Анджей Сапковський Сезон гроз



Сторінка1/16
Дата конвертації05.03.2016
Розмір3.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Annotation


«Сезон гроз» формально дійсно не є продовженням чи передісторією того, що нині є канонічними текстами про відьмака. Дія книги починається приблизно через рік після того, як Геральт уперше зустрівся зі своєю коханою, чарівницею Єнніфер, — зустрівся й розійшовся. А закінчується роман згадкою про те, що король Фольтест шукає відьмака, який зняв би чари з його доньки. Анджей СапковськийРозділ першийІнтерлюдіяРозділ другийРозділ третійРозділ четвертийРозділ п’ятийРозділ шостийРозділ сьомийРозділ восьмийІнтерлюдіяІнтерлюдіяІнтерлюдіяРозділ дев’ятийРозділ десятийРозділ одинадцятийІнтерлюдіяРозділ дванадцятийРозділ тринадцятийРозділ чотирнадцятийІнтерлюдіяРозділ п’ятнадцятийІнтерлюдіяІнтерлюдіяРозділ шістнадцятийІнтерлюдіяРозділ сімнадцятийРозділ вісімнадцятийРозділ дев’ятнадцятийІнтерлюдіяРозділ двадцятийЕпілогПіслямова

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041424344454647

Анджей Сапковський
Сезон гроз

Від кровопивців і від поторочів, Від інших довголапих страховидл І всього, що товчеться серед ночі, Нас, добрий Боже, вибави! Благальна молитва, відома як „The Cornish Litany”, датована XIV-XV ст.


Кажуть, що поступ проганяє морок. Але завжди, завжди буде існувати темінь. І завжди буде в темряві Зло, завжди будуть у темряві ікла і пазури, смерть і кров. Завжди будуть істоти, що товчуться серед ночі. А ми, відьми́ни, є на те, щоби притовкти їх. Весемир з Каер Моргену
Хто змагається зі страховищами, тому слід стерегтися, щоб самому не обернутись на страховище. І коли довго дивишся у прірву, прірва також зазирає в тебе. Фрідріх Ніцше, «По той бік Добра і Зла» (пер. Анатолій Онишко)
Заглядання у прірву вважаю цілковитим ідіотизмом. Є на світі безліч речей, набагато більш вартих того, аби в них заглядати. Горицвіт, «Півсторіччя поезії»

Розділ перший

Він жив лиш для того, щоби убивати. Лежав на нагрітому сонцем піску. Відчував коливання, що переносилися притисненими до землі волохатими сяжками та щетинками. Хоч коливання ще були далекі, Ідр відчував їх виразно і точно, на їх підставі був здатний визначити не лише напрям та ритм руху жертви, а й її вагу. Для більшості хижаків, що полювали подібним чином, вага здобичі мала першорядне значення – підкрадання, напад та переслідування означали витрату енергії, котра мусила бути компенсована енергетичною цінністю поживи. Більшість подібних до Ідра хижаків відмовлялася від нападу, коли здобич була замала. Але Ідр — ні. Ідр існував не для того, щоб їсти та продовжувати рід. Не для того був створений. Жив для того, щоби убивати. Обережно переставляючи членисті кінцівки, видобувся з ями, переповз через струхлявілий стовбур дерева, за два кроки проминув бурелом, як примара, промайнув галявину, впав у порослий папороттю підлісок, зробився непомітним у гущавині. Рухався швидко і безшумно, то біжучи, то підcтрибуючи, як велетенський коник-стрибунець. Зачаївся у гущавині, притулився до землі сегментованим панцирем черевця. Коливання ґрунту ставали що далі, то більш виразними. Імпульси з вібрисів і щетинок Ідра складалися в образ. У план. Ідр уже знав, як підібратися до жертви, в якому місці перетяти їй дорогу, як змусити до втечі, як довгим стрибком звалитися на неї ззаду, на якій висоті вдарити і різонути гострими жвалами. Коливання та імпульси вже витворювали у ньому радість, якої зазнає, коли жертва засмикається під його вагою, ейфорію, яку дасть йому смак гарячої крові. Розкіш, яку відчує, коли повітря розітне скрик болю. Ідр легенько тремтів, розкриваючи та замикаючи клешні та ногомацаки. Вібрації ґрунту, вже дуже виразні, стали й різноманітними. Ідр уже знав, що жертв більше, ймовірно три, можливо – чотири. Дві примушували ґрунт тремтіти так, як зазвичай, коливання третьої вказували на малу масу і вагу. Четверта ж – якщо взагалі була якась четверта – спричиняла нерегулярні вібрації, слабкі, непевні. Ідр завмер, випростав і виставив над травою антени, вивчаючи рухи повітря. Тремтіння ґрунту врешті просигналізувало те, на що Ідр чекав. Жертви розділилися. Одна, та найменша, лишилася позаду. А четверта, та невиразна, зникла. То був фальшивий сигнал, неправдиве відлуння. Ідр проігнорував його. Мала здобич ще сильніше віддалилася від решти. Ґрунт затремтів сильніше. І ближче. Ідр випростав задні кінцівки, відштовхнувся і скочив. * * *

Дівчинка пронизливо вереснула. Замість тікати, завмерла на місці. І безперервно кричала. * * *

Відьми́н кинувся до неї, в стрибку добуваючи меча. І в ту ж хвилину зрозумів – щось не так. Його пошили в дурні. Чоловік, що тягнув візка із хмизом, скрикнув і на очах Геральта підлетів на сажень догори, а кров бризнула з нього широким струменем, розбризкуючись довкола. Упав, аби в ту ж хвилину знову злетіти, на цей раз – двома шматками, з яких бухала кров. Вже не кричав. Тепер пронизливо кричала жінка, що, як і її донька, стояла завмерла і паралізована страхом. Хоч не вірив, що вийде, відьми́н зміг її врятувати. Підскочив і штовхнув із зусиллям, відкидаючи забризкану кров’ю жінку з доріжки в ліс, у зарості папороті. І тут же зрозумів, що й тепер то був підступ. Фортель. Бо сіра, пласка, неймовірно швидка постать з безліччю ніг вже віддалялася від візка і першої жертви. Сунула в напрямку другої. До дівчинки, що й далі пищала. Геральт кинувся за нею. Якби вона й далі стояла на місці, він не встиг би вчасно. Однак дівчинка виявила здоровий глузд і одчайдушно кинулася навтьоки. Сіра потвора все ж наздогнала б її швидко і без труднощів – наздогнала, вбила і повернулася б, щоб забити й жінку. Так і сталося б, якби там не було відьми́на. Наздогнав чудовисько, скочив, притискаючи підбором одну із задніх кінцівок. Якби тут же не відскочив – утратив би ногу — сіре створіння вивернулося з неймовірною гнучкістю, а його серпоподібні клешні клацнули, схибивши на волосину. Поки відьми́н відновив рівновагу, чудовисько відштовхнулося від землі і напало. Геральт захистився рефлекторним, широким і досить хаотичним ударом меча, відштовхнув потвору. Не завдав йому жодних пошкоджень, але повернув собі ініціативу. Підскочив, наздогнав, ударом навідліг розрубуючи панцир на плоских головогрудях. Поки ошелешена тварюка опам’яталася, другим ударом відьми́н відтяв їй ліве жвало. Потвора кинулася на нього, розмахуючи лапами, намагаючись буцнути його другим жвалом, як тур. Відьми́н відрубав йому й друге. Швидким зворотним ударом відбатував один з ногомацаків. І ще раз рубонув у головогруди. До Ідра нарешті дійшло, що він у небезпеці. Що мусить утікати. Мусив тікати, тікати далеко, зачаїтися десь, залягти у криївку. Жив лише для того, щоб убивати. Щоб убивати, мусив регенеруватися. Мусив тікати… Тікати… * * *



Відьми́н не дав йому втекти. Догнав, притис ногою до землі задній сегмент тулуба, рубонув згори, з розмаху. На цей раз панцир головогрудей піддався, з тріщини бризнула і полилася густа зеленувата сукровиця. Чудовисько билося, його кінцівки відчайдушно молотили по землі. Геральт рубонув мечем, на цей раз повністю відділивши пласку голову від решти тіла. Тяжко дихав. Вдалині загриміло. Вихор, що зірвався, і небо, яке швидко чорніло, провіщали, — наближається гроза. * * *

Альберт Смулька, недавно призначений жупан місцевої громади, вже при першій зустрічі нагадав Геральтові коренеплід брукви – був круглястий, недомитий, товстошкірий і взагалі якийсь нецікавий. Іншими словами, не надто відрізнявся від інших урядників нижчого рівня, з якими йому доводилося мати справу. — Ти диви, правда, — сказав жупан. – Що нема на клопіт, як відьмак. — Йонас, що переді мною жупанував, – додав за хвилину, не дочекавшись від Геральта жодної реакції, — нахвалитися тобою не міг. Подумати лишень — а я його за брехуна мав. Значиться, не вірив йому до кінця. Знаю, як то речі обростають побрехеньками. Особливо в люду темного, у них де не рушся, там чудо, або диво, або інший якийсь відьмак з надлюдськими силами. А тут на маєш — виявляється, правда щира. Там у бору, за річечкою, люду погинуло — не злічити. А що тамтудою до містечка шлях коротший, тудою й ходили, дурні… На згубу власну. Остерігай їх, не остерігай. Час нині такий, що ліпше не швендяти по пустирях, не лазити по лісах. Всюди почвари, всюди людожери. В Темерії, на Тукайськім Нагір’ї, щойно-во страшна річ сталася, п’ятнадцятеро людей забив у вуглярському селищі якийсь лісовий упиряка. Роговизна висілок звався. Чув, певно. Ні? Але правду кажу, щоб я здох. Навіть чорнокнижники, кажуть, слідство у тій Роговизні чинили. Ну, але що там балакати. Ми тепер тут в Ансеґісі у безпеці. Тобі дякувати. Вийняв з комоду шкатулку. Розклав на столі аркуш паперу, вмочив перо в каламар. — Обіцяв-ісь, що страховисько заб’єш, — промовив, не піднімаючи голови. – Виходить, не кидав слів на вітер. Слівний, як на волоцюгу. А й тамтим людям життя відрятував. Бабі й дівчаті. Подякували хоч? Впали в ноги? Не впали – стиснув зуби відьми́н. Бо ще не повністю очуняли. А я піду звідси, перш ніж опритомніють. Доки зрозуміють, що я використав їх як приманку, в зарозумілій упевненості переконаний, що зможу оборонити усіх трьох. Піду, доки до дівчинки дійде, доки зрозуміє, що то через мене лишилася напівсиротою. Почувався погано. Без сумніву, то був наслідок вжитих перед боєм еліксирів. Без сумніву. — Той монстр, – жупан посипав папір піском, потім струсив пісок на підлогу – справжнісінька гидота. Приглядівся до стерва, як принесли… Що то таке було? Геральт не конче знав, але не збирався цього виявляти. — Арахноморф. Альберт Смулька поворухнув губами, даремно намагаючись повторити. — Тьху, як звати, так звати, дідько з ним. То тим мечем ти його зарубав? Тим клинком? Можна глянути? — Не можна. — Ага, зачароване лезо, певно. І дороге… Ласий шматок… Ну, але ми тут базікаємо, а час біжить. Умова виконана, час платити. Але наперед формальності. Підпишися на рахункові. Значиться, хрестика постав чи інший якийсь знак. Відьми́н узяв поданий йому рахунок, повернув до світла. — Диви на нього, — покрутив головою жупан, кривлячись. — Читати вміє, чи що? Геральт поклав папір на стіл, посунув у бік урядника. — Невелика помилка, — проказав спокійно і тихо, — вкралася в документ. – Домовлялися на п’ятдесят корун. Рахунок виставлено на вісімдесят. Альберт Смулька склав долоні, спер на них підборіддя. — То не помилка, – теж знизив голос. — То скоріше доказ визнання. Вбив-ісь страшне страховидло, нелегка то, певно, була робота… Сума теж нікого не здивує… — Не розумію. — Коби не так. Не вдавай невинного. Наче Йонас, як тут урядував, не виставляв тобі таких фактур? Голову даю на відсіч, що… — Що, що? – перебив Геральт. – Що завищував рахунки? А різницю, на яку зменшував королівську скарбницю, ділив зі мною пополовині? — Пополовині? – Жупан скривив губи. – Не переборщуй, відьмаче, не переборщуй. Хто б подумав, що ти така значна особа. З різниці дістанеш третину. Десять корун. Для тебе то і так велика премія. А мені більше належиться, хоч би з огляду на посаду. Урядники державні мусять бути маєтні. Чим державний урядник маєтніший, тим престиж держави вищий. Що ти про таке знаєш? Вже я тою розмовою змучився. Підпишеш фактуру чи ні? Дощ лопотів по даху, на вулиці лило як з відра. Але вже не гриміло, гроза віддалялася.

Інтерлюдія


Двома днями пізніше  

— Дуже просимо, шановна, — владно кивнув Белогун, король Кераку. — Дуже просимо. Слуги! Крісло! Склепіння кімнати прикрашав плафон, фреска, яка демонструвала вітрильник посеред хвиль, тритонів, гіпокампів та створінь, що нагадували омарів. Фреска ж на одній зі стін була мапою світу. Мапа, як давно вже констатувала Корал, була абсолютно фантастичною і зі справжнім розташуванням суші та морів мала небагато спільного. Однак була гарна і виконана зі смаком. Двійко пажів притягнули і поставиле тяжке різьблене крісло. Чародійка сіла, поклавши руки на підлокітники так, щоб її обсаджені рубінами браслети були добре помітними і привертали увагу. На вкладеному у високу зачіску волоссі вона мала ще рубінову діадемку, а на глибокому декольте — рубінове кольє. Все це — спеціально для королівської аудієнції. Вона хотіла справити враження. І справляла. Король Белогун витріщав очі, невідомо, на рубіни чи на декольте. Белогун, син Осмика, був, можна сказати, королем у першому поколінні. Його батько збив досить значний маєток на морській торгівлі і, найімовірніше, ще трохи — на піратстві. Поклавши край діяльності конкурентів і монополізувавши каботажне судноплавство в усій околиці, Осмик проголосив себе королем. Акт самозваної коронації переважно лише формалізував статус кво, тому не викликав ні заперечень, ні протестів. Упродовж більших і менших воєн, які він вів раніше, Осмик владнав усі прикордонні та політичні конфлікти з сусідами — Верденом і Цидарисом. Стало відомо, де починається Керак, де він закінчується і хто в ньому володарює. А якщо володарює, то є королем — і такий титул йому належиться. Звичним порядком речей титул і влада переходять від батька до сина, тож нікого не здивувало, що після смерті Осмика на трон сів його син, Белогун. Щоправда, синів Осмик мав більше, ще як мінімум чотирьох, але всі зреклися прав на корону, один, здається, навіть добровільно. Таким чином Белогун панував у Кераку вже років двадцять з гаком, згідно з родинною традицією отримуючи прибутки з кораблебудування, мореплавства, рибальства і піратства. Зараз же, на троні, на підвищенні, в соболиному ковпаку, зі скіпетром в руці, король Белогун давав аудієнцію. Величний, як жук-гнойовик на коров’ячій купі. — Шановна і люба нам пані Літта Нейд, — привітав гостю король. — Наша улюблена чародійка Літта Нейд. Зробила ласку і знову відвідала Керак. І знову, мабуть, на довший час? — Морське повітря йде мені на користь. — Корал провокаційно поклала ногу на ногу, показуючи черевичок на модній підошві з корку. — З ласкавого дозволу Вашої королівської величності. Король повів оком на синів, що сиділи поряд. Обоє височезні як дуби, нічим не були схожі на батька — кістлявого і жилавого, але не надмірного зросту. Самі теж не здавалися братами. Страший, Еґмунд, чорний як крук, Ксандер, трохи молодший, блондин, майже альбінос. Обоє дивилися на Літту без симпатії. Було очевидно, що їх дратував привілей, силою якого чародії в присутності королів сиділи, а аудієнції їм давали на кріслах. Привілей, однак, діяв усюди і жоден з тих, хто бажав вважатися цивілізованим, не смів його зневажати. Сини Белогуна дуже хотіли такими вважатися. — Ласкавий дозвіл, — повільно промовив Белогун, — надамо. З однією умовою. Корал підняла руку і демонстративно розглянула нігті. Це мало сигналізувати, що умови Белогуна вона має десь. Король сигналу не сприйняв. А якщо й сприйняв, то вміло це приховав. — Дійшло до наших вух, — гнівно дихнув король — що бабам, які дітей мати не хочуть, шановна пані Нейд магічні конкокти[1] уділяє. А тим, що вже в тяжі, плоди скидати допомагає. А ми тут, у Кераку, процедуру таку неморальною вважаємо. — Те, на що жінка має природнє право — сухо відповіла Корал — неморальним бути не може ipso facto. — Жінка, — король витягнувся на троні всією своєю худою постаттю, — має право чекати від чоловіка тільки двох подарунків: на літо тяж, а на зиму личаки з тонкого лика. Як перший, так і другий подарунок має на меті втримати жінку в домі. Бо дім є місцем для жінки відповідним, природою їй призначеним. Жінка з великим черевом і потомством, яке чіпляється за її спідницю, від дому не віддалиться і не спадуть їй на думку жодні дурні гадки, а це гарантує чоловікові душевний спокій. Спокійний духом чоловік може тяжко працювати з метою примноження багатства та добробуту свого владаря. Чоловікові, який працює в поті чола і без перепочинку, спокійному за своє подружжя, теж ніякі дурні думки не спадуть на гадку. А як жінці хтось розкаже, що їй вільно родити, коли хоче, а як не хоче, то й не мусить, а до того цей хтось ще й підповість їй спосіб і підсуне засіб, тоді, шановна, тоді громадський порядок починає хитатися. — Так є! — докинув принц Ксандер, що вже давно вишукував нагоди втрутитися. — Власне що так! — Жінка, неохоча до материнства, — тягнув Белогун, — жінка, яку не прив’яжуть до господи черево, колиска і дітваки, тут же піддасться хтивості, це ж річ очевидна і неминуча. Чоловік же зразу втратить внутрішній спокій і рівновагу духа, в його дотеперішній гармонії щось раптом заскрегоче і засмердить, ба навіть виявиться, що нема ніякої гармонії і ніякого ладу. Особливо того ладу, на якому ґрунтується щоденна тяжка робота. І те, що плоди цієї роботи забираю я. А від таких думок лише крок до непорядків. До заколоту, бунту, повстання. Збагнула, Нейд? Хто дає бабам засоби, що запобігають вагітності чи уможливлюють її перервання, той нищить громадський порядок, підбурює до заворушень і бунтів. — Так є! — докинув Ксандер. — Правда! Літта мала за ніщо демонстрації авторитету і владності Белогуна, добре знала, що, як чародійка, є недоторканною, а єдине, що король може, — це базікати. Однак утрималася від різкого повідомлення про те, що в його кородівстві скрегоче і смердить вже віддавна, що ладу в ньому як кіт наплакав, а єдиною гармонією, яку знають мешканці, є музичний інструмент, різновид акордеону. І що притягання до цьго жінок, материнства чи небажання ставати матір’ю є доказом не лише мізогінії, але й ідіотизму. — У твоїй довгій промові, — сказала замість цього Корал, — постійно звучала тема примноження багатства і добробуту. Розумію тебе щонайкраще, бо ж мій власний добробут мені також невимовно дорогий. І за жодні скарби я не відмовлюся від того, що мені цей добробут забезпечує. Вважаю, що жінка має право народжувати, якщо хоче, і не народжувати, якщо не хоче, але не вступатиму щодо цього в дискусії, бо ж, зрештою, кожен має право на якісь власні погляди. Зверну лишень увагу, що за медичну допомогу, яку надаю жінкам, я беру плату. Це досить істотне джерело моїх прибутків. У нас ринкова економіка, королю. Не втручайся, дуже прошу, до джерел моїх прибутків. Бо мої прибутки, як ти чудово знаєш, є одночасно й прибутками Капітулу і всього конфратерства[2]. А конфратерство кепсько реагує на спроби зменшення його прибутків. — Ти намагаєшся мені погрожувати, Нейд? — Аж ніяк. Навіть більше, декларую поглиблену допомогу і співпрацю. Знай, Белогуне, що якщо результатом чинених тобою визисків і грабунку дійде в Кераку до заворушень, якщо запалає, мовлячи високим стилем, іскра бунту, якщо з’явиться бунтівна потолоч, аби тебе витягти звідси за довбешку, позбавити трону, а зразу потому повісити на сухій гілляці… Тоді можеш розраховувати на моє конфратерство. На чародіїв. Прийдемо з допомогою. Не допустимо революції й анархії, бо й нам вони не на руку. Отож визискуй і примножуй багатство. Помножуй спокійно і не заважай іншим. Дуже прошу і добре раджу. — Радиш? — напірився, піднімаючись з крісла, Ксандер. — Ти радиш? Батькові? Батько — король! Королі не слухають порад, королі наказують! — Сідай, сину. — скривився Белогун. — І будь тихо. Ти ж, чародійко, настав вуха. Маю тобі щось оповісти. — Ну? — Беру собі нову жінку… Сімнадцять літ… Вишенька, кажу тобі. Вишенька на кремі. — Вітаю. — Роблю це з династичних мотивів. З турботи про наступництво і лад у державі. Еґмунд, що до того мовчав, як скеля, різко підніс голову. — Наступництво? — гиркнув. Злий блиск у його очах не пройшов повз увагу Літти. — Яке наступництво? Маєш шість синів і вісім доньок, враховуючи бастардів! Мало тобі? — Сама бачиш, — махнув кістлявою рукою Белогун. — Сама бачиш, Нейд. Мушу подбати про наступництво. Маю лишити королівство і корону тому, хто так звертається до батька? На щастя, ще живу і правлю. І маю намір правити довго. Як вже сказав, я одружуюся… — Ну і? — Якби… — король почухався за вухом, глянув на Літту з-під примружених повік — Якби вона… Моя нова жінка, значить… Звернулася до тебе по ті засоби… Забороняю їй давати. Бо я проти таких засобів! Вони аморальні! — Можемо так домовитися, — чарівно усміхнулася Корал. — Твоїй вишеньці, якби звернулася, не дам. Обіцяю. — Оце я розумію. — просяяв Белогун. — Прошу, як розкішно домовляємося. Ґрунт — взаєморозуміння і взаємоповага. Навіть незгода має бути гарна. — Так є, — докинув Ксандер. Еґмунд пирхнув, вилаявся собі під ніс. — В рамках поваги і порозуміння, — Корал накрутила руде пасмо на палець, глянула догори, на плафон, — а також з турботи про гармонію і лад у твоїй державі… Маю певну інформацію. Конфіденційну інформацію. Бридко мені доносити, але шахрайство і злодійство мені ще більш огидні. А йдеться, мій королю, про нахабні фінансові махінації. Є такі, що пробують тебе обкрадати. Белогун схилився на троні, по-вовчому скривив обличчя. — Хто? Прізвища!  

Керак, місто в північному королівстві Цидарис, біля гирла річки Адалатте. Колись столиця окремої держави К., яка через недолуге управління та вигасання правлячої династії підупала, значення стратила і сусідами поділена та загарбана стала. Має порт, фабрик кілька, маяк та згрубша 2 000 мешканців. Еффенберг і Тальбот, Encyclopaedia Maxima Mundi, том VIII



Розділ другий


Затока їжачилася щоглами та була заповнена вітрилами, білими і різнокольоровими. Більші кораблі стояли на рейді, захищеному мисом і хвилерізом. В самому порту до дерев’яних молів причалювали менші і зовсім невеликі кораблі. На пляжах кожне хоч трохи вільне місце займали човни. Або те, що лишилося від човнів. На краю миса височів маяк з червоної і білої цегли, відновлений релікт ельфійських часів. Білі хвилі прибою шмагали його, мов батогами. Відьми́н штовхнув кобилу острогою в бік. Рибка підняла голову, роздула ніздрі, ніби теж тішилася запахом моря, що його ніс вітер. Покваплена, рушила крізь дюни до міста, що було вже близько. Місто Керак, головна метрополія однойменного королівства, розташоване на двох берегах річки Адалатте при самому її гирлі, було розділене на три окремі дільниці, що виразно різнилися між собою. На лівому березі Адалатте містився комплекс порту, доки і промислово-торговий осередок, що включав корабельні й майстерні, в тому числі переробні, склади, ярмарки і базари. Протилежний берег річки, місцевість, що називалася Пальмірою, заповнювали халабуди і хатини бідноти й робочого люду, будинки та крамниці дрібних крамарів, бойні, ятки та численні забігайлівки і замтузи[3], що відчинялися лише після смеркання, бо Пальміра була також дільницею розваг і заборонених насолод. Окрім того, як було відомо Геральтові, тут можна було запросто позбутися гаманця або дістати ножа під ребро. Далі від моря, на лівому березі, за високим частоколом з грубих колод розташовувався власне Керак, квартал вузьких вуличок між будинками багатих купців та фінансистів, факторіями, банками, ломбардами, шевськими та кравецькими майстернями, крамницями та крамничками. Знаходилися тут також корчми та місця розваг вищої категорії, в тому числі борделі, які пропонували точно те саме, що й у портовій Пальмірі, але за значно вищими цінами. Центром кварталу був чотирикутний ринок, що містив міську ратушу, театр, суд, митницю, і будинки міської еліти. Посеред ратуші стояв на цоколі пам’ятник засновнику міста, королеві Осмику, страшенно запаскуджений чайками. То була явна дурниця, адже місто над морем існувало задовго до того, як туди припхався Осмик дідько знає звідки. Вище, на пагорбі, стояв замок і королівський палац, доволі нетипового вигляду і форми — то був старовинний храм, перебудований і розбудований після того, як його покинули жерці, засмучені повним браком зацікавленості з боку населення. Від храму лишилася навіть кампаніла, тобто дзвіниця з великим дзвоном, в який король Белогун, що правив на даний момент в Кераку, наказував бити щодня опівдні і — очевидно, на зло підданим — опівночі. Дзвін озвався, коли відьми́н виїхав між перші халупи Пальміри. В Пальмірі панували рибний, пральний і кухонний смороди, тлум на вуличках був страшенний, проїзд вартував відьми́нові купи часу і терпіння. Геральт відітхнув, коли нарешті добрався до мосту і переїхав на лівий берег Адалатте. Вода смерділа і несла баранці білої піни — результат роботи кушнірної майстерні, розташованої вгору по річці. Звідти вже недалеко було до шляху, який вів до оточеного частоколом міста. Зоставив коня у стайнях перед містом, заплативши на два дні наперед і залишивши конюхові доплату, аби гарантувати Рибці відповідний догляд. Попрямував до вартової вежі. До Кераку можна було дістатися лише через вартову вежу, після проходження контролю та малоприємних процедур, які його супроводжували. Відьми́на дещо дратувала ця необхідність, однак він розумів її мету — мешканців міста за частоколом не надто тішила думка про візити гостей з портової Пальміри, а особливо моряків з інших країв, що сходили там на сушу. Відьми́н увійшов до вежі, дерев’яної будівлі, збудованої зрубом, в якій містилася, як було йому відомо, кордегардія. Думав, що знає, що на нього чекає. Помилявся. Йому доводилося бувати у численних кордегардіях. У малих, середніх і великих, у близьких і зовсім далеких закапелках світу, в місцях, цивілізованих більш, менш, чи й зовсім ніяк. Всі кордегардії світу смерділи тухлятиною, потом, шкірою та сечею, а також залізом та мастилами для догляду за ним. В кордегардії Кераку було схоже. Правильніше, було б, якби класичних кордегардійних запахів не забивав тяжкий, задушливий запах пердіння, що досягав стелі. В меню гарнізону тутешньої кордегардії безсумнівно домінували великонасінні бобові рослини, такі як горох, біб і ряба квасоля. Гарнізон, однак, повністю складався з дам. З шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були цілковито зайняті полуденним прийомом їжі. Всі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало в рідкій паприковій підливі. Найвища стражниця, очевидно, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Геральт, який уважав, що не існує негарних жінок, раптово відчув потребу переглянути цей постулат. — Зброю на лаву! Як усі присутні, стражниця була острижена під нульку. Волосся вже трохи відросло, утворюючи на лисій голові негарну щетину. З-під розстібнутої камізельки і розхристаної сорочки виглядали м’язи живота, що нагадували великий зашнурований сальцесон. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м’ясницькі асоціації, мали розміри свинячих шинок. — Зброю на лаву ложи! — повторила. — Оглох? Одна з її підлеглих, все ще схилена над мискою, трохи привстала і перднула, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт обмахнувся рукавицею. Стражниця дивилася на його мечі. — Ей, дєвки! Йдіть сюда! «Дєвки» встали, доволі неохоче, потягуючись. Всі, як зауважив Геральт, одягалися у стилі вільному та легкому, а головне, такому, що дозволяв хвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани, зі штанинами, розпореними по швах, аби вмістити стегна. А одягом від талії догори слугували їй головним чином ремені, які схрещувалися між собою. — Відьми́н. — констатувала вона. — Два меча. Стальний і срібний. Друга, як і всі, висока і широка в плечах, підійшла, бесцеремонним рухом розкрила сорочку Геральта, схопилася за срібний ланцюжок і витягла медальйон. — Знак має, — підтвердила. — Вовк на знаку, з оскаленими зубами. Виходить, реально відьми́н. Пропустим? — Правила не боронять. Мечі здав… — Власне. — Геральт спокійним голосом приєднався до розмови. — Здав. Обидва будуть, як я розумію, в камері схову під охороною? Видаватимуться за квитанцією? Яку я зараз отримаю? Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула, ніби ненавмисне. Друга голосно перднула. — Во тобі квитанція, — пирснула. — Відьми́н! Найманий громитель потвор! А мечі оддав! Зразу! Послушний, як лошара! — Хер би, напевно, тоже здав, якби казали. — Так скажем йому! Шо, дєвки? Хай витягне з ширінки! — Глянем, шо в відьми́нів за хери! — Хватить, — буркнула комендантка. — Розійшлися, звьозди. Гоншорек, сюда! Гоншорек! З бокового приміщення з’явився лисуватий і немолодий панок в бурій опанчі і вовняному береті. Як тільки зайшов, одразу розкашлявся, зняв берет і почав ним обмахуватися. Мовчки взяв оплетені ременями мечі, дав Геральтові знак, щоб ішов за ним. Відьми́н не зволікав. В мішанині газів, що наповнювала кордегардію, кишкові гази починали явно переважати. Приміщення, до якого зайшли, ділили солідні залізні ґрати. Панок в опанчі зашкряботів у замку великим ключем. Повісив мечі на гачку біля інших мечів, шабель, кордів та мисливських ножів. Відкрив обшарпаний журнал, довго і повільно в ньому грамузляв, безперервно кашляючи, ледве ловлячи подих. Нарешті вручив Геральтові виписану квитанцію. — Маю розуміти, що мої мечі тут у безпеці? Під замком і охороною? Бурий панок, тяжко дихаючи і відсапуючи, замкнув ґрати і показав йому ключ. Геральта це не переконало. Кожні ґрати можна було здолати, а звукові ефекти метеоризму панусь із кордегардії могли заглушити будь-яку спробу злому. Однак не було виходу. Треба було владнати у Кераку те, за чим відьми́н прибув. І якнайшвидше покинути місто. * * *

Корчма, а чи — як було написано на вивісці — остерія «Natura Rerum» містилася в не дуже великому, однак вишуканому будиночку з кедрового дерева, критому стрімким дахом з високим комином. Фасад будинку прикрашав ґанок, до якого вели сходи, заставлені розлогими алое в дерев'яних вазонах. З корчми долинали кухонні запахи, головним чином — від м’яса, що смажилося на рожнах. Запахи були такі спокусливі, що «Natura Rerum» одразу здалася відминові Едемом, розкішним садом, островом щастя, краєм блаженних, що тече молоком і медом. Скоро виявилося, що цей Едем — як і кожний Едем — був під охороною. Мав свого цербера, сторожа з полум'яним мечем. Геральту трапилася нагода побачити його в дії. Цербер, невисокий, але міцно збудований чолов’яга, на його очах відігнав від саду розкоші худого молодика. Молодик протестував — покрикував і жестикулював, що явно дратувало цербера. — Тобі заборонено заходити, Муусе. І ти про це добре знаєш. Тож відійди. Я не буду повторювати. Молодик швидко відійшов від сходів, щоб не дати себе відіпхнути. Був, як зауважив Геральт, передчасно облисілий, рідке і довге біляве волосся починалося у нього лише побіля тім’я, що загалом справляло радше паскудне враження. — Грав я вас і вашу заборону! — верескнув молодик з безпечної відстані. — Не задарма працюєте! Піду до конкурентів! Чваньки! Вискочні! Вивіска позолочена, а лайно й далі на халявах! І варті для мене стільки ж, скільки лайно! А гімно завжди гімном буде! Геральт дещо занепокоївся. Облисілий молодик, хоч мав паскудну зовнішність, був одягнутий цілком по-панськи, може, й не так багато, але в кожному разі елегантніше від самого відьми́на. Якщо елегантність і була вирішальним критерієм… — А ти куди, питаю? — холодний голос цербера перервав хід його думок. І підтвердив занепокоєння. — Це ексклюзивний заклад. — заявив цербер, загороджуючи собою сходи. — Розумієш значення слова? Так ніби виключений. Для декого. — Чому для мене? — Не одяг красить чоловіка — стоячи на дві сходинки вище, цербер міг глянути на відьми́на згори. — Ти, чужинцю, ходяча ілюстрація цієї народної мудрості. Твій одяг анітрохи тебе не красить. Може, інші якісь приховані риси тебе красять, не буду в це вникати. Повторюю, тут ексклюзивний заклад. Не терпимо тут людей, одягнутих як бандити. Ані озброєних. — Я не озброєний. — А виглядаєш так, якби був. Отже будь ласкавий попрямувати деінде. — Припини, Тарпе. У дверях закладу з’явився смаглявий чоловік в оксамитовому каптані. Мав кущуваті брови, проникливий погляд, орлиний — і немаленький — ніс. — Очевидно, — повчально звернувся до цербера орлиний ніс, — не знаєш, з ким маєш справу. Не знаєш, хто до нас завітав. Довге мовчання цербера підтвердило, що таки не знає. — Геральт з Ривії. Відьми́н. Знаний тим, що береже людей і рятує їм життя. Як тиждень тому, тут, в нашій околиці, в Ансеґісі, де порятував матір з дитиною. А на кілька місяців раніше, в Чізмарі — гучна то була справа — убив левкроту-людожерку, сам при цьому зоставшись пораненим. Як же я можу забороняти вхід до мого закладу тому, хто займається такою шляхетною справою? Навпаки, я радий такому гостеві. І маю за честь, що забажав мене відвідати. Пане Геральте, остерія «Natura Rerum» вітає вас під своїм дахом. Я Фебус Равенґа, власник цього скромного місця. Стіл, за який посадив його метр, був накритий скатертиною. Всі столи в «Natura Rerum», здебільшого зайняті, були накриті скатертинами. Геральт не пам’ятав, коли останній раз бачив скатертини в корчмі. Хоч було цікаво, не розглядався навколо, аби не здатися провінційним простаком. Попри це, обережний огляд виявив скромне, але вишукане і підібране зі смаком умеблювання. Вишуканою — хоч і не завжди зі смаком підібраною — була й публіка, здебільшого, як оцінив Геральт, купці та ремісники. Були капітани кораблів, засмаглі й бородаті. Не бракувало строкато вдягнених шляхтичів. Пахло теж приємно і вишукано — печеним м’ясом, часником, кмином і великими грішми. Відчув на собі погляд. Коли Геральта розглядали, його відьми́нське чуття сигналізувало про це негайно. Глянув, краєм ока і обережно. Розглядала його — теж дуже обережно, непомітно для простого смертного — молода жінка з рудим, як хутро лисиці, волоссям. Удавала, що повністю зайнята споживанням страви — чимось, що смачно виглядало і спокусливо пахло навіть здалеку. Стиль і мова тіла не залишали місця для сумнівів. Принаймні відьми́нові. Побився б об заклад, що вона чародійка. Метр покашлюванням вирвав його з роздумів і раптової ностальгії. — Сьогодні, — оголосив урочисто і не без гордості, — пропонуємо телячу гомілку, тушковану з овочами, грибами і квасолею. Сідло баранця, запечене з баклажанами. Свинячий бочок у пиві, поданий з глазурованими сливами. Печену лопатку дикого кабана, подану з яблучним мармеладом. Качині грудки з пательні, подані з червоною капустою і журавлиною. Кальмарів, начинених цикорієм, з білим соусом і виноградом. Морського чорта з рожна у вершковому соусі, поданого з тушкованими грушами. Або ж, як завжди, наші фірмові страви: гусяче стегенце в білому вині, з овочевим асорті, запеченим на блясі, і калкан у карамелізованому чорнилі каракатиці, поданий з раковими шийками. — Якщо до смаку риба, — біля столу, невідомо як і звідки, вигулькнув Фебус Равенґа, — то щиро рекомендую калкана. З ранкового улову, само собою. Гордість і слава шефа нашої кухні. — Тоді калкана в чорнилі, — відьми́н придушив у собі ірраціональне бажання замовити кілька страв одразу, розуміючи, що це було б ознакою поганого виховання. — Дякую за пораду. Я вже починав відчувати муки вибору. — Яке вино, — запитав метр, — ви б ласкаво бажали? — Прошу вибрати щось підходяще. Мало знаюся на винах. — Мало хто знається, — усміхнувся Фебус Равенґа. — І зовсім мало хто в цьому признається. Безсумнівно, підберемо сорт і рік, пане відьми́не. Не заважатиму, бажаю смачного. Побажанню не судилося здійснитися. Геральтові також не випало переконатися, яке вино для нього виберуть. Смак калкана в чорнилі теж мав залишитися для нього таємницею цього дня. Рудоволоса жінка раптом полишила обережність, відшукала його поглядом. Посміхнулася. Відьми́н не міг позбутися враження, що посмішка була недоброю. Відчув тремтіння. — Відьми́н, званий Геральтом з Ривії? Запитання поставив один з трьох одягнених у чорне типів, які тихцем підійшли до столу. — Це я. — Іменем закону тебе заарештовано.  

Якого присуду мені боятись? Адже чиню я по закону. Вільям Шекспір, «Венеціанський купець», пер. Ірина Стешенко


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка