Андрій Кокотюха Зоопарк, або Діти до 16



Сторінка3/9
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

МИ ОПИНЯЄМОСЯ МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
20.05.1985 (день)

Я й без того вчителів наших не любив. А десь класу з п'ятого почав розуміти: особливо я їх ненавиджу щороку в самому кінці травня. Коли вже і так усе ясно з довбаними оцінками за рік. Таким як ми, скажімо, стопудово «трійки» натягнуть. Особливо по закінченні восьмого класу. Про всіх інших так само зрозуміло. Не буває так, що на початку навчального року якісь довбак чи довбачка знали математику чи мову на «три», а до кінця року завдяки старанням наших прєподів набули знань аж до «четвірки», не кажучи вже про «п’ять балів». Дурний як був дурним, так дурним і залишиться. А розумний дурнішим не стане, хіба його Вова Рудик так по голові стукне від нема чого робити, що розум із тієї голови на хрін вилетить. Раз усім усе відомо — то для чого вимахуватися і на повному серйозі уроки проводити, морочити всіх і себе разом із нами. Що змінить останній тиждень у школі для тих, хто піде в «бурсу» і тих, хто перейде в дев'ятий клас? Нічогісінько. Ну й порозпускали б народ. Он яка погода: травка зеленіє, сонечко блищить, індійський фільм новий крутять від сьогодні… Так ні: нате вам повтор пройденого матеріалу! Наша біологиня сама винна. Хоча навряд чи знає, в чому. А я вам зараз розкажу. Перевернуся на спину, заплющу очі — так довбешка менше гуде — і розкажу.  



У вчительки самої настрій того дня, як писав наш поет Козоріз, весняним був. Зайшла — аж світиться. Причому в прямому і переносному значенні. Либа від вуха до вуха, зачіска нова, і плаття таке… ну, як вам сказати… Травневе, одним словом. Підійшла до вікна, кватирку прочинила — мені аж дихати нічим стало. Така ситуйовина, наче повітря все з класу викачали. Просвічується в неї те плаття, гадом буду! Не я один це помітив, але, здається, я один витріщився. Бо раптом відчув, як на мене хтось зирить, перевів погляд — точно: Арутюнов просто на мене дивиться. Одну руку в кулак стиснув, розчепіреною долонею іншої по тому кулакові ляпає. Поруч Рудик — нічого не робить, мовчки свердлить мене недобрим поглядом. Я швидко відвертаюся до Свині, а він, наче на зло — штовхає мене ліктем і головою киває: бач, мовляв, яка цяця. Довелося легенько ляснути його по маківці. — Ти чого? — в голосі чується образа. — Нічого. Сиди тихо. Свиня знизує плечима, крутить пальцем біля скроні, і раптом — я це помічаю — ловить на собі лихий Рудиків погляд. Відразу втягує голову в плечі й демонстративно відвертається. Мовляв, бачили ми ще й не таке. Подумаєш: труси під платтям окреслились… — Задуха у вас! — повідомила тим часом Тамара, повертаючись до свого столу. — Треба хоча б трішки весни впустити. Бачите, буяє цвітом за вікном. Козоріз! — Га? — обережно запитав той. — Ти, здається, вірші пишеш. Тебе така ось буйна весна на рими не надихає? — А треба? — так само обережно поцікавився Козоріз. Запитання відразу потонуло в загальному реготі. — Чого ви? — Нічого, Козоріз, нічого, — Тамара махнула рукою, ніби відмахуючись від мухи. — Колись ти все зрозумієш. Усі ви колись усе зрозумієте. І весну, і взагалі… Добре, — вона вмостилася на стільці, поклала перед собою класний журнал, тільки розкривати не поспішала. Напам'ять знає всі наші оцінки. — У нас сьогодні останній урок біології. У п’ятницю його не буде, нема потреби. Все одно він за розкладом шостий, тому, думаю, вас просто відпустять додому. Тому я хочу зараз з'ясувати для себе, в кого є які запитання. Бо оцінки вже стоять. Можу всім оголосити, тільки сюрпризів не буде. Хто як учився, той те й заробив. Давайте, не соромтеся, запитуйте. Мені просто цікаво, кому що лишилося не ясним, — помовчала і додала зовсім щиро. — Як учителю вашому цікаво. Я ж вас чогось таки навчила… — Навчили, Тамаро Михайлівно! — вголос погодився Рудик, розвернувся напівоберта до класу: — Так, ану давайте — кому що було неясно. Ти, Козоріз, добре засвоїв, де в людини череп, а де — таз? Хтось реготнув — і раптом наче вдавився своєю смішинкою. Те, що сталося далі, сталося абсолютно раптово. Ніхто взагалі не був настроєний на серйозний урок, і так виглядало — пересидимо сорок п’ять хвилин за хіханьками-хаханьками. Навіть ніхто не думав щось розумне від Козоріза почути. І тим більше ніхто не чекав, що Вітя Стародуб руку підніме. Тихо стало в класі. Тамара зробила круглі очі, а Стародуб далі тягнув руку, причому навіть трусив нею в повітрі. Нічого собі: вперше за весь час, що Вітя вчився в нашому класі, ми побачили, як він проситься щось сказати. Чесне слово: мені здалося, що Тамара забула, як його звати. Тому постояла, помовчала — а раптом передумає і опустить руку. Але Вітя далі тримав праву руку вгору, і біологиня здалася: — Ну, давай… Стародуб неквапом підвівся зі свого місця на задній парті в кутку. Обсмикнув піджак, кахикнув. — Я тут не зовсім зрозумів… По темі статевого розмноження… Я не знаю, чи можливо це, тільки в класі після цього запитання стало ще тихіше. Лише Тамара не мала права довго мовчати, тому проказала: — У нас не було окремої теми. Оглядовий урок… — А в підручнику написано. — Написано, — погодилася Тамара, далі не розуміючи, до чого веде Стародуб. — Г'м, ну гаразд… Що ти там не зрозумів? — Статеве розмноження — це як?  

Думаю, до вас уже дійшло, кого хотів зачепити Стародуб. Для тих, хто ще не вкурив, пояснюю тему популярно, на пальцях. Це сьогодні від таких запитань вуха молоденьких вчительок не червоніють. Хоча б тому, що тепер діти такі пішли грамотні — куди там твої бджоли! Але навіть якби хтось із них вирішив зарисуватися, показати свою просунутість і щось таке при всіх у вчительки запитати, тепер такі педагоги — кого хочеш словесно опустять, ще й висміють перед класом. Гуморист і сам не радий буде, коли таку тему розвивати почне. Ви скажете, двадцять років тому в школах на біології проходили статеве розмноження по підручнику. Тому теоретично ця тема забороненою не була і шокувати вчительку не могла. Але ж про людське статеве життя навіть не заїкалися: про собак ішлося, кролів чи свиней, я вже зараз не згадаю. Коротше, не було такого, щоб учителька говорила чи на малюнках показувала, що там у тих кролів і куди. Десь місяць тому на тій самій біології пацанів із усіх восьмих класів завели до актового залу, а бабів — до хімкабінету, там місця так само багато. Про що дівкам втирали, я точно не скажу, бо не знаю. Але думаю, про те саме, що й нам. Тільки їх вчителька з приводу інтимного життя лікувала, здається — історичка. А до нас прийшов дядько з вусами. Років йому тоді було стільки, скільки мені зараз, десь тридцять п'ять чи може навіть під сорок. Хто він і звідки — не назвався, та потім кілька пацанів із паралельних класів сказали: він із міського шкірвендиспансеру. Сорок п'ять хвилин він вкручував нам про те, що таке статеве життя і чому нам ще рано ним жити. В основному про гігієну говорив: кінці треба кожен вечір мити й труси частіше міняти. Потім пару похабних анекдотів розказав, які всі без нього ще в молодших класах чули, а коли нарешті дзвінок задзвенів, швиденько згріб брошури в «дипломат» і втік, навіть «до побачення» не сказав. Для чого він узагалі приходив, я тоді через власну сопливість не втямив, і вже потім до мене дійшло: це за планом у нас провели роздільний урок статевого виховання. Набагато цікавіше «Японську кімнату» читати. Зуб даю — до того часу весь наш клас її перечитав, і не тільки наш — вона по школі пройшлася, аркуші аж засмальцьовані. Ясно, що на подібні теми вголос говорити було не прийнято. І тепер наша Тамарочка, яка, як я собі думаю, в принципі могла за інших обставин і в іншій компанії про такі речі потриндіти, опинилася в досить невигідному для себе становищі. Який варіант не візьми, Стародуб по-любому цей раунд виграє. Він точно все розрахував. Спокійно, популярно і коротко відповісти йому на явно провокаційне запитання біологиня не могла. Виховання не те. Двадцять років тому в нас усіх було таке виховання: на дитячому майданчику вночі під матюки й портвейн можна, а серед білого дня на уроці біології — ні. В Тамари щоки так червоним запашіли, мені самому на якусь хвилинку соромно стало. Не за неї і не за Стародуба — взагалі за те, що я все це бачу і чую. Почати скандал означало остаточно обпаскудитися перед усім класом, особливо — перед дівчатками. Тамара всього на вісім років від своїх учениць старша. Кричати щось типу: «Хуліган! Як не соромно! Вийди з класу!» означає себе не поважати. Тим більше, нічого справді хуліганського в запитанні Стародуба не було. Колись до шостого класу вчився з нами такий Олежка Удовиченко. Так він на перерві якось сказав на Людку Суницю «блядь така». З ним усе ясно, його батько з мамкою кілька разів на тиждень один на одного так сварилися. Але Людка хоч і в шостому класі, але вже розуміла суть цього слова. Поскаржилася батькам, вони в неї інженери на оборонному заводі «Прогрес». Ті — за Людку і до директора. Не знаю, чи зробили батьки Удовиченка після розбірок якісь висновки для себе, тільки Олежка спочатку на місяць захворів, а потім у іншу школу перевівся. Причому дуже швидко й оперативно. Я до того це згадав, що вчинок Удовиченка таки справді можна назвати хуліганським. Шестикласник у школі матюкається на шестикласницю — шкандаль реальний. А Стародуб ввічливо і культурно попросив педагога розтлумачити йому про статеве життя: такий розділ у підручнику для восьмого класу є. Маленький, тварин стосується, але ж є! Виходить, якщо Тамара наша Михайлівна підніме бузу, то сама себе підставить. Проігнорувати поставлене запитання так само не можна. Стародуб, мабуть, готовий до цього. Гадом буду, якщо він не заявить щось типу: «А хочете, я вам розкажу?» 3 нього станеться, йому точно нема чим ризикувати. Тоді Тамарі доведеться з іще скрутнішої ситуації виплутуватися. Коротше, куди не кинь — усюди клин. Це ще гірше, ніж той випадок у п'ятому класі, коли пацани на уроках паперовими скобками стрілялися. З дротиків скручували маленькі рогатки, присобачували до них тоненьку гумку-«венгерку», виривали аркуші із зошитів і робили «боєкомплекти». До речі, що міцніша скобка, то болючіше б'є. При бажанні можна око, ну, не вибити, ясно, але пошкодити добряче — факт. Так Арутюнов тоді зовсім випадково влучив цією скобкою в лоба француженці. Ось ви не повірите, що таке можливо зробити випадково, але я вам зуб даю — раз на рік подібне трапляється. Цілишся в протилежний бік, а скобка лупить просто в центр лоба вчительці іноземної мови. Арутюнову тоді ще в щоденник червоним записали: «Поведінка незадовільна. На уроці обстріляв учителя». Так знаєте, Стародуб своїм запитанням щось подібне зробив із біологинею. Навіть гірше, ніж паперовою скобкою чи пластиліновою кулькою з плювачки в лоба їй зарядив. У подібних випадках хоч відразу розумієш, як реагувати. За вухо — і в кабінет до директора. Та головного я вам ще не сказав: Вітя дивився не на Тамару нашу Михайлівну. Він просто на Вову Рудика витріщився. Так і жер його поглядом. І Тамара на Рудика відразу глянула. Машинально, так ображені в першу чергу шукають собі заступника. Вова ж у нас не просто староста. Він — і це всім відомо! — ніби як закоханий у біологиню. Принаймні на її уроках із деяких пір, як я вже говорив, у нас повний порядок. Ніяка зараза не писне, а хто писне, отримає від Рудика в дюндель на найближчій перерві. Думаю, навіть із мого корявого пояснення вам ясно: Стародуб кинув Рудикові відкритий виклик. І за тиждень до того як школа остаточно мала позбутися його, один із найбільш вибухонебезпечних учнів нашої школи нічим не ризикував. А яким боком усі ці заморочки нас зачепили? Все якось швидко сталося, несподівано. Це я все так докладно і досить плутано пояснюю двадцять років по тому, бо за весь цей час багато про той день думав, тож можу чимало яких речей зрозуміти. Тоді часу на роздуми ні в кого не було. Навіть Тамара хоча й почервоніла, швидко ситуацію прокачала і знайшла єдиний правильний, на її думку, вихід. Саме такого розвитку ситуації сподівався Стародуб. Правда, ні я, ні Заєць зі Свинею, не думали, що справа зайде аж так далеко і вгатить по нас рикошетом.  

— Статеве розмноження — це як? Може — хвилину, може — півхвилини ця важка пауза тяглася, потім біологиня відступила далі, на рятівний простір за вчительським столом, взялася руками за спинку стільця, ніби для того, аби не впасти, ковтнула щось велике й неприємне на смак, і промовила: — Сядь на місце, Стародуб. — Чому? Хіба я щось не те спитав? Ви ж самі просили: кому що неясно… — Думаю, ми потім про це поговоримо, Стародуб. — Коли це потім? — пауза. — І де? — Сядь на місце, я сказала. І поводь себе пристойно. — Хіба я себе непристойно поводжу? — У цьому класі староста є? Володю, наведи порядок у класі, — схопилася Тамара Михайлівна за свою рятівну паличку. Рудик, здається, тільки чекав команди. Повільно підвівся, повернувся до Стародуба всім корпусом, їхні погляди зустрілися. — Тобі неясно сказано? Сядь на місце. Потім із тобою поговорять. — Хто? Ти? — А хоч би і я? — Про статеве життя? 3 тобою? — кутики Вітьчиного рота окреслили посмішку. — Не цікаво з тобою про статеве життя. Хіба практичні заняття… — ДОСИТЬ! — біологиня з червоної стала раптом зовсім блідою, ляснула по столу класним журналом. — Досить уже, Стародуб! Рудик, ти можеш навести порядок чи мені йти за вашим класним керівником? — Не треба нам класного керівника, Тамаро Михайлівно, — Вова стиснув кулаки, сперся ними об парту. — Він зараз сам вийде з класу. — Чого це я буду виходити з класу? Через те, що вчителька не змогла мені по предмету нічого пояснити? — МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, РУДИК! — Тамара знову ляснула по столу журналом, цього разу — легше. — Ти можеш навести Б цьому класі порядок чи ні? — Льогко! Стародуб. сам вийдеш чи тебе вивести? — Хто мене буде виводити? Ти? Давай! Тут якась із бабів тихенько ойкнула. Та й ми всі завмерли: лише півгодини тому ці двоє мало не пустили один одному кров у роздягальні, й тепер запросто міг початися матч-реванш. Власне, Стародуб такого реваншу вимагав, і не за шкільним рогом, як це завжди буває, а просто тут, на людях. Він перевіряв Рудика на вошивість, і навіть друзі Вовчикові знали: почати махалово просто тут, у класі, посеред уроку, та ще й перед Тамарою, до якої староста нерівно дихав, вІН не зможе. Очко в нього заграє, хоч би яким крутим він себе не виставляв. Починати бійку в класі навіть старостам не дозволено. А в цій ситуації Стародуб першим не почне. Не такий Вітька дурний. Але й Вовчик не без клепки в голові. Довго не думав — знайшов вихід. — Я тебе виводити не збираюся. Литовченко, Макогон — допоможіть Стародубові вийти з класу. Шо неясно?  

Усе ясно. Рудик просто і легко підставив під удар тих, хто, як я тепер розумію, народився і живе для того, аби постійно бути підставленим під чужі удари. Ситуація відразу помінялася, причому — не на користь Стародуба. Якщо він дозволить двом із Зоопарку, двом — чого там, як є, так і є! — чмирям торкнутися до себе й вивести себе з класу, він програв. Навіть якщо дуже скоро зустрінеться з Рудиком десь на районі й вони почнуть махатися вже реально, до першої крові. Вітька сильніший за Вовку, коли йдеться про вуличне махалово. Тільки все одно за «понятіями» Стародуб лишиться в програші. Та якщо він почне опиратися нам, це означатиме — він справді зчинив бійку в класі, порушив дисципліну, наслідки для цього умовно засудженого пацана будуть не найкращими. Як не крути, Рудик вийшов із ситуації з вигодою для себе. А нам що робити? Не послухати Рудика — нажити собі реального ворога. Бо тут ідеться не про якісь пацанські розбори, тут Рудик перед Тамарою може своє обличчя зронити. А подібні речі не пробачаються. В усякому разі, останній тиждень хоч до школи не ходи. Вона нам, за великим рахунком, давно всралася, ця школа. Тільки ж закінчити її треба, як не крути, нормально. Послухати Рудика — нажити собі ще більш реального ворога. Стародуб такої ганьби не пробачить, і тоді не лише до школи — по району не можна буде пройтися нормально. Ясно, до смерті Вітька не приб'є, але йому покалічити когось із нас — як два пальці обмакнути. Рудик просто відпиздить, хоча теж приємного мало, а Стародуб або зуби повибиває, або щелепу зламає, або нирки чи печінку відіб’є. Хоч так, хоч сяк — нам пропадати.  

— Шо не ясно, Макогон? Литовченко, чому сидимо? Ми із Зайцем повільно підвелися і вийшли з-за парти. Стародуб дивився на нас холодними очима, і не знаю, як Зайцеві, а мені точно хотілося розчинитися зараз у повітрі. Попри все краєм ока я помітив, як Свиня ліг на парту, наче намагався заховатися за підручником. — Ну-ну, — промовив Стародуб і запхав руки до кишень штанів. — Взяли його і вивели з класу! — вкотре повторив свій наказ Рудик. — Сам і виводь, — одними губами прошепотів Заєць. — Ти чого там бурмочеш, ти, опариш? — гаркнув Рудик. — Вибачте, Тамаро Михайлівно, тут таке в нас… — Нічого, нічого, Володю, я все розумію. Давайте тільки швидше, бо час іде, — біологиня, видно, почала потроху приходити до тями. Вона, мабуть, одна з небагатьох вчительок не знала повного розкладу по нашому класу. Тому не зовсім розуміла всю слизькість ситуйовини. — Не стоїмо, не стоїмо! Литовченко, Макогон, ви затримуєте клас! — розійшовся Рудик, далі стоячи на своєму місці. Ми із Зайцем перезирнулися і обережно наблизилися до Стародуба. — Заєць, Макака, сіли на місце! Без вас розберуться! — попередив Вітя. Нам би так само цього хотілося, тільки тепер від нас уже нічого не залежало. Хіба Рудик назад відіграє, але ж навряд… — Рухайтеся, рухайтеся! — Вова почав нетерпляче тупцяти на місці. — Макогон, дай йому по шиї і виводь з класу! Шо неясно! Все, мені гаплик. Стародуб: Чого ще придумав! Мака, тільки спробуй підійти… Рудик: Мака, я тобі що сказав? Наведи порядок у класі! Стародуб: Мавпо, ти хочеш трупом стати? Рудик: Макогон, не слухай його! Роби, як я кажу! Знаєте, того, що трапилося далі, я досі не можу пояснити. Не виконати наказ Рудика — не можна. Але ще гірше — виконати його й підняти руку на Стародуба. Я і тоді думав про це, і тепер згадую, тільки ні тоді, ні тепер не розумію, яка сила підняла мою праву руку й проти моєї волі, легенько, дуже легенько ляснула нею по потилиці Вітьки Стародуба. Це не удар навіть був. Моя рука його потилиці просто торкнулася. І цього виявилося досить, бо я справді перейшов межу. Принаймні за Вітьчиними поняттями. Бо він відбив мою руку — й наступної миті я вже лежав на підлозі, вилиця горіла від міцного удару, а наді мною височів Стародуб, чекаючи, напевне, поки я встану. За законами, лежачих бити не можна. Правда, Рудик чомусь цих законів не дотримувався. — ПРИПИНИТИ! — репетувала десь там Тамара Михайлівна. — Все, Стародуб, ти догрався! Я йду за класним керівником! Хряснули двері. І знову тиша довкола. Рудик: Ти, Стародуб, зовсім, я бачу, оборзів! Стародуб: 3 тобою, козел, я ще не закінчив. Рудик: Ой, як страшно! Тобі тільки з такими, як Макака, воювати. Знову тиша. Знову двері — хрясь. І голос Чекіста, на диво спокійний. — Ти чого там розлігся, Макогон?  



Я спочатку сів, потім став рачки, нарешті — випростався, обтрусив піджак і штани. Чекіст стояв перед класом, Тамара визирала з-за його спини. Урок зірвано, це дурному ясно. Тільки кому й що зараз буде? Вилиця боліла, бити Вітька Стародуб уміє, але ж цікавість таки сильніша за біль. — Знову Стародуб? Давно щось тебе не чути, — тон Чекіста не віщував нічого хорошого, а окуляри на носі блищали на сонці скельцями, наче в Гімлера з «Сімнадцяти миттєвостей весни».[22] — До чого тут Стародуб? — дивувався Вітька щиро. — Я нічого не робив. — І бійку в класі почав не ти, правда? Хто Макогона вдарив? Макогон, тебе хто вдарив? — Він сам упав, — відповів за мене Стародуб і щиро посміхнувся. — Правда, Макогон? ' — Ти, Стародубе, свої замашки будеш показувати там, де тебе попросять, — спокійно промовив Чекіст. — Цікаво, де про таке просять? — Я тобі якось поясню. Але, думаю, не я тобі такі речі буду пояснювати, слава Богу. Не можеш уже довчитися по-людськи. — Але ж, Анатолію Федоровичу, це не я бійку почав. Таким я нашого Стародуба ніколи не бачив: викапана тобі свята невинність. Хоч до рани прикладай. — Ти хочеш сказати, Стародуб, що бійку в класі міг почати хтось, крім тебе? — Чекіст від такого нахабства аж зняв окуляри і протер хустинкою, потім знову начепив їх на носа. — Рудик, ти староста класу. Куди ти дивився? — До чого тут Рудик! — тепер щиро дивувався Рудик. — Я взагалі… — Що ти взагалі? Хто почав бійку? — В смислі, хто кого перший вдарив? — Тамаро Михайлівно, вони всі мені вже набридли, — зітхнув Чекіст. — Мені так само, — погодилася біологиня. — Хто кого першим ударив? Скажіть мені ви, й на цьому закриємо тему. — Чого мовчиш, Макогон? — гаркнув несподівано Рудик. — Ти ж перший ударив Стародуба? Я відчув, що зараз провалюся до центру землі. — МАКОГОН? — здивовано перепитав Чекіст. — Це що — МАКОГОН ПОЧАВ БІЙКУ І ВДАРИВ СТАРОДУБА? Він усім корпусом розвернувся до Тамари й мені здалося — окуляри підстрибнули в нього на носі. Лишалася маленька надія: біологиня скаже все, як було. Тільки це означало — виказувати Рудика. А цього вона, як усі розуміли, при даних розкладах не зробить. — ТАК, — біологиня подивилася на Вову. — МАКОГОН УДАРИВ СТАРОДУБА. — Знаєте, я такого ще не бачив, — розвів руками Чекіст. — Сядь, Стародуб, чого маячиш. З тобою без нас розберуться. А з Макогоном я вже якось сам… Поруч зі мною став Заєць. Від нього ніхто нічого подібного не чекав, але він промимрив, ховаючись від прямого погляду Чекіста: — Макогон нічого не робив… — О, заступник! — сюрпризів для нашого класного сьогодні було більше, ніж досить. — Такий самий дружок. Ви вдвох хотіли Стародуба побити? Не могли дочекатися кінця уроку? — Ніхто його не бив… Я помітив, що Чекіст попустився. Його, як і решту класу, як Рудика, Стародуба і вчительку біології Тамару Михайлівну, більше ніж влаштовувало, що весь конфлікт можна замкнути на вічних цапах-відбувайлах, на двох із Зоопарку. Це звично й безпечно. Тільки сьогодні щось із нами сталося. Бо раптом Свиня перестав ховатися за підручником і буркнув зі свого місця: — Чого відразу вони крайні! Знайшли дурників, правда? Не розберуться, а починають… — Ти вже вибач мені, Тихий, я тобі правду скажу: дурників тут особливо шукати не треба, — сказав Чекіст, роблячи крок уперед. — Аби ви знали, Тамаро Михайлівно, як цей зоопарк мені вже набрид. Ви в нас людина нова, а весь клас через оцю святу трійцю не перший рік страждає. Можна було на цьому тему закрити. Тільки якась сила, мабуть, та сама, що поклала мою руку на потилицю Стародуба, смикнула за язика Зайця. — Самі ви зоопарк, — вирвалося в нього. І вирок був підписаний. — Ну не вистачає в мене на таких тупоголових нервів! — вигукнув Чекіст. — Зовсім уже знахабніли! Ну просто нема куди, скажіть будь ласка! Хай мене пробачить Міністр освіти![23] З цими словами Чекіст наблизився до мене впритул, однією рукою взяв за карк, другою — за штани ззаду, підняв над підлогою і викинув у коридор, перед цим розчахнувши носаком двері. Наступним на черзі був Заєць. Він важчий за мене, тому Чекіст не підняв, а поволочив його до дверей. Свиня вирішив не чекати своєї черги. Вискочив із класу сам, прихопивши свою сумку. Навздогін вилетіли й наші портфелі. Вони із Зайцем оговталися першими. Підхопили мене під руки, поставили на підлогу, і ми, не змовляючись, побігли геть, прихопивши речі. Десь позаду чулися розкати громового голосу Чекіста, ветерана десантно-штурмового батальйону, і розпряжений регіт однокласників. Я знав: ніхто нас не пожаліє. Всім сподобалося шоу. Так нам і треба. Але я не знав, що робити далі. Бо, як не крути, я спробував ударити Стародуба, а Заєць, у свою чергу, не послухався Рудика. Коли ми вибігали зі школи, нас проводжав дзвінок на перерву.

МИ БАЧИМО СМЕРТЬ
20.05.1985 (полудень)


У нашому, місті останню школу збудували якраз перед розвалом Союзу. Тепер не знають, що зі школами робити, й ті, в яких неповна середня освіта, закривають. Не всі, але кілька вже закрилися. Дітей ніхто в незалежній державі народжувати не хоче, а ті, хто понароджував і дуже розумні, хочуть, аби їхня дитина по повній програмі вивчилась, плюс англійська обов'язково, без неї тепер нікуди. Я знаю кількох, та чого далеко ходити — он моя кума пішла біляшами торгувати на вокзал, аби своїй доці додаткові курси англійської проплатити. Коротше, до чого це я: на моїй пам'яті в кожній новій школі, яку будували тоді, обіцяли, що сто пудів буде басейн. Це я тепер думаю, що мені особисто той басейн і на фіг не потрібний. Плавати наші пацани й без басейну мали де навчитися: Десна поряд, майже кожного літа батьки путівки через профком пробивали і везли дітей оздоровлювати. Мужики постійно рибу ловили, до обіду карасів із верховодками насмикають — і до інших мужиків у карти грати. Десь під обід у них пляшка з'являлася, потім — ще одна. Коротше, мій батя кожен вечір п'яний, мамка його рибиною по морді лупить і кричить: «Як ти мені надоїв, мудило недорізане!» Правда, карасів не викидала, смажила. Так щороку повторювалося, бо ми туди їздили регулярно, не дивлячись ні на що, аж поки батя від нас не пішов. Коротше, це все лірика: плавати я так і не насобачився. Але тоді, коли в школу ходив, усе одно якось по-інакшому все сприймалося: басейн при школі, не цацкі-пєцкі. Тільки все те були тільки дурні розмови. Всюди басейн стояв у проекті, й ніде його не побудували. Це я до того, що коли нашу школу на районі будували, таки пішли далі за всіх: за стадіоном почали споруджувати спортивний комплекс. Там два спортзали передбачалося і, ясний пень, басейн. Мені мамка навіть у місцевій газеті тоді показувала, як один розумний крендель написав про перспективи нашого спорткомплексу. Ніде, типу, в області такого не буде. З усіх усюд народець потягнеться, спартакіади, запливи серед юніорів… Фігня це все. Почали щось будувати, фундамент заклали, сваї забили, плити бетонні на них кинули, почали цеглою закладати, навіть до рівня першого поверху виклали і на цьому амба, весь спорткомплекс із басейном накрився жіночим статевим органом. Зате лишився, як тоді казали, заморожений об'єкт. Пацани це місце собі відразу накололи, і чого там тільки не творили! Курили — само собою. Сцяти постійно бігали, ну, це ясно. До речі, помочитися там означало на нашому неофіційному жаргоні «піти долити водички в басейн». По деяких закутках навіть купи накладали, але я точно знаю — то не наші. Наші пацани самі не зацікавлені все це нюхати, тому навіть відловити серунів хотіли й дати просратися конкретно. Що ще — бухали там. Не ми, ті, хто старший. В карти на гроші грали, порнографічні карти роздивлялися. Були такі, чорно-білі, на фотопапері надруковані й ножицями порізані. А ще Тихий казав, що сам бачив, як пацани туди бабів водили. Але це вже десь ближче до вечора. Жарти жартами, вірили ми йому чи ні, тільки на моїй пам'яті два рази в школу менти приходили. Старшокласників у спортзалі збирали і, як доводив той-таки Тихий, заводили туди дівок на впізнання. Аби, значить, упізнали, чи нема серед учнів старших класів нашої школи тих, хто їх у тому спорткомплексі зґвалтував. Тут, правда, Тихому повірити можна. Його мамка-прибиральниця багато про життя школи такого знає, про що ми навіть не здогадувалися. Тихий колись таємничу морду зробив і розказав, як директор із воєнруком вдвох у директорському кабінеті нажлуктилися дорогого коньяку, причому — не нашого, бо мамка Тихого сама пляшки з-під дверей кабінету забирала. Думала здати, так не прийняли. Вона потім у ті пляшки з пробками, що закручуються, олію на базарі купляла. Чого мене на це все потягло? Ага, згадав: мушу ж я пояснити, куди саме ми всі втрьох побігли, коли нас так ганебно з класу вигнали. Ясний перець, на спорткомплекс. Він хоч і ніколи не був добудований, але його тільки так і називали.  

Відсапалися тільки тоді, коли забігли в пройму, призначену для дверей, і пробігли далі вглиб недобудови. Чому саме сюди побігли — теж ясно. Ноги понесли, іншого пристойного сховку на всьому районі не було. Хоча всім це місце відоме, але парк культури теж один на весь Ніжин, і народ туди ходить гуляти, бо більше нема куди. Хочеш когось знайти на вихідні в місті ввечері — паняй у парк, ближче до дискотеки. Хочеш якогось придурка в нашому районі здибати — тут рано чи пізно здибаєш, сюди вся блатота підтягується в певний час. А в таку годину в спорткомплексі нікого нема. Ну хіба хтось із старшокласників математику прогулює і курить. Але нам пощастило: сьогодні вся недобудова була порожня. Навіть бичків свіжих не валялося — це я мимоволі зафіксував. Заєць кинув портфель на землю і з усього маху гепнувся на нього своїм худим задом. Вайлуватий і товстенький Свиня перекинув шлейку сумки через голову і почепив так, як революційні матроси в кіно чіпляли патронташі, після чого притулився спиною до брудної цегляної стіни. Я присів на цеглину, портфеля примостив поруч, звів очі догори й побачив блакитне небо, по якому пливли благенькі білі хмаринки. Якийсь час ми всі троє мовчали. Першим не витримав Заєць: — Якого ти хріна, Тихий, за всіма ломонувся? Сидів би собі… Тепер проблеми… — Та ну… Проблеми, — Свиня сплюнув собі під ноги, не дивлячись на нас. — Проблеми не в мене. Що вони нам зроблять? — Хто? — Кінь у пальто! Чекіст та інше кодло — що вони нам зроблять? Тут тиждень до кінця лишився, вони нам погану поведінку запишуть чи на другий рік у восьмому класі лишать? Не буває такого, — і, помовчавши, додав: — Мені матушка казала. Так що тут усе чікі-пікі, не бздіть. Чекістові теж повидригуватися треба. Ти про інше, на хрін, думай. — Та ясно, — промимрив Заєць, хоча я прекрасно розумів — нічого йому не ясно. Він серед нас був найбільшим тугодумом, це при тому, що ні я, ні Тихий не відрізнялися швидкістю реакції та оригінальністю думок. — Хулі тобі ясно, Юрець? — Свиня знову плюнув і тепер уже подивився спочатку на Зайця, потім — на мене, і на мені свій погляд затримав. — Чекіст — фігня, біологиня — проститутка, школа — до жопи! Саню тепер якщо не Рудик дістане, то Стародуб — це точно. І якщо Рудик просто відмахає харашо, то Стародуб приб'є. А заодно й тебе, придурка. — Мене за що? — щиро здивувався Заєць. — Його ж цеє… Мавпа вдарив… Ну, типу вдарив… — Сам ти мавпа! — вирвалося в мене. Чомусь саме зараз мені не хотілося чути шкільне прізвисько, хоча зазвичай я був до нього байдужий. — Я не мавпа, я — Заєць, — і це так гордо прозвучало, так пишався Юрко Литовченко своєю кликухою, що я, не дивлячись на всю серйозність моменту, не стримався і несподівано для себе зареготав. Мій регіт луною відбувся в цегляних стінах без даху, передався Свині, наче бацила грипу, він так само почав іржати, а Заєць сидів і дивився на нас, наче на ідіотів. Потім неквапно підвівся, наблизився до Свині, нахилився, простяг руку — і раптово смикнув його зігнутими гачком вказівним та середнім пальцями за підборіддя, просто під нижню щелепу. Свиня захлинувся сміхом, смикнувся, витріщився на Зайця, покрутив пальцем біля скроні: — Ти чого, зовсім того? — Саїчку за переляк! — переможно промовив Заєць і повторив маневр. Свиня відклеївся від стіни й посунув на нього, але Заєць затявся — вигукнув: «За неввічливість!», відважив тому третю «сайку» і вже готовий був дати «за не підтирання», та я схопив його за руку, розвернув до себе, крикнув просто в очі: — Ти зовсім забурів, мудак? Тим часом Свиня миттєво заспокоївся, замислено провів собі рукою по підборіддю, якось по-дитячому запитав: — От на хуя ти це зробив? — А чого ти ржеш, наче мішком прибитий? — Ні, ти можеш нормально пояснити — для чого ти це тільки що зробив? Я дивився на них і не розумів, що саме відбувається. Тепер би якийсь розумний дядя сказав: запізніла реакція на стрес чи ще щось у такому ж дусі. Тільки мені зовсім не до їхніх стресів було. Бо, як не крути, а вбивати Стародуб і Рудик справді будуть у першу чергу мене. Рудика я при всьому класі не послухався, а на Стародуба взагалі руку підняв. При всіх. Саня Макогон, Мавпа, Макака, Бібізяна чи як там ще, один із трьох офіційних чмошників у класі, торкнувся рукою самого Стародуба. Грізного Стародуба. Теоретично цю партію виграв Рудик — головного ворога принижено. Тільки й сам Рудик не на висоті опинився. А раз так, то в них є можливість на якийсь час укласти перемир'я, аби відловити мене і якщо не вбити, то покалічити — сто пудів. І не думайте, що я перебільшую. Все дуже серйозно. — Ну вас на фіг, — я став між ними, хоча битися вони вже точно не збиралися. Між собою ми ніколи не билися, та й сварок серйозних у нас не виникало. Просто не було для того вагомих причин. Сварки виникають — це я десь прочитав, у якійсь дурнуватій газеті — коли є конфлікт інтересів. Отак це називається. А такого конфлікту в нашій маленькій компанії не могло бути, бо інтересів особливих не було. — А ти чого? — легенько штовхнув мене Заєць. — Нічого. Тихий правильно каже — я вляпався. Що дома скажу? Так і так, матушко, заховатися мені треба? І всю цю довбану історію перекажу, ага? — А тобі треба заховатися, — промовив Свиня. — Де? В землю закопатися? Несерйозно все це… Школу довбану закінчити треба, тут без варіантів. Бо інакше навіть у тюрму не приймуть. — У тюрму завжди приймуть, — бовкнув Заєць. — Ти, бля, такий розумний — так давай, вали в тюрму! А мені без того весело! Скільки не ховайся, за папірцем про те, що школу закінчив, прийти треба. А чи вийду я після цього з школи — це під питанням. Бо Стародуб точно в класі буде, від же під наглядом… — От бачиш! — переможно підняв товстенького пальця Свиня. — Він не такий дурний, аби через такого, як ти, на малолітку йти. Уже йти — так через щось достойне і серйозне. — Тому й кажу вам, баранам — він усе чисто зробить. Підстереже так, щоб на нього не подумали. А ще раніше Рудик десь у темному кутку перестріне. Будете зі мною ходити — всі разом згоримо! І тікати не можна, і лишатися тут, мозолити баньки цим козлам так само паливо. Ну, які пропозиції? Заєць почухав потилицю, перевів погляд з мене на Свиню і видав: — Це діло треба перекурити. Ніхто не заперечував. Не те щоб ми всі втрьох були злісними курцями і курили, як павуки, але час від часу цигарками бавилися. Заєць покурював серйозно, тягав у батька «Приму», «Ватру» і «Ту-134». Його старий не помічав, бо думав, що сам по п'яні стільки скурює. От хто вже точно курив, як павук, можете мені повірити! Дорогі цигарки, типу «Ту-134» і болгарські «Родопі», він купував тоді, коли давали аванс і зарплату. А так чадив «Примою», і виходило, що Заєць був нашим основним постачальником цигарок. Ми не нахабніли — могли розкурити на трьох дві цигарки за день. Правда, Заєць хвалився, що вдома тихенько докурює батькові беники на балконі перед сном, а потім іде чистити зуби. Це я до того, що в портфелі в Зайця постійно можна знайти парочку «примин», рідше — чогось із фільтром. Зараз виникла якраз така ситуація, коли куриво було як ніколи доречним. Заєць дістав зім'яту цигарчину, прикурив і затягнувся першим. Поки вона йшла по колу, ми мовчали. Від цього раптом стало дуже тихо, і я до того, а особливо — після того не раз помічав, що така тиша навкруги настає чомусь завжди перед полуднем. Аби ми далі голосно базарили і гарикалися, нічого з того, що ми побачили далі, не сталося б. Почувши голоси, ці двоє просто пройшли б мимо. А так ми ледве встигли докурити свою «Приму» і готові були обговорювати проблему далі, як раптом почули кроки. Швидкі кроки. Хтось наближався сюди, до улюбленого сховку нашого мікрорайону. І цей невідомий був не сам.  

Тепер, згадуючи той день, я не можу толком пояснити, чому ми не вискочили звідти й не погнали геть. Навіть примітивна логіка підказувала, що до спорткомплексу не могли йти ані Рудик, ані Стародуб — пройшло дуже мало часу, і ні в одного, ні в іншого, як би вони не хотіли провчити нас, не було мази втікати для цього з уроків. Рудик — авторитетний староста, а Стародуб точно знає, що нам нема куди від нього діватися. Тим не менше, навіть якби зараз гавкнув бродячий собака десь поруч, ми б так само перелякалися і повелися не за логікою, а за інстинктами. А ці самі інстинкти погнали нас далі, вглиб навіки недобудованого спорткомплексу, подалі від тих, хто йшов сюди ззовні і, судячи по кроках, явно поспішав. Забігши в якусь чергову дверну пройму, ми наштовхнулися на глуху стіну. Знову дався взнаки переляк — адже всі закапелки цієї території ми знали і могли вискочити звідси іншим шляхом. Пасткою це назвати не можна — звідси елементарно вибратися, якщо один підсадить іншого. Висота першого поверху, які проблеми. Та під ногами валялася купа битої цегли, отже, рухатися треба було обережно, аби ніхто сторонній нас не почув. Тому ми поки що просто притиснулися до стіни, при цьому я і Заєць тихенько поставили портфелі, а Свиня перекинув шлейку своєї сумки так, аби вона теліпалася спереду, і притримував її руками. Тільки тепер я відчув, як тут, у цьому глухому закапелку, смерділо. Видно, народ давно облюбував це місце в якості сортиру. По кутках понакладені купи, поруч валялися шматки використаних газет і аркушів, вирваних із зошитів у клітинку. І повітря тут, здавалося, просякло сечею, хоча природна вентиляція нібито повинна була все це вивітрити. Але, мабуть, після наших людей ніколи нічого не вивітриться. Я бачив, як скривився Заєць — він серед нас був найбільш гидливим, та тут навіть не гидлива людина не могла почувати себе затишно. Таким чином, ми опинилися в дуже дивній і навіть смішній ситуації: теоретично у будь-який момент звідси можна було вийти, тільки виходити ми боялися, отже, самі себе загнали в цю смердючу пастку. І від кого б ми не ховалися, я чомусь був певен — вони скоро підуть. Довго тут о такій порі дня ніхто не затримується. Посиденьки з куревом, гітарами, анекдотами та матюками на спорткомплексі починаються десь із сьомої вечора. Тим часом ми почули голоси — чоловічій та жіночий. Що вони говорили, не розібрати. Бо мужик говорив так, ніби жував слова, а жінка тільки реготала, причому сміх звучав не надто природно, якось істерично. Здається, вони зайшли в один із закапелків, а от що відбувається, поки незрозуміло. І тут цікавість перемогла переляк. До того ж, нам хотілося швидше вийти з цього смердючого місця. Переконавшись, що це не по нашу душу, а просто людям для чогось приспічило зайти, ми попустилися і обережно визирнули зі сховку. Свиня навіть з не притаманною йому спритністю і легкістю тихенько скочив на протилежний бік забудови, а потім виткнув голову зі сховку. Зі свого місця він міг краще за нас бачити все, що відбувається. А судячи з виразу його обличчя, там справді відбувалося щось таке, на що варто подивитися. Намагаючись і далі рухатись безшумно і не чіпаючи портфеля, який у цій ситуації тільки заважав, я так само обережно підтягнувся де Свині. Заєць сунув за мною. Потім, повторюючи маневр, ми вийшли зі сховку, опинившись у недобудованому коридорі, просто перед діркою в стіні, де повинно було бути вікно. Через цю пройму нам відкрилася справді несподівана картина. Настільки несподівана, що, не знаю про пацанів, а у мене точно подих перехопило. Просто перед нами величезний незграбний чолов'яга розвернув спиною до себе розпатлану бабу. Та вперлася руками в стіну, не перестаючи реготати, а мужик тим часом задирав їй спідницю однією рукою, а другою вовтузився із штаньми. Нарешті впоравшись, він обхопив жінку ручиськами за поперек і, зробивши різкий рух, почав хитатися вперед-назад. При цьому ні він, ні вона не промовили жодного слова. Нам не треба було пояснювати, що відбувається. Переляк минув остаточно, замість нього прийшло якесь дивне відчуття, яке я тоді не міг пояснити. Внизу живота в мене защеміло, засвербіло, я відчув, як моєму кінцеві враз стало тісно, і не наважувався торкнутися його рукою, аби навести в штанях лад — боявся отут, при пацанах, обпаскудитися, не стриматися, вибухнути, наче ручна граната. Думаю, Заєць і Свиня відчували тоді те ж саме, бо витріщилися, затамувавши подих. Сам же я не наважувався дихнути настільки довго, що в якійсь момент відчув — зараз забракне повітря, закашляюся, нас помітять — і абзац котеняті. Тому обережно, дуже обережно, наче сапер на розмінуванні, випустив повітря через ніс і спробував далі дихати рівно. Все, що сталося далі, сталося раптово і без жодного переходу. В якийсь момент жінка заверещала, смикнулася, відштовхнула від себе задом здорованя і розвернулася до нього обличчям. Ми сахнулися, ховаючись за стіну, та їм, очевидно, ніколи було роздивлятися довкола. — Ти хто такий! — істерично крикнула вона. — Ти де взявся, паскуда! Ти для чого тут! Ти, скотина, скотина! Почулися звуки, схожі на удари. Свиня визирнув першим, ми із Зайцем — за ним. Баба молотила свого кавалера кулаками по могутніх грудях. Його обличчя ми й далі не бачили, зате її я впізнав відразу, та й пацани, думаю, теж. Валька-алкоголічка, приймала на районі порожні пляшки, іншої роботи не було — вона скаржилася всім підряд, що суд позбавив її батьківських прав. Ми періодично приносили їй пляшок на карбованець, а то й на два — з-під лимонаду, пивні та молочні. Тихий, традиційно найбільш обізнаний з нас, якось повідав, що Валька колись була одружена з морським офіцером і працювала у ювелірці. Нам вона тоді видавалася дуже старою, хоча насправді їй — це вже потім стало відомо — було лише трошки за тридцять. Потім хтось у ювелірці на золоті погорів, а на Вальку, коли їй вірити, частину чогось там списали. За те, що вона чиїсь гріхи на себе взяла, їй ніби пообіцяли, що відмажуть, і таки відмазали — отримала умовно, тільки нормальної роботи для неї відтоді вже не було. Чоловік саме повернувся з рейсу, побачив таке діло — і розлучився. Дитину суд чомусь Вальці залишив. Хоча ясно, чому — який з морського офіцера батько? Ну, з того часу пішло-поїхало: баба бухати почала, в неї ночував хто попало, і, знову ж таки за відомостями Тихого, вона якийсь час навіть крадене переховувала. Зрештою сусіди не витримали, написали, що в неї в хаті притон, а там же дитина неповнолітня. Коротше, знову Валька під судом і дитину в неї забирають. Приїхав колишній батько з новою дружиною, вони дитину на себе оформили і з міста вивезли. Чомусь нікому з нас не дивно було побачити тут Вальку, та ще за таким заняттям. Все ясно: десь зранку бухло знайшла, хоча тепер, після Указу, це проблематично. Значить, здоровань приніс. Слово за слово — похмелилася вона добренно, тут її й перемикає. Здоровань робить із нею, що хоче, а Валька раптом прозріває і починається в неї типова п'яна істерика. Одним словом, картинку, ми побачили повчальну. Ну, за всіх не скажу, а для себе я побачене так визначив. А тим часом події розвивалися ще швидше. — Очі видряпаю! — кричала Валька і справді спробувала вчепитися здорованю в обличчя, Той відступив якось повільно. Складалося враження, що він поки не усвідомив зміну обставин. Валька сунула на нього, почала голосно матюкатися, а він лише задкував, застібаючи штани. — Я ментам скажу! Я все про тебе ментам скажу, падлюка ти такая! Дебіл копчений! — розорялася Валька, і я навіть зі свого місця бачив, як блищать від справжньої люті її очі, заплилі від щоденного бухалова. — Ти де взявся! Думаєш, можна як останню! Гадина ти, гадина, дебіл! А виглядало, що він і справді дебіл. Або гальмо страшенне. Причому мені здалося, що я його знаю. Таке одоробло ні з ким не сплутаєш, ось тільки де і коли бачив його… Не реагуючи на Вальчині крики, здоровань — сорочка несвіжа, штани висять мішком, сандалі на босу ногу — нагнувся, і тільки тепер стало видно, що біля стіни валяється дерматинова сумка без ручок. Мужик нахилився, Вальчині кулаки відразу затарабанили по його неймовірно широкій спині. Та він не реагував, запхав лапу всередину сумки, а коли витягнув, то ми побачили здоровенний саморобний ніж. Справжній різницький тесак, Їй-Богу не брешу. Чимось подібним — я сам бачив — мужики з сіл на базарі м’ясо рубають. Валька не помічала ножа, вона далі билася в істериці і налітала на кривдника, наче розлючена кицька. Аж тут здоровань простягнув вперед ліву руку, зупинив жінку, зробив якийсь рух — і Валька полетіла до стінки, вдарилась об неї спиною, гикнула та просіла на землю. Здоровань неквапом рушив до неї. Ми далі бачили лише його спину. Мені заціпило. Горло наче хтось лещатами стиснув, ноги приросли до землі і, здається, віднялися. Я боявся повернути голову і подивитися на пацанів, лише просив подумки усіх святих, аби ніхто з них зараз не ворухнувся, не крикнув, не писнув, не привернув до нас увагу цього страшного здорованя. А він, не довго думаючи, нахилився над Валькою, підняв її так само лівою рукою, і нахромив на ножаку. Не вдарив — саме нахромив. Так метелика булавкою пробивають, коли готують гербарій на урок природознавства. У мене стало темно в очах. Але це не завадило побачити, як здоровань нахромив її на лезо ще раз, ще, ще. З горла, булькаючи, полилася кров, і здоровань відштовхнув жінку. Та ганчіркою впала на покришену цеглу, волосся закрило їй обличчя. Нахилившись, здоровань витер ножаку об її плаття. — Мама, — почулося десь поруч, з лівого боку від мене, де приклеївся до стінки Заєць. Це прозвучало не надто голосно, але в абсолютній тиші, яка раптово настала, навіть пищання комара сприйнялося за виття ментівської сирени. Я хотів присісти, заховатися, але ноги далі не слухалися. Поруч щось зашурхотіло. Схоже, в когось з-під ноги вивернувся уламок цеглини. — Мама, — вже голосніше повторив Заєць. Здоровань, не випускаючи ножа з руки, поволі обернувся. Я вже знав, що побачу: вузенькі, близько посаджені очі, брови, що зрослися на переніссі, м’ясистий ніс, потворну нижню губу. Гриша Куйовда, так його називали. Тихий, який знає все, казав, що в нього діагноз «шизофренія», але в дурдомі його родичі тримати не хочуть. Кажуть, там платити треба, аби за ним хоч якось доглядали, а коли він не в лікарні, родичі за нього пенсію отримують. Плюс ще хтось допоміг влаштувати його на базар прибиральником. Щоранку і щовечора Гриша Куйовда базар мітлою мете. Я міг би раніше його впізнати, тільки жив Гриша на протилежному кінці міста. Все це промайнуло в голові блискавкою, поки здоровань-шизик повертався до нас обличчям. І хоча його погляд був затуманений, і я, і пацани знали: зараз він дивиться просто на нас. Ми не могли зрушити з місця. А він не поспішав рухатися. Дивився просто перед собою, опустивши довгі здоровезні руки вздовж незграбного тулуба, і мій погляд був прикутий не до його потворного обличчя, а до величезного закривавленого ножа, затиснутого в кулак правиці. Божевільний вбивця дивився не просто перед собою — він таки справді дивився на нас. У всякому разі, в наш бік. Не знаю, чи бачив він щось у цей момент — у його очах і далі стояла каламуть. Але раптом він труснув головою, опустив її, а коли підняв, то я з жахом помітив, що каламуть поволі щезає. — Хто-о ту-ут? А-а? — він завжди говорив, розтягуючи слова, до того ж, трохи затинався. Я знав пацанів, які дуже любили його дражнити, бігаючи за ним, передражнюючи його манеру говорити й перекривляючи походон — Гриша Куйовда трохи волочив праву ногу. Тепер — зуб даю — його погляд набув осмисленого виразу, і він уже не дивися на нас, а й бачив нас. Видно, Заєць теж це зрозумів, бо закричав, уже не особливо ховаючись: — МАМА! — Ма-ама, — повторив здоровань і зробив крок до нас. Цього виявилося досить, аби мене розклинило. Не чекаючи, поки цей страшний чоловік зробить наступний крок, я розвернувся і рвонув недобудованим коридором прямо, потім — ліворуч, через якійсь отвір, ще стрибок — і ось я вже мчу, перетинаючи шкільний стадіон по діагоналі, а за мною — і я чую це! — несуться стрімголов Свиня і Заєць, Ігор Тихий і Юрко Литовченко, причому таких рекордних забігів від нас не міг добитися навіть фізрук. Ми один за одним вибігли за територію школи, а далі — де тільки сили взялися! — почали петляти між будинками, аж поки не оббігли весь мікрорайон і не опинилися біля старої котельної. Там був невеличкий зарослий бур'яном квадратик землі, де ми щовечора зкурювали чергову цигарку. Дивно, але цю територію, крім нас, чомусь ніхто на районі не засвоїв. Тому ми вважали її своєю. І ноги самі принесли нас сюди, хоча повної безпеки тут, за котельною, бути не могло. Але тепер для нас не було безпечного місця не лише в районі, а й, за великим рахунком, у цілому Ніжині.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка