Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка7/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 24

У якому відчиняються підземні двері
Спали в наметах.

Хлопці в одному, Галка — в іншому, поруч. Страус спочатку ходив довкола її намету, потім кроки затихли. Заспокоївся та заснув, не інакше. Трошки покрутившись, заснув і Гайдамака, тихенько похропуючи. Найдовше не засинав Данило, все крутився у своєму спальнику. Склепив очі, здалося, на якусь коротку мить — і ось уже вранішні сонячні промені намагаються пробитися крізь брезентову поверхню намету.

Вибрався Данило зі спальника. Потягнувся. Штовхнув Льоньку.

— Пора.


Хлопці хотіли, щоб Галка поспала трошки довше, не будили. Та вона сама прокинулася, без зайвих слів почала збирати залишки вчорашньої вечері для сніданку. Розводили багаття, гріли чай у казанку, вмивалися в струмку — так час і минув. Не добігло до сьомої ранку, як у маленькому таборі з'явилися близнюки. Вухо десь добув ліхтарики, знайшов міцну мотузку для білизни, обмотався нею замість паска. Голову пов'язав хусткою — ну чисто пірат вийшов, джентльмен удачі. Хлопці вдягнули куртки, кепки, озброїлися ліхтарями. Вирішили взяти лиш один наплічник, туди поклали дві пляшки води та пакетик з сухарями — всяке може статися.

Зібралися біля входу в печеру. Постояли мовчки, мов перед стрибком у воду. Тоді помахали дівчатам і по черзі протиснулися в прохід. Спочатку — Вухо, як старожил. Данило за ним, потім — Богдан, нарешті — Льонька з наплічником.

Щойно пройшли, відразу засвітили ліхтарики. Та Вухо тут же попередив:

— Пацани, економте батарейки. Вмикаємо світло через одного, так і рухаємося. Нічого складного нема.

— Мудро, — погодився Данило, вимкнув свій ліхтар. — Гаси, Льоньчику!

Тепер промені світла направляли Вухо, який рухався попереду, та Богдан, котрий сунув передостаннім. Так і пішли звивистими коридорами, торкаючись руками шорстких печерних стін.

Хоча Данило та Льонька опинилися в такому підземеллі вперше і обом хотілося більше роздивитися, розуміли — не на екскурсію прийшли. Як пощастить, іншим разом залізуть сюди з іншою метою. До того ж треба було рухатися, дбаючи про безпеку власних голів і тримаючись у фарватері запалених ліхтариків. Обережність допомогла — до великої зали Змії дісталися без особливих пригод та досить швидко. Данило, щоправда, встиг трошки змерзнути — на відміну від інших, таки був мерзлякуватий. Нічого нікому не сказав, лише щільніше застібнув куртку.

— Ну, куди далі? — запитав Вухо.

Перш, ніж відповісти, Данило витягнув свій ліхтарик, засвітив. Те ж саме зробив Льонька. Світла в похмурій печерній залі стало відразу більше. Це відразу сполохало дрімаючих під склепінням кажанів. Мить — і крилаті володарі мороку зашурхотіли крилами, запищали огидно, зірвалися з місця, закружляли над незваними гостями.

— Голови! Голови! — вигукнув Богдан, низько пригинаючись та прикриваючи голову курткою.

Інші зробили те ж саме. Ніхто не втримався, щоб не скрикнути. Навіть Льонька не посоромився. Ще б пак, такі потвори атакують. Одна тварюка заділа крилом його маківку і Гайдамака впав на коліна. Та все скінчилося так само раптово, як почалося: запала тиша, кажани розлетілися в різні боки, шукаючи іншого, спокійнішого місця. Лиш тоді всі четверо дружно зітхнули.

— Ти бач, які потвори! — процідив Льонька, підводячись із колін.

— Переживемо, — буркнув Богдан. — Я таких уже бачив…

— Ага, ти взагалі герой у нас, — вирвалося в Льоньки.

Данило хотів втрутитися, та вчасно стримався. Хоч хлопці від часу першого знайомства подружилися, все одно Гайдамака не міг забути Майстренкові, як той колись при всій ватазі повалив його вправним прийомом на землю. Відтоді між обома час від часу спалахували подібні суперечки: хто ж із двох усе-таки сильніший та сміливіший?

— Не з'їдять вони нас, — промовив. — Вухо, далі що?

— Тобто — далі? Куди далі?

— Тут ось три ходи, — Данило висвітив променем свого ліхтарика кожен із них. — Де вихід з печери на протилежний бік?

— Отут, — трошки подумавши, Вухо вказав своїм світловим пучком, мов шкільною указкою.

Їхні голоси лунко відбивалися під склепінням підземної зали.

— Точно?

— Хоч — перевір сам.

— Добре, — Данило почухав потилицю. — Далі там нема ніяких таких ось залів чи просто тупикових коридорів?

— Нема, — відповів замість нього Богдан. — Стіни кругом рівні, ходи місцями навіть дуже вузькі. Розвернутися можна тільки тут.

— Не густо, — мовив Данило. — Два ходи. Обидва — завалені. Я тут подумав — а раптом наші оці двері десь далі і теж завалені? Тоді ми нічого не знайдемо.

— Але і Крук з Карликом — теж! — зауважив Богдан.

— Чого ти радієш? Ми нічого не знайдемо — тобі ж гірше! Так, спокійно, — Данило загасив ліхтарик, навіть для більшого ефекту темряви заплющив очі. — Подумати треба.

Поки він стояв отак посеред зали, інші розбрелися в різні боки, зазираючи в ходи та старанно вишукуючи щось на стінах. Нарешті Данило ввімкнув свій ліхтар знову.

— Чуєш, Вухо?

— Гов! — озвався той.

— А ти хоч приблизно знаєш, де ми зараз?

— У печері. Під землею.

— Не смішно, чуваче. Над нами що?

Вухо, заскочений таким питанням, повернувся на середину зали. Став обличчям до стіни. Покрутився довкола своєї осі. Помахав руками, пожував замислено губами. Нарешті впевнено поставив ноги на ширину плечей, правою рукою показав на галерею, котра вела до виходу.

— Якщо там — протилежний бік урочища, то отам, — він перемістив правицю ліворуч, націливши жовтуватий промінь на отвір у стіні, — завалений хід до лабіринту. Якщо його колись розкопають, то…

— Куди цей лабіринт виводив? — перервав його Данило.

— Лабіринти кружляють. Хоча нам хтось якось на якомусь уроці в школі казав: той лабіринт мав усе ж таки кілька виходів. І всі вели туди, далеко за Подоляни.

— У бік замку?

— Ні, — впевнено заявив Вухо. — Замок у нас, здається, десь там.

Рука його перемістилася ще лівіше. Тепер жовтавий промінь показував на інший отвір.

— Це ж там я ховався! — вирвалося в Богдана.

— Чекай, чекай, — Данило знову намагався не втратити потрібної думки. — Слухайте, якщо замок Козицького — в тому боці, то значить, оцей хід може вести саме до нього. Те, що треба, ні?

— Там завал, — сказав Богдан. — Нема ніяких дверей.

— Ось це ми зараз і перевіримо. Бо не такий дурний був інженер Ружич, аби ось так запросто хтось міг випадково знайти його потаємний хід.

Данило першим зайшов у отвір. Постояв, обмацав все довкола променем. Світло вихоплювало лиш кам'яний моноліт. Шорсткі стіни, брила в глухому куті. Наглухо завалений прохід.

Не бажаючи вірити в те, що вони програли, ледь не почавши гру, Данило обережно пройшов уперед. Дійшов до завалу. Пальці пробіглися по холодному каменю. Нічого навіть не натякало на те, що десь тут може бути старанно замаскований майже дві сотні років тому прохід.

Аж раптом рука завмерла. Щось незвичне майнуло в світлі ліхтаря.

Данило знову присвітив, тепер уже придивляючись уважніше.

Так і є. Отвір у стіні.

Невеличкий. Зовсім вузький. Якби не знати, що шукати, ніхто б на цей отвір навіть уваги не звернув.

Торкнувся Данило краєчка отвору пальцями. Правда, сюди тільки тонка рука пролізе. Але — пролізе! Бо не дарма ця дірка між щільно складеними каменями тут залишена.

Перша думка — там, усередині, може сидіти якась підземна гидота. Ухопить за руку — гаплик. Та поки голова так думала, рука сама ковзала все глибше в отвір.

Пальці щось намацали. Чи гострий камінчик. Чи важіль. Зручно взялися, потягнули на себе. Данило напружив руку.

Скрикнув вражено, коли невидимий важіль подався, кілька каменів випало зі стіни та відкрили в ній темний холодний прохід.

Ось вони — двері!

Розділ 25

У якому наші герої йдуть під землею
Чотири ліхтарики світили всередину вогкої пройми.

Хлопці стояли на місці, нерішуче топталися. Здається, ось вона, перша перемога, перший крок до скарбу. Отже, вони на правильному шляху. Але все ж таки щось утримувало всіх від занурення в морок.

— Як це воно так… — вимовив нарешті Вухо, аби не мовчати.

— Нічого не видно, — зауважив Данило. — Сюди треба спеціально спускатися, вивчати… Думаю, там закони фізики… Ружич інженером був усе ж таки, хоч і самоуком… Коротше, він усе так зробив, аби ця стіна не порушилася навіть випадково.

— Слухай, рудий, а тебе й справді ось зараз більше нічо не цікавить? — озвався з темряви Льонька. — Стоїмо тут, як ці… стовпи кам'яні…

— Так не стій стовпом! — Богдан вирішив заступитися за Вуха. — Давай, дуй вперед, першопроходець!

— А ти, бачу, боїшся? — в голосі Гайдамаки прозвучало торжество. — Ясно все з тобою! Дивись, як дядьки роблять!

Відсторонивши Данила, Льонька виставив уперед правицю з ліхтарем і рішуче ступив у темний прохід. Зробив кілька кроків — і розчинився.

— Е, ти де? — занепокоєно гукнув Данько.

— Тут, тут! — почулося з глибини коридору. В кого штани сухі — давай за мною!

Тепер уже Богдан Майстренко не схотів чекати. Рішуче натягнув свою кепку глибше на голову, для чогось нагнувся і теж пірнув у темряву. За ним, уже не роздумуючи, пішли по черзі Данило та Вухо.

Цей коридор виявився досить вузьким навіть для хлопців. Хоча голови не торкалися стелі, та об неї можна було торкнутися рукою, якщо станеш навпочіпки. Дорослий чоловік, за розумінням Данила, міг тут пересуватися радше рачки. Зате прохід не звивався, лише два-три рази за весь час повернув — і кожного разу ліворуч. Тут узагалі чомусь здавалося холодніше й навіть темніше, аніж у галереях Змії.

Під час переходу ніхто не перемовлявся, хіба що Льонька, рухаючись у авангарді, попереджав, де хід повертає.

Сунули зосереджено, тільки Вухо чомусь дуже голосно сопів.

Данило, маючи годинник на руці, стежив за часом. Під землею вони вже більше двох годин. Включно з пересуванням новим підземним ходом, у якому хлопці пробули майже півгодини. Але йшли доволі швидко: коридор рівний, шлях ніщо не заступало, нічого мандрівників не затримувало.

Аж раптом попереду почулося Льоньчине:

— О! Тут уже сходи якісь!

— Будь там! — відгукнувся Данило.

Та коли він наштовхнувся на Богдана, що рухався перед ним, зрозумів — розвернутися в проході особливо ніде.

Тим часом ззаду вже наспів Вухо і теж спробував роздивитися, що ж там, в кінці тунелю.

— Чого застрягли, гей! — запитав нетерпляче.

— Сходи вгору, — почулося попереду. — Тільки обережно, вони тут різні. Спочатку ногу ставте міцніше, тоді — вперед!

Знову запала тиша. Почав поволі рухатися вперед і вгору Богдан. Та враз спереду знову почулося:

— Оп-па! Люди, тут каменюка!

— Яка? — спитав Данило.

— Велика й кругла! Загороджує прохід! Мертво! — повідомив Льоньчин голос.

— Відсунути зможеш?

— Ні! — коротка пауза. — Ага, не треба! Тут пролізти можна! Я погнав, давайте за мною!

Роздивитися, про що говорив Гайдамака, Данило зміг, коли за Льонькою вперед просунувся Богдан. До того ж справді просунувся: промінь висвітив тільки його ноги, котрі дриґнули в темряві підземелля.

Піднявшись ще на пару саморобних сходинок вище та ставши, нарешті, на Богданове місце, Данило уздрів перед собою велику округлу каменюку. Вона справді перегороджувала прохід від краю до краю. Та, за задумом тих, хто цей хід прокопав, камінь не запечатував його, мов корок пляшку. Брила сягала хлопцям трошки нижче пояса. І в отвір, який лишався, можна було протиснутися. Добре, що гладунів серед них не було, ніхто не ризикував застрягнути.

Данило, не роздумуючи, нахилився, просунув у отвір руки, потім — плечі, голову, а вже з того боку Богдан із Льонькою спритно перетягли. По цей бік каменюки прохід розширився, можна було стояти двом поруч. Далі вже Данько допоміг пролізти Вухові. І аж тоді стало ясно: підземелля скінчилося.

За три метри попереду хід упирався в стіну. Але — не таку вже й глуху. У щілини пробивалися тоненькі промінчики, і це означало — там десь є вихід. Тепер Данило взяв ініціативу на себе, відсторонив Богдана рукою, сказав Льоньці:

— Ану, пропусти, — і наблизився до стіни, складеної з грубих каменюк.

Помацав її, штовхнув. Верхній камінь вибився з третього разу, решта не посипалися з гуркотом — кам'яна піраміда виявилася доволі щільною та міцною. Та все ж таки розбиралася досить легко. Спочатку Данило працював сам, потім поруч примостився Богдан і в чотири руки вони проклали прохід, через який можна було пролізти по черзі.

Тепер сонце вже майже нічого не затуляло. Хоча промені падали під якимось дивним кутом — спереду та згори. Зробивши ще кілька кроків на світло, Данило, а за ним — усі інші опинилися на дні якогось неглибокого колодязя. Стінки муровані, та в одному місці стирчали старі металеві іржаві східці. Неба хлопці не бачили, згори дно колодязя закривала густа дротяна сітка.

— Здається, я знаю де ми, — проказав Вухо. — Бачив такі сітки. Їх всюди мостять, де колись були виходи з підземель.

— Значить, про цей хід теж хтось знає? — здивувався Богдан. — Чому ж тоді сюди ніхто ще не лазив?

— Тому, що тут ніхто ніде особливо не лазить, крім знайомої тобі печери Змія, — сяйнула Данилові несподівана думка. — Ходи завалені. Їх не особливо досліджували з різних причин. Ніхто ж не міг припустити, що саме цей вихід завалено навмисне і давно!

— Маскування, — підсумував Льонька. — Причому, як кажуть, на віки. Той Ружич знав, що робить.

— Так де ми вийшли? — Данило повернувся до Вуха.

— Десь біля замку. Точно зараз не скажу.

Поплювавши на долоні, Данило взявся за першу скобу.

Досить легко видерся по стіні. Без особливих зусиль посунув сітчану накривку. Взявся за край, підтягнувся, ривок — і ось він уже вивалився нагору.

Розділ 26

У якому стає зрозуміло, як опинитися під водою, коли води нема
Нарешті стало ясно, куди вивело підземелля — у парк біля музею. Причому — не на парадний, а дальній, занедбаний його бік. Звівшись на рівні, Данило побачив тильну сторону замку Козицького. Якщо піти ліворуч, то можна обігнути споруду та опинитися біля мостика через рів. Тобто — біля головного музейного входу.

Тим часом нагору вибралися по черзі Льонька та Богдан, допомогли вилізти Вухові. Роздивилися.

— Сюди що, ніхто не ходить? — запитав Данило.

— А що тут цікавого? — знизав плечима рудий.

— І я про це, — Данько замислено пошкріб потилицю. — Гаразд. Нехай розбійник Ружич зумів організувати діло так, аби цим підземним ходом можна було непомітно й напрямки підібратися до замку. А далі куди?

— Сам же знаєш — під водою, — нагадав Богдан.

— Ти десь воду бачиш?

Справді, не було ніде води. Лише старий висохлий рів, та й то не надто глибокий. Метрів зо два, не більше.

— Вода могла бути там, — Льонька кивнув на яму.

— Не могла — була. Про це теж писали, — мовив Данило. — Козицький облаштував собі справжню подобу оборонної фортеці. Тільки воду дуже давно спустили, греблю зруйнували. Навіть не згадати, де вона й була. Але це знання нас не врятує.

— Ти про що?

— Про те саме, Льоньчику. У часи, коли все це відбувалося, вода у рову таки хлюпала. Припустімо, десь тут треба було пірнати. Але де виринати? Гляньте — кругом же по периметру рову суцільна стіна. Навіть натяку на прохід!

— Може, знову замаскований? — припустив Вухо.

— І що, під водою відкривався? Щось мені в це слабо віриться…

Данило знову заплющив очі. В печері це допомогло думати. Може, і зараз знайдеться якийсь вихід, прийде якесь рішення… Та подумати толком не дали: раптом міцно штовхнули в плече. Тільки Майстренко так уміє.

— Зовсім здурів? — відкривши очі, Данило роздратовано зиркнув на друга.

— Слухай сюди! — лице Боді пашіло несподіваною радістю, а говорив він швидко, поки думка була свіжа. — Аби опинитися під водою, не завжди треба пірнати в воду! Січеш?

Не лише Данило — інші двоє теж покрутили головами.

— Вода може бути над головою! — Богдан для наочності поклав долоню на маківку. — Ми в аквапарк ходили. Сам атракціон на четвертому поверсі. І якщо ти стоїш поверхом нижче — ти в теорії стоїш під водою! А вода — над тобою! Дійшло тепер?

— Ні! — хором сказали Льонька та Вухо.

— Так! — вигукнув Данило. — Точно! Молодець, Бодя! Ви ще не втяли, народ? — хлопець зробив кілька кроків до краю рову. — Там була вода! Хід — під водою! Оце так Ружич! Оце голова! Хлопці, там, прямо під ровом, мусить бути ще один прохід!

У цей момент загриміло, а земля здригнулася. Так здалося Данилові Лановому. Бо так завжди буває в кіно, коли героя осяює якась геніальна думка, котра змінить увесь хід його пригод. Чи хоча б, коли він перемагає в боротьбі дракона, велетня або людожера.

Схоже, Богдан Майстренко таким ось переможцем себе не відчував. Просто висмалив навмання перше, про що подумав. Ну, а Льонька з Вухом — ті взагалі поки що нічого не зрозуміли.

— А чого це? — видушив із себе рудий, теж глянувши в бік рову. — Для чого копати рів, та ще й під ровом?

— Я дещо читав про старі замки. Трошки батько розказував, — зараз Данило намагався пояснювати якомога коротше та ясніше. — Значить, така з цими замками історія: більшість із них мала систему підземних ходів. Дуже часто до підземелля можна було потрапити через колодязі. Захочеш — поговоримо про це якось, багато цікавого є. Тепер про наші справи. Пам'ятаєте, за що князь Козицький звелів убити інженера Ружича?

— Аби ніхто не знав, як можна пробратися в замок та вибратися з нього! — мов на уроці відтарабанив Вухо. — Ружич же йому якусь таку «кімнату страху» прибудував.

— Не просто «кімнату страху», — тут же уточнив Данило. — Ружич взагалі керував перебудовою замку Козицького. Там, як кажуть тепер, був цілий комплекс робіт. У тому числі — ось цей рів. Бо я бачив у тата старі схеми та описи цього замку. До початку дев'ятнадцятого століття рову довкола нього не було! В цій частині — так точно. Молодий Козицький хотів, аби все було красиво. Ну, він же хотів стати російським дворянином, служити цареві. А замок зовні мусив відповідати новому статусу. Тому ці рови з водою насправді були швидше декоративними…

— Для краси? І для цього… для понту? — перепитав Льонька.

— Точно, — посміхнувся Данило. — Але попри це Ружич мав перед собою досить конкретне завдання. Він не просто мусив облаштувати секретну кімнату, куди Козицький міг би заховатися з родиною в разі небезпеки. Він повинен був придумати, як із цієї кімнати потім вибратися за межі замку. Чоловік Михайло Ружич був, як ви вже зрозуміли, оригінальним. Тому й запропонував Козицькому таку конструкцію: підземний вихід із замку, прокладений під ровом, наповненим водою. Чудове маскування, хіба ні? Води тепер там нема, сміття он тільки… Зате підземний хід є!

— Ти точно це знаєш? — недовірливо запитав Вухо.

— А ось зараз і перевіримо!

Дуже не хотілося Данилові помилитися. Іншим — теж не посміхалося, якщо Данько помиляється. Хлопці відразу ж розбрелися по цьому занедбаному куточку парку, шукаючи місце, хоча б віддалено схоже на вхід у підземелля. Знайшли досить швидко — лише в двадцяти кроках від того старого колодязя, звідки вибралися на поверхню.

— Сюди! — гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

— Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі — туди? — обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

— Не знаю, — чесно визнав Данило. — Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

— Там можуть бути щури! — вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу — пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

— Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.



Розділ 27

У якому наші герої проходять крізь стіну
Приземлився Богдан на ноги.

Присів, та не впав. Під ногами — трохи сміття, але попереду, як передбачав Данило, — прохід. Не дуже високий, хоч достатньо широкий. Нагнувся Богдан, обережно посунув у вологу темряву, поки страх невідомого остаточно ним не заволодів. Забув на мить про ліхтар, швидко згадав, присвітив.

Промінь вихопив із підземної темряви щось велике й громіздке. На якусь мить хлопцеві здалося — воно ще й ворушиться. Навіть сахнувся, збираючись ганебно тікати. Та враз зупинився, вилаяв сам себе пошепки. Очі вже трохи звикли до темряви і тепер він розгледів перед собою брилу. Таку ж саму, як у тому підземеллі. Вона перегороджувала хід, але, як у попередньому випадку, не повністю, лиш наполовину.

— Е, ти чого там застряг? — почулося згори. Бабай забрав?

— Стрибайте! — гукнув Богдан у відповідь. — Схоже, тут теж угадали!

Один за одним всі інші пострибали в яму. Відразу стало тіснувато. Проте навіть у такій колотнечі Данило встиг помітити: стіни цієї ями теж підмуровані камінням. Тому вона й простояла так довго.

Знову не витрачали часу на розмови — вервечкою полізли вперед, у темну вологу пащу підземелля. Довелося перелазити через брилу, далі рухалися навкарачки, та пересування не було складним. Хід, у якому вони опинилися, так само мав підмуровані стіни, тягнувся прямо, і, як всі вже зрозуміли, був прокладений нижче рівня рову.

Довжиною це підземелля було не більше за стометрівку. Може, навіть менше, ніхто ж не вимірював. Просто в один момент прямий та довгий прохід завершився поворотом праворуч. Тут уже можна було встати. Данило зі своїм ліхтариком протиснувся вперед, Богдан теж додав світла. Перед собою вони побачили не дуже широкий, але й не надто вузький підземний коридор. Куди він вів — невідомо.

— Щурів нема? — поцікавився ззаду Льонька.

— Та глохни вже зі своїми щурами! — огризнувся Бодя, легенько штовхнув ліктем Данила. — Де ми, як ти думаєш?

— За логікою — на території замку. Точніше — під нею. Десь у тому боці — двір, — Данило кивнув ліворуч. — Погнали далі? Раз уже зайшли…

Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор — досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.

Поворот.

Коротка галерея — ще один поворот.

Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:

— Обережно, під ноги дивіться…

Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.

— Отак, — тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. — Називається, приїхали.

— Що там? — нетерпляче почулося знизу.

Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.

— Стіна, — пояснив Данило.

— Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, — озвався Вухо.

— Я б сказав — крізь стіну, — Данило висвітив мур променем. — Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…

Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.

Рука ковзнула далі. За нею — промені двох ліхтарів.

А це що таке?

— Дай сюди світла, — чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.

Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.

— Це що таке? — прогудів йому Богдан просто у вухо.

— Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.

— Звичайну квітку?

— Ні, ось це — троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…

— Ружа! — раптом почулося ззаду.

Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.

— Яка ружа? До чого тут ружа?

— Троянда — це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.

— До чого тут… — спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.

Тепер уже — навмисне.

— Троянда. Ружа. Ружич! — вигукнув він. — Михайло Ружич! Оце все — плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі — підказка.

Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.

Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.

Нічого.


Натиснув сильніше.

Теж нічого.

— Ану, дайте щось важке! — крикнув не повертаючись.

Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.

Є!

Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.



Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило — перший, а за ним — усі інші зробили крок уперед.

І опинилися за стіною.


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка