Андрій Кокотюха Аномальна зона



Сторінка5/12
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
17

Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.

Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше — допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.

Не було б цiєї розмови — не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг — гучнiше брязкати.

Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.

Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте — чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.

Так минула i субота.

У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.

Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.

Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.

Вiд аномальної зони.

18

— Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.

Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю в пiднебiннi, а теплий.

— Зубами мучуся, — пояснив вiн.

— Що таке? — ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.

— Емаль чутлива. Не можу нiчого гарячого. Нi борщу, нi чаю, коротше — нiчого. В армiї пошкодив, таку воду пили… — опер вiдмахнувся.

— Де це така вода, що емаль роз’їдає?

— Демократична Республiка Афганiстан, — пояснив Бражник. — Ще застав… Цiєю весною якраз двадцять рокiв було як повернувся. Повiрите — нi подряпини, хiба раз оглушило мiною. Краще б пiдстрелили кудись, їй-бо, чим оце тепер зубами мучитись. Лiкар сказав: якщо мiняти — то всi зуби. Прикиньте? Всi тридцять два… Ну, нехай двадцять дев’ять, добре…

— Чому двадцять дев’ять?

— Один пацани вибили, коли в ПТУ вчився. Завелися за щось дурне, вже й не згадаю… Два — пiзнiше, вже коли сюди пiшов працювати. Я ж, аби ви знали, з патруля починав. Вписалися в розборку з чорними на базарi десь на початку дев’яностих, кастетом вiд одного i дiстав. Так, добре, це все не має вiдношення…

Бражник торкнувся долонею кухля, переконався — чай ще достатньо не вистиг, дiстав цигарки.

— Можна?


— Уперед, — Шамрай пошукав i знайшов на шафцi стару попiльничку — пам’ять про часи, коли вiн випивав i закурював випите цигаркою.

— Таким чином картину малюємо зi слiв водiя вантажiвки Степана Ковальчука. I виглядає вона поки що так. Вiн — далекобiйник, повертався з Бiлорусiї. Один вантаж скинув там, назад взяв iнший — порожняк ганяти в теперiшнi часи нiкому не вигiдно. На трасi Степан Ковальчук зупинився, аби вiдлити. Його напарник, Сергiй Зайченко, спав: спинятися на нiч i затримувати прихiд вантажу теж у теперiшнi часи економiчно не вигiдно, тому вночi машину вiв Зайченко, а ранком його змiнив Ковальчук. Це я до того, що бiльше свiдкiв несподiваної появи Томiлiної в той час на трасi не було.

Струсивши попiл, Бражник знову торкнувся кухля. Ще не вистиг. Шамрай нiчого не говорив i опер, затягнувшись, продовжив:

— Коротше, водило зайшов у найближчi кущi, зробив свою справу, застебнув штани i повернувся. Дiвчина вже, — капiтан наголосив на останньому словi, — лежала на мокрому i брудному асфальтi просто посеред дороги. Ковальчук, ще раз кажу, навiть у своєму поясненнi написав: громадянка з’явилася невiдомо звiдки, наче з повiтря.

— З паралельного свiту, — промовив Вiктор.

— Ви серйозно?

— Кудись же вона щезла? Значить, звiдкiлясь мусила виринути.

— Слухайте, шановний, ми будемо серйозно з вами зараз говорити, чи…

— А я дуже серйозний. Нiхто не винен, що бiльшiсть людей, особливо таких як ви, досi ще не повiрила в iснування iнших свiтiв, крiм нашого. Згадайте про Бiлий i Чорний Вiгвами хоча б…

— Якi ще в задницю вiгвами? Це там iндiйцi живуть? Де в нас, на хрiн, iндiйцi?

— Все ясно, — зiтхнув Шамрай. — А ще збираєтесь такi справи розкривати. Агент Купер тому i знайшов убивцю Лори Палмер, що повiрив в iснування паралельних свiтiв i сам туди проникнув, ризикнувши життям та здоров’ям.

— Агент хто?

— Пусте, — вiдмахнувся Вiктор. — Забудьте. Колись розкажу[7]. Пийте краще чай, уже, здається, такий, як вам треба.

Бражник черговий раз торкнувся кухля, кивнув, зняв блюдечко, здув чаїнки, сьорбнув, знову кивнув.

— Ага, — повiв вiн далi. — Так от, Ковальчук кинувся до дiвчини. Перевернув її на спину. Вона, за його словами, тут же розплющила очi i запитала дивним голосом, де вона, що з нею i хто вiн такий. Водiй допомiг дiвчинi пiдвестись, пояснив, де вона знаходиться. Заодно переконався: одягнена дiвчина пристойно, зовнi цiлком не ушкоджена, нi синцiв, нi порiзiв. Одяг у порядку. Правда, погляд трохи затуманений. Ну, ще запитала, де її машина. Срiблястий «Пежо-405», старенький, десятирiчний, нормальний. Звернiть увагу: марку свого автомобiля назвала чiтко.

— Що тут дивного? Я теж колись на машинi їздив, хоч i на «Жигулях», але всi її технiчнi характеристики легко мiг сказати, хоч розбуди мене серед ночi.

— Ви — мужчина, Шамрай. А вона — баба. До того ж, як я дiзнався, не автомобiлiстка. В сенсi, не фанатка. Навчилася бублика крутити, марки бензину розрiзняти, а полюбовник презентував не ту тачку, яка їй сподобалась, а ту, яку вважав за потрiбне. Тим не менше, марку машини вона не забула.

— Та що з того, йолки-палки!

— А те! Вона пам’ятає як її звати — назвалася Ковальчуковi. Знає марку своєї машини. Свою домашню адресу в Житомирi. Номер мобiльного телефону банкiра Григорiя Пiддубного. Але зовсiм не пам’ятає, що вiн — мертвий! Вимагала вiд водили подзвонити Пiддубному негайно, аби вiн сам забрав її чи когось прислав! Розумiєте?

— Не зовсiм, — хоча Шамрай збрехав: вiн потроху починав розумiти.

— Тамара свято переконана, що зараз у нас жовтень мiсяць. Причому — або дев’ятнадцяте, або двадцяте число. Про вбивство Пiддубного вона нiчого не знає.

— Отак, значить, — протягнув Шамрай.

— Отак, — Бражник зробив ще один ковток чаю. — Ковальчук, як свiдомий громадянин, здав свою знахiдку в Житомирi в руки першому ж мiлiцейському патрулю. Тепер вона в лiкарнi, обласнiй, пiд наглядом. Її обстежують. До останнього вона вимагала зв’язатися з Пiддубним. Довелося їй нагадати, що його вбито. Тодi з дiвчиною сталася iстерика, їй вкололи кiнську дозу заспокiйливого, до ранку спала. Сьогоднi, коли очуняла, трiшки заспокоїлась. Каже, що нiчого не пам’ятає.

— Зовсiм нiчого?

— Ну як — зовсiм? Кажу ж вам, як її звати i все iнше про себе чудово пам’ятає. Але все, що стосується останнього мiсяця життя, починаючи вiд другої половини жовтня, начисто стерлося з пам’ятi. Принаймнi, — розвiв руками Бражник, — вона так говорить.

— Так, — Шамрай потер пiдборiддя. — Так.

У нього виникло раптове бажання закурити, яке Вiктор швидко пригасив у собi, зосередившись на тому, що почув вiд мiлiцейського капiтана. Потiм запитав:

— Машину знайшли?

— Її? Нє, — хитнув головою Бражник.

— Як вона опинилася серед бiлого дня на трасi?

— Поки що цього нiхто не знає. Тамара ваша…

— Чому моя?

— Добре, нехай не ваша, просто Тамара. Так от, вона, як я вже казав, нiчого не пам’ятає. Принаймнi, говорить так. Але є одна обставина в усiй цiй, гм, мiстицi… Досить реальна обставина, причому — єдина. Я не певен, що маю право вам повiдомляти. Та коли ми однаково вже звертаємося до вас по допомогу…

— По допомогу? Чим я…

— Пiзнiше, — жестом зупинив його опер. — Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування — теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, — опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, — знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться — хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.

20

Тамара лежала в окремiй палатi.

Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна — важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним — ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону — сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.

— Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, — пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. — Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.

— Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?

— До чого тут аномальна зона? — Березовська не приховувала роздратування. — Знову ви з вашими неймовiрними фактами!

— Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, — терпляче пояснив Шамрай. — Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?

— Ну i до чого все це?

— Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…

— Разом з автомобiлем? — тепер у голосi Березовської звучала iронiя.

— Про машину — потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?

— Говорите як пишете, — погодилась Березовська. — Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.



21

Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.

Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини — перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.

Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе — живою та неушкодженою. Коли опер, слiдча i журналiст зайшли в палату, дiвчина лежала, пiдклавши пiд спину подушку i гортаючи товстий журнал. Як встиг помiтити — не новий, хоча, як вiдомо, публiкацiї в подiбних журналах не мають термiнiв давностi.

— Як ви, Тамаро? — бадьоро запитала Березовська.

— Сьогоднi краще… Пiсля уколу…

Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм — на сищика, i вже тодi — на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.

— Чудово. Нiчого так i не згадали? — вступив Бражник.

— Поки що нi… Не можу повiрити досi…

— Спокiйно, спокiйно, — жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. — Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?

Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.

Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.

— Доброго дня, Тамаро, — промовив Шамрай.

Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.

— Ви мене теж не пам’ятаєте?

— Може, згадаю… Ми зустрiчалися?

— Ага.

— Давно?


— Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.

— Де?


— Ви приходили до мене на роботу.

— Де ви працюєте?

Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.

— Я працюю в газетi. Ось цiй.

Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.

— Гляньте. Це ви?

Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.

— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?

— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор, моє прiзвище теж є там, ним стаття пiдписана.

— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.

— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…

Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.

— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.

— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.

Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.

— Так. Я згадала…

— Все?! — швидко вигукнув Бражник.

— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…

— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?

— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…

Кiра i Бражник перезирнулись.

— Значить, все ж таки поклик?

— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.

— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?

— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.

Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.

— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.

— Коли?


— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.

— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…

— Куди?

— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…



— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.

— Мабуть… Я ж туди їхала…

— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.

— Нiколи. Що там робити — мертва зона…

— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.

— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…

— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.

— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.

— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.

— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…

Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.

— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте, що сталось того вечора.

Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.

— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.

— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?

Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.

— Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, — вона зробила коротку паузу. — Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, — знову жест у бiк Вiктора, — i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!

Ось тепер дiвчина зiрвалась на iстерику. Впавши спиною на лiжко, вона почала тiпатися всiм тiлом, стискаючи при цьому голову руками. Слiдча кивнула Бражнику, той швидко вийшов з палати i майже вiдразу туди забiгла медсестра зi шприцом наготовi.

— Пiшли, — капiтан не попросив — звелiв Шамраєвi вийти звiдти.

22

Нiхто нiчого не пояснив.

Вiкторовi коротко подякували i навiть не пiдвезли назад додому. Вiн спитав, що йому робити. Вiдповiдь була: а що йому, власне, робити? Дiвчина його згадала. Отже, не все аж так погано. Тепер шлях поступового повернення пам’ятi вiдомий, слiдство пiде цим шляхом разом з медициною. А вiн, Вiктор Шамрай, по цiй справi навiть не свiдок.

Раз вони так — то й чорт з ними, вирiшив журналiст.

Цю недiлю вiн вважав однiєю з найщасливiших у своєму життi. Iсторiя про аномальну зону в Пiдлiсному дiстала не просто несподiване продовження — у неї було реальне пiдтвердження. Такi випадки рiдко трапляються у практицi не лише Шамрая, а й усiх, хто займався в «Неймовiрних фактах» дослiдженням i висвiтленням того, що пов’язане з паралельним свiтом.

Якось його колега, Костя Дахно, помчав на кордон Житомирської та Рiвненської областей, де мiсцевi рибалки, як вони самi казали, виловили гiгантського сома-мутанта. Крiм того, що рiчкова потвора сягала в довжину два метри дев’яносто три сантиметри, на спинi вона мала якийсь драконячий гребiнець, а на пузi — двi лапки з перетинками. Потвору не просто зловили — її зафiльмували на вiдеокамеру i зняли на фотоплiвку «мильницею» — iншого апарату пiд руками не знайшлося. Добре, хоч камеру вiдшукали. Словом, документальнi пiдтвердження дивовижi були наочними. Та коли Костя Дахно примчав до мiсця пригоди, на нього чекала, як вiн потiм висловився, Жопа Обломiвна. Iз зачиненого сараю сома-мутанта невiдомо хто витягнув, прокопавши пiд стiною прохiд. Плiвка у фотоапаратi виявилася засвiченою. А камеру вкрали у її власника, який на радощах вiд того, що прославиться, напився i заснув у своєму рибальському наметi. Мужики, якi викликали пресу, клялися-божилися, що сом був ОТАКЕННИЙ, та без доказiв то були лише слова.

I ось тепер — стежка у справжнiй паралельний свiт. Яку цiлком реально протоптати, перетворивши на цiлком зручну дорогу.

Є Пiдлiсне, мiсцевiсть з перевiреними та доведеними ознаками геопатогенної зони. Є легенда, згiдно з якою всi, хто так чи iнакше був з нею пов’язаний, можуть за певних обставин зникнути там або частково втратити пам’ять. Або спочатку зникнути, а потiм нiби з-пiд землi виринути з усiма ознаками часткової амнезiї. Прокляте мiсце в його класичному варiантi.

Нарештi, є жива людина, яка на собi вiдчула вплив аномальної зони. Iдеально, аби вона, врештi-решт, щось би згадала зi своєї подорожi паралельними свiтами. Але навiть коли не згадає, то бiльшого, кращої iсторiї, жоден нормальний журналiст i бажати не може.

Менти нехай мудохаються зi своїм.

А вiн, Вiктор Шамрай, готовий отримати свої черговi кiлька хвилин слави.

До речi, якщо цього разу звичайна газетна писанина допомогла Тамарi вiдновити деякi провали в пам’ятi, то цiлком можливо i реально, що наступна публiкацiя знову пiдштовхне процес вiдновлення.

Звiсно, шефовi вистачило i половини наведених Шамраєм аргументiв.

Продовження iсторiї аномальної зони i Тамари Томiлiної газета «Неймовiрнi факти» дала вже в найближчий четвер, двадцять сьомого листопада.

Наступного ранку, у п’ятницю, двадцять восьмого листопада, коли на вулицi вiдчулися першi морози, якими календарна зима повiдомила про своє невiдворотне наближення, Вiктора Шамрая викрали.

23

Сталося це якось буденно.

Вiктор не збирався виходити з дому, думав провести п’ятницю перед телевiзором. А надто, що зранку накрапав дрiбний похмурий дощик, в нього розболiлася голова, цiлий ранок ходив мов варений, навiть кава не врятувала ситуацiю. Кинувши себе на диван, Шамрай десь годину ганяв телевiзор по каналах, намагаючись втекти вiд повiдомлень про розвиток та поглиблення свiтової економiчної кризи. Але там, де не говорили про кризу, голосно i з надривом закликали купувати пиво, чiпси, горiлку, жiночi прокладки, лiки вiд стресу та робити собi подарунок, поповнюючи рахунки мобiльних телефонiв.

На скронi й далi хтось наче тиснув розпеченим обручем, i Шамрай вирiшив знову випити кави. Не вимикаючи телевiзор, у спортивках та старому светрi, вiн босий прочовгав на кухню, насипав у парову кавоварку потрiбну кiлькiсть кави, налив води, поставив агрегат на газ. Саме в цей момент у дверi подзвонили.

На порозi стояв незнайомець у пальтi, простоволосий, чорне волосся акуратно пiдстрижене i зачесане назад.

— Шамрай Вiктор? Карний розшук.

— Угу, — кивнув Шамрай. — А Бражник чого не прийшов?

— Зайнятий, — коротко вiдповiв незнайомець. — Поговорити треба.

— Та ясно. В мене, правду кажучи, голова розламується…

— Зайти можна?

— Та вже заходьте. Почекайте, каву вимкну.

Вiктор повернувся з намiром iти на кухню.

Сильний удар мiж лопатками збив його з нiг. Та впасти не дали — мiцнi руки пiдхопили, розвернули. Перед очима майнула стеля. Шамрай спробував опиратися ногами, та спробу швидко зупинили — знову вдарили, цього разу — ногою в низ живота. А коли Вiктор скрючився i на мить заплющив очi, на голову накинули щось схоже на мiшок. Вiн почув як прочиняються дверцята лiфта. I чомусь подумав: газ же не вимкнений, хата не зачинена, чорт забирай…

— Дверi! — вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу — в бiк, примусив його замовкнути.

Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар — i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже скоро загуло, i тепер уже не важко було здогадатися: його завантажили у багажник автомобiля.

Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.

До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.

Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.

Сiяв дощик.

Вiктора копнули носаком. Спочатку — в живiт, потiм — ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.

— Харе, — почулося згори.

Бити перестали.

— Пiднiмiть, — наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.

Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.

— По мордi нiхто не додумався лупити? — поцiкавився чорнявий.

— Цiла морда, — пролунало у вiдповiдь.

— Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.

Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.

— Все зрозумiв? — запитав чорнявий.

Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.

— Що треба зрозумiти? — вичавив iз себе Шамрай.

— Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?

— Ага…

— Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке, про що ти сам хочеш забути. Колись тебе вже трiшки повчили, було таке?



Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.

— Було…


— Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?

— Чого вам треба?…

— Навчився, суко, чи нi?!

Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.

— Навчився…

— Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?

— Хто?

— Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?



— Хто, про кого ви?…

— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?

За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.

— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?

— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?

— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…

— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.

— Без пам’ятi… Частково…

— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?

— А що вона мусила сказати?!

— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!

Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.

— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…

— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?

— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…

— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?

— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…

— Згадала тебе?

— Так.

— Що ще згадала? Або кого?



— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…

— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!

Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.

Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.

Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.

— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?

— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.

— Ну, бувай.

Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.

Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.

Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.

Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.

Нехай.

Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.



За кiлька хвилин життя змiнилося.

24

Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай — перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою — зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.

Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий!» i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.

Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому — Шамрай не запарювався. Вимкнули — добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.

Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.

Далi — провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад — холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв — це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд — i знову темний провал.

Потiм — ранок чи день, за часом не стежив. Його вивертає в сортирi, вiн сидить на пiдлозi в тiй самiй куртцi, блює повз унiтаз i намагається рiвно втримати голову. Тодi пiднiмається, тримаючись за стiнку. В кухнi на столi — пляшка. Почата, повна — без рiзницi.

Гарчання. Ковток. Темрява.

Весь цей час його будив телевiзор, який Вiктор з невiдомих причин уперто не бажав вимикати. Так, опритомнiвши черговий раз на пiдлозi бiля дивану, вiн зрозумiв — передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.

Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.

Чотири роки — довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.

Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше — повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки — порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.

Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що — неважливо. Головне зараз — не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.

Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.

Порахувавши залишок пожмаканих купюр, Вiктор знову зайшов до магазину i на всi грошi купив тiстечок з масляним кремом. Бiльше нiчого їсти не кортiло, шалено тягнуло на солодке. Неквапом повернувшись додому з кульочком тiстечок у правiй руцi, надпитою пляшкою в лiвiй i пачкою цигарок у кишенi вологих брудних спортивок, Шамрай вперше за цi днi старанно зачинив дверi, скинув куртку, жбурнувши її просто на пiдлогу, тодi роздягнувся догола i змусив себе зайти пiд душ. Постоявши пiд теплими струменями води хвилин десять, як був мокрий вибрався з ванни, закутався у халат, бруднi речi зiбрав i запхав у пластмасовий кошик.

Все це, крiм, звичайно, трусiв, вiн найближчим часом вiднесе в пральню.

Засунувши в себе два тiстечка, Шамрай зробив ще один невеличкий ковток горiлки i буквально силою змусив себе лягти на диван. За пiвгодини вiн заснув, та не провалився в морок, як напередоднi, а плавно занурився в неглибокий тривожний сон. Телевiзор далi не вимикав, лише зробив тихiше.

Так, з перервами, провалявся до вечора.

Пiд вечiр у головi прояснiло, не до кiнця, та все ж таки трiшки бiльше, нiж було уранцi.

Нiч пройшла без сну. Вiктор крутився, сходив мокрим смердючим потом, яким просякнув увесь халат, одначе стримався вiд того, аби продовжувати свiй так званий бенкет. Пiд ранок, змучений та знесилений, але вже вiдносно тверезий, вiн знав, що йому треба робити.

Хоча, якби вiн був у iншому душевному та фiзичному станi, вiн би на таке не зважився.



25

— Погано виглядаєш, старий.

— Дякую, брате, ти вмiєш заспокоїти.

Шамрай i без редакцiйного водiя Гришi знав: вигляд у нього справдi не представницький. Голячи зранку тремтячими руками щетину, яка лишилася з п’ятницi, пiсля того пам’ятного викрадення, вiн порiзався. Порiз вийшов несподiвано глибоким. Вiктор навiть перелякався, що замалим не вiдпанахав собi бритвою шматок пiдборiддя. Зупинити кров довго не вдавалось, i навiть тепер, коли вона вже нiби згорнулась i перестала текти, свiжий рубець на пiдборiддi було помiтно здалеку. Червонi очi, тремтячi руки, легенький шум у головi — все це нагадувало про повернення до алкогольного сьогодення. Проте — лише йому.

Найважливiше: вiд нього не тхнуло перегаром. Майже доба утримання, старанно почищенi зуби, двi чашки кави, причому, одна випита тут же, в офiсному буфетi за двадцять хвилин до розмови з Гришею, двi старанно розжованi м’ятнi жуйки, — все це робилося для того, аби простiше було здiйснити першу i, як тодi здавалося Вiктору, найбiльш складну частину свого плану.

Вiн дуже швидко згадав, що насправдi слiд зробити, аби перестали тремтiти руки та на деякий час прочумалося в головi. Жуйки, кава — то все дурня. Але якщо вже так важко стриматись, то принаймнi треба потерпiти, аж поки не вдасться роздобути колеса.

— Не спав цiлу нiч. Бач, яка погода. Тиск, — Шамрай демонстративно потер скронi пучками пальцiв.

— Ага, дурна погода, — згодився Гриша, хоча всiм своїм виглядом виявляв повну байдужiсть до того, дощ на дворi, снiг чи холодний пiвнiчний вiтер.

— Якi в тебе плани на сьогоднi?

— Запитай у шефа, ага? Понедiлок. Оце привiз його, сидить. До обiду наче нiкуди не збирався i менi нiчого не казав. Ти ж знаєш, як воно буває: зараз не сказав, а тодi як смикне… Кудись їхати треба?

— Треба, — кивнув Вiктор. — Тiльки ти ж сам кажеш, що шеф зi своїм часом не зовсiм визначився. Значить — i з твоїм також. А менi треба одну тему перевiрити — о! — Шамрай черкнув себе ребром долонi по горлу.

— Ну? — так само байдуже запитав водiй Гриша.

— Так я про це й кажу: менi б руля з колесами годин на чотири. Це — максимум, постараюсь швидше впоратися. Могоричова справа, брат, ти ж мене знаєш…

Це правда. Редакцiйний водiй Гриша дуже добре знав Вiтю Шамрая, а точнiше — його вмiння бути вдячним. Справа ось у чому: Гриша мав власного автомобiля, старенького, проте ще бадьорого «Вольво». До того, як влаштуватися на роботу в «Неймовiрнi факти», вiн працював у приватнiй фiрмi таксi. Заробляв пристойно, але туди брали на роботу лише зi своїми машинами. Здавалося б, нiчого особливого, багато хто так практикує i не лише в Житомирi. Але через свою патологiчну любов до чистоти Гриша врештi-решт звiльнився. Бо експлуатувати, а значить — постiйно бруднити своє авто йому в якийсь момент набридло. Своєю чергою, патологiчно охайний водiй набрид i диспетчерам: Гриша запросто мiг вiдмовитись вiд замовлення, якщо на той момент витирав свою машину вiд пороху чи бруду.

Крига скресла, коли однiєї дощової днини Гриша вiдмовився їхати в приватний сектор. Замiсть того, щоб везти пасажира з важкими сумками просто пiд хвiртку, як належить, Гриша висадив його за сто метрiв вiд вказаної адреси. На свою голову розлючений пасажир надто сильно хряснув дверцятами «Вольво». Свiдкiв того, що вiдбулося далi, не було. I нiхто не мiг пiдтвердити слова клiєнта про те, що таксист гнався за ним «з монтiровкою» по багнюцi й калюжах усi тi сто метрiв до хвiртки, чорт би їх побрав. А потiм, не наздогнавши, викинув у багнюку сумки з багажника. Звичайно, Гриша все заперечував, i за його версiєю розвитку подiй пасажир просто вiдмовився платити. Однак скарга надiйшла, хвороблива акуратнiсть водiя вже дiстала власника фiрми, тож Григорiя звiльнили разом з машиною.

Тому, коли наклюнулася робота редакцiйного водiя, Гриша поставив умову: йому видають казенне авто. Проти цього нiхто не заперечував, машину у розпорядження шефа власники газети однаково видiляли, оскiльки редактор не вмiв кермувати. Але коса наштовхнулася на камiнь: службова машина — тiльки для роботи. Тобто водiй повинен був ставити її на стоянку, забирати звiдти i користуватися нею лише в робочий час та для службових потреб.

Зiйшлися ось на чому: Гриша приїжджає на службу власним «Вольво», ставить його на стоянку замiсть казенної «Шкоди», за стоянку не платить. Пiсля роботи все вiдбувається навпаки: «Шкода» — на стоянку, «Вольво» — для повернення додому. Їздити туди-сюди на маршрутках Гриша категорично вiдмовлявся.

Звiсно, казенне авто теж можна забрьохати.

Але потiм його можна помити на комерцiйнiй автомийцi за казеннi ж грошi. Якi Григорiй за будь-якої нагоди намагався не економити, але марнотратство йому пробачали лише тому, що пiдпорядкований йому автомобiль постiйно виглядав, наче лялечка.

Знаючи всi цi нюанси, Вiктор Шамрай, який мав права i до певних подiй — навiть свої «Жигулi», час вiд часу випрошував у Гришi його приватне авто. Звiсно, не за так: кожен раз вiн давав власниковi «Вольво» грошi, чесно оплачуючи прокат. Витрати себе виправдовували: дуже часто незалежнiсть вiд редакцiйної машини давала Шамраю можливiсть знайти i вiдпрацювати якусь тему бiльш оперативно, не узгоджуючи з шефом годин, коли можна брати службову «Шкоду». Зрештою, така оперативнiсть вирiзняла Вiктора серед решти журналiстiв, i це вiдображалося на платнi. Принаймнi, додаткову премiю в довгастих бiлих конвертах Вiктор Шамрай отримував частiше за iнших.

Зрозумiло, це не розголошувалось. Так само лишалася таємною угода мiж Вiктором i Григорiєм. Якби Шамрай брав Гришин «Вольво» напрокат аж надто часто, це, безперечно, так чи iнакше випливло б.

Та по-перше, у деяких колег були свої машини, а по-друге, не так уже часто Вiктор користувався послугами цього «прокату».

Платив вiн за можливiсть покрутити чужого «бублика» вiдносно небагато. Але насправдi Гришi важливою була не сума. Вiн отримував неабияке задоволення вiд самого факту, що його стара добра машина приносить йому прибуток навiть стоячи не в його гаражi, а на стоянцi, за яку вiн до всього ще й нiчого не платить.

Звiсно, головна умова — повернути машину чистою. I не товкти в нiй дiвок. Поки що Шамрай справлявся з цим досить успiшно. До того ж у випадках, якi Вiктор сам вважав особливими, вiн за особисто встановленими правилами лишав у бардачку «Вольво» пляшку хорошого коньяку — особлива премiя. Сам водiй Гриша, коли не за кермом, любив випити. Коньяк шанував, та з причин, про якi Шамрай коли б забажав мiг написати окрему брошуру, нiколи не купував за власнi грошi.

Сьогоднiшнiй випадок Вiктор вважав не просто особливим — надособливим. Щоправда, уточнювати це не збирався. Iнакше не бачити б йому Гришиної машини, як власних вух.

I не дивно, що фраза про могоричову справу стала для власника старенького, проте добротного «Вольво», додатковим стимулом.

— Давай, паняй, — так саме байдуже кивнув Гриша. — Можеш навiть до вечора кататись. Бабло на базу — i щасливої дороги.

Шамрай тицьнув водiєвi наперед приготовану купюру. Замiсть неї отримав ключi. Система працювала бездоганно, партнерськi стосунки були перевiренi часом. Вони довiряли один одному.

Охоронець на стоянцi теж був у курсi справи. Йому досить було сказати один раз, що «Вольво» може iнодi брати Шамрай, i пiсля того вiн лише пiднiмав смугастий шлагбаум. Вируливши на вулицю, Вiктор ледве стримався, аби вiдразу не вдарити по газах. Ковзнув поглядом по годиннику. Ще немає десятої ранку. I хоч Гриша милостиво дозволив користуватися автом до самого вечора, що означало — до кiнця робочого дня, а це, як правило, мiж шостою i сьомою, Вiктор мусив устигнути ще завидна.

26

По сутi, плану як такого у Шамрая не було.

Якби не надзвичайний стан, яким вiн вважав власний алкогольний зрив i як наслiдок — жахливе похмiлля, вiн, може, дiяв би iнакше.

Та одне знав напевне: нi до капiтана Бражника, нi взагалi в мiлiцiю, вiн би не звернувся за жодних обставин. Мав уже сумний досвiд, про що йому, до речi, в п’ятницю нагадали.

Прокручуючи пiд час безсонної ночi все, що з ним сталося напередоднi, Шамрай зробив один дуже простий висновок: його невiдомi викрадачi мали час для того, аби зiбрати про свою жертву максимум iнформацiї. I, що теж важливо, мали можливiсть отримати цей максимум. Отже, це люди з можливостями. Звiдси виплив наступний висновок: їх цiкавила аномальна зона в Пiдлiсному, зокрема те, що сталося з Томою Томiлiною в нiй. Навiть не так: вони хотiли дiзнатися, що дiвчина побачила там. Або кого вона там побачила.

Покрутившись ще трохи i виповзши на кухню за водою, Вiктор зрозумiв: цiкавiсть невiдомих може мати iнше пояснення. Вони дуже хотiли дiзнатися, чи бачила Тамара там, у Пiдлiсному, щось таке, чого вона не повинна була побачити. Або — чи не зустрiла там випадково когось, кого не повинна була зустрiти за жодних обставин.

Налякана дiвчина мчить у аномальну зону i зникає там. Скоро її знаходять на трасi. Вона перелякана i частково втратила пам’ять. Вона впiзнала Вiктора. Про все це вiн, Шамрай, детально описав у газетi.

Таким чином, за логiкою речей, дiвчина могла поступово вiдновити пам’ять. I згадати все, що сталося з нею останнiми тижнями, в тому числi — в аномальнiй зонi, в Пiдлiсному. Припустимо, розмiрковував Вiктор, загорнувшись з головою у ковдру, його викрадачi могли подумати ось так: Тамара таки згадала все i не стрималася, розказала мiлiцiї. При цьому був вiн, Вiктор Шамрай, який написав у «Неймовiрних фактах» лише частину правди. Решту йому заборонили згадувати менти. Лишається прокачати писарчука, дiзнатися те, як на нього слiд натиснути, натиснути i чекати результатiв.

Вiктор не вважав себе героєм ось уже бiльше чотирьох рокiв. Як казав вiн тодi, навеснi двi тисячi четвертого, весь його героїзм змило водою в унiтазi. Вiн готовий був там же, в лiсi, пiсля першого удару розказати цим жахливим людям усе, чого вони вiд нього вимагали. Якби знав, що говорити.

Тепер, переживши кiлька страшних, наповнених алкоголем днiв, Шамрай, як не дивно було йому в цьому зiзнатися, став смiливiшим. Не набагато, та досить, аби самому прийняти рiшення поїхати в Пiдлiсне i подивитись ще раз, що ж там вiдбувається. Або — може вiдбуватись.

Вiктор не був певен, що при денному свiтлi йому таки вдасться щось побачити. Тамара помчала туди серед ночi. Однак серед ночi йому складнiше знайти колеса, аби пробратись в аномальну зону без зайвих свiдкiв. Тридобове похмiлля додавало куражу, до того ж чекати вечора Шамрай у свiтлi останнiх подiй просто не мiг. Вiн боявся не дочекатися i знову зайти в алкогольне коло. Чи, що теж реально, побоювався: бажання дiяти зникне, страх повернеться, знову гавкатиме собака, знову брязкатиме ланцюг.

Так чи iнакше, вiн вiдчував якесь дивне нездоланне бажання чимшвидше повернутися в Пiдлiсне. Можна навiть сказати: Пiдлiсне кликало його.

Шефу вiддзвонився, доповiв — зайнятий пiдготовкою чергового матерiалу, i не отримав заперечень. Взагалi, пiсля вдалої серiї про аномальну зону робочий графiк Вiктора став максимально вiльним та гнучким, i ось тепер своєю заслуженою свободою вiн користувався повною мiрою.

На виїздi з Житомира Вiктор усе ж таки не стримався. Загальмував бiля найближчого кафе, замовив п’ятдесят грамiв горiлки, випив махом, вiдразу замовив стiльки ж. Не вважаючи себе надто досвiдченим водiєм, Шамрай, однак, розумiв: тремтячими руками кермо крутити бiльш небезпечно, нiж у станi легкого сп’янiння. Запив горiлку розчинною кавою, почекав кiлька хвилин. Все нормально, руки перестали гуляти. Насилу змусив себе зупинитись та повернувся в машину.

Вперед. Не боїмося ми сiрого вовка. Не боїмося аномальної зони.

27

На знайомому стацiонарному посту чергував знайомий уже старший лейтенант Пузир.

Коли офiцер звичним жестом викинув руку з жезлом, наказуючи зупинитись, Вiктора охопила панiка: ось зараз цей мент унюхає горiлчаний запах, почне старi пiснi про головне, доведеться вiд нього вiдкуповуватись. Та не це трагедiя: у такий спосiб старший лейтенант Пузир його точно запам’ятає i при потребi пiдтвердить: бачив ось цього порушника правил руху в районi аномальної зони. Поки що Шамрай не знав, для чого йому тримати свою поїздку в таємницi. Та нутром вiдчував — так треба.

Коли Вiктор вийшов з машини назустрiч Пузиревi, той упiзнав його, переклав жезл у лiву руку, а праву простягнув для привiтання, наче старому знайомому.

— Здоров. Куди знову?

— Та туди ж, — Шамрай намагався дихати в бiк i дуже сподiвався, що холодний вiтер, який дмухав йому в обличчя, якимось чином видує з нього небезпечнi запахи.

— Читав, читав, дiвка там зникла, — Пузир кивнув кудись позад себе.

— Теща розказала? — поцiкавився Шамрай.

— Ага. Та й менi самому iнтересно, за яким хрiном стiльки народу тодi в те Пiдлiсне попхалося. Виходить, там якiсь iнопланетяни?

— Чому саме iнопланетяни? — здивувався Вiктор.

— А хто? — не менш щиро здивувався офiцер. — Людей крадуть, у мiзках колупаються, потiм назад повертають. Ану, як твоє прiзвище? Документи.

Несподiваний перехiд вибив Вiктора з колiї, та вiн все ж таки був готовий до такого повороту — простягнув Пузиревi права. Той лиш глянув на них, повернув назад.

— Шамрай, значить. Ти писав, значить?

— Ну я. Житомирщина знає своїх героїв, — жартувалося Вiкторовi через силу.

— I ти, значить, правда тую дiвку бачив?

— Бачив. А ти? Її ж знайшли десь недалеко звiдси…

Запитання вирвалося у Шамрая мимоволi. Менш за все вiн хотiв зараз затримуватися для теревенiв з трiшки тупуватим мiлiцейським старлеєм.

— Нiчого я не бачив, — вiдмахнувся Пузир. — Не моя змiна тодi була. Та й знайшов її не я, хлопцi нашi. Бог милував.

— Чого це так?

— А затягали всiх пiсля того випадку. Вже по третьому колу покази пишуть. Хрiна писати одне й те саме… Заїздили, блiн… Мало того, що пост тут стоїть невiдомо для чого, так ще тепер вiддувайся за якусь тутешню чортiвню. Чого тобi знов там треба?

— По роботi. Бач, у нас це називається сидiти «на темi». Вiд мене, аби ти знав, моє начальство тепер вимагає, щоб я в Пiдлiсному справдi iнопланетян знайшов чи ще чогось такого. То я поїду?

— Давай, — знизав плечима Пузир. — Шукай своїх iнопланетян. Я ось тещi скажу, що з тобою знайомий, — вона менi зайвий раз сто грамiв наллє.

— Така строга?

— Не те слово.

Радiючи, що все обiйшлося, Вiктор уже повернувся i зробив крок до «Вольво». Аж раптом зупинився, повернувся i гукнув Пузиревi:

— Чуєш…


— Ну? — Пузир, який iшов геть, теж зупинився i глянув на нього.

— Туди, в Пiдлiсне, ми першi їздили?

— А я звiдки знаю? Дорогу ви першi тодi спитали — факт. А що таке?

— Та нiчого. Просто… — казати — не казати? — Просто там слiди вiд колiс. Схоже, джипи чи iншi важкi машини. Значить, Пiдлiсне не зовсiм забуте село?

— Я тобi, Шамрай, коли хочеш, на картi покажу, якими стежками туди можна заїхати. Тим бiльше — на джипах. Коли чесно, не моє це дiло, хто куди їде, якщо повз мiй пост не проїжджає. Ясно?

— Та ясно.

Шамрай вiдчув, як його знову починає трусити, i швиденько сiв за кермо. Вчепився в нього руками, перевiв подих, намацав ключi в замку запалювання, повернув.

Старший лейтенант Пузир навiть не глянув у його бiк.



28

Цього разу Вiктор не блукав.

Пiд’їзд до Пiдлiсного за цi тижнi розбагнило зовсiм i позичена машина по саму макiвку вкрилася брудними бризками. Якби це побачив Гриша, за своє життя Шамрай мiг би бути спокiйний: вiд лютi охайного хазяїна «Вольво» просто розiрвало б, мов святкову кульку, i вiн не встиг би завдати винуватцю жодної шкоди. Кiлька разiв машина грузнула, Вiктор виходив i виштовхував її з пастки. На щастя, ямки на дорозi виявлялися невеликими i на «пузо» авто поки не сiдало. Гойднув кiлька разiв — можна їхати далi.

Шамрай навiть сам здивувався, наскiльки кураж, котрий повiв його в цю навряд чи безпечну подорож, здатен надати людинi сили. Проте на самому в’їздi в село-привид кураж випарувався, а разом з ним кудись зникли й сили. Мов вiдчуваючи це, машина заскочила лiвим переднiм колесом у якусь чергову грузьку мишоловку. Шамрай спробував здати назад, а потiм подолати перешкоду з розгону. Перша частина маневру наче вдалася, та далi вийшло навiть гiрше. «Вольво» засiв у пастцi тепер уже обома переднiми колесами, а це виглядало не в жарт та надовго.

До всього, зовсiм несподiвано i без видимої причини враз заглох мотор. Спроби оживити машину нiчого не дали. Вiктор спересердя влупив долонями по «бублику». Злазь, приїхали!

Аномальна зона, мать її так!

Вийшовши з машини, Шамрай по кiсточки вгрузнув у багнюку. Добре, що пам’ятав тутешнi дороги i вдягнув зимовi кросiвки з високим пiдйомом. З коричневих вони вiдразу перетворилися на чорнi, брудна бахрома зависла на краях джинсiв. Вiдразу обдало холодом, причому, як здалося Вiкторовi, вiдразу з усiх бокiв.

Пiдiйшовши до загрузлого передка машини, Шамрай присiв, оцiнюючи ситуацiю i можливi збитки. Н-да, теоретично вибратися можна. Пастка серйозна, та не смертельна i не безнадiйна. Пiдкопати колеса, пiдкласти пiд них гiлки, заодно зробити щось подiбне ззаду, потiм обережно газувати… Ось тiльки чи є в багажнику «Вольво» саперна лопатка, тим бiльше — сокирка? Навряд чи Григорiй завбачливий настiльки, аби возити у власному авто рятувальне спорядження. Про всяк випадок треба перевiрити, але Шамрай вже змирився з думкою: мiсити грязюку пiд ув’язненими колесами йому доведеться руками.

Так.

Ляснувши себе по колiнах, Вiктор розпрямився. Потягнувся до хрускоту в суглобах. Роздивився довкола, затримав погляд на єдинiй довгiй вулицi Пiдлiсного. Примружившись, глянув туди, де лише кiлька тижнiв тому професор Горбатько виявив геопатогенну зону. Де ж тут зникають люди? I куди ж зайшла Тома, чорт забирай?



Вiд мимовiльної згадки про чорта Вiктора пересмикнуло. Потiм вiн вiдчув, як його без причини почало раптом трусити i тiпати, хоча довкола не було нiчого, що могло б викликати в його серцi страх. Сонце ховалося за суцiльними сiрими хмарами, у повiтрi пахло скорим осiннiм дощиком, вiтер гуляв у гiлках, грався верхiвками дерев. Його несподiваний порив ледь не зiрвав з голови Вiктора кепку, вiн натягнув її на лоба, зручнiше прилаштував на головi.

Навiть якби зараз вiн визнав безглуздiсть свого замiру, розвернутись i поїхати звiдси, а коли вже бути зовсiм точним, ганебно втекти, — тепер так просто не вийде. Доведеться добрих двi години, коли не бiльше, прововтузитися бiля машини, потiм загнати її на станцiю i старанно мити, в тому числi — вилизувати салон ледь не язиком. Отже, раз уже вскочив у халепу, треба принаймнi зробити те, за чим приїхав сюди.

Шамрай поки що не знав, за чим саме вiн приперся сюди, в Пiдлiсне, в аномальну зону. Туди, де, за чутками, перетинаються кордони паралельних свiтiв. Не знаєш, що робити — роби, що можеш. В данiй ситуацiї Вiктор Шамрай мiг лише пiшки пiти вперед, по сiльськiй вулицi, обабiч якої стовбичили будинки-привиди.

Пройшовши з десяток метрiв, вiн раптом вiдчув тупий бiль у головi. Зупинився. Заплющив очi. Постояв так якийсь час, потiм знову розплющив їх. Нiчого не сталося, нiчого не змiнилося. Вiктор витягнув мобiльник, аби переконатися — як i минулого разу — що тут немає покриття. Тепер навiть маючи велике бажання, не викличеш допомогу. Доведеться або сунути кудись ближче до траси, до людей, до життя, або…

Альтернативи поверненню з паралельного свiту пiшки Шамрай так i не знайшов. Тому, сховавши телефон, вiд якого тепер немає користi, вiн рушив далi, наближаючись до знайомого вже неправильного центрального майдану, розтятого дорогою. Пройшовши ще якусь вiдстань, Вiктор зробив нове вiдкриття: тут справдi навiть ворони не каркають. Тиша навкруги здавалася суцiльною, густою, дзвiнкою, лункою.

Мертвою.

Дiйшовши до розваленого примiщення сiльради, Шамрай зупинився. Там, на дорозi, вiн цього не помiтив. Але на майданi слiдiв вiд машини, яка розверталася, причому — не так уже й давно, приховати важко. Очевидно, вирiшив Вiктор, той, хто їхав сюди, пересувався обабiч дороги. Значить, не хотiв залишати слiдiв i не боявся загрузнути. Серйозний транспорт. Мабуть, джип. Чи щось джипоподiбне.

Усмiхнувшись з утвореного щойно слова, Шамрай повернув голову в той бiк, звiдки, як вiн прикинув, справдi мiг їхати джип. I вiдразу ж пригадалося: ось хата, використана водiєм Гришею замiсть убиральнi. Чи то йому здалося, чи справдi той, хто приїздить сюди на джипi, зупинявся бiля неї… Або — бiля сусiдньої. Словом, десь мiж ними.

Вiтер жбурнув у обличчя неприємний запах. Вiктор нiколи спецiально не принюхувався на кладовищах, та й бував на погостах не так уже й часто. Але саме тут i саме тепер йому здалося: ось так пахне цвинтар.

Царство мертвих.

Бiль стискав голову сильнiше. До горла пiдкотилася нудота. Шамрай зробив глибокий вдих, потiм видихнув. Проробив цю вправу ще кiлька разiв. Попустило.

Будинки-привиди хижо дивились на нього порожнiми вiкнами-зiницями.

Засунувши руки глибоко в кишенi куртки i втягнувши голову в плечi, Вiктор обережно посунув через майдан до мертвих хат. Зупинився, побачив на узбiччi невеличку замашну палицю. Нахилився, пiдхопив правою рукою. Якщо раптом втрапить у паралельний свiт, то хоч якось озброєний…



Дурниця.

Паморочилась голова.

Дихальна гiмнастика — знову минулося.

Стискаючи палицю в правiй руцi, Вiктор перетнув покинуте подвiр’я, вiдхилив зламанi дверi, зазирнув до хати.

Тиша.

Крок уперед.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка