Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка4/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 13

У якому всі збираються та слізно прощаються
Того ж вечора пішов Льонька до свого діда.

Старий Гайдамака давно вже сторожував у місцевому музеї і після пригоди з козацьким скарбом ставився до онука та його друзів із величезною симпатією. Ще б пак: він половину свого життя знав про ці скарби, іншу половину сам мріяв їх знайти. А тут хлопчаки раз — і розгадали давню загадку, котра мала такі ж прості рішення, як і більшість складних задачок.

Через те Льонька вирішив довіритися йому ще раз. І дід Гайдамака відразу ж знайшов потрібний вихід.

— У мене, щоб ти знав, у Подолянах старий друг живе. Давно хочу його провідати.

— У самих Подолянах? — не повірив Льонька.

— Ну, може не в самих, — хитро посміхнувся дід. — Може, взагалі в іншому місці. Але хто про це знає, крім нас двох? Важливо інше: давно я, старий, збирався друга навідати. Навіть оно гроші якісь на таку подорож відклав. Самому такому дідові їхати кудись не дуже добре. Ось і візьму з собою онука. Хай розвіється трошки, хоч Україну побачить. А то ж сидите тут ціле літо з року в рік, дурієте, одне й те саме перед очима…

— Так ти, діду, виявляється, наша людина! — зрадів Льонька.

— А ти як думав? — старий Гайдамака розправив плечі. — Коли там треба їхати? Завтра й виберемось. Повір мені, твої батьки тільки щасливо зітхнуть. Точно знатимуть: я хоч і дід, а спуску тобі не дам! — він жартівливо показав хлопцеві кулака.

— Ну, а з Галкою як бути? — Льонька ще мав надію, що дівчини з кісками вдасться позбутися.

— З собою брати, — категорично заявив дід Гайдамака. — Ти не знаєш, що буває, коли дівчата собі щось утешуть у голову. Я з її батьками поговорю, думаю, відпустять.

— Мені, діду, з тобою теж не нудно буде! — заперечив Льонька, та старий Гайдамака лиш притулив пальця до вуст.

— Усе. Тихо будь. Раз не зміг відговорити Галку від самого початку — тепер уже змирися. Та й взагалі, мені здається, дівка від дурниць швидше убереже, ніж навіть я. Добре, катай додому, збирайся. А я вже про все інше домовлюсь.

Старий розгорнув бурхливу діяльність Під кінець дня зрозумів Льонька — його дід зараз такий активний, бо справді згадує свою молодість. І заодно — те, чого йому свого часу так не вистачало. По-перше, з Льоньчиними батьками швидко домовився, ті навіть не питали нічого, особливо брехати не було потреби. По-друге, переговорив з Галчиними батьками і ті охоче відпустили дівчину з дідом: трошки мандрів не завадить. Нарешті, знайшов транспорт просто до Києва — звідти залізницею до Подолян дістатися дуже просто, без пересадок. Задоволена Галка навіть вирішила передзвонити Данькові, але не змогла: телефонний зв'язок постійно пропадав. Проте Данько про таке попереджав.

Отже, наступного дня, глибоко по обіді, вся ватага вийшла проводжати мандрівників. Їхати мусили не легковиком — везла діда, Льоньку та Галку вантажна машина з критим брезентом фургоном. Старий та дівчина полізли в кабіну. Льонька ж умовив водія, аби той пустив його в кузов — давно хотів отак покататися. Водій, місцевий фермер Грицько Черемша, лиш попередив діда Гайдамаку:

— Під вашу відповідальність, діду!

А той поблажливо кивнув.

— Хай собі. Сам же малим був, Гришко, ні?

— Ага, — погодився той. — Любив у кузовах їздити. Навіть мріяв колись купити таку машину, аби самого себе катати. Смішно, діду?

— Купив же! — посміхнувся старий у вуса.

— Так вона ж стара! — вигукнув той (бідкання фермера Грицька з приводу своєї вантажівки давно нікого не дивували, адже для Черемши машина майже відразу після купівлі перетворилася на болючий мозоль) і пояснив: — Поки не прочхається — не поїде! Стати може посеред дороги! Її колись велосипед обганяв! Ваш же онук, діду, ще й дражнився!

— Ото не плюй у колодязь, Льонько! — сказав старий з удаваною суворістю, навіть не втримався — дав хлопцеві легенького, чисто символічного потиличника. — Все, Гришко, не буде він більше дражнитися. Паняй у кузов!

Двічі просити Льоньку Гайдамаку не треба було. Перекинув дорожній наплічник через борт, сам схопився за край руками, на раз-два підтягнувся, хвацько стрибнув усередину — і ось уже стоїть на дні кузова, друзям рукою махає.

Тим часом Галка ніяк не могла попрощатися з Футболом. Страус поводив себе якось дивно: як завжди, прийшовши за дівчиною хвостом, цього разу не підстрибував, не клацав дзьобом, навіть не намагався ні в кого нічого вициганити. Взагалі, ні до кого не чіплявся навіть із дружніми намірами. Ігор Харитон та Валера Гоблін Два навіть завели, чи не дала йому Галка якогось зілля, аби страус пригальмував та спокійно витримав розлуку. Почувши це, дівчина показала обом кулака. А Футбол, який у таких випадках завжди думав, що Галку хтось ображає, та починав заступатися, цього разу навіть не повернув свою довгу гнучку шию в бік імовірних кривдників.

— Е, Галко, часу нема! — гукнув з кузова Льонька. — Прощайся вже, чи, може, лишайся…

— Я комусь зараз лишуся, — дівчина недобре глипнула в його бік. — Комусь, для кого нема в кабіні місця! — потім погладила страуса по голові останній раз, мовила тихо: — Скоро буду, Футбику. Ти ж у мене гарний хлопчик, ти ж побудеш трошки сам? Ти ж дорослий, правда?

Напевне, Футбол щось зрозумів — кивнув ніби на знак згоди.

Все, не треба затягувати прощання.

Галка різко повернулася і пішла до машини, вмостилася у кабіні та закусила губу, бо відчула раптом, що не готова ще лишати страуса самого. Коли мотор фермерської вантажівки нарешті прокашлявся і вони рушили, дівчинка заплющила очі — сльози таки навернулися, от би не побачив ніхто…

А в кузові Льонька Гайдамака знайшов зібганий брезент, розстелив його, вмостився на спині, поклав рюкзак під голову і теж примружив очі. Роздивлятися було нічого, хіба брезентовий дах над головою. Та не дуже то й хотілося: набагато цікавіше ось так лежати, трястися в кузові старої вантажівки, уявляти себе Індіаною Джонсом, невтомним шукачем скарбів у крислатому капелюсі.

Розділ 14

У якому є перегони і стає ясно, чим страус може бути подібним до слона
Від переживань перед дорогою Льонька спав цієї ночі погано. Тому під гойдалку кузова таки закуняв.

Надовго чи ні — хтозна. Бо вирвав його з дрімоти різкий звук. Це водій давив на сигнальну кнопку — так роблять, коли хтось або щось заважає проїхати. Проте вантажівка не зупинялася, сунула далі, навіть не збавляючи ходу. Навпаки, Черемша, здається, наддав газу. Швидко до різкого сигналу домішався ще один звук — чи здалося Льоньці, чи справді з кабіни голосно кричала Галка.

Хлопець перекотився на бік. Порачкував до краю борту. Виткнув голову з кузова. І мимоволі роззявив рота.

Вантажівка їхала битим шляхом, ще не вибравшись навіть на головну, як її тут називали, — київську трасу. З одного боку бовваніла лісосмуга, з іншого — здіймалися вкриті травою невисокі пагорби. Саме по цих пагорбах, не докладаючи, здається, надмірних зусиль, стрибав страус Футбол. Довгоногий бігун не переганяв машини, не відставав від неї — просто рухався паралельно. І напевне рухався не в повну силу своїх природних страусячих можливостей.

Гришко Черемша ще наддав газу, хоча старенька вантажівка не була розрахована для таких перегонів. Льоньці навіть страшнувато стало: раптом мотор заглухне, тоді вони точно нікуди не доїдуть. Проте машина хоча й почала сильніше підстрибувати на ґрунтовій дорозі, але впевнено демонструвала свої приховані можливості.

Затамувавши подих, Льонька з кузова стежив за пересуваннями страуса. Футбол спочатку теж наддав ходу, але досить скоро почав видихатися. Зрозуміло — в цьому місці пагорби ставали вищими. Долати їх навіть своїми сильними ногами африканський птах, народжений бігти по рівнинах, усе ж таки не навчився. Ще ривок уперед — і ось вантажівка лишила переслідувача позаду. За мить страус взагалі зник за пагорбом, а водій упевнено скерував машину праворуч, повертаючи в бік широкої асфальтованої дороги.

«Здулася пташка», — сказав про себе Льонька. Він не знав, що зараз виробляє в кабіні Галка. Напевне побачила улюбленця. Але раз машина не зупинилася, отже, вирішила бути дорослою. Нікуди страус не дінеться, його по тутешніх околицях усі давно знають. У разі чого — повернуть додому. Чи, як варіант, повернеться назад Галка. Що Льоньку, між іншим, цілком би влаштувало. Не дуже він любив, коли дівчата з кісками втручаються у хлопчачі справи.

Повернувся Льонька, навіть розпрямив ноги — хотів пройти назад углиб кузова.

Та враз машину так смикнуло, що хлопець як стояв, так і заорав носом. Лиш тренована реакція спортсмена врятувала: встиг останньої миті виставити перед собою руки і вберіг писок від удару. Так завжди трапляється, коли водій різко лупить по гальмах.

Машина стала. Невже старенький мотор перегонів із страусом не потягнув? «От же ж чортова натура, — скреготнув зубами Льонька. — А так добре все починалося!». Ніби у відповідь Гришко Черемша знову почав сигналити. Та що ж там робиться, бляха-муха?

Висунув хлопець голову з кузова. Нікого, нічого. Але тут же дверцята кабіни хряснули, знову почувся Галчин голос, здивований та переляканий водночас. Уже зовсім заінтригований, Льонька легко перескочив через борт, оббіг машину. І ось тут остаточно завмер, ноги мов прилипли до розпеченого липневим сонцем ґрунту.

Вантажівка стояла посеред дороги в курній хмарі, яка поволі осідала. Перед нею, заступивши шлях, стовбичив страус.

Розставивши свої цибаті ноги, аби стояти міцніше, Футбол тримався перед суперником із явним виглядом переможця. Поруч зі своїм улюбленцем уже крутилася Галка, навіть не знаючи від щастя, з якого боку птаха обійняти. Дід Гайдамака та Черемша тим часом теж вибралися з кабіни.

— Оббіг! — кричав фермер, для наочності розмахуючи руками. — Сучий же син! Він отак погнав, за бугром! Там можна зрізати путь, я знаю! Він же просто перед машиною вискочив! А якби я тебе, дурного, задавив?

При цьому Черемша постукав себе кісточками пальців по лобі.

— І що тепер робити і як з усім цим бути? — буркнув дід, глянувши при цьому на Льоньку. — Цей же, бач, тепер не відчепиться. Бігтиме, як пес.

— Повертаймо! — вирвалося в Льоньки. — Він же за Галкою вчепився! За нами не побіжить! Везімо назад!

— Чого ти тут командуєш? — запитав спокійно дід. — Онучку, якщо я захочу, то й ти в мене вдома лишишся. Разом зі мною. І не будемо ми гасати сьогодні туди-сюди, щоб ти знав.

— Тоді хай сідає на нього верхи і їде додому сама! — не вгавав Льонька.

— Воно-то так, — старий почухав потилицю, подивився на Галку, яка мовчки притислася до страуса, потім — на Футбола, який пестив дзьобом її кіски, повторив: — Воно-то так. І не так трошки. Тут або всі вертаються, або — всі їдуть. Нема іншого виходу.

— Він теж? — зробивши круглі очі, фермер Черемша тицьнув пальцем на страуса.

— Куди його подінеш? — розвів руками дід Гайдамака. — Давай так: поки цю кашу ми не поїмо самі, ніхто за нас цього не зробить. Тому, Гришко, хай оце чудо лізе до тебе в кузов.

— Слухайте, діду, я вас поважаю і все таке, — почав заводитися фермер. — Але в машині заборонено перевозити страусів!

— Де ти це вичитав? — хитро запитав старий. — Покажи, де написано. Навіть якщо це десь і написано, ніхто не побачить, що у тебе в кузові страус. Кузов критий, до Києва якось доїдемо.

— А там? — не вгавав Гришко.

— А там уже не твій клопіт, — переможно закінчив дід Гайдамака. — Ну, то як, молоді люди? Додамо собі клопоту чи, може, Галко, справді додому вернешся ось із ним? — старий кивнув на Футбола.

— Ще чого! — вирвалося в дівчини. — Наших виручати треба. Вони чекають. А Футбол, бачте, сам лишатися не хоче. Теж рветься…

— Побачимо, — тихо мовив Льонька, відвівши очі.

— Ну, отак, — дід Гайдамака витер змокріле чоло. — У тебе там, Грицю, була дошка, в кузові. Витягайте, зробимо для нашого прудконогого друга місток. Бігом давайте, бо час таки гаємо!

Фермер, Льонька та навіть Галка швиденько заходилися мостити Футболові сходи. Коли дошку спустили з кузова, страусу навіть слова ніхто не сказав — сам усе зрозумів, поважно піднявся хистким містком. Потім пройшовся всередині, пригинаючи свою довгу шию.

— Може, мені здається, — проговорив Льонька, дивлячись на страуса, — може, так неправильно буде сказати, але зараз цей твій страус, Галко, виглядає задоволений, як слон!

Розділ 15

У якому страус та всі, хто подорожує з ним, не дуже подобаються міліції
За пару годин мандрівники таки дісталися до Києва. Так десь і розраховували, ближче до вечора. Не хотілося тинятися спекотним містом цілий день, краще відразу сісти в поїзд.

Пощастило — вантажівка примудрилася під'їхати майже під самий залізничний вокзал. Коли страус так само поважно й обережно виходив з критого кузова на світ Божий, ця з'ява відразу привернула загальну увагу. Біля вокзалу народу завжди вистачало, і всі — хоч пасажири, хоч ті, хто проводжав, хоч торгівці городиною та ягодами, навіть просто випадкові перехожі — всі пороззявляли роти.

— Цирк приїхав! — вирвалося в когось із натовпу.

Дід Гайдамака посміхнувся у вуса. Старий зовсім не збирався втручатися в хід подій, і Галка дуже добре це зрозуміла. Тому, суворо оглянувши гурт цікавих, зупинила погляд на якомусь хлопчику років семи в шортах, сандалях на босу ногу та з гумовою іграшковою потворою в кулаку.

— Як тебе звати, хлопчику? — запитала.

Той знітився, зиркнув на маму, яка тримала його за іншу руку. А молода жінка теж розгубилася.

— Чого ти злякався, Костику? Скажи, як тебе звати…

— Костик, — бовкнув Костик, ще не розуміючи, для чого дівчинці з кісками з ним знайомитись.

— А скажи, Костику, хто оце такий? — Галка тицьнула пальцем у Футбола, котрий не відходив від неї далеко.

— Пташка, — пробелькотів малий.

— Правильно, Костику. Пташка. А як називається ця пташка, знаєш?

— Ця пташка називається страус, — старанно відповів хлопчик, усе одно побоюючись сказати щось не те.

— Бачте! — Галка широко розправила плечі, знову глянула на гурт роззяв. — Навіть маленькі діти знають, що це пташка і називається вона страус. Ви що тут, у Києві, страусів не бачили ніколи?

Дивно, але подіяло. Зрозумівши, що нема чого витріщатися на звичайного собі птаха, люди досить швидко знову розійшлися по своїх справах. А Галка переможно глянула на Льоньку. Той закусив губу. Схоже, його прогноз не справджувався: дівчина з кісками поки що давала раду собі та Футболові.

Попрощавшись із Григорієм та відпустивши машину, невеличка компанія пройшла на привокзальний майдан. Тут поява дивного пасажира, з дзьобом та на довгих ногах, теж без уваги не лишилася. До честі Футбола, він на роззяв не реагував. Навіть шиєю не крутив, ступав прямо та дивився просто перед собою.

Одначе просто так, без пригод, вдалося перетнути лише майдан. Щойно старий, хлопець, дівчина та страус зайшли до залу очікування, до них відразу посунув міліцейський патруль. Причому відразу з двох боків, беручи по ходу руху всіх у кільце. Збоку могло видатися: просто зараз озброєні пістолетами та гумовими кийками міліціонери збираються захопити та знешкодити банду небезпечних злочинців.

— Ану, стійте, — тихо мовив дід Гайдамака, виступаючи трошки вперед. — Тепер, мабуть, моя буде черга.

Щойно так сказав, як міліція оточила їх, а старший, пузатий та з погонами, приклав руку до козирка форменого кашкета.

— Лейтенант міліції Недогибченко! Ваші документи!

— А що ми зробили? — мирно поцікавився дід. — Ось у нього, наприклад, точно нема документів, — старий кивнув на страуса. — То що йому за це буде? Ви його заарештуєте?

— Послухайте, шановний, ось не треба нам, як той казав, тюльку травить! — підніс голос міліціонер Недогибченко. — Хто вас знає, що ви за люди…

— Він — точно не людина, — дід Гайдамака потріпав Футбола по гнучкій лисій шиї.

— Це страус, — вирвалося в когось із патрульних.

— Бачте, це страус, — старий задоволено глянув на Недогибченка. — Молодці, хлопці. Добре працюєте. Невідому особу встановили за секунди! То ми можемо йти?

— Так, пане… Гражданін… Товаріщ… Тьфу! — міліцейський лейтенант сам заплутався, навіть не міг придумати, що й сказати.

— А ви чого плюєтеся тут, пане офіцер? — строго запитав дід Гайдамака.

— Так, по-хорошому ви не хочете, — видно, міліціонер вирішив застосувати звичну та знайому тактику в розмові з тими, хто йому чимось не сподобався. — Зараз я викличу сюди патруль, і там з вами розберуться!

— Що з нами не так? — здивовано поцікавився старий.

— Звідки я знаю, де ви стравуса цього взяли! Може, ви його десь украли!

— Скажіть, пане офіцер, — дід Гайдамака хитро глянув на Недогибченка, — що, сьогодні по радіо передавали про викрадення страуса? Якщо це сталося десь у Зімбабве, то це — не ми! І потім: коли щось крадуть, це вкрадене намагаються заховати. А нашого друга ми не ховаємо. Навпаки — йдемо собі вільно та спокійно, як люди з чистою совістю.

Не знаючи, що відповісти, лейтенант підніс до вуст рацію, точно вже збираючись викликати серйозну підмогу. Льонька мимоволі втягнув голову в плечі. Все це йому дуже не подобалося. Та старий жестом зупинив міліціонера.

— Ви мене послухайте, пане офіцер. Будьте мудрим. Про що ви зараз доповісте якомусь там своєму начальству? Що в Києві на залізничному вокзалі гуляють старий дід, двоє школярів та африканський страус? Знаєте, що у вас запитають ще? Чи нема там десь поряд слона… Або мавпи… Краще не робіть цього, пане офіцер.

Недовго вагався лейтенант Недогибченко. Опустив рацію, обсмикнув кітель, набуваючи в очах молодших за званням блюстителів порядку поважнішого вигляду.

— Усе ж таки, господа, отак гулять із стравусом не положено.

— Це десь написано? — вирвалося в Галки.

— Ач, грамотні діти пішли, — гмикнув Недогибченко. — В мене теж таке… Начитаються своїх книжок… Так, ладно. Що ви хоч забули на вокзалі?

— Нічого не забули. Купимо зараз квитки та поїдемо в Подоляни. За розкладом найближчий поїзд туди — через півтори години. У касах черги. Може, якось допоможете, аби ми з птахом у черзі не стовбичили?

Міліцейський лейтенант вказівним пальцем збив на потилицю форменого кашкета. Тоді раптом здригнувся, мов мішком його ззаду стукнули, крутнувся на п'яті, грізно оглянув натовп цікавих пасажирів.

— Шановні, чого ви тут не бачили? Пташки? Поїзди ваші без вас поїдуть! Розходимось, розходимось, звичайна курка, тільки велика!

Дарма він так сказав. Ще точно не досліджено, чи розуміють африканські страуси людську мову. Але точно відомо: слово «курка» дуже добре розуміє українізований страус Футбол. І дуже це слово благородному птахові не подобається. Тому Футбол витягнув шию, загрозливо клацнув дзьобом, навіть готовий був копнути кривдника. Галка вчасно поклала йому руку на спину, інакше хто знає, чим би завершилася для всієї компанії ця невеличка дорожня пригода.

А Недогибченко і не помітив нічого, надто перейнявся своїми думками. Умовивши таки людей розійтися, він знову повернувся до діда.

— Добре… Ось взяли ви квитки, скажімо. А як же птах? Для них, здається, квитків ще не придумали.

— Папуг же возять у клітках, — подала голос Галка.

— Ага, тільки він у вас без клітки. І зовсім не папуга, дівчинко!

— Це ви правильно говорите, — серйозно зауважив дід Гайдамака. — Ось у цьому, пане офіцер, суть цілого нашого експерименту.

— Експерименту?

— Так точно, пане офіцер, — старий правив своєї впевнено. — Бачте, собак возити можна. Котів можна. Навіть папуг чи канарок. Тим часом у нас чим далі, тим більше стає страусових ферм. І досить скоро страус стане такою ж домашньою твариною. Тому ми проводимо перший в Україні експеримент по здатності людини та страуса існувати разом. Усе, ясна річ, знімається на відео.

— Де? — міліціонер перелякано закрутив головою. — Де знімають? Хто дозволив?

— Прихована камера, наче так це називається, — не моргнувши, видав старий. — Ви не про це думайте, пане офіцер. Краще уявіть, який вигляд ви матимете потім на відео. Ось напишуть вчені, що охоронці порядку не сприяють цікавим дослідам…

Недогибченко швидко поправив кашкета, виструнчився, обсмикнув кітель. Те ж саме зробили інші, а один, зовсім молодий, навіть нагнувся й тернув носаки черевиків рукавом.

— Значить, так, шановні, — поважно кахикнув міліціонер. — Українська міліція всіляко сприяє науковим експериментам. Тому зараз ми самі проведемо вас до спеціальної каси. Там можна взяти квитки без черги. Якщо проблеми які — з начальником поїзда вирішимо, не хвилюйтеся, шановний… Як вас, до речі?

— Професор Гайдамака, — дід теж викотив груди колесом, навіть трошки надув щоки. — Доктор орнітологічних наук. Будемо вам дуже вдячні за допомогу, пане офіцер!

— Тоді гайда! — вигукнув страж порядку і тут же поспішив уперед.

Інші міліціонери посунули за ним. Компанія мандрівників трошки відстала і Льонька захоплено смикнув старого за лікоть.

— Ну діла, діду! Ну ти й придумав! Слухай, класно! Круто! Крутезно! Я б так не зміг!

Старий Гайдамака задоволено посміхнувся у вуса.

— А ти, онучку, думав, я завжди наш місцевий музей сторожував? Були й ми молодими, були і в нас історії. Потім колись мо' щось розкажу… для науки. А тобі для початку треба за книжки взятися, фантазія відразу запрацює. Тепер давайте швидше, бо й, правда, поїзд без нас піде.

Розділ 16

У якому стає зрозуміла користь від страусів на залізниці
Аж до самої колії, де стояв потяг, котрий їхав через Подоляни, компанію зі страусом уже ніхто не зупиняв. Воно зрозуміло: якщо поруч міліція, значить — усе в порядку, хлопці контролюють ситуацію і все законно. Отже, знайте: в супроводі стражів порядку страуси цілком можуть ходити по вокзалу.

Правда, спочатку касирка не дуже-то й хотіла давати квитки. Бо справді не знала, чи можна з таким птахом проходити до вагона.

Тут уже дід Гайдамака почав сердитися не на жарт:

— Послухайте, ми купуємо ціле купе! Ось гроші, будь ласка! — старий акуратно просунув купюри у віконце каси. — Ви нам дайте квитки. А ми вже самі розберемося, кого або що в цьому купе перевозити!

— Вибухівку не можна, — нагадала чомусь касирка, позираючи зі свого місця на дивовижного птаха. — Ще ці, як їх… Речовини отруйні.

— Він не вибухне, — заспокоїв касирку дід. — І зовсім не отруйний. До речі, його Футболом звати.

— Отак! — стрепенувся міліцейський лейтенант. — Може, він ще й до футбольного чемпіонату має стосунок?

— А ви як думали! — старий багатозначно підніс догори пальця. — Так що це, можна сказати, державна справа і корисний для держави екземпляр.

Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.

Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.

Коли отямилася — пробелькотіла:

— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…

— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?

— Сім годин, — ще не оговтавшись, Любов Миколаївна м'яла в руках чотири квитки.

— От бачите — нам ще сім годин сидіти. Не будемо ж ми спати спокійно, поки страус у вагоні. Для нього це вперше, він молодий ще. Бачите, квиток на нього дитячий навіть видали.

Тим часом лейтенант міліції вже про щось домовлявся з високим худим чоловіком у залізничній формі — начальником поїзда. Той слухав, кивав, поглядав на Футбола, знову кивав, тоді знизав плечима, махнув рукою.

— Тільки, шановні пасажири, я відразу кажу: за безпеку вашої цієї пташки ані я, ані хтось інший у потязі не відповідає!

— Він сам про себе подбає, — запевнив дід Гайдамака, а потім тупнув ногою, підштовхнувши Льоньку. — Чого стоїте? Давайте, лізьте в вагон! Нас тут уже справді всі знають.

— Чекайте, чекайте! — провідниця все ж таки вирішила востаннє не допустити такого залізничного казусу, заступила пасажирам дорогу. — А от усе ж таки якщо воно мені тут нагидить у вагоні?

— Це не «воно», а він, — повчально зауважив дід Гайдамака. — У нього он аж дві няньки, вони за Футбола відповідають. Вони й простежать, аби ніде не було загиджено.

Льоньку від цього аж перекосило.

— Я? — він тицьнув себе пальцем в груди. — Я теж? Чому, я ж не…

— Тоді всі вертаймося назад, — розвів руками старий. — Вважаймо експеримент невдалим. Готові здаватися?

Льонька закусив губу, зиркнув на Галку з-під лоба, мовчки мотнув головою.

— Значить, все буде добре. Поїхали, — махнув рукою дід Гайдамака.

Коли вони почали підніматися до вагона, страус спочатку підозріло вдивлявся на східці. Та коли в тамбур спокійно зайшла дівчина з кісками, Футбол зовсім перестав вагатися. Став ногою на нижню сходинку, міліціонер з начальником поїзда підштовхнули птаха знизу, і Футбол сам не помітив, як заскочив усередину.

Решта пасажирів повисипали зі своїх купе, роздивляючись такого дивовижного попутника.

Хтось навіть запитав:

— Це у вас тут пересувний зоопарк?

— Цирк! — ображено огризнулася Галка.

Вона вже й сама була не рада, що вперлася. Тепер її улюблений страус дійсно створював проблеми на кожному кроці. Хотіли пригод — нате: самі клопоти довкола нього вже стали справжньою пригодою. Але ж не могла Галка вертатися назад. І Футбика лишити вдома самого теж не могла — лиш вона могла дати птахові раду. Тому швиденько заштовхала страуса в купе, де відразу стало тісно. Ще й Льонька з дідом зайшли — зовсім не розвернутися.

Доки поїзд не рушив, усі мовчали. Лиш старий Гайдамака час від часу зітхав. Чудово розуміла Галка діда. Вагони пасажирських поїздів не пристосовані для перевезень страусів, сюди навіть не з усякою собакою зайдеш. І їм не просто тепер доведеться мучитися наступних сім годин до Подолян — ще ж і назад якось треба повертатися…

Ніби відчуваючи, що всі довкола супляться одне на одного через нього, Футбол намагався стояти спокійно. Лиш тупцяв на місці у вузькому просторі купе, крутив головою та іноді клацав дзьобом. Так тривало якийсь час, потім дід ляснув себе по колінах.

— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.

— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.

— Це ти до чого? — не зрозумів дід.

— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.

— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.

Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.

— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.

І тут страус відколов неймовірне.

Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.

Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:

— Ух ти! Ще так можеш, брате?

Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.

Ось тоді й почалося!

— Мені чаю!

— І мені!

— І сюди чайку!

— А нам — шість склянок!

Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.

Далі — більше.

Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.

Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.

Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.

— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.

Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.

Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка