Андрій Кокотюха Зоопарк, або Діти до 16



Сторінка2/9
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

МИ ВЧИМОСЯ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ
20.05.1985 (ранок)

Ранкову зарядку в школах придумали, мабуть, дебіли. Не ту нормальну людську гімнастику, яку найбільш просунуті роблять щоранку або хоча б через раз. Гиря, гантелі, турничск, пробіжка — це я ще можу зрозуміти. Колись, як ще я був малий, мій старий намагався бігати підтюпцем довкола нашого будинку і чомусь йому приспічило брати з собою сина, тобто, мене. Літо, канікули, а він уранці стягає з мене ковдру і кричить: «Ой, товарищ, больше жизни!» Таке життя, правда, не довго тривало. На третій раз він уже не будив мене, а на шостий сам вирішив забити на пробіжку. Толку ніякого, краще поспати зайвих півгодини. До інфаркту, каже, мені ще далеко. В тих, каже, хто погано спить, швидше мотор глухне. Коротше, нормальна ранкова зарядка — не те дрочилово, яким нас у школі змушували щоранку перед уроками займатися. Уроки починалися о восьмій тридцять. Значить, усі повинні прийти о восьмій, аби перед початком уроків зробити так звану зарядку. Коли всією школою, на плацу, коли індивідуально, в кожному класі. Директор сам ходив перевіряв, чи робиться зарядка. Тим, хто запізниться, могли записати в щоденник зауваження, але частіше робили так: залишали після уроків, усіх, незалежно від того, з якого ти класу, першого чи десятого, заводили до спортзалу, і там уся компанія робила зарядку індивідуально, для директора і фізрука. Така ось дурня: ніхто ж її нормально не робив. Руки вгору, руки вниз, ноги ширше, повороти вліво-вправо, десять присідань, і зовсім уже довбойобство — крутити головою, Тепер, кажуть, у школах цього нема, а раніше — ви що, прогуляти зарядку! Краще відразу розстріл. За кілька спізнень на ранкову гімнастику могли записати в кінці тижня зауваження в щоденник: «Поведінка незадовільна». Хто це придумав, не знаю. Тільки нашій трійці для повного щастя не вистачало ще після уроків зарядку робити. Тому ми із Зайцем намагалися прибігти вчасно. Свині простіше: мамка на роботу раніше приходила, сина з собою брала, він постійно в її каптьорці тусувався, ніколи на зарядку не запізнювався.  



Від Свині ми й почули новину: — Історії не буде. У той день історія стояла першим уроком. — Хто тобі сказав? — Яка різниця? Знаю, — Свиня любив напустити на себе таємничий вигляд і показувати, що завжди знає більше, аніж будь-хто з нас. Навіть якщо знання не приносили жодної користі. — І що ж буде? — Зайця справді мало цікавило, чим замінять історію, до якої він, як і до інших предметів, ставився пофігістично. Він часто запитував просто так, аби не мовчати. — Повна херня. В армію нас будуть відбирати. — Яку ще, на хер, армію! — іноді я зовсім не розумів дивних жартів Свині. — У радянську! Приїхали з Чернігова, з військомату. Подивляться, як у нас із військовою підготовкою. Будуть дивитися, кого в морську піхоту, а кого — відразу в стройбат. Анекдот про стройбат знаєте? Це старий анекдот, про те, що в будівельних батальйонах служать такі супермени — їм навіть зброю не видають, вони лопатами воюють. — У нас, блін, ще нема воєнки![18] — Правильно. Тому восьмі класи й збирають. Бо вона по-любому буде з осені. Хоч у бурсі, хоч де. Воєнрук матушці моїй поскаржився, валідолу в неї просив. Його ж не попередили, ось де прикол. Це Свиня говорив нам на ходу. Вже біля самих дверей класу наш гурт протаранив Арутюнов з криком: «Звірі, людей пропустіть!» Ми забігли після нього, останніми, нарвалися на стурбований погляд Чекіста, який завжди був присутнім на зарядці. Коли ми покидали портфелі й вишикувалися кожен біля свого місця, класний прокашлявся і оголосив: — Значить, так: сьогодні зарядки не буде. Зараз приводьте себе в порядок і всі збирайтеся в спортзалі. Дівчата — теж, — для чогось наголосив він. — Нас там розстріляють? — це «хорошист» Любченко. — Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, — у відповіді я не відчув навіть натяку на жарт. — 3 вами проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже можуть, а ось Батьківщину захищати — тут вас немає. Більшість голів, і моя в тому числі, мимоволі повернулися в бік Стародуба, який спокійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натякав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ комуністичної моралі,[19] настає кримінальна відповідальність. — Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно. — Ми будемо кращі, Анатолію Федоровичу! — запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зайвий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілкувалися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням насправді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим. — Ну, подивимось, — Чекіст, крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив — навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу. Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув; — Почули всі? Підірвалися — і в спортзал! Шо не ясно, Порося? Тихий вирішив — краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки забув про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простенький наручний годинник, подарований старим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслідували мене на рівному місці. Те, що прощалося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ніде й ніколи на території нашої коли. Стрілки годинника. показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм. Миттю витягнувши з портфеля зошит у клітинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. (Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практично всі: зайняти вчительський сортир. Не дивлячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі поважають себе, ніколи не сяде какати на перервах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учителів на окрему ізольовану кабінку. Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпингалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани. Нічого собі підперло — навіть пнутися особливо не треба було! Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив: — Зайнято. — То й що? Поруч вільно! Я впізнав голоси історика і воєнрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався. Історика називали Сен-Сімон.[20] Досі поняття не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такою, вартого нашої уваги. Просто його портрет був намальований в підручнику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявився в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли наректи Вороною — профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім’ям історичного персонажу з підручника було прикольніше. Голос воєнрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчителів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не можна говорити, бо те, що радянські війська стояли в Африці — військова і державна таємниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то назрівав усіх неграми. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорнохуй» акуратно писалися на стінках чоловічих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Воєнрук знав обидві свої' клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову. Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили воєнрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили — знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє — мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового навчального року. З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був найменш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хіба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вимагав, аби учень сказав, де вбиральня для вчителів, а де — для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в неналежному місці, відразу тягнув «негра» до директора, і «негр» так чи інакше мусив визнавати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невдахи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан. Та зараз мені було не до пригод. Я принишк на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально. — Чому саме на моєму уроці? — Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, — голос Африканця супроводжувало дзюрчання. — Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився. — У мене — підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки… — Ой, я вас умоляю! — Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. — Хто хоче знати — буде знати. Хто не хоче — тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш — заставлять. — Розумієте, я готувався. У мене нова методика… — Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комісію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, — вода припинила литися, видно, воєнрук закрутив кран. — Оце все довкола нас, уся ця політика — це історія. Дивіться — посилаємо в Афганістан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово — але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію відслужив. Які війська? Зв'язок? — Звідки ви знаєте? — Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись… Нічого, що на «ти»? — Нічого. — Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор… — Я взагалі-то єфрейтор… — О, воно й видно. Краще мати доньку-проститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо вже починати скоро, — мій годинник показував восьму двадцять п'ять. — Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит — Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю… про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний — пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами. Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З того, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук — покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським. Швиденько підтершись, я підтягнув штани — і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст. Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши: — Смир-рно! — і коли стало тихо, гаркнув своїм басом: — Смотрите на него! Явление в лаптях! Гайдар в шестнадцать лет полком командовал, и гляньте сейчас на этого Гайдара! Фамилия! — Макогон! — видав я, намагаючись триматися струнко і все ще важко дихаючи. — Да вижу, что Макогон! Не Макогон, а учащийся Макогон. Еще раз — фамилия! — Учащийся Макогон! — дихання пороху приходило в норму. — Стань в строй, учащийся Макогон, и застегни ширинку! Будущий защитник Родины! I правда, калитку я забув застебнути. Цього, можливо, ніхто й не побачив би, навіть я міг отак цілий день ходити, ось тільки звідти визирав клапоть блакитної сорочки, неакуратно заправленої мною в штани на бігу. Під регіт сотні восьмикласників і восьмикласниць я швиденько зайняв своє місце, тут же отримавши запотиличника від Рудика. Справа в тому, що ми з ним — практично одного зросту. Тому в шерензі нам випадало стояти поруч. Із усього Зоопарку я виявився найвищим — метр шістдесят п'ять. Час від часу Арутюнов любив запитати: «Макака, який у тебе зріст? — і коли я казав, наперед знаючи, що почую на це, Арутюнов виголошував: — Хороша палиця гімно мішати!» Хоча сам стояв у строю другим, поступаючись у зрості лише нашому Пашці Жилі. Жила попри зріст, підходящий для юнацької баскетбольної збірної, до спорту ставився байдуже. Хоча коли ми грали на фізкультурі в баскетбол, м’ячі закидав старанно, наче так і треба. Тут іще треба додати: хоч я вищий за Зайця на півголови, а за Свиню — на цілу голову, з усієї нашої компанії я був наймолодшим. Литовченко народився в березні, Тихий — у липні. Свої дні народження ми ніколи не відзначали. А батьки не особливо поспішали нас вітати, хіба матушка Свині за звичкою, що лишилася з дитинства, водила його в цей день до кафе їсти морозиво. Нарешті смішки вляглися, і воєнрук заговорив: — Значит, так, товарищи учащиеся. Кто-то из вас останется в девятом классе, кто-то пойдет учиться в другое место. В любом случае такой предмет, как начальная военная подготовка, начнется для каждого со следующего учебного года. Вы все здесь комсомольцы — (тут він або брехав, або помилявся — до комсомолу вступили далеко не всі, візьміть хоча б того ж Стародуба), — среди вас даже наверняка есть будущие коммунисты. Потому все мы любим нашу родину и должны быть готовы в любой момент встать, как говорится, на ее защиту. Мы решили познакомить вас с тем, что называется азами начальной военной подготовки. Занятие с вами проведет сотрудник областного военного комиссариата подполковник Штрафунов. Він ступив крок назад, підполковник вийшов наперед. Директор і наш Чекіст стали збоку і трішки далі від військових. Окрім Африканця і обласного майора їх було ще троє. Одного з них я, здається, впізнав — наш районний воєнком. Придивившись, я зробив ще одне відкриття — там не всі офіцери. Я не розбирався в погонах, але точно знав: наймолодший чувак у кителі й кашкеті — звичайний солдат чи сержант у парадній формі. Тим часом обласний полковник так само штовхнув коротку промову: — Товарищи будущие призывники! Совсем недавно вся страна отпраздновала знаменательную и важную для всего нашего народа дату — сорокалетие великой победы над немецко-фашистскими захватчиками. Ценой больших потерь добыла эту победу наша армия, — він кахикнув. — И до сих пор служба в рядах вооруженных сил является почетной обязанностью каждого советского человека. Это касается в первую очередь мальчиков. Хотя вы уже не мальчики, вы — призывники, каждый из вас получил уже приписное свидетельство. Я знаю, мне довел ваш военный комиссар, что среди вас есть такие, кто после школы собирается поступать в военное училище. И таких ребят мы особо приветствуем, будем уделять им особое внимание. А остальным советую брать с них положительный пример. Чем больше в армии грамотных советских офицеров, тем слабее армия империалистического противника, развертывающего античеловечную программу «звездных войн». Теперь, чтобы вы узнали, что собой представляет начальная военная подготовка, с вами позанимается военнослужащий второго года службы, отличник боевой и политической подготовки, кандидат в члены коммунистической партии Советского Союза старший сержант Билык Эдуард. Тут я зловив себе на дивній думці: після промови нашого Африканця; а особливо після виступу обласного підполковника Штрафунова чомусь хочеться поплескати в долоні. Усе відбувалося наче на мітингу з нагоди якого-небудь Першого Травня чи Великого Жовтня. Чи як на з'їзді, їх постійно по телеку показували, і мій старий, коли п'яний, дивився на екран і матюкався. Трибуни ще не вистачає. Коли Брежнєв, Андропов і Черненко по черзі помирали, нас усіх заганяли в актовий зал і щось подібне вкручували: ми типу вистоїмо, ми переможемо, сталося горе, але наші завоювання нікому не віддамо… Це в нас Чекіст старався, міг таку промову загадючити — стій, не падай… Старший сержант Білик тим часом обходився без промов. Він, гучно ляскаючи підошвами по підлозі, пройшов стройовим кроком точно в центр білого кола, намальованого на підлозі, зупинився, приставивши ногу до ноги, і крикнув: — Здравствуйте, товарищи учащиеся! — Здра-стуй-те! — відповів йому хор роздрібнених голосів. — Сразу же первое замечание — на приветствие надо отвечать четко и одновременно: «Здравия желаем, товарищ старший сержант!» Чтобы вы не путались сейчас в званиях, я упрощу задачу: отвечайте на приветствие: «Здравия желаем, товарищ командир!» Итак, ребята, внимание… Здравствуйте, товарищи учащиеся! — Здра… жла… тва… щ… ком… дир! — від дружного рику залом пішла луна. Майже така, як від баскетбольного м'яча; коли лупиш ним об підлогу. — Уже лучше. Еще раз: здравствуйте, товарищи учащиеся! — Здра… жла… тва… щ… ком… дир! — Хорошо, — старший сержант Білик Едуард наче приклеївся до центру кола, стояв струнко, як стійкий олов'яний солдатик, лише ротяра у нього розкривався. — Главное в армии, ребята, это дисциплина. А воспитывается она только благодаря регулярному занятию строевой подготовкой и выполнению различного рода строевых упражнений. Первая команда, которую мы научимся выполнять, — команда «равняйсь». При подаче команды «равняйсь» каждый из вас поворачивает голову направо, а строй строит так, чтобы каждый, кто находится в строю, видел грудь четвертого человека. Поэтому плечи надо расправить, грудь выровнять, живот убрать. После команды «равняйсь» подается команда «смирно». Вы должны повернуть голову прямо и смотреть перед собой, плечи расправлены, руки опущены вниз, по швам, и прижаты к бедрам. Показываю. Старший сержант Білик скомандував «рівняйсь» і «струнко» сам собі разів два чи три, зараз я вже не згадаю. Коли ми, на його думку, все зрозуміли, старший сержант почав командувати нам, і ми разів з десять підрівнялись, стали «струнко», вивчивши по ходу ще одну важливу команду — «отставить»! Далі старший сержант Білик навчив нас команді «вольно», після чого ввійшов у смак: — Внимание, ребята! Р-равняйсь! Отставить, плохо! Р-равняйсь! Смир-рна! Вольно! Р-равняйсь! Смир-рр-ра! Вольно! И еще раз — р-равняйсь! Отставить! Р-равняйсь! Смир-рно! Вольно! Так, уже лучше. Після цього наставник показав, як виконуються команди «направо», «налєво» і «кругом». Трохи покрутившись перед нами на всі боки і довкола себе, старший сержант прочитав невеличку лекцію про те, що коли називають твоє прізвище, треба казати «я», а коли щось наказують, слід відповідати «єсть», і вже тоді чітко виконувати наказ. Далі він звелів усім розрахуватися на «перший-другий», тоді наказав: — Первые номера — шаг вперед шагом — марш! Я виявився першим, Рудик, котрий стояв поруч, — другим. Я зробив крок уперед і завмер, чекаючи наступної команди. — Первые номера — кру-угом! Повернувся я правильно, через ліве плече, тільки дуже вже рвонув, не втримав рівновагу і мало не впав. Та на мене чомусь ніхто не звернув увагу. Завмерши на місці, я зустрівся очима з Рудиком. Він дивився байдуже. — А сейчас первые номера будут отдавать команды вторым, а вторые выполнять команды «равняйсь», «смирно», «вольно» и повороты. Потом первые номера меняются со вторыми — вторые командуют, первые выполняют. Приступайте. Тепер Рудик дивився на мене, трішки схиливши голову вбік. Вперше за весь час, що я знаю Вову, я помітив у його очах вираз, подібний до цікавості. І цікавився він мною, Макакою із Зоопарку. Поруч уже почалися команди. Я ковтнув слину, що набігла до рота, тоді вичавив із себе: — Равняйсь… — Чіткіше командуй, Гайдар недороблений, — не промовив — виплюнув крізь зуби Рудик. — Не жуй соплі, козел! — Равняйсь! — тепер уже я наказував голосніше, здалося навіть, що в мене — справжній командирський голос. — Отставить! Равняйсь! Смирно! Напра-во! Нале-во! Круугом! Кругом! Нале-во! Напра-во! Вольно! Равняйсь! Я віддавав накази Вовці Рудику і, сам не розуміючи чому, страшенно кайфував від цього. Староста мовчки крутився на місті. Мене зовсім не цікавило, що там зараз у нього в голові й чи почне він потім, на перерві, влаштовувати стройову підготовку мені персонально. Чомусь відразу напрошувалася відповідь — не почне. Ця гра проходила не за його правилами. — Отставить! — поламав мені кайф старший сержант Білик. — Теперь вторые номера меняются с первыми. Рудик віддавав мені накази без жодного ентузіазму, що давало привід підтвердити здогад: моє командування старостою минеться без жодних наслідків. Урок — він і є урок. Несподівано я відкрив для себе ще одну істину, яка остаточно заспокоїла: адже Рудик змирився з необхідністю щодня знаходитися в одному класному приміщенні зі мною, Зайцем і Свинею, може, ще з кимось. Наближається не просто кінець чергового навчального року — дуже скоро ані він, ані хто інший з тих, кого ми дратуємо однією своєю присутністю, вже не побачить нас. Хіба що на випускних іспитах, але там нема коли звертати увагу на Зоопарк. Саме тому Рудик та інші стали не лише байдужими до нашої присутності, але й несподівано терпимими. Цей здогад я й досі тримаю в пам'яті. Бо це була перша справді доросла думка, яка стукнула в голову чотирнадцятилітнього пацана. Наші військові вправи закінчилися чітко за п'ять хвилин до дзвоника. Старший сержант Білик оголосив: — Вижу, вы сегодня немножко чему-то научились. Остальное освоите на уроках начальной военной подготовки. И, конечно, во время службы в вооруженных силах. Девочкам это тоже обязательно пригодится в жизни. Потому, что в жизни пригождаются любые полученные знания. — Спасибо, товарищ старший сержант, — знову виступив на перший план обласний підполковник. — Мы еще сегодня поприсутствуем на уроке физкультуры, так что не прощаемся. Тут нарешті озвався дзвоник, гості вийшли першими, далі посунули всі інші, збившись у зовсім не по-військовому організовану купу. Я потягнувся за натовпом до виходу, приходячи до чергового, але цього разу — очевидного висновку. У нас наступний урок — фізра. Ці гості збираються за якимось хером прийти на урок саме до нас. Нічого доброго від таких відвідин чекати не доводилося. Буквально за годину стало ясно: в своїх підозрах я виявився правий. Аби не їхня присутність, Стародуб і Рудик не завелися б між собою.

МИ ГРАЄМО В БАСКЕТБОЛ
20.05.1985 (ранок)


Дивно, мабуть, таке чути від пацана, але фізкультуру я так само не любив, як математику, мову з її вправами, хімію з її табличкою Менделєєва чи біологію з її тичинками і пестиками. Не в тому справа, що я чогось там не вмів робити. Стрибав, скільки треба і через що треба, по канату долазив до середини, іноді — трішки вище, підтягувався разів шість. Правда, підйом переворотом не робив, тут є свої спеціалісти. Проблема в спортивних трусах. Не скажу точно, коли від нас почали вимагати носити на фізру спортивні труси. А я такий, що не можу штани при людях на пляжі зняти, тому й плавати не навчився. Взагалі я не можу, коли я без штанів, і на мене всі дивляться. Спортивні на мені труси чи сімейні, в квіточку-горошок-смужку, все одно — наче голий стоїш. Ясно, нікому я цього не поясню. Та й не хочу особливо. Мені купили спортивні труси, червоні, із синіми смужками. Під них усі вдягали плавки, а звідки в мене плавки, коли я ніде на пляжах не буваю? Про плавки я, звичайно, старим не сказав. Але спортивні труси одягти на фізкультуру був змушений. Ми саме в довжину з місця стрибали, я впав на жопу, ноги розчепіривши, і блиснув яйцями. Далі, думаю, можна не пояснювати. З того часу почав уперто одягати звичайні сині трикотажні спортивки. Фізрук зауваження робив, спробував виганяти з уроку, бо я типу без форми, тільки тут у нього нічого не вийшло: я прогулювати не збирався, а звичайні спортивні костюми ніхто не відміняв. Так що він змирився зі мною. Думаю, що почав рахуватися, бо поважати — навряд. Зате Свиня в нас виступив по повній програмі. Свої спортивні труси розмалював кульковою ручкою. Поставив із одного боку значок «адідас» — три смужки фірмові і відповідний напис іноземними буквами, а з іншого намалював слово Montana. Пісня ще ходила: «Мені купила мама труси „Монтана“» — так, здається, чи щось таке подібне. Не тільки Свиня страждав «адідасами» — їх усі кругом малювали, навіть віршик ходив: «У кого „адідас“, тому баба дасть», чи щось таке. За ці «адідаси» з «монтанами» фізрук Тихому нічого чомусь не сказав. Зате не знаю яким хріном про знамениті Свинячі труси дізнався Чекіст. І виписав тоді всім по самі зелені помідори. Відірвався, як Робінзон на П'ятниці після двадцяти років, прожитих на своєму безлюдному острові з козою. Раз на місяць у нас проводилися політінформації, так класний керівник на одній почав грузити: «Ось, дехто пише на щоденниках і на одязі різні слова. „Адідаси“ всякі та інше глупство. Ось ви пишете, а програму „Сегодня в мире“ не дивитесь. Хто дивився хоча б останній випуск? Бачите, які ви грамотні. А там, між іншим, і про цей „адідас“ говорилося. Ви думаєте, це фірма, красиве слово, все таке різне. Щоб ви знали — фірма „Адідас“ випускає нижню білизну. Фабрики розкидані по всіх капіталістичних країнах, на них працюють негри. Розписуючи цим значком свої речі, ви підтримуєте американський расизм. „Хатинку дядька Тома“ читав хтось? О, тут кілька рук є. Значить, ті, хто читав, поясніть Тихому та іншим, що таке расизм, і після цього мені цікаво, чи далі хто малюватиме різні „адідаси“». Свиня намагався випрати свої спортивні труси як слід, у нього нічого не вийшло, паста тільки розвезлася. Мамка йому нові купила.  

У роздягальню, відчинивши двері з ноги, влетів Арутюнов, махаючи над головою мішечком із кедами. Такі мішечки батьки пошили всім спеціально для спортивного взуття — вони не продавалися. Кожен підписав свій мішечок, а Литовченку під його прізвищем хтось дописав слово «хуй». Заєць кілька разів намагався витерти його, та потім махнув рукою — все одно хто накарлякав його один раз, зробить це знову. Для чого тоді старатися… — Рівняйсь! Смір-рна! — закричав Арутюнов, пожбурив мішечком просто над головою Свині, налетів на нього, штовхнув у куток і почав боксувати, промовляючи: — Наліво! Направо! Кругом, Паця, кругом! Щось подібне відбувалося з кимось із нас у роздягальні не сказати щоб часто, та з якоюсь закономірною періодичністю. До цього краще було ставитися, як до гри, і це, зрештою, справді було грою, правила в якій для мешканців Зоопарку давно встановлені. — Різобик, знову в бабських трусах! Вигук Рудика відволік Арутюнова від розминки. Його дієва натура переключилася на Козоріза. Той постійно дратував Вову і, чесно сказати, мене так само, своїми трусами: білими, вузенькими, справді схожими на дівчачі. І це тоді, коли решта чоловічої частини класу носила справжні «сімейні» мужичі трусняки, такі, як у справжніх дядьків. Козоріз намагався пояснити — він теж носить чоловічі труси, тільки їх йому привезли з Прибалтики і називаються вони бікіні. Тепер у них мужики масово ходять — і нічого. Тоді ніякі доводи не приймалися: Рудик обзивав Козоріза бабою і мало не в наказовому порядку вимагав, аби той хоча б на фізкультуру приходив у «людських» трусняках. Із часом це так само перетворилося на певний ритуал. За колір і фасон трусів ані Рудик, ані Арутюнов не збиралися нікого пресувати. Просто знаходився зайвий привід якось розважитися чи розрядити обстановку. А зараз Рудик особливо потребував цього: поруч із ним неквапом перевдягався Вітя Стародуб. Я, здається, казав уже про особливе ставлення нашого фізрука до Стародуба. На урок той спочатку приходив у трикотажних штанях, і фізрук при всіх подарував йому не магазинний ширвжиток, а справжні баскетбольні спортивні труси. Вітя постійно забував їх удома, всі своїм виглядом показуючи, що йому по барабану будь-який урок, навіть фізкультура, і в школу він ходить щодня лише в силу прикрих для нього обставин. Але постійні нагадування про подарунок несподівано спрацювали: Стародуб скоро змінив своє ставлення і почав акуратно вдягати на урок ту форму, яку від нього вимагали. Вова Рудик намагався не дивитися в бік Віті Стародуба. — Ти забурів, Різобик, чи тобі щось пояснити? — Ну відчепися, ну Володю, ну знову те ж саме… — Ти знаєш, Різобик, хто такі підарси? — Володю, ну хоре, ну зав'язуй… — Я ще нічого не розв'язував, а ти вже починаєш! — Нічого я не починаю, Володю, ну не лізь, ну… Стародуб нарешті перевдягнувся, почепив піджак, штани й сорочку на вішак і вийшов із роздягальні. Козоріз відразу перестав цікавити Рудика. Уже продзеленчав дзвоник, і в роздягальні майже нікого не лишилося. Один я в кутку перевдягався в свої злощасні спортивки, ще Козоріз, відпущений старостою, швидко зашнуровував кеди. Арутюнов спритно зняв шкільну форму, одягаючи спортивну. Вова, вже вдягнений, стрункий і від природи смаглявий, чогось чекав.  

Нарешті Козоріз вибіг. На мене Рудик із Арутюновим не звертали уваги. Саня Макогон не існував для них, ані тепер, ані взагалі. Далі і відбулося наступне дійство: Рудик глянув на Арутюнова, мовчки кивнув, той зняв із вішака піджак Стародуба і перевісив його, почепивши зверху на піджак старости. Зазвичай вони чіпляли одяг у різних кінцях роздягальні, Стародуб і сьогодні дотримався цього правила. Зате Рудик цього різу повісив свої лахи майже поруч з Вітьчиним шматтям. Не кажучи один одному ні слова, вони пішли в зал. — Я подріботів за ними.  



Ясно, знову я забіг до спортзалу останнім, тільки цього разу на мене, слава Богу, уваги ніхто не звернув. Наші всі вже вишикувалися в одну шеренгу, спочатку пацани, за ними — дівки. Я в своїх синіх спортивках, які обвисли пухирями на колінах, виділявся серед голоногих однокласників і однокласниць. Від бабів теж вимагали, аби вони ходили на фізкультуру в трусах, тільки їм простіше: всі як одна перевдягалися в сині, червоні чи зелені закриті купальники, одягали на ноги гетри і чешки. Так виглядають тьолки, які по «ящику» аеробіку показують. На аеробіці тоді не тільки наші дівки, а взагалі всі поїхали. Деякі на «Кохання та аеробіку» по сто разів у кіно ходили. Не звертали на нас увагу через фізрука. Він чомусь не поспішав починати урок, а про щось говорив із обласним підполковником, біля них наш воєнком стояв і Африканець поруч пристроївся. Старший сержант Білик і ще один військовий поки що знаходились збоку і — я зі свого місця бачив — нудилися. А фізрук так захопився розмовою — аж руками махав. Нарешті обласний полковник щось сказав йому, навіть по плечі легенько ляснув, той кивнув, розвернувся і крикнув нам: — Клас — рівняйсь! Струнко! Коротше, краще я вам уже зараз скажу, в чому там увесь прикол був. Може, це вплинуло на подальші події, може, ні, бо Рудик усе одно піджак Стародуба поверх свого кинув. Коли він придумав такий фінт і для чого, тепер уже ніхто не дізнається. Словом, так: воєнрук у той же день, коли гості вже поїхали благополучно, традиційно до мамки Тихого в комірчину зайшов. Йому, крім технічки чи там завгоспа, особливо спілкуватися в школі не було з ким. А ще перепсихував за день… Ну, він прибиральниці сказав, а вона вже потім, через якійсь час, Тихому розказала: фізрук вирішив військових штурмом узяти. Не знаю, на що він там уже розраховував, тільки для нього це був останній шанс якось про Стародуба потурбуватися. Фізрук пояснював: Вітя Стародуб хоча й роздовбай, але ще не зовсім втрачений. Його можна кудись у військову систему забрати, є ж якісь там заклади військові чи напіввійськові, де пацанів після восьмого класу починають до військового училища готувати. Там, казав фізрук, дисципліна і розпорядок дня. Це краще, ніж колонія, куди Стародуб точно втрапить, якщо цей шанс не використати. Фізрук тоді збирався показати нашому воєнкому і обласному підполковнику, на що здатен Стародуб. Хлопець спортивний і не дурний, компанія хіба впливає. До того ж, йому ось недавно повних шістнадцять стукнуло. Йому пояснювали: справді, такі навчальні заклади є, хоча їх і мало. Тільки ж туди не під конвоєм доставляють, до того ж, у цього Стародуба купа приводів у ментівку і він під статтею ходить. Ви йому тільки повірте, втирав фізрук, а я вже з ним сам поговорю. Ніби трішки додавити лишилося, він уже ніби погоджується. Аби два роки до армії десь потримати його в їжачих рукавицях, а там військо з нього решки дурі виб'є, людиною зробить. Як казав Африканець, начальство погодилося подивитися на Вітьку, навіть згодилося подумати, чи справді треба щось для нього робити, а якщо треба, то як саме. Ми, ясний Арафат,[21] про ці розклади знати не могли. Стародуб, сам того не розуміючи, мусив провести на уроці показовий виступ. Зате до Рудика це дійшло дуже швидко. І, як кажуть, підлило масла у вогонь. А вогонь цей мене, Свиню і Зайця обпалив — мало не буде. Ну, значить, далі по порядку. Фізрукові сьогодні не до моїх спортивок було. Спочатку ми пройшлися по залу колом, потім пробігли кілька кіл. По разу стрибнули через «козла» і «коня». Я «козла» ще перестрибну, а «коня» завжди боявся: він довший, я постійно яйцями стукався. А Тихий — той взагалі не міг підстрибнути, налітав пузом на край і верещав на радість усьому класу. Після цього фізрук розпорядився поставити посеред залу турнік. У нас був такий, спеціальний, його до підлоги наглухо прикручували, це будь-хто міг зробити. Арутюнов любив такі завдання найбільше з усіх, тому швидко впоралися. Я боявся, що кожному доведеться перед військовими на турніку черв'яка показувати, тільки фізрук спочатку Рудика викликав: — Рудик, до снаряду! Вова завжди готовий. Для таких випадків фізрук страхувався: в нього такі штуки спеціальні з собою були, чіпляєш їх до поперечини, ніби зашморг виходить. Кисті рук туди засовуєш, і якщо зірвешся раптом, така собі страховка. Смикне, звісно, за кисті, але хоч не загримиш довбешкою вниз. Рудик спочатку підтягнувся кілька разів, потім, наче гімнаст із цирку, яких по телеку показують, зробив підйом переворотом, ще раз, ще, далі — склепку, потім зачепився правою ногою за перекладину, повиснув і так покрутився довкола неї. Ну і закінчив усе це «сонечком». Розгойдався — і р-раз, і д-ва, і тр-ри, і чотир-ри! Тримався прямо, носки витягнув, крутився в повітрі, наче свічка. Коли фізрук сказав «досить», Вова зупинився, повисів ще трохи, витягнув руки з петличок і спокійно став у стрій. Тоді його місце зайняв Вітя Стародуб. Усе те саме, тільки крутився він без усякої страховки. Просто кинув ці штуки на підлогу, і перш ніж фізрук спробував щось сказати, уже гойдався і почав відразу крутити «сонце», а потім — підйоми-перевороти, склепки та іншу гімнастику. Тоді я не знав, як усе це оцінити, але я ж кажу — частенько згадую ті дні, особливо останнім часом. Коротше, почув якось по «ящику» розумну фразу: «До своєї справи він підходить не казенно, а з душею». І все ясно стало: Рудик, майбутній учень полтавської спортшколи, працював на турніку, тоді як Стародуб робив те ж саме просто так. Бо йому подобалося крутити «сонце», та ще без жодної страховки. До того ж, він поняття не мав, що просто зараз фізрук, єдиний у школі, хто хоч трішки йому симпатизував, влаштував щось на зразок оглядин. До кінця уроку лишилося двадцять хвилин. Фізрук розпорядився прибрати турнік і оголосив: пограємо в баскетбол. У футбол пацани ганяли після уроків, і то не в спортзалі, а на стадіоні. Там навіть ворота стояли, тільки без сітки. Була колись сітка — спиздили. Баскетбол проходив так: викликалися двоє, вони були капітанами команд. Далі вони по черзі вибирали собі гравців із усіх нас, причому розібрати треба було всіх, навіть дівки грали. Тому спочатку капітани намагалися розібрати нормальних гравців, потім кращих із тих, хто лишився. Останніми, як правило, брали Зоопарк і Козоріза з Сапуном. — Дівчата можуть іти перевдягатися, — дозволив фізрук, ті відразу підірвалися і погнали в свою роздягальню. Лишилися самі пацани, і тоді фізрук скомандував: — Стародуб — раз, Рудик — два! Обидва зробили крок уперед, повернулися до строю. За встановленими правилами, той, кого викликали першим, має право першим набирати команду. Це могло вирішити результат усієї гри — кожен намагався захопити собі довгого Жилу, а кидок у нього майже завжди прицільний. Колись Арутюнов навіть запропонував фізруку Жилу не залучати до баскетболу взагалі — так чесніше буде. Жила з ним тоді мало не побився. Його Стародуб і викликав першим. Ця шпала спокійно пристроюється за ним — довгому розборки Вови та Віті глибоко по барабану. Чи мені здалося, чи Рудик справді скреготнув зубами, але нема куди подітися — гукнув до себе Арутюнова. Розібралися команди дуже швидко. Ми із Зайцем пішли за Стародуба, Свиня, останній у строю, поплентався до Рудика. Лишилося п'ятнадцять хвилин, може, менше трохи. Фізрук свиснув у свисток, вкинув м'яча на поле. Гра почалася. Таким, як ми, лишалося бігати туди-сюди стадом, наче справді від нас щось тут залежало. У кращому випадку вдавалося разок торкнутися м'яча рукою, аби відбити невідомо куди. Загалом ми просто намагалися гасати купно, а гру вели основні. Цього разу — Стародуб із Рудиком. Навіть не довгий Жила. Той відразу вкинув пару м'ячів у кошик супротивника, потім ініціативу перехопили Рудик, Арутюнов і «хорошист» Любченко — він теж непогано мотався. Пройшовши через поле, наче торпеда, Рудик прийняв красивий пас від «хорошиста», і поки Арутюнов блокував інших, закинув м’яча точно в центр кошика. Практично відразу ж він заліпив туди другого м’яча — кинув мало не з центра поля, влучив у щит, далі м’яч сам закотився, куди треба. Тут Стародуб наче з ланцюга зірвався. Далі грав практично сам — Жила та інші, хто годен мотатися, лише страхували його, іноді приймали паси, аби потім перекинути капітанові, коли той добігав до кільця супротивника. Вітя обводив кожного, хто траплявся на його шляху, проривався вперед, а тоді — бац, бац, бац, ще раз бац! Кілька «баночок» загнав відразу, і потім якось попустився — якщо далі тримати оборону, то команда Рудика програла, навіть коли їм вдасться закинути ще пару голів. Так, у обороні, вони дотягли до фінального свистка. Фізрук знову поставив усіх за зростом, його команда «розійдись» злилася з дзвоником на перерву, і я зачепився поглядом за Рудика: той відразу ломанувся вперед, аби обігнати Стародуба і зайти до роздягальні хоча б на півсекунди раніше за нього. Тепер уже я остаточно зрозумів його маневр. За такі речі, які він збирався пред'явити Стародубу, в нашій школі розбиралися досить круто. Не знаю, правда, як у вашій, — у нас так. Нарешті, ще одне: звичайно, Вова з Арутюновим знали, що я побачив їхні заморочки з Вітьчиним піджаком. Та вони так само знали: хто-хто, а Макака чи хтось інший із Зоопарку в жодному разі не наважиться ані попередити Стародуба, ані ляпнути про це комусь іншому. Навіть не ризикне перевісити піджак на місце. Будь-хто, хоча б той-таки Козоріз, якимось чином міг зіпсувати гру. Тільки не Саня-Макака.  

Пацани тільки почали перевдягатися, як Рудик голосно сказав: — Чий це тут блядський піджак на моєму красивому висить? — Ану, козли, всім розібрать піджаки! — підгавкнув Арутюнов. Саме тоді зайшов Стародуб. Його погляд зустрівся з поглядом старости, той повторив, тепер уже тихіше: — Так чий це тут піджак на моєму висить? — Який? — Вітя тримався спокійно. — Оцей, блядь! — Вова зняв із вішака піджак Стародуба, помахав ним. — Це мій піджак. І я його туди не чіпляв, — Стародуб далі не підвищував голосу. — Там вішалки нема. Може, він упав і хтось його з підлоги підняв. Останнім із роздягальні виходив Макака. Це я бачив. Перед ним — ти. Це я теж помітив. — Мавпо, падав піджак? — Рудик навіть не дивився в мій бік. — Не знаю, — більше нічого не придумалося. — Ти, значить, не знаєш. Ага. Ти, значить, підняв оцей брудний піджак і повісив його зверху на мій? Це вже мені зовсім не подобалося. За куртку чи пальто, скинуті на підлогу навіть випадково, вже викликали раз на раз, і хто намагався зіскочити з теми, того офіційно проголошували сцикуном. Те ж саме робили, якщо без дозволу перекладеш чи кинеш інші речі. Ясно, шапкою Зайця чи моїми кедами могли грати у футбол, а в підручнику Козоріза могли писати ручкою матюки, це нічого. Особисті речі таких, як Вова Рудик, вважалися недоторканними. На моїх очах він це використовував. Я, звісно, не застукаю його, білішим буду, тільки діставати в голову зараз так само не входило в мої плани. — Та не брав я нічого, Вов, — про вся випадок я позадкував до виходу. — Мені воно треба! Це він стрілки переводить, хіба не видно? — Видно, — погодився Рудик, далі тримаючи піджак Стародуба за комір. — Кажеш, він валявся? Отак? З усієї дурі Вова хряснув Вітьчин піджак об затоптану підлогу роздягальні, навіть копнув його ногою, наче ганчірку. Стало зовсім тихо. — Підніми. — Сам підніми. Твій же піджак упав. Підніми і повісь нормально. — Підніми. А то… — Що «а то»? — Я тебе, суко, замість піджака повішу. — Давай, ризикни здоров'ям. Насправді ми всі знали, чим ризикував Стародуб. Нікому його не було шкода, але мені, наприклад, чомусь хотілося, аби зараз Вітька начистив Вовці паяльник. І Стародуб не тягнув довго — Рудик раптом без усякого попередження отримав таку пиздюлину, від якої відлетів до стіни. Утримавшись на ногах, староста класу кинувся в атаку, цілячись кулаком у підборіддя ворогу, й таки дістав — усі почули, як у тихій роздягальні клацнули Стародубові зуби. У відповідь той ударив ногою — тоді пацани саме так починали махатися. Вовка відскочив, перехопив ногу, та смикнути не встиг: Вітька рвонув її на себе, тепер противник не стримав рівновагу і загримів на підлогу мордою вниз. У останній момент Рудик виставив перед собою руки, впав на карачки, пружиною підскочив і перейшов у контратаку, молотячи кулаками перед собою та відтісняючи Стародуба в кут, де його можна було затиснути і змусити перейти до оборони. Не знаю, чим би все це скінчилося, аби якогось хріна сюди не принесло фізрука. Відразу зорієнтувавшись, він схопив Рудика за плечі, відкинув його вбік, став між ним і Стародубом, гаркнув: — На чорта ви всі дивитеся! Розтягнути не можете! Вас тут півтора десятки придурків! Арутюнов, я до тебе звертаюся! — Та ми збиралися, — почав крутити той. — Стародуб сам винен, Вова його запитав… — Нічого знати не хочу. Хто винен — не моя справа. Тільки ви що, самі не можете нормально останній тиждень разом довчитися? — він повернувся до Вітьки. — Я з тобою хіба не говорив на цю тему? Чи ти сам не знаєш? Наче не зовсім ще на голову хворий. Рудик, ти староста класу, поки що, в усякому разі. Є ж авторитет, якого чорта все це починати? — Проїхали, — буркнув Вова. — Проїхали, все. — Я змушений тут побути, поки ви перевдягаєтеся, — фізрук розвів руками і більше нічого не сказав, мовчки дивлячись, як Стародуб піднімає піджак, витрушує його, спокійно перевдягається, ховає подаровані труси в сумку. Він вийшов із роздягальні одним із перших. Я бачив його вже біля рукомийників: він змочував руку водою і намагався відчистити піджак. Тоді мені здалося — все, проїхали, вони розібралися. Рудик відірвався за все, в тому числі — за баскетбол. Як виявилося дуже скоро, я помилився. Наступним, третім уроком у той день, стояла біологія. Улюблений предмет Вови Рудика.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка