Андрій Кокотюха Аномальна зона



Сторінка11/12
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.3 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
8

У недiлю Вiктор Шамрай зробив для себе несподiване вiдкриття: Катя Гуга, виявляється, має на нього якiсь певнi види i нерiвно дихає.

Вiдколи вiн опинився в лiкарнi, вiд редакцiйної офiс-менеджерки, як з’ясувалося, всiх уже тiпає. Коли вiн лежав пiд крапельницею непритомний, Катя намагалась взяти реанiмацiю штурмом. Пiд час короткої сутички з мiлiцiонером та медсестрою у неї розiрвався пакет, апельсини розкотились по пiдлозi, всi кинулися збирати фрукти, в процесi помирились i Катю переконали: поки що хворому потрiбен спокiй, до нього навiть рiдну маму не пускають.

Тепер, уже переведений з реанiмацiї у вiдкриту для загального доступу палату, Вiктор третiй день поспiль приймав у себе, крiм мами та слiдчого, до якого потрапила «справа вiсiмнадцяти трупiв», ще й Катю Гугу. Дiвчина принесла йому картоплю з м’ясом та грибами, запечену в горщику i перекладену в скляну банку. Вiд чого, бiдкалась Катя, страва програла i смакуватиме не так, як тодi, коли черпаєш картоплю ложкою з глиняного горщика. Ще вона смажила йому курячi стегенця, носила мiнеральну воду без газу, постачала фруктами i соками в такiй кiлькостi, яку одна людина не має фiзичної змоги поглинути. Якось Катя перетнулася з його мамою, швидко з нею порозумiлась, причому настiльки швидко, що сьогоднi рано мама впевнено сказала: «Катя — хороша дiвчинка. Дивись, Вiтiку, дивись, синок…». Ну, а сама Катя недвозначно натякала: доглядатиме за ним i вдома.

Щоправда, Вiктор не уявляв, коли повернеться додому. Лiкарi нiчого конкретного не кажуть. Хоча, прийшовши до тями та згадавши все, вiн уже через день почав активно видужувати. В усякому разi, гiрше, нiж було, Шамрай себе не почував. Та лiкар має намiр тримати його тут бодай до кiнця наступного тижня. I нехай грудень лише почався — Вiктор однаково заявив про свiй протест, якщо його триматимуть у лiкарнi аж до новорiчних свят чи до Миколая.

Що вiдбувається з Тамарою i як складеться її доля, не знав нiхто.

Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.

Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо — його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.

Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.

Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…

Або не може.

9

Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.

А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.

Телефонувала Сергiєва дружина.

— Так, Людо, — Березовська позiхнула.

— Я тебе розбудила, вибач…

— Нiчого. Я вже не спала, — збрехала Кiра, зафiксувавши восьму десять ранку на циферблатi настiнного годинника. — Лежала, думала…

— Ось я теж лежала i думала. Слухай, Кiро, хоч ти можеш зi мною поговорити?

— Що значить — хоч я? Нiхто бiльше не може?

— Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?

Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала — Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi — родиннi проблеми Бражникiв.

Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.

— Гаразд. Давай я тобi все розкажу.

— Все?


— Ну, всього нiхто нiкому нiколи не розкаже. Але по основних моментах лiкнеп зроблю. До мене приїдеш чи десь зустрiнемося?

— Знаєш, — Люда витримала невеличку паузу, — вибач, що смикаю тебе… Можеш приїхати до нас? Заодно поснiдаєш. У тебе ж у хатi крiм отих чаїв з бур’яну немає нiчого, мабуть.

Готувати Кiра Березовська справдi не вмiла i не любила. Радше навпаки: не любила, тому й не вмiла. I часом ловила себе на думцi: вона не знає, якою на смак мусить бути добре приготована страва. Бо навiть звичайну яєчню з пiдчеревиною, засмажену на сковородi хоч Людою Бражник, хоч кухарем пересiчної забiгайлiвки, якого вiдвiдувачi нiколи в очi не бачать, Кiра не могла порiвняти з творiнням власних рук. Через те давно облишила спроби витрачати час бiля плити, готуючи щось для себе. Купувала напiвфабрикати, до яких треба докладати мiнiмум зусиль. А те, що замороженi котлети чи пельменi швидкого приготування псують фiгуру, її не стосувалося: Кiра Березовська нiколи й не стежила за своєю фiгурою.

Тому вона навiть не поцiкавилася, що в приятельки на снiданок. Головне: не треба витрачати дурний час на те, аби приготувати собi щось задля наповнення шлунку.

— Добре. Зараз буду.

— Коли приблизно?

— Я щойно встала. Треба цiлком прокинутися, зiбратись… У тебе що, званий снiданок, треба бути точно в призначений час? Година, пiвтори, десь так…

10

На снiданок Вiктор Шамрай їв млинцi з м’ясом.

Катя, викладаючи гостинцi в пластикову тарiлку, розповiдала: батьки передали з села гостинцi, вона вчора цiлий вечiр вiдварювала свинину, смажила цибульку, тодi перемелювала м’ясо з цибулею ручною м’ясорубкою, нарештi — пекла млинцi, загортала в них начинку, i все це для бiльшого ефекту трошки потримала в духовцi. Сусiда Шамрая по палатi, пенсiонер-вiдставник дядько Микола, за спиною Катерини робив хлопцевi красномовнi жести, пiдморгував, показував великого пальця.

— Смачно? — поцiкавилася Катя Гуга, коли Вiктор вiдправив до рота половину млинця.

— Угу, — буркнув Шамрай.

— Дядьку, будете? — Катя повернулася до вiдставника.

— Куди ж без мене, Катрусю! — дядько Микола широко посмiхнувся, вiдразу перетворившись на значок смайлика. — Колись у нас були дуже вiдповiдальнi навчання, i один придурок-солдатик ледь себе не спалив…

— Де ви служили, дядьку? — ввiчливо поцiкавилася Катя.

— В пожежних вiйськах! — охоче вiдповiв дядько Микола, а Вiктор почав впадати в тиху панiку: про свою службу в пожежних вiйськах, а потiм — про викладання основ цивiльної оборони студентам, а здебiльшого — студенткам Житомирського педагогiчного iнституту, його сусiд мiг говорити, здається, навiть увi снi. — Значить, запалив себе молокосос. Ну от я, як командир, кинувся рятувати. Врятував, але i сам трошки постраждав. Де — не покажу, але ти, Катрусю, сама пойняла…

Катя поклала йому три млинцi в окрему тарiлку i вiдставник почав їх активно їсти, при цьому не перериваючи приємних спогадiв:

— Оголосили менi, значить, подяку, як положено. I поклали в госпiталь. Вiйськовий, — уточнив дядько Микола. — Ну, а в тому госпiталi на кухнi одна така ляля борщик варила… Ти, Катрусю, все пойняла, скажи?

— Скажу, — кивнула дiвчина.

— Ось. I значить, закрутилось у нас iз нею тойво. Розумiєш, у неї вибору особливого не було. Бо в нашому вiддiленi всi лежачi, ну почтi всi. А я не просто ходячий, я ого-го, який ходячий! Словом, там усе нормально складалося. Для чого я це говорю: моя повариха для мене такi налисники спецiально пекла! Домашнi яйця, домашнiй сир, сметанка своя! — вiдставник смачно заплямкав масними вiд Катиних млинцiв губами. — Правда, в нас так нiчого не вийшло бiльш серйозного. Вона ж знала, що у мене жiнка є. Так, капнула сльозою, коли я виписувався…

— Вам, дядьку, жiнка їсти хiба не носила? — поцiкавився Вiктор.

— Носила, — визнав дядько Микола. — Але не те. I не таке. Знаєш, як воно буває: завжди знаходяться баришнi, котрi хочуть засмажити спецiальному мужчинi налисники. Пойняла мене, Катрусю?

— Все вона зрозумiла, — Шамраєвi зараз було не до спогадiв вiдставного пожежника, тим паче — не до ексклюзивних Катиних налисникiв.

Схоже, це помiтила не лише Катерина. Сусiда теж вiдчув напругу в голосi Вiктора. Тому згорнув спогади, пiдвiвся i почовгав у сусiдню палату, де збиралися преферансисти. Вони постiйно ганяли вiд себе занудного дядька Миколу: крiм того, що грав надто добре, то ще й пiд час гри морочив всiм голови та iншi частини тiла своїми вiйськово-пожежними рефлексiями.

Коли Вiктор i Катя лишилися самi, Шамрай теж вiдставив тарiлку з недоїденими млинцями.

— Не смачно? — дiвчина зрозумiла цей жест по-своєму.

— Тут iнше, — Вiктор не знав, з чого почати розмову i взагалi — чи треба починати якусь подiбну розмову з Катериною.

— Голова болить? — дiвчина простягнула руку, спробувавши покласти долоню йому на лоба, та Шамрай роздратовано смикнув головою.

— Нормально все з головою. Або… Коротше, не знаю…

— Я можу допомогти? — пiсля короткої паузи запитала Катя Гуга.

Тепер настала черга Вiктора думати.

— Взагалi — нi, — чесно сказав вiн теж пiсля паузи. — Але є одна людина, яка, думаю, може. Зможеш нарити телефон тiєї жiнки з прокуратури? Ну, слiдча, приходила тут… Бачила її?

— А-а, таке страшко! — Катя склала в два колечка вказiвний та великий пальцi рук, приставила їх до очей, зобразивши окуляри. — Оця?

— На собi не показуй, — буркнув Вiктор. — I чому — страшко? Нормальна людина… жiнка… Так! — вiн мотнув головою, мов кiнь. — Звати її Кiра Антонiвна. Прiзвище — Березанська… наче… Або Березовська, тепер не згадаю, раз тiльки чув. Знайдеш її?

— Сьогоднi? — здивувалася Катя.

— Бажано. Розумiю, недiля, вихiдний i все таке… Завтра простiше було б… Тiльки, Кать, менi сьогоднi треба… Кров з носа.

Дiвчина якусь мить подивилася на Вiктора, а тодi, стрепенувшись, почала порпатись у сумочцi. Витягла телефон, щоденник, записник, поклала все це на колiна.

— Це ж кругом дзвонити треба…

— Кать, невже з твоїм досвiдом не можна знайти в Житомирi мобiльний номер слiдчого Житомирської прокуратури?

— Мабуть, можна… А з моїм мобiльником — нi, — дiвчина показала йому телефон. — Там десять гривень лишилося на рахунку. Корпоративна безлiмiтка — в редакцiї. Сам же знаєш, виносити її заборонено останнiм часом, криза й економiя…

— Катько… Я прошу тебе… Катько, — дiвчинi здалося: ще трохи — i Шамрай зiрветься на зовсiм не чоловiчу iстерику. — Мотай в офiс. Тебе пустять в недiлю. Сiдай на телефон i шукай. Справдi, це дуже важливо.

— Для тебе? — Катя Гуга раптом збилася на шепiт.

— Для мене, — кивнув Вiктор. — Це ж просто, Кать. Кiра Антонiвна, слiдчий чи слiдча нашої прокуратури.



11

Плов у Люди вийшов смачним.

Навiть Кiра, котра не часто отримувала вiд їжi задоволення, це оцiнила. Дiтей удома не було — син i дочка Сергiя Бражника були вже достатньо дорослими, аби недiльними ранками киснути пiд одним дахом з батьками. Гостя вiдчувала: хазяйка хотiла почати неприємну для неї розмову ще з порога, та роки життя з сищиком навчили Люду стримуватись i терпляче чекати. Натомiсть сама Кiра хоч i знала, що сказати, поки не вирiшила, як треба це казати. Через те збиралася з думками, теревенячи про вiдсторонено-жiноче, i лише коли Люда запропонувала чаю, почала:

— Добре. I до справ.

Людмила насипала в заварник дешевої чорної заварки, клацнула кнопкою електрочайника.

— У тебе трав’яних зборiв нема?

— У нас їх не п’є нiхто. За що Сергiя виганяють, Кiро?

Березовська вiдсунула тарiлку. Люда прибрала її зi столу в мийку, повернулась на своє мiсце, запитально глянула на гостю.

— Не все так трагiчно, — обережно почала Кiра. — Його не виганяють. У вiдставку пiде. Через це поранення… I взагалi…

У нього три поранення, не рахуючи останнього. До вислуги йому ще шiсть рокiв чи скiльки там… Вiн не iнвалiд, може працювати.

Чайник закипiв. Люда знову пiдхопилась, залила заварку окропом, закрила кришечкою, знову всiлась навпроти гостi.

— Ти так захищаєш чоловiка, наче я його в чомусь звинувачую, — промовила Березовська. — Наче офiцер мiлiцiї його класу та з його досвiдом роботи в розшуку довго ходитиме без роботи навiть у Житомирi. I навiть пiд час цiєї кризи… Не переживай. Не пропаде.

— Пропаде, — вперто сказала Люда. — Зi своїми принципами — пропаде. Ти ж знаєш його.

— Ти теж знаєш. Причому — набагато краще. З усiх бокiв, — зауважила Березовська. — Дивно iнше: як твiй Бражник зi своїми принципами досi в мiлiцiї тримався. Тiльки тепер прорвало…

— З такими принципами, Кiро, мiй Бражник буржуям потрiбен ще менше, нiж рiднiй мiлiцiї. Його ж викинули, викинули!

— Раз ми з тобою згадуємо про його принципи, значить, розумiємо, чому так сталося. Насправдi, Людо, так мусило статися вже давно.

— Ось я i прошу тебе: поясни, чому це сталося саме тепер. I як це сталося. Бо про причину я здогадуюсь.

Нервуючи, Людмила встала, розлила чай по чашках, кинула собi три ложечки цукру, розмiшала, зробила великий ковток, закашлялась. Кiра теж встала, поплескала її по спинi. Тодi сперлася на кухонне пiдвiконня, схрестила руки на грудях.

— Гаразд, починаємо рахувати причини. Капiтан Бражник нiкого не поставив до вiдома про свiй намiр поїхати в те прокляте Пiдлiсне. Формально це можна трактувати як порушення. Вiн займався особистими справами в службовий час. Було б бажання, управлiння власної безпеки може звинуватити Сергiя у виконаннi якогось замовного розслiдування. Бражник — один з небагатьох, якщо не єдиний, хто не вписався в жодну подiбну заказуху. Iншим не заважав, проте сам до таких тем близько не пiдходив. Принципи, еге ж?

Людмила мовчки кивнула, обхопивши двома руками теплу чашку.

— Не доведуть, — погодилася сама з собою Березовська. — Кровi попсують — так. Але пiдемо далi: стрiлянина в Пiдлiсному. Капiтан Бражник застосував для самозахисту зброю, стрiляв на ураження. В результатi вiн посприяв викриттю та знешкодженню розгалуженої злочинної групи. Ось тiльки застосував Сергiй не табельну зброю. Звiдки в нього пiстолет? Згодна, майже весь оперативний склад карного розшуку має такi стволи на озброєннi. Вони знайденi пiд час обшукiв та не заявленi, прихованi. Значить, злочинець, у якого це вилучено, свого часу не притягувався за незаконне зберiгання вогнепальної зброї! Це — серйозна стаття, i Сергiй Бражник, зловживаючи службовим становищем, злочинця з-пiд кримiнальної вiдповiдальностi вивiв! Ось уже два порушення. Формальних, згодна. Але все одно — два! — Кiра красномовно показала Людмилi два пальцi.

— Хiба за це…

— Не тiльки за це! — перебила її Березовська. — Я знаю випадки, коли з мiлiцiї вилiтали за два патрони в ящику робочого столу! Вилiтали не лише негiдники, а й нормальнi люди, якi перестали влаштовувати на своїх мiсцях начальство рiзних рiвнiв. Не конче мiлiцейське. Образив нормальний мент депутата або тугого бiзнесмена, у яких, до того ж, кiнцi в Києвi, на Грушевського чи на Банковiй, — все! Як кажуть у таких випадках нiмцi — на вiкiнштейн!

— Але ж… Це страшно, Кiро! Не можна так жити…

— Можна. I живуть! — вiдрiзала Березовська. — Дивно чути такий наїв вiд дорослої розумної жiнки. Сильної жiнки, дружини ветерана радянських та бандитських вiйн. Я нiчому не дивуюсь, i ти не дивуйся! Порушення iнструкцiй, самочинство, незаконна зброя — тiльки приводи згадати ще вiночок рiзних грiшкiв. Всi разом вони можуть тягнути на службове розслiдування, чим мiлiцейська власна безпека охоче займеться. Нариє зловживань, можеш бути певна. I тодi гiрше буде! Тому, Людо, начальник i запропонував Сергiєвi звiльнятись. Не за власним бажанням, але i не за статтею. Його не виженуть з вовчим квитком, розумiєш? — Людмила промовчала. — Бачу, розумiєш. Твiй чоловiк теж не дурний. Краще так пiти, нiж почати боротися невiдомо за що — i все одно пiти. Тiльки в цьому випадку — не просто пiти: пiд фанфари загримiти! Зрештою, — сказала Кiра, нiби пiдводячи риску пiд цiєю розмовою, — Сергiй аж надто добре знає мiлiцейську систему зсередини, аби бути готовим з неї вийти без втрат для себе. Бо в нашому з ним, та й з тобою, Людо, життi змiн ще прагнуть, але бажання спробувати змiнити щось власними руками вже нема. Ясно?

— Ти… Ти вважаєш, це правильно?

— Що саме?

— Ну… Що Сергiй не бореться… За себе…

— Вiн якраз за себе i бореться. Не за кадрове здоров’я рiдної мiлiцiї бореться, а за себе, — заспокоїла приятельку Кiра. — Ще — за вас трьох. Йому простiше пiти так, як пропонують. Вчепляться, почнуть вiдверто виживати, тiльки гiрше стане. Для всiх.

Жiнки знову замовкли, i Березовська вiдчула — тепер стає тут зайвою.

— Дякую, — вона ступила крок до кухонних дверей.

— Почекай, — зупинила її Людмила. — Щось таке я, чесно кажучи, хотiла почути. Бачу, тi, хто треба, все зрозумiють. Кiро… Словом… Давай ти приляжеш — в залi на диванi подушка i плед. Подрiмай кiлька годин. В обiд до Сергiя разом з’їздимо, плову йому вiднесемо. Ти як?

Кiра чекала на дзвiнок. I не на один.

— Добре. А то так нагодувала — справдi йти не хочеться.

Свiй зовсiм уже вистиглий чай вона так i не випила.

12

По обiдi в лiкарнi стояла недiльна тиша.

Жiнки надто старанно намагалися говорити з Бражником про що завгодно, крiм його звiльнення з мiлiцiї. Сергiй вiдчував це, i був вдячний дружинi й Кiрi: вiн сам зараз не бажав давати комусь непотрiбнi пояснення i зайвий раз обсмоктувати це питання. Навпаки, пiсля розмови з начальником йому раптом стало так спокiйно, як не було вже давно. Дивно — навiть сон почав швидко налагоджуватись: вiдколи вiн у лiкарнi, здебiльшого спав, у перервах мiж сном даючи байдужi пояснення купi народу — вiд слiдчого прокуратури, якому доручили «справу Пiдлiсного», до київського полковника з мiлiцейського главку.

Мiж iншим, цей полковник виявився цiлком нормальним мужиком. Навiть анекдот смiшний розказав на прощання.

Бражник саме почав переказувати його Людмилi й Кiрi, коли ожив мобiльник Березовської.

— Слухаю! — буквально вигукнула вона в трубку, тут же протягнула з помiтним розчаруванням: — Так, здрастуйте, Вiкторе…

Якийсь час вона мовчки слухала.

— По телефону не можна? Тодi гаразд, я саме в лiкарнi, тiльки в iншому корпусi. Пiдiйду.

— Шамрай? — запитав Сергiй, коли слiдча вiдключилася.

— Шамрай.

— Чого хоче?

— Каже — серйозна справа. Доведеться йти. Побудеш ще, Людо, чи…

— Побуду, побуду, — заспокоїла Людмила. — Треба ж тебе на обiд забрати…

13

Вислухавши Шамрая, Кiра Березовська зрозумiла: обiду в неї сьогоднi не буде.

— Чому ранiше мовчав? — запитала суворо.

— Не думав, що це важливо, — Вiктор здвигнув плечима.

Аби не тривожити пообiднiй сон вiдставного пожежника, вони вийшли з палати i тепер стояли бiля зелено пофарбованої стiни в порожньому коридорi.

— Чого ж зараз вирiшив, що важливо?

— Тома тут… Ми ж в одному вiддiленнi… Ось… Я пробував з нею поговорити. Вона вперто каже: нiчого з аномальної зони не пам’ятає. I взагалi, з пам’яттю в неї…

— Знаю, — рiзко перервала Березовська. — Ближче до тiла.

— А ви… чи не ви?… Ви, здається… Неважливо… хтось обмовився, що на Тому нiхто не нападав. Слiдiв насильства, крiм ґулi на потилицi, немає. Та й ґуля там — ґулька… Але вона щось бачила. Iнакше б тi, хто мене викрав i обробляв за мiстом, не старалися б так. В лiкарнi бiля Томи тодi мiлiцiонер стояв, охорона…

— Тепер нема.

— Нема.

— Нiкого зi своїх… — згадавши про ланцюг i собаку, Березовська на мить затнулася, стараннiше добираючи слова, — зi своїх, е-е… кривдникiв ти за цей час тут, у лiкарнi, нiкого не бачив?



— Я б сказав.

— Отже, не бачив?

Вiктор похитав головою.

— Значить, ти думаєш: тi… люди вирiшили, що Тамара проговорилась як не мiлiцiї, то тобi про побачене в Пiдлiсному?

— Так. В Пiдлiсному… Або десь поруч…

— Вони зрозумiли свою помилку?

— Хрiн їх знає.

— Ще одне: ти хоч одного з них запам’ятав?

— Одного — точно. Того, який назвався людиною з карного розшуку… Тiльки одного й розгледiв. Бачив менше хвилини, та нiколи вже не забуду. Наволочку ж на голову, казав же… Вiн менi, мiж iншим, навiть снився вчора.

— В кошмарному снi?

— В якому ж iще?

— Там ти його перемiг?

— Я тiкав. Вiрнiше, хотiв тiкати. Ноги вгрузали, не мiг рухатися…

— Поганий сон, — визнала Кiра. — У тебе ще тривоги багато. Нервова система… Хоча нiчого в цьому дивного немає. Так, до справ: ранiше ти його точно не бачив?

— Сто пудiв.

— Словесний портрет скласти можеш?

— Постараюсь. Вiн такий чорнявий…

— Стоп! — зупинила Березовська. — Не менi. Повертайся в палату. Тамарi поки нiчого не кажи. Спробую швидко щось придумати.



14

Бражник заявив: нереально.

Недiля сьогоднi, нiкого знайти не вдасться, тим бiльше — з експертiв. Мовчки вислухавши його, Кiра глянула на Людмилу, котра, вiдчуваючи себе зайвою i розумiючи, що вiдбувається щось важливе, сидiла тихенько, а тодi простягнула Сергiєвi свiй телефон.

— Набирай.

— Кого?

— Кого треба — того й набирай. До кiнця дня менi потрiбен фоторобот. Чорнявих негiдникiв у Житомирi та околицях немало. Домовляйся, це реальний шанс.



— Для кого? Для чого?

— Не знаю. Тiльки сам бачиш: Тамара щось свiдомо приховує.

— Думаєш, вона грається у втрату пам’ятi?

— Все може бути. У людини є право не хотiти пригадувати. Але у нас с тобою поки що є обов’язок дiзнаватися, що саме приховують люди. Дзвони, дзвони, не гуляй, рахунок я вчора поповняла.

Зiтхнувши i якось навiть винувато глянувши на Люду, Сергiй Бражник пiдвiвся, зручнiше вмостив подушку пiд спиною i взявся за телефон.

15

Лiкаревi Кiра потiм подзвонила сама.

Вiн дозволив забрати Шамрая з лiкарнi до вечора.

А глибоко пiд вечiр знайомий кримiналiст, роблячи особисту послугу Бражнику, нарештi сконструював такого фоторобота, з яким погодився Вiктор.

Стовiдсоткової схожостi комп’ютернi фотороботи не дають. До того ж свiдок, хоч i клянеться нiколи не забути злочинця, все ж таки бачив його, як не крути, секунд тридцять-сорок… добре, нехай хвилину, але не бiльше. Причому Шамрай не роздивлявся обличчя незнайомця спецiально.

Тим не менш, фоторобот вийшов, на переконання Вiктора, дуже схожий.

Це пiдтвердилося за кiлька годин.

Кiра сама, здається, розгледiла в чоловiковi, який назвався працiвником карного розшуку, дуже знайомi риси. Але, аби пiдтвердити свої пiдозри, знову потурбувала Сергiя в лiкарнi. А у капiтана Бражника навiть сумнiвiв не було.

Лишалося знайти серед дiлових паперiв Кiри фотографiю того, на кого може бути схожим обличчя з фоторобота.

Ця людина не любить свiтитись, як i той, на кого вiн працює. Проте фотографiї пiдозрюваних у вбивствi завжди повиннi бути пiд рукою у слiдчого та опера-сищика. Навiть якщо пiдозрюваний не фотографувався спецiально для архiвiв мiлiцiї чи прокуратури.

Коли Кiра знайшла потрiбнi фотографiї i, не дивлячись на дуже пiзню годину, пройшла у палату до Вiктора й показала їх журналiстовi, той вiдразу впiзнав у своєму викрадачi Антона Коновалова.

Довiрену особу Акули Дена. Його вiрного охоронця.



16

Перший мороз не протримався довго.

Погода знову стала непевною i цiєю непевнiстю дратувала людей, i без того роздратованих постiйними повiдомленнями про фатальну кризу i обiцянками: все буде або погано, або ще гiрше.

Понедiлок, восьме грудня, для слiдчої Житомирської мiської прокуратури Кiри Антонiвни Березовської почався, на вiдмiну вiд стурбованих тотальним зубожiнням громадян, дуже добре. Бо на гачки, закинутi нею напередоднi, клюнуло.

Вже до полудня вона мала iнформацiю з рiзних джерел, яка, хоч i була поки що поверхневою, цiлком влаштовувала Кiру. Iнтуїцiя та досвiд пiдказували: ось вони, тi картинки, яких так не вистачало для складання повного та цiлiсного уявлення про те, що ж насправдi вiдбувається i головне — як до всього треба ставитись.

До вечора ще далеко. Решту часу Березовська провела, зачинившись у кабiнетi та наводячи на основi отриманих вiдомостей певнi довiдки. Результат понедiлкових зусиль заспокоїв Кiру: тепер вона не просто готова сказати, хто винен, а й навiть знала, що робити. I головне, чого робити не варто в жодному разi.

Тому, зробивши ще кiлька дзвiнкiв i залагодивши останнi на нинiшнiй день справи, Кiра Березовська старанно зачинила сейф, вдягнулася, закрила кабiнет, вийшла з прокуратури, неуважно вiтаючись чи прощаючись iз колегами, котрi траплялися по дорозi, сiла в маршрутку i поїхала в лiкарню.

Тамару Томiлiну вона застала в палатi. Лежачи, дiвчина гортала товстий глянцевий журнал. Побачивши вiдвiдувачку, Тома вiдволiклась вiд свого заняття, котре помiтно занудило її, навiть пiдвелася слiдчiй назустрiч. Двоє сусiдок по палатi припинили теревенi, дивлячись на жiнку з непiдробною цiкавiстю: вони знали, хто така Кiра Березовська.

— Добрий вечiр, Тамаро, — кивнула Кiра, зробила вiтальний жест у бiк iнших присутнiх. — Як ви тут?

— Не знаю, — дiвчина стенула плечима. — Нормально… мабуть…

— Ось i лiкар каже — нормально, — губи Березовської зобразили щось схоже на посмiшку. — Настiльки нормально, що вiн дозволив менi забрати вас сьогоднi звiдси.

— Вам? Забрати мене? Сьогоднi? — Тома нiчого не розумiла.

— Менi, — пiдтвердила Кiра. — Наскiльки я знаю, до вас нiхто з родичiв чомусь не ходить. Хоча родичi у вас є, але далеко. Я дiзнавалася…

— Для чого? — у голосi Томи дзенькнула ворожiсть.

— Робота у мене така, — обмежилася Кiра цим поясненням. — Про все iнше поговоримо не тут. Потрiбнi документи заберете завтра, лiкар їх пiдготує.

— Документи?

— На виписку, — кивнула Березовська. — Далi лiкуватися почнете амбулаторно. Вам розкажуть як. Тримати вас у стацiонарi немає сенсу. Однаково прогресу нема, ознаки амнезiї наочнi, по всiх iнших параметрах ви цiлком здорова людина. Збирайтеся. Оскiльки у вас тут, у Житомирi, нiкого немає, а саму вас вiдпускати не хочеться, я висловила бажання вас супроводжувати. Лiкар не заперечує.

Тепер Тамара виглядала розгубленою.

— Ну… а до завтра не можна почекати?

— Завтра нiчого не змiниться, — Кiра заговорила тоном, який виключав заперечення. — Вас так само немає кому супроводжувати, вдень я працюю. Все, все, покваптеся, Томо.

— Чому… куди так поспiшати? — дiвчина далi не розумiла.

— Ось це я вам поясню трошки пiзнiше. Тiльки не тут, ясна рiч. Збирайтеся, збирайтесь.

Речi дiвчини висiли тут же в палатi, на вiшаку в шафцi. Пiд не менш здивованими вiд такого поспiху поглядами сусiдок Тамара стягнула через голову простенький светр, вибралася зi спортивних штанiв, вдягнула джинси, другий, теплий пiд горло светр, у якому вона збиралася їхати в Пiдлiсне i в якому її знайшли. Потiм — теплий плащ. Голова лишилась простоволосою.

— Документи, грошi є у вас тут?

Тамара кивнула головою.

— Тодi вперед, поїхали.

На вулицю вони вийшли мовчки. Замiсть того, аби йти до зупинки маршрутки, Кiра впевнено пройшла до бровки тротуару, виставила руку вперед, голосуючи, зупинила таксi. Назвавши свою домашню адресу i навiть не торгуючись, вона повернулась до Томи, котра, далi виглядаючи розгубленою, тупцяла на мiсцi.

— Їдемо, їдемо.

Тамара слухняно вмостилася на заднє сидiння машини, i лише коли вони вийшли бiля будинку Березовської, не витримала:

— Я хочу знати, що вiдбувається.

— Нiчого особливого. Нiчого страшного. Нiчого небезпечного для вас. Досить? — спокiйно вiдповiла Кiра.

— Досить, — погодилась Тамара i додала: — Поки що.

— Прекрасно. Тодi ходiм. Поясню все, коли зайдемо до хати.

Пiднявшись лiфтом на потрiбний поверх i вiдчинивши дверi своєї квартири, Березовська гостинним жестом запросила Тому вперед. Зайшовши за нею, ввiмкнула свiтло в передпокої, зачинилася, кивнула на вiшак:

— Роздягайтеся. Ви в себе вдома.

— У мене iнший дiм, — уточнила Тома.

— Знаю. До недавнього часу — бiльш комфортний та затишний. Подарунок, правильно?

— Яке вам дiло! — дiвчина, очевидно, готова заводитися з-пiв оберту, коли торкаються болючої для неї теми, якою, поза сумнiвом, був Григорiй Пiддубний i його нагла смерть.

— Абсолютно нiякого! — Кiра жартома пiднесла руки догори. — Здаюся, здаюся. Проте не обiцяю, що бiльше не буду. Для цього ж ми сюди i приїхали.

— Для чого?

— Поговорити. Проходьте в кiмнату.

Тiльки тепер Тома звернула увагу: з-пiд причинених дверей, що вели до єдиної кiмнати, пробивалася тоненька смужка свiтла. Або хазяйка забула вимкнути настiльну лампу, або в тiй кiмнатi ще хтось був. Скинувши чоботи i плащ, Тамара штовхнула дверi i пройшла до кiмнати.

У крiслi пiд настiльною лампою примостився журналiст Вiктор Шамрай. На колiнах у нього лежали папери, перемiшанi з газетами.

— Ви знайомi, — нагадала Кiра, ставши в дверях за спиною гостi. — Велике свiтло ввiмкнути?

— Як хочете, — повела плечима Тамара. — Якщо вас влаштовує така театральщина…

— Стоп! — Березовська клацнула пальцями, i в цьому клацаннi вчувалося щось переможне. — Ви самi сказали це слово — театральщина! Я вас за язик не тягнула.

— Вибачте, але все, що зараз тут вiдбувається, справдi нагадує театр. Провiнцiйний i дуже дешевий, — тепер Тамарi вже не було перед ким стримувати накопиченi емоцiї.

— Дуже добре ви вiдгукуєтесь про рiдний театр, — якимось дивним тоном промовила Березовська. — Дуже добре, Томо. Раз провiнцiйнi театри такi дешевi, чому ж ви так палко хотiли грати саме в рiдному, провiнцiйному, житомирському? Та ще й уроки брали в однiєї вiдомої акторки. Цi уроки, бачу, дуже допомогли. Я навiть дивуюсь, Тамаро.

— Я теж, — озвався зi свого мiсця Шамрай.

— Чому… чому ви дивуєтесь? — Тома мимоволi теж стишила голос.

— Дивуюся, що ви передумали бути актрисою. У вас талант. Добре виходить. Та й фантазiя нiчого собi. Сiдайте, поговоримо.

Тамара Томiлiна слухняно опустилася на софу.



17

Тепер стояла тiльки Кiра Антонiвна Березовська.

Вирiшивши зберегти iнтимнiсть обстановки, жiнка залишила освiтлення таким як є, зняла окуляри, подихала на них, старанно витерла скельця, готуючись говорити, вдягнула їх i повернулась до Вiктора.

— Тiсний свiт, скажiть? Це я про Галину Григорiвну, про Горбанську. Я ж мiсяць тому з нею познайомився, навiть статтю написав. Вона у нас з Космосом тепер контактує, ти не знала, Томо?

— Я читала, — коротко вiдповiла дiвчина. — Я взагалi останнiм часом уважно читала вашу газетку. Менi шкода Галини Григорiвни. Не думала… Давно таке з нею?

— Не знаю. Я не лiкар, — вiдповiв Вiктор.

— Але рокiв п’ять тому, коли Горбанська займалася з вами, вона вважала вас дуже талановитою дитиною i готувала до вступу в театральний iнститут. Вона була бiльш притомною, чи не так? — швидше констатувала факт, нiж запитала Кiра. — Бачите, як воно в життi сплiтається: спочатку Вiктор, виконуючи професiйну роботу, познайомився з учителькою, потiм, причому дуже скоро, з її ученицею. Прикметно, що обидвi виявилися, м’яко кажучи, того, — Березовська постукала пучкою зiгнутого вказiвного пальця по лобi. — Шамрай звик мати справу з такими людьми, вислуховувати подiбнi iсторiї. Друкуючи їх, газета непогано, як для Житомирщини, заробляє, i мiцно тримається на ногах. Криза на вас точно не позначиться, правда, Вiкторе?

— Так точно, — погодився Шамрай. — Коли непевнi часи, наш народ здебiльшого саме таке читає. Вiдповiдей шукає. Не полiтикам же вiрити, їй-Богу…

— Неправильно, але мудро, — кивнула Березовська. — Коли реальний свiт хапає за горло, тисне на мозок i жити в ньому стає неможливо, люди свiдомо чи пiдсвiдомо тiкають у свiт паралельний. Наприклад, ви, Вiкторе. Ви ж саме так i вчинили чотири роки тому. Можна двома словами розказати Тамарi вашу iсторiю? Без того, що трапилося з вами влiтку двi тисячi четвертого, я б особисто нiколи не вирахувала, що пережила Тамара восени двi тисячi восьмого, цiєї осенi. А отже, як наслiдок, я б нiколи не дiзналася, що з нею трапилось.

— Хiба «пережила» i «трапилось» — не суть одне й те саме? — Тамара далi почувалася не дуже впевнено, бо не знала, до чого все це вiдбувається i чим воно небезпечне для неї. Одначе трималася вже не так скуто: все ж таки вiдчувала себе причиною усiх подiй.

Дiвчинi, котра колись хотiла стати актрисою, дуже подобалося знаходитися в центрi загальної уваги. Нехай загал i складався лише з двох людей, з якими Тома знайома побiжно: справжнiй актор навряд чи особисто знайомий iз кожним зi своїх глядачiв.

— У вашому випадку, Томо, нi. То як, Вiтю, ви не проти витягти скелет iз шафи?

Шамрай махнув рукою.

— Я справдi коротко. Чотири роки тому ось цей молодий чоловiк став жертвою нападу. Аби змусити його мовчати про одну некрасиву iсторiю, Вiктора тримали на ланцюгу в темному погребi цiлу добу. З метою пригнiтити його волю. Злочинцям це вдалося. Не треба засуджувати його, Тамаро, на його мiсцi в наш час може опинитися кожен…

— Та я нiчого… — тепер Тома глянула на Вiктора винувато, наче випадково застала його за заняттям, яке вiн чомусь вважав непристойним i ховався вiд стороннiх очей.

— Переживши сильний стрес, Вiктор з головою поринув у паралельний свiт. Бiльше його нiчого не цiкавило, вiн принципово тiкав вiд реальностi, яка в один момент стала для нього страшною. Але за тиждень пiсля вашого, Томо, загадкового зникнення i не менш загадкової появи, але вже —з частково втраченою пам’яттю, на Вiктора знову нападають. Його викрадають у чому був iз власної квартири. Тобто, з його дому, його фортецi. Його завозять до лiсу, пресують i — увага, Томо, — пригадують йому всю ту iсторiю чотирирiчної давнини. Мовляв, один раз ти вже намагався стати героєм чи щось таке. Я нiчого поки не плутаю, Вiкторе?

Шамрай похитав головою. Зi свого мiсця Тамара не могла чiтко роздивитися риси його обличчя. Здавалось, у крiслi сидить набита тирсою лялька i робить якiсь рухи штучними кiнцiвками, зображуючи живу людину.

— Тодi, чотири роки тому, викрадачами командувала iнша людина. Та й облич своїх вони не ховали. Це я ось до чого: тепер Вiктор бачив лише одного з них, бачив дуже коротко i все одно не впiзнав. Отже, дiяли iншi люди. Проте вони знали, яким вiн почувався приниженим i розчавленим чотири роки назад. Значить, збирали iнформацiю. Для чого? Аби вiднайти найболючiше мiсце i натиснути. Знову — для чого? Адже писати про паралельний свiт є одним з найбезпечнiших на свiтi занять. Ти поринаєш у вигаданий свiт i знаходиш там людей, котрi живуть на своїй хвилi i нiкому не заважають. Шкоди Вiктор Шамрай нiкому завдати не в змозi. Але знову-таки: для чого його пресувати, для чого вишукувати старi таємницi? Вiдповiдь: Тамара Томiлiна, героїня вiдразу кiлькох його найсвiжiших статей, побувала в такiй собi аномальнiй зонi, побачила там щось таке, чого бачити не повинна, i тепер боїться. Проте своїми страхами дiвчина з мiлiцiєю подiлитися не могла, а ось журналiстовi, якому довiрилась один раз, могла цiлком. Є в цьому логiка, Тамаро?

— Не знаю, — вiдрiзала та.

— Давайте разом спробуємо дiзнатися, — тепер Кiра нагадувала шкiльну вчительку геометрiї, яка хоче, аби теорему Пiфагора змогли зрозумiти i довести навiть безнадiйнi тупаки. — Вiктор потiм пояснив: його викрадачiв цiкавило, що ви, Тамаро, йому сказали. Вони чомусь не вiрили у ваше мовчання. Вони конче хотiли дiзнатися, чи бачили ви щось у Пiдлiсному. I якщо бачили — то що саме? Вiктор доводив: у вас амнезiя. Вiн переконував своїх мучителiв у цьому так само палко та вiдчайдушно, як його самого i, без перебiльшення, половину Житомирщини намагались переконати у своїй амнезiї ви. Використавши для досягнення своєї мети чи не найпопулярнiший у нашому краї друкований орган, з яким багато хто рахується. «Неймовiрнi факти», як я дiзналась, протягом останнього року могли досить сильно впливати на думку певної та досить великої категорiї мешканцiв Житомира та областi. Ви, Тамаро, довго i уважно вивчали цю газету, тому i без мене знаєте. I зрозумiли це набагато ранiше за мене. Тому, маючи гарнi акторськi задатки, гострий розум та вмiючи нестандартно мислити, ви старанно симулювали амнезiю. Та оцей мiй здогад не знiмає головного питання сьогоднiшнього вечора: для чого ви це робили? Ну, не надумали зiзнаватися? Чи менi продовжити?

— У вас дуже гарно виходить, — голос дiвчини звучав глухо i тихо.

— Дякую. Тодi рухаймось далi. Цi страшнi люди не могли прийти до вас, бо бiля вас постiйно знаходилась мiлiцiя. Чому? Тому, що ви зникали в паралельному свiтi? Нашiй мiлiцiї хоч би з реальним свiтом впоратись. Отже, чому? Бо ви, Тамаро, дали пiдписку про невиїзд. Ви якимось чином причетнi до кримiнальної справи — вбивства Григорiя Пiддубного, на утриманнi якого, вибачте, жили останнiм часом. Ось тут давайте трошки зупинимося, коли ви не проти…

— Проти! — вигук прозвучав хоч рiзко, але так само неголосно.

— Так нечесно, — Шамраєвi здалося: докiр з вуст Березовської зiрвався щирий. — Нечесно, Тамаро. Ось Вiктор дозволив торкнутися його недалекого минулого. Повiрте, вiн не хотiв би цього згадувати не лише при стороннiх, а навiть наодинцi з собою. Вашого минулого я теж торкнуся лише трошки. Слава Богу, своєю справою я займаюся давно, тому приблизно уявляла, куди i кому подзвонити, аби дещо про вас дiзнатись. Ось, власне, наша i в першу чергу моя помилка: збираючи iнформацiю про оточення вбитого, його друзiв i особливо — ворогiв, вашу персону ми чомусь залишили на пiзнiше. Iнакше про вашу, Тамаро, мрiю стати артисткою я б дiзналася набагато ранiше. Коли маєш справу з людиною, надiленою лицедiйськими здiбностями, починаєш уважнiше прислухатись i придивлятись до її слiв та дiй. Вашi батьки справдi були вiдселенi з Пiдлiсного разом з iншими за кiлька мiсяцiв до вашого народження. Потiм, коли ви пiшли в перший клас, батьки розiйшлися. У кожного з них своє життя, i жоден з них, знову вибачте, навряд чи мiг виконувати батькiвськi функцiї належним чином. Ви з мамою часто переїжджали з мiсця на мiсце залежно вiд того, кого вона обирала вашим наступним, гм, татом. Вам, таким чином, дуже рано захотiлося самостiйностi. Ви пiсля школи перебралися до Житомира, якийсь час мешкали в далекої родички, вона ж i привела вас до Галини Горбанської. Та, своєю чергою, нахвалювала колегам здiбну дiвчинку. Потiм, рiк миючи пiдлогу в житомирському театрi, куди вас вдалося прилаштувати вчительцi, ви час вiд часу виходили на сцену в масовках. Пiсля того, вирiшивши брати штурмом iнститут, подалися до Києва — i провалились. Далi, коли б охота, можна робити припущення, спираючись на розрiзненi факти. Та зараз нам вистачить того, що стриптизерку i за сумiсництвом — повiю на прiзвисько Артистка в одному з київських клубiв випадково надибав Григорiй Пiддубний, — на мить Кiра перевела подих i продовжила: — Вiн не належав до любителiв солоденького. Просто вiзит до того клубу став у той вечiр логiчним продовженням якихось дiлових переговорiв. Як ви, Томо, знайшли до нього пiдхiд — не знаю. Та дуже скоро Пiддубний взяв вас пiд своє крило i привiз назад до Житомира, якнайдалi вiд потворних спокус столичного життя. Багато хто каже, Томо, що ви таки дiйсно вiдчували до Григорiя якiсь почуття. Спочатку — вдячнiсть, потiм — симпатiю, прив’язанiсть, кохання, що це було?

— Все правда. Все, що говорили.

— Чудово. Я переконалась: ви Пiддубному не ворог, навпаки — один з небагатьох друзiв. Вiн багато зробив для вас, зробив би ще бiльше, якби не…

— Досить! — Тамара раптом зiрвалася на крик. — Досить, досить, досить!

Вона затремтiла, кулаки затарабанили по колiнах. Вiктор далi сидiв мовчки.

— Бiльше не буду, — незграбно ступивши до дiвчини, Кiра погладила її по головi i вiдразу забрала руку, немов обпеклася. — Не буду про це… Але до нашої iсторiї ми все ж таки повернемось. Ми зупинилися на тому, що незнайомi лиходiї дуже хотiли про щось вас розпитати, та не могли до вас доступитися. Вчора Вiктор напружив пам’ять i досить докладно описав того, хто керував викраденням. Ця людина, виявляється, дуже добре знайома нашим сищикам. Наприклад, її впiзнав Сергiй Бражник, знаєте, той опер, який вас допитував багато разiв… Це Антон Коновалов, охоронець Дениса Ковалевського на прiзвисько Акула Ден. Знайоме прiзвище?

Тамара Томiлiна не стримала зойку.

— Правильно. Їх слiд боятися. Страшний та ще страшнiший, — погодилася Кiра. — Але дiзнавшись, кого ж ви так цiкавите, я подивилася на все зовсiм iнакше. Коновалов, поза сумнiвом, виконував наказ Ковалевського, пресуючи Вiктора. Значить, Ковалевського якимось чином цiкавить, що ви побачили в Пiдлiсному, в паралельному свiтi, в аномальнiй зонi. Нарештi, за деякими даними, до подiй чотирирiчної давнини, якi вимагали, зокрема, поламати Шамрая i змусити його замовкнути, теж був причетний пан Ковалевський. Ось звiдки його нукер Коновалов знав про тi подiї. Що вкотре пiдтверджує: все в цьому свiтi переплетено в один великий клубок. Такий збiг — випадковiсть. Та чи випадковий iнший збiг: нездорова цiкавiсть, яку виявляє Денис Ковалевський, чи не головний пiдозрюваний у вбивствi банкiра, до особи Тамари Томiлiної, коханки вбитого? А якщо, Тамаро, ми припустимо: вашi пригоди в Пiдлiсному їх зовсiм не хвилювали? Вiтю, будь ласкавий, згадай точно, слово в слово: чого вiд тебе хотiли Коновалов та його пiдручнi?

— Вони хотiли знати, що вона там бачила, — промовив Шамрай, потiм додав: — I ще — де вона була.

— Тепер — увага, — Березовська змовкла, стало раптом зовсiм тихо. Тиша, здавалося, ворушилася i її можна було помацати. — Знаючи, хто такий Коновалов, на кого вiн працює i чиї накази виконує, ми ставимо пiд сумнiв iнтерес цих людей до Пiдлiсного i усiляких аномальних зон. Винiсши це за дужки, ми цiлком справедливо припускаємо: «де вона була» — це не обов’язково в ту нiч, коли Тамара зникла. А «що вона там бачила» — не обов’язково в Пiдлiсному чи iншому паралельному свiтi. Ви, Тамаро, рятуєте своє життя, вигадавши i старанно симулюючи амнезiю. I живете ви доти, доки нiкому не сказали, де були i що там бачили. А були ви, Тамаро, в замiському будинку Григорiя Пiддубного в той день i час, коли його вбили. А бачили ви там, Тамаро, убивцю Григорiя Пiддубного. Хто це — Ковалевський чи Коновалов?

Застогнавши, Тамара Томiлiна закрила обличчя руками i вголос, вже не стримуючись, заридала.



18

Того вечора Григорiй не чекав гостей.

Вони нiчого особливого не планували: звичайна вечеря пiсля трудового дня. Подiбнi вечори траплялися в життi банкiра Пiддубного останнiми мiсяцями частiше нiж зазвичай. Вiдколи заговорили про свiтову фiнансову катастрофу, Григорiй почав працювати чи не вдвiчi бiльше. Хоча Тома навiть не могла собi цього уявити, адже її коханець, точнiше — її коханий i до того гарував, здається, двадцять п’ять годин на добу. Та щойно навантаження збiльшилися, Григорiй почав так планувати час, аби частiше проводити ось такi вечори з Тамарою.

Вона назавжди запам’ятала той теплий вересневий день, коли Гриша назвав цi вечори сiмейними. Навiть зробив на цьому словi наголос, повторив кiлька разiв, вiдчутно смакуючи. Слово це стало для нього чимось соковитим, вiн смакував його, i з кутикiв рота нiби тiк непомiтний прозорий солодкий сiк. Ось так сприйняла сказане i почуте Тома: як освiдчення… i пропозицiю…

Отже, того вечора вони не чекали гостей i саме збиралися примоститися на першому поверсi, в залi з камiном, коли знадвору почувся шум пiд’їжджаючої машини, i майже вiдразу Григорiю подзвонили на мобiльний.

«Чорт! Iди нагору, побудь там. Тебе тут не треба», — розпорядився Пiддубний, i Тома послухалася, швидко збiгла сходами на другий поверх, зайшла в спальню, причинила за собою дверi. Та вже за п’ять хвилин не стрималась — прочинила: знизу голосно заговорили чоловiки, один голос тут же зiрвався на крик.

Наполовину прочинивши дверi, Тома могла, стоячи на порозi, бачити зi свого мiсця частину камiнної зали i те, що там вiдбувається. В центрi стояв Григорiй, спиною до неї. Навпроти махав руками чоловiк, якого дiвчина впiзнала, хоч i не знала особисто. Якось бачила його на одному прийомi в мера, куди Пiддубний дуже не хотiв iти i чесно злиняв, побувши хвилин сорок. Та за цей час з ним встигла привiтатися купа народу, серед них — ось цей вечiрнiй гiсть, Денис Ковалевський. Тодi Гриша привiтався з ним неохоче, механiчно потиснув руку, зате пан Ковалевський довше, нiж належить у таких випадках, тримав банкiра за правицю, нагадував про якiсь можливостi, домовленостi, спiльнi справи. Тамара не зналася на таких чоловiчих речах i, коли чесно, не дуже прагнула.

«Знаєш, як його називають? Акула», — сказав тодi їй Гриша нiби мiж iншим. I обмежився коротким поясненням: «Вiд нього краще триматися далi. Бажано навiть не вiтатися. Кожне привiтання Ковалевський сприймає як жест доброї волi, на голову сяде, скидати — комплексна проблема».

Тепер той, кого називають Акулою, кричав i навiть тупнув ногою. Нагадував про якiсь домовленостi та останнє китайське попередження. На що Пiддубний спокiйно, рiвним голосом вiдповiдав: хоч японське. Все, що вiн хотiв сказати, вiн уже коротко i ясно сказав у офiсi. Дома iншої розмови та iнших вiдповiдей не буде. Нема чого розраховувати на домашню обстановку. Тодi Акула назвав кiлька незнайомих їй прiзвищ, у вiдповiдь почув: «Не треба себе до них рiвняти. Для кожного з них окремi умови. З тобою — жодних справ, ясно? Якщо не зрозумiв тонких натякiв i тебе не влаштовують причини — будь ласка, без причин: пiшов з мого дому на хер!» Акула почав бушувати ще голоснiше, i тодi Григорiй попередив: «Щойно ти подзвонив i сказав, що стоїш пiд дверима, я набрав мiлiцiю. Наряд їде сюди десять хвилин, у тебе, аби пiти на хер, лишилося три».

Пiддубний брехав. Тамара знала: не викликав вiн нiякої мiлiцiї, хоча в околицi всi правоохоронцi знали його i навiть козиряли його машинi. Григорiй блефував.

Раптом Акула простягнув руку до когось, хто стояв поруч, невидимий з її позицiї, i крикнув: «Дай!». Мить — i на Пiддубного нацiлено пiстолет. «Забери, — рiвно промовив Григорiй, а потiм — уже голоснiше: — Геть! Тiкай!» — «Три хвилини? Встигну!» — гаркнув Акула.

I гримнув пострiл.

У першу мить Тома не повiрила. Вона далi думала: гра, мужчини лякають один одного. Та Пiддубний схопився за живiт, поточився, впав на пiдлогу, а Акула простягнув пiстолет назад i люто наказав: «Давай ти! Не гуляй!»

У поле Тамариного зору висунувся ще один, молодший за Акулу. Нацiлив пiстолет. Вистрiлив пораненому в голову.



19

— Вiн?


Кiра простягнула заплаканiй вiд сумних та моторошних спогадiв Тамарi фотографiю. Вона ледь глянула на знiмок, кивнула.

— Ось Ковалевський… Акула… А другий — цей чорнявий, поруч, у крайньому кутку.

— Антон Коновалов, охоронець Ковалевського. Пiзнiше вiн намагався дiзнатися, чи не проговорилися ви Вiкторовi або ще комусь. Вони вас не побачили тодi?

— Побачили, — Тома шморгнула носом. — Я скрикнула, вони пiдняли голови. Акула сказав: там хтось є. Кинувся нагору, я дивом устигла заскочити в спальню, зачинитися зсередини. Вiн почав стукати, ламатися, навiть, здається, стрибав на дверi та дряпав їх… Врятував навiть не той, другий… Гриша врятував… Вiн же менi кричав оте «Геть!» i аби я тiкала… Про мiлiцiю збрехав теж для мене, щоб пiшли швидше, у часi їх обмежив… Повiрили… Бо той, який у голову стрiляв…

— Антон, — нагадала Березовська.

— Антон, — Тома знову схлипнула. — Його голос почула: бос, каже, валити треба скоренько. Терпило, нах, ментiв висвистав, накриють на жмуровi… ну, щось таке. Акула гупнув у дверi носаком: дiстану тебе, суко! Потiм… — вона витерла очi, — потiм вони пiшли. Зовсiм. Я чула, як поїхала їхня машина… I…

— I вирiшили теж тiкати. Мiлiцiї про вбивство повiдомили пiзнiше, змiнивши голос. Ви ж артистка, лицедiйка. Я здогадуюся причину такої поведiнки, але все одно — пояснiть. Хоча б Вiктору.

— Вiн зрозумiє, — Тома глянула на притихлого Шамрая. — Вiн же зустрiчався з Антоном… з убивцею… Якби я викликала мiлiцiю з дому i дочекалася її, довелося б давати пояснення. Значить, називати тих, хто стрiляв у Григорiя. Нiхто не повiрить нi в те, що я вбивць не бачила, нi в те, що я їх не впiзнала. Ви могли б мене захистити?

— Конкретно я? — Кiра для впевненостi тицьнула пальцем себе в груди.

— Ви… Ви найменше… Взагалi… наша мiлiцiя зможе вберегти мене? Я назву убивцю, його затримають. Доказiв, крiм моїх слiв, не буде. Його вiдпустять. Потiм вiн прийде до мене i вб’є. Хiба не так?

— Дивно, — Кiра знала — нiчого дивного, та все ж таки внутрiшньо опиралася цiй викличнiй правдi, дзвiнкiй та безжальнiй, мов ляпас. — Ви ось так вiдразу вирiшили мовчати?

— Не вiдразу… Перша думка — тiкати. Потiм, коли почнуть шукати убивцю, хотiла якось дати знати в мiлiцiю, де саме треба пошукати… — Тома говорила уривчасто, намагаючись скласти думки i речення рiвно, та вони виходили нiби вiдiрваними вiд чогось одного цiлого. — Але свiдчити особисто я навiть не збиралася. Потiм… потiм почалось… Вже тiєї ночi… Як вони вирахували мiй хатнiй та мобiльний номери, не знаю. Цi люди можуть все… Нехай не все — багато. Подзвонили, запитали: чи не я була сьогоднi в будинку покiйного пана Пiддубного… Сказала — нi, не я… Значить, кажуть, ваш покровитель проводив цей вечiр з iншою жiнкою… Значить, кажу, так i є… Ви не знаєте, кажуть, хто то може бути… Нiчого, кажу, не знаю, нiкого не бачила, — вона знову схлипнула: — Навiть кiлька разiв повторила: нiчого не знаю, нiкого не бачила, нiчого не чула.

Шамрай затулив очi долонями, потiм закрив ними вуха, нарештi — приклав їх до вуст.

— Не бачу, не чую, не скажу, — переклала мову жестiв Березовська. — Таку ви позицiю обрали, правда? Зручно… Кохану людину вбивають у вас на очах, i ви нiчого не робите для того, аби…

— Не вам мене соромити! — вигукнула Тамара, знову — крiзь сльози. — Не вам! Не вам! Ви не поставите бiля мене цiлодобову охорону до кiнця мого життя! Хiба що життя буде дуже коротким! Ви думаєте, таких, як цей Ковалевський, легко посадити? Мене пообiцяли дiстати, i дiставали ледь не щодня! Я вимкнула телефони — вони пiдходили до дверей, дзвонили, щось говорили. Я не знала, хто може мене захистити. Але не закон — то вже напевно! Немає такого закону, який захищав би мене! I його теж! — вказiвний Тамарин палець нацiлився на Вiктора.

— Тома права, — озвався Шамрай. — Тодi, коли зi мною… Коли мене… Словом, я хотiв сказати правду, я сказав її. Я навiть гнався за п’яним злочинцем! I де перемога добра над злом? Мене цькували собакою цiлу нiч, а за це, Кiро Антонiвно НIКОМУ НIЧОГО НЕ БУЛО! Хоча ВСI ЗНАЛИ, ХТО ЦЕ РОБИВ! Я не ображаюсь на Тому, бо розумiю її. Вона сама шукала спосiб захистити себе.

— Отже, — мовила Березовська пiсля короткої паузи, дивлячись тепер на Вiктора, — ви, як я бачу, зрозумiли її хiд i всi цi трюки з аномальною зоною.

— Тiльки тепер.

— Я теж не так давно, — вiдповiла Кiра. — Як бачите, фокус майже вдався.

20

Тамара Томiлiна кричала i плакала в трубку: нiчого не бачила, нiчого не знає.

Можливо, їй все ж таки вiрили, бо не поспiшали вживати радикальних заходiв знищення небезпечного свiдка. Раптом дiвчина дiйсно нi при чому? Акула Ден, зiрвавшись, пiдставився, бо бiльшiсть стежок веде до нього. Для чого в цiй iсторiї ще одне вбивство? Та все ж таки, видно, вiрили Тамарi не до кiнця: погрози тривали.

У якийсь момент для того, аби хоч якось вiдволiктися, дiвчина дивилася серiал, назви якого, так само, як початку i кiнця, не пам’ятала. Телевiзiйна iсторiя дала пiдказку: треба втратити пам’ять. Причому таким чином, аби про це дiзналась якомога бiльша кiлькiсть народу i повiрила в амнезiю.

Вiд свiдка, який втратив пам’ять, рано чи пiзно вiдчепляться. Причому — всi: i мiлiцiя, i убивцi.

Зараз, сидячи на софi в квартирi слiдчої, Тамара не могла точно пригадати момент, коли прийняла рiшення дiяти через чи не найпопулярнiшу газету Житомирщини — єдину газету, на сторiнках якої брехня майже нiким пiд сумнiв не ставиться. Пiдлiсне цiлком пiдходило пiд аномальну зону. Лишалося вигадати просту i одночасно красиву таємницю, яку неможливо перевiрити. Бо навряд чи хтось буде спецiально розшукувати iнших людей, крiм Тамари, якi чули поклик мертвого села, йшли на той поклик, зникали i поверталися з провалами в пам’ятi.

Перечитавши в Iнтернетi купу електронних версiй «Неймовiрних фактiв», Тамара вирiшила: свою казку вона розкаже Вiктору Шамраєвi. Дуже переконливо пише людина.

А згодом для пiдтвердження своїх слiв розiграла справжню виставу: проти ночi помчала в бiк Пiдлiсного. Насправдi вона там не була: заїхала в Овруч, знайшла бiля залiзничного вокзалу приватну квартиру, де перебула якийсь час, не свiтячи документами. З машини поскручувала номери, кинула їх у каналiзацiйний люк, саму ж машину покинула. Перед тим добряче понiвечила, аби довго впiзнавали.

Коли намагаєшся врятувати власне життя, автомобiль не має значення.

Нарештi, Тома вибрала момент, вибралася з лiсу на шосе, зiграла перед водiєм фури непритомну, далi розiграла ледь не вихiдця з iнших свiтiв.

До її честi, визнали Кiра i Вiктор, дiвчина практично не перегравала.

Далi Шамрай пiшов по її слiдах. Опинився не там i не тодi. Почалася зовсiм iнша iсторiя.



21

— Якби не ця брехня, до вас би, Вiкторе, не повернулися найгiршi спогади з минулого. Вас не били б по головi, не кололи б шприцом, не накачували б рiзною гидотою. Ви ж дивом лишилися жити…

Кiра сама не знала, якi почуття намагалася викликати у Шамрая. Ненависть до Томи?… Чи навпаки, Тамара повинна просити пробачення у нього, у неї, у Сергiя?… Розумiючи правду цiєї дiвчини, доросла жiнка всiм своїм єством вiдмовлялась її, цю правду, приймати.

— Вона рятувала себе, — повторив журналiст. — Iнший би, може, не зрозумiв. Я її розумiю.

— Згодна, якби не її генiальна брехня, не викрили б iнший, повiрте менi, ще страшнiший злочин. За який всiх буде покарано, — Кiра промовляла так i розумiла: зараз вона говорить у лунку порожнечу.

— Як ви плануєте дiяти? Викриєте брехуху? — поцiкавився Шамрай. — Ви готовi заарештувати того, як його… Акулу Ковалевського? Чи може, охоронця його?

— Брехнi в цiй iсторiї досить, — сказала Березовська. — Брехати не буду. Затримати їх вдасться лише на пiдставi Тамариних свiдчень.

— Ви зможете мене захистити? — вкотре запитала дiвчина.

— Нi. Кажу ж — досить брехнi. Вашi свiдчення, звичайно, допоможуть, та бiльше доказiв немає. З можливостями Ковалевського його ще до Нового року, максимум — до Рiздва випустять на пiдписку. Охороняти вас, як важливого свiдка, нiхто не буде. Гарантiї безпеки немає. Говоритиму правду: ви, Тамаро, ризикуєте життям, давши свiдчення, бiльше, нiж не даючи жодних i продовжуючи грати у втрату пам’ятi. Але якщо ви дасте свiдчення, ми всi разом принаймнi спробуємо дiстати Акулу Дена… покарати його…

— Тодi можете заарештувати мене за те, що iмiтую амнезiю i вигадала казку про аномальну зону! — Тома не дала їй договорити. — Я знаю, хто вбив Григорiя. Ви це знаєте. Тiльки знання не врятує вiд смертi мене, Кiро Антонiвно. Я мовчатиму. Слова не скажу. Нiкого не бачила, нiчого не чула.

Березовська сiла поруч з дiвчиною, незграбно обняла її за плечi, вiдчула, як вони здригаються, вiдчула страх, зрозумiла його ще глибше.

— Гаразд. Нехай так. Як хочеш, — до горла раптом пiдступив глевкий ком. — Але… Але я хочу… можу щось для тебе зробити…

— Що саме? — Тамара пiдняла на жiнку блискучi вiд слiз очi.

— Поки поживи тут. Зi мною. Ну… поки… Тут, у мене, тебе не чiпатимуть… Я так думаю…

I Кiра Березовська, некрасива сорокарiчна самотня жiнка, припинила нарештi стримуватися: рвучко обняла Тамару, притисла її голову до своїх грудей, зовсiм не соромлячись Вiктора обняла мiцнiше, притулила до макiвки поцiлунок тонкими сухими губами.

Якби Кiрi пощастило вийти замiж у вiсiмнадцять рокiв i народити дiвчинку, тепер Тамара цiлком могла б бути її донькою.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка