Андрій Кокотюха Аномальна зона



Сторінка9/12
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.3 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12
13

Спецiалiста, який мiг дати вичерпну iнформацiю про паралельнi свiти, Кiрi Березовськiй пiдказали в редакцiї «Неймовiрних фактiв».

Подзвонивши зранку по єдиному номеру, вказаному у вихiдних даних газети, слiдча поспiлкувалася з такою собi Катериною Гугою, котра назвалася офiс-менеджером, поспiвчувала нещасному Шамраєвi, який постраждав невiдомо за що i невiдомо вiд кого, з дивною радiстю повiдомила, що жодного начальства зараз у редакцiї немає, але вона сама охоче допоможе прокуратурi чим зумiє. Зумiла — досить швидко збагнула, чого треба Кiрi Антонiвнi, i оперативно вiдшукала данi одного з постiйних експертiв газети, такого собi Ростислава Торбаса.

— Тiльки мобiльного в нього немає, а домашнiй телефон вiн бере рiдко, — знову з дивною радiстю доповiла Катя Гуга.

— Чому?

— Чому не бере трубку чи чому нема мобiльника? — уточнила Катя.



— I те, й iнше. Ви ж з ним якось виходите на зв’язок?

— Торбас не довiряє телефонам. Каже, що мобiльна трубка — провiдник негативної енергiї. Адже зв’язок супутниковий. Супутник розташований ближче до космосу. А у позитивностi енергiї космосу його особисто ще нiхто не переконав.

Катя Гуга на тому боцi дроту говорила дуже спокiйно, наче подiбнi заяви були в порядку речей. Хоча, згадавши, куди саме вона звернулась по допомогу, Березовська погодилася: там або самi на подiбну хвилю настроєнi, або, у що хотiлося вiрити бiльше, звикли вже до всього i сприймають людськi дивацтва як належне.

— Гаразд, а звичайний телефон, стацiонарний?

— Його вiн просто не бере. Не любить дзвiнкiв вiд цiкавих незнайомцiв.

— Добре, та все ж таки, яким способом ваша редакцiя пiдтримує з цим Торбасом контакти?

— Дуже просто. У нього вдома автовiдповiдач. I є кiлька номерiв, якi вiн напам’ять знає i якi вважає для себе безпечними й потрiбними. Мама, колишня дружина, ще хтось, я точно не знаю. Ну, i наша редакцiя. Коли треба набрати номер Торбаса, всi роблять це з приймальнi. Тобто, з того телефону, по якому ми ось зараз з вами говоримо.

— Не їхати ж менi до вас у офiс… Слухайте, Катю, ви не могли б зробити менi… — Кiра запнулася, виправилась, — слiдству… Не могли б ви зробити слiдству послугу?

— Подзвонити йому вiд себе i попередити, аби чекав на вас? — легко здогадалася Катя Гуга. — Без проблем, тiльки в прокуратуру Торбас не приїде. А домашню адресу давати заборонив без попереднього з ним узгодження.

— То подзвонiть, будь ласка, i попросiть дозволу дати його адресу, — Кiра починала втрачати терпець. — Я, звичайно, можу сама дати доручення зiбрати на цього вашого зашифрованого дослiдника установочнi данi, домашня адреса знайдеться. По нього приїдуть, ввiчливо запросять до мене в кабiнет, а якщо вiн спробує сховатися кудись у свiй паралельний свiт, його звiдти витягнуть i допровадять у прокуратуру. Це я, Катю, не вам говорю. Йому перекажiть, коли будете дзвонити.

— Вiн не боїться, — дзвiнко вiдрапортувала на тому боцi дроту офiс-менеджер. — Бо вiн не пiд цим прiзвищем там прописаний. Його без його на те доброї волi нiхто не знайде.

— Скажiть, а вiн узагалi здоровий? Вiн що, по пiдроблених документах живе?

— Документи у нього справжнi, — заспокоїла Катя Гуга. — Тiльки яке його справжнє прiзвище — мало хто знає, в тому числi у нас в редакцiї. Торбас — це псевдонiм, пiд яким вiн пише нам час вiд часу статтi на якiсь спецiальнi теми. Свого справжнього прiзвища вiн трiшки соромиться.

— Воно непристойне?

— Воно єврейське. Вiн переконаний: людинi з яскравим єврейським прiзвищем не довiрятимуть зовсiм. Або довiрятимуть менше. Що б вiн не говорив, вiдповiдь буде одна: все це єврейськi штучки.

— Ви серйозно, Катю? — навiть зараз, дзвонячи зi свого кабiнету на цiлком реальний стацiонарний телефон, Березовська починала вiдчувати, що спiлкується з дивними мешканцями незбагненного їй паралельного свiту. — Ви серйозно так думаєте?

— Я — нi. А ось вiн дiйсно так думає.

— Слухайте, а Торбас хiба не єврейське прiзвище?

— Не таке вiдверте. Вiн вважає, що Торбас — прiзвище аристократичне. Пiд таким прiзвищем можна виступати, коли вiдстоюєш iснування паралельного свiту.

— Гаразд, — зiтхнула Кiра. — Менi вiд цього всього вже погано. Торбас вiн чи Шолом-Алейхем — не має значення. Подзвонiть йому, будь-ласка, i скажiть: з ним хоче зустрiтися слiдчий мiської прокуратури. Якщо вiн такий зашифрований, заспокойте його — особисто пану Торбасу нiчого не загрожує. Просто слiдчому прокуратури потрiбна його консультацiя.

— А ви слiдчий з особливо важливих справ? — для чогось уточнила Катя Гуга.

— Так, — збрехала Березовська. — У нас iнших i не буває.

— Його може не бути саме зараз удома, — попередила офiс-менеджер.

— Тодi ви дасте його адресу без дозволу. Нашi працiвники засядуть бiля його будинку в засiдку. Якщо не дасте, я розцiню це як вiдмову допомагати слiдству. Зi слiдчими з особливо важливих справ такi номери, Катю, не проходять, — Кiра вирiшила про всяк випадок згустити фарби.

Замовчали. Очевидно, дiвчина обдумувала останню фразу спiвбесiдницi.

— Ви можете подзвонити сюди хвилин за десять? — запитала вона нарештi.

— Нi, Катерино. Це ви подзвоните сюди i скажете менi, що застали Ростислава Торбаса чи хто вiн там за паспортом удома. I вiн готовий придiлити менi стiльки свого дорогоцiнного часу, скiльки менi буде потрiбно. Зрозумiло? Зафiксуйте собi мiй номер, будь ласка…

За десять хвилин Катя Гуга акуратно подзвонила i доповiла: Ростислав Михайлович удома, вiн дозволив дати свою адресу i готовий вислухати слiдчого з особливо важливих справ. I додала: Торбас любить, коли його називають професором.



14

— Ви справдi професор?

— А що таке «справдi»? Знаєте, це така непевна категорiя… Не кожен, хто написав докторську дисертацiю — вчений. Так, вiн — старанний виконавець, послiдовний, грамотний. Але чи гарантує факт отримання вченого ступеня вiдповiдний статус людини? Чи кожен генерал у вiйську вiдповiдає своїм погонам?

Ростислав Торбас виявився брязклим чоловiком непевного вiку, блiдим, старанно, аж до порiзiв поголеним, i вдягненим невiдомо з якої нагоди в костюм та краватку.

Зовнiшнi дверi його однокiмнатної квартири виявилися дерев’яними. Внутрiшнi — залiзними, причому — не оббитими дерматином. Не стримавшись i придивившись, Кiра побачила, що обшивку з цих дверей старанно здерли, а їхню поверхню нiби прогартував паяльною лампою художник-авангардист.

— Подобається? — поцiкавився професор Торбас.

— Нi, — чесно призналася Кiра.

— Значить, ефект є, — гордо заявив вiн. — Вам не сподобався зовнiшнiй вигляд моїх дверей. Це перша ваша реакцiя, i вона — негативна. Отже ви, як i бiльшiсть людей, не здатнi контролювати свої негативнi емоцiї. Тодi як позитивнi старанно приховуєте, нiби в позитивi є щось безсоромне. Але, — професор Торбас пiднiс догори вказiвнi пальцi вiдразу на обох руках, — я не вiдчув на собi дiю вашого негативу. Вiн весь розбився об мої захиснi дверi. Накопичити наступну порцiю негативних емоцiй ви поки що не встигли. Значить, я у вiдноснiй безпецi.

Хворий, вирiшила про себе Березовська, точно хворий.

— А коли ви буваєте в цiлковитiй безпецi, можна спитати?

— Спитати можна, — кивнув Торбас. — Вiдповiдi не дочекаєтеся. Бо нiхто з мешканцiв планети Земля не може почувати себе в повнiй безпецi.

— Виходить, планета у нас безнадiйна?

— Я цього не говорив. Безнадiйним я називаю той свiт, у якому ми перебуваємо з вами тепер. Але iснують кращi, безпечнiшi свiти. Менi натякнули, що прокуратуру раптом зацiкавило саме це питання.

— Вам правильно натякнули.

— Тодi проходьте.

Професор Торбас жестом запросив Кiру на кухню, навiть пропустив її вперед. Проходячи повз прочиненi дверi кiмнати, Березовська мимоволi зупинилась. Адже видовище того вартувало: єдина житлова кiмната цього помешкання виявилась абсолютно порожньою. Тiльки голi стiни, гола стеля, гола пiдлога.

— А де…

— Тут, — випередив її питання господар, знову запрошуючи на кухню.



Ось тут справдi не було де розвернутися. Хоча, за прикидками Березовської, кухня ця мала десь вiсiм квадратних метрiв, що для кухнi не так уже й погано, це примiщення проектувалося для готування i вживання тут їжi. Будь-хто на її мiсцi так само не повiрив би своїм очам, побачивши, що на восьми квадратних метрах помiстились тахта, стiл, на якому притулився маленький телевiзор поруч з ноутбуком, двi табуретки, газова плита, двi шафи на стiнi (одна з них книжкова), стосики книжок на пiдлозi, та ще й залишалося трохи мiсця, аби господар мiг запросити сюди гостя.

— Ви живете тут?

— Хiба не видно? Та кiмната не пiдходить менi по фен-шую. Взагалi не пiдходить, жоден з її квадратних метрiв. Коли я перебазувався на кухню, вiдчув себе набагато краще. Присядьте. Чай?

— Нi, дякую. В мене насправдi дуже мало часу.

Березовська кривила душею. Часу в неї справдi не так уже й багато, але якщо треба, вона готова була пожертвувати зайвими годинами заради перспективи просування справи вперед. Та їй раптом страшенно захотiлось вирватися з цiєї дивної квартири, тож вона сама себе обмежила в часi. А заодно — професора Торбаса.

— У вас, я бачу, теж iз часом не густо.

— Звiдки такий висновок?

— Костюм. Краватка. Ви кудись зiбралися.

— Логiка, як у мiстера Холмса. Тiльки це логiка звичайної людини, звиклої мислити аналiтично. Ваша логiка не здатна припустити, що ось цей костюм разом з краваткою — мiй повсякденний одяг. Я так по квартирi ходжу, чесне слово.

Нiчого не сказавши у вiдповiдь, Кiра присiла на краєчок тахти.

Торбас примостився навпроти неї на табуретi.

— Прокуратура цiкавиться паралельним свiтом, — промовив вiн. — Як таке розумiти?

— А це можна спробувати якось зрозумiти? — поцiкавилася Березовська.

— Навряд чи це ваш приватний iнтерес. Думаю, ви не можете знайти якогось злочинця, припускаєте, що вiн перетнув кордони свiтiв i заховався десь у Нарнiї[9].

— Прокуратура, Ростиславе Михайловичу, цiкавиться реальним свiтом. I всiм, що в ньому вiдбувається незаконного, — Кiра вирiшила, що вона i так надто довго говорить з цим не зовсiм притомним чоловiком нi про що, тому обiйшлася без передмов. — Саме тепер нас дуже цiкавлять обставини однiєї справи. Вiдразу двоє людей на певний час безслiдно зникли i повернулись за деякий час, не надто довгий. Молода жiнка втратила пам’ять частково. Чоловiк, старший за неї не набагато, досi не опритомнiв. Слiдiв насильства у жодного з них не виявлено, — вона стрималась i не розказала про гематоми на потилицях. — Сталося це в мiсцевостi, яка вiднедавна має погану славу. Кажуть, там якась аномальна зона, погана енергетика i зокрема говорять про iснування в тiй мiсцевостi чогось схожого на паралельний свiт. Мене цiкавить: з якою реальнiстю ми маємо справу i чому в цiй iсторiї можна вiрити.

Торбас на мить склепив повiки, потiм розплющив очi, спокiйно запитав:

— Значить, вас, матерiалiстiв, усе ж таки цiкавить те, чи iснує паралельний свiт, чи нi. I чи могли люди на певний час опинитися в ньому. Я не помиляюсь?

— Не помиляєтесь, — ствердно кивнула Кiра.

— Двома словами, навiть двома реченнями я не зможу пояснити вам усе, що стосується подiбного явища. Вам краще пiти, ви дарма витратите час.

— Це вже менi вирiшувати, — жорстко вiдповiла Березовська. — Якби не певнi обставини, я б до вас нiколи не звернулась. Але жертвами так званого паралельного свiту стало двоє людей. I це лише вiдомi випадки. До того ж є свiдки, не знайомi один з одним, якi у рiзний час мали можливiсть спостерiгати незвичайнi явища. А саме: люди виникали наче з повiтря, нiзвiдки, буквально у них на очах. Свiдкам могло це примаритися, вони не заперечують цього. Але в такому випадку, як заявив один з них, на кiлька секунд, не помiтних навiть для них самих, перед очима кожного враз стало темно. Нiкого нема, тодi — блись, i перед ними людина. Або це якiсь фокуси, або…

Вона замовкла, бо справдi не мала бiльше слiв. У те, що говорила зараз, Кiра Березовська не вiрила сама. Проте загальна картина того, що сталося з Томою Томiлiною i Вiктором Шамраєм виглядає на даний момент саме так.

Професор Торбас мовчки пiдвiвся, взяв з мийки прозору чисту склянку, налив у неї води з-пiд крану трiшки бiльше половини, поставив склянку на стiл i засунув у неї чайну ложечку.

— Дивiться — це теж фокуси?

Спочатку Кiра не побачила нiчого. Але вже за мить звернула увагу: ложка в склянцi з водою здається переламаною.

— Бачу, ви зрозумiли, — промовив Торбас, артистичним жестом вийняв ложечку з води, покрутив її перед очима Кiри. — Цiла, бачите? А ось тепер знову поламана, — вiн повернув ложечку в склянку.

— Здається, Ростиславе Михайловичу, ви демонструєте менi дiю елементарних законiв фiзики. Курс програми середньої школи, якщо я не помиляюся. Фiзику вчила давно i, коли чесно, не дуже любила. А фокус з ложкою в склянцi наведений у пiдручниках.

— Проте ви згоднi: абсолютно рiвний предмет, опинившись за певних обставин у певному середовищi, може створити iлюзiю змiни форми, — Торбас знову пiднiс догори два пальцi. — Оцi викривлення часу i простору, доведенi, як ви самi щойно помiтили, досить елементарним способом, дають пiдставу сумнiватися в справедливостi твердження, згiдно з яким iснує лише те, що ми бачимо неозброєним оком. Хочете ще один елементарний приклад зi шкiльної програми? Двi кульки на ниточках. Довкола кожної iснує своє гравiтацiйне поле. Але залежно вiд кута, пiд яким ми цi кульки повернемо, вони будуть то притягуватися одна до одної, то, навпаки, одна одну вiдштовхувати. Значить, гравiтацiя не всюди однорiдна i однаково дiє. Значить, простiр довкола нас має бiльше вимiрiв, нiж твердять у пiдручниках фiзики чи геометрiї. Я вас, матерiалiстку, ще не втомив?

— Не дуже, — голова починала болiти, та розкошi зiзнання своєму божевiльному спiвбесiднику Кiра вирiшила не приносити. — Але й на пряме запитання ви не вiдповiли.

— Гравiтацiя, магнiтнi поля, багатовимiрний простiр — це лише ключовi поняття. Спираючись на них, ви, коли захочете, можете отримати певнi базовi знання з предмету, який вас цiкавить у зв’язку з виконанням службових обов’язкiв. Будь-який контакт з паралельним свiтом можливий лише там i тодi, де всi цi фактори задiянi разом i одночасно. Тут, як у театрi, потрiбнi єднiсть мiсця, часу та дiї. В певний час за певних обставин у певному мiсцi справдi проявляється паралельний свiт. Ось вам, панi слiдча, ще один дитячий приклад — фотографiї. Скiльки разiв бувало, що на задньому планi фотознiмка той, хто фотографував, бачить якiсь дивнi плями чи навiть контури, яких, роблячи знiмок, не помiчав. Це тому, що спектральна чутливiсть фотоматерiалiв набагато сильнiша, нiж чутливiсть звичайного людського ока.

— Ви пропонуєте пошукати ознаки паралельного свiту, озброївшись фотоапаратом? — Кiра уявила, чим зараз, уже третю годину, займається Бражник у покинутому селi.

— Тiльки не цим жахливим цифровиком! — професор Торбас махнув рукою, наче вiдганяв комара. — Фотоплiвка набагато чутливiша до подiбних аномальних проявiв, бо вiдбувається вже згаданий фотоефект. До речi, про що ми, власне, говоримо? Яка саме мiсцевiсть вас цiкавить?

— Пiдлiсне, — спокiйно вiдповiла Кiра. — Чули про таке?

— А-а-а, — протягнув вiн з певними нотками розчарування. — Читав, писала та жахлива газетка, звiдки менi подзвонили стосовно вас…

— Чому жахлива? — брови Кiри стрибнули поверх дужок окулярiв. — Нi, я з вами згодна, але ж ви з нею в тiсному контактi, i на тобi — жахлива…

— Хiба всi ми захищенi вiд постiйних контактiв з чимось жахливим? — тепер два вказiвних пальцi направились на Кiру. — Iнших майданчикiв для хоча б спроби поговорити про подiбнi речi, яких нiхто уперто не помiчає, не iснує. Не лише в Житомирi — їх взагалi мало. Принаймнi, тамтешнi автори хоча б звертаються до мене, коли їм щось неясно. Писали про аномалiї в Пiдлiсному, писали. Я сам туди збирався цими днями, тiльки ще не втяв, як туди дiстатися. Ну, тепер менi взагалi легко вам вiдповiсти, — Торбас опустив руки, склав пальцi в замок бiля живота. — Потрапити в паралельний свiт можливо. Ось тiльки наша, тобто — ваша обмежена уява не дозволяє цього навiть припустити. Але Пiдлiсне може виявитися саме тим мiсцем, де спрацюють одночасно всi названi мною фактори. Уявiть: ви i я.

«Не уявляю», — подумала Кiра та знову промовчала, даючи спiвбесiднику мовчазну згоду слухати далi.

— Волею обставин ви опинились у паралельному свiтi. Та я не можу побачити, як ви туди втрапили, i так само не зрозумiю, як ви знову опинились у знайомiй вам реальностi. Ви, зi свого боку, нiчого не побачите в iншому свiтi. Так уже влаштованi людськi очi. Ось якби дивитися один на одного через об’єктиви фотоапаратiв… Пам’ятаєте, мультик такий був, про бременських музикантiв? Там за ними ганявся Генiальний Сищик iз вбудованими в очi фотокамерами. Вiн мiг ними клацати, i камери цi були точно не цифровi. Як вам спосiб побачити паралельний свiт, га, генiальнi агенти?

Тепер Кiрi не без пiдстав здалося, що Торбас знущається з неї. Вона вже пошкодувала про свiй вiзит i витрачений час. А вже, мiж iншим, початок третьої дня. Бражник мiг би дати про себе чути.

Вона справдi не знала, чого хотiла вiд людини на кшталт цього божевiльного професора Торбаса. Але в тому, що пошук паралельних свiтiв — не найкраща iдея i не найкраще зайняття для того, хто шукає вбивцю банкiра, вона за цей час остаточно переконалася. Тепер треба знайти спосiб вийти з цiєї розмови. I з цiєї квартири.

Врятував дзвiнок мобiльного. Помiтивши, як скривився господар, Кiра демонстративно витягла трубку з сумочки, глянула, чи знайомий номер, переконалася — знайомий, вiдповiла:

— Так, добрий день. Можу, звичайно можу. Слухаю вас уважно.

Почуте треба було переварити.

— Навiть так? — перепитала вона про всяк випадок, на мить забувши про присутнiсть Торбаса.

Дослухавши спiвбесiдника до кiнця, вона зрозумiла все про паралельнi свiти.

Тут же, так само не звертаючи увагу на господаря, з якого вже готове було вихлюпнутися щире обурення, Кiра набрала номер Бражника. Вiн повинен це знати i негайно повертатися. Чим швидше вiн залишить аномальну зону, тим краще.

Абонент знаходився поза зоною досяжностi.

Друга спроба. Третя. Четверта.

Результат однаковий. Зв’язку з Сергiєм Бражником не було.



15

Слiди вiд автомобiльних колiс Бражник помiтив i ранiше, щойно зупинився при в’їздi в Пiдлiсне.

Та побачивши, що покинуте село не таке вже й покинуте, зважаючи на те, що машини сюди таки навiдуються, не надав цьому факту особливого значення. Адже Вiктор Шамрай, а ранiше — Тамара Томiлiна, приїздили сюди автiвками. Навпаки, капiтан скорiше б здивувався, не побачивши на дорозi жодних слiдiв: нi автомобiльних, нi людських.

Проте, прочесавши частину села i наблизившись, таким чином, до його центральної частини, Сергiй у якийсь момент звернув увагу: слiд вiд колiс тягнеться далi по дорозi i в одному мiсцi звертає з неї в певному напрямку. Не треба бути слiдопитом, аби вiдрiзнити слiди, залишенi важким джипом, вiд вiдбиткiв протекторiв легкових автомобiлiв.

Постоявши трошки бiля слiдiв, Бражник повернувся назад, тепер уже вiдстежуючи напрямок руху джипу. Виглядало, що хтось на джипi заїжджав у Пiдлiсне i, не зупиняючись, просувався далi, до центру. Сергiй вирiшив зробити так само, пiшов по слiдах i опинився на невеличкому майданi поруч з порожнiм постаментом, навпроти примiщення колишньої сiльської ради.

Ось тут джип повертав праворуч. До будiвлi, яка колись була, швидше за все, сiльмагом. Пройшовши в той бiк, Бражник несподiвано вiдчув дивний запах. Ледь вловний, але все ж донесений вiтерцем, який дмухав просто в обличчя, жбурляючи заодно дрiбненькi крапельки противного дощику.

Чомусь у цьому мiсцi Бражнику стало не по собi. Потерши скроню, в якiй почалася якась нездорова пульсацiя, вiн, керуючись тими самими дивними вiдчуттями i лихими передчуттями, знову витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника.

Тишу, яка раптом стала здаватися моторошною, не порушувало навiть вороняче каркання. Бражник раптом згадав почуте невiдомо де, не вiдомо за яких обставин i невiдомо вiд кого: на кладовищах вороння не кряче. Женучи вiд себе зовсiм недоречнi могильнi чи навiть замогильнi думки, Сергiй рушив уперед, просуваючись у тому ж напрямку, куди вели слiди вiд колiс.

Обiйшовши колишнiй магазин, вiн наблизився до першої хати, розташованої за ним, обiйшов її й опинився на подвiр’ї. Там, скраєчку, слiди закiнчилися. Придивившись уважнiше до вологої землi, Сергiй зробив висновок: ось тут джип розвертався i їхав геть. Далi, до сусiднiх хат-привидiв, слiди не тягнулися.

Вiдчуваючи, що розгадка поки що невiдомої йому загадки десь зовсiм поруч, Бражник, проте, пройшов до найближчої до нього хати, обiйшов подвiр’я, так само зазирнув усередину, копнув ногою якусь гнилу дошку. Потiм обстежив ще одну хату i, переконавшись, що людським духом тут не пахне давно, повернувся на мiсце стоянки джипа.

Спочатку Сергiй, штовхнувши дверi ногою, зайшов до хати. Обережно, приставними кроками, просунувшись через сiни до великої кiмнати, вiн зупинився в дверях i опустив зброю. Навiть зiтхнув полегшено — не помилився. Тут були люди, причому, неодноразово. Тут вони пили горiлку, їли чiпси та рибнi консерви. Кiлька порожнiх пляшок валялося в кутку, там же незнайомцi влаштували невеликий смiтничок з обгорток вiд чiпсiв та порожнiх консервних бляшанок. Придивившись уважнiше, Бражник не знайшов поглядом пластикових одноразових стаканчикiв. Значить, люди, ким би вони не виявилися, або приносили скляний посуд з собою, або, що бiльш iмовiрно, пили просто з горлечка.

Десь усерединi ворухнулося дуже знайоме: опер убивчого вiддiлу зараз мiг зуб вiддати, якщо невiдомi на джипi не запивали тут скоєний злочин. Убивство або щось, пов’язане з насильницькими дiями. Кожне п’яте зiзнання в убивствi супроводжувалось уточненням: «Пiсля того ми купили пляшку алкогольного напою в найближчому продовольчому магазинi i розпили її просто з горла для зняття стресу». Iнодi у Бражника складалося враження, що бiльшiсть убивць якимось чином домовились мiж собою — кожен раз запивати свiй страх горiлкою, вливаючи її в себе методом горнiста. Тобто, тримаючи горлечко пляшки бiля вуст, як горнiсти тримали горн.

Вiйнув вiтерець i з сусiдньої кiмнати потягнуло сортиром. Скривившись, Бражник таки зазирнув туди. Справдi, тут облаштували iмпровiзований туалет. Пiд стiнами випорожнювалися, клаптi використаних газет протяг ганяв пiдлогою. Вiд самих стiн вiдгонило сечею. Але ця гидота змiшувалася ще з чимось, i Сергiй нiяк не мiг зрозумiти, чому саме цей запах насторожує i лякає його найбiльше.

Вийшовши на свiже повiтря, Бражник видихнув, потiм обiйшов довкола хати, прочесавши заодно невеличкий садок i забрiвши на колишнiй город. Жодних ознак того, що тут колись щось копали. У сiльському господарствi корiнний городянин розбирався слабо, та навiть вiн знав: якщо землю не перекопувати чи не переорювати п’ять рокiв поспiль, вона стане непридатною для обробки i перестане бути родючою. А тут нi лопата, нi плуг не торкалися ґрунту два десятки рокiв.

I все ж таки саме сюди, у двiр цього будинку-привида, заїжджав джип. Саме цю територiю люди обжили, якщо бухати, срати та залишати пiсля себе iншi слiди життєвої дiяльностi для певної категорiї людей означає «обживати територiю». Чому саме тут, якщо кругом таких самих хат не менше пiвсотнi…

У глибинi двору стояв занедбаний, майже розвалений хлiв. Поруч височiв цегляний трикутник — вхiд до погреба. Бражник пiдiйшов.

Хлiв не мав дверей. Темна пройма вiдгонила холодом та порожнечею.

Вхiд до погребу старанно зачинений. Дверi не просто цiлi — на них висiв мiцний навiсний замок. Бiльше дверей, зачинених на замок, Сергiй у цьому мертвому селi не бачив. Навiть цiлi дверi не всюди були, хоча такi погреби були в кожному дворi.

Бражник глянув на годинник. Початок третьої, грудневий свiтовий день добiгає кiнця, виходить на фiнiшну пряму.

Переклавши пiстолет у лiву руку, правою опер взявся за замок, поторсав його. Шукати ключ немає сенсу, вiн напевне схований не тут. Сергiй, коротко замахнувшись, стукнув кулаком у дверi. Загуло, та дверi виявилися мiцними.

Зробивши крок назад, Бражник знову переклав пiстолет у праву руку, нацiлився. Вiн не знав, чи можна вiдчинити дверi, зачиненi на висячий замок, розстрiлявши його з «ТТ». Але, коли мертву тишу Пiдлiсного порушили один за одним два пострiли, вiн зрозумiв — можна. Пiстолет — таки справдi ефективна вiдмичка.

Замок повиснув на дужцi.

Потягнувши на себе дверi, Сергiй Бражник обережно ступив на першу сходинку, що вела в погрiб.

16

Вiдразу обдало солодкуватим запахом, який опер убивчого вiддiлу десятки разiв чув у трупарнях.

До таких запахiв звикнути важко, майже неможливо. Навiть здоровi молодi менти на початках блюють, i добре, якщо добiжать до унiтаза чи на крайняк до раковини. У бiльшостi випадкiв їх вивертало просто на пiдлогу на тому ж мiсцi, де вони стояли. Тому доводилося посилати їх за ганчiркою, i вони, намагаючись не дивитися в очi загартованим лiкарям та санiтарам, витирали слiди своєї вразливостi, аби потiм прийняти на груди лiкувальнi грами та вiдiрватися за свою ганьбу в морзi на допитах, пускаючи в хiд носаки та кулаки там, де досить лише нормальної чоловiчої розмови.

Бражнику здалося: вiн спускається у морг.

Якщо цi бетонованi дбайливим господарем сходи не ведуть у самiсiньке пекло.

Тримаючи в правицi пiстолет, а лiвою рукою стискаючи запалений лiхтарик, Сергiй поволi, ступаючи дуже обережно, спустився нарештi до самого низу i завмер перед дверима, котрi закривали вхiд безпосередньо до льоху. Намацавши променем ручку, а точнiше — вбитий у дошку цвях, прив’язаний до якого мотузок i слугував за ручку, опер потягнув дверi на себе.

Лиховiсно рипнувши, вони вiдчинилися.

З середини миттєво вдарив сморiд, вiд якого мимоволi стисло шлунок. Вiдвернувшись i зробивши кiлька глибоких вдихiв, Бражник вiдчув, як полегшало. Та й сам запах став не таким рiзким. Навпаки, вiн, здавалося, обволiкав льох густим павутинням, зiтканим з пахощiв трупарнi чи цвинтаря. Посвiтивши перед собою, Бражник зробив крок усередину.

Спочатку очi, звиклi до денного свiтла, не могли призвичаїтися до темряви, i лiхтарик не допомагав. Та досить швидко Сергiй освоївся, помацав промiнчиком перед собою i наткнувся на якийсь пакунок у глибинi льоху. Проковтнувши грудку, що знову пiдступила до горла, вiн наблизився i, придивившись, розгледiв звичайний мiшок, у яких перевозять картоплю.

Гидотний запах тлiну йшов вiд мiшка.

Торкнувшись його пiстолетним стволом, Сергiй вiдчув щось м’яке, i, не бажаючи до останнього вiрити у те, що вiн готовий побачити, взявся за мiшок, рiзким рухом пiдтягнув його до себе. Засунувши тоненьке рукiв’я лiхтарика в рот i затиснувши пластмасу зубами, вiн звiльненою рукою витяг з кишенi штанiв ножик-викидуху з набiрним рукiв’ям, подарунок-подяка одного звiльненого по УДЗ[10], став колiнами на земляну пiдлогу, натиснув на кнопку, звiльняючи гостре лезо.

А тодi розпанахав мiшок вiд краю до краю.

На нього глянуло обличчя, перекошене гримасою смертi.

Лiва половина мертвого обличчя була залита засохлою кров’ю.

Тепер шлунок Бражника остаточно вийшов з-пiд контролю, Сергiя знудило вранiшнiм снiданком просто на мiшок з трупом. Лiхтарик вивалився з рота. У головi запаморочилося, вiн утратив рiвновагу, навiть стоячи на колiнах, i завалився на бiк. Тiло здригалося вiд судоми, нiж з лiвої руки випав, а права, навпаки, стиснула рукiв’я пiстолета мiцно i, здається, назавжди. Посунувшись боком до виходу i автоматично ставши рачки, Бражник затрусив головою, наче цап, проганяючи нудоту. Шлунок далi бунтував, вивергаючи з себе вже не їжу, а гiрку жовч. Перед очима стрибали цяточки веселкових кольорiв.

Бiля розкритих дверей Сергiй прийшов до тями, сiв, спершись на закладену цеглою стiну, витер губи рукавом куртки. Потiм, стиснувши зуби, пiдвiвся i повернувся назад, туди, де свiтився лiхтарик, який не вимкнувся при падiннi. Долаючи огиду, Бражник витягнув його з власної блювоти, машинально витер об штани i знову посвiтив на страшну знахiдку.

Мрець дивився на нього скляним оком, не залитим кров’ю. Свiтла цього лiхтарика було не досить, аби роздивитися слiди трупного розкладу i визначити, наскiльки давно цей чоловiк мертвий. Вiрнiше, наскiльки давно його вбито. Зрештою, треба спробувати запам’ятати його: обличчя не спотворене, просто закривавлене. Долаючи нудоту, Бражник знову став на колiна, нахилився i посвiтив на обличчя. Чоловiк. Середнього вiку. Його або вдарили по головi, розкраявши череп до смертi, або вбили пострiлом у голову.

Знову пiдвiвшись, Бражник посвiтив перед собою, одночасно переступаючи через мiшок з трупом. Вiд гнилiсного запаху починала болiти i паморочитися голова, i опер був переконаний: одним тiлом кiлькiсть мерцiв у цьому льосi не обмежиться.

Промiнь лiхтарика висмикнув з мороку ще один мiшок. Потiм — ще один, цього разу — бiлий. Очевидно, саморобний, зшитий з кiлькох простирадл. Всупереч огидi i дикому, тваринному страху, який все живе вiдчуває перед усiм мертвим, Бражник посунувся вглиб ще трошки.

Промiнь висвiтлив цiлу купу мiшкiв.

Сергiй не став навiть рахувати, скiльки їх тут. Два, три, чотири… Яка рiзниця! В цих мiшках — трупи, мертвi тiла, i вони не складенi штабелями, а накиданi однiєю потворною страшною купою. Прохолода льоху не давала їм розкластися швидко i остаточно, але навiть в таких умовах рано чи пiзно тiло мусить розкластися повнiстю, до кiсток. Не маючи часу та бажання роздивлятися кожен мiшок, Бражник, тим не менш, якоюсь частиною свого мозку, яка ще зберегла здатнiсть до рацiонального мислення, вирахував: це кладовище iснує навряд чи бiльше року. В крайньому випадку — пiвтора.

Найперших «мешканцiв» цього таємного цвинтаря слiд шукати в найвiддаленiшому кутку, на сподi, пiд рештою мiшкiв.

Тiльки займатися цим Сергiєвi не хотiлося. Прикриваючи рота i носа рукавом, вiн позадкував, вийшов зi страшного льоху, вибрався на поверхню i там, пiсля ковтка свiжого повiтря, його знову ледь не вивернуло. Прихилившись до цегляного трикутника, Бражник повторив вправу, глибоко вдихнувши-видихнувши, i лише тодi згадав: пiднiмаючи лiхтарик з пiдлоги, вiн машинально впустив там ножика.

Повертатися заради ножика не хотiлося. Повертатися до льоху, повного трупiв, узагалi не хотiлося.

Ось так, одним махом, все стало на свої мiсця. Тепер ясно, яка тут, у цiй зонi вiдчуження, аномалiя.

Треба викликати допомогу. Сам Бражник уже зробив усе, що мiг.

Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Дощик, як i передбачалося, сiяв далi. Бражник витяг мобiлку, збираючись набрати номер Кiри. I не стримався — голосно матюкнувся.

Зони покриття в Пiдлiсному не було. Телефон не працював.



17

Наступнi пiвгодини нiчого не дали.

Бражник бiгав по колу в радiусi двадцяти метрiв, намагаючись хоч десь зловити сигнал. Та все марно: саме село лежало в невеличкiй котловинi, до того ж його та довколишнi села вiдселили, а територiю оголосили зоною вiдчуження задовго до появи не лише в Українi, а й у свiтi стiльникового зв’язку. Можливо, бiльш потужний телефон змiг би тут працювати. У Сергiя ж була звичайна дешевенька та ще й старенька трубка, без модних прибамбасiв на кшталт фотоапарата. Поки вона справно працювала, задовольняючи усi його поточнi та дуже скромнi потреби в телефонному зв’язку.

Дощик тим часом не припинявся. Навпаки — здається, посилився. Тепер краплi вже не сiялися, а холодними цiвками затiкали за комiр куртки. Мiцнiше прилаштувавши на головi вологу плетену шапочку, Бражник хотiв уже бiти до машини та мчати до того мiсця, де телефон почне працювати. Хоча б до патруля на трасi доїхати, де несе свою занудну службу його новий приятель Коля Пузир. До речi, iдея: вiд цiєї думки Бражник навiть трошки пожвавився. Дорогу назад вiн уже знайде без особливих проблем, плутати не буде. Добереться до мiлiцейського посту, скаже, що i як, нехай хлопцi по рацiї викликають, кого треба. I махом летять сюди. Пiдвал, повний трупiв, знайдений, як не крути, на їхнiй територiї. Ось нехай i допоможуть забезпечити охорону мiсця скоєння злочину.

Та, пройшовши з десяток метрiв, Сергiй зупинився. Озирнувся на страшний будинок, потер перенiсся дулом пiстолета, який далi стискав у руцi.

Нi, не годиться. Роки оперативної роботи мiцно вбили в його голову одне з небагатьох правил, яких все ж слiд дотримуватися, якщо хочеш в перспективi мати хоч трiшки менше дурного клопоту при розслiдуваннi «мокрого». Залишати мiсце пригоди без жодної охорони та нагляду не можна в жодному разi. Тим бiльше — таке мiсце.

Тому, розвернувшись, Сергiй посунув назад, на ходу обертаючи мозковими колiщатками до скреготу й скрипу. З одного боку, тут, у покинутому селi, з купою трупiв у льосi за ту годину-пiвтори, що його, Бражника, реально не буде, навряд чи щось станеться. Зрештою, нiхто не знає про його намiр обстежити Пiдлiсне, крiм Кiри, звичайно. Отже, хто б не облаштував тут трупосховище, вони поки навряд чи пiдозрюють, що їх сховок викрито.

До того ж, викрити сховище трупiв зовсiм не означає зловити вбивць чи тих, хто цi трупи сюди звозить. Сергiй цiлком припускав: це можуть бути рiзнi люди. Але вiн не вiдкидав i такої можливостi: саме протягом цього часу злочинцi могли навiдатися сюди з черговим трупом або просто так, побачити зламаний замок, зрозумiти що до чого, i почати нищити слiди. Звiсно, завантажити у свiй джип чи на чому вони там їздять, усю оту гору мертвих тiл i вивезти їх звiдси вони не зможуть. Та лiквiдувати все, за допомогою чого їх можна викрити, — запросто.

Швидко зайшовши в будинок, Бражник, уже не кривлячись вiд смороду нечистот, пiдхопив розiрваний до половини пакетик з-пiд чiпсiв i, намагаючись з допомогою цього шматочка не затерти слiди на склi, обережно пiдхопив за горлечко першу порожню горiлчану пляшку. Секунду подумавши, вийшов i, вiдiрвавши гнилу дошку вiд ґанку, акуратно вклав речовий доказ у дiрку пiд сходами. Туди ж, у бiльш-менш сухе та безпечне мiсце, перекочували iншi пляшки. За ними — решта твердого смiття, на якому могли лишитися вiдбитки пальцiв, придатнi для iдентифiкацiї.

Коли вiн закiнчив поратися, годинник показував третю дня. Хмарний та непривiтний день почав швидко здаватися в полон сiрим грудневим сутiнкам. Ще трохи — i Пiдлiсне поглинуть туман та темрява.

Не знаючи, чим ще собi зарадити, Бражник знову витягнув мобiльник, зробивши чергову безуспiшну спробу вийти на зв’язок. А тодi, нiби хтось штовхнув його зсередини, пiдняв голову, подивився просто на будинок, що височiв метрах у двадцяти.

Саме височiв: на вiдмiну вiд бiльшостi хат, колишнiй господар цiєї, очевидно заможний дядько, прибудував до горища таку собi мансарду, зробивши дах своєї оселi десь на пiвповерха вищим за дахи довколишнiх хат. До того ж цей дах не стирчав трикутником, а був трошки вигнутим, вiд чого здавався наче бiльш модерним та гоноровим.

Це давало Бражнику можливiсть видертися на дах i спробувати зловити сигнал, тримаючись на самому його гребенi. А раптом вийде?…

Сховавши пiстолет у кишеню, туди, де вже лежав лiхтарик, Сергiй швидко побiг до будинку з високим дахом.

Дверi тут, як i всюди, були зiрваними з петель. Але пройшовши до сiней, Бражник зрозумiв: вiн не помилився, вважаючи колишнього хазяїна цiєї господи заможним та дбайливим. Серед купи зогнилого дерев’яного непотребу на пiдлозi в кутку валялась iржава драбина, саморобна, висока, мiцно та на совiсть зварена з залiзних труб. Провiвши поглядом пряму лiнiю вiд драбини на пiдлозi догори, Сергiй побачив те, що сподiвався побачити: квадратний лаз на горище.

Пiдхопивши драбину, вiн направив її у лаз, прилаштував, поторсав, перевiряючи на мiцнiсть, а тодi обережно полiз.

Щойно вiн вилiз на горище i звiвся на рiвнi ноги, прогнилi дошки в мiсцях, де не лежали перекриття, зрадницьки затрiщали. Зробивши кiлька крокiв, Бражник вiдчув: варто стрибнути i сильно стукнути, як дошки проваляться, наче в американському кiно, i людина полетить униз, калiчачи руки, ноги, а як дуже не пощастить — спину. Поки вiн приставними кроками, наче тонкою весняною кригою, рухався до люка, який вiв на дах, кiлька разiв йому здалося: дошка пiд ногою ось-ось провалиться. Та дiставшись до своєї мети без пригод, Сергiй вiдкинув наполовину протрухле прямокутне вiко, взявся за краї i одним рвучким рухом викинув тiло на дах.

Тут хрускотiв шифер, було мокро i слизько, але дах виявився не занадто крутим. На ньому можна було стояти. Допомагаючи собi руками, Бражник дiстався до пiчної труби, сперся на неї, перевiв подих, а тодi знову розпрямився, тримаючись рукою за металевий штир, на який, очевидно, колись чiпляли антену. Дiставши телефон, спробував тепер викликати сигнал. I ледь не впав вiд несподiваної радостi: працювало!

Опустивши руку на рiвень грудей, Сергiй переконався — тут сигнал зникає. Пiднiс руку, випростав її над головою, поводив по колу, почув знайомий писк: бере. Хоч не всюди, але бере. Якiсть цього сигналу лишається пiд питанням, та хоч якийсь шанс дати про себе знати є.

Знайшовши в телефоннiй книзi номер Березовської, опер викликав дзвiнок i швидко пiдняв руку над головою, намагаючись хоч у такий спосiб почути вiдповiдь. Та щось знову пiкнуло i, подивившись на дисплей, Сергiй зрозумiв: хоч сигнал тут i ловиться, проте до Житомира йому не додзвонитися.

А якщо…

Швидко знайшовши у пам’ятi номер старшого лейтенанта Пузиря, вiн написав коротке повiдомлення: «Негайно сюди. Викликай мiлiцiю. Бражник», потiм пiдготував його до вiдправки, знову пiднiс руку, зловив сигнал i натиснув кнопку, вiдправляючи. Потiм перевiрив — повiдомлення надiслане. Коля хоч i не найрозумнiший з ментiв, та повинен здогадатися: тривога.



Повернувшись обличчям до того мiсця, звiдки вiн заїжджав до Пiдлiсного i де лишив машину, Бражник зрозумiв: справдi — тривога.

З лiсу просто до покинутого села повiльним чорним квадратним жуком рухався автомобiль. Примруживши очi, Сергiй роздивився — джип, точно джип.

Зi свого спостережного пункту вiд бачив, як хижий джип зупинився поруч з його машиною. З середини, з обох бокiв, синхронно вибралися двоє чоловiкiв. Кожен з них щось витягнув iз салону, i ветеран вiйни, колишнiй десантник Бражник нi з чим у свiтi не мiг сплутати автомат Калашникова.

Спереду, з водiйського мiсця, вистрибнув ще один. Бiльше нiхто не показувався i Бражник вирiшив: їх таки троє. Не так уже й багато. Не так уже й погано.

Шофер щось сказав двом iншим, зробивши жест рукою, наче рубав дрова. Один з них скинув автомат. Пролунала коротка черга.

Вiн стрiляв по колесах Сергiєвої машини.

Вони знали, що на їхнiй територiї — небажаний гiсть. I вiдрiзали, точнiше — вiдстрiлювали йому навiть мiнiмальний шлях до вiдступу.

А потiм вони, наче щось вiдчули чи змовилися, дружно повернули голови в його бiк. I побачили самотню постать на даху.

Двоє з автоматами вiдразу розтягнулися в короткий ланцюжок. Водiй не сiв за кермо, зазирнув у салон i теж витягнув звiдти автомат. Тепер вони рухалися в бiк центру, просто до окресленої колись надто багатою уявою Вiктора Шамрая аномальної зони.

Трiйця рухалася ланцюжком. Все це нагадувало початок якогось спортивного змагання. А ще бiльше — полювання.

Дичиною в якому був вiн, Сергiй Бражник.

18

Для такого випадку у нього теж не було нi плану «А», нi плану «Б».

Тiльки пiстолет «ТТ» з однiєю запасною обоймою. Двi кулi пiшло на замок льоху. Значить, весь його боєзапас — чотирнадцять патронiв проти трьох автоматiв. До кожного «калаша» стрiлець напевне теж мав запасний рiжок.

Але ким би не виявилися цi карателi, вони навряд чи знають: на боцi Бражника — участь у справжнiй вiйнi та вогневi контакти з бандитами в бандитськiй половинi дев’яностих рокiв минулого столiття. Тодi бандити теж вiдстрiлювалися з автоматiв, навiть гранати кидали. А от озброєння ментiв не мiнялось: табельна зброя. Або, якщо хто розумний, конфiскований i нiде не заявлений ствол, але — теж пiстолетний.

Так що, «духи», плавали. Знаємо.

Не завдаючи собi зайвого клопоту, Бражник сiв на слизький шифер i, вiдштовхнувшись вiд труби, ковзнув униз, зникаючи з поля зору ворожих солдатiв. Приземлився на ноги, завалився на бiк, перекотився, ривком перемiстився до стiни.

Глянув на годинник: чверть на четверту. Пузир отримав повiдомлення, вжив якихось заходiв. Скiльки йому на це потрiбно? П’ять хвилин, десять? Давши йому навiть п’ятнадцять, Бражник швидко прикинув далi: нехай у районi дотумкають що до чого, нехай приймуть якесь рiшення. Пузир, якщо не зовсiм iдiот, мусить продублювати сигнал про допомогу ще й у Житомир. Хай там подумають, почухаються. Словом, реально оцiнюючи оперативнiсть як старшого лейтенанта Колi Пузиря, так i решти своїх колег, Сергiй усе ж таки дав їм на все максимум шiстдесят хвилин.

Значить, протриматися треба годину.

А якщо нiкого не буде за годину? Про це краще не думати. Тут хвилина може помiняти ситуацiю. Значить, година. Цю годину бажано не гуляти.

Обережно визирнувши з-за свого укриття, Бражник побачив, як трiйця з автоматами впевнено i вже трошки швидше, нiж кiлька хвилин тому, рухається в його бiк. На ходу вони перебудувалися, тепер рухаючись пiвколом, нiби заганяючи звiра.

Витягши пiстолет, знявши запобiжника i нацiлившись, Сергiй опустив зброю. З такої вiдстанi краще не ризикувати. Хай вони стрiляють першими. В тому, що його не зрiжуть першою ж чергою, Бражник був упевнений.

Може, спробувати потягти час, почавши з ними щось на зразок переговорiв… Цю думку Сергiй вiдразу перекреслив. Дуже важко, майже неможливо i абсолютно безрезультатно вести будь-якi перемовини з тими, хто напакував повен льох трупiв i тепер хоче знищити слiди. Стрiляти, бажано — влучно i по кiнцiвках. Хоча б одного з трьох треба залишити живим.

Про те, що його власне життя пiд дуже великим запитанням, Бражник намагався не думати.

Вiд автоматникiв його поки що прикривали кiлька найближчих хат i стовбури мокрих голих яблунь. Набравши повнi груди повiтря, Сергiй вiдштовхнувся вiд стiни, рвонув, пригинаючись, навскоси до сусiдньої хати. Вiдразу хтось не витримав — сiконув довжелезною чергою, випустивши по рухомiй мiшенi, за прикидками колишнього воїна-iнтернацiоналiста, чи не весь магазин. Кулi чваркнули над головою. На ходу Бражник стрибнув уперед, мов пiрнаючи з берега в воду, м’яко приземлився на землю, перекотився по грязюцi i сперся спиною об стiну хати.

У кут тут же впилися кулi. Тепер стрiляли бiльш грамотно, били короткими чергами. Кулi вiдколювали червонi крихти вiд цегляної стiни, кiлька скалочок сипнуло Бражниковi в очi. Вiн примружився, посунув трохи назад, а тодi сповз на землю, знову визирнув.

Тепер бiйцi роздiлилися. Один, який iшов по центру, взяв трошки лiворуч. Той, який контролював лiвий фланг, взагалi опустив автомат i посунув до хати-трупарнi. На ходу вiн щось витягав з кишенi. Третiй, що сунув з правого боку, пригнувся, явно намагаючись обiйти Сергiя.

Зараз найкращим виходом для Бражника було повернутись i тiкати звiдси, петляючи, мов заєць, вiд хати до хати. Так реально виграти час. Наздогнати втiкача в такому випадку вороги зможуть, лише погнавши його джипом. Але ж до машини треба повертатися, що дасть капiтановi ще бiльший виграш у часi. Проте це — виграш для втечi. Виграш утiкача.

Рятувати свою шкуру, пасуючи перед трьома автоматами, насправдi не соромно. Бiльшiсть людей на мiсцi Сергiя Бражника зробила б саме так. Тiльки тiкати йому не хотiлося з принципу, який вiн сам собi зараз не мiг би пояснити. Вiн лишився охороняти мiсце злочину та берегти речовi докази. Вiн не готувався прийняти бiй. Та якщо для цього доведеться прийняти бiй, вiн покаже цим «духам», як воювали радянськi десантники.

Не дивлячись на те, що вiйну десантники все ж таки програли.

Та це вже iнша iсторiя. Не на часi.

Зараз Сергiя хвилювали не тi двоє, що наступали на нього, а третiй, який уже пiдходив до хати-трупарнi впритул. Не стiльки побачивши, скiльки зрозумiвши, що цей боєць витягнув iз кишенi, Бражник вирiшив бiльше не чекати, не зволiкати, не тягнути час.

Перехопивши пiстолет двома руками, капiтан рвучко вийшов з-за рогу будинку.

Тепер, коли його i супротивникiв роздiляло не бiльше десяти метрiв, Сергiй нарештi змiг роздивитися всю трiйцю. З подивом побачив: двоє з них — зовсiм молодi i навiть, як йому здалося, трошки переляканi тим, що вiдбувається. Не професiйнi бiйцi, хоча, можливо, професiйнi вбивцi. Досвiд показував: у наш час навчитися вбивати можна вже з сiмнадцяти рокiв, чим, до речi, займаються наркомани в спальних районах. Причому вбивати вони в бiльшостi випадкiв не хочуть, потiм зiзнаючись на допитах: якось само собою так вийшло, жертва не хотiла добровiльно вiддавати мобiльник, опиралася…

Один з нападникiв, той, хто обходив з правого боку, не носив шапки. Дощик мочив кучму погано доглянутого рудого волосся.

Чоловiк, котрий рухався по центру, виглядав старшим за iнших i досвiдченiшим. Теж не професiонал, але, на вiдмiну вiд пацанiв, рухається впевнено, готовий розiрвати ворога на шматки. Цей, звiсно, здавався найбiльш небезпечним. Про себе Сергiй назвав його головним.

Проте Бражник, миттю оцiнивши ситуацiю, уже знав його вразливе мiсце — оцi двоє пацанiв, з якими вiн вийшов на полювання.

Сергiй вистрiлив у рудого. Вiн не хотiв бити на ураження, та й у ситуацiї, коли треба рухатися стрiмко, прицiлитись як слiд не було можливостi. Зараз Бражниковi важливiше було показати зуби, тому вiн пальнув, беручи трошки вище рудої голови.

Рудий, щойно над ним пролетiла свинцева бджола, iнстинктивно сахнувся, присiв, ухиляючись вiд кулi. Таким чином, сектор обстрiлу рудий перестав контролювати, i Сергiй виграв у нього кiлька секунд.

Тому миттю нацiлив зброю на вояка, що рухався по центру. Той уже пiдiйшов достатньо близько, аби помiтити цей рух, швидко зрозумiти: перший раз ворог промазав, тепер стрiлятиме влучнiше, i теж кинувся до найближчого укриття. В русi вiн плював вогнем зi свого автомата, нi в що, крiм дерев, не влучаючи. Та Сергiй зовсiм не збирався стрiляти в нього. Принаймнi — тепер.

Не затримуючи дуло на другому противниковi, Бражник перемiстив руку лiворуч, зробив пiвкроку вперед i, намагаючись тепер прицiлитись, послав кулю в того, третього, невисокого хлопчину в кепцi з козирком, повернутим назад. Той саме замахнувся, збираючись кинути в дверну пройму хати-трупарнi якусь довгасту скляну посудину, ймовiрнiше за все — пляшку.

«Коктейль Молотова», не iнакше. Або ще якась самопальна займиста сумiш.

Куля збила бiйця, коли вiн перебував у русi. Здивовано озирнувшись, вiн секунду постояв, потiм поточився i впав, машинально пiдiбгавши пiд себе руку з пляшкою: так вiн збирався пом’якшити собi падiння.

Впавши, пiдстрелений боєць начавив на пляшку масою свого тiла.

Вона розкололась.

Миттю бiйця охопило полум’я. Вiн закричав i живим факелом покотився по мокрiй землi. Дощ хоч i посилився, проте був не досить сильним, аби загасити горючу сумiш. Стрiлець, котрий рухався по центру, завмер, випростався, i якось зачаровано подивився на цю картину.

— ЛЯГАЙ! ЛЯГАЙ! — вiдчайдушно заволав рудий i, забувши про обережнiсть, кинувся до товариша в кепцi, який живим факелом качався в багнi та верещав вiд болю так дзвiнко, що навiть в запалi сутички Сергiєвi трохи заклало вуха. Головний при цьому бив короткими чергами в той бiк, де, за його прикидками, мусив знаходитися зараз Бражник.

Та капiтан уже розпластався в грязюцi й вужем повз до них.

Добiгши нарештi до товариша, рудий боєць, не знаючи як далi дiяти, стовпом завмер над людиною-факелом. Зараз вiд Головного його вiддiляло метрiв чотири, i той, зрозумiвши, якою чудовою мiшенню вiн став, припинив вогонь, ривком подолав цю вiдстань i з усього маху збив рудого з нiг.

Боєць упав так, як стояв — прямо, заоравши носом у багнюку. Тiльки тепер Головний перехопив свiй автомат обома руками й натиснув спуск. Марно: зопалу, на куражi, вiн перестав контролювати пострiли i випустив по Сергiєвi увесь магазин.

Перезарядити автомат Бражник йому не дав. Пiдвiвся з землi, брудний, замурзаний та лютий. Поки супротивники бiгали туди-сюди подвiр’ям, капiтановi вдалося пiдiйти зовсiм близько. Їх роздiляло зараз метрiв зо два.

Розставивши ноги, мiцно впершись у вологу землю, знову пiдтримуючи праву руку лiвою, Сергiй випустив у стрiльця одна за одною три кулi. Цiлився в плече, та куди вцiлiв — не бачив.

Зiгнувши ноги в колiнах i завалившись назад, Головний упав на спину.

Побачивши, що старший вийшов з ладу, рудий вiдстрибнув убiк, наче заєць, а тодi, нагнувши голову, мов спринтер перед забiгом, побiг пiд прикриття будинку-трупарнi. Автомат, який рудий стискав у випростанiй руцi, бив бiйця по ногах.

Схилившись над Головним, капiтан переконався — поранений, бiк залитий кров’ю. Жити буде, не смертельно. Легко висмикнувши з його руки автомат, Бражник жбурнув зброю вбiк i широкими стрибками побiг за останнiм супротивником.

Той саме вибiг на дорогу. Незграбний рух — послизнувся, впав, перекинувся на спину i просто так, лежачи, перехопив автомат, закричав, а тодi, немов пiдбадьорюючи себе, натиснув на спуск. «Калашников» затремтiв у його руках, вiялом розкидаючи довкола свинець. Така слiпа стрiлянина була найбiльш небезпечною: саме вiд таких куль, слiпих та дурних, у афганських кишлаках солдати та сержанти Радянської Армiї, не лише салабони, а й досвiдченi воїни, в один момент могли перетворитися з людей, у яких на гражданцi лишилися батьки та коханi дiвчата, на безiменних «двохсотих» та «трьохсотих», поранених та мертвих.

Бражник знову ластiвкою кинувся на землю, перекотився, спробував обiйти рудого збоку.

Падiння капiтана той, мабуть, розцiнив по-своєму. Як свою маленьку перемогу, не iнакше. Тому сiв, швиденько почав мiняти магазини. Вiд’єднавши використаний, полiз у кишеню за новим. Рiжок нiяк не хотiв витягатися.

А Бражник раптом опинився поруч, зовсiм поруч, просто нависнув над рудою головою. Дуло «ТТ» дивилося бiйцевi просто в лоб.

— Не треба! — вигукнув Сергiй. — Кидай! Лапи вгору! Все! — i до чогось додав: — Мiлiцiя, твою мать!

Рудий, не зводячи з капiтана на диво порожнiх очей, повiльно пiднiс руки догори.

Автомат лежав прикладом на колiнi. Ударом носака Бражник вiдкинув зброю якомога далi. Живий факел далi качався по грязюцi, кричав, якимось дивом йому вдалося трохи загасити полум’я. Тепер вiн просто крутився довкола власної вiсi, гидотно скавулячи.

Бражник уже готовий був наказати полоненому допомогти товаришевi. Та враз щось нове привернуло його увагу. Якийсь рух при в’їздi в Пiдлiсне, бiля джипу.

Його об’їжджав легковик з мiлiцейською сигналкою на даху.

Допомога.



19

Тримаючи й далi рудого полоненого на стволi, Сергiй помахав рукою.

Побачивши цей жест доброї волi, з машини просигналили у вiдповiдь. Вона наближалась настiльки швидко, наскiльки легковик мiг пересуватися по розхлябанiй мокрiй ґрунтовiй дорозi. Нарештi машина загальмувала, з-за керма вибрався якийсь розхристаний, помiтно наляканий або чимось стривожений старший лейтенант Коля Пузир.

Формений кашкет зачепився за стелю автомобiля, впав з голови на сидiння.

На ходу Пузир тяг з кобури пiстолет.

— Ти чого сам? — запитав Бражник. — Герой? Отримав есемеску, бачу!

— Ага, — коротко i якось не в такт промовив Пузир. Зупинився, переводячи погляд з Бражника на обгорiлого бiйця, з нього — на пiдстреленого Головного, далi — на рудого полоненого i знову — на Бражника. — Що тут у тебе?

— Сам бачиш. Вiйна. До переможного кiнця.

Бражник опустив пiстолет.

— Ага, — повторив Пузир, копнув рудого. — Встати! Встань, я сказав, сука!

Рудий повiльно пiдвiвся, машинально i марно намагаючись витерти руки об бруднi джинси.

— Вперед! Туди iди! — Коля показав стволом на подвiр’я хати-трупарнi, де розiгрувалась основна драма.

Рудий понуро поплентався вперед. Старший лейтенант пiшов за ним, мов справжнiй конвоїр, час вiд часу штовхаючи його стволом мiж лопатками. Бражник замикав невеличку процесiю.

Роздивившись пiдпаленого тепер уже зблизька, капiтан переконався: той бiльше перелякався, нiж справдi обгорiв. До цього часу вiн остаточно вивалявся в багнi, збивши, таким чином, вогонь. I стало видно: на бiйцевi — коричнева шкiряна куртка, штани з чорної шкiри, на руках — шкiрянi рукавички. До своєї ролi вiн готувався серйозно i старанно. Або його готували.

Вогонь все ж встиг полизькати обличчя, i зараз, пiдбадьорюючи себе тихеньким скавчанням, боєць мастив писок товстим шаром вологої грязюки. Головний теж ворушився, стогнучи, та вставати не поспiшав.

— Ага. Так, значить… — промовив Пузир, обвiвши поглядом тепер уже всю картину.

— Пакувати будемо? — запитав Бражник. — Викликав групу?

Пузир мовчав. Мабуть, патрульний у своєму професiйному життi з таким видовищем ще не стикався. Тому намагався обмiзкувати i вирiшити, що ж йому годилося у подiбному випадку робити. Як дiяти, аби у капiтана не виникло жодних сумнiвiв у його, Колi Пузиря, компетентностi та професiйностi.

Сiрi грудневi сутiнки вже майже зовсiм заковтнули Пiдлiсне.

За звичкою Сергiй глянув на годинник, перед цим витерши брудний циферблат. Весь бiй зайняв трiшки бiльше двадцяти хвилин. Повiдомлення Пузиревi вiн переслав трiшки ранiше, хоч i ненабагато. Може, хвилин на п’ять-десять.

Нехай на осмислення iнформацiї та прийняття рiшення — хвилин п’ять…

Калькулятор у Сергiєвiй головi працював швидко.

Вiд появи джипу до появи Пузиря — навiть грубо — хвилин двадцять п’ять. Навiть не пiвгодини, як не намагатися натягнути час. Вiд мiлiцейського посту на трасi сюди, до Пiдлiсного — щонайменше сорок хвилин. Навiть якщо дорогу знаєш. Пузир запевняв: вiн сюди не їздив. Мiсце розташування покинутого села знає, та сам тут нiколи не бував. Потреби особливої нема.

Плюс грязюка…

За двадцять п’ять хвилин на мiлiцейському легковику вiд траси сюди можна хiба долетiти. Якби машина вмiла лiтати. А вона не вмiє лiтати.

Одначе Коля Пузир тут i зараз. Значить, вiн весь час був десь поруч.

За яким чортом? Чому не…

Старший лейтенант Пузир нацiлив пiстолет на рудого, натиснув спуск.

Пострiл.

Бражник встиг пiднести свою зброю майже одночасно з наведеним на нього «Макаровим». Та замiсть пострiлу клацнуло: вiн погано порахував, випустив у бою всю обойму, перезарядити пiстолет не встиг. Та й потреби не було…

Його очi на мить зустрiлися з очима Пузиря.

Пострiл.


20

Кiру Березовську дуже хвилювала вiдсутнiсть зв’язку з Бражником.

Отримана iнформацiя вiдразу зняла якщо не всi питання по так званiй аномальнiй зонi, то в усякому разi бiльшiсть iз них.

Починаючи з ранку вiвторка, коли його знайшли, Вiктор Шамрай приходив до тями лише один раз i то — на короткий час. Путнє щось сказати не мiг, не розумiв, де вiн i що вiдбувається. Пiсля того лiкарi вирiшили зробити йому iн’єкцiю i поставити крапельницю, аби спробувати хоч трохи привести потерпiлого до тями.

Тодi ж у нього взяли кров на аналiз. Тiло не обстежували як слiд. Чому — Кiра могла пояснювати всiм, кого це цiкавить, дуже довго. Медики та експерти, своєю чергою, готовi пояснювати ще довше. Одначе проблеми цi пояснення однаково не вирiшать: результати аналiзу кровi прийшли лише в четвер. Тобто — сьогоднi зранку, коли Кiра шукала вихiд на спецiалiста з паранормальних явищ.

Аналiз показав: у кровi Шамрая виявлено речовину невiдомого походження. Назва та хiмiчний склад її поки що уточнюються, але достеменно виявлено — речовина мiстить беладонну.

Обстеживши потерпiлого, лiкарi нарештi знайшли на його тiлi два слiди вiд голки. Двiчi йому щось вкололи в лiву руку. Крiм того, знайшли слiд, який зазвичай лишається вiд доторку електрошокером. За висновками лiкарiв, гематома на потилицi таки є результатом удару твердим тупим предметом. Та ця травма належить до категорiї легких i удар здатен хiба збити з нiг, зовсiм не вимикаючи при цьому людську свiдомiсть.

Тодi як електрошок, та ще й на додачу укол з беладонною, цiлком можуть у восьми випадках з десяти викликати амнезiю. Тобто, призвести до втрати свiдомостi i, як наслiдок, повної або часткової втрати пам’ятi.

Можна було, звiсно, довго думати-гадати хто, де i за яких обставин напав на Шамрая. Та сьогоднiшнiй день таки виявився вдалим: близько другої години Вiктор нарештi прийшов до тями. Бiльше того — вiн мiг говорити.

Все, що вiн розповiв, а також усю медичну iнформацiю переказали Березовськiй у той момент, коли вона була у професора Торбаса, який виявився точно не професором, тим паче — не Торбасом, зате справив на Кiру враження повного шизофренiка. Подзвонили їй вчасно: слiдча справдi готувала себе до можливостi заподiяти спецiалiстовi з паралельних свiтiв якусь фiзичну шкоду.

Швиденько попрощавшись iз Торбасом, Кiра поїхала в лiкарню, не перестаючи по дорозi безуспiшно набирати Бражника.

Шамрай таки мiг говорити, хоча й не зовсiм мiцним голосом. Щось пiдказало Березовськiй: треба запитати, чи є в Пiдлiсному стiльникове покриття. Отримавши негативну вiдповiдь, зiтхнула i тут же подзвонила спочатку своєму начальству, а потiм — начальниковi карного розшуку.

I, дублюючи його дзвiнок, — начальниковi мiлiцiї. Потiм — в обласне управлiння, вимагаючи негайно з’єднати її з керiвництвом.

Кавалерiйська атака дала потрiбний результат: до аномальної зони вже в половинi четвертої мчав мiлiцейський спецзагiн.



21

У мiлiцiї Микола Пузир опинився пiсля армiї.

Служив вiн у бронетанкових вiйськах, спочатку водив БТР, потiм завдяки сприятливим для нього обставинам почав возити командира частини. З вогнепальної зброї стрiляв хiба в тирi, i то — не так часто, як iншi солдати.

Отримавши в мiлiцiї табельну зброю i прослуживши майже шiсть рокiв, старший лейтенант Пузир жодного разу не стрiляв з пiстолета в людину. Навiть дати попереджувальний пострiл вгору нагоди не випадало. Служба його текла буденно, нудно, рiвно, без особливих пригод.

Навiть вписавшись у цю погану iсторiю, Пузир поза службою нiколи не наставляв зброю на людину.

Вистрiлити в рудого його пiдштовхнув кураж: той, як i iншi, впiзнав його i мiг виказати як не зараз, то пiзнiше. Тому рука не здригнулася, куля рознесла рудому голову.

Та коли Пузир наводив пiстолет на капiтана мiлiцiї, опера карного розшуку, половина куражу кудись випарувалася. До того ж, стрельнувши в людину вперше в життi i вбивши її, Коля не вiдчув, як пишуть у книжках i кажуть психологи, смаку кровi та азарту вбивати далi.

Рука здригнулася.

Лише на мить.

Вiд кулi Бражник однаково не встиг би ухилитися, надто близько вiн стояв.

Та замiсть того, аби влучити в груди чи живiт, куля лише сильно зачепила бiк Сергiя. Не втримавшись на ногах, вiн заточився, послизнувся i впав. Побачивши буру пляму на його куртцi, Пузир закричав i, вже не маючи бажання стрiляти, з розгону люто вдарив ногою в самий центр тiєї плями. Потiм скакнув ближче, садонув Бражника по головi.

Опер скрикнув i завмер. Нахилившись, Пузир забрав з його руки пiстолет, вiдкинувши зброю вбiк.

— Добре, — промовив вiн сам до себе, витер мокре вiд поту та дощу обличчя. — Ага. Так.

Бражник враз перестав його цiкавити. Спочатку Пузир нахилився над рудим, аби переконатися, що той раптом не лишився жити. Потiм, переступивши через мертве тiло, пiдiйшов до обгорiлого, шарпонув його за плече, подивився в обличчя, на якому через шар грязюки нiчого не можна було побачити. Далi перевiрив стан Головного. Той тяжко дихав, тримався за рану, теж виглядав зовсiм безпечним.

— Ага, — вкотре мовив Пузир, заховав пiстолет у кобуру, а тодi пiдхопив Головного за ногу i, сiпнувши, поволiк по мокрiй землi ближче до ґанку хати-трупарнi. Той намагався щось сказати, та Коля, здавалося, зовсiм вимкнув слух. Лишивши чоловiка бiля стiни, копнув його ногою, тодi повернувся за обгорiлим. Цього вiн волiк уже за руку i втулив носаком по обличчю, коли той почав матюкатись i белькотiти погрози. Останнiм до гурту Пузир пiдтягнув рудого.

Не знаючи, для чого саме вiн це робить, старший лейтенант, проте, сходив до своєї машини, витяг з багажника канiстру бензину, яку кiлька днiв тому наколядував на заправцi, пiдволiк її до хати. Потiм, затягнувши канiстру всередину, полив бензином пiдлогу та стiни. Вийшовши назовнi, хлюпнув трошки на стiну, зробив тоненьку стежку до льоху. Рештки вилив на тiла недавнiх спiльникiв.

— Кiнчай, придурок! — Головний спробував поворушитися, та Коля, дiючи, мов зомбi, знову ударив його ногою в бiк, потiм — ще раз, тодi штурхонув носаком по головi, вiддаючись всеохоплюючiй лютi i вже остаточно втрачаючи контроль над собою та своїми дiями.

Потiм вiн, нiби щось згадавши, обмацав кишенi куртки мертвого рудого, пошукав i знайшов скляну чвертку, яка дивом не розбилася пiд час сутички. Взявши її за горлечко, мов бойову протитанкову гранату, Пузир коротко та рiзко замахнувся i жбурнув пляшку об цегляну стiну.

Скло розлетiлося. Запальна сумiш змiшалася з бензином, язики полум’я лизнули стiну, потiм, незважаючи на дощ, стрiмко зазмiїлися через порожню дверну пройму всередину та до стелi. За кiлька хвилин хату-трупарню обiйняв вогонь. Цегляний трикутник, який вiв до льоху, поки що горiв погано. Пораненi люди бiля стiни кричали i рухались, намагаючись вiдповзти у безпечний бiк.

Дивлячись на дивне руйнiвне творiння своїх рук, Коля Пузир на якусь мить зачудовано завмер, милуючись червоними вогняними блисками.

Та раптом, згадавши щось важливе, повернувся в той бiк, де на землi лишився лежати поранений опер.

Бражник зник.



22

Досвiд вiйни навчив Сергiя Бражника: навiть якщо рана не смертельна, не вдавати з себе героя.

Особливо зараз, коли проти тебе — ворог, проґавлений тобою ж, не вчасно i не до кiнця прокачаний та прорахований. Не було на це часу, а тепер уже пiзно. З кулею в боцi та голими руками молодого озброєного чоловiка не взяти. До того ж, Пузирю вже нема чого втрачати. Давши слабину один раз, вiн оговтається, накрутить себе до максимуму, зробить кiлька крокiв i довершить справу, до якої ще пару хвилин тому не вiдчував себе до кiнця готовим.

Тому, стежачи за дiями Пузиря з-пiд напiвприкритих повiк, не рухаючись i старанно вдаючи непритомного та пораненого тяжче, нiж здається вороговi, Бражник вибирав зручний момент. Видно, для Колi, як i для цiєї трiйцi, важливiшим у цю хвилину було знищення всiх можливих слiдiв своєї могильницької дiяльностi, а вже потiм — гасити свiдкiв. Тим паче, що вiн, свiдок, лежить весь у кровi i цiлком безпечний.

Щойно Пузир рушив до машини, Сергiй поворушився, скреготнувши зубами вiд болю, повiльно поповз головою вперед в бiк тiєї високої хати, котра недавно правила йому за пункт спостереження. Якби у той момент Коля на хвилинку вiдволiкся вiд своєї справи, то помiтив би пересування пораненого. Цього Бражник боявся найбiльше: хоч як, а доведеться тодi вдавати героя i приймати бiй на невигiдних для себе умовах. Ясно, жодної пiдмоги старлей не викликав. Чекати милостей нема вiд кого. Така реальнiсть робила Сергiя ще лютiшим. Здаватися просто так вiн не збирався, особливо — якомусь Пузирю.

Мiж тим, той, здається, з головою полинув у своє заняття.

Коли хата-трупарня запалала i вiн нарештi згадав про Бражника, той уже наближався до рятiвної хати.

Останнi метри долав клишоногим бiгом, звiвшись на ноги, тримаючись за поранений бiк та хитаючись на бiгу.

За спиною гримнув пострiл.

23

Побачивши пропажу майже вiдразу, Пузир скинув руку i вистрiлив, не цiлячись.

Сахнувшись вiд звуку пострiлу, капiтан поточився i ледь не впав. Та в останнiй момент втримався за стiну i, далi допомагаючи собi рукою, заштовхнув себе всередину хати, навiть прикривши за собою розхитанi дверi.

Чи то Колi здалося, чи дощ справдi посилився… Вiн озирнувся на пожежу. Ще загасить, чорт забирай. Не хотiлося б, дуже не хотiлося. Потiм Пузир знову глянув на хату, всерединi якої сховався поранений капiтан.

— Ага, — сказав сам до себе, виклацнув магазин з рукiв’я, перевiрив — патронiв вистачить.

За спиною стогнали i лаялися тi, з ким вiн до сьогоднi досить вигiдно для себе дружив. Нiчого, мужики, для вас теж лишиться патрончик. Тепер Колю Пузиря почала охоплювати та сама ейфорiя, котра пiдштовхує продовжувати полювання. Загнавши обойму назад, вiн мiцно стиснув рукiв’я «Макарова» i впевненим кроком мисливця, яким володiє бажання добити дичину, рушив до хати.

Спочатку — Бражник.

Потiм — iншi.

Те, що вiн стрiляє з табельної зброї, — дурня. Опер карного розшуку — не тупий журналюга, вiд якого зранку горiлкою тхне. Цього шукатимуть вiдразу i старанно. Доведеться випереджати подiї i на ходу придумувати, як на нього напали, як заволодiли пiстолетом, як стукнули по головi, як оклигав i прибiг уже пiд завiсу, коли капiтан сам упорався з бiльшiстю ворогiв.

Звучатиме, мабуть, не надто переконливо.

Тiльки ж це аномальна зона. Тут усе можливо. I зрештою, тут i без Пузиря такий рейвах почнеться…

Краще спробувати викрутитись, нiж залишити живим когось iз свiдкiв, нарiзати гвинта, перейти на нелегальне становище, хоча рано чи пiзно знайдуть. А викрутитися реально: у цих субчикiв, до речi, хазяїн є. Поставити його перед фактом, нехай мозок включає.

Дiзнається, що живих свiдкiв нема i все згорiло — допоможе. Нiкуди не дiнеться.

З такими думками старший лейтенант Пузир пiдiйшов до високої хати, потягнув на себе дверi, ступив у коридор. Металеву драбину побачив вiдразу. Слiди кровi на пiдлозi поруч з нею — теж. Пiднявши голову, глянув на квадратну пройму, до якої вели сходи.

— Ага.

Сказавши так, Пузир, лiвою рукою допомагаючи собi, а праву з пiстолетом тримаючи перед собою, полiз на горище.



Довкола вже стало зовсiм темно.

24

— Вилазь! — крикнув Пузир у вогку темряву горища.

Вiдповiддю була тиша.

— Сєрий! Вилазь! Все, приїхали! Ти ж тут, знаю я тебе!

Знову не почувши вiдповiдi, Пузир залiз на горище, випростався i сторожко повiв пiстолетом перед собою.

— Дiстану все одно! — попередив вiн.

— Стiй, де стоїш! — почулося з темряви.

Бражник говорив з далекого кутка горища. Голос звучав слабкувато, вiн часто та голосно дихав.

— Чого ти? — запитав Пузир.

— А ти чого?

— Нiчого… Слухай, капiтане…

— Це ти мене слухай! — перебив Бражник, i хоча Коля не бачив його, тiльки щось темне ворушилося в кутку, вiн вiдчув: той хоч i поранений та неозброєний, але впевнений у собi та своїх силах.

Вiд цього Пузирю зробилося зовсiм не по собi. Бажання застрелити капiтана вже дорiвнювало бажанню розстрiляти власнi страхи.

— Кажи!


— Це ти кажи — як вирулювати зiбрався?

Опер нiби читав його думки.

— Тобi яка рiзниця? — вигукнув Пузир, намагаючись не думати про те, що в самого не готова вiдповiдь.

— Велика, Миколо! — Бражник стримано застогнав. — Дуже велика! Якщо ти зараз не стрiлятимеш, розкажу, як ми з тобою разом банду лiквiдували.

— Ага! Потiм раз — i посадиш мене!

— Не вийде, старлею! Якщо я спочатку скажу одне, а потiм — iнше, це повна херня буде! У мене жiнка, двоє дiтей, давай домовлятися. Тим бiльше, ти ж повiдомлення вiд мене прийняв i не стер. Не стер же?

— Нє… — визнав Пузир.

— Бач, як ловко все витанцьовується, — з темряви знову долинув стогiн. — Я покликав, ти приїхав. Якщо всi троє мертвi, з тобою їх нiяк не пов’яжуть. Вигребемо, Коля, давай, слухай мене!

— Бiда не мине! — в тон вiдповiв Пузир, хоча черв’ячок уже гриз його зсередини: це ж можна своїх не вбивати, ще й героєм з цiєї гидоти вийти…

— Бiда вже прийшла, Миколо! Давай, думай!

— Знаєш… Iди краще сюди, ближче… Чого ми через все горище говоримо?…

Черв’ячка Пузир придушив. Вiн дуже мало знав про капiтана Бражника, та йому чомусь здалося зараз: вiн — iще той вовчисько, обдурить — не дорого вiзьме, хiба з таким вовком можна вести серйознi переговори, домовлятися? Скiльки йому? Десь пiд сорок? А досi в капiтанах i досi в органах.

Знав i бачив Коля Пузир таких капiтанiв.

Убивати таких треба.

— Добре. Домовимось. Пiдходь!

Зробивши крок уперед, Пузир приготував зброю.

— Ну, раз ти так… — промовив Бражник з темряви позбавлену жодного змiсту фразу, а тодi голосно, на всю силу легенiв, зiбравши в собi останнi сили, навiть не вигукнув, а гаркнув голосом армiйського сержанта: — ПАДАЙ! ВПЕРЕД!

Через несподiванку i командирський тон, якому патрульний звик пiдкорятися на розведеннях, Пузир iнстинктивно подався вперед, трошки штовхнувся ногами, завалився на пiдлогу.

Не був Коля огрядним.

Та для прогнилих за два з гаком десятки рокiв дошок стелi сiмдесяти двох кiлограм живої ваги, яка з розмаху впала на них, виявилося бiльш нiж досить.

Вони затрiщали, провалились, i Пузир, зойкнувши та махнувши руками, полетiв униз…

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка