Андрій Кокотюха Аномальна зона



Сторінка7/12
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.3 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
6

Охоче випивши сто грамiв горiлки i запивши це дiло пивцем, Коля Пузир зручнiше вмостився за столиком, пригостився у Бражника цигаркою i закурив, помiтно прагнучи продовжити спiлкування.

Життя вже не здавалося Колi поганим, i ось про нього, про непросте, але таке прекрасне життя, йому закортiло зараз поговорити з Сергiєм. Тiльки в плани Бражника не входило розважати свiдка, вiд якого, до того ж, дуже мало практичної користi. Тому, терпляче дочекавшись, поки той докурить, замовив ще по п’ятдесят i вiдразу попередив — у нього ще справи сьогоднi. Пузир помiтно засмутився, випив, i пiсля короткої паузи нагадав: «Сєрий, навiть у поганiй хатi по три рази наливають». Вiдкупившись вiд нав’язливого старлея, Бражник ледве не силою витягнув його з кафе-бару, розпрощався з ним на вулицi, але перед цим на наполегливе Колине прохання зафiксував в пам’ятi свого мобiльника номер його трубки, пообiцяв дзвонити «коли там що», навiть зробив вигляд, що йде назад до управи. Та щойно Пузир зник за найближчим рогом, повернувся, лаючи себе за дитячу поведiнку, попросив наточити йому в пiвлiтровий пластиковий стакан розливного пива, вмостився за столиком, закурив, i почав поновлювати в пам’ятi основну iнформацiю по справi Пiддубного.

Вводячи журналiста Шамрая в курс ситуацiї, Бражник та Кiра, ясна рiч, говорили не все. Та стороннiй людинi i не треба знати всього. Насправдi коло пiдозрюваних окреслилося вже на третiй день i виявилось досить вузьким.

Утiм, важко назвати колом двох кандидатiв на вбивцю…

Отже, сказав собi Бражник, почнемо знову з початку. Покiйний банкiр полiтикою не займався, хоча в рiзний час, зважаючи на потреби конкретної ситуацiї, приймав рiшення фiнансувати деякi полiтичнi проекти, в тому числi — одноразовi «бойовi листки» рiзних технiчних партiй. Ключовою фiгурою на полiтичнiй шахiвницi Житомира i Житомирщини банкiр Пiддубний не був, хоча i мав мандат депутата мiськради. Але судячи з того, як щиро перейнялися його вбивством представники абсолютно рiзних полiтичних таборiв, Кiра зробила висновок: полiтикою тут i не пахне. А Бражник пiдтвердив це вагомим аргументом: на розшук та слiдство вiд самого початку не чинилося навiть найменшого тиску, крiм звичайного в таких випадках наказу: «Розкрити за найкоротший термiн!»

Версiя замовлення, зробленого в конкурентнiй бiзнес-боротьбi, мала бiльше шансiв на успiх. Якби в банкiра стрiляли хоча б десять рокiв тому, Бражник знав би кого, де i як шукати. Проте зараз, в умовах щораз глибшої економiчної кризи, банки горять без втручань iззовнi. Поговоривши по душах iз кiлькома працiвниками банкiвської сфери, Сергiй, серед iншого, почув i таке: мовляв, є дуже великi шанси, що незабаром банки почнуть зливатися та утворювати спiльнi банкiвськi групи. Так бiльше шансiв утриматись на поверхнi i пережити кризу, котра невпинно насувається, коли вiрити газетам i телевiзору. Вiд того, що Житомирське регiональне вiддiлення банку «Родослав» утратить директора, нiчиє професiйне життя не полегшиться. Через це, до речi, спiвробiтники та колеги Пiддубного охоче та активно давали свiдчення. Бражник хоч i не часто стикався з такими людьми, все ж мав про них та їхнi життєвi принципи певне уявлення. Наприклад, на контакти з правоохоронними органами навiть рядовi банкiвськi клерки йшли вкрай неохоче. А тут купа дзвiнкiв, всi бажають свiдчити, всi хочуть допомогти. Був навiть час, коли Бражнику здалося: в убитого не було ворогiв, що саме по собi в принципi є неможливим та пiдозрiлим. Адже в банкiрiв завжди ворогiв бiльш нiж достатньо. Щоправда, цi вороги не стрiляють впритул i не рiжуть ножами пiд час нападiв п’яної лютi.

Навiть версiя побутової помсти вiдпадала: Пiддубний нi в кого анi дружини, анi коханки не вiдбивав. Хоча докладної iсторiї його знайомства з Тамарою Томiлiною нiхто не знав, ця iсторiя, по сутi, нiкому не була потрiбна, бо не мiстила вiдверто скандальної складової. Ну, познайомився багатий чоловiк з бiдною дiвчиною. Ну, стала вона його коханкою. Ну, купив вiн їй квартиру. Ну, утримує. Нiчого особливого. Думка про причетнiсть до вбивства коханки зродилася та швидко вiдпала: його смерть залишила Тамару без засобiв для iснування. Звiсно, Кiра не остаточно вiдкинула Томiлiну — в шухлядi їхнiх стосункiв з Пiддубним можна було довго копирсатися i врештi-решт виявити якiсь потаємнi факти. Ось тiльки потреба порпатись у чужiй iнтимнiй бiлизнi раптом вiдпала.

На обрiї замаячив Денис Ковалевський i вiдразу ж зайняв мiсце головного пiдозрюваного.

Каламутний тип з каламутним минулим та не менш замуленим сьогоденням, Ковалевський на прiзвисько Акула Ден то виринав у Житомирi, то знову глибоко кудись пiрнав. Пiсля кожного такого пiрнання кола по водi розходились довго: про Акулу Дена говорили то у Львовi, то у Києвi, то у Донецьку, а то начальник Житомирського вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю приймав у себе польських або московських колег, даючи їм iнформацiю про Ковалевського. Гидота ситуацiї полягала в тому, що Акула Ден, встигаючи шкодити в рiзних регiонах України та Росiї та навiть завдавати неприємностей країнам Схiдної Європи, за час своєї дiяльностi жодного разу не сидiв. Звiсно, його брали, саджали, допитували, але потiм дивним чином випускали або зi слiдчого iзолятора, або iз залу суду, як це траплялося двiчi.

Акула Ден володiв дивним хистом виходити сухим iз води, причому вперше цей свiй талант вiн продемонстрував у не такому вже й далекому тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому роцi. Тодi Ковалевський мав вiдношення до потужної бандитської групи, яка в боях здобула собi право контролювати не лише третину базарiв Житомира, а й досить великий шматок траси, якою йшли транспортнi вантажi та їздили за кордон бiзнесмени-«човники». Акула Ден тодi придумав i запропонував кiлька схем, згодом успiшно реалiзованих. Йому почали довiряти настiльки, що Ковалевський отримав контроль над «чорною касою» групи, а головне — контроль над нею.

Одного дня стало вiдомо: спiльнi грошi Акула Ден використовує як обiговий капiтал для власного збагачення. Та покарати його не вдалося: Ковалевський несподiвано огризнувся, наїжачивши десяток стволiв. За цей час вiн дбав не лише про власну кишеню, а й про власну безпеку, пригодовуючи невеличку, зате потужну групу професiйних бiйцiв. Звичайно, воювати з цiлою групою вiн не мiг, зате демонстрацiя власної сили збентежила охочих до помсти i дала йому самому час для маневру i зникнення з територiї Житомира. До речi, через дуже короткий час хтось через пiдставних осiб здав мiлiцiї всi паролi та явки вчорашнiх товаришiв Акули Дена. Когось застрелили, бiльшiсть посадили, хтось утiк, аби бiльше не з’являтися.

Тим часом Денис Ковалевський за кiлька рокiв знову виринув у Житомирi. Цього разу — як реальний легальний бiзнесмен, торговець нерухомiстю. Все йшло нiби спокiйно, та якось Акула Ден знову зник i таким чином виявився одним з не багатьох, кому вдалося уникнути правосуддя. Бо виявляється, довкола його фiрми виросла купа непомiтних безбарвних фiрмочок, через якi продавались отриманi в спадок квартири та будинки. Власники цiєї нерухомостi або опинялися в психушках, або поповнювали ряди мiських бомжiв, або взагалi зникали. Як правило, то були самотнi дiдусi, бабусi, безробiтнi алкоголiки, з яких нiчого, крiм однокiмнатної квартири чи недоглянутої хати в приватному секторi, взяти було неможливо. Тепер уже несуттєво, хто першим здiйняв хвилю i з чого почалось розкручування справи. Показово iнше: навiть якби Акула Ден не зник, можливостi посадити його виявилися обмеженими: навiть фiрму з нерухомостi, згiдно з наявними паперами, очолював не вiн. А свiдчення проти нього не мали юридичної сили. Слова «Це все Ковалевський винен!» не будуть доказом для жодного суддi навiть в Українi, де iснує особливе ставлення до судочинства.

Потiм Денис Ковалевський ще не раз повертався в рiдний Житомир. То його пiдтримував мiсцевий осередок Партiї регiонiв, то його персону пов’язували з вiдкриттям мережi аптек, через яку скидалися досить серйознi партiї наркотикiв, то його називали причетним до створення фiнансової пiрамiди довкола будiвництва елiтного котеджного мiстечка в мальовничому мiсцi на березi рiчки Тетерiв. Ось i протягом останнього року в Акули Дена знову закрутився якийсь пiдозрiлий бiзнес в Житомирi. «Убивчий» вiддiл бiзнесом Ковалевського не цiкавився, той проходив по лiнiї їхнiх колег, якi займались економiчною злочиннiстю.

Але хто такий Акула Ден, менти добре знали.

Його, Дениса Ковалевського, за кiлька мiсяцiв до вбивства вперше побачили в офiсi Пiддубнного.



7

Потiм бачили ще кiлька разiв.

Акула Ден зустрiвся з банкiром не лише на його територiї. Кiлька разiв вони перетинались на обiдах чи просто зустрiчалися в невеличких ресторанах, де дiловi люди збирались часом для переговорiв у неформальнiй обстановцi. Пiддубний i Ковалевський завжди розмовляли без свiдкiв, та, очевидно, настав такий момент, коли банкiру товариство Акули Дена набридло. Про що б Ковалевський не намагався з ним домовитись, у результатi не домовився нi про що.

Остання їхня зустрiч вiдбулась за тиждень до вбивства. Пiддубний звелiв охоронi не пускати Акулу Дена в офiс, а той, у свою чергу, спробував прорватися. До прямого силового контакту не дiйшло, бо бешкетник вчасно оговтався, навiть вибачився перед переляканими дiвчатками-менеджерами, пiсля чого пiшов.

У розмовах з колегами Пiддубного кiлька разiв прозвучало: судячи з усього, Акула Ден пропонував банкiру включитися в якусь чергову свою схему i, очевидно, використовувати рахунки банку для вiдмивання коштiв. Подробиць, звiсно, нiхто не знав, так само як про Акулу Дена вiдомо було вкрай мало подробиць.

Тим часом Олег Луговий, виконуючий обов’язки Григорiя Пiддубного, буквально через два днi пiсля похорону шефа провернув конспiративну комбiнацiю, результатом якої стала його таємна зустрiч з Кiрою Березовською. Конспiратору був потрiбен слiдчий, який веде цю справу, але вiн хотiв, аби жодна жива душа не знала про цю зустрiч. Луговий зiзнався миттєво: мiсяць тому вiн програв величезну навiть за житомирськими мiрками суму в казино. Причому грав не тут, а в Києвi. Луговий частенько грав по маленькiй, але ситуацiя склалася так, що вiн втратив над собою контроль.

— Звичайно, Кiро Антонiвно, я не маленька дитина i не казатиму, що мене поганi дядьки грати змусили, — зiзнався вiн. — Але я маю велику пiдозру: все це невипадково. Бо чоловiк, з яким я зажигав у Києвi того клятого вечора, привiв мене у гральний дiм, який невiдомо яким способом контролює Ковалевський.

— Звiдки такi вiдомостi?

— Довiдки наводив. Розумiєте, навiть не у грошах справа… Хоча в них теж, але… Коротше, коли я програв, був уже досить п’яний. Мiй супутник, той самий, запропонував зняти стрес у саунi. Там було ще багато спиртного i невiдомо звiдки запрошенi проститутки. I я…

— Ви нiчого не пам’ятаєте, що було у тiй саунi, так? — допомогла йому тодi Кiра.

— Правильно, — признався Луговий.

У вас дружина i скiльки дiтей?

— Один… син… Дружина вагiтна, на восьмому мiсяцi… Розумiєте, ну, нерегулярне статеве життя той… Проблематично, словом…

— Не розумiю, — сухо вiдповiла тодi Кiра, i їй було байдуже, що подумає про її розумiння чи нерозумiння ситуацiї грiшник, який прийшов по iндульгенцiю. — Вам про той вечiр хтось уже нагадав?

— Поки що нi. Грошей, звичайно, шкода. Дiрка в бюджетi, жiнка ще не знає… А про все iнше — взагалi…

— Але ви припускаєте, що вам нагадають?

— З огляду на останнi подiї — так.

— А якi останнi подiї?

— Ну… Вбивство… Навiть не в ньому справа… Розумiєте, якщо… Ну, в такому випадку я автоматично стаю виконуючим обов’язки. Найiмовiрнiше, з часом мене затвердять на посадi директора банку. Можете менi повiрити, я професiонал i репутацiя в мене чиста… Гм… — вiн знiтився i замовк.

— Далi, далi, — заохотила тодi Кiра.

— Словом, Ковалевський намагався про щось домовитися з Пiддубним, включити його в якусь схему. Думаю, ви знаєте, що з Ковалевським нормальнi люди справ намагаються не мати. Але не треба навiть Ковалевського, аби прорахувати: якщо не стане Пiддубного, його мiсце на якийсь час займу я. Пiсля того, що сталося тодi в Києвi, на мене дуже легко натиснути. Та якщо я зараз зроблю офiцiйну заяву вам, це жодним чином не вдарить по Ковалевському. Ви ж розумiєте: важко довести його особисту причетнiсть до схеми. Я напився, я програв у казино, я чорт знає яку камасутру виробляв з шлюхами в саунi. Пiсля таких зiзнань мене навiть убивати не треба: роботи нормальної не буде, враховуючи кризу, родина розпадеться, та ще й Ковалевського не дiстанемо.

— Якщо я правильно розумiю, ви хочете, аби Ковалевського ми дiстали ранiше, нiж вiн зробить вам пропозицiю, вiд якої неможливо вiдмовитись? — уточнила Кiра.

— Я просто хочу, аби ви знали, звiдки можуть рости ноги у цього вбивства, — цiєю вiдповiддю Луговий обмежився, i пiсля неї розмова зiжмакалась.

Звiсно, свою сповiдь вiн вiдмовився писати на паперi i оформляти як офiцiйнi свiдчення. Бо поки, зрештою, не було проти кого, крiм себе, свiдчити. Ось якщо Акулу Дена вдасться взяти за зябра i буде стовiдсоткова гарантiя, що його таки посадять за вбивство, заодно почавши розкручувати iншi грiхи, давнi й не дуже, тодi Луговий охоче допоможе будь-якими свiдченнями. Навiть у суд свiдком пiде. Щоправда, за умови, що цього разу Ковалевського з залу суду не випустять.

Таким чином, порадившись i прокачавши ситуацiю, нi в Кiри Березовської, нi в Сергiя Бражника не лишилося сумнiвiв: складається так, що Акула Ден таки причетний до вбивства. Нiхто з серйозних людей, крiм нього, не мав потреби виводити Пiддубного з гри.

Невеличка оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнався: офiцiйний дозвiл на носiння вогнепальної зброї у Ковалевського є, за ним зареєстрований пiстолет «Вальтер» i при собi його Акула Ден носить не часто, переважно тримає в сейфi. Бо навiщо, коли постiйно поруч нього знаходився охоронець Антон Коновалов, озброєний пiстолетом марки «Беретта Сигар».

З цiєї зброї стрiляли в банкiра Пiддубного.

Значить, подiї могли розвиватись ось як. Акула Ден, розлючений неможливiстю домовитися з Григорiєм Пiддубним, намагається дiстати його всiма способами i навiть нахабнiє настiльки, що приїздить до нього додому пiзно ввечерi. Очевидно, Ковалевський на той час добре вивчив розклад дня банкiра та його звички. Приїхав вiн разом iз охоронцем Антоном. Далi вiтальнi на першому поверсi хазяїн непроханих гостей не пустив. Мiг би не пустити i на порiг, та, мабуть, надто вже наполегливими виявилися. Слово за слово — вони знову посварились. Видно, Акула Ден уже давно замислив убивство, бо iнакше не налаштовував би пастку на Лугового. Та напевне, вирiшив спробувати востаннє, а повiдок для Лугового в разi успiху тримати про всяк випадок, на хазяйствi знадобиться. Але розмова не склалась, Акула Ден розлютився i звелiв Антону вбити Пiддубного.

Або, як варiант, забрав зброю у нього i вистрiлив сам.

Навiть поверховi вiдомостi, якi були у Бражника про Дениса Ковалевського, давали всi пiдстави не сумнiватися в тому, що стрiляти в людину для нього не є чимось надзвичайним та незвичним.

Ще одна оперативна комбiнацiя — i Бражник дiзнається про несподiванi напади лютi, властивi Акулi Дену. Траплялись вони, крiм iншого, через бажання Ковалевського максимально контролювати свої слова та вчинки. В певнi моменти накручена до краю пружина розпрямлялась, i тодi тому, хто став причиною гнiву Ковалевського, краще ховатися якнайдалi i довго зi свого сховку не вилазити. Вiн швидко вiдходив, та зробленого вже не виправиш.

Терпець Акулi Дену мiг урватися пiсля тривалих та безрезультатних переговорiв з банкiром. Крiм того, вiн точно знав: вдома Пiддубний того вечора буде сам, без охорони. Таким чином вiн або свiдомо не врахував присутностi в будинку небажаного свiдка, або не взяв цю обставину до уваги, або…

Або цей свiдок був частиною його чергової комбiнацiї. Щось на кшталт iсторiї з Олегом Луговим.

Проте спочатку Кiра це припущення вiдкинула. За її версiєю, лють на якийсь час переважила здоровий глузд i Акула Ден просто не врахував свiдка. А навiть якщо i врахував, то зовсiм його не боявся. В тому, що Антон Коновалов — теж свiдок, Березовська не сумнiвалася. Ковалевський мiг пересуватися з бiльшою чи меншою кiлькiстю охорони, але щоб Акула Ден пiшов кудись без охорони, такого не було давно. За вiдомостями, якi вдалося роздобути Бражнику, Коновалову вiн довiряє чи не найбiльше з усiх. Отже, вiн теж мiг бути на мiсцi злочину.

Стрiляти в банкiра, виконуючи наказ боса. Чи дати йому свою «Беретту». Убивця, спiвучасник, свiдок.

Зараз, допивши пиво, Сергiй вкотре зробив невтiшний висновок: усе це вилами по водi писане. Доказiв жодних. Спроба пiдступилися до Ковалевського нiчого не дала: вiн спiлкувався в присутностi свого адвоката, причому не з операми чи слiдчим, а безпосередньо з начальником карного розшуку, i заявив: того вечора зависав у саунi за мiстом в присутностi десятка голих свiдкiв обох статей. Кожен з них пiдтвердить його алiбi. Звiсно, хто б у тому сумнiвався…

Єдина надiя — свiдок, якого не врахував Акула Ден. Але хто мiг бути тим свiдком, якщо Тамара Томiлiна, за її словами, того вечора додому до коханця не їздила i сидiла у себе вдома…

На брехнi дiвчину теж не зловили. Отже, був ще хтось, хто все бачив, упiзнав Акулу Дена, зрозумiв, що мовчати — єдиний спосiб зберегти власне життя, i, скориставшись тим, що для всiх залишився невiдомим, або залiг на дно, або навпаки — крутиться перед очима i радiє з того, що його нiхто не знає i не шукає.

Через те розслiдування топталося на мiсцi. А тут ще й мiстика додалась, яку не знаєш до якого боку пристебнути, хрiн її дери!

Вирахувати цього свiдка — розкрити вбивство. Ось як просто все виглядає. Вiд роздумiв Бражника вiдiрвав дзвiнок мобiльного. Ковзнув очима по дисплею — Кiра.

— Привiт.

— Ти де зараз?

— Як тобi сказати…

— Все ясно з тобою. Допивай своє пиво i кулею до мене.

— Та допив уже. Слухай, може десь на нейтральнiй територiї?

— Є новини, — почулося коротке. — Менi зручнiше розповiсти в кабiнетi.



8

Коли Сергiй зайшов, Березовська саме закiнчувала телефонну розмову.

— Не треба мене попереджати, сама знаю, — рiзко сказала вона в трубку i кахикнула в сторону. — Нормальне в мене здоров’я, нормальне! Нi, не треба лiкарняного. Навiть стратегiчного. Захочуть — на лiкарняному знайдуть, — вона помовчала, i Бражник без особливого запрошення вмостився на стiльцi навпроти неї. — Лiкарняний, Iгоре Степановичу, беруть тодi, коли хочуть вiдпочити. А менi саме тепер вiдпочивати, як бачите, нема як. Хочу, — погодилась вона зi спiвбесiдником. — Хочу, дуже хочу. Не маю права. Все, краще викликайте до себе, бо у мене зараз люди.

Кинувши трубку на важiль, Кiра навiть легенько стукнула по апарату.

— Дядя прокурор? — Сергiй кивнув на апарат.

— Знайшов родича… Але дядя прокурор має рацiю: завтра, максимум — пiслязавтра, тут дурдом почнеться. Ось, радить менi на лiкарняному заховатись. Аби непотрiбна iнформацiя не пiшла на загал. Все одно ж пiде, для чого нерви мотати собi i людям…

— Це ти про що?

— Пiдлiсне, гори воно вогнем!

— До чого тут Пiдлiсне?

— Чим ми, по-твоєму, вже кiлька тижнiв займаємось? Просто як Малдер зi Скаллi[8], чесне слово!

— Хто такi?

— Ти серйозно не знаєш? — Кiра глянула на нього поверх окулярiв.

Бражник промовчав i вона махнула рукою.

— Добре, не суть важливо… За кiлька днiв у якiйсь аномальнiй зонi один за одним зникають фiгурантка у справi про вбивство i вiдомий мiсцевий журналiст, який вирiшив дослiдити дивне явище природи. Обоє потiм нiби з повiтря з’явились, обоє частково втратили пам’ять, обоє, до речi, втратили автомобiлi, на яких туди, в Пiдлiсне, поїхали. Це, Серж, сенсацiя. Сюди вже збираються загони телевiзiйникiв з Києва, в перспективi — поява рiзних вчених, комiсiй, науково-дослiдних експедицiй.

— Не бiда, — стенув плечима Бражник. — Зникнуть у паралельному свiтi, а повернуться чебурашками. Тваринками невiдомої породи.

— Менi не до жартiв, Серж! Вони зникнуть, а шукати всiх доведеться нам!

— Ти серйозно?

— А ти — серйозно? Ти справдi вiриш у iснування якогось там паралельного свiту?

Бражник на мить замислився.

— Чесно? Не знаю. Одне дiло — в газетах читати. Iнше — бачити на власнi очi тих, хто там нiбито побував, — Сергiй знову помовчав, думаючи. — Знаєш, у що я насправдi вiрю? В гематоми на їхнiх потилицях.

— О! — Кiра переможно пiднесла догори вказiвного пальця. — Я консультувалась у одного спецiалiста. Не хочу тебе вантажити спецiальною термiнологiєю…

— I не треба, в мене неповна середня освiта, я читаю по складах.

— Не буду, — повторила Березовська. — Скажу лише: можна так гепнутись головою, що розiб’єш її до кровi, набити здоровезну ґулю, та однаково пам’ятати все, що з тобою було. Бiльше того: вiдомi випадки, коли пiсля таких пригод пам’ять навiть загострюється. I навпаки: можна легенько стукнути по головi в певне мiсце, навiть у певну точку, — i все!

— В сенсi — все?

— Зливай воду, — Кiра розвела руками. — Навiть вбити. Не кажучи вже про створення їй проблем з пам’яттю. Шамрай непритомний, Томiлiна, як у фiльмi «Джентльмени удачi»: тут пам’ятаю, тут не пам’ятаю. Але у цiкавого журналiста ґуля бiльша. Значить, удар вийшов дещо сильнiшим. Питання номер один: хто його вдарив? А заодно — хто вдарив її?

Бражник мовчав.

— Питання номер два: де їх ударили? Заодно третє — для чого?

— Тут якраз простiше, — Бражник витягнув з пачки цигарку i прилаштував її мiж губами.

— Витягни. Ти ж знаєш — не люблю.

Такий дiалог вiдбувався мiж ними чи не щоразу, коли вони зустрiчались в її робочому кабiнетi. Тому Сергiй i не любив Кiриного кабiнету.

— Ага, — вiн вийняв цигарку, пом’яв її пальцями. — Значить тут, кажу, простiше: постраждали обоє, i очевидно в тому довбаному Пiдлiсному. I якщо паралельних свiтiв справдi не буває, то i дiвчина, i журналiст побачили там щось таке, чого стороннiм бачити не можна. Ось їх i приголубили, акуратно вiдбиваючи мiзки. Мiж iншим, могли взагалi вбити.

— Чому не вбили? Погодься, це ж простiше. Нiхто нiкому нiчого не скаже.

— Кiро Антонiвно, — зiтхнув Сергiй, — ти ж сама прекрасно знаєш: мокруха не вирiшує проблему, а створює додаткову. Два трупи в Богом та людьми покинутому мiсцi, причому — два свiжих трупаки… Погодься, так швидше привернути увагу. Навiть якби обоє зникли в аномальнiй зонi з кiнцями, все одно ефект не такий. Справдi, вбити їх i десь потай прикопати набагато простiше, ефективнiше i навiть таємничiше. Немає тiл — немає дiл, сама ж розумiєш. Томiлiна з Шамраєм вважалися б зниклими без вiстi. «Убивчий» вiддiл ними б точно не займався. Нi, — Сергiй, затиснувши цигарку пучками пальцiв, провiв перед собою в повiтрi невидиму лiнiю, наче пiдводячи риску пiд дискусiєю. — Грохнути i пiдкинути трупи на видне мiсце означає закрити рота, однак не вирiшити проблеми. Грохнути i закопати, втопити, спалити — надiйнiше, та привертає зайву увагу. Спробувати вiдбити пам’ять — бiльш надiйний варiант, зважаючи на останнi вiдомостi про аномальну зону. Жiнка й чоловiк живi, хоча й не зовсiм здоровi. Мiсця в Пiдлiсному, значить, справдi якiсь поганi. Зачарованi, я б сказав. Навiть зачаклованi.

— Ти ж сказав, що не вiриш у все це!

— А я i не вiрю!

Бражник рiзко стиснув пальцi, цигарка переламалася, коричневий тютюн розсипався по пiдлозi. Кiра скривилась, Сергiй незграбно загрiб смiття пiд стiлець. Махнувши рукою, жiнка вiдкинулась на спинку стiльця.

— Не вiрю нi в чудеса блядськi, нi в привидiв сраних! — вигукнув опер, подавшись уперед. — Я тобi зараз так кажу, як мислили чи могли мислити тi, хто окопався в Пiдлiсному i шурує там. Дивись, така схема виходить: є дiвчина Тома, коханка банкiра i його ж утриманка. Живе в купленiй ним хатi, та жодних джерел прибутку не має. Стосовно неї коханець нiяк не розпорядився на випадок своєї смертi, бо мужику — сорок рокiв тiльки!

— Не лайся. Знаєш — не люблю, — трошки запiзно вклинилася Кiра.

— Та ну тебе! — вiдмахнувся Бражник. — Ти суть слухай, а не слова, iнтелiгенцiя… Коротше, ситуацiя така, що коханця вбили у розквiтi сил. Бачила це Тома чи не бачила — не в тому зараз справа. Очевидно, в неї i до того були якiсь проблеми отут, — вiн постукав себе кiнчиком зiгнутого пальця по лобi. — З чим це могло бути пов’язано i взагалi, що воно таке, я не знаю. Нехай розумнi люди пояснюють. Цiкаво iнше. Наша Тамара опинилася в критичнiй ситуацiї. Вона не знає, що буде далi, а значить — боїться. Вiд цього могла загостритись її оця хвороба? — Сергiй знову постукав себе по лобi.

— Якщо дiвчина справдi з розладом психiки. Припустимо, могла, — визнала Кiра.

— Не знаючи, що робити з собою, на кого скаржитись i вiд чого лiкуватись, Тамара вирушає в єдине, крiм дурдому мiсце, де її готовi вислухати i зрозумiти — у ту придуркувату газету. Там ведуться, їдуть у Пiдлiсне…

— Стоп! — знову вклинилася Березовська. — Чому купа народу, яка туди вже один раз їздила, нiчого не побачила, i всi повернулись неушкодженими?

— Не знаю. Видно, саме в той момент i не було нiчого аж такого особливого… Ну, з серiї: чого не можна бачити, — Бражник знизав плечима, дiстав нову цигарку та, перехопивши погляд господарки кабiнету, заховав її назад. — Це деталi, не до них тепер. Головне — журналiст Шамрай пише статтю про аномальну зону. Тi, хто в курсi справи, читають її i радiють. Он яку поганку, чорт забирай, вдалося завернути! Ось тiльки дiвчину це не заспокоїло. Вона зривається, мчить у Пiдлiсне, випадково натикається на щось, i з нею вирiшують вчинити так, нiби вона справдi побувала в паралельному свiтi. Благо, всi, включаючи нас iз тобою, Кiро Антонiвно, до такого пiдготованi. Далi — ще простiше. Вiтя Шамрай iде по слiдах Тамари в аномальну зону, там його теж зустрiчають вiдповiдним чином, знову обставляють, мов по писаному. Причому — писаному самим Шамраєм. I от, що лишилось в результатi вiд паралельного свiту?

Задоволений собою, Бражник все ж таки не стримався — рiшуче витягнув цигарку й, iгноруючи погляд Кiри, закурив. Вона мовчки дивилась на нього i Сергiй, зробивши кiлька затяжок, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, вiдчинив кватирку, викинув за вiкно бичок, кватирку залишив вiдчиненою, повернувся, сперся сiдницями на край пiдвiконня. Кiра далi мовчала, а потiм теж пiдвелася, пройшлась по кабiнету.

— Припустимо, Серж, ти маєш рацiю. Не в цiлому, бо питань таки дуже багато лишається. Та по основних пунктах — твоя правда. Особливо в тiй частинi твоїх висновкiв, якi стосуються бутафорiї. Отже, той або тi, хто хотiв подати Пiдлiсне як аномальну зону, домоглися свого. I означає це, Серж, ось що, — Березовська сперлася спиною об стiну, склала руки на грудях, очi пiд товстими скельцями окулярiв помiтно блищали. — Кримiналу немає, зате iнтрига i сенсацiя є. Журналiсти на низькому стартi, заборонити комусь в’їжджати в зону вiдчуження не може нiхто. Звiсно, якщо постаратись, то це зробити реально. От тiльки старатись нiхто не буде! Пiдлiсне — не мiсце скоєння кiлькох злочинiв, а мiсцевiсть, де вiдбуваються паранормальнi явища. Житомирська область опиняється в центрi уваги i тутешнє керiвництво поки не бачить шкоди саме вiд такої слави. Тема свiжа, слава не скандальна.

— До чого ти пiдводиш?

— А до того, Серж: поки що тiльки нам з тобою здається, наголошую, — вона нацiлила на опера палець, — лише здається, що в Пiдлiсному скоєно якийсь злочин. Отже, те, що для iнших є аномальною зоною, для нас iз тобою — мiсце скоєння злочину. Мiсце пригоди. Яке, Сергiю Петровичу, вже пiслязавтра затопчуть орди журналюг, дослiдникiв i просто роззяв. Тому якщо ми хочемо шукати хоч якусь адекватну вiдповiдь по гарячих слiдах, дiяти треба чимшвидше. Поки, як кажуть у тому анекдотi, не почалося. Тому краще своїх дiй нi з ким не узгоджувати. Згоден?

Бражник почухав макiвку.

— Що можу сказати… Маємо типовий план «А». Треба придумати план «Б» на випадок нештатної ситуацiї — i вперед, за орденами. Тiльки одне уточнення, Кiро…

— Слухаю.

— Ти лишаєшся тут. Нiби як у тилу. Спокiйно! — вiн швидко виставив руку вперед, наче захищаючись вiд удару у вiдповiдь на пропозицiю, котра зазiхає на гендерну рiвнiсть. — Спокiйно, тут теж людина потрiбна. Сама ж казала — часу мало, питань багато. Я попхаюсь завтра в те прокляте Пiдлiсне. Якщо до того часу Шамрай не оклигає, а у Тамари не вiдновиться ще якийсь клапоть пам’ятi, пiдеш у лiкарню i спробуєш почергувати бiля журналiста. Раптом за цей час хтось iз потерпiлих таки пригадає щось корисне. Тодi ти негайно даєш менi знати. I ще, — вiн на мить зам’явся. — Будемо до кiнця послiдовнi, Кiро Антонiвно.

— Це як?


— Так: нехай хтось iз тiєї газетки пiдкаже тобi якогось мудрого дядечка. Який розбирається в цих паралельних свiтах. Може, розмова з ним теж якусь користь принесе. Раптом… Тiльки не кажи нiкому, добре? — Бражник пiдморгнув. — Раптом паралельнi свiти iснують, i ми дарма стараємось… Ну, не проти?

— Вмовив, — зiтхнула Кiра, визнаючи правоту опера. — Хтось справдi мусить прикривати тили. Сьогоднi, — вона глянула на годинник, — туди вже не варто вибиратися. Скоро темнiти почне. Не знаю, на кого чи на що наштовхнулась у Пiдлiсному серед ночi Тамара. Але сьогоднi однаково не варто. Тим паче, що ти, чула, клiєнт для ДАI. Але, — вона вiдлiпилася вiд стiни i повернулась за стiл, — я, власне, не для цього тебе зараз покликала. Якби прокурор не подзвонив, я б i не пiдняла цю тему.

— Отже, добре, що пiдняла. План «А» придумався.

— Насправдi є дещо iнше. Iнша iнформацiя. Вiктора стосується. Шамрая.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка