Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка2/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 5

У якому Богдан Майстренко не розуміє, які саме двері повинна відкрити жіноча рука
— Де ви чули тут крики? — спитав у темряві, майже зовсім поруч із місцем Богданового сховку, грубий чоловічий голос.

— Попереду, — почулося у відповідь, і цей голос звучав не так грубо, але й не надто тонко. Вчувалося в ньому щось незвичне для вуха. — Дивно, що ти нічого не чув!

Ага, зробив Богдан подумки позначку. Не рівні між собою невидимі співбесідники. Той, хто називає іншого на «ти», явно старший у цій парі. Та має більше впливу. Чомусь саме цей нехитрий здогад наштовхнув хлопця на інше невеличке відкриття: якщо вони так між собою, то привела обох у підземелля точно не звичайна людська цікавість.

Не раз доводилося Боді брати участь у спортивних змаганнях. Мав змогу бачити, як спілкуються між собою старші спортсмени. Коли вони одна команда, коли випробування складне і варто довіряти один одному та відчувати плече товариша завжди, ось так, на «ви», дорослі та рівні між собою люди один одного не називають. А якщо й називають, то є в цьому звертанні, хоч на «ви», хоч на «ти», певна повага до співбесідника та напарника. Тут же, у вогкій темряві печери, почулося Богданові: власник грубого голосу побоюється товариша. Той же, своєю чергою, ставиться до колеги зверхньо.

Тим часом промінь ліхтарика ковзнув по колу підземної зали, на мить мазнув темряву пройми, де принишк Бодя. Тому довелося посунути ще далі вглиб глухого коридору. Навіть міцніше притулився спиною до стіни, одночасно ковзнувши на землю. Була якась примарна надія: в разі чого за камінь приймуть, за таку собі невеличку брилу. Та пощастило, поки що незнайомці не збиралися детально обстежувати всі закутки цієї зали. Натомість почулося:

— Я точно не глуха! Чи ти, Карлику, думаєш інакше?

«Оп-па…» — мало не вирвалося в Богдана. Значить, один із незнайомців — жінка. Тут же сама собою склалася невеличка мозаїка: голос у неї дивний, бо не зовсім жіночий. Незвичний, бо хрипкуватий. Не відразу й розбереш. І вмить переляк почала витісняти цікавість: не всяка жінка полізе під землю просто так. Отже, тут дійсно може початися щось цікаве. Тепер головне — сидіти, як сидів. Завмерти, нічим себе не видати, перетворитися на слух.

Як вирішив Бодя — так і зробив. Зрештою, іншого виходу тепер у хлопця просто не було.

— Боже борони, пані Крук! — заторохтів тим часом той, кого, попри грубий голос, назвали Карликом. — Справді, щось таке вчулося. Ось тільки навряд чи кричала людина. І взагалі… не думаю… при всій повазі… що тут справді кричали.

— Не мороч голову! — чи здалося Богданові, чи пані Крук справді сердито тупнула ногою. — Думаєш, у мене почалися слухові галюцинації?

— Не думаю я так, — тепер Карлик наче виправдовувався. — Просто я хочу показати вам дещо. Аби ви зрозуміли, що… ну, як хочете — хто вас так наполохав.

Знову на мить майнуло світло — промінь ліхтарика гойднувся. І відразу — хрипкуватий вигук:

— Це що таке?

— Хто, — так ввічливо, як міг, поправив Карлик. — Не «що», а «хто». Місцеві аборигени, якщо завгодно. Летючі миші.

— Кажани? — перепитала пані Крук. — Тьфу, яка бридота.

Проте Богдан не відчув, аби крилаті печерні мешканці, котрі так налякали його, справді викликали в невидимої власниці хрипкуватого голосу помітну огиду. Та, кого називали пані Крук, просто озвучила очевидне: кажани дійсно не білі та пухнасті тваринки, з породи тих, кого приємно взяти до рук та попестити.

Враз почувся шурхіт — це сполохані світлом тварини злетіли зі своїх місць, переміщаючись подалі. Зойкнув від несподіванки грубий голос. Проте жінка, як годилось би, навіть не скрикнула. Схоже, летючі миші загадкову пані Крук ані вразили, ані злякали.

— Вони не кусаються, — мовила жінка.

— Не скажіть, не скажіть. Всяке може бути, — активно заперечив із темряви Карлик. — Але ж я не про те. Кажани, бачте, літають та пищать. Коли тихенько, коли голосно. Ось вам і здалося.

«Ага», — зрадів після цих слів Богдан. Ось і прийшов йому на виручку незнайомець, сам того не знаючи. Тепер залишається, аби ця сама пані повірила.

— Думаєш? — перепитала пані Крук, ніби читаючи Богданові думки, без жодного натяку на сумнів.

— Певен.


— Може, й так, — схоже, пані Крук погодилася з цим припущенням охоче.

— Так, так! — зачастив невидимий Карлик. — Скільки разів я це чув, коли тут вештався… Знаєте, в темряві, на глибині, кажанячий писк дає такий, знаєте, несподіваний акустичний ефект…

— Ці тварюки тут постійно живуть? — обірвала жінка його пусті теревені.

— У печері?

— Конкретно в цій залі.

— Куди ж їм ще діватися? Вночі вилітають на повітря, вдень повертаються. Бачте, навіть не дуже полохані. До людей не звикли.

— Тобто?

— Про що й кажу вам: люди тут, у цій печері, нечасто ходять. Місце для прогулянок, самі бачите, не найкраще. Печера взагалі нецікава. Лише один хід, і той не надто довгий. До того ж її взагалі закрили, колись обвали були…

— Мене інше турбує, Карлику, — знову жорстко перервала його пані Крук. — І ти прекрасно це знаєш. Оці, з Києва… Почнуть тут свою туристичну діяльність, розгорнуться на повну. І на Змію цю саму руки накладуть. Око вже наклали, сама чула. Знаєш же сам, як буває. Спочатку тут облагородять усе для туристів, як у тій же Кришталевій печері. Або в Озерній чи Млинках. Потім почнуть копати, досліджувати, чи правду кажуть про лабіринти…

— Правду, — вставив Карлик. — Чисту правду, чистісіньку.

— Ну, значить нам з тобою треба ворушитися. І думати швидше, — на мить обоє замовкли, а тоді хрипкуватий голос залунав знову: — Значить, кажеш — нема тут інших таких ось залів?

— Можемо прогулятися далі. Але всюди суцільні стіни. Коли і починати шукати, то десь звідси.

— Знову оте твоє «десь!» — голос пані Крук звучав тепер роздратовано. — Ти мені конкретну інформацію давай, розумієш? От привів ти мене сюди — що з того? Далі що?

— Ви самі хотіли… — Карлик знову почав виправдовуватися.

— «Хотіли, хотіли», — передражнила його жінка. — Мені насправді іншого хочеться. Покажи мені чи хоча б натякни, що саме повинна відімкнути жіноча рука? Ось ця рука. Моя.

З того, як ішла розмова, Богдан зрозумів — зараз пані Крук простягнула в темряві свою руку Карликові.

— Та не треба мені вашої руки, — промимрив у відповідь грубий голос. — Я той… Тобто, не той…

— «Той, не той!» — знову перекривив хрипкуватий голос. — Карлику, це дитячий садок якийсь! Прямо кажи — для чого ми сюди запхалися, якщо нема дверей, які я можу відчинити? Ну?

— Може, двері не тут, — відказав Карлик, мов школяр. — Не в печері. Є тільки цей кривий прохід. А ось ці отвори в стінах нікуди не ведуть. Самі гляньте.

Ніколи раніше не вірив Богдан Майстренко, що серце справді здатне піти в п'яти. Але зараз він відчув: його власне серце опинилося саме там. Ось почнуть вони зазирати в кожний куток, точно знайдуть мимовільного шпигуна. І все… Що саме криється під словом «усе», Боді навіть думати не хотілося. У цей момент думки взагалі з голови повилітали. Крім однієї: почнуть незнайомці оглядати печерні отвори, чи ні.

— Ти смієшся? — глузливо перепитала пані Крук. — Знущаєшся з мене? Хочеш, аби я кудись лазила без діла? Робити мені нічого? Тебе ж для якоїсь біди я тримаю біля себе, га, Карлику?

— Але ж, пані…

— Що таке?

— Двері можуть бути не тут, — Карлик далі стояв на своєму, хоча, на Богданове щастя, вже забув про свій намір світити ліхтарем у глухі ходи. — Як відомо, місце схованки намагалася назвати тяжкохвора людина. Чоловік марив, думки плуталися. Ми ж маємо лише уривки фраз.

— Нехай так, — погодилася пані Крук. — Де ж, по-твоєму, треба шукати зміїну голову?

— У замку. У печерах не буває дверей. А якраз підземелля в замку є напевне!

— Там, Карлику, вже давно б знайшли. Без нас. Ще років сто тому. І все, досить! — відрубав хрипкуватий голос. — Часу в нас мало. Якщо ті двоє, Лановий із Вороненком, затвердять та підпишуть усі потрібні папери, тут почнеться робота. І про діамант доведеться забути назавжди. Тому шукати, Карлику, треба звідси — або складати руки! Ти просто думати не хочеш!

Після цієї роздратованої фрази Богдан швидше відчув, ніж почув — загадкова пані Крук повернулася й пішла геть. А там і Карлик потрусив за нею. Знову настала звична для підземелля тиша. Видихнув Бодя полегшено, ступив на тремтячих ногах до виходу. Та раптом завмер від несподіваного здогаду.

Про чиї руки та які двері говорили тут ці двоє — не важливо. Згадали вони при цьому Данилового батька та його друга, бізнесмена Вороненка. Невже затівають щось проти них?

Де й подівся страх. Навіть печерної вогкості Богдан уже не відчував. Про кажанів забув. Як і про змагання в Вухом.

Бог із ним, із змаганням! Небезпечне щось починається, попередити треба!

Розділ 6

У якому починають шукати зниклого
Не знав Богдан Майстренко, навіть не підозрював: у той самий час, коли заховався від незнайомців у густій вогкій темряві та мимоволі підслухав їхню розмову, нагорі, в урочищі, за нього вже почали хвилюватися.

Першою тривогу зняла руда Варка. Воно й не дивно: за часом дівчина стежила. Хлопці ж, Данило з Вухом, завели якусь дуже серйозну для них суперечку. Двоє підлітків завжди знайдуть, про що сперечатися. Тим більше, якщо це київський відмінник та всезнайко з невеличкого селища на Поділлі. Навіть не слухала їх Варка, цілком справедливо вважаючи хлопчачі суперечки не вартими серйозної уваги. Навіть відійшла подалі, аби не забивати цим собі голову. Думала про своє та на годинник глипала.

Коли минуло сорок хвилин від зникнення Богдана під землею, дівчина напружилася. Ось зараз цей спритник вискочить з-за пагорба. Рудючка навіть уявила собі щасливу посмішку переможця на його обличчі та, насупивши брови, труснула головою — так проганяла дивні думки. Чомусь раптом закортіло їй, аби виграв київський гість оце змагання. Дарма, що Вухо — її брат. Саме тому й насупилася: сама на себе стала злою за такі думки. Як це так, не бажати перемоги рідному братові, а якомусь зайді…

Та минуло п'ять хвилин, потім — ще десять. Спочатку Варвара вирішила — все, програв Богдан. Потім замислилася. Справді, разом із Вухом колись наважилася залізти під землю та пройти Змією від початку до кінця. Незатишно, страшнувато навіть. Але все, що говорять про тамтешні лабіринти — не більше, ніж легенди. Бо заблукати в підземеллі, яке складається лише з одного, нехай звивистого, проходу, навіть новачок не зможе. Взагалі, бувають і довші переходи. Подумаєш, п'ятсот з копійками метрів тунелю…

Коли збігло ще десять хвилин, Варвара вже серйозно занепокоїлася. Більше години сидить у підземеллі хлопець. Може, щось із ним скоїлося?

— Е, народ, а його ще нема! — зауважила, ступивши кілька кроків до хлопців.

— То й що? — байдуже кинув через плече Вухо.

Не тому, що рудому справді байдуже, куди подівся Богдан. Просто він налаштував себе на програш суперника. Тому й не стежив за часом. Яка різниця, на скільки довше за нього Бодя пройде тунель: на п'ять хвилин чи на двадцять.

Але Данило Лановий, на відміну від Вуха, відразу відчув — Варвара не тішиться, а непокоїться. Зробив крок назустріч, запитав швидко:

— Давно нема?

— За всіма розрахунками мусив би вже вийти. Або — виповзти, — озвалася дівчина, простягнувши Данилові годинник.

— Не зупинився?

— Ні. Працює справно, — відказала Варка. — Може, він так грається?

— Для чого? Нє, я Бодю добре знаю, — Данило стривожено глянув на приятелів. — Що завгодно може вигадати, правда. Але не тоді, коли націлився виграти спір. Ігри заради програшу не в його правилах.

— Тоді де ж він? — тепер і Вухо стривожився. Так не годиться, Даньку. Сам же розумієш… А раптом щось сталося?

— Не каркай! — вирвалося у Варвари.

— Спокійно, — Данило ще раз глянув на годинник, потім припасував його на лівий зап'ясток і пристебнув за ремінець.

Поки застібав, думав.

— Спокійно, — повторив після короткої паузи. — Давайте так: що могло статися? Обвал?

— Там нема чому валитися, — впевнено заявив Вухо.

— Може, газ який чадний пішов з-під землі?

— Якби була така небезпека, наш тато-міліціонер один із перших про це дізнався б, — хитнула головою Варка. — Нас би попередив, та й інших теж. Стовпа б тут якогось поставили, з табличкою. Типу, обережно, чадний газ під землею… Ну, таке, знаєш…

— Добре. Робимо так, — Данило для чогось підсмикнув спортивні штани. — З підземелля лише два виходи. Бодя або вийде з протилежного боку, або — повернеться назад. Хоч би що там із ним сталося, ми цього не знаємо. Варко, проведеш мене до іншого виходу?

— Легко, — кивнула рудючка.

— Ти, Вухо, лишаєшся тут. Якщо Богдан тудою ще не вийшов або не з'явиться на поверхні протягом найближчого часу, я полізу в печеру сам. Із того боку. Щойно я це зроблю, ти, Варко, побіжиш сюди. Скажеш це братові. І ти, Вухо, полізеш із цього боку. Таким чином, ми підемо назустріч один одному.

— Точно! — погодився Вухо. — Нікуди він від нас не дінеться… Якщо він там…

— Стоп! — насторожився Данило. — Хіба якісь є варіанти? Чогось ми не знали?

— Все ви знали! — відмахнувся Вухо. — Я так, міркую вголос…

— Краще помовчи! — Данило націлив на нього вказівний палець. — Все, часу вже нема! Вперед!

Діючи за планом, приятелі розділилися. Данило поспішив за Варкою. Дівчина впевнено вивела його з урочища, обігнула пагорб. Далі вони вийшли на тоненьку стежку, рудючка йшла попереду. Причому квапилася так, що Данило засапався, ледве встигаючи за нею. Не роздивлявся, прошкував за дівчиною, а та вже навіть не йшла — бігла звивистою стежкою. Ще трошки — і та повела донизу, спустилася в широкий рівчак. Обоє опинилися по той бік пагорба, просто перед широкою проймою, наполовину закритою порослою мохом кам'яною брилою. Якщо дивитися здаля — не відразу й вгледиш цей вихід.

Тут нікого не було. Але Данило відразу змикитив: той, хто виходив із підземелля, просто не міг не побачити стежки, що привела їх сюди. Отже, якби Богдан вибрався на повітря, не став би шукати інших, довших шляхів. Адже ось він, найкоротший та дуже зручний. Якщо його друга досі нема на поверхні, то з ним точно щось трапилось.

Цього тільки не вистачало!

Данило рвонув уперед, навіть штовхнув Варку плечем. Не вибачився — не до того. Став біля самого входу в підземелля, мимоволі повів плечима — зсередини потягнуло ледь відчутною прохолодою. Набрав повні груди повітря, крикнув у темряву:

— Богдан! Богдане! Бодя, ти там?

І навіть сам не сподівався відразу почути у відповідь:

— А це ще хто волає?



Розділ 7

У якому біля виходу з печери вперше віч-на-віч зустрічаються друзі та вороги
Не Майстренків голос. Навіть не хлопчачий — дорослий чоловік говорив.

Данило від несподіванки позадкував, озирнувшись при цьому на Варвару. Та теж нічого не зрозуміла — надто швидко все це відбулося: просто назустріч їм із підземного тунелю вийшов спочатку високий чоловік у зелених плямистих штанях і куртці. Причому — повністю лисий. Точніше — гладенько поголений. На бритому черепі примостив таку саму камуфляжну кепку з козирком.

За ним з'явився ще один несподіваний прибулець. Точніше — прибулиця.

Невисока худорлява жінка в зовсім не придатному для підземних мандрівок брючному костюмі. До того ж — світлому, салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Зиркнула на Данила — того аж холодом пробрало, хоча спека стояла в самому розпалі.

Заговорила першою. Голос хрипкуватий, зовсім не жіночий. Не надто приємний та привітний, як і вся вона сама.

— Ви тут що забули?

— А хіба не можна? — вирвалося в Данила.

— Чого не можна? — не зрозуміла жінка і відразу перейшла в наступ: — Ви хіба не знаєте, що тут не місце для ігор? Печери небезпечні!

— Небезпечні? — тепер уже стривожилася Варвара. — Ніхто нічого не казав…

— Я говорю! — підвищила голос жінка. — Перевіряємо сигнал. Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ.

— Підземні гази, — вставив плямистий чоловік. — Буває.

— А не повідомляють нікому в селищі, бо не треба тут паніки, — тепер слова жінки звучали впевненіше, не говорила — карбувала. — Тому попереджаю: нікому ні слова. Крім вас, цього ніхто не знає. Та й таким, як ви, я зізнаюся вимушено.

— Ага, щоб не лізли туди, — чоловік кивнув у бік виходу з печери. — Гуляйте, дітки. Грайтеся десь подалі.

— Знаєте що, — жінка трохи подалася вперед, уперлася долонями в коліна, пронизала гострим поглядом чорних очей спочатку Данила, потім — руду Варку. — Не дуже-то я вам довіряю. Скажіть-но мені ваші прізвища. Де живете, хто батьки?

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Для чого? — обережно поцікавився Данько.

— Якщо паніка почнеться і про газ у печері заговорять, точно будемо знати, хто язика не втримав, — тепер у її голосі звучала погано прихована погроза. — Ось тоді буде серйозна розмова з вашими батьками.

— Ми нікому… — пробелькотіла Варвара.

Данило теж злякався. Але, на відміну від доньки строгого міліціонера Рудика, не за себе.

— Там, у печері… — вичавив із себе він.

— Що? — стрепенулася жінка.

— Ви нікого там не бачили?

— Хто там повинен бути? — швидко запитала чорнявка.

— Мій… наш друг. Богдан. Така дурна ситуація вийшла… Ми ж не в курсі, що там гази… Він заліз під землю, ось досі нема. Заблукати там важко…

— Давно він туди поліз? — тепер жінка чомусь притишила голос, і це зовсім не сподобалося Данилові.

Йому ці двоє взагалі якось так відразу, з першого погляду, стали несимпатичними.

— Більше години, — встряла Варвара. — Якщо там гази підземні і ви на нього не наткнулися, треба негайно повертатися! Може, він там лежить непритомний!

Чорнявка та лисий стривожено глянули один на одного. Чоловік аж стягнув із голови плямисту кепку, промокнув нею спітнілий голений череп. У повітрі зараз повисла така тиша, що Данилові здалося — навіть лісові пташки припинили співати.

Аж раптом десь позаду, з того боку пагорба, зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості, і за мить на невеличку галявину біля виходу з печери влетіли Вухо та Богдан Майстренко. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Проте, помітивши дорослу парочку поруч із печерою, хлопці миттєво знітилися, навіть спробували відступити трохи назад. Так, ніби зібралися давати драла від гріха подалі.

Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Навпаки, чоловік натягнув на голову свою плямисту кепку чомусь козирком назад. Жінка ж випросталася, схрестила руки на грудях, від чого здалася трошки вищою, нищівним поглядом обвела всю компанію.

— Привіт! — аби щось сказати, видала Варка, зробивши крок до Богдана. — А ми тут тебе шукаємо вже… Кажуть, газ під землею… Смертельний… А тебе нема й нема. Ну, ми й подумали…

— То це він у печері загубився? — перервала її чорнявка, і тепер погляд жінки прикипів до Богдана. — Значить, оце Богдан у нас…

— Нарушаєм, — для чогось вставив лисий. — Не можна нарушать… Лазите ото де попало…

— Прізвище твоє як, синку? — враз поцікавилася жінка.

— А ваше? — несподівано зухвало відповів Богдан.

І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Відступила назад. Несподівано посміхнулася, та посмішка вийшла якоюсь холодною, зовсім не щирою й радісною. Спробував посміхнутися також її голомозий супутник. Тільки в нього ще гірше вийшло: перекривив писок, немов цілий лимон прожував.

— Думаю, любі дітки, ми з вами зрозуміли одне одного, — голос чорнявки став дуже улесливим, так бабусі вмовляють вередливих онуків їсти манну кашу з цукром. — Ви сюди більше ходити не будете, згода? Небезпечно тут.

— Еге, — додав здоровань. — Небезпечно це.

— І не треба нікому нічого казати, — нагадала жінка, дивлячись тепер лише на Варвару. — Ми ж домовлялися, здається, дівчинко. Ви нас не чули, ми вас не бачили.

— Не чули. Не бачили, — луною повторив лисий.

А тоді ці двоє взагалі дивно повелися: мовчки повернулися і швидко пішли геть. Зовсім зникли з очей, наче й не було їх тут.

Розділ 8

У якому всі розуміють, що опинилися в небезпеці, але не розуміють, чому
Коли дивної парочки й слід захолов, Данило нарешті запитав друга:

— Де ти оце був?

— Знаєте, хто вони? — Майстренко ніби й не почув його слів. — А я впізнав! Це вони, Вухо, точно вони! Тітка ця, чорна — пані Крук, її голос ні з чиїм не сплутати!

— А другий, значить, Карлик? — здогадався Вухо. — Нівроку карлик, скажу тобі! Швидше велетень недорослий…

Ось тепер Данило точно зрозумів: він чогось не знає. Дуже йому це не сподобалося.

— Так, ану досить уже загадок! — він навіть ногою тупнув. — Давай, Бодя, від самого початку. Бо щось мені підказує — сам ти в халепі, і ми через тебе влізли в історію.

Майстренка не треба було двічі просити. Тут же на одному подиху виклав він і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Обоє навіть про заклад забули — так пригодою перейнялися. Побігли навздогін за Данилом та Варкою.

І ось маєш зустріч.

— Ось так, значить, — Данько пошкріб потилицю. — Виходить, мій батько їм заважає.

— Ти зараз не про це думай! — нагадав Вухо. Вони, каже Бодя, про твого тата лише згадували. Бо збираються зробити якісь свої таємні справи раніше, ніж він та отой його друг, Вороненко, почнуть свої.

— Не таємні, — чомусь уточнила Варка.

— Ага, — кивнув Вухо. — Замишляють вони щось.

— Мені ці двоє відразу не сподобались. Особливо — жінка, — продовжила Варвара. — Страшна вона якась. Холодна.

— Ти їй, сестричко, теж навряд чи до душі, — зауважив Вухо. — Але якби вони вас отак зустріли, просто так, біля входу в печеру, цю казочку про смертельні підземні гази ми всі відразу б проковтнули. Тепер же вони знають: у той час, коли обговорювали свої таємні справи в печері, поруч напевне був сторонній. Який усе чув.

— Правильно! — підхопив Данило. — Свідок! Ці двоє, пані Крук та Карлик, чи як там вони одне одного називають, тепер знають: їх підслухали. Навіть знають, хто. Знають, як виглядає Богдан. І головне, народ, вони напевне знають, що Бодя нам усе розповів.

— Наче в кіно виходить, — підсумувала Варвара. — Вони знають, що ми знаємо. А ми знаємо, що вони це знають…

— Так, сестричко, ти не той… — відмахнувся Вухо. — Не плутай нас. Ми всі тепер у небезпеці, це як двічі два. Не будь я сином міліціонера!

— Він правий, — погодився Данило, дивлячись не на рудого, а кудись повз нього.

Знаючи свого друга, Богдан зрозумів: Лановий зараз шалено думає. Хотів щось сказати від себе, та Данько зупинив його жестом, знову пошкріб потилицю, тоді обвів усю компанію уважним, дуже серйозним поглядом.

— Правий ти, Вухо, — повторив він. — Навіть не треба мати батька-міліціонера, аби скласти оце твоє «два на два». Не знаю поки, чим нам загрожує сьогоднішня зустріч. Але те, що з цієї миті треба бути обережному не лише Боді, а й усім нам — факт. Тепер подумаймо, що з цим усім робити.

Заклавши руки за спину, Данило почав повільно міряти кроками галявину. Всі інші мовчали, чекаючи пропозицій від нього. Нарешті, зупинившись напроти Вуха, Данило наставив на нього палець:

— Піти та розказати все вашому батькові. Це найпростіше.

— Е, ні! — хлопець активно замотав клаповухою головою, здавалося — самі вуха зараз почнуть від цього битися об голову, мов пташині крила. — Це якраз не вихід, народ! Доведеться зізнаватися, що ми поперлися в цю печеру! Влетить!

— Ой, попаде! — підтвердила Варвара.

— Тим більше, що ми не знаємо точних намірів цієї парочки. Батько їх не шукатиме, у нього і так справ вистачає, без наших фантазій.

— Це не фантазії! — образився Богдан. — Не чув хіба: вони ж нас тут лякали! Ви нас не чули, не бачили, мовляв, держіть язик за зубами…

— Вухо правий, — спокійно мовив Данило. — У мене тато, може, не такий строгий, як їхній з Варкою. Тільки все одно ми порушили домовленість та полізли в печеру. Проти цього вчинку нам нічого виставити. Висновок такий: розкажемо про цю зустріч зараз — нашкодимо лиш собі.

— А не розкажемо — теж нашкодимо! — знову не стрималася Варвара. — Треба ж якось захищатися! Андрій правий, — кивнула на брата. — Ці двоє нам погрожували!

— Але, — тепер Данило націлив палець на неї, — якщо ми відразу здіймемо бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! І тоді вже точно нічого нікому не доведемо! Думаєте, вони злякаються та заберуться звідси геть? Дулю з маком! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! І ось у такому випадку моєму татові та його другові Вороненку стане навіть гірше! — перевівши подих, Данько заговорив уже спокійніше: — Ми навіть не знаємо, що пані Крук із Карликом збираються шукати в печері.

— Двері, — нагадав Богдан. — Відчиняє їх жіноча рука. За дверима — діамант. А ще якась зміїна голова…

— Ага, дуже цінна інформація, — тепер Данило наставив палець на нього. — Набір слів та речень, чуваче, ось що я тобі скажу. Поки ми не з'ясуємо, що саме вони шукають, чому саме тут, у закинутій печері, та до чого тут зміїні голови, треба справді нікому нічого не казати. Заодно наші вороги подумають: ми справді злякалися. А от коли ми зрозуміємо, що вони замислили, тоді стане ясно, чому їм так хотілося нас налякати. Аж після цього можна переходити в наступ! Усі згодні?

Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.

Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.

— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.

І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.

Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.

Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.

— Що таке? — здивувався Данило.

— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.

— Чому? За що?

— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.

— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…

— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!

— Та я хіба хвалюся? — тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. — Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…

— Забули, — відмахнувся Данило. — Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?

— Бабусиних — ні, — кивнув Вухо.

— Правильно, від бабусі нічого не чули. — додала Варвара. — Зате в музеї щось таке говорили.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка