Анатолій Качан: я ще не виписався як поет



Сторінка3/25
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.45 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Дорога у широкий світ


(автобіографічні нотатки)

Ось уже понад сорок років я живу в столичному місті Києві. А столиця мого дитинства знаходиться далеко звідси, на півдні України. Це рідне село моїх батьків Новопетрівське, що розкинулося на лівому березі річки Південний Буг неподалік від райцентру Нова Одеса на Миколаївщині. Десять років я ходив дорогами і стежками цього степового села, а потім знову і знову повертався до нього із берегів Чорного моря, Черемошу, Дунаю і Дніпра у снах і поезіях...

Українське Причорномор’я здавна було заселене і обжите. У роки мого післявоєнного дитинства в степу ще можна було зустріти кам’яну бабу — мовчазного свідка тих далеких часів. А порослі сивим полином могили-кургани височіють повсюди і тепер. Десь у середині 70-х років поблизу села Ковалівка, що на протилежному березі Бугу, була розкопана знаменита Соколова Могила з багатим похованням сарматської жінки-жриці. Трохи вище по річці, де шумлять про минуле Мигіївські пороги, знаходилася прикордонна Буго-Гардівська паланка Запорозької Січі, де півень співав на три держави, а по берегах річки аж до Лиману були розкидані козацькі зимівники і хутори, які з плином часу розрослися і стали селами. Це позначилося не лише на мові спілкування а й на звичаях та обрядах, які у післявоєнні роки ще зберігало і наше безпаспортне село. Скажімо, під час свайби (весілля) на столі обов’язково мало стояти обліплене здобним тістом гільце як символ дерева роду. А колоритні українські прізвища Блакитних, Твердохлібів, Завірюх, Стрикулів, Щербин, Радутних (дівоче прізвище моєї матері) не перевелися тут і досі. У вишневому саду материної сестри Марії Василівни Чорноморець я проганяв зграї шпаків, калатаючи мідним дзвоником, на обідку якого було відлито: «КОГО ЛЮБЛЮ, ТОГО ДАРУЮ.1855».

Саме з цього села я виніс перші найяскравіші враження, оскільки світ відкривався тоді по-новому, крізь магічний кристал дитинства. Цілими днями пропадали ми на річці, у садах, степу, плавнях, де під час війни упав німецький літак. Як на хвилюючі вистави, ходили дивитися на льодохід і повінь (по-місцевому — згін), на пожежі у плавнях і в селі (хати були вкриті переважно комишем), на степові марева, на вирубані сади (через неможливість платити податок за кожне фруктове дерево). І все це було в голодні післявоєнні роки, коли при світлі каганця потайки крутили жорна, мамалигу краяли ниткою, а мій дід Василь, колишній унтер-офіцер гусарського Лубенського полку, як солдат із відомої казки Андерсена, добував вогонь кресалом із кременя, бо на горезвісні трудодні не можна було купити навіть сірники. А баба Настя, народжена в рік, коли в Америці Едісон винайшов електричну лампочку, проживши майже 90 років, так і померла без електросвітла в хаті. Мабуть, через усе це я й досі не люблю чорних та сірих тонів ні в одязі, ні в своїй поезії, в якій навіть зима приносить радість («Бо рік без щедрої зими — // Як віз без колеса одного»).

А народився я посеред війни і посеред зими 16 січня 1942 року в сусідньому селі Гур’ївка, яке в роки голодомору було на «чорній дошці». Перед війною мій батько, Леонтій Варфоломійович, працював там токарем машино-тракторної станції (МТС), відомої за кінокомедією режисера І. Пир’єва «Трактористи». Любив розповідати, як він грав на більярді з відомим кіноактором Миколою Крючковим, який, бувало, поєднував азартну гру з репетицією пісні «Три танкісти». Професія, що вимагала зосередженості і точності, відбилася на вдачі батька, у селі його називали акуратистом. Мати, Клавдія Василівна, теж мала технічну жилку. Ще до заміжжя, у роки штучної голодовки, виїхала вона з братом на Донбас, вивчилася на водія трамваю. Після війни, уже в рідних краях, працювала в каменоломні, потім освоїла професію лебідчиці, вагонетками доправляла пиляний камінь-ракушняк до річки на баржі. Маючи добру пам’ять, знала уривки з «Катерини» Шевченка, із вражаючими подробицями розповідала про бачене і пережите, зокрема про голод початку 20-х років, від якого рятувала річка (ловили рибу саморобними сітками або кітцями з комишу, а взимку добували з-під льоду водяні горішки). І мати, і баба Настя були живими носіями колоритних народних виразів, звичаїв та обрядів. Так, завершуючи збирати врожай на городі, вони обов’язково примовляли: «Спасибі, ниво, що нам родила». Згодом, уже в студентські роки, я хотів навіть писати дослідження про магію народних замовлянь (раціональне і містичне як відображення їх двоїстої природи). Але мені дали зрозуміти, що вивчення «забобонів» — не актуальна тема. Невимушені уроки з усної народної творчості привели мене згодом до ігрової поезії та етнопоезії, зокрема мовних ігор з прислів’ями, прикметами, фразеологізмами, замовляннями («Язик до Києва доведе», «Перегуки», «Дивувалися ліси», «Проростай, зерно» та ін.).

Іноді на виступах мене запитують, яким було перше знайомство з книжкою та художнім словом. Наприкінці 40-х років, коли я починав читати, книжка в селі була великою рідкістю. Але, може, у цьому була і перевага, що художнє слово, легенди, повір’я, перекази південного краю я пізнав спочатку з усних джерел. Першим віршем, який запам’ятав, була почута від матері співомовка С. Руданського «Сто вовків». А книжкою, яку прочитав самостійно, були «Три ведмеді» Л. Толстого, до речі, українською мовою. Щоправда, на авторів ми тоді не звертали уваги. Цікаві книжки здебільшого супроводжували захопленим вигуком: «І придумав же хтось!», хоча цей «хтось» був зазначений на обкладинці. Улюбленою грою було викликати в уяві потік «картинок» із прочитаного або почутого. Наприклад, про те, як на початку війни зривали залізничний міст через Буг, як розбігалася від вибухів череда, хоча очевидцями тих подій були мої батьки. Прикривши долонею очі, міг розповідати в колі однолітків, що бачу на річці чи в степу — свого роду дитяче яснобачення. Ця гра в перевтілення стала мені в пригоді, коли захопився творчістю для дітей. Так, як кажуть, не тільки світу, що у вікні. Незабаром, у десятирічному віці, довелося мені прощатися і зі степовим селом біля Бугу, і зі своїм напівголодним, але багатим та щедрим на враження дитинством. Вони оживуть і відгукнуться з часом у низці поетичних творів («Річка сховалась», «Райський сад», «Пісня джерела», «Степова криниця»).

Село Засілля Жовтневого району, де влітку 1952 року батько влаштувався токарем ремонтної майстерні, було електрифіковане. Прикрасами над моїм столом стали бронзові та латунні стружки. Поряд проходила залізниця, де я вперше побачив поїзд. Після важкої зими (на початку березня наступного року сніг лежав аж по верхівки дерев) і смерті Сталіна дехто вважав, що настане кінець світу. А мої батьки тільки полегшено зітхнули. Починалися нові часи, які потім назвуть хрущовською відлигою. Директор радгоспу, колишній військовий, придбав для клубу великий «офіцерський» більярд, до якого нас не підпускали, аби «пацани», чого доброго, не загнали кия під дороге сукно. Зате ввечері, після кіно, ми могли сповна відвести душу під час цієї в чомусь магічної гри. Новинкою для мене були перегони на велосипедах, гра в шахи, баскетбол, риболовля в ставках на вудки-закидалки з макухою, яку ще недавно я вважав смачною їжею для дітей. Ще одним захопленням стала участь у духовому оркестрі, де мій батько грав на баритоні, а старший брат — на трубі. Згодом, коли підріс, почав вивчати нотну грамоту і я. Перевіривши мій музичний слух на кількох вправах з ритмомелодики, капельмейстер довірив і мені грати на трубі-тенорі. У старших класах, аби наблизити школу до реального життя, були запроваджені уроки з електротехніки. Вів їх не вчитель фізики, а головний інженер радгоспу. На заняттях ми розробляли схеми електропроводок у квартирі, освоювали різні варіанти скрутки дротів, підключали лічильники електроенергії, вчилися лазити в «кігтях» по стовпах електромережі. А вечорами збирався гурток радіотехніки, вмикався радіопередавач, і ми виходили на зв’язок з такими ж радіофанатами. Згодом разом з атестатом про закінчення середньої школи мені та Володимиру Шостаку, теж сину токаря, вручили ще й свідоцтва четвертого розряду електрика. Сьогодні мій однокласник є професором Миколаївського кораблебудівного університету, автором кількох книг з цієї галузі.

Хоча я вважався успішним учнем (в атестаті серед відмінних оцінок була лише одна «четвірка»), художньою літературою по-справжньому захопився вже після закінчення школи, коли почав працювати монтером радіовузла та брати участь у передачах місцевого радіомовлення. На той час припадають і мої перші журналістські та літературні спроби. В одній із радіопередач я розповів перед мікрофоном жартівливу історію, яку почув від батька. В село прибув молодий представник влади перевіряти посіви популярної тоді культури кукурудзи. З агрономом їдуть у поле. «Кукурудза у нас поливна, зараз знаходиться в стадії молочно-воскової стиглості», — пояснює агроном. Молодий інспектор виламує кукурудзяний качан, надавлює нігтем зерно і міркує про себе: «Молочко є, а де ж віск? Звичайно, розбазарили». Холодно попрощавшись із агрономом, іде до керівника господарства. Той вислухав і якось підозріло поглянув на інспектора. «Мабуть, і він замішаний у цю справу»,— подумав перевіряючий і подався доповідати в райцентр… Передача прозвучала. А наступного дня не мене, а начальника радіовузла викликав до себе директор радгоспу і накинувся на нього. Мовляв, який інспектор, звідки ви взяли, що ми щось розікрали? Дарма мій начальник пояснював, що це був тільки жарт у розважальній радіопередачі, а гумореска не має нічого спільного з нашим радгоспом. Але директора ці аргументи не переконали, бо люди сприйняли передачу, як результат перевірки із району. Це був повчальний для мене урок: треба не тільки передбачати, як відгукнеться мовлене слово, а й відповідати за нього.

Першою публікацією була знову ж таки прозова гумореска-бувальщина в районній газеті. Батька, який любив жарти і всілякі розіграші, звичайно, це потішило. Адже більшість сюжетів я черпав переважно із його розповідей. Вважати ті «проби пера» чи «проби голосу» початком творчості, звичайно, не можна. Тому в своїй біографії я вживаю нейтральний вислів: друкуватися почав у студентські роки.

Ще в початковій школі через якусь дитячу хворобу я пропустив перші півтора-два місяці навчання, тому в мене були проблеми з каліграфією і розхристаним почерком. Та значно важче було знайти свій поетичний почерк. Хоча з 1960 року я вже навчався на факультеті української філології Одеського університету, відвідував літстудію, а поряд були знакові «графологи» — Василь Фащенко, Микола Вінграновський, Борис Нечерда. Великий вплив у студентські роки справили на мене лірика Олександра Олеся та Сергія Єсеніна, проза Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, живопис імпресіоністів, подорож Карпатами (зокрема, побував у гірському селі Криво рівня над Черемошем, де якраз ішли зйомки кінофільму «Тіні забутих предків»). Завдяки декану Івану Дузю постійними на факультеті були зустрічі зі знаними письменниками — Павлом Тичиною (зберігся його автограф на книжці), Максимом Рильським, Володимиром Сосюрою, Михайлом Стельмахом. Андрій Малишко разом з критиком Леонідом Коваленком детально аналізували на літстудії наші зелені вірші, давали професійні поради. Зокрема про те, що сила художнього слова полягає не у вигадуванні «красивих» образів, а навпаки — у його здатності викликати яскраві уявлення та образи. Та оскільки вміння писати не передається як естафетна паличка, довелося мені ще раз перехворіти, цього разу вже на хвороби творчого становлення. Деякі вірші я присвячував вогню, деякі дівчатам-однокурсницям, деякі (лірика, гумор) друкувалися в республіканській періодиці, кілька пісень на мої тексти звучали на обласному радіо. Але все це ще нічого не означало, хоч після Володимира Яворівського я був головою літстудії факультету. Після успішного захисту дипломної роботи про українську новелістику 20-х років Василь Васильович Фащенко, який був моїм керівником, у передмові до добірки віршів в університетській газеті «За наукові кадри» (червень, 1965 р.) відзначав, що в мені «ще грає «буйний хміль» поезії, але вже зримо щезає шумовиння і через образне поле інколи просвічуються глибинні течії життя». А на завершення дав не дуже втішний прогноз: «Пророкувати щось у наш час — марна справа. Може, А. Качан більше і не писатиме. Та він, хочеться думати, ніколи не забуде, що творчість — це пошук найголовнішого в житті».

Отож, з дипломом випускника університету я почував себе, як стрілка компаса на магнітній аномалії: в якому напрямку йти далі? Сумніви, вагання почали розвіюватися, коли разом із однокурсником Григорієм Клочеком, нині відомим професором-літературознавцем, ми опинилися за призначенням у легендарному містечку Вилкове, яке іноді називають ще українською Венецією в дельті Дунаю. Там, серед мальовничої природи, яка сама по собі сприяє розквіту поетичного світогляду, ми випробовували на уроках та в шкільній літстудії університетські знання, а також різноманітні форми залучення дітей до співтворчості та самостійної творчості (щоденникові записи, твори за прислів’ями, вправи з розвитку спостережливості, почуття гумору та оригінального мислення, зокрема розв’язування головоломок та і т. ін.). Провідними у наших пошуках були думки з цього приводу Льва Толстого та Василя Сухомлинського, які досягли вражаючих результатів у втіленні своїх ідей у шкільну практику.

Саме завдяки перебуванню в енергетичних придунайських краях, самобутній творчості юних вилківчан та хвилюючим враженням власного дитинства я змінив свою «жанрову орієнтацію» і захопився літературою для дітей, в яку згодом мене благословила Наталя Забіла, рекомендувавши до вступу у Спілку письменників. Але тоді я вже був автором кількох книжок з маркою видавництва «Веселка», мав досвід роботи в багатотиражних дитячих журналах, у республіканському літоб’єднанні школярів «Первоцвіт» та в газеті «Вечірній Київ», де в роки її найвищої популярності вів сторінку творчого саморозвитку дітей «Кораблик», яка згодом переросла в самостійне видання «Я Сам // Сама».

Вилківські канали-єрики, айвові сади та виноградники з рідкісним сортом «новак», комишеві плавні і монумент «Нульовий кілометр Дунаю» часто сняться мені, живуть у багатьох поезіях: «Біля тихого Дунаю», «Молодий місяць», «Розливається Дунай», «Квітка Сонця» …

Минуло майже п’ятдесят літ і зим з того часу, як мене призвали в армію до Криму, і я змушений був покинути колоритне містечко Вилкове, яке остаточно визначило мою подальшу літературну долю. На наших календарях змінилося не лише століття, а й тисячоліття. Та й досі перед моїми очима стоїть образ дівчинки з вулиці Придунайської. Замість ранкової зарядки я кидав лопатою у господарський город родючий намул із берега річки, а юна вилківчанка гойдалася між високими яворами на гойдалці — маятнику неповторного і водночас такого ж швидкоплинного, як води річки, Дитинства — світанкової пори нашого скороминучого життя. Без дитинства воно було б таким же безплідним і безглуздим, як рік без весни.



Гойдалка на березі Дунаю

Я на гойдалці гойдалася,

Наді мною угорі

Білі хмари хилиталися

І шуміли явори.

А внизу до моря синього

Тихо воду ніс Дунай

З гір далеких, що вершинами

Підпирають небокрай.

Як на маятнику тихому,

Я на гойдалці пливла,

Білі руки небом дихали,

Ніби два моїх крила.

Ось я — ластівка: без страху

Набираю висоту

І злітаю вище даху,

Вище яблунь у саду.

Ось я чайкою чубатою

Понад хвилями лечу,

На льоту пісні вигадую

І співаю досхочу:

Я на гойдалці гойдалася,

Наді мною угорі

Білі хмари хилиталися

І шуміли явори…

Решта моєї біографії, зокрема київський період, досить повно висвітлена на сайті Національної бібліотеки України для дітей, у т.ч. в біографічно-творчій довідці (див. «КЛЮЧ», розділ «Слово письменнику»), у статтях та інтерв’ю з проблем дитячої літератури, а також у цьому бібліографічному покажчику. Та оскільки творчість є пошуком найголовнішого в житті (В. Фащенко), найсуттєвіше про письменника можна знайти в його творах.

Звичайно, прикро, що в наші комп’ютеризовані часи художньому слову, як чистому джерелу до річки, стає все важче торувати дорогу до юного читача. Однак дитяча література ще не вичерпала своїх можливостей. І ось чому. Дитинство неповторно бачить світ, та в нього немає досвіду. Недарма кажуть, що мати дає дитині життя, а роки досвід. Можна видозмінити це прислів’я: … а роки і книжки — досвід. Адже прочитати самобутню, знакову книжку — це все одно, що прожити з її автором і героями досі незнайоме життя. Якби я не вірив у магічну здатність слова викликати яскраві образи, настроювати душу на гармонійний лад, то ніколи б і не брався за перо, не витрачав би добру половину свого життя на марну справу.

Тішить те, що останнім часом з’явилося багато різноманітних і цікавих форм залучення нашої юної зміни до книжки. Наприклад, у Національній бібліотеці України для дітей за моїми творами неодноразово ставился театралізовані інсценівки за участю юних артистів. А зі створеними тут мариністичними колажами на теми віршів про море (гурток декоративного мистецтва «Весела майстерня», керівник С. К. Копйова) я об’їздив пів-України. В Інтернеті з подивом і цікавістю переглянув свої анімовані вірші, виконані юними вінничанами. Рік тому, разом зі своїм племінником, міжнародним гросмейстером з шахів Олександром Зубовим, ми провели в школі села Баловне Миколаївської області, на батьківщині нашого діда-гусара фестиваль шахопоезії. А цієї осені переконався, що моїми співавторами можуть бути не лише діти-артисти, діти-художники, діти-музиканти, не лише професійні композитори (В. Кирейко, К. Мясков, К. Шутенко, М. Колодочка, Т. Димань, В. Лепешко), а й квіткарі. Це вони в жовтні цього року на Співочому полі в Києві створили квіткову композицію із хризантем на тему мого жартівливого вірша «Дощова осінь» («Водить осінь хороводи,// Під мелодії дощів// На прогулянку виходять// Парасолі і плащі…»).

Все це найбільше надихає мене на творчість, адже письменник без читача, як степова дрохва під час ожеледиці, ні далеко, ні високо не полетить.

Анатолій Качан

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка