Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка3/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 9

У якому друзі йдуть до старого замку у справах
— Це в якому? — стрепенувся Данило. — У тому, який замок?

— Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, — Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. — Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.

— Не хтось, а Жора, — уточнила Варвара.

— Чому Жора? — не зрозумів Данило. — Який Жора, що за Жора?

— Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, — пояснив Вухо. — І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.

— Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?

— Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…

— Князя Козицького, — нагадав Данило.

— Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.

Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.

— Раз так — то пішли до того вашого Жори! — діловито промовив Богдан.

— Прийдемо — що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» — скептично запитав Вухо.

— По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, — серйозно сказав Данило. — А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.

Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, — Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер — музейний, двір.

Не те, щоб великий двір — швидше середній. Як кажуть — стандартний. Не бідний був перший власник замку, але й не надто багатий. Ну, а якщо таки мав капітали, то не любив це показувати. Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте інше враження відразу складалося в того, хто проходив через цю браму вперше, — затишок тут. Сувора споруда, каміння кругом, та все одно — затишно у дворі, навіть безпека відчувається. Мабуть, саме цього й прагнув для себе князь Козицький.

Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі — колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.

Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.

— Ваші квиточки? — тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.

— Драстуйте, тітко Любо! — виступила наперед Варвара.

— О! — жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. — Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…

— Пані Любо, — ну чого ж ви самі не прийдете? — миролюбно запитала Варвара.

— А мені є коли?

— А татовий час теж не гумовий! — вступився за батька Вухо. — Подзвонити можна!

— Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки — й ті глохнуть! Тут є зв'язок — тут уже його нема!

Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.

— Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, — щиро пообіцяла Варвара. — А ви нам скажіть краще, директор є на місці?

— Для чого він вам? — підозріло примружилася жіночка.

— То нам, — Данило рішуче виступив наперед. — Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…

— А-а, ясно-ясно, — жіночка закивала головою. — Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… — махнула вона рукою. — Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.

І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався — пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.

Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, — чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.

Помітивши, що трохи відстав від своїх, хлопець наддав і швидко наздогнав свою компанію. Тепер усі тупцяли біля оббитих залізом — так, аби нагадували вхід до лицарських покоїв, — дверей із табличкою: «Директор Сокирко Г. Д.» і чекали на нього.

— Стукай, — Вухо кивнув на двері, навіть ступив убік, пропускаючи товариша вперед.

— Чому я? — здивувався той.

— У тебе краще вийде, — почулося у відповідь.

— Це хто так вирішив? — Данькові справді не посміхалося заходити до робочого кабінету незнайомої людини першим.

— Ми всі вирішили, — Богдан став на бік більшості. — Давай, давай, уперед, чуваче.

Мабуть, він промовив це надто голосно. Інакше не поясниш, чому двері раптом широко розчахнулися і над головами прибульців почулося суворе:

— Ану, що тут за шум? Кого вам треба?

Розділ 10

У якому директор Жора пояснює, кого колись називали розбійниками
Від несподіванки всі четверо здригнулися.

Богдан навіть тікати хотів, далі від гріха. Така вже звичка у вчорашнього вуличного розбишаки. Але власник кабінету, який височів на порозі, виявився зовсім не грізним. Гримнув, звісно, та більше для порядку. Візитери побачили досить симпатичного дядька.

Скільки йому років — ось так із першого погляду важко сказати. Патлатий, русяве волосся ледь не торкається плечей. Окуляри в тонкій оправі, замість солідного костюма, який пасував би директорові музею, — кросівки, джинси та червона футболка з портретом такого ж, як і її власник, патлатого чоловіка. Дивився цей намальований чоловік перед собою трошки мужнім, а трошки замисленим романтичним поглядом. Кучму волосся на голові прикривав берет.

Данило бачив уже подібні портрети. Запитав колись у тата, хто це, і Лановий-старший відповів коротко: команданте Че Гевара, революціонер. Виявляється, багато хто ним захоплюється в цілому світі, та більше від батька Данило все одно не почув. Обіцяв розповісти якось іншим разом, але потім сам забігався, та й у Данька без Че Гевари завжди була купа своїх інтересів. Але одне чітко запам'ятав хлопець: той, хто носить такі футболки чи значки з цим портретом, хоче в подібний спосіб виявити всім свою бунтівну натуру.

— Ну, так кого ви шукаєте? — запитав чоловік у футболці. — Заблукали, може?

Вухо та Богдан штовхнули Данила з обох боків. А Варка ще тицьнула пальцем у спину. Нема куди діватися.

— Ми теє… До директора…

— Я директор, — просто відповів чоловік, тицьнувши для певності пальцем у табличку. — Ось — Сокирко Ге Де. Напис відповідає дійсності. А ви що, хотіли побачити іншого директора?

— Та ні… — Данило вже зовсім розгубився.

— Ясно, — діловито мовив Сокирко, простягнув хлопцеві правицю долонею догори. — Знайомитись давай. Георгієм Дмитровичем мене звуть. Ще Жорою називають, он вони не дадуть збрехати, — директор кивнув на близнят: — Цих рудих я знаю, міліціонерові діти. Місцеві. А ви хто?

— Не місцеві, — відповів Данько. — З Києва приїхали. Мене Данило звати. Лановий…

— Ага, тепер ясно. Дуже схожий на батька. Був він у мене тут, не раз уже. Цікаву справу закрутили хлопці в Києві. Давно пора українцям Україну показати. А то все по туреччинах, і тих до пуття не бачать… — Сокирко коротко й міцно, по-чоловічому, потиснув хлопцеві руку, глянув на Бодю: — Ну, а ще один…

— Мій друг.

— У друга язика нема?

— Богдан, — назвався той.

— Ось і познайомились. Якесь діло у вас, молодьож? Бо я, чесно, трошки той… Справи, я ж тут цілий директор.

Сказав так — і підморгнув з-під окулярів. Після чого до Данила остаточно повернулася впевненість у собі, бо чомусь відчув: з тутешнім директором можна нормально поговорити. Не боячись, що їхня цікавість викличе в Сокирка якісь непотрібні підозри.

— Не те, щоб важливе, — почав він обережно. — Але це тато мені говорив, що ви тут усі таємниці знаєте.

— Зважаючи, які, — посміхнувся Сокирко, поправив окуляри на переніссі, глянув при цьому на циферблат наручного годинника: — Таємниці — справа серйозна. Давайте, залітайте, тільки недовго, справді поспішаю. Але раз син Ланового… Похвально, похвально, молоді люди. Не всякого нинішнього підлітка сюди, до музею, затягнеш.

Він говорив це, пропускаючи гостей до кабінету і причиняючи за ними двері. Всередині це була звичайна робоча кімната вченого: стіл, комп'ютер-ноутбук, кілька стільців, решта — книжкові полиці.

— Сідайте, де бачите, — припрошував господар кабінету, і поки гості намагалися вчотирьох умоститися на трьох стільцях, вів далі: — Оце, напевне, вам треба було прийти. Тепер хоч знатиму, як зробити, аби підлітки з доброї волі сюди приходили. Треба тиснути на якусь таємницю! — Сокирко багатозначно націлив пальця у стелю. — Навіть якщо її нема — придумати! Історія, знаєте, багато має таємниць. А якщо не цікавитися ними, не знатимеш, як кажуть, майбутнього. Ну, добре, не хочу вам тут лекцій читати. Звик, знаєте, перед різними там виступати… в кабінетах… — директор музею відмахнувся від якихось невидимих мух. — То таке. Слухаю вас. Чим цікавиться син Ланового разом із друзями? Всі таємниці розкриваю на раз!

Глянув Данило на товаришів, ніби чекаючи від них поради або допомоги. А вони дивилися на нього в три пари очей, чекаючи від нього дій. Зітхнув хлопець, почав обережно, навпомацки:

— Щось тато говорив, ніби тут, у Подолянах, чи в тутешніх печерах, якісь скарби шукали… Колись, — і тут же перейшов на скоромовку, наче виправдовувався: — Батько крутить у голові таку ідею… Ну, маршрут спеціальний — скарби Поділля, отаке…

Директор посміхнувся.

— Скарб, молоді люди, — поняття, як кажуть, дуже широке. Природа за вікном — скарб. Бивень мамонта в нашому музеї — теж скарб. Оцей ось замок — так само цінність. Та й люди, за великим рахунком, найбільший скарб планети. Це якщо так підходити, широко.

— Ні, там якраз інша тема спливла…

— Та розумію я, про які скарби йдеться! — відмахнувся напівжартома Сокирко. — Звичайно, про закопані та заховані! Острів скарбів, як кажуть. Читали вже?

— Читали, — відповів за всіх Данило.

— До речі, про ці піратські пригоди я зараз недарма згадав. У мене вирвалося, ясна річ. Проте всі наші місцеві легенди про заховані скарби так чи інакше пов'язані не з піратами, звісно, а — з розбійниками. Тут же Кармелюк свого часу погуляв. Чули щось про Устима Кармелюка?

— Чули, — так само від імені всіх погодився Данько. — Тільки він, здається, не розбійник…

— О! — кудлатий Сокирко з поважним виглядом націлив у стелю вказівного пальця. — Бачу, правильного батька синок! Для тих, кого Кармелюк потріпав свого часу, він дійсно був розбійником. Як там у пісні:

«Зовуть мене розбійником, бо людей вбиваю. Я ж багатих убиваю — бідних награждаю». Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости. Устим Кармелюк, молоді люди, такий самий розбійник, як-от, знаєте, Робін Гуд. Звичайно, що людина-легенда сама по смерті легендами обростає. Зокрема, і про скарби розбійницькі… От не може такого бути, щоб Кармелюк чи його сподвижники все-все, що забирали в поміщиків, роздавали селянам. Так, у всякому разі, говорять уже скоро, як дві сотні років.

— А ви самі як вважаєте? — поцікавився Данило.

— Я — історик, юначе, — Сокирко розвів руками. — Мушу працювати з фактами і лише з них робити якісь висновки. От ти міг би дослідити бивень мамонта, не бачачи цього самого бивня?

Данило втримався від відповіді — просто знизав плечима.

— Бачиш — так само з легендами про скарби.

— Про діаманти! — вирвалося в Богдана.

— Ага, ось ви про що! — посмішка директора музею стала ще ширшою. — Так би й сказав, Даниле, що твій батько теж десь почув уже про Зміїну Голову! Для чого ця конспірація, так би прямо запитали!

Богдан почервонів. А Данило проказав із напускним каяттям:

— Ми боялися, що засмієте нас… Це ж наче казка…

Навмання сказав. Не знав нічого. Просто відчув правильний напрямок — і зробив ще один обережний крок уперед.

— Казка — не казка, але реальний факт таки має місце.



Розділ 11

У якому герої слухають легенду про Зміїну Голову
Сокирко зручно вмостився на стільці, схрестив руки на грудях.

— Є в архівах поліцейські протоколи, датовані тими роками, коли по нашому краю гуляв Устим Кармелюк. Не все збереглося, але щось лишилося. І ось серед тих старих паперів, писаних більше як сто п'ятдесят років тому, є свідчення розбійника Охріма Куцого, одного з друзів Кармелюка. Царські війська врешті решт придушили повстання, багатьох убили, багатьох у полон взяли. Охрім Куций міг врятувати своє життя в обмін на Зміїну Голову. Так, молоді люди, називається великий діамант.

Сокирко розставив великий та вказівний пальці, показуючи, якого приблизно розміру може бути коштовний камінь.

— За переказами, діамант овальний та трошки приплюснутий з боків і справді схожий на голову змії. За такий діамант можна було купити цілу губернію. Або — високу посаду навіть не в Києві, а в Петербурзі, столиці Російської імперії. Туди поглядав Козицький, бо на той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова, таким чином, лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.

— А замок? — поцікавився Вухо.

— Сам замок, щоб ви знали, прибутку не дає. Цей Станіслав Козицький, про якого ми говоримо, отримав замок у спадок від батька. Той — від діда. А прадід, польський шляхтич Зиґмунд Козицький, цей замок і збудував. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську, царську, правнук шляхтича погодився вірою та правдою служити цареві — аби лиш замок, титул та землі лишити за собою. Навіть перехрестився з католика на православного. Отакі бували справи. Саме в ті часи захотів пан Станіслав прадідів замок перебудувати. Найняв добрих інженерів, котрі тямлять у будівельній справі. Серед них був Михайло Ружич, дуже тямущий чоловік. Кажуть, це він особисто склав проект «кімнати страху» за наказом власника замку.

— Там що, атракціон якийсь? — зацікавлено спитала Варвара. — Опудало графа Дракули?

— Ні, — хитнув головою Сокирко. — Це зараз «кімната страху» — справді атракціон з опудалами. Раніше власники подібних замків дуже боялися стати жертвами нападу. Тому облаштовували собі потаємні кімнати, куди можна заховатися, коли стане зовсім страшно. І пересидіти там напад ворога. Або — втекти з цієї кімнати за межі замку, для чого там робили інший вихід — підземний. Звісно, про цей сховок мало знати лише дуже обмежене коло людей. Тому креслення Ружич носив Козицькому особисто. А роботи будівельники вели тільки під наглядом князя, більше нікого він не підпускав. Будували це все близько року. Ну, а потому, коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти, і то — дивом. Князь оголосив Ружича поза законом. Так інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником. Цікаво?

— Ага, — відповів за всіх Богдан. — А діамант тут до чого?

— Не поспішайте, буде вам і діамант. Про його існування, до речі, багато хто знав. Козицький був марнославною людиною, часто ним хвалився — інших чеснот у тієї людини не було. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Далі дуже довга історія, часу в мене не надто багато лишилося, — Сокирко глянув на годинник, спохмурнів на мить: — Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций — рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант.

— І де ж? — тепер вирвалося в Данила.

— Е-хе, якби знали, де — давно б знайшли! Бо, за словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. У протоколі допиту вони лишилися. Про це колись писали у газеті. Хтось думав, що сенсацію зробив…

— Що за фрази?

— Справді марення, — Сокирко знову глянув на годинник, наморщив лоба. — Уривки швидше. Дослівно звучить цей ребус так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде». Ви щось розумієте? Я — ні, чесно, — Сокирко розвів руками, підвівся: — Ну, все. Мені пора вже. Якщо, Даниле, твого тата ці та інші легенди справді цікавлять — хай приходить, поговоримо. Дійсно, казки казками, але люди на таке клюють, коли йдеться про туристичні цікавинки. Навіть якщо скарбів насправді ніяких нема. Вас провести?

— Та ні, — сказав Данько, підводячись. — Самі вже підемо. Дякую, Георгію Дмитровичу. Вибачте, що потурбували.

— Та нічого, нічого, — благодушно відповів він, теж зводячись на ноги. — Мені навіть приємно місцеві казочки порозказувати. Не бивнем же мамонта людей зацікавиш нині…

Директор Жора чемно та зовсім по-дорослому потис кожному на прощання руку. При цьому вкотре глянув на годинник, і Данилові стало ясно: дуже зайнятий Сокирко, але й дуже ввічливий та делікатний — не дає цього прямо зрозуміти, нікого не виганяє, всім намагається приділити увагу. Тому вирішив поки що не зловживати його часом. Тим більше, що побоявся — надмірна цікавість зараз теж не потрібна.

Підозріло це.

Коли поверталися до виходу — мовчали не змовляючись. Звісно, є тепер про що говорити. Але точно не тут і не тепер. Кивнули дружно тітці Любі на прощання. Вже збиралися вийти на замкове подвір'я.

Аж раптом Данило, котрий ішов першим, різко зупинився. Позадкував. А тоді крутнувся на підборі, розвернувся довкола власної осі та посунув назад, до картин.

Спочатку його дивного маневру ніхто не зрозумів. Та щойно Богдан Майстренко, який рухався за другом, глянув перед собою, тут же повторив цей трюк. А за ним і руді близнюки дуже швидко зацікавилися портретами на стінах.

Адже просто на них, перетинаючи двір, до входу в музей рухалися їхні недавні лиховісні знайомі — чорнокоса пані Крук у тому самому салатовому костюмі та кремезний лисий чоловік, названий нею Карликом. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки!

Колоритна парочка теж запитала щось у тітки Люби. Жіночка в синьому халаті так само показала обом, як пройти в директорський кабінет. Все це наші герої бачили, обережно зиркаючи з картинної галереї у бік центральної зали. При цьому вони намагалися триматися за спинами інших відвідувачів, яких, на щастя, саме в цей час до середини зайшло чимало. Пані Крук та Карлика старовинні портрети, ясна річ, не цікавили. Не роззираючись, вони рушили в тому напрямку, звідки щойно вийшли Данило, Богдан, Вухо та Варка.

Не встигли вони зникнути в коридорі, як четвірка, як і перед цим, не змовляючись, рвонула, нарешті, до виходу. Компанія бігом перетнула двір, вибігла за ворота, подріботіла дерев'яним мостом через рів. Відсапалися вже в парку, забігши подалі, під захист кущів.

— Бачили? — запитав Вухо.

— Ага. Сто пудів ясно, що вони шукають, — мовив Богдан відсапуючись.

— І так само ясно — вони теж не знають, де шукати. Ось і йдуть нашим шляхом, — пояснив Данило.

— Стежать за нами? — вигукнула Варвара.

— Ні. Просто дурні думають однаково, — мовив хлопець.

— А я не дурень! — образився Вухо. — Сам дурний!

— Це приказка така, — заспокоїв його Данило. — І раз на те вже пішло… Поки ми не знайшли розгадки, не треба вважати себе розумнішими за них. Просто слід до розбійницького скарбу один. І він очевидний.

— Ой, народ, боюся я — здивує ця пані Крук директора Жору, — зітхнула Варвара. — Спочатку ми про діамант розпитуємо. Відразу за нами — ще двоє підозрілих типів…

— Все одно іншої легенди вони не почують, — сказав Данило. — Але ти маєш рацію: сьогодні ми надто часто плуталися у цих злочинців під ногами.

— Чому — злочинців? — здивувалася рудючка.

— Ти інакше вважаєш? Слухай, якби вони справді хотіли знайти діамант отак, заради інтересу, хіба б ховалися? Взагалі з розмови, яку почув Бодя, в мене інших припущень нема. Вони серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно мій тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо, — Данило нарешті впорався з диханням, обвів поглядом невеличку компанію. — Раз ми вирішили нікому поки що нічого не казати, значить, будемо діяти самі. Але нас усіх бачили. Подоляни — маленьке селище. Всі на виду. Довіритися випадковим людям не хочеться, якщо чесно. Тому пропоную викликати підмогу.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Є кілька наших друзів, із якими ми вже мали подібну пригоду. І яким можна довіряти напевне. До того ж наші вороги їх не бачили і, я так собі планую, не побачать. Бодя, ти все зрозумів?

— Та ясно. Гадаєш, наші швидко підтягнуться? Не близький світ…

— А нам нема куди поспішати поки що. Давайте, місцеві, покажіть, де у вас тут краще мобільний зв'язок працює. Подзвонити треба одному надійному бійцеві.

Розділ 12

У якому Льонька Гайдамака домовляється з Галкою, а дівчина — зі страусом
Думаю, ви вже здогадалися — Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб — справжню золоту булаву. Лиш йому, перевіреному в дії, Данько міг зараз повністю довіритися.

Тому залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.

Невеличка проблема була в тому, що Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. Батьки вважали — рано ще йому, не заробив. Хлопчачий ватажок не надто сумував з цього приводу. Навпаки, часом навіть радів: адже не треба весь час сушити голову над тим, як би ото не загубити десь дорогу річ.

Взагалі, коли батьки тицяють телефон, це не подарунок, а насправді — довгий та міцний ланцюжок, пояснював якось Льонька. Це ж будь-якої миті стукне комусь із них у голову набрати номер та запитати: «А де це ти, любий друже, зараз є? А що це ти там робиш? А не пішов би ти просто зараз додому?». Ну і таке інше. Спробуй лиш вимкнути злощасний апарат — відразу почнуться підозри та претензії, ніхто ніколи не повірить, що акумулятор сів чи ще якесь там горе.

Словом, не мав Льонька Гайдамака власної телефонної трубки в кишені. А вдома влітку не сидів. Тому зловити його можна було в один спосіб: подзвонити Галці. Дівчина з кісками якраз телефон мала та носила з собою, чим іноді був дуже незадоволений її кращий друг та охоронець — страус на прізвисько Футбол. Скаржилася якось Галка: щойно трубка оживе і вона піднесе її до вуха, аби відповісти, страус починає нервувати. Навіть кілька разів намагався вихопити слухавку дзьобом. Тому, коли телефон дзвонив, дівчина всякий раз намагалася відходити подалі від цибатого птаха.

Ну, і головна причина: Галка після пригод з козацьким скарбом стала якщо не повноправним членом хлопчачої ватаги, то дуже часто бувала в їхній компанії. Адже страус, шалений фанат футболу, тепер став повноцінним гравцем місцевої команди. Проти нього багато хто хотів зіграти, і від пізньої весни до ранньої осені футболісти або проводили товариські змагання, або тренувалися за містом на полі. Звісно ж, Галка не могла відпускати свого підопічного самого.

Отже, Данило набрав Галчин номер. А дівчина з кісками передала слухавку Льоньці, при цьому жестом прогнавши хлопця далі від страуса, який уже підозріло дивився на ненависний апарат. Розмова вийшла короткою — Данило добре пояснив, а Гайдамака все з півслова втяв. Тому відразу скликав до себе всіх та видав відразу, без передмов:

— Наші встряли в халепу.

— От пусти їх кудись без нагляду! — роздратовано буркнув хлопець, якого називали Князем Олегом.

— Ага, ти якраз наглянеш! — реготнув Ігор Харитоненко на прізвисько Харитон.

— Що там у них таке? — поцікавився Валера, якого прозвали тут Гоблін Два.

— Вони хоч живі? — обережно запитав Юрко, названий Космонавтом.

— От же ж язик дурний! — тупнула ногою Галка, а страус, котрий теж підійшов до гурту, витягнув довгу шию в бік Космонавта, сердито клацнув дзьобом: не мели, мовляв, дурниць.

— Та забери ти свою курку! — незадоволено позадкував Юрко, і Футбол, котрий дуже добре знав, хто такі кури та не любив подібних порівнянь, підстрибнув і посунув на язикатого кривдника.

— Ану, ша всім! — Льонька підняв руку, закликаючи до порядку. — Я ще нічого не пояснив, а ви вже розходилися! Космонавте, справді прикуси язика. Галко, пильнуй свого друга. Він хороший, але… Ну, зрозуміла, думаю. Тепер слухайте спокійно.

І Льонька переповів принишклій ватазі почуте від Данила.

Усі разом загули, перекрикуючи один одного. Кожен мав що сказати з цього приводу. Навіть Футбол — і той забігав по колу, час від часу клацаючи дзьобом. Льонька все одно нічого не зрозумів, тому дав усім п'ять хвилин, тоді знову підняв руку:

— Ти-хо! Хто б що з вас зараз не казав, які б у кого ідеї не виникали, ясно одне: часу мало, а допомога потрібна. Як кажуть у таких випадках — на вчора. Усі разом ми зриватися теж не можемо. Данько чітко сказав: потрібні люди, котрих не впізнають і котрі не будуть привертати увагу. Якщо ми поїдемо всім кагалом, така купа народу сама по собі помітна. Та й зібратися всім гуртом довше, це ж у кожного татамами, поки кожного випросиш… До того ж — акуратно, аби зайвої та передчасної пурги не нагнати… Коротше, дорогі брати і сестри, на виручку поїду я сам.

Ватага знову здійняла галас. Та мудрий ватажок і цього разу не сперечався. Просто мовчки стояв, даючи всім виговоритися. І хлопці нарешті самі зрозуміли: таки правий Льонька. Кожен відразу знайшов масу причин, які затримають їх удома. А допомога Данилові з Богданом потрібна тепер. Зрештою, ватага дійшла згоди — сам Льонька швидше знайде вихід.

Ось тільки Галка була категорично проти. Стала просто перед Гайдамакою, навіть взяла руки в боки, мовила грізно:

— Е, ні, хлопче! Такого не буде! Це ми тут усі лишаємося, а ти один такий сміливий? Ось вони, — дівчина кивнула в бік хлопчачого гурту, — хай собі як знають. А я їду з тобою! Спробуй тільки мене спинити!

Сказала так — і ще ногою тупнула. Страус тут же повторив за Галкою — теж тупнув спочатку однією довгою ногою, потім — другою, а тоді ще й підстрибнув, тупнувши об землю відразу двома.

— Ніхто тебе не… — спробував заперечити Льонька.

Але Галка загрозливо посунула на нього.

— Не здумай мені зараз клепати, що допомагати друзям — не жіноча справа! Ми їдемо разом або…

— Або що? — перебив її тепер уже Льонька. — Не пустиш мене?

Галка закусила губу. Справді, крити нічим. Та раптом її очі засяяли.

— Тебе ніхто тримати не збирається, — мовила обережно, пустивши хлопцеві хитрі лисячі бісики. — Тільки сам подумай: якщо доведеться стежити за гуртом небезпечних злодіїв, один ти довго не протримаєшся. Сто пудів, засічуть твою пику. А так ми зможемо діяти по черзі. То хлопець крутиться поруч, то дівчина. Так краще злочинців заморочити, згоден?

— Логічно, — визнав Льонька після коротких роздумів. — Добре, вдвох воно веселіше. В мене вже є одна ідея. Тобі лишається придумати, що з ним робити, — хлопець показав на страуса. — Знайдеш, куди прилаштувати, аби не думати постійно, як тут твоя пташка, вважай, домовились.

— Теж мені ще командир, — пирхнула Галка.

Потім демонстративно повернулася до ватаги спиною, підійшла до Футбола, погладила його голу шию, навіть стала навшпиньки і чмокнула в дзьоб.

— Ти ж все розумієш, Футбику?

Страус поважно кивнув головою.

— Ти ж у мене розумник?

На знак згоди страус підстрибнув та клацнув дзьобом.

— Ти ж побудеш без мене трошки? Зовсім трошки? — Галка на пальцях показала, скільки.

Птах хоч і не відразу, та все ж таки знову кивнув.

— Бач! — Галка переможно повернулася до Льоньки: — З ним легше домовитися, ніж із тобою!

Нічого не відповів хлопець — лиш руками розвів — мовляв, не страус я, не страус.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка