Андраш Ш. Бенедек Русины, gens fidelissima Сосїды добрі и вшелиякі S. Benedek András a ruszinok, gens fidelissima



Сторінка4/15
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Русинські столїтия


У часї меже 1939 м и 1944 м годом так ся вказовало, же годно ся розвити русинськоє усвідоминя, родит ся єдиный літературный язык и зачне ся росцвіт культуры. Стало очевидным, же и русинську історіоґрафію треба будовати на новых закладах. Іреней Кондратович у первум числї квартальника Зоря-Hajnal, порунуючи романтичні леґенды и їх опровержиня, из нещаднов отвореностёв говорит: «не маєме політичної історії, не маєме героюв, задарь ся усиловали такых створити наші історикы. Наша права історія крґє ся у нашуй соціально-Ґаздуськуй прошлости, у соціально-ґаздуськум животї русинського селянина. Тоту правдиву, фактичну історію написати...» має нарожуюча ся русинська фахова наука.

Туй додайме: другоє важноє и через многі столїтия живоє жерело — історія цирьковли. Цирьковли Русинув, котра восточным обрядом споила вєдно русинство, а по унії ґрекокатолицька цирьков у сюм реґіонї тотожна была из русинством.

Майлїпшый знатель русинської історії, Антоній Годинка признав сесе уже на зачатку XX. столїтия. Ёго моноґрафія Історія мукачовської ґрекокатолицької єпархії (A munkácsi görög-katolikus püspökség története) не лем церьковно-історичноє дїло, ай доднись майважнїйшоє жерело історії реґіона. Также и вун добрі відїв язаня меже соціально-ґаздуськым животом русинства и так прузванов ‘великов’ історіёв. У своюй невеликуй моноґрафії за Русинув, котру вудав 1923 го года, вказує положиня мараморошськых селянськых ґаздуств, тот порунано высокый благобыт, котрый при натуральнум ґаздустві в общых інтересах землепана и кмитя сформовав ся и держав за довгі столїтия.

Сесї удносины землепана и кмитя закладали ся на природных окремішностях реґіона. Годувна сила малого селочка, покладеного в узинькуй долині потока, лем вєдно из хуснованём полонины и лїса могла стачити на покрытя потреб усе май множачого ся жительства и жадань землепана.

А службы новопоставеных сел часто и зуправды любопытні были. Інтересантный примір сёму вказує установлююча листина унґварського єзуітського колеґіума, поязана из имнём Яноша Гомоная Друґета. Колеґіум переносили до Унґвару 1640 го года, у кунци добы сих традіційных ґаздуськых удносин. Щедрый дарительный лист дає напуту унґварському справнику колеґіума, пудля котрої «на перевуз негашеного вапна, воды, піску, дерева, циглы тай иншого тирьху фурт шість бірешськых возув має быти на роспорядку, два леґінї бірешы, при каждум по шість волув має быти, єден палїр из драбантом, котрым плацу, кост, питя, шатя Унґварська и Гуминська крайня буде застачати каждый гуд... Єден бірешськый вуз має быти из округа крайника Заєчка, другый из Бранкового, тритїй Беленського, четвертый Верхевиная, пятый Бреня, а шестый Копача, вєдно из леґінями тай из їх платнёв застаченый. Окрем сёго, кидь ся помножит возива, та щи булше возув годен росказати унґварськый справник. Из сих шістёх округув дощкы, шинылы, ляцї, кузлы, зрубові ґеренды, алаші и повалові ґеренды, рінь тулькі собі роскаже, кулькі потребовати буде на ставлю. Жебы все доста было вапна, два села Унґської крайнї, а то Перечин и Раково, уд иднись беручи испуд всякых иншых робот слобожаєме, а лем на ріхтованя вапна роспоряжаєме.... и на палиня циглы валушных дрыв у здубнум часї и доста росказуєме навозити, дати позур як на пец цигловый, так и на фарбу цигел, жебы даяков незбавостёв не погубили ся.»

Ставляня колеґіума лем своёв величинов была робота необычайна, а иншак службы русинськых сел подобні могли быти и переже, видав, туй мож відїти, же не за даякі нові роботы говорит ся, ай лем за привычні ремесла сих сел. Тым кіпом, хусны землепана у первум рядї натуральні, природного характера были. «Ко Русина має, тот ушитко має» — так говорила тогочасна пословиця. Зато мож порозуміти, же паны великостаткарї и свої інтересы боронили, коли змагали ся сохранити русинські прівілеґії. III. клавзула закона 1484 го года и XLV. клавзула закона 1495 го года, котрі изгодя назвали Матяшовым2 и Владиславовым9 декретами, вуяли Русинув испуд плачиня корольської дани. Коли, правда, централізована волода у державі трафила у чужі рукы, нависла угроза и над сима прівілеґіями. Двасто годув держала сеся вуйнянитва за вужераня русинськых кмитьськых ґаздуств, сёї надзвычайно крыхкої структуры, и накониць нещастным поворотом історичных подїй (ослабиня и фактична страта независимости Ардяла, ид котрому были прикапчані сесї відикы, восстаня куруцув и поражка Раковціёвої слободителної войны) побідила цісарська комора. Надзвычайно видливо описує сесе вшитко у своюй книжцї за Русинув Александер Бонкало. За ёго описом переповіме ход подїй.

На припоруку віденської коморы 1569 го года тричленна комісія сходила русинські відикы. Мелдунок Залма, Папендорфа и Паца быв такый, як и чекали: позад них Русины жиют у благобытї и не лем половку дікы,10 но и десятину и вшиткі инші корольські дані годны бы были платити. Айбо сёго Відню щи пмало было. На діету 1572 го года цісарь Мікша (Максіміліан) на помуч арґументам уже и немешську чисть прилучає: «Дуже неялоє дїло, жебы Мадяре, праві и природні паны державы діку и десятину платили, коли Русины... котрі зайды и чужі... слободні и спуд дани вуяті были, гикой немеші и лїпші уд Мадярув...» Старші паны прото — на Матяшовы и Владиславовы декреты ся удкликавши — вовтовали, ож и дале из Русинув десятина ся не бере.

Коморї, природно, сякоє не по дяцї было. Видячи, же Русин свого пана — докуль є з чого — вшиткым застачит, спішська комора годом 1571 м адсяк мелдує до Відня: «...у кого Русин є, у того добра кухня.» И дале, же Русины «не люблят из земледїлства жити, ай волїй скотарьством ся занимают и хоть які файні лїсы вуортуют, жебы пасло мали. Маргов торгуют на велико, тай иншак всяко знают пінязь добыти; много мают дукатув.» И то дале на нехосен Русинам пише, же вухусновавши 7-12 годишноє вуятя испуд дани, котроє дустали при селитві, знимают ся и йдут инде, жебы все слободні были.

Сись образ, намалёваный колоніальнов лоґіков, не бере, вшелияк, на увагу тутишню годувну силу землї, лем свуй хосен истягти намірят ся. Пак ко бы ся чудовав, же коли меже цісарём и князём11 бухла и за дисять годув держала война, по сих двастолїтых розопрях (и пудгорськых восстанях), русинство пуддержало мадярську борьбу за слободу. Але, и духовна нахыль gens fidellisima має за собов соціальну мотивацію, ґаздусько-історичноє захрыбтя! Што, природно, ничраз не уднимат из нравности, сполягливости и вірности сёї общности.

Коли цісарська комора (вадь нёв прикликані ‘нові землепаны’) стали неограниченыма ґаздами над животом и смиртёв и у сюм реґіонї, де лем ся исслыз тот ідеальный образ, котрый перед тым малёвалиы Людность ся множила природным путём и далшым приселинём, чим ся природноє про сись край скотарьство все у позадину удсувало, а годувна сила слабої орницї дуже низка была.

Дале ся тягли воєнні походы на Ардял, польські, татарські вторгниня, котрі щи май худобныма чинили жительство. По несереньчливум воєннум походї Дьердя Раковція ІІ. на Польшу 1657 го года мстиві Полякы пуд везирьством князя Любомирського спустошили Мункач, Береґсас, Сукмар и цїлый Мараморош, и Раковціёвы два панства, мункачсько-чинадїёвськоє и маковицькоє. По сёму Полякы щи трираз до кунця столїтия вторгали ся у приграничну зону.

У куруцько-лабанцькых битках округ Мункача такой докус быв спустошеный. Околицю замка, котрый геройськы обороняла Ілона Зрінїй наёмноє войсько «убжерло, забравши уд селян зерно, скут». Бонкало цітує понус села Гусный жупы Унґ, у котрум жителї малинького села описуют, же тристо лабанцув перебывали за четыри днї у селї и за тот час два віка пшеницї, 190 вік жита, 203 віка ярцю, 243 віка уса, 40 возув сїна забрали уд худобного жительства. Поїли 226 гусок, єдну свиню, 15 пацят, на 3 форінты 46 динарув цїны солонины, и вупили на 22 форінты цїны вина. Поламали бутор и ґаздуські нарядя тай клали собі з них огинь. Пак не чудо, же уд такых салашув змордовані Русины чекали и приимали Раковція як избавителя и слободителя.

За вто и сам князь пише у своих Памятках: «Привюз єм ся до Сколе. На гір за прибытя моє єден добрый стареґа на имня Каминськый Петрунь — гумен тутишнёго монастыря, котрый ня у дїтстві на руках носив быв — слызами радости залляв ся и не муг ся на ня доста наникати, допровожовав ня онь до границї. Начим гвары пуйшли у князюстві мункачськум за прихуд муй, представити собі не мож, из яков усиловностёв и радостёв горнув ся идо мнї наруд... Тоты люде из дїтьми, из жонами приходили и здалеку щи, мене уздрівши, на колїна ставали и руськым обычаём крест метали. У ревности и привержености своюй не лем костом ня застачили, но и, загнавши дому дїти и жоны свої, ставали самі у войсько моє и не хотїли ня булше лишити... и казали, же зо мнов хочут жити и вмерти.» Селяне 161 села Раковціёвого ‘князюства’ зголосили ся пирві у шоры восстанникув, айбо скоро ид ним ся приключили Русины межуючых жуп и затисайські мадярські ‘талпаші’.

Русинські куруцы, што воёвали у Раковціёвых шорах, по поражцї не вернули ся назад у свої села, ай всїли ся у спустїлых селах уґочськых, заповчськых и гайдуськых. Сесї межуючі жупы, а также затисайськоє пасмо жупы Береґ стали у слїдуючых десятьлїтиях преймінныма центрами приселиня великых русинськых ґруп. По двох-трёх поколїниях колыбавого хуснованя языка — майбулше в Уґочи — посунувши на юг языкову границю.

Великый Князь быв у русинськум патріархальнум пониманю майнавперед добрый їм ґазда, онь так пан. Не чудо, же постава ёго в усвідоминю жителюв горської крайнї такой-такой байна, леґендарна ся вчинила. 1738 го года, двадцять шість лїт по смерти Майтиня12 и три годы по смерти князя, мелдовали спішськуй коморі, же у мункачськум панстві кмитї ся бунтуют. Коли у цирьковли вуголосили, же треба ся молити за цісаря, котрый воює против Туркув, селяне загучали, же не будут ся молити за цісаря, што їх данями, мытом и другыма повинностями затирьхав, волїй за старого доброго свого пана Раковція, обы ся вернув. Мелдунок ся вказав правдивый. Русины вуголосили, же при мадярськых панах лїпше ся мали, бо годишно лем по 12 форінтув платили, коли тепирь по 300 мусят платити у дань. Пыскачув покарали. По-по 60 биґарюв удміряли їм на пяцу у Мункачи перед глотов, што ся зобрала на торговицю. Такоє вто русинськоє мадярофілство, мотивованоє и ґаздуськым інтересом, котрым туй стрічают еґоістичну немилосердость издобывателюв и колонізаторув.

Пудля єдного запису у рукописнум єванґелию мукачовського монастыря василіянув, коли гонячый Раковція ґенерал Монтекуколі зарвав ся из своим полком у варош, «вшиткых гнали из вароша и множество люди забили, меже нима и невинных селян и на чортуську наповідь збурікали цирьков оросвиґовську и пудгородську, варош запалили, а из сёго єванґелия листы вудерли». Раковціёву слободителну войну у многому спечатили и пошистї, котрі велику шкоду наробили у крайни.

За вусям лїт войны из русинськых кмитьськых телековых ґаздуств лем третина ся убстала. 1704 го года на каждое село промірно было 12 телековых кмитюв, 1711 го —лем 4. ґаздуськоє положиня русинства яко первый зачав сопоставляти из обществено-політичныма процесами майлїпшый знатель и історик13 русинського народа. Пиля года 1600 у горськуй крайни жиючі ґазды мали по-по 4-5 коров, примірно дас тулько конюв, волув, а овиць по много соток мали. Свинї держати туй менше здубно было, зась по булшых селах вирьхнёго поріча Тисы при мало меншых ставах овиць уже было по-по 20-30 свинь у каждого ґазды.

Траґічноє погуршиня ґаздуської сітуації видко по мункачськуй доменії, котра як часть Раковціёвых маєткув май потерпіла. У селах мункачського панства было






конюв

волув

коров

овиць и коз

свинь

1625 го

752

7 945

8 889

13 229

5 500

1729 го


226

773

1 696

1 957

1 047

Первый шорик указує цїле розумну ґаздуську політику мункачськых панув замка из добы ґабора Бетлена,14 пак Раковціёвых; из другого видиме результат спустошиня по куруцькых восстанях у пудгурю; а тритїй указує стабілізованоє на дуже низькум уровни ґаздуськоє положиня. Намісто мадярськых князюв, што ратовали за свою утцюзнину, за свуй народ, панами замка тогды были вже чужі паны, из чужым сирдцём, збаючі лем за сістематичный, богатый доходок. Мункачськоє панство по токмах из коморов дустав єден непрямый потомок майнцського февдального князя, котрый застачив Каролу ІІІ. у часї войны велику позычку. Про Шенборнув сися крайня была натулько чужа, же свої маєткы, што величинов рунати ся могли єдному меншому нїмицькому князюству, такой ниґда не навщивляли. Справованя ґаздуства бізовали на фаховых справникув, лем мерьковали, жебы до Відня сістематично ся заганяла назначена (величезна) сума.

Як туй, так и на маєтках унґської и мараморошської комор на мінімум искресали ґаздуські возможностї містного жительства. Докуль переже селитникы дуставали телек из правом наслїдованя, по войнах спустошені ґаздуства перейшли у властность панств. Руно так могучі лїсы, горські полонины и пасла стали властностёв доменії вадь коморы, а переже Русины без всякого ограничиня, вадь лем за сімболичноє наёмноє могли їх хусновати. Нераціональность сёго самоцїльного пудьятя добрі ілюструє тот факт, же при воинськум міряню на Верховинї, держанум за цісаря Ёзефа ІІ., у кунци XVIII. столїтия, описы часто вказуют закорчілі, здичавілі пасла и косаловы. Затирьханя щи май пуднимали все множачі ся данї и сплаткы, котрі самовольно клали на кмитюв.

На другу половку XVIII. столїтия животні условия кмитьства вчинили ся нестерпимі. Дати шор сёму положиню призвана была урбарська реформа Марії Теризії. Сись світ, прото, далеко є уд главного потока обществено-ґаздуськых подїй, протікаючых у центрї. Урбарська реґуляція, зачата декретом пановницї из 1763 го года, дала нам якмайбогатші жерела, описуючі долю селян и історію народного ґаздуства. В тому числї и туй, на Пудкарпатю. Любопытно, же зглядованя тых жерел одобряла и совітська ‘наука’, чекаючи уд научникув розудкрытя февдального вужераня. Доста поучна єдна така робота, Каміла Нойпоєра Урбарська реґуляція Марії Теризії у жупах Береґ, Мараморош, Уґоча, у вступі котрої автор говорит, же методолоґію свою будовав на роботах В. Лєнїна Розвуй капіталізма у Росії идр., а также Маркса и Енґелса. Вєдно из тым крітізує роботы ґустава Тірінґа, Іґнаца Ачадія и ‘буржоазных’ словацькых и украинськых історикув. У демонськум світї совітської ідеолоґічної літературы се бы и не было дашто необычноє, айбо книжку вудала Мадярська Академія Наук — 1989 го года! Много предметнїйша и на уровни робота Іштвана Удварія Русинські жерела урбарської реформы Марії Теризії (Нїредьгаза, 1999). Сесе вуданя уже тым інтересноє, же, даючи окрем ґаздусько-історичных податок и текст урбарської присягы и дивять звідань на русинськум языкови, бере у поле зглядовань и аспекты історії языка и общої історії культуры.

Сесї богаті и, на щастя, такой вцїлові всокотивші ся документы, стали предметом ідеолоґічно беспристрастных изглядовань онь у кунци XX. столїтия. Іштван Удварій, ведучый украинсько-русинської катедры у Нїредьгазї, ачий майактивнїйшый изглядователь русинської тематикы, де сам, де вєдно з колеґом Пийтером Токачом, сістематично усилує ся проштудовати містні урбаріумы, вказати їх локальні призначностї и їх місто в общум ґаздусько-історичнум контекстї. Жебы проілюстровати положиня русинства, туй процітуєме податкы из єдної їх роботы опубликованої у послїднум числї Пудкарпатської Мінервы (Kárpátaljai Minerva): Податкы ид історії обывательства долины Вічі з кунця XVIII. столїтия.

Контракт быв заязаный того года, коли Марія Теризія вудала урбарськый декрет, и дотычно заміны панчины на грошову дань приближат ся ид ‘нормам, зафіксованым по державі’, девятину тай инші подарункы давати туй ниґда не быв извычай. Пак у сякум світлї положиня кмитюв у долинї Вічі рисовало бы ся доста непудлым. Реальность, вшелияк, ани здалеку не така проста. Кибы у сюм, на сїйбу-ораня такой не здубнум відику, забрали булшу дань из урожая, чажк жебы мали дяку кмитї пак ся за плуг брати на сих камінцёватых хутарях. Зато требало посановати и заохотити їх змаганя и усиловность. Што на сих хутарях истратило панство из свого доходку, пак многократно надоложило собі булшыма данями из скотарьства.

Майдослїдно поданёвали учарьство. Каждый ґазда, што держав уцї, каждый гуд мав дати двадцяту вєдно из приростом панству. Кидь было менше ги двадцять, за росплодову уцю и барана по-по 6 ґрайцарюв, за баранча по-по 3 ґрайцарї удплачовати было. Пуд час струнгы — браня дани — справникы щи зберали удкупн за вовну и за сыр. За вовну годишно уд каждого ґазды-учаря 12 ґрайцарюв, а за сыр 15 ґрайцарюв требало дати. Зберали дань и за свинї и за пчолы. За кажду свиню годишно по-по 4 ґрайцарї, за свинча по-по 2. И за руй каждый по-по 2 ґрайцарї платити было. Сякоє удкупн довєдна щи бы стерпноє было, кибы из тым ся удбыли грошові сплаткы. Айбо майчажу дань брало панство за зимованя своих овиць. Уд Гукливої, напримір годишно 145 простых золотых15 жадали справникы, уд Каноры — 70. Маймало Веретечувськым кмитюм платити было — 10 ма золотыма зимущины удкупили ся годишно.

Як сяка зимущина, кладена на цїлоє село, могла затирьхати попоєдного ґазду, добрі мож відїти из урбарськых свідчинь Нелїпины, де сеся дань меже ґазды роздїлена была. Туй ‘лїпші ґазды’, якыма четыриволовых брали, платили годишно по єден ринськый форінт16 и 34 ґрайцарї. ‘Посириднї ґазды’ вадьже двоволові платили 34 ґрайцарї, а жилярї — 17 ґрайцарюв. Зимущину платив ґазда и так, кидь не держав уцї.

Новїйша повинность обывательства была міхы давати. Промірно єден ґазда мав годишно єден новый міх дати, хоть и сесю повинность село вєдно уддавало. Гуклива мала дати у панство годишно 66 новых міхув, Скотарськоє — 33, а Канора — 16.

Грушми ся платило и за зимлю. Тота сума промірно єден мадярськый форінт вадь 50 ґрайцарюв была. Сесю дань платили и кинизї, айбо они ниякі иншакі повинностї не мали.

Окрем сёго кмитї долины Вічі повиновали ся содержати біреша из возом дїля панства. Што сесе значило, видиме из свідчиня сасовськых: «Дусинськый округ мункачського панства четыри волы купити повинує ся из возом, плугом и до воза валушныма приналежностями. Ид сёму біреша прияти и платити го повинує ся. Из того вуходячи годишно каждый єден кмить свою часть, сежто 17 ґрайцарюв, а жилярь 10 и пувнёго заплатити довжен. Повысше того, село на содержаня сёго сільського біреша у натураліях повинує ся дати дві пожуньські17 міры жита вадь мішанкы,18 а на зимулю бірешськых волув два возы сїна.» Аж бы волы здохли, остаріли, заблукали, жертвов вовка упали, вадь мор бы їх забрав, новый ярьмовый скут требало намісто того купити.

Уд повинности держаня біреша и волув мягша была повинность удкупити ‘суху корчму’. Панству ся бы не вуплатило держати корчмы по друбных селах долины Вічі, зато, хоть паленку варити не дозволяло, удкупн за ‘суху корчму’ зберало. Из каждого телекового кмитя по-по 9 ґрайцарюв, из жиляря 4 и пувнёго. Не у каждум селї. Было даґде за ‘суху корчму’ лем по-по 8 ґрайцарюв, а з жиляря 4.

Платили кмитї и за млин, за каждый єден поокреме 1 ринськый форінт и 40 ґрайцарюв. Сесе лем там была серьёзнїйша сума, де были 3-4 вадь онь 8 млинув у хуснованю.

Постоянным доходком панства была и ‘бируська дань’. Сеся у тому стояла, же при каждум збераню дани, панськых повинности, бирув мав даяку опредїлену суму придодати у доходок панства. Коли зберав дїжму, удкупн за свинї, за сїно, за пчолы, за ‘суху корчму’ итд. мав дати панству по-по 12 ґрайцарюв, видав, намісто на тот час удумераючого pennaticum’a. У часї струнгы — збераня двадцятины з овиць — сеся сума пуднимала ся, правда, до єдного ринського форінта и 5 ґрайцарюв.

Горіспомянуті повинностї вшиткі жителї платити мусїли, сума ся могла вухылити майвысше на 1-2 ґрайцарї на єдного жителя, иншак всї службы булше-менше єднакі были, бо властничков тых вшиткых сел была фамілія ґрофа Шенборна. Діференціація ся чинила по урбарськых обыстях лем никаючи на маєтность, на число держаної тягної маргы.

Были, вшелияк, и такі повинностї, котрі скапчані были из містныма данностями, из природно-землеписныма особішностями. Приміром, у Сваляві збераня лїсковых оріхув и по-по 25 ґрайцарёва дань на жириня. Подобна, лем уд всякых доходкув независима дань были мотузові гроші. Сесе, правда, невеликі гроші были, годишно 1-2 ґрайцарї (у Сваляві), айбо зато реґулярні и независимі уд права держати конопляноє поле, бо тото жителї удкупали даванём міхув. Сесе быв давный обычай, котрый давав додаточный доходок справникам. У Сасовцї и Сваляві любили и уддавнудавен держали обычай хмілёву дань изберати. Про мункачську и чинадїёвську пивоварнї годишно каждоє кмитьськоє домуство мало назберати у лїсї дас пув пожуньської міры хмілю.

У Нелїпинї жителї платили за право вольного рыбарьства годишно 3 ринські форінты и 6 ґрайцарюв. На притоку Вічі и Латорицї могли за тото рыбарити, кулько хотїли. Не можеме ани ганути, якый из того хосен мали жителї села. Лем тулько знаєме, же у спомянуту суму были включені 6 ґрайцарюв перової данї (pennaticum), котру декреты уже давно заказали были зберати. Жителї Нелїпина платили дань за дрыва, правда, натураліями. У Нелїпинї и Сваляві справникы панства зберали дань на гаёвы. Коло пудгорянського перевоза, аж подаколи требало правити гаюв вадь ладик, тогды зберали из каждого обывателя по-по 3-4 ґрайцарї. Зато пак, правда, задарь могли хусновати на ріцї перевуз.

Туй пораховані ґрайцарї, форінты налатати нелегко было у долинї Вічі. Не мали роблю, садовину, зеленину, котрі бы спіняжити годны были. Роботы не было наблизь, и фурманков ледвы дашто мож было заробити. Не навыкли ани суль возити. Не знали ани угля, ани вапно палити, ани деревляноє нарядя правити. А кой бы и знали были, та и так не было пяцового міста коло них недлеко. Тогды, 1773 го года жебы дашто продати вадь купити до Мункача вадь Чинадїёва требало ся везти из возом, майменше на 3 мілы землї. Туды и нзад забрав лем путь єден динь. Сяка незаходна закутина у Бога за плечима, запертость уд світа, уд главных дорог несла и дашто доброє. Лем каммай рідко приселили, всалашили у сесї села войсько, такой ниґда не брали ґаздув у форшпаны. Не робили ґаздам шкоду катуны, ани їх не убїдали. Сеся лїпшиня тогды у біду ся перевернула, коли при такых слабых возможностях заробити гроші мусай было, прото, державі заплатити воєнну дань.

Сись образ, намалёваный из кмитьської каждоденности отварят нам архаичный світ, світ могучых пралїсув, высокогорськых паствищ, до лїта заснїженых, бесплодної землї, майже нестерпимых повинности перед панством. Світ, де про майменші переміны треба десятилїтия, світ куда щи й вуязаня и полеготы, даровані декретом Марії Теризії 1767 го года, дуйшли лем года 1773 го и то лем про тото, жебы сесї минутні излегшиня зась могли вучерповати уже уд 1775 го года. За сесї бесплодні зимлї, за ‘оку лскавый вид’ долины Вічі, за щидрі пасла, за лукы, што родят добру траву, за чисту водичку кырниць и поточкув, за воздух, просоченый пахотов смерекы и бука, за нерушеный патріархальный покуй, за уддаленость уд світа, за скупый фалат хлїба — видиме, чуствуєме — файно заплатили своим панам кмитї сёго відика. Віровали бы сьме, ож урбарська реґуляція спозначно излегшила їх тирхы. И благословляли за ниї добру королицю. Лем тото не стямили, же куртоє излегшиня ограничило ся на час лем єдного-двох десятилїтий, єдного поколїния, бо як запановав у Мункачськум и Чинадїёвськум панстві утілітарізм, вутїснили постепенно жителюв сел из лїсув, из полонин, из лазув, и так животный простур їх скукурінчив ся на тїсно вуміряный телек, на 12-24 коблову19 ниву, на 9-16 кусцёвый косалув, на сільськоє паствище, и так истратили право хусновати млин за 1-2 форінты, носити из лїса кулько треба дерева, за 3 форінты рыбарьство, и вшиткі тоты хусны, котрі так мудро не прозрадили урбарськым комісарям. Запер ся довкола них світ, и удколи лїсы, корчмы уддали до аренды, удколи прийшли на тото справникы, як мож ищи булшый хосен вутягти, даючи лїс до аренды, упало на долину Вічі, на єї обывателюв скоро поступаючоє охудобниня, котрого послїдкы пак изгодя, у часї дуалізма стрясли політиками, публицістами, соціоґрафами, бо на тот час уже худобность и пропаданя сел у долинї Вічі ‘засвітило’ уже онь до пештського парламента.

Чужый землепан и лачность коморы, думаючі лем за прямый хосен, на такый путь нагнали русинського селянина, у кунци котрого чекала на нёго лем безнадїйна жеброта, голод и удвандрованя.

Законы 1848 го года, вуслобожиня кмитюв, лем посятили такоє положиня. У цїлуй державі, а туй щи май, практика роздїлиня землї родила неволю. Вуслобожиня кмитюв давало право дустати урбарськый телек, котрый уже и так быв роздїленый меже дакулько родин. По конечнуй истратї у току десятилїтий все малївшых хусновательськых и обычаёвых прав тепирь уже закон посятив право панства на могучі лїсы, полонины, паствища. Из того вукырлюючу ненавдяченость обывательства дакотрі історикы пробовали вказовати як антімадярську неволю. Жебы своє никаня пудперти и фолклор похусновали як арґумент. На кунци столїтия родило ся много такых народных (?) співанок, котрі вусміюют Кошута и ёго воякув. Автор сих рядкув у своюй роботі Вірный народ Кошутув, врученуй 150 й годишници революції, доказав, же тоты тексты сут вутворами комісных хормайструв галичськых цісарськых полкув. Сут меже нима такі, што набрані польськыма (!) буквами и напечатані у Кракові. У даякых немешськых фаміліях сохранили ся сесї писаня, та їх ото ‘вунайшли’ ривні фолклорісты через пувстолїтия.

У реальности 1848-1849 го года Русины воёвали вєдно из Мадярами за слободу. Якмай значуща была роль русинської інтеліґенції у популярізації ідей революції. Дух, што появ быв у тот час воспитаникув унґварської ґрекокатолицької семінарії добре переданый у співанці, котру самі склали и напечатали на вплыв Петевфіёвых вершув:

Гет ужерачув до гроба вже!
Край наш вольный и народ буде!
Австрія не буде паном туй —
присягнїм, же не даме ся юй!


(“Le a zsarnokot a sírba le
Szabad hazánk és nemzete!
Uralni téged Ausztria -
Esküszik, hogy nem fog soha!”).

Сись дух и дїлом потвердили. Пуддержані своима попами, доґдеєдного стали у шоры оборонителюв утцюзнины и достойно прияли и кару, коли революція была задавлена. Меже героями войны за слободу мож спомянути Андрія Андрійковича, котрый мав рішителну роль у побіднум закончиню мункачсько-пудгородської биткы, Михайла Бачинського из Бачина, силацької поставы, подобного на Кініжія20 хлописка, котрый по бесчисленых битках исклав голову на полї боя. Обоє были ґрекокатолицькі семінарісты.

По своюй участцї у революції Русины не дустали нияку помуч, котра бы могла лагодити їх все гуршоє соціальноє положиня. Лем помножило ся корчм, бовташув, лихварюв, што своима дорогыма позычками куповали и будучность русинської селянської родины. Такі пудьятя, як основаноє 1877 го года Вирхнётисайськоє общество пудпоры домашных промыслув,21 и при активнум інтересї містных новинок, не принесли, не могли принести прінціпіальных перемін у ґаздустві. Не случайно пак великі габы америцького удвандрованя забрали множество русинськых земледїлцюв. Практичні пудузятникы и з того взяли хосен. Аґенты, які перевожовали удвандровалські ґрупы лем за файну суму соглашали ся реалізовати америцьку снию. Се нераз привело фамілію на край упадка, бо лем цїнов жертвеної помочі сородникув могли зобрати суму, котру потребовали на удвандрованя.

Много булшоє значиня мав план ґаздусько-общественых пудьять, орґанізованый ґрекокатолицьков цирьковлёв. Мункачськый єпископ Юрій Фірцак на яри 1897 го года зобрав парламентськых депутатув уд жуп Унґ, Береґ, Уґоча и Мараморош и подержали нараду, результатом котрої была памтна нота, котру передали дотычным урядам. Туй спомянеме лем дакулько важнїйшых точок сёго детального плана. Уд міністерії культув жадали орґанізацію бесплатных ґаздуськых курзув, дїтськых школок и сиротинцюв. Уд міністра торговлї чекали пудьять в одомашниню ткачства и домашных промыслув (як видиме, и давнїйше уже были такі пудьятя!), ставляню дорог, реґуляції річок и мытных плївок на даякі товары денної потребности. Уд міністра вднукашных дїл просили ограничити галичськоє привандрованя. Надїяли ся на помуч земледїлського міністра у реґуляції паствищ (се щи довг 1848 го года!) и фаховому вулїпшиню нив. Накониць, уд міністерії фінансій просили справедливо посудити данї и застачити доступні позычкы.

Волода, котра и перед тым пудперала просьбы ґрекокатоликув, основуючи ся на сюй памтнуй нотї, зачала так прузвану ‘верховинську акцію’ и як испытну площань опредїлила свалявськый округ бережської жупы. У наш час майбогаті податкы за верховинську акцію содержит изглядованя Ёвжефа Ботлика, появеноє у томі Egestas Subcsarpathica. У чоло акції став Едмунд Еґан.

Добрый економіст и знаючый довг чоловік из великов амбіціёв пустив ся до роботы, и через гуд по переданю памтної ноты, на яри 1898 го года зачала ся практична робота. Едмунд Еґан наяв уд панства Шенборна на 15 лїт 12 622 голды и роздїлив меже 4 303 фамілії из 41 села, котрі ся приголосили. Жебы популярізовати модерноє и горському відику соудвітноє ґаздованя, основав три вказові ґаздуства, а 1899 го года у Нижнїх Верецьках орґанізовав за шість тыжднюв держачый ґаздуськый курс про пудкарпатську інтеліґенцію.

Про розвуй скотарьства дав ґаздам на дуже добрых позычковых условиях 1 600 коров и 500 росплодовых овиць (ставы худобы на Пудкарпатю при пудлых ґаздуськых удносинах и удсутстві условий про скотарьство за послїдні сто, сто пятьдесять лїт дуже ся погубили). Жебы змягчити безроботя 500 робутникув наяли на ставляня дорог.

За три годы ся росширила сїть позычковых дружеств, котра дїятельством своим убгорнула вшиткі села округа. Лем за пувдруга годы булше ги на 50 000 корун позычок вовтовали 484 своим членам. Фактично сесе дїятельство на дисять годув опередило сїть дружеств Гондя,22 котра ся изгодя росширила на мадярськых теріторіях!

По зачаточных успівах акції Едмунд Еґан предклав росширити єї на Хуст у Марамороши и Велику Березну вадь Перечин в Унґу.

Верховинська акція казила животні інтересы дотогды на русинськум народї паразітуючых торговцюв, корчмарюв, лихварюв, котрі уд зачатку аґресивно на ниї реаґовали. Грозили робутникам, котрі у нюй участковали, у Вирьхнюй Быструй, де пуп предсїдник позычкового дружества быв, булшераз пудпалили фару, попадю ножом порізали, накониць, 20 септембра 1901 го года Едмунда Еґана, котрый ся вюз до Унґвару, пиля Лазув забили. Ёго память народ благовінно сокотит, прото памятник, што стояв на містї ёго смерти, у недалекуй прошлости, якобы позад причины росшириня дорогы — щез.

Хоть смирть Еґанова велику страту знаменала про росшириня дїла, акція ся продовжовала. 1911 го года уже дас 21 000 голдув роздїлили на аренду 3 063 ґаздам из 66 сел. Вєдно из тым 6 000 катастровых голдув конечно перейшло у властность ґаздув и сел. При позычковых дружествах появили ся и конзумні склады товарув. У тот час на Верьховинї были 143 позычкові дружества и 77 конзумных складув. Позычкові дружества мали 35 819 членув и уставный фонд 2 577 580 корун. Сума позычок, даных членам перевысила 6 міліонув корун. Зачали давати бесплатну правницьку помуч, помагати из лїпшинём паствищ и лазув, из куплёв росплодового скота. Формы школованя, котрі Еґан лем на пробу орґанізовав быв, зробили реґулярныма, зачали участковати в орґанізації сезонных робот про Русинув на Низинї.

Вшиткі сесї акції зоперла война, у котруй Русинська Крайня стала ся боищом, а пак прилучиня ид Чехословакії.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка