Анатолій Качан: я ще не виписався як поет



Сторінка2/25
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Маяк на березі Дитинства


Творчість Анатолія Качана відома чи не кожному українському школяреві. Власне, він собі вже не належить — діти давно приватизували його. Ім’я письменника можна зустріти на сторінках шкільних підручників і посібників, хрестоматій і антологій української дитячої літератури, добре знайомі з його творчістю користувачі інтернету та радіослухачі. Він є автором багатьох поетичних збірок, зокрема «До синього моря хмарина пливе», «Чари ворожбита», «Хвиля хвилю доганяє», відзначених преміями імені Лесі Українки, «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця, «Київ» ім. Євгена Плужника, ім. Бориса Нечерди, яка була надана за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській дитячій літературі.

Анатолій Качан належить до тих рідкісних дитячих письменників, для яких юний читач — не просто цікавий співрозмовник чи вдячний слухач, який «мотає на вус» мудрі поради автора. Переважна більшість його поезій — це насамперед запрошення до невимушеної співтворчості, до здивування перед красою, якої раніше ми чомусь не помічали: «До сходу сонця, на світанні,// Біля старого маяка // Біліє парус на Лимані—- // Трикутний лист від моряка». Саме в ліриці, яка здатна сколихнути душу, настроїти її струни на гармонійний лад, на співпереживання, найповніше виявився «живий, дихаючий», за визначенням М. Вінграновського, талант письменника. Недарма ще зі студентських років молодий поет засвоїв постулат Л. Толстого: якщо учень у школі не навчиться сам нічого творити, то і в дорослому житті він буде тільки наслідувати, копіювати інших. Згодом, уже маючи практичний досвід у цій справі, він переконався, що розвинене в дитині творче начало є найнадійнішою противагою маніпуляціям ще несформованою свідомістю, буденному і механічному, а в наші часи — ще й віртуальному сприйняттю світу. Творче захоплення запалює іскру в очах дитини, при світлі якої легше шукати свою стежку, а потім і дорогу в житті. Це гарантія того, що вона ніколи не змириться з перебуванням за частоколом сірих, одноманітних буднів, не потрапить у залежність від телевізійно-комп’ютерних та інших спокус, які перетворюють допитливих, полум’яних підлітків на сторонніх спостерігачів-кнопкоманів: «Звільніть мене хто-небуть, діти,/ Від чарів мага-ворожбита, / Бо зав’язав мені весь світ / Цей хитрий телеворожбит. / Сім раз підряд скажіть собі й мені: / Не тільки світу, що в телевікні!»

Здається, в дитячій поезії не існує жанру, якого б не освоїв А. Качан. Поряд із глибоко ліричними творами («Теплий край», «Рідні береги», «Хвилювалось море», «Білі ночі в Одесі», «Таємниця старого маяка», «Приморська осінь», «Степова дорога», «Річка сховалась» …) сусідять експериментальні вірші, які можна віднести до жанру ігрової поезії та етнопоезії: понад два десятки жартівливих віршів-безконечників на чолі з хрестоматійними «Лінивими варениками», співомовки, страшилки, мирилки, дражнилки, звукограї, буквограї, різноманітні мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями, з прислів’ями, прикметами, фразеологізмами… Чимало з цього надбання є справжніми шедеврами, що вже давно перейшли до розряду тих, які прийнято називати фольклорними. А. Качана небезпідставно вважають хрещеним батьком новітньої ігрової поезії, котра відкриває ще одну грань безмежних можливостей українського слова.

Окремої розмови заслуговує мариністика Анатолія Качана. Водна стихія — чи не єдина, якій він не має змоги опиратися. Кілька років тому ми пішли в одеський дельфінарій, що розташований біля моря в районі Лонжерона. І поки донька Качана дивилася виставу з дельфінами, її батько часу даремно не гаяв. Залишивши мене сторожувати одяг, без роздумів кинувся у чорноморську хвилю, що того дня люто билася в бетонований причал. Інший би жорстоко поплатився за свою безоглядність, а з Качана — мов вода з гусака, адже з морем він давно на «ти». Тож і не дивно, що А. Качан написав про море більше, ніж усе сучасне покоління українських дитячих поетів, взятих разом. Причому море в нього — то не золотий пляж для розморених щедрим сонцем відпочивальників, а передусім стихія, де «Не видно ні чайки, ані корабля, / Бо море сьогодні — мов чорна рілля». Це робота: «У порту, коли світає, / Кран зарядку починає».

Це передчуття далекої мандрівки: «Бо вже люльку розлуки / Запалив теплохід». Це, зрештою, радість повернення з довготривалого плавання, коли при наближенні до миготливого маяка — «першого вогника України» — починає дужче битися «залізне серце теплохода». Зважаючи на те, що маяк є улюбленим образом письменника-мариніста («На березі тому багато вже літ / Маяк-чорноморець в дозорі стоїть»), його поезію теж можна назвати маяком на березі Дитинства.

Гортаючи сторінки поетичних збірок автора, читач має нагоду пересвідчитися в тому, що А. Качан блискуче проявляє себе не тільки як мариніст. Для нього море — то лише одне крило творчості. Іншим крилом є степ. Для поета, народженого в Причорноморї, степ така ж вільна, неозора, жива стихія, як і море. Море і степ він бачить як дві нероздільні сутності: «Десь отам на виднокрузі, / Коли дмуть вітри південні, / Зустрічаються, мов друзі, / Хвилі сині і зелені». Крім помітного впливу цих двох стихій, «свіжість письма» поета можна пояснити ще й тим, що він і в зрілому віці зберігає здатність дивитися на світ крізь магічний кристал Дитинства. І все ж, не дивлячись на невимушеність і природність звучання, на несподівані й непередбачувані сюжетні повороти, я порівняв би його роботу над словом з роботою майстра по металу. До речі, батько письменника був токарем найвищої кваліфікації, досконало освоїв і шліфувальний верстат. То чи не звідси в його сина така вимоглива любов до точних, до блиску відточених та відшліфованих художніх деталей, образів? Вони в нього не статично-споглядальні, а зображені в дії, експресії: «Ластівка воду п’є на льоту», «На квітку квітка сіла, / Знялась — і полетіла», «Півлісу лис до лісу біг, / А далі вже — із лісу» … Часто-густо А. Качан показує світ наче крізь збільшувальне скло. І тоді деталі стають такими виразними і близькими, що від них навіть тіні не видно. Улюблений образ А. Качана — маяк, чомусь не «видніється удалині», він стоїть поруч, на березі. Чому? Та тому, що на далекому маякові читачеві око затримується лише на мить — і мандрує далі. А от коли маяк стоїть на березі, тоді зовсім інша річ: щоб побачити море, треба докласти зусиль, аби бодай подумки обійти маяк чи вибратися на нього. Його деталь настільки конкретна, що часом навіть хочеться зважити її на долоні: «Уже важка, як олово, / Роса за перелазами». А як не замилуватися таким мистецьки створеним образом: «А у мене біля хати / Вітерець гортає книжку: / Не навчився ще читати, / Та вдає, що вміє трішки…»! За цими рядками читач мимоволі бачить і себе, коли вперше гортав книжку (часто догори дригом), вдаючи, ніби це для нього ніяка не дивовижа.

Сьогодні в літературі дуже важко вигадати щось своє. Усі жанри, віршовані розміри і напрями вже давно винайдені, а деякі встигли й забутися. І все ж справжні майстри вміють знаходити свою творчу манеру, свій кут бачення. Це вміння притаманне і Анатолію Качанові. Образно його можна показати на прикладі, скажімо, з потягом. Читачеві знайома різниця між потягом, що повільно тягнеться вдалині, не викликаючи жодних почуттів, і потягом, котрий із гуркотом пролітає за кілька метрів від спостерігача, змушуючи його майже фізично опиратися натиску повітря, аби встояти, а потім, коли прогуркоче останній вагон, - утриматися, щоб не заповнити собою порожнечу, яка утворилася на тому місці, де він щойно був? Саме такому кутові бачення — перебуванню в максимальній близькості від зображуваного предмета — віддає митець перевагу. І це надає його поезіям надзвичайного ефекту присутності. Достатньо читачеві прочитати такі рядки: «За лиманом море грає, / Хвиля хвилю доганяє: / Наступає їй на п’яти — / І не може наздогнати…» — і в нього виникає мимовільне бажання підняти ноги, аби хвилі, загравшись, не намочили їх. Маємо, таким чином, щось схоже на ефект двадцять п’ятого кадру.

Цим ефектом А. Качан користується не лише в написанні тієї чи іншої поезії — він став наріжним каменем у творчій манері митця. Особливо там, де йдеться про найсвятіше — про любов до Батьківщини. Автор, як годиться справжньому чоловікові, досить скупий у проявах своїх найсокровенніших почуттів. Проте він настільки володіє мистецтвом оповіді, що у читача виникає враження, ніби цією любов’ю пронизаний не один-два вірші, а вся збірка. Це справді книга про любов до рідної землі, до України. Перед очима зачарованого читача зринає марево карпатських відрогів, котить синю хвилю Чорне море, хвилюються безмежні пшеничні лани. Привабливість поезій А. Качана ще й у тому, що він не віддає перевагу якомусь одному регіону — любові гідна вся Україна, кожен її куточок. Це і улюблена гойдалка біля Дунаю, і дніпровський куличок, і степова дорога, і вітряк над лиманом, котрий «Немов збирається злетіти, / Та не наважиться ніяк» … Автор ненав’язливо підводить юного читача до думки, що жити поза Україною неможливо, що дбати про неї, працювати для неї — то не лише синівський обов’язок, а й найвище людське щастя.

Анатолій Качан уже давно живе в столиці і невіддільний від київських круч та каштанів, але південне сонце і досі непогамовно нуртує в ньому. І не дивно, адже народився він на Миколаївщині, в степовій Гур’ївці, відомій кіноглядачам старшого віку за фільмом І. Пир’єва «Трактористи». А столицею дитинства для нього стало сусіднє село Новопетрівське, що розкинулося на березі Південного Бугу. Там, за його словами, він пізнав красу природи й народного слова, пережив перші яскраві враження, що назавжди залишилися в пам’яті. По закінченні середньої школи працював монтером радіовузла, брав участь у передачах місцевого радіомовлення. На той час припадають його перші журналістські та літературні спроби. Друкуватися почав у студентські роки, під час навчання на філологічному факультеті Одеського державного університету. Після захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років ХХ ст.(керівник — професор В.В.Фащенко) вчителював у легендарному містечку Вилкове, яке ще називають українською Венецією в дельті Дунаю, був військовослужбовцем у Криму, кореспондентом одеської обласної газети «Комсомольська іскра», редактором книжкового видавництва «Маяк». Звідти його запросили на роботу до сектору преси ЦК комсомолу України. А далі - праця в дитячих журналах, у Міністерстві інформації України, в Комітеті з Національної премії імені Тараса Шевченка. Він заслужений працівник культури України, за роботу з розвитку творчих здібностей юних талантів має звання відмінника освіти України, медаль ім. А. С. Макаренка та інші відзнаки. І вже багато років очолює творче об’єднання дитячих письменників Київської організації НСПУ, на рахунку якого — цікаві творчі зустрічі, «круглі столи» з проблем української дитячої літератури, захисту авторських прав письменників. Підготовлений до друку і цього року має вийти репертуарний збірник для школярів «Язик до Києва доведе», який у майбутньому міг би стати щорічником. Отже, незважаючи на труднощі з книговиданням, на зміну поколінь у дитячій літературі, вона існує і все упевненіше заявляє про себе. І не лише в столиці, а й по всій Україні.

Пам’ятаю 2007 рік. Тоді дитячий письменник в українській літературі вважався постаттю другорядною. Його голосу не було чути при вирішенні навіть незначних спілчанських питань, а при згадці про літературу для юних «дорослі» колеги насмішкувато пирхали: «Дитяча література? Та це ж суцільне «сонце-віконце!», забуваючи при цьому, що самі часто-густо піднімалися не вище «крові-любові». Дійшло до того, що керівництво НСПУ ліквідувало комісію з питань дитячої літератури, а Шевченківський комітет викреслив зі свого списку номінацію «Твори для дітей та юнацтва». І в тій ситуації А. Качан почав переконувати Костя Лавра, дитячого художника, і мене, автора щойно виданого роману «Джури козака Швайки», що ми утрьох просто зобов’язані подавати документи на здобуття Шевченківської премії. «Ну й що з того, що нам її не дадуть? Зате ми всім заявимо, що дитяча література існує і має право претендувати на найвищі відзнаки!». Це було неабияке зухвальство: вже чверть віку, як у списку претендентів на високу відзнаку прізвища дитячих письменників були відсутні. Нам відмовляли під майже сміховинними приводами: «У них же є своя премія імені Лесі Українки! Навіщо їм ще й Шевченківська?» І хоча ми заперечували, що в такому випадку без Шевченківської премії можуть обійтися, скажімо, поети, бо у них є премія імені Тичини, чи критики, бо їм достатньо премії імені Білецького — нас ніхто не чув. І от А. Качан вирішив зламати цю традицію. А заодно підбив нас ще й на спільний вечір. Бо не без підстав вважав, що на творчий звіт одного навіть відомого дитячого літератора чи художника навряд чи прийде публіка, а от на спільний вечір трьох претендентів, що виступають згуртованою командою однодумців — то інша справа. І він мав рацію. Чи не вперше за останні два десятиліття дитячі автори зібрали повну авдиторію «дорослих» письменників і критиків, членів Шевченківського комітету на чолі з Іваном Драчем. Та й ми постаралися. Бо говорили не стільки про себе, стільки про визначальну роль дитячого письменника у вихованні майбутніх громадян незалежної держави. Нам аплодували. Нас гаряче підтримали журналісти, які скрізь розписали, що «вперше за багато років у списках Шевченківського комітету з’явилися дитячі письменники та художники». І хоч це була перша ластівка, котра, як відомо, весни ще не приносить, але спільними зусиллями дитяча література почала потроху вибиратися з безвісті. Нині вона живе своїм повнокровним життям. Має свої видавництва, свої форуми та ярмарки, свої сайти в інтернеті, своїх критиків і свої нові імена. Вона може стати не лише одним із підрозділів НСПУ, а й самодостатньою організацією, спроможною самостійно пробитися на європейський рівень. Тож Анатолій Качан має пишатися, що в цьому піднесенні є і його заслуга.

Нещодавно Анатолієві Леонтійовичу вдруге виповнилося 35 років. Але вік йому — не завада. Як і раніше, з’являються відточені рядки його поезій, статті, інтерв’ю. Як і раніше, він частий гість у школах, ліцеях, студентських аудиторіях, учасник заходів на підтримку дитячої літератури. Цієї осені він побував на своїй Миколаївщині, де взяв участь у Другому турнірі шахопоезії пам’яті Миколи Вінграновського. Столичний гість відвідав і своє рідне село, якому присвячені такі рядки: «На порозі села степового, / У зеле-ному храмі його / Помолюся Південному Богу / За столицю Дитинства мого».

Бажаю тобі, друже, і в наступному, третьому 35-літті, не втрачати свій дар дивитися на світ крізь магічний кристал Дитинства!



Володимир Рутківський
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка