Андрій Кокотюха таємниця зміїної голови пригодницький детектив



Сторінка8/9
Дата конвертації08.03.2016
Розмір1.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ 28

У якому хоч і стоїть суцільна темрява, та все одно видно злу дію підземель і кам'яних стін
Перше, що відчули шукачі, — густий запах завмерлого повітря. Здавалося, його можна помацати, проте дихання не спирало. Льонька, а за ним — Богдан навіть закашлялися так, ніби вода чи шмат їжі потрапив не в те горло.

Щойно вихід відкрився, як усередину темного кам'яного мішка шаснув легенький, ледь відчутний протяг і загусле повітря перестало дерти в горлі. Дихати відразу стало легше, очі швидко звикли до масної темряви. А ліхтарики, які всі четверо чомусь машинально опустили, коли зайшли в сховок, знову дружно, в чотири промені, освітили це загадкове місце.

Наскільки хлопці змогли розгледіти, вони опинилися у звичайній кімнаті, не дуже великій, навіть швидше маленькій порівняно з уже баченими в замку. Під ногами стелився тонкий шар пилу щонайменше півторастолітньої давнини. Данило чомусь думав — пилюки тут буде більше. Та відразу знайшов цьому пояснення: «кімната страху» не мала ані килимів, ані шафи для одягу, словом — нічого такого, що накопичує пил у людському житлі.

Голі муровані стіни. Підлога, викладена шматками граніту. Жодного вікна, хоча напевне десь тут мусив бути хоч маленький отвір для вентиляції. Кімната мала стати такою собі невеличкою безпечною фортецею для господарів, і звідси можна вийти під землею на той бік замкової стіни. Та все одно напевне передбачалося, що князь чи його родина пробудуть тут якийсь час. Зовсім без вентиляції це приміщення лишати не можна. Такий майстер, як Михайло Ружич, це напевне знав.

— Ну, ось ми й прийшли, — нарешті вичавив із себе Вухо.

— Треба чимось двері підперти, — стрепенувся Льонька. — Чи стіну, чи як це називається… Словом, аби нас тут не закрило.

— Взагалі-то зсередини цю стіну, чи, як ти кажеш, ці двері теж можна відчинити, — зауважив Данило.

— І ти знаєш, як? — Льонька навів на нього промінь свого ліхтаря. — Слухай, є таке правило: лізеш кудись — не забудь подумати, як вилізеш.

— Він правий, — озвався Богдан. — Мацнемо щось не те, як у фільмах про Індіану Джонса… Тільки ми ж не в кіно, народ. Чудесного спасіння не буде…

Данило зробив кілька обережних кроків углиб кімнати. Ліхтарик висвітив дерев'яне ліжко в кутку. Просто каркас, лежак між двома спинками. Ані матраца, ані перини, ані ковдр, ані подушок. Далі з темряви вихопився міцно збитий дерев'яний стілець із високою спинкою, стіл біля стіни, трошки далі — невеличкий ослінчик.

— Хто сміливий — поставте туди, в прохід, стіл чи табуретку, — промовив він, і поки Льонька з Вухом квапливо волочили меблі, блокуючи рухому частину стіни, сказав уголос, проте швидше для себе, ніж до когось: — Не густо. Він тут точно довго бути не планував.

— Ти про князя? — спитав Богдан, обережно присідаючи на ліжко.

— Ага… Так, тимчасове пристанище. Пересидіти якийсь час. Коли справді є від кого ховатися, не варто відразу відкривати переслідувачам усі козирі.

— Тобто? — не зрозумів Вухо.

— Хід, яким ми сюди дійшли, веде не так уже й далеко. Лише виводить за межі замку, — пояснив Данько. — Якщо втікача шукають ретельно, можуть швидко помітити. А так пересидів, перечекав день. Тут, вважай, неприступна фортеця. Звісно, коли ніхто не знає, як сюди зайти.

Ось чому Козицький наказав усіх свідків знищити, тепер точно ясно.

— Може, ще поясниш, раз такий розумний, чого ми сюди прийшли? — подав голос із темряви Льонька. — Нібито діамант шукаємо. Поки що ним навіть і не пахне.

— Діаманти, до твого відома, взагалі не пахнуть, — зауважив Данило.

— Не знаю. Жодного ще не нюхав.

— Слухай, чого ти бурчиш? — не втерпів Богдан. — Що тобі не так?

Поки хлопці гарикалися, Вухо пройшов у дальній кут кімнати, зовсім порожній. Враз під ногою щось хруснуло і від цього звуку всі дружно здригнулися. Та й сам рудий не стримав зойку, навіть відскочив убік.

— Якого дідька! — гаркнув Гайдамака.

— Ні, це ти якого милого лаєшся оце зараз! — Богдан наставив на нього ліхтарик, мов світловий меч.

— Тихо! — тепер уже Данило підвищив голос. — Чого це ви завелися на рівному місці? Ще нема чого ділити, а вони вже…

— Отож бо й воно! — не збирався вступатися Льонька. — Лазимо з ранку під землею, як кроти! Прийшли бозна-куди! І це вони називають шукати діаманти!

Данило знов примружив очі, порахував до десяти.

— Андрію, чим ти там хруснув? — запитав уже спокійніше.

Вухо присвітив собі під ноги. Нахилився. Помацав на підлозі, спробував знахідку підняти, знову зойкнув. Тепер уже — від болю.

— Скло тут, зараза! Пальця врізав!

— Ай-ай-ай! — закривлявся Льонька. — Ваву хлопчик зробив!

— Ти сьогодні замовкнеш? — ось тепер Богдан Майстренко уже розізлився на Гайдамаку всерйоз.

— А якщо ні? То що?

— Замовкніть! Обоє! — вигукнув Данило, а потім, стишивши голос, повторив: — Замовкніть. Я й про таке читав. Це на всіх нас підземелля тисне. Взагалі — замкнений простір ще гірше може діяти на людей. Так що ви вважайте.

Потому підійшов до того місця, де стояв Вухо. Нахилився, присвітив. Щось блиснуло. Намацав пальцями, підняв обережно.

Рука тримала нерівний скалок. У ньому щось майнуло — чи хтось…

— Дзеркало, — зрозумів Данило. — Десь тут висіло на стіні. Впало й розбилося. Оно там далі уламків повно, я бачу.

Промінь справді висвітив далі по підлозі припалі порохом осколки люстра.

— Для чого воно тут? — здивувався Богдан.

— Для кого, — виправив Данило. — Жінки не можуть без дзеркала. Навіть у такі невеселі моменти, які доводиться переживати в оцих «кімнатах страху». Не знаю, щоправда, чи всі. Проте своїй княгині Козицький напевне припасував тут дзеркало до стіни.

— Точно! — підтвердив Вухо, ступивши тим часом ще далі, майже впритул до стіни. — Ось, гляньте, що знайшов!

Рудий тримав у руці старовинний підсвічник.

— Тут навіть згарок свічний лишився. У кого є сірники?

— Усе ясно, — сказав Данило. — Хто б тут не ховався, він дивився в дзеркало, присвічуючи собі свічками.

— А зі скарбом як, Лановий? — нагадав Льонька. — Про Зміїну Голову, про діамант, нічого не скажеш?

— Тільки те, що скарб десь тут. У цій кімнаті.

Розділ 29

У якому знаходять розбійницький скарб
— Чому? — тут же вирвалося в Льоньки. — Чому саме тут?

Богдан вигукнув майже одночасно з ним:

— Де?

— Цього ми поки що не знаємо. Але придумав Михайло Ружич геніально! Головне — просто, як усе геніальне! Дивіться, ми прийшли сюди за його підказкою. З печери Змія під землею, далі — під водою, нарешті — за стіною. Ніхто ж не заперечить, що Ружич перед смертю вказував путь саме до схованого діаманта?



— Ніби так, — відповів за всіх Бодя.

— Отже, ми розгадали майже всі загадки. Розгадки привели нас сюди, в «кімнату страху». Ружич сам будував цей сховок і цей таємний хід. Виходить, йому нічого не заважало пробратися сюди одного разу. Та заховати діамант в такому місці, де його точно ніхто не здогадається шукати! Просто під носом у Козицького! В таємній кімнаті, куди той не ходить без потреби! Ось чому ми тут!

— Нехай, — мовив Льонька після короткої паузи, переваривши почуте. — Хід із печери навмисне прорито до замку, аби можна було непомітно підібратися до іншого підземелля. Звідти — пряма дорога в це сховище. Згоден, хай. Далі що?

— Тобто? — не зрозумів Данило.

— Як звучать оті останні слова Ружича? За стіною, потім — за собою? Під землею — ясно. Під водою — хитро та зрозуміло. За стіною — осьдечки. Далі куди? За собою — це як? Отак?

Хлопець повернувся довкола власної осі.

— Чого крутишся? — здивувався Богдан.

— Шукаю за собою. Чи, може, за тобою треба? А може, кожен із нас гляне собі за спину? Коротше — не бачити нам скарбу, як тобі, рудий, своїх вух!

Почувши таке, Андрій Рудик на прізвисько Вухо навіть забув на мить про поранений палець.

— Ти, значить, отак? Ти нариваєшся тут? Тобі вже вуха не подобаються? Та я тебе зараз тут закрию, дурню! Замурую!

Вухо переклав ліхтар із правої руки в ліву. Стиснув правицю в кулак. Дарма, що тут темно, не час і не місце. Надто вже розізлив його нахабний хлопчачий ватажок.

Вухо зробив крок уперед. Льонька теж приготувався битися. Богдан не заважав — на його думку, Гайдамака з недавніх пір справді почав нариватися. Хай там, може, й діє отак погано замкнений простір, але совість теж треба мати.

Та Данило такого вже стерпіти не міг. Раз — і став між двома півнями, навіть руки розставив.

— Ану, тихо! Зовсім уже подуріли! По кутках обоє! Брек!

Раптом завмер. Навіть забув на мить, що відбувається. А тоді, наче знов повернувшись в реальність, спрямував промінь Льоньці просто в лице.

— Повтори!

— Що тобі повторити? — той аж позадкував, прикриваючись рукою від світла.

— Про вуха ти говорив…

— А… Не бачити нам скарбу, як йому — своїх вух…

Тепер Данило розвернувся всім корпусом до Вуха.

— Ти десь можеш свої вуха побачити?

— Чого ви всі вчепилися до моїх вух!

— Ти бачив колись свої вуха? — Данило зробив крок у бік рудого.

— А хоч би й бачив! — вишкірився той. — Нормальні вуха! Не те, що у деяких!

— ДЕ ти бачив свої вуха?

— У дзеркалі! Ти хіба там своїх не бачив?

— Бачив! — вигукнув Данило і тут уже почав поводитись зовсім дивно: застрибав по кімнаті, мов страус Футбол у хвилини найвищої радості. — Дзеркало! Точно, дзеркало!

— Яке дзеркало? — тепер уже Богдан приєднався.

— Будь-яке, де хто завгодно може побачити себе! Ми бачимо в дзеркалі себе, люди! Де захований діамант? Де його сказав шукати Ружич, коли втрапиш у цю кімнату? За со-бо-ю! Раз у дзеркалі можна побачити себе, то діамант схований за дзеркалом. Де воно могло тут висіти?

Хлопці відразу забули всі сварки та образи. Стали півколом навпроти стіни, біля якої валялося бите люстро. Спрямували на неї світло чотирьох ліхтарів. Постояли так якийсь час, кожен слухаючи лункі удари свого серця.

А тоді Данило Лановий наблизився до холодної мурованої стіни, розкидаючи на шляху ногою скалки. Прикинув на око, де могло висіти дзеркало. Уважніше придивився, ще присвітив — так ось же він, гвіздок, у стіну вмурований! З нього люстро й злетіло, хряснулось об гранітну підлогу.

Цікаво, яке ж воно було за розміром. Знову посвітив Данило під ноги. Уламки досить великі. Та все одно ось так, у темряві, не розбереш.

Добре, спробуємо інакше. Данило став до стіни впритул. Окреслив пальцем прямокутник, не великий і не маленький. Ну, скажімо, повісив дзеркало господар десь отак… Нерівні краєчки каменів стирчали зі стіни в середині уявного прямокутника. Провів Данило по них пучками пальців. Зачепив один, спробував смикнути другий, потермосив третій. Є!

Слабенько — але хитається, мов молочний зуб.

— Ножа хтось дайте! — сам здивувався Данило своєму голосу, несподівано хрипкому.

Знав — ножик є в Льоньчиному рюкзаку. Той не скидав наплічника, просто повернувся до Богдана спиною. А Бодя сам витяг ножа з бокової кишені, простягнув Вухові, той — Данилові.

На руків'ї кнопка фіксатора. Палець натиснув на неї. Клац — лезо вилетіло.

Данило підважив камінь. Розхитав краще. Трошки поморочився, вийняв. Камені, котрі поруч, піддалися легше. За третім разом ліхтарик висвітив досить акуратну прямокутну дірку в стіні.

Ось він, сховок Михайла Ружича!

Затамувавши подих, хлопець засунув туди руку, не боячись чомусь жодної пастки. Пальці намацали щось тверде. Потягнули до себе.

— Оп! — вирвалося в Данила.

Від хвилювання здригнулася рука. Мало не впустила знахідку.

Та все ж таки втримав її хлопець, стиснув у руці, котра враз стала вологою від поту.

— Є!


Всі відразу оточили Данила, штовхаючись та ледь на збивши його з ніг. Вухо присвітив, Лановий обережно розтиснув долоню.

На ній лежав невеличкий, схожий на неправильної форми яйце, гранований камінчик. Наче скляний, але не зі скла — це точно. В світлі ліхтарів тьмяно блиснув, наче підморгнув. Данило покрутив знахідку в руці, взяв за пласкі боки, повернув до себе. Якщо тримати так, то камінь справді нагадував приплюснуту зміїну голову. Лиш жала не вистачає.

Нічого не розумів Данило Лановий у діамантах. Та й жоден інший на цьому не розумівся.

Але зараз кожен готовий був зізнатися як один одному, так і собі, а заразом — усьому світові: нічого гарнішого в своєму житті ніхто з них ще не бачив.



Розділ 30

У якому наші герої потрапляють у засідку та розуміють, хто насправді хотів украсти діамант
Скільки часу вони отак стояли, навіть Данило зі своїм годинником не зміг би сказати. Ні тепер, ані потім. Та він перший труснув головою, мов проганяючи від себе чари, котрі випромінював у світлі ліхтариків діамант. Ну, чи йому здалося, що випромінював…

— Так, — відказав діловито. — Ми тут лишаємось?

— Ще чого! — вигукнув Льонька. — Давай назад бігом! Ото дівкам покажемо!

— Дівкам не дівкам, але одному з нас цей камінь, ох, як допоможе в житті, — Данило легенько тицьнув ліктем Богдана в бік. — Тоді не стоїмо, погнали. Хто понесе?

— По черзі! — вирвалося у Вуха. — І взагалі — куди ми оце щастя подінемо? В міліцію?

— У тебе міліція вдома, — зауважив Данило. — Ні, тут треба якийсь інший хід… Звісно, поставити твого батька до відома треба. Але я б уже дочекався і мого. Вони з Вороненком точно знають, як краще діяти. А про те, хто понесе… Справді, давайте по черзі. Так правильно буде, ми ж його разом знайшли.

Коли вийшли, Богдан із Льонькою заштовхнули старі меблі назад до «кімнати страху». Як повернути стіну в первісне положення, ніхто не знав. Данило хотів спочатку стукнути по малюнку троянди знову. Та вчасно зупинився: зараз на його місці зяяв досить вузький та глибокий отвір і з цим уже він вирішив розібратися пізніше. Все одно доведеться повертатися сюди. Лановий-старший це все точно мусить побачити.

Та й навіщо тепер зачиняти за собою двері. Таємницю розгадано, розбійницький скарб — ось, глибоко в кишені штанів.

З таємного підземелля назад у парк повернулися швидко. Шлях уже знайомий. Вибравшись на поверхню, замружились від яскравого сонця. Навіть думки ні в кого з чотирьох не виникало раніше: до сонця, виявляється, теж часом доводиться звикати. Тільки тепер подивився Данило на циферблат свого годинника. Нічого собі! Скоро полудень!

— Слухайте, ми ж там, у темряві, години чотири пробули! — повідомив він.

— Я-то думаю: чого це так їсти хочеться! — вигукнув Богдан. — Льонько, вивалюй свої сухарі!

Гайдамака витрусив наплічник на траву. Хлопці нарешті могли глянути один на одного — і дружно засміялися. Навіть стали тицяти пальцями один на одного.

— Диви, який!

— А ти думаєш — кращий?

— Такий самий, глянь!

Видовище справді кумедне. Всі брудні, замурзані, навіть місцями трошки подерті, зате щасливі — далі нікуди. Сполоснули руки водою з пляшок, схрумали по сухарю, запили. Нічого смачнішого в житті не їли, так кожен міг поклястися. Тоді Льонька знову підхопив рюкзак, Данило, як було домовлено, передав знахідку наступному, Богданові. І четвірка рушила далі — знову під землю.

До урочища підземеллям поверталися теж швидше, ніж кількома годинами раніше. Так само не відволікали себе непотрібними розмовами. Рухалися злагоджено та впевнено. Діставшись назад до печери Змія, зупинилися на кілька хвилин у знайомій печерній залі. Перевели подих. Богдан передав діамант Вухові, як естафету.

Вперед і вгору. Тепер уже зовсім близько.

Першим до струмка в урочище вибрався з-під землі Льонька. Став, знову примружився, відразу обтрусився. Хоча все одно митися-пратися доведеться. За ним випхався Вухо, далі — Богдан, останній — Данило. Підземелля він залишав, наче капітан — свій корабель.

Щойно вибрався, навіть на сонці не освоївся, як відразу почув десь поряд голосне та задоволене:

— Чотири! Все! Комплект!

Данило глянув перед собою. Закліпав. Очам не повірив.

Просто біля наметів стояла, склавши руки на грудях, чорноволоса пані Крук у незмінному зеленому брючному костюмі. Спину тримала рівно, вигляд переможний. А ззаду, з пагорба, вже стрибнув, точніше — ковзнув, кремезний Карлик. Мить — і загородив собою вхід до печери. Навіть різко відштовхнув Вуха, котрий вгледів засідку раніше та відчайдушно рвонув назад у підземелля.

— Куди! Розігнався! Прибігли вже, ясно вам? — рявкнув лисий.

А пані Крук, вклавши в свої слова якомога більше отрути, промовила:

— Здрастуйте, хлоп'ята! З поверненням вас, діти підземелля!

Хлопці мовчали. Хтось не знав, що сказати. Хтось — не бачив у цьому потреби. Просто перемістилися один до одного ближче і тепер стояли колом. Спина до спини.

— Чого мовчимо? — проказала пані Крук. З її обличчя не сходила ядуча й переможна посмішка. — Ви ж напевне хочете щось запитати? Наприклад, як ми, ваші старші товариші, тут опинилися? Тому й опинилися, між іншим, що старші. Значить, розумніші.

— Не факт! — вирвалося в Богдана.

— О! — вигукнула чорнявка, її брови скочили вгору. — Перший німий заговорив! Тобі б, злодюжці, взагалі краще помовчати. Бо це ж твоя доля вирішується просто зараз. А тобі, — пані Крук перевела погляд на Данила, — соромно повинно бути.

Тепер Данило не стримався.

— Чому це? За що?

— Брехун. Батько — поважний чоловік, відома в певних колах людина. Ти ж узяв та нахабно збрехав нам. Та хай би нам — ти міліціонеру збрехав! Владі! Покривав злодія, хай і малолітнього.

— Це ви — злодії! — огризнувся хлопець.

— Ми? — пані Крук для переконливості ткнула себе пальцем у груди. — Я? Що я в кого потягнула? А мій колега — кого обікрав? Це ви лазите, де не треба й не можна! Це ви підслуховуєте чужі розмови та вивідуєте чужі таємниці! Думаєте, директор музею, ця божа корівка, не посміявся з вас? Ще одні шукачі скарбів! Так він сказав! Проте коли я почула від нього про гурт якихось дітей та страуса, не сприйняла це за анекдот. Наметове містечко вирішили вони поставити. В урочищі. Біля печери Змія. Просто так, аби дослідити поведінку африканської пташки. Кого ви хотіли обдурити, діти? Шмаркачі! — тепер пані Крук уже не посміхалася, говорила, мов плювалася отрутою: — Трошки пізно я склала рівняння. Тільки не аж так запізнилася. Гріли чай вранці на вогнищі? Гріли, гріли. Коли ми знайшли ваш табір, нікого не було. Та попіл був ще теплий. Мій колега, дядечко Карлович, дуже добре на таких речах знається. Він і визначив за теплотою попелу: не пізніш, як годину тому пішли в печеру. І раз вас так довго нема, значить, ви розумніші, ніж ми припускали. Хоча, — чорнявка зробила красномовну паузу, — син Ланового все ж таки не мав бути аж таким дурним. Лишалося чекати, поки ви повернетесь. І чим довше вас не було, тим більше ми переконувалися: ви таки натрапили на потрібний слід. Давайте!

Пані Крук простягнула руку розкритою долонею догори.

— Що давати? — обережно спитав Данило.

— Не розчаровуй мене, син Ланового! Я тільки-но назвала тебе розумнішим за це кодло!

— Ми — не кодло! — процідив Льонька.

— Краще б вам усім далі помовчати! Вимкни дурника, Данило Лановий, це тобі не пасує. Діамант сюди!

При цих словах пані Крук нетерпляче поманила простягнутою рукою, як це роблять у кіно.

— У нас нема діаманта.

— Знову брешеш, шмаркачу! Туди глянь!

Вона кивнула головою в бік Карлика.

Спочатку Данило, потім — інші повернули голови.

І тоді стало справді страшно.

Бо лисий здоровань стискав у зігнутій в лікті правиці пістолет. Дуло націлене просто на хлопчачий гурт.

— Думаєте, він не стрілятиме, бо ви діти? Якщо ви так думаєте — ви справді діти! Читали ж про Зміїну Голову, напевне читали. Знаєте, що в ті часи можна було за цей діамант купити… Так він і тепер цінний! Причому — чи не вдвічі більше! Він дає такі можливості, що проти них один постріл в одного впертого шмаркача коштує менше ялинкової шишки! Не доводьте до гріха! Діамант сюди, я сказала!

Пані Крук розпашіла й тяжко дихала. Всім своїм виглядом показувала: нічого вже її не зупинить.

— Чим же ви кращі за злодіїв? — промовив Данило обережно. — Припустімо, в нас є діамант. Та ми якраз збиралися нести його в музей. А там директор уже знає, як далі діяти. Ви ж хочете забрати собі скарб, який вам не належить!

— Багато ти знаєш, Даниле Лановий! Але не все на світі! — пані Крук ступила вперед, розпрямила плечі та спину, гордо піднесла голову: — Це ви вкрали! І директор ваш, Жора, вкраде! Ця річ належить не йому, не вам, жодній державі! Це — мій діамант! Моя спадщина! Я єдиний нащадок князя Козицького! Тільки я маю право на Зміїну Голову!

Розділ 31

У якому страус Футбол не любить, коли його друзів смикають за вуха
Сказати, що це був шок — нічого не сказати.

Ось тепер навіть у Данила зовсім відібрало мову. Вже й пістолет у Карликовій руці не так лякав. Чорнокоса пані Крук, насолодившись ефектом, продовжила.

— Мій рід походить від молодшої доньки власника цього замку. Так що, за великим рахунком, діамант допоможе мені не лише отримати його назад, у свою власність. Зміїна Голова насправді коштує стільки, що я можу мати всю землю довкола нього. Навіть оцей ліс, оце урочище, цю печеру. Думаєте, це важко зробити? Запитай у свого тата, Даниле Лановий. Він знає, як такі справи вирішуються, коли маєш у столиці купу впливових друзів. Щойно я завершу свої справи, сюди, на мою територію та в мій замок, без мого дозволу жодна жива душа не зайде!

— Навіть отака? — раптом запитав Данило.

Пані Крук ще нічого не зрозуміла. А хлопець, мов би вивільнившись з-під гіпнозу, показав рукою кудись за спину чорнявки.

Та повернула голову. І разом із усіма побачила цибатого страуса, який неквапом, поважно, навіть якось по-хазяйському виходив з-за дерев на галявину. Просто до наметового містечка. Зупинився, клацнув дзьобом, побачивши знайомих, ще й підстрибнув замість вітання.

— О, здрасьтє! — вигукнула пані Крук, тоді роздратовано плюнула. — Тьфу на вас із вашим страусом! Щось давно його тут не було. Чого сюди забрів?

Футбол тупцяв на місці, доброзичливо позираючи на компанію, що зібралася в урочищі.

— Це, між іншим, ідея! — пані Крук уважніше придивилася до страуса, тоді рвучко повернулася до гурту. — Карлику, а правда! Заведу тут собі зоопарк! Приватний! Ні в кого в резиденції не буде ані страусів, ані кенгуру, ані мавп із крокодилами! А у мене — будуть! Я сюди ще левів завезу! Випускатиму за паркан, якщо мені хтось із місцевих набридне! О, тоді точно боятися будуть! Значить — поважатимуть! Так, ну все, — до чорнявки повернулася діловитість. — Договір такий, діти мої. Ви віддаєте мені діамант. Я забуваю про існування вашого друга Богдана. Ми взагалі не бачили одне одного. Ніхто нікого ні в чому не звинувачує. Живіть тут, бавте свого страуса. Діліться враженнями про підземну мандрівку. Мабуть, усе це було цікаво. У вашому віці все мусить бути цікаво, хіба не так? Інакше у вас будуть великі неприємності. При тому, що діамант ми у вас усе одно заберемо. В кіно та книжках дають час на роздуми. Ми живемо в реальному світі. Тому час на роздуми у вас, я вважаю, був. І весь вийшов. Готові?

Перезирнулися хлопці.

Глянув Данило на страуса. От кому зараз добре — жодних рішень не приймати. Потому перевів погляд на пані Крук.

— Згода.


— Яка згода? — чорнявка хоч і лякала хлопців, та вже ж не була готова до такого швидкого складання зброї.

— Повна згода. Богдан — мій друг. Зрозуміло, ви все це якось підстроїли. Через вікно забралися до нашої кімнати та підсунули телефон. Найпростіше рішення. Та все одно вам удалося. Я не хочу для нього проблем. Забирайте камінь.

— Здурів! — вигукнув Майстренко, навіть смикнув Данька за рукав. — Придурок, ми не здаємося! Вони нам нічого не зроблять! Я викручуся, вперше хіба!

— Бодя, думай трошки наперед. Як у шахах, Данило тримався на диво спокійно, навіть приречено, так поводить себе той, хто програв партію. — Нікому, крім тебе, нічого не загрожує. Про діамант ми могли нічого не знати. Хай краще спробують тепер щось комусь довести по закону. Ми виходимо з гри.

— Ти виходиш! — гаркнув Богдан. — Не треба мною прикриватися, почув? Хай ризикнуть здоров'ям!

— Поки здоров'ям ризикуємо ми, чуваче, — Данило зробив крок уперед, відходячи від гурту, показав Карликові рукою на Андрія Рудика. — Камінь у нього. Забирайте.

Такої нахабної зради хлопці від свого командира не чекали. Льонька з Богданом тут-таки перестроїлись і стали так, аби Вухо опинився між ними.

— Рудий, віддай камінь! Краще буде всім! — закликав Данило.

— Хай спробують забрати, гади! — вигукнув замість нього Льонька. — А з тобою, цапе драний, ми ще поговоримо! Потім!

— Не сваріться, хлопчики, — з удаваною лагідністю мовила пані Крук. — Слухайтеся розумних. Данилко розумніший за вас, правда. Віддай діаманти, руденький, віддай…

— Ніколи не прощу! — крикнув Вухо. — Ніколи! Ти, розумник! У тебе було троє друзів — стало троє ворогів!

Данило відійшов від них ще на два кроки.

— Знаєте, як з ним треба? — він говорив зараз не до чорнявки, а до Карлика. — Он які вуха відростив. Хапайте просто за них і тягніть! Ще вмовляти його… з такими вухами…

Карлик не стримався — реготнув.

— А справді! Давно в мене руки сверблять ці вуха відкрутити! Самі ж просяться! Ану, йди сюди, вуханю!

Лисий Карлик переклав свій пістолет у ліву руку і наблизився до хлопців упритул.

Без особливого напруження здолав опір, загріб п'ятірнею найближче до нього ліве Андрієве вухо і смикнув за нього з усієї люті, ще й добряче покрутив.

— Ай-ай! — не стримався хлопець — заверещав від різкого болю.

Та навіть якби він мовчки стерпів — усе одно на очах у Футбола ніхто не міг безкарно хапати, смикати й крутити вуха його нового друга.

Данило знав, що далі станеться, та ледве встиг відскочити, даючи дорогу страусові. Той рвонув зі свого місця, наче гоночна машина на старті. Трьома сильними стрибками знищив відстань між собою та Карликом. Ще в русі замахнувся головою та з силою опустив міцний дзьоб просто в центр лисої голови кривдника.

Такої стрімкої атаки голомозий явно не чекав. Пустив вухо, розвернувся. Хоч у очах потемніло від різкого болю — все одно замахнувся рукою, в якій стискав пістолет. Дарма він це зробив: Футбол знову клюнув дзьобом, влучно вціливши в кисть. Пальці розтиснулися, пістолет упав на землю.

— Тікай! — закричав Данило на всю силу легенів, аж закашлявся від цього.

Карлик послухався, повернувся й почав на свою біду тікати. Футбол машини переганяв — що йому лиходій на лісовій стежці?? Один стрибок, підскок, міцна страусова нога майнула в повітрі. Удар по Карликових сідницях вийшов не менш точний, ніж якби це був футбольний м'яч. Не втримав міцного копняка лисий здоровань — упав, покотився стежкою, заволав щось незрозуміле. А Футбол ще додав, і ще, аби не свербіли більше руки хапати його нового друга за такі чудесні вуха.

Тим часом пані Крук швидко оговталася. Зрозуміла — надійний помічник надовго, якщо не назавжди, вибув із гри. А просто на неї насуваються четверо не на жарт розлючених хлопчаків. Отже, треба терміново шукати вихід.

— Спокійно, спокійно, діти, — почала вона, виставивши перед собою руки та задкуючи. — Ми ще можемо домовитися!

— А ось дульки, як у нас кажуть! — почулося раптом за спиною.

Озирнулася пані Крук — і побачила те, що хлопці помітили на мить раніше. З-за дерев їй навперейми виступив батько близнюків, у кітелі з погонами та з пістолетом. Щоправда, не в руці, а в кобурі. Та долоня багатозначно по ній попліскувала. Трошки позаду йшли директор музею Сокирко, якого тут усі називали Жорою, Галка з Варварою. А останнім, за спинами в усіх, бадьоро, як для тяжкохворого, виступав дід Гайдамака.

— Діду! — вирвалося в Льоньки. — Оп-па! А ти вже здоровий?

— Цей дід, онучку, ще вашої старості дочекається! — старий звичним жестом націлив вказівного пальця в небо. — Наука вам усім заодно, як важливо вчасно захворіти. Добре, то потім. Поки що заберіть птаха, бо відіб'є злодюзі всю задницю — нічим у суді на лавку буде сідати.

Пані Крук настільки розгубилася від такого швидкого перебігу подій, що без опору дозволила Рудику взяти себе під лікоть.

— Ну, тим часом отак, — сказав міліціонер. — Зараз у мене, бачте, свої справи з'явилися. Але поговоримо обов'язково, дивіться мені!

Данило простяг Вухові руку.

— Ти вже вибач, братику. За вуха… Іншої думки, як нас усіх врятувати, просто в голову не стукнуло.

— Та живи вже, — рудий потиснув простягнуту правицю. — Але все одно — теж якось поговоримо…


1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка