів. Це вічна зав‘язь дитинства, недоторкане позачасся, де світ був найяскравішим, небо — найвищим, а сам поет — найщасливішим у житті. Саме цю міфотворчу для часопростору поетичного світу А. Качана окремішність степової оази — дитинства відзначає Г. Клочек, наголошуючи, що: «Художній простір поетичного світу Анатолія Качана не обмежується пограниччям моря і степу. Він піднімається на трохи вищі широти. До ареалу чистого таврійського степу, перерізаного балками та річками. Але якщо тема моря у поета має лише один часовий вимір — весняно-літній, то топос чистого степу показаний у часообігу весна-літо-осінь-зима. Таким чином художній світ Анатолія Качана набуває, сказати б, стереоскопічного хронотопу»9.

Цікаво, що на кожному новому витку творчого шляху поет повертався до цього вірша, ніби звіряючись із несхибним камертоном власного дитинства. Зрештою, у підсумовуючій на сьогодні збірці «Листи з осіннього саду» (К., 2012) поезія знайшла своє остаточне звучання під символічною назвою «Райські дні», а образ саду-дитинства з перших рядків прирівнюється до світу як такого:

Знову на білім світі

Райські настали дні:

Як молоком облитий,

Тьохкає сад пісні.

Також поет повернув первісне звучання строфі, що свого часу була змінена з ідеологічних міркувань: корабель його вічного мадрівника-грому знову пропливає «над нашим хутором», а не над обезличеними «садами білими». Так само образ яблуньки — співрозмовниці ліричної героїні знайшов логічне втілення в антропоморфному образі-метафорі першого цвітіння як «першокласниці» :



Ніби школярка з бантами,

Що в перший клас пішла,

Вперше в житті під хатою

Яблунька зацвіла.

Наступна збірка А. Качана «Ворота міста» (К., 1977) композиційно об‘єднана ідеєю подорожування, а посутньо — цікава як спроба відтворення дорослих вражень у переломленні для читача-дитини.

Треба відзначити, що упродовж творчого життя Анатолій Леонтійович постійно перебуває в тісному спілкуванні зі своїми юними читачами. Ці зустрічі для поета — своєрідний камертон, що дає змогу бути тематично та мовно-стилістично відповідним сучасному поколінню дітей, не втратити свіжості погляду та стилю. Новітнє, обумовлене технічним прогресом, і вічне, природне, логічно поєднуються в образній структурі його творів як тонко підмічена жива деталь:

Ще море тепле, ще сади

Не одягали шат червоних,

А вже ранкові поїзди

Привозять іній на вагонах.

Або:


Як в тунель, заходить поїзд

З гуркотом у ніч.

А. Качан вчить дітей бачити світ прекрасним, поетичним навіть тоді, коли говорить про речі буденні — працю моряків і землеробів, щоденні клопоти чи побутові речі. Так, «кукурудзник» уподібнюється до полохливого метелика («Кукурудзник»), аеропорт стає «гніздом сріблястих літаків» («Аеропорт»), а перевірка колії обхідником перетворюється на настроювання «струн» величного інструменту — залізниці («Обхідник колії»).

Третя збірка А. Качана «Берегові вогні» (К., 1979), насамперед, засвідчила появу в українській поезії для дітей непересічного оригінального мариніста. Саме у цій книжечці на повний голос зазвучала раніше лишень намічена окремими віршами тема моря, що стала однією з ключових у доробку митця (на цьому, зокрема, наголошують і соковиті, наповнені південним буянням кольору, ілюстрації Є. Попова). Традиційно зромантизована у межах художнього дискурсу морська тематика, як ніяка інша, сприяла вигадливості та свіжості образів, даючи змогу поетові показати дитині знайомий світ у новому ракурсі, відкрити у буденному незвичайне (у щоденних буднях порту —зіткнення двох трудівників із «твердим» характером — крана-портовика і трактора-землероба («Портальний кран»), у звичному майорінні вітрил над морем — спробу навчитися літати у чайок («Вітрила») тощо). Водночас, притаманні митцеві форми поетичної мініатюри поступаються більшим за обсягом творам, епічнішою стає розповідь, ускладнюється образ ліричного героя. Скажімо, у заголовному вірші збірки «Берег вітчизни» ліричний герой двоєдиний: це і теплохід, чиє серце «дужче битись почало» назустріч вогням маяка, і моряк, для якого той вогник серед негоди

Не просто вогник маяка,

А перший вогник Батьківщини.

Так само в поезії «Теплий край» героями є і маленька мандрівниця, і її мандрівка — узагальнений образ Батьківщини чи й більше — олюдненого світу як такого. Коротка подорож умістила для дитини неймовірну кількість краси і тепла — від осіннього буяння природи до тепла людських сердець і незмовкної течії вічних історій. Саме так, через конкретику побаченого, почутого і відчутого героїнею поет підводить юного читача до висновку, що він теж живе у найкращому з «теплих країв» — на своїй землі! Так без «барабанного» патріотизму, але свідомо й цілеспрямовано автор «…ненав’язливо підводить юного читача до думки, що жити поза Україною неможливо, що дбати про неї, працювати для неї — то не лише синівський обов‘язок, а й найвище людське щастя»10.

Від початку поетичний талант А. Качана вирізняється спостережливістю, здатністю у най-простіших, найбуденніших речах віднайти цікаве, несподіване. Через оці вихоплені із буденності та впритул наближені до читача дива поет і відкриває дитині красу та гармонійність світу. Напрочуд точно, на прикладі потягу — далекого, що його ледь помічаєш, і того, що проноситься поряд, вражаючи всі людські відчуття, пояснює цю сутнісну для творчої манери А. Качана рису В. Рутківський: «Саме такому кутові бачення — перебуванню в максимальній близькості від зображуваного предмета — віддає митець перевагу. І це надає його поезіям надзвичайного ефекту присутності»11.

Отож, заглиблюючись у таїну природи, у даному разі — морської стихії, поет прагне крізь призму поетичного осягнути її суть і внутрішню доцільність — не змалювати, а пізнати, не розповісти, а відкрити дитині море. Показова у цьому сенсі поезія «Шторм». Море і земля — стихії-антагоністи — раптом виявляються спільною нивою людського діяння. Вітер, що мов потом пропах степовим духом («настоями трав»), переорює ріллю-море, аби воно вродило рибалкам рясним уловом. Водночас, є в цій поезії й наскрізь фольклорна пісня-замовляння вітру: «Орись, моя ниво…», і легко відтворювана в уяві чітка картина потемнілого розбурханого моря:



Не видно ні чайки,

Ані корабля,

Бо море сьогодні —

Мов чорна рілля.

Внутрішню метаморфозу переживає у збірці уже згадуваний, наскрізний для творчості А. Качана образ саду. Він постає схожим до моря своєю могуттю бором:



Шумлять замріяні бори,

Як море в час прибою. («Корабельні сосни»)

Тепер це не квітучий сад-рай дитинства, а дорослий світ. Саме тому сосни тужать, що ніколи вже не здійснять вимріяні в дитинстві мандрівки, бо «приросли» до свого місця. І лише маленька сосонка на косогорі свято вірить, що саме їй випаде стати «щоглою на паруснику в морі».

Неймовірною чистотою і точністю образів вирізняється у збірці лірична мініатюра «Осінні поля», де світ природи і світ людської цивілізації сплітаються у єдину казку буття: у спільному часопросторі гармонійно співіснують дикий мак, що «у висохлий кулак заховав зернята», димок над полями, котрий звірятком «лащиться, згортається в клубок», і трактор, що «тихо-тихо вуркотить, щоб свої поля не розбудить».

Даний приклад яскраво ілюструє ще одну показову рису творчості А. Качана — поет повсякчас веде свого читача до відкриття глибинного сенсу поезії як реально існуючої у світі краси і гармонії. Його естетичне кредо — поетизація реальності, а не вигадування штучних збудників естетичної насолоди. На відміну від більшості сучасних дитячих поетів Анатолій Леонтійович не схильний населяти твори казковими героями, тому у його віршах немає жодних бабаїв, чакалок, нямликів тощо. Навіть, «Телеворожбит» із широко знаного вірша є зрештою лише метафоричне уособлення цілком реальної телевізійної залежності. Якщо назва «Чари ворожбита» ще відсилає до асоціацій із чарівною казкою, то сам текст — пряма засторога втратити здатність не лише бачити й відчувати красу природи, а й виконувати елементарні вимоги охайності. Власне, поглинутий Телеворожбитом герой насправді опиняється в «брудному світі». Його дім — захаращене, втоплене у павутинні місце, найбільше схоже до Павутинії — країни ледарів і сонь В. Нестайка, де серед вічного павутиння на вік засинають діти, які втратили інтерес до життя і гри. Та якщо у Нестайка Ледарило-Дурундас — істота казкова, Телеворожбит Качана — цілком конкретний реальний телевізор, що підступно «зав’язує світ», забирає увагу й життєві сили та час людини.

За власним зізнанням митця, йому найближча філософія та естетика дитячої поезії Тимофія Білозьорова — одного з найбільш вишуканих дитячих поетів-шістдесятників Росії, який, за визначенням критики, «заповнив проміжок» між напрочуд дитячою (як-то С. Маршак, А. Барто, К. Чуковський) та власне дорослою поезією. Його творчість зазвичай означують як «психологічну лірику для дітей», серед основних ознак якої називають прагнення розкрити чари і таїну буття максимально простими і природними художніми засобами. У даному разі, попри глибину та серйозність задуму, автор не може собі дозволити ні надмірного естетства, ні надмірної інтелектуалізації. Як ніяка інша, така поезія вимагає від митця внутрішньої чистоти та, водночас, чіткості та ясності образного мислення.

Саме ці риси демонструють кращі вірші збірок А. Качана 80-х років «Колос наливається» (К., 1981), «Зелений промінь» (К., 1983) та «Світанок року» (К., 1986), що також поряд із мариністикою увиразнили ще одну засадничу для творчості поета тему — землі, власне, рідного його душі українського Придунав’я, де людське життя тчеться між вічними полотнами моря та степу. Малюнки О. Прахової, засновані на зіткненні та гармонізації холодних синьо-зелених відтінків із теплими рудо-коричневими, як і сюжетні, з промальованими персонажами, ілюстрації В. Куща та контрастні, насичені кольором і рухом — Є. Попова, напрочуд точно відтінюють закладений поетом у текстах художній дуалізм і особливе світовідчуття — тужливий настрій «інтуїтивно відчутого автором степового вітру тисячоліть»12, чий подих напоює неповторний стиль письменників-степовиків (Юрій Яновський чи Олесь Гончар).

Водночас у цей період, як ніде раніше, яскраво постала у творчості А. Качана така риса поетики, як природність. Автор не намагається вигадати щось неймовірне чи якось так «закаблучити» слово, щоб у читача від подиву аж запаморочилося у голові. Бо його покликання як дитячого поета, за визначенням В. Рутківського, «…не приголомшувати зайвий раз читача, не тримати його на короткому повідкові інтриги, а передусім допомогти йому збагатити свою уяву, розум, душу»13. Тому нічого штучного, надуманого у творах А. Качана немає. Вірш так само природний, як світ, який цим віршем описується. А чари поезії виникають завдяки надзвичайній точності передачі живого людського враження/відчуття від тієї чи іншої деталі, події чи стану. Скажімо:

Усе щільніше тулиться до Бугу

Поголена косою сіножать.

Просвічуються наскрізь лісосмуги —

Сорочі гнізда можна рахувать. («Прощання з літом»)

Або:


Уже важка, як олово,

Роса за перелазами. («Соняшники»)

У доборі художніх засобів поет орієнтується на власну закоханість у реальний світ, відчуття неминущої цінності всього живого. Тому такими справжніми і, сказати б, достовірними постають у його віршах живі істоти, котрі ділять із нами цей Божий світ. Ніби крізь збільшувальне скло раптом бачимо дивовижне і значиме у непомітному їхньому житті, гостро відчуваємо вагу людського втручання у природний світ довкола. Як ось у вірші «Місяць трав», де пташині будні нагло та кардинально змінюються, коли:

на пишну сіножать

Коса унадилась гулять.

Так само людською присутністю визначається життя дбайливого охоронця ланів перепела («Налився колос») чи невгамовного панікера куличка («Біле поле») тощо.

А ще у кращих віршах Анатолія Леонтійовича цих років присутня та істинна поетична таїна, що раптово і невідворотно змінює погляд читача на світ, коли враз перестаєш сприймати прочитане як «чуже», підсвідомо відчуваючи, що поет лише «дав голос» невисловленому в тобі, що й сам казав би саме так, що це і є твої слова, твої думки…

Стоять останні теплі дні.

По селах справили обжинки,

І літо в нашій стороні

Тримає тільки павутинка. («Ворота вирію»).

Цей художній ефект співтворчості досягається тим, що автор не намагається «відкрити» читачеві диво, а лише тактовно вказує на його існування, привертає увагу дитини до того вічного, що її оточує і про що вона має таки задуматися, коли хоче відбутися як Людина. Так, перетворення-освоєння-співіснування світових просторів відкривається у «звичайній» оранці:



Як повіє із Криму теплом,

Будить трактор поля за селом.

Цілий день із димком голубим

Білі чайки кружляють над ним.

І вирує за плугом рілля,

Наче слід од гвинта корабля. («Вітер з Криму»).

Ми бачимо тут властиву саме художньому світові А. Качана взаємопроникність і єдність образних полів «моря» та «степу», зближених творчою діяльністю людини. Ці враження, це цілісне відчуття простору землі-моря-неба поет виніс із власного дитинства і тепер лише ретранслює його читачеві в усій повноті та зримості пережитого.

Не полишає поета і притаманне йому від початку автентичне народне відчуття світу та слова. У кращих фольклорних традиціях він вибудовує нові образи і картини, засновуючись на відомих і впізнаваних для читача народнопісенних зразках, даючи тим самим дитині змогу самостійно наповнити поезію власними відчуттями, спогадами чи вигадкою. Так, вірш «Веснянка» народжується, здається, поза волею автора — зі звуконаслідувань і усталених виразів, які, переплітаючись, відтворюють неочікувано зриму і повну картину приходу весни. Перед читачем буквально постають і горобчики на проталинах, і перші трави, і настрій переможного весняного буяння, що нестримно накочується на все живе.

У своїй ліриці А. Качан ніде й ніколи не пропонує дітям прописних істин, правди в останній інстанції, а ніби на мить зупиняє кожного перед тим, що вразило його самого, даючи змогу власними очима побачити, що ось воно — диво!



Червоним золотом із груші

Осіннє літо потекло.

Або:


Стоять лише дві скирти в полі,

Мов кораблі на якорях. («Польова дорога»).

У його поезії завжди залишається місце для думок і фантазій дитини. Поет не повчає і не спонукає до негайних неймовірних відкриттів, повністю покладаючись на здатність читача чути недомовлене, серцем відгукуватись на пережите. Гадаю, саме в цій етичній позиції і криється секрет глибинної сердечності його кращих творів14.

У 90-х роках, позначених двома збірочками — «Прощання з літом» (К., 1991) та «Живу я біля моря» (О., 1992) — із максимальною повнотою виявилася художня своєрідність творчого світу А. Качана та остаточно означився жанрово-тематичний діапазон його лірики. Чи не тому і В. Кузьменко, і Н. По-пова спробували віднайти для ілюстрування книжечок цілісні, але неочікувані та багатогранні художні рішення. В одному випадку — це поєднання свіжих, виконаних у кольорах природи, сюжетних картин із розсипом чорно-білих вкраплень-замальовок. В іншому — занурення текстів у вишукану стихію казкового світу, тонко виписаного художницею під золотавими куполами вигадки та мрії.

Якщо раніше поетичне обдарування митця вирізнялося здебільшого зіркістю та цілісністю (вмінням помітити і точно вписати у художню картину світу ключові для певного явища деталі), то з віком погляд поета став більш яскравим і ємким, палітра — багатобарвнішою, а образи — глибшими та багатомірнішими. Більшість творів цього часу, як і в попередні роки, традиційно присвячені природі та дитинству. Але здебільшого це вже не пейзажні чи жанрові замальовки, а ліричні роздуми про сенс і суть людського буття, призначення людини тощо. Саме на ці риси збірки вказує Г. Клочек, коли говорить, що «поетична сутність цього щемливого моменту (йдеться про мить переходу літа в осінь — Н. М.) передана настільки повно, що створюється враження вичерпаності теми»15.

Змінюється і ліричний герой поета. Тепер це — не малюк, зачарований красою світу, що відкривається йому все новими гранями, а, швидше, дитина-підліток, все ще сповнена довіри до життя і первісної чистоти відчуттів, але вже здатна багато що зрозуміти та переосмислити. За словами А. Мовчун, «…ліричний герой А. Качана переповнений почуттям благородної гідності, делікатності, витонченого естетизму людини, яка любить своє рідне й шанує чуже»16. Символічним у цьому сенсі є вірш-зачин збірки «Прощання з літом», де неймовірно тонко і виразно передано щемкий стан дорослішання, ще не усвідомлюваного, але вже невідворотного прощання з дитинством.

З моря насуваються тумани

І пасуться вранці на стерні,

А чубатий одуд вже востаннє

Б‘є поклони рідній стороні.

Попрощалось літо босоноге

І пішло до Криму через міст.

Задивився сад наш на дорогу

І впустив на землю жовтий лист.

Світ не олюднюється, а стає «зримим», кожна його деталь ніби наближається до читача і зблискує потаємним, відкритим лише тобі і лише цю мить сенсом. Картина ранньої осені пробуджує раптом в уяві згадки про вічні степові орди та отари, і чубатий одуд, що «востаннє б‘є поклони рідній стороні», відразу набуває обрисів козака-нетяги… Й одного епітета («босоноге») досить, аби пізнати в літі, що пішло, власне дитинство. Завершує ліричну мініатюру драматичний образ саду-раю, наскрізно пов‘язаний у творчості А. Качана з дитинством як станом. Як завмерла у вічному чеканні матір, що отримала невідворотну звістку, сад впускає на землю лист… Ми ніколи не повернемося до саду свого дитинства. Він чекатиме вічно в нашій пам’яті вороття…

Звичайно, дитина прочитає даний вірш на рівні своїх асоціацій і досвіду. Але саме з його ліричним героєм, як із щирим вірним товаришем, вона може вільно і самостійно зробити крок на шляху власного дорослішання, відкрити своє невпинне перетворення як найбільшу таїну світу. Адже на думку Л. Ходанич, «…дитина як ліричний герой віршів А. Качана — постать серйозна. Вона тут ніби приміряє на себе доросле життя, через гру пізнає світ, вивчає правила праці, добра, любові — найвищий кодекс справжньої Людини»17.

Отже, у зрілій поезії А. Качана ліричний герой завжди — Людина й Особистість. Митець не вигадує якоїсь особливої «дитини загалом», для якої варто писати за раз і назавжди встановленими правилами та про чітко окреслене коло проблем. Для нього кожна дитина — не якась «недолюдина», приречена повсякчас бути виховуваною та напучуваною, а повноцінне Боже творіння, здатне і покликане бути творцем. Саме ця довіра автора до читача, єдність з ним у творенні у найширшому значенні цього слова і підносять поезію А. Качана до висот кращих здобутків вітчизняної літератури.

Нове тисячоліття відкрило нову грань у мистецькому обдаруванні поета. Йдеться про властиву йому від початку, але до цього часу не надто акцентовану в збірках, ігрову поезію. Представлена невеличкою добіркою ще у збірочці «Прощання з літом», вона входить уже повноцінним розділом до книжки «До синього моря хмарина пливе» (О., 2001), а також є основою трьох тематичних видань серії «Веселинка»: «Ліниві вареники», «Журавель щипав щавель» і «По дорозі їхав віз» (К., 2002). Аналізуючи цей пласт творчого доробку Анатолія Леонтійовича, А. Мойсієнко захоплено констатує: «Найдивовижніша палітра словограю-звукограю постає у різноманітті жанроформ дитячого вірша… Тут особливо яскраво і щедро представлені безконечні забавлянки, нісенітниці, скоромовки, дражнилки, мирилки, страшилки, візуальний вірш, вірш-ребус, вірш-криптограма. А ще — вигадливі мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями, фразеологізмами, народними прислів’ями, приказками, прикметами… Одних лише загадок подибуємо з дюжину різновидів»18.

Здається, ніщо не поєднує ці твори з вишуканою лірикою поета. Але то — лише на перший погляд! В основі цих веселих, мудрих і дотепних віршів лежить той самий принцип невимушеної співтворчості читача з автором, те саме вміння точно підмітити в буденному цікаве, та сама віра в невичерпні можливості живого Слова і живої дитячої душі. Водночас, саме у цих жанрах яскраво промальовується глибинний, на рівні суті, а не лише відтворення форм, зв’язок творчості А. Качана з українською народною традицією. Його дитяча поезія повсякчас залишається образною та сюжетною. Будь-який настрій чи стан, забавку чи гру поет не просто тонко відтворює, а силою свого таланту перетворює на «історію», подію, яку можна побачити й переповісти. Саме за таким принципом будується й фольклорний твір — дитинство всякої поетичної традиції. Гадаю, саме тому так природно звучить і торкає найглибші архаїчні пласти душі кожен вірш А. Качана. Не даремно М. Лабінський визначив ігрову поезію А. Качана як «сучасну етнопоезію» «…модернізовані вірші-безконечники («Через річку їхав грек», «Ліниві вареники»), творчо переосмислені на новий лад жниварська пісня («Дивувалися ліси»), замовляння («Проростай, зерно»), загадки, заклички: «Виглянь, равлику, до мене Із хатинки-кам’яниці, Вистав дві свої антени, Будем мультики дивитись». За цими експериментами вгадується прагнення автора залучити юне покоління до засвоєння ментальних скарбів, які, хочеться вірити, не втратили своєї вартості і в комп’ютеризовану добу»19. Вершинним у даному жанрі дослідник вважає вірш «Родичі по мові», в якому автор зміг вивести «…нову поетичну формулу для сучасного юного українця, перед яким то на вулиці, то в школі, а то і вдома щоразу постає дилема: бути спадкоємцем, носієм і творцем національних надбань чи іноземцем у своїй власній країні?»20.

Також слід наголосити, що попри точність і чіткість поетичного малюнку, у творах А. Качана завжди є підтекст, інший план, який, власне, й відкриває у звичному явищі незвідане. Зазвичай, це досягається композиційно: за рахунок неочікуваного закінчення, мовною грою, увиразненням саме мовних засобів зображення/зашифрування/донесення сенсів. Отже, саме прикладні жанри демонструють насправді дитинну розкутість світобачення поета, його воістину дитячу здатність із усією щирістю першопрохідця захоплюватися дивами рідного Слова.

По дорозі їхав віз,

Він із лісу дрова віз.

А на греблі через став

Заскрипів наш віз і став.

Я до хати дрова ніс

І замерз у мене ніс.

Або:


На березі береза,

А на березі — шпак.

Сидить він і над плесом

Насвистує отак:

На березі береза,

А на березі — шпак…

Скільки справжньої невгамовної дитячої вигадливості у цих, по суті, простих рядках! Як легко вони лягають «на слух» і запам’ятовуються. Які точні й повноцінні художні образи постають перед читачем, попри цілком, здавалося б, прикладну спрямованість цих віршів. Це тому, що навіть у прикладних жанрах А. Качан залишається, насамперед, поетом. Його вірш може бути простим за формою і змістом, прозорим за образною системою і відверто дидактичним чи й методичним, але це завжди ПОЕЗІЯ, а не заримовані слова. Не даремно знаний педагог-методист і літературознавець А. Мовчун ставить його засновані на мовній грі цикли поезій в один ряд зі знаними збірками Д. Білоуса «Чари барвінкові» та «Диво калинове», а віршовані абетки поряд із класичними зразками жанру, створеними О. Олесем і Н. Забілою, «…його абеткові вірші ігрові, їхній звукопис музичний, переповнений алітераціями, які, мов музичні ноти, творять словесну музику… Кожен вірш цього циклу може надати урокам тієї чарівної святкової небуденності, яка зворушить дитячі серця, викличе той подив, що стане початком заглиблення в рідну мову…»21.

Але в чому, власне, сенс поетичного? Гадаю, лише у двох речах — здатності помічати у невпинній течії життя Диво та ще в умінні розповісти про нього так, аби читач не лише теж його помітив, а й зміг «домалювати», домислити силами власної душі. Це здатність бачити в буденному калейдоскопі вражень і відчуттів ключові деталі, що є конструктивним осердям того чи іншого явища, і «торкатися» їх словом так, аби порушити на мить (віртуально, образно!) природну гармонію, «розсипавши на складові» цей фрагмент дійсності. Тоді читач переживає те саме, що й автор у мить написання вірша, — враз прозріває, розуміючи/співтворячи вихоплений творцем із безмежжя шматочок буття. Ось чому специфіку поезії завжди визначають особливості етичної та естетичної позиції поета: він вдивляється лише в те, що «видно» під його кутом зору, і в тому наближенні та ракурсі, які дозволяє сила його поетичного обдарування. У цьому сенсі творчість А. Качана обумовлена, насамперед, цілісністю та ясністю його світогляду. Тут криються витоки композиційної стрункості поезій, реалістичної точності та вагомості деталей і особливої щемкої правдивості образів, увиразненої звукописом, розмаїтістю ритмів та інтонацій. Саме таким постає творчий доробок Анатолія Леонтійовича у збірках «Чари ворожбита» (К., 2005) і «Хвиля хвилю доганяє» (О., 2007), що вмістили краще з написаного на той час поетом. Остання книжка зі зримою ніжністю та якоюсь первісною прозорістю проілюстрована К. Лавром, якому вдалося знайти саме той сонячний тон блакиті, що струменіє і в поезії А. Качана.

Дуже точно загальний її настрій охарактеризував у своїй рецензії Б. Сушинський: «Зіткана з марева українських степів і романтики чорноморських вітрил, поезія Анатолія Качана витворює якусь особливу ауру сонячності й святості дитинства. Кожен вірш його — це своєрідний заклик, що немовби зринає звідкись із глибин степу і незвідності моря, спонукаючи юного читача будь-що віднайти свій човен, свій маяк, своє село, свій острівець посеред моря або й серед степу, але обов‘язково віднайти його для себе, відкрити, глибоко пізнати і… щасливо всміхнутися відкриттю»22.

Зібрані воєдино вірші митця створюють цілісну картину дивовижного відбиття реальності в слові, коли буденність відкривається з незвіданого, таємничого і прекрасного боку.

Обтрусили яблука у саду,

А одне зосталося на виду.

Хто не йде, задивиться — благодать!

Жаль лише, що яблуко не дістать.

Знає тільки яблуня, що це ми

Залишили яблуко для зими:

Хай вона потішиться в холоди

Цим рум‘яним яблуком молодим,

Хай вона за яблуко золоте

Кучугури снігу нам намете.

Щоб із білих пагорбів, як із хмар,

На санках летіли ми аж у яр. («Обтрусили яблука»)

Тут є все: і чітко видима фольклорна традиція (від традиції «залишати» земні плоди для богів і до казкового «золотого» яблука включно!), і яскраво виписана пейзажна замальовка, і динамічна, емоційно виразна оповідь про кілька важливих подій із життя дитини (збирання яблук, переживання таємниці «залишеного» яблука, про яку не здогадуються перехожі, зимові розваги), й олюднений, відкритий до читача світ природи, завжди готовий вступити в живий творчий діалог.

А. Качан фактично не торкається «глобальних» проблем, у нього не знайдеш плакатних рядків про «синівську любов до Батьківщини», «славні сторінки нашої історії» чи «видатних синів України». Його герой завжди тут і сьогодні, він просто живе, як і світ довкола нього, просто творить у гармонії з Божим творінням, а тому, усе, про що говорить поет, здебільшого частково-побутове, звичайне. Але саме це і є, по суті, людське буття у його найширшому сенсі! Тому мозаїка віршів А. Качана насправді розгортає перед дитиною повноцінну й величну картину безкінечного розмаїття життя природи і людини у їх гармонії та цілісності. Про те, що за своєю природою земна краса і людське життя дуалістичні, поет відверто говорить з юним читачем і про смертність усього живого, і про біль втрат, і про страх незвіданого:

До сходу сонця вітер спить,

А на траві роса тремтить.

Траві приснилася коса,

Тому й тремтить на ній роса.

Ой, не дарма цей сон страшний

Розхвилював зелену кров:

Над лугом місяць молодий,

Як гострий серп, уже зійшов.

Тремтить трава і, ледь жива,

Жаліється калині:

«Сьогодні я іще трава,

А завтра стану сіном.

Ген понад гаєм — подивись —

Уже стоїть Великий Віз.

На возі цім в далеку путь

Мене із лугу повезуть…». («До сходу сонця»).

Цей чудовий вірш, присвячений М. Вінграновському, неодноразово привертав увагу критики. Наголошу лише на художній довершеності вибудовування асоціативних шарів твору, що у сукупності творять цільний і зрозумілий, а тому природний образ вразливості та скороминущості життя. На поверхні бачимо чарівну пейзажну замальовку літнього передсвітання, із точно вхопленими деталями рясної роси, зоряної ночі й досвітнього шепоту трав. Глибше лежить емоційне співпереживання сінокосу як природного, але драматичного дійства, до якого неминуче причетна людина. І лише на рівні народнопісенної поетики розкривається метафорика приреченої на неминучу смерть тілесності. Усьому живому притаманний страх смерті, але це завжди — лише початок нового небесного шляху…

Глибокими, але посутнісно дитинними думками та образами пронизана й остання на сьогодні ювілейна збірка Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» (К., 2012). Із безмежною ніжністю та розумінням художніх сенсів авторського слова проілюстрував її К. Лавро. Оманлива простота й розкута соковитість «народного» малюнку (одним мазком-доторком) як ніяка інша передає природну свіжість і щиру дитячість образного світу поета. Водночас, кожна ілюстрація, кожний штрих проявляє всю повноту естетики народного і поетичного мислення, не обтяжуючи при тому сприйняття дитини непрочитуваною для неї символікою чи натяками.

Книжка, як ніяка інша в доробку А. Качана, повниться образом саду-раю дитинства («Листи із саду», «Співучий сад», «Райські дні», «Приморська осінь», «Райський сад» тощо). І хоча нині вони з поетом — по різні боки міфічного калинового мосту, живий природний зв’язок між ними не втрачений:



Щодня у листопаді

Через кленовий міст

Шле яблунька із саду

Мені за листом лист. («Листи із саду»).

Це все ще розмова рівних — дитинної душі поета і вічної у своїх невпинних перетвореннях душі світу. Вірш прочитується як на рівні буденної «екологічної» проблематики (герой допомагає дереву перезимувати, а воно, натомість, — плодоносить), так і на рівні філософічному — як вічний сердечний діалог-співпраця людини з природою. Так само у художньому плині вірша «Пісня джерела» ліричне «Я» поета стає суттю від суті живого джерела, що «смачною водою живою / Омолоджує рідне село», і є, водночас, легендарною берегинею світу поетового дитинства. Образ цього вічного «теплого краю» постає у творі на щемкій межі спогаду дитинства і зрілого погляду, точно промальований скупими, але виразними засобами:



Я біжу і співаю поволі

Тиху пісню мого джерела

Чебрецям і прадавній тополі,

Що стоїть на сторожі села.

За кущем бузини-чарівниці,

Як у славні козацькі часи,

Б‘є глибокі поклони криниці

Журавель на скрипучій нозі.

Таким чином лірична розповідь про подорож течії, казкової доньки фонталу до Бугу-дідуся розгортається у щемку сповідь духовного повернення митця до витоків, віднайдення ним самоідентичності та свого місця і призначення у житті:



На порозі села степового,

У зеленому храмі його

Помолюся Південному Богу

За столицю Дитинства мого.

Тема повернення до дитинства як джерела всього звершеного й не осягнутого, високо художньо вирішена також у низці інших поезій А. Качана («Степова криниця», «Приморська осінь» тощо). Знаходить поет також свіжі, прозорі та світлі образи для означення найсвятіших та, на жаль, заяложених у дитячій поезії прямими дидактичними настановами, понять любові до отчого дому, своєї землі, народу. Він жодним словом ніде прямо на тому не наголошує, але скільки щирої гордості за рідний йому край відчувається у соняшника («Квітка сонця»), як щиро любить і як завзято творить «свій» світ «непоказна» пташка ремез, аби продовжитися в дітях на цій, «своїй», землі:



Виглядають із гнізда

Ремезові діти.

Де комиш, верба, вода

Там і рай на світі. («Розливається Дунай»).

Поет тонко вловлює здатність дитини до природної внутрішньої метаморфози-переродження у процесі гри і вміло цим користується, художньо нівелюючи межу між життям і грою-вигадкою. Саме тому його героїня, бавлячись на гойдалці, так легко і природно обертається на ластівку чи чайку («Маятник дитинства»), «Степова царівна» враз стає напрочуд серйозною дівчинкою «Василиною Василівною Василенко» («Степова царівна»), школярі — парашутистами, а школа — аеропланом («Дзвонить осінь школярам») тощо.

Так само й світ природи у А. Качана теж сповнений гри. Вітерець («Зелений шум») і яблунька («Райські дні»), журавель («У долині журавель») чи метелик («Летюча квітка») тощо — усі вони існують, насамперед, у чарівному часопросторі дитячої ігрової дійсності, а лише потім — у художньо-етичній парадигмі поетичного мислення митця. Витворений поетом світ (як і світ народної поезії!) повсякчас природний, правдивий і впізнаваний. Так, у вірші «Мете метелиця. Спогад про літо» буденний світ українського села казково відбивається у дитячій уяві. Але диво дитинства опоетизоване не так шляхом олюднення Метелиці чи синички, як кутом зору на світ, коли здатен зачудуватися, бо «ловила я метелика. / А упіймала … квітку», і тепер «дивлюсь я на метелицю,/ А бачу в лузі квіти» …

Цікаво, що й традиційна для поета мариністика у збірці стала більш «ігровою» у вище означеному сенсі. Тепер море А. Качана здебільшого — не ліричний пейзаж, а динамічний, заснований на діалозі, протиставленні чи неочікуваній метафорі драматичний етюд. Так, буденна картина корабля на рейді обертається на «море запитань» у «зеленій голові» молодого платана («Хвилювалось море»), опис шторму постає із нагромадження асоціативно між собою не пов‘язаних, але емоційно виразних «спалахів» -порівнянь («На гриви хвиль буї стрибають, / Немов голодні собацюри», «Човни гарцюють, наче коні», «Танцює яхта-балерина» тощо) («Морське ім‘я»), а море після бурі — щирим і рівноправним товаришем дитячих забав:



Море п’ятки нам лоскоче,

Сліпить зайчиками очі,

Камінцями-стрибунцями

Грає в крем‘яхи із нами.

Ще виразніше нові риси творчого почерку А. Качана помітні в епічному «Спогаді про Крим» — «Шумить у мушлі море», де поетові вдалося гармонійно поєднати в єдиному триптихові пастельний ліричний етюд, поетичну легенду про Ведмідь-гору та грайливу казку про равлика, який, хоч і має змогу завдяки своїм «антенам» побачити вдома море, все ж вирушить у нелегку мандрівку:



Бо краще все ж красоти Криму,

І Карадаг, і дельтаплани

Хоч раз побачити живими,

А не у снах чи на екрані.

Напрочуд колоритною та кінематографічно зримою і динамічною в поезії А. Качана постала також Одеса. Поетові вдалося відтворити не лише образ чарівного цвітіння славнозвісних одеських акацій, а й сам дух пробудженого весною приморського міста («Білі ночі в Одесі»).

Широко та розмаїто представлена у віршах збірки також традиційна для поезії А. Качана народнопісенна традиція. Це і переспіви з народного («Пісенька про півника») та перегравання окремих сюжетів («Пе-ре-віз-ник», «Вечір у степу»), і описи побутових дій (наприклад, «струшування» бджолиного рою, «Бджолиний рій»), і опоетизування легенд і переказів (як ось, розповідь про течію, що «несе з кам’яного підвалу / Дідусеві живої води» («Пісня джерела») чи відтворення карпатських оповідок про Довбуша й Чортицю («Гроза в Карпатах») тощо. А скільки щирого народного ігрового духу в побудованій на діалозі поезії «Дивувалися ліси» чи поетичному ескізикові «Летять із гірки санки» !

Чимало віршів збірки (що не притаманне було поетові раніше) присвячені сучасному міському буттю дитини, в якому все більше місця займають телевізор, комп‘ютер, мобільний телефон тощо. Замість моралізувати, А. Качан м‘яко іронізує над своїми героями, із гумором змальовуючи безглуздість ситуацій, в які вони втрапляють через занадто сильне захоплення безкінечними балачками по телефону («Мобільна розмова») чи «зависання» у соціальних мережах («Одеський мериді@н»). Автор вдало обігрує у цих творах молодіжний сленг («от блін!», «сенсація люксова» тощо) та поширену комп’ютерну термінологію («яндекс», «монітор», «модем» та ін.), вдається до неочікуваних і, певною мірою, провокативних сюжетних ходів.

Треба відзначити, що вірші збірки на загал буквально дзвенять звуконаслідуванням, розмаїтими алітераціями, словограями тощо:

Щоранку сад наш аж до ночі

Щебече, тьохкає, туркоче:

А на подвір‘ї повно крику —

То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.

І цілий день на караулі

Пе-ре…кли-ка…ють-ся зозулі.

Пиль-нуй! — гукає гаю гай.

Пиль-нуй і ти!.. І не дрімай. («Співучий сад»)

Або:


Він тепер не дуже ловко

Шепелявить «шкоромовку» :

«Бджоли жалять беж кинджала,

Бо у бджіл жаліжні жала». («Бджолиний рій»)

Та все ж обличчя книжки визначають твори, засновані на глибинній народнопісенній поетиці та прозорому (на жаль, майже втраченому сучасною українською поетичною традицією!) образотворенні, поезії, за простими ясними рядками яких чітко проступає жива пульсуюча думка митця, його зріла емоція, його етично і художньо вивершений Всесвіт. Скажімо, за фольклорною у засновку казковою картиною настання зими як перемелювання снігового борошна раптом проступає драма людини, що так і не піднялася у небо, бо не наважилася («Немов збирається злетіти, / Та не наважиться ніяк»), а тепер «…на крилах дерев‘яних / Не долетіти в теплий край». Але й досі цей прикутий до «полинового сухоцвіту» вічний трудар «чорні хмари перемелює / На біле борошно, на сніг», щоб людям дісталися «різдвяні калачі» заслуженого щастя… («Степовий вітряк»). Так само чудовий народнопісенний опис квітучого степу раптом проривається трагічними нотами усвідомлення невідворотності власного кінця… І ось уже коров‘як горить свічею «по квітучих днях і по ночах, / До яких стежки вже заросли», а замість буйнотрав‘я юності довкола незлічені стоги (символ переробленої за вік роботи) («Сині очі лугів»).

Але чи не найбільшим успіхом поета можна вважати автобіографічну ліричну сповідь «Райський сад», що підсумовує збірку та гармонізує в єдиному звучанні всі основні теми поетичного світу А. Качана. Перед читачем постає у всій цілісності та повноті диво-сад поетового дитинства. Це і цілком конкретне місце величезний колись поміщицький сад поблизу рідного села Анатолія Леонтійовича, і міфологема дитячого «раю на землі», де кожен попри будь-які випробування був таки щасливим, і образ-символ «рідної землі» у його первісній народнопісенній значимості. Поет міфологізує цей сакральний для себе простір: навіть могутній Буг, котрий «у двох долонях берегів несе до моря воду» саме тут, «біля нашого села, / Навпроти давнього кургану» п‘є із живого джерела, аби не обезсиліти. Так, і цілком буденний для дорослих «Казенний сад», який діти перейменували на «Райський», постає у вірші «хрещеним батьком джерела / І добрим приятелем Бугу» й, водночас, цілком реальним подателем див і благ скупого на щедроти повоєнного поетового дитинства «зеленим райським острівцем / Посеред моря сліз і горя».

Поступово образ саду розростається до символу народу, що «ріс-раював» на своїй землі, поки йому не довелося пережити «три війни / І три страшні голодомори». Поетові вдалося знайти ємке і гранично прозоре образне вираження перебігу новітньої української історії:



Голодні та холодні дні,

І трудодні, і ночі чорні

Перемололи у млині

Лихих років гранітні жорна.

Отже, образ «почищених садів», де лишилися «одні пеньки», у поезії набуває далеко не екологічного звучання, як і перерахування-» ревізія» зниклих у безвісті дерев усіх отих груш «лісових красунь», «майок», «бушок» та козацьких тополь…

Але душа поета береже райський сад дитинства не як вічне нагадування чи засторогу трагічної невідворотності смерті. Це надія і незмовкний поклик до чину, адже замість збирати каміння, настав час «збирать насіння / На райські саджанці і сад». Це символ віри у пришестя «нових Симиренків»,

«Які відродять Райський сад —

Квітучу нашу Україну».

Підсумовуючи свої роздуми над поезією А. Качана, М. Лабінський пише: «І в мариністичній, і в пейзажній ліриці, і в сюжетних віршах з прикметами нового часу Анатолій Качан постає як поет з оригінальною творчою манерою, в якій яскраво виражені національна традиція, глибоке відчуття слова та ментальних скарбів, органічно поєднані з новизною виражально-зображувальних художніх засобів. Його поезія несе юним читачам радість відкриття живого, вічно пульсуючого світу, заохочує до співтворчості, звучить як альтернатива буденному, механічному та віртуальному сприйняттю світу, які призводять до втрати зв’язку з живою природою та реальним життям»23. Саме вони — реальне життя та жива природа постають у поезії Анатолія Леонтійовича, за точним визначенням В. Панченка, «…мовби умитими, очищеними від буденності. Ви потрапляєте в стихію краси, яскравого образного мислення… А смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння завжди дають можливість відкрити у відомому — невідоме, щоб завмерти від подиву і зачарування!»24



Понад Лиманом трави цвітуть,

Ластівка воду п’є на льоту:

Ледве торкнулась дзьобом до скла

Ніби алмазом слід провела.

Понад Лиманом срібна коса

Тягнеться в море, у небеса.

А на косі, як в дозорі моряк,

З моря когось виглядає маяк.

Понад Лиманом скіфський курган,

Сонце сідає в тихий Лиман.

Сонце заходить, і на льоту

Ластівка воду пє золоту. («Ластівка над Лиманом»)

Світ поезій А. Качана багатобарвний. Але так само він багатозвучний і навіть запахущий! Це світ, в якому сонце й вода, всі відтінки степу і неба перебувають у неспинному калейдоскопі відчуттів і вражень… Цей світ легко побачити й відчути, у ньому можна дихати, п‘яніючи від свіжості образів, і вражено завмерти перед враз осягнутою істиною.

Поет розмовляє з дітьми як доросла людина. Але сам він по-дитячому закоханий у світ і шукає порозуміння з читачем саме у межах цієї, спільної з ним, любові до життя. Світ А. Качана, насамперед, добрий і дружній дитині світ. Його поезія дає змогу малечі віднайти твердий ґрунт власних, свідомо обраних переконань і поглядів під ногами свого духу, звестися не в сенсі фізичного зростання та задоволення потреб насущних, а вирости душею.

Куди б не рушив маленький читач в світі поезії А. Качана, поет неодмінно прийде до «теплого краю», де на розкриллі степів і моря раює сад поетового дитинства і де завжди знайдеться місце для паростка ще однієї спраглої краси та гармонії людської душі.



Наталя Марченко
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка