Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка5/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 17

У якому шукають Богдана Майстренка, а знаходять телефон пані Крук
А допомога нашим героям навіть дуже потрібна.

Бо поки Льонька з дідом та Галка зі страусом з різними пригодами добиралися до Подолян, шукачі розбійницького скарбу влипли в дуже й дуже неприємну історію.

Зранку того дня нічого біди, як водиться, не віщувало. Навпаки, все складалося для команди навіть дуже добре. Лановий-старший ще звечора поставив сина та його друга перед фактом: три дні їм доведеться побути в Подолянах самим.

— Харчування триразове, ви знаєте. Не спізнюйтесь у їдальню — і голодними не будете, — діловито сказав він. — З собою ми вас узяти не можемо. А новий маршрут треба пройти самим. Причому не спішити, аби з'ясувати, що на шляху може бути не так. Я можу бути спокійним за вас?

— Ну та ясно! — запевнив тата Данило.

— Мамів тут немає. Ви вже хлопці не маленькі. Заодно вам іспит на самостійне життя. Від цього буде залежати, як ми з вами далі житимем — будемо дружити, чи ні.

— Дружити! — вихопилося в Богдана. — Протримаємось, чого там…

— «Протримаємось…» А що тут складного? Ходити в їдальню, не лазити в печери і не гуляти ночами. То що, по руках?

Ляснули Данило та Богдан простягнуту чоловічу долоню по черзі. А самі радісінькі: тепер найближчими днями їм точно ніхто не заважатиме, ні перед ким звітувати особливо не треба. Лишилося зрозуміти, як би ці дні повної свободи найкраще для себе використати.

Лановий-старший та його друг Вороненко ще вдосвіта завантажили джип бізнесмена всім необхідним для триденної мандрівки та поїхали. Данило після сніданку зганяв до місцевої бібліотеки — хотів знайти газету, де писалося про таємницю замку Козицького. Не знайшов, не довозили сюди таких газет. Зате в читальному залі вже працював Інтернет — теж Вороненко постарався. Не можна, каже, аби в перспективному туристичному центрі зовсім не було ніякого сучасного джерела інформації. Мобільний зв'язок губиться, так хоч мережа працюватиме стабільно. Щоправда, поки лиш один комп'ютер працював у залі, і той зайняли.

Данько терпляче дочекався своєї черги, швиденько побігав пальцями по клавішах, досить швидко знайшов електронну версію потрібної статті. Роздрукувати ніяк, тож хлопець занотував ручкою на аркуші паперу. Так було навіть зручніше: робив з прочитаного лиш потрібні помітки, від цього думка працювала в потрібному напрямку.

Коли повернувся, застав Богдана в кімнаті. Той уже позеленів від нудьги — поки Данило ходив, Майстренко нудився.

— Довго ти, — кинув роздратовано.

— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…

— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?

— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…

— Жора?

— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».



— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.

— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.

— Подумав?

— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…

Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.

— Чого?


Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.

Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.

— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.

— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…

У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.

Трійця тим часом уже заходила в корпус.

— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.

— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!

І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.

Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.

— Можна? — запитав дільничний Рудик.

— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?

— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.

Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.

— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.

— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.

— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?

Рудик кахикнув.

— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…

Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.

— Ти ж Данило? Лановий?

— Ага, — визнав той.

— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?

— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.

— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?

— Хіба не можна?

— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?

— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.

— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?

— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.

— Богдан куди забіг?

«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.

— Так з ними ж поїхав!

— Ти чому лишився?

— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.

— І тебе батько самого лишив?

— А що зі мною станеться?

— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!

— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.

Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.

— Кажіть телефон, пані Крук!

Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.

Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.

— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.

Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..

— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.

— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.

Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.

Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…

— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.

Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.

— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.

— Бандити, я б сказав навіть, — додав Карлик.

«Погано, — зрозумів Данило. — Ох, як недобре. Просто біда».



Розділ 18

У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок
Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.

— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.

— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.

— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.

— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…

— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!

— Я помітив, як він крутився біля нашої машини, — додав Карлик. — Моя колега залишила в салоні трубку. Казав їй — не лишай, а вона: тут не Київ, тут маленьке селище, чесні люди… Ну, маєте ось…

Почувши це, Рудик розвернувся, глянув просто на Карлика.

— Хто — «він»? Про кого ви говорите?

— Друг оцього, — лисий Карлик кивнув у бік Данила.

— Добре. А як ви знаєте, що хлопці живуть саме тут? Ви раніше бачили їх? Готові впізнати?

Данило принишк. Напружився. Ось воно — зараз міліціонер виведе цих шахраїв на чисту воду.

— Кажу ж — селище у вас невелике. Цих пацанів я вже раніше помітив. Коли зник телефон, поставив комусь пару потрібних питань… Так і вичислив, що вони отут живуть.

— Так ви у нас, пане Карлович, справжній, виходить, сищик, — дільничний замислено потер пучками пальців підборіддя, не зводячи з лисого очей. — Тільки давайте так: я тут приймаю рішення, кого затримувати і кого куди саджати. Телефон можете забирати, знайшовся.

— А протокол? — не вгавала пані Крук. — Щойно ми з вами вилучили мою річ у кімнаті тих, хто її потягнув! Це як мінімум підсудне діло! Судити треба — і в тюрму!

— Все правильно, — легко погодився Рудик. — Під-суд-не! Але ви не суддя, пані Крук. І колега ваш, пан Карлович — теж. Між іншим, треба ще довести, що ваш телефон у рюкзак хлопця поклав саме він, власник рюкзака.

— У вас є сумніви? — щиро здивувалася чорнявка.

У мене завжди є сумніви. Інакше я б тут не працював. Значить, так, — Рудик ляснув у долоні. — Почекайте мене, будь ласка, надворі. Чи в коридорі, якщо спеки боїтеся. Словом, вийдіть за двері, мені треба поговорити з хлопцем сам на сам. Трубку все ж таки заберете?

Хотіла щось сказати пані Крук. Навіть уже рота відкрила. Та раптом передумала. Мовчки забрала мобільник, стиснула, ще раз недобре зиркнула на Данила. Тоді жестом звеліла Карликові йти за собою і за мить обоє залишили кімнату.

Щойно за ними зачинилися двері, Рудик знову повернувся до принишклого хлопця. Постояв, тоді опустився на стілець, подався вперед. Тепер дивився просто на Данька.

— Ти мені зараз правду сказав?

— Про що? — вичавив із себе Данило.

— Про друга свого. Богдана Майстренка. Він дійсно поїхав з твоїм татом на три дні?

— Вже на два.

— Тобто сьогодні в нас четвер. Коли вони будуть назад?

— У неділю рано… Напевне… Або вдень… Як карта ляже, знаєте…

— Так слухай мене, хлопче. Не перебивай, — тепер дільничний намагався говорити коротко, чітко та ясно. — Ці двоє — якісь дуже впливові шишки, ваші, київські. Чим займаються — Бог його знає. Які справи в наші краї їх занесли — теж не важливо. Головне: оці двоє, Ганна Крук та Роман Карлович, можуть серйозно зіпсувати нам усім життя. Ми тут, у провінції, не такі вже зелені та кволі. Теж дещо можемо. Тим більше, в мене родич у Києві… Не остання людина в міліції. Коли ці двоє до мене вранці прийшли, я дещо по телефону довідався про них. Потім — про друга твого. Для тебе ж не секрет, що колись Богдан Майстренко водився з вуличною шпаною, яка крала в людей мобільні телефони?

— Ні, — якомога спокійніше відповів Данило. — Тільки це давно було…

— Ну не так уже й давно, — розвів руками дільничний. — Якщо я дам цій неприємній історії хід, другові твоєму давні гріхи згадають. А для нього це дуже зле. За інших обставин я б оце так з тобою не говорив. Обшукав би цю кімнату (Данило похолов), знайшов би твого батька. Підняв би хвилю, яка б друга твого накрила та збила з ніг. Але, — дільничний витримав паузу, — і ти, і Богдан здружилися з моїми махновцями… Це я так Варку з Андрієм називаю, якщо ти зрозумів…

— Та ясно, — бовкнув Данило, аби не мовчати.

— Добре, що тобі ясно. Хочу ще, аби до тебе дійшло: вам обом пощастило, що ви — друзі моїх дітей. Вам можу не довіряти. Хай там батько в тебе хоч який поважний і багато робить для наших Подолян, все одно не можна красти в наших гостей мобільні телефони. Зате я довіряю своїм близнюкам. Аби з ким вони водитися не стануть.

— Дякую, — знову вичавив із себе хлопець.

— Поки нема за що. Буде ось як, — Рудик діловито ляснув себе по колінах. — Чекаємо неділі. При бажанні, я можу, звичайно, знайти спосіб зв'язатися з паном Лановим та перевірити, чи правду ти мені сказав. Тільки квапити події я не стану.

Прийде неділя. І якщо до обіду твого друга Богдана тут не буде або від нього не буде вістей, я почну діяти інакше. Пані Крук та Карлович із мене не злізуть. Щось вони уже затялися…

Данило кахикнув.

— Питання можна?

— Валяй.

— Коли у них мобільник зник?

— Кажуть — учора.

— Чому вчора не прибігли до вас?

— Кажуть — пізно було, вечір. Думали, на ранок знайдеться.

— І тільки на ранок згадали хлопця, що крутився напередодні біля їхньої машини?

Рудик від несподіванки подався назад, відкинувся на спинку стільця.

— Слухай, голова в тебе, хлопче, трошки варить… Щоб ти знав: я теж десь так подумав. Це ще одна причина, чому ми з тобою ось так говоримо. На ґвалт таких поважних людей, як оті двоє, я не маю права не реагувати. Але й визнавати крадіями всіх без розбору або тих, на кого мені вкажуть пальцем, теж не маю права. Раз ти кажеш, Даниле, що твій друг Богдан дасть про себе знати лише в неділю — хай так і буде. Тоді ми поговоримо з ними особисто. Якщо до того часу нічого не проясниться. Наприклад, ось це, — Рудик кивнув на злощасний наплічник.

— Ви про що? — Данилове нерозуміння було щирим.

— Про те, чого обікрадені не помітили. І що я за родом діяльності помічати мушу, — міліціонер витер спітніле чоло. — Спека, одначе… То чому це твій друг наплічника тут залишив? З чим на три дні в похід пішов? Невже з порожніми руками? Чи, може, свої речі твоєму татові в рюкзака доклав?

Данилові враз стало холодно, хоч за вікном шаленіла спека, а в їхній кімнаті стояла задуха. Він не міг придумати отак відразу, що відповісти пильному міліціонерові на цілком очевидне й логічне зауваження. Проте, схоже, негайної відповіді той і не чекав. Бо промовив:

— Не треба, не відповідай, хлопче. Краще подумай, що ти мені скажеш і покажеш за три дні. Отепер у мене все. Бувай, Данило Лановий.

Рвучко підвівся Рудик. Легенько, майже по-батьківському, ляснув хлопця по плечу й пішов, лишивши його наодинці з невеселими думками.

Богдан під ліжком теж не ворушився. Данило навіть на якийсь час забув про нього. Згадавши, підхопився, швиденько зачинив вікно, копнув край ліжка ногою.

— Вилазь, пішли вже всі.

Майстренко обережно висунув голову зі свого сховка. Увесь з'являтися не поспішав.

— Так і будеш там жити? — поцікавився Данько.

— А хіба є інші варіанти? — прогудів Бодя.

— Мусять бути, чуваче. Ти ж усе прекрасно чув. Ми ж фактично згоріли. Просто батько наших рудих друзів чомусь повірив нам. І дав нам часу до неділі. Час, між іншим, уже пішов, годинник цокає. Ми мусимо довести, що ти нічого не крав.

— Як?


— Способів маса, — зітхнув Данило. — Дієвий лише один: треба спочатку знайти скарб. Зміїну Голову, діамант князя Козицького. Тільки в цьому випадку пані Крук та отой її лисий Карлик заберуть назад усі свої звинувачення. Та й самі заберуться геть. Ловити ж їм тут уже буде нічого. А отже, ставити ось такі хитрі палиці в колеса тим, хто знає про розбійницький скарб, смислу не буде. Згода?

Промовчав Богдан. Звісно, він згоден. Але як же ж знайти діамант за два дні? Навіть якщо знаєш, де його шукати…



Розділ 19

У якому друзі придумують, куди заховати Богдана
Звісно, найближчим часом Боді виходити з кімнати було зась.

Під ліжком він не сидів, але пересувався кімнатою навкарачки, намагався не підходити до вікна і взагалі робити якомога менше шуму. Данило час від часу визирав у вікно. Чи то йому ввижалося, чи справді поруч із турбазою прогулювався Карлик. Так чи інакше, взялися двоє шахраїв за хлопців міцно. Але хоч не хоч, а сидіти склавши руки не будеш. Виходити на світ Божий все одно доведеться.

Хоча б для того, аби знайти близнюків Рудиків та все їм розказати. Від батька вони точно знали про прикру пригоду, та, на відміну від нього, так само, як і Данило, розуміли, чому вона трапилася саме з Богданом. Та й рятувати ситуацію без Варки з Вухом складно. По-перше, вони місцеві. По-друге, тут краще діяти гуртом.

Тому лишив Данило друга в кімнаті. Попередив, аби сидів тихо. Перед цим розказав, нарешті, те, що склалося в голові, коли докладну статтю про розбійницький скарб прочитав. Тепер його думки та висновки тим більше можуть знадобитися. Ну, а трохи згодом поговорив про те ж саме з близнюками. Уважно вислухав думки обох. Навіть дещо записав, аби за всіма клопотами з голови не втекло. І тоді вирішив: чекати до завтра, зустріти київський поїзд — підмога нині знадобиться, як ніколи.

Ще довго тієї ночі не міг заснути Данило. То у вікно визирне, то почне щось креслити-перекреслювати, то про якісь незначущі дурниці з Богданом поговорить: той теж крутився, також не спалося із зрозумілих причин. Справді, хіба поспиш нормально, коли шахраї називають тебе крадієм, а міліція — хай не шукає, та все одно — чекає. Лиш глупої ночі обоє буквально змусили себе заснути. А ледь вранішні промені пробилися крізь завісу на вікні, Данило підхопився, насилу став під крижаний душ, підбадьорився, вдягнувся й подався на залізничну станцію. По дорозі рудого прихопив, так вони домовилися.

З рудого вуханя все й почалося.

Спочатку Данило дуже здивувався, коли за Льонькою Гайдамакою з вагона вийшов його дід. Не думав, що старий теж сюди вибереться. Зрадів, звісно, дід Гайдамака людина мудра. Ось тільки чи не втрутиться він у їхні ризиковані плани? Та, вгледівши в дверях вагона ще й Галку, відразу забув про свої сумні думки. Вилетіли з голови, натомість сором охопив страшенний: аби знав, що дівчина з кісками до них теж рвоне, нарвав би квітів по дорозі. Ромашки вона дуже любить. Та коли останнім поважно вийшов страус Футбол, хлопець узагалі забув, у якій реальності перебуває.

Мовчки, опустивши підборіддя до грудей, Данило, спостерігав, як страус спочатку обережно визирнув з вагона, а тоді відштовхнувся міцними ногами та зістрибнув униз, на платформу, під оплески провідниці й усіх пасажирів, які прилипли до вікон і дружно проводжали дивного птаха.

Тут же, на станції Подоляни, народ теж ніколи не бачив, аби екзотичні птахи вистрибували з вагонів. Не плескали — просто висипали з будівлі на платформу і мовчки дивилися. Страус же, звиклий до такої загальної уваги, уже не надто зважав на людей. Пройшовся по твердій землі, підстрибнув кілька разів, розминаючись. Вгледів отетерілого Данила. Витяг шию — та враз переключив свою увагу на того, хто стояв поруч із його давнім знайомцем.

Клаповухий Андрій Рудик на прізвисько Вухо теж був шокований появою страуса. Ще ніхто нічого не сказав, прибулі навіть не привіталися.

Тим часом Футбол уже наблизився до рудого, нахилився, витяг шию, розкрив дзьоба… і ущипнув хлопця за найближче до себе праве вухо.

— Ой! — верескнув власник чудових вух, відсахнувся і ледве не впав. Боляче не було, хіба трошки. Просто несподівано. До того ж страус поводив себе цілком доброзичливо, навіть приязно: зробив ще один крок, аби стати ближче до Вуха і знову торкнувся його вуха дзьобом, цього разу — лівого.

— Ай! — повторив Вухо, та вже не так перелякано. — Ти чого? — і глянув на Данила круглими очима: — Слухай, він чого?

— Сам не знаю, — знизав той плечима. — Він зазвичай до незнайомих не надто привітний.

— Таке чудо звідки взагалі?

— З нами воно, з нами, — заспокоїла рудого Галка. — Це він так із тобою дружиться. Слухай, це взагалі якась дивина! Спитай у Данька, як страус їх по полю ганяв! З ним подружитися — вміти треба! Осідлати, наприклад… І то, як кажуть, не факт…

— Йому вуха твої сподобалися! — зрозумів Льонька Гайдамака. — Глянь, у Галки оно кіски в різні боки стирчать! А в тебе — ось!

Не маючи сили більше стримуватися, Льонька розтягнув свої вуха, дражнячи рудого.

Даремно він це зробив.

Бо страус тут же посунув на хлопця, загрозливо клацаючи дзьобом. Так, ніби не мандрували вони разом ось уже майже добу. Знаючи поганий характер страуса, Льонька не на жарт злякався, навіть позадкував.

— Е-е, ти чого! Свої, свої!

— А ти не дражнися! — повчально промовила Галка. — Бач, як Футбол відразу рідну душу знайшов! Усе, тепер ти його можеш не боятися! — весело сказала Вухові. — Віднині Футбик за твої вуха всіх заклює і закопає! Познайомтеся хоч!

Задоволений страус знову легенько смикнув рудого за вухо, став поруч із гордим виглядом. Вухо спробував прикрити свої чудові вуха руками, та потім вирішив змиритися.

Далі перезнайомилися вже швидко. І коли Данило Лановий тут же, на місці, коротко розповів про те, що з ними сталося, прибулі зрозуміли: їхні веселі дорожні пригоди скінчилися.

— Вмієте ви влазити в дурне, — пробурчав дід Гайдамака. — Тепер ось і я з вами втягнувся… Бач, добре, що приїхав. Чую, нарубаєте без мене таких дров…

— І що ти пропонуєш, діду? — зітхнув Льонька. — Не починай тільки зараз усіх повчати…

— Я, внучку, як почну повчати, мало не буде! — вперше за весь час підніс голос старий. — Хотів би навчити, пішов би відразу з усією вашою гоп-компанією, як то кажуть, куда нада! — Цю фразу дід промовив саме так, ще й багатозначно глянув на Льоньку. — І саме тому, що я давно живу й багато чого бачив, ми туди не йдемо. Бо де-де, а там, гдє нада, — старий знову наголосив на цій фразі, — розбиратися не хочуть і не будуть.

Поки дід вичитував усіх, компанія стояла на платформі мовчки. Навіть страус — і той відчув важливість моменту, тож припинив приділяти увагу клапатим вухам. Коли старий закінчив, Данило обережно й тихо запитав за всіх:

— То що зараз треба робити?

— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.

— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.

Тут Льоньку мов струмом ударило.

У вас тут печери є?

— А то!


— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?

— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.

За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.

— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.

— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…

— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?

— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…

Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка