Андрій Кокотюха Зоопарк, або Діти до 16



Сторінка4/9
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

МИ ТІКАЄМО З ДОМУ
20.05.1985 (пополудні)

Першим відсапався і прийшов до тями Свиня. — Бачили? — Ні, не бачили, — огризнувся я. — Таке дурне питаєш, як сам. — А ти чого обзиваєшся? — Нічого! Бачили, бачили, і що тепер? — Вішатися, — цілком серйозно промовив Свиня. — Цей псих нас розгледів і заріже. Зловить і заріже. А йому нічого не буде, бо в нього довідка з дурдому. Хіба назад у дурдом зашлють. — До ментів треба йти. — І тебе менти захистять? Мавпа ти, Мавпа, сам дурніший за мене, а людей нормальних обзиває. Сам подумай: Куйовду вони не посадять, це сто пудів. Зате тебе як свідка кругом затягають. Поки тягатимуть, Куйовда з дурдому втече і кожному з нас голову відріже. Знаєш, які вони, ці психи, настирні? Он мені мамка розповідала, у баби в селі такий живе один — так він курей ріже. Може серед білого дня зайти у двір і зарізати курку. Його пиздять, тільки він до болю не чутливий. Дільничний нічого зробити не може, родичів у того нема. Віддавайте, каже, люди ото йому курей, хай їсть. Що ти думаєш — почали віддавати. Він у ті двори, де йому віддавали, більше не ходив. Тепер, кажуть, у сусіднє село пішки по курей ходить. Лікарям він не потрібний, мати померла, вбивати не можна — посадять. Бачиш, як воно буває… — Для чого ти це розказав? — я відчув, що ще трохи — і Свиня, який завжди все знає, отримає від мене по пиці. — А портфелі там лишилися, — подав голос Заєць. Справді, я щойно це помітив. Сумка Свині і далі висіла в нього спереду живота, а наші із Зайцем портфелики лишилися на місці, де вбили жінку. — Повернемося? — запитав Заєць. — Ти нормальний? — я постукав себе пальцем по лобі. — Значить, їх знайдуть менти, — заявив Свиня. — Тим більше лишатися тут не можна. — Де — «тут»? — Ну, в місті. Кажу — валити звідси треба. Дивіться сюди, пацани, і ви зрозумієте, що я правий, — він загнув одного товстого пальця на правій руці. — Значить, Рудик — раз. Стародуб — два, — загнувся другий палець. — Хоч так, хоч так від цих монстрів ховатися. І цей шизоїд — три, — він загнув третій палець, потім розчепірив їх і тицьнув просто мені під носа. — Мало тобі? А ти кажеш — менти. Тут засідка без варіантів. Як не шизик вистежить, так менти знайдуть, бо в портфелях ваші довбані щоденники. Як не менти, так блатота Стародуба. Як не вони, так Рудик, хоча це не такий страшний варіант. Коротше, звалюємо, поки нас не шукають. Тоді його доводи, доводи п'тнадцятирічного пацана, видалися нам усім логічними і беззаперечними. Після побаченого, після тих патьоків крові на без того брудному платті Вальки-алкоголічки і на здоровенному лезі ножаки Гришки Куйовди власні квартири не видавалися надійними схованками. До того ж, як загружав тут один крендель по телеку, у такому віці половині хлопців і третині дівчат хочеться одного разу втекти з дому. Потрібен тільки поштовх. Ну ось, хоч через двадцять років мені хтось розжував, чому інші варіанти нами тоді навіть не обговорюватися.  



Діяти треба було швидко. Тікати вирішили спочатку до Києва, там у мене троюрідний брат живе, Генка. Не знаю, яка від нього користь, але в Зайця і Свині в столиці родичів не було, і навіть знайомих. Усі або по Ніжину, або по селах, або на крайняк — у Чернігові. Правда, я Генку років два не бачив. Бо це по батьку рідня, а старий нас тоді вже покинув. Точніше, мамка його тоді за водяру остаточно вигнала, і він кудись на Північ злиняв. Сказав — підніму копійку, приїду, покажу, тоді поговоримо. Ну, це не має відношення до того, що я зараз згадую, але виходило так, наче Гєнка вже й не зовсім родич. Це нічого, я ж його знаю, навіть були колись у нього вдома з ночівлею. Мамка тоді мене для чогось вирішила в цирк і в зоопарк зводити. Років десять мені тоді було, чи одинадцять, та дорогу до Генчиного дому я знайду. Коротше, спочатку до Києва. Далі — бажано на якомусь поїзді кудись подалі. Географії ніхто з нас не знав, та в Ніжині не всі поїзди зупиняються, зате з Києва, з вокзалу — на всі чотири сторони. Спочатку ми порулили до мене. Вирішили краще весь час разом триматися, бо по одному нас швидше відловлять. Коротше, я знав, де в матушки гроші лежать. У шафі, під наволочками, відшукалося чотири червоних «десятки» і один фіолетовий «четвертак».[24] Подумавши, я взяв його, швидко перевдягнув коричневу форму на джинси і синю картату сорочку. Потім знайшов старий батьків рюкзак, із яким він на рибу ходив. Усередині там усе рибою провоняло, та хрін із тим. Запхав туди болонієву куртку-вітрівку, зелену спецівку, теж від старого лишилася, зверху кинув зубну щітку. У холодильнику сиротою стояла банка рибних консервів. Тепер не пригадую, здається, салака в маслі. Подумавши трохи, жбурнув її до інших речей. Туди ж доклав ножа — мамці нехай залишиться один, два їй забагато. Здається, все. Дивно якось тоді видалося. Та й зараз дивуюся: стільки речей, здавалося, вдома є, а взяти втікачеві, який біжить, звісно, назавжди, особливо немає чого. Я ніколи не прив'язувався до окремої речі, не було в мене нічого аж такого дорогого, без чого я не міг би втекти з дому. І все ж таки, зібравши нехитрі пожитки, я став посеред великої кімнати і зітхнув. Ну, все, прощавай, квартиро. Де тепер Саня Макогон спати буде? — Візьми шкарпетки і чисті труси, — почув за спиною голос Свині. Мудак мудаком, а таки справді часом розумні речі говорить. Порившись у шафі, знайшов свої випрані шкарпетки і труси, заквітчані ромашками. Кинувши це все в рюкзак, я зав'язав його, закинув на плече. — Ну, погнали? Прозвучало це якось непевно, але спогади про кров були досить свіжими, тому я труснув головою, проганяючи останні прояви нерішучості, й першим ступив до дверей. — Записок писати не будемо? — поцікавився Заєць. — З дороги телеграму дамо, — заявив Свиня, і знову вкотре за день я з ними погодився. Жили ми практично поруч, і пацани витратили на збори приблизно стільки часу, скільки я. Правда, у Зайця не знайшлося рюкзака, тому він узяв круглу сумку — «діжку»,[25] зроблену з ганебного жовтого дерматину. Туди він поклав спортивний костюм, потім знайшов на кухні каструлю з котлетами і всі їх виклав у літрову банку. За котлетами в сумку помандрувала чвертка хліба. Якось дивно глянувши на нас, він зник у іншій кімнаті і повернувся з глиняною свинею-скарбничкою. Тихий ніяк на це не зреагував. — Отут щось дзенькає, — Юрко потрусив скарбничку, всередині справді відізвалися брязкотом монетки. — Куди їх тільки дівати. В мене гаманця нема, а в кишені пересипати — жлобство. — Скільки там? — поцікавився я. — Хрін його знає. Взагалі я на мопеда збирав. — По копійці? — Стара сказала — коли буде половина, вона решту додасть. — З яких це ти надходжень збираєш, чувак? — не витримав Тихий. — Ну… То мати празникового коли дасть, то баба, то булочку в школі не з'їм, то пляшки десь здам… — Тепер нема вже кому пляшки приймати, — перебив його Свиня, і мене після цих слів пересмикнуло. — Бери оце все із собою, десь по дорозі буде нагода — ножем повиколупуємо. Готовий? Тоді давайте до мене. Свиня збирався довше за нас. Він спочатку натягнув штани, пошиті спеціально на нього в ательє, потім рішуче зняв їх і вбрався у трикотажні спортивні штани та кеди. Потім одягнув білу футболку, але подумав — і зняв її, вибрав іншу, синю, з якимись не нашими літерами на пузі. Такі футболки продавали цигани на вокзалах. Викинувши зі шкільної сумки книжки, запхав туди светр, білу кепку з пластмасовим козирком, туди ж відправив замотаний у газету шматок сала і пару праних шкарпеток. Більше нічого не влазило. Коли все було готове, Тихий винувато подивися на нас. — Теє, пацани… З бабками голяк… У нас нема заначок, коротше… Десь же заробимо… — Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує — і нема заначок? — витріщився я на нього. — Він ковбасою бере… М'ясом там… Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю… Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі, ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю. — Розберемося, — вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві — так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли. Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два. А поки що ми поспішали на електричку.

МИ НОЧУЄМО В ГАРАЖІ
20.05.1985 (з вечора до ночі)

«Довге, зелене, ковбасою воняє», — це загадка про електричку «Ніжин-Київ». Зараз, коли ковбаси та іншої закусі кругом навалом, загадка забулася. А тоді ця електричка чимось на зразок «дороги життя» була. Ну, пам'ятаєте, коли Ленінград німці в блокаду взяли, там по льоду Ладозького озера вантажівки з продуктами їздили. Це ми іще у школі вчили. Тоді, пригадую, зовсім шпендиком був і дуже перейнявся, як люди в блокаду горобців та собак ловили, аби з'їсти. І ще одне — коли матушка нам із батьком макаронів без нічого варила, тільки салом трішечки засмажувала, то примовляла з тихою злістю: «Жеріть, проглоти, жеріть — у блокадному Ленінграді й цього не було». Ми, звичайно, не голодували. За совка[26] ніхто офіційно з голоду не помер. Ось тільки старі в мене якісь не такі вродилися: навіть мамка Литовченка, робітниця на заводі без жодних зв'язків та пільг, і то десь шпроти діставала, сервелат до свята і варену ковбасу. Не часто, але таки діставала. Хтось десь їй на чийсь ветеранський чи інвалідський пайок[27] брав. Про вітчима Свині, м'ясокомбінатського сторожа, я вже казав і взагалі мовчу. А в нас удома болта смоктали. Ну, це я в переносному смислі, звичайно. Але спеціально в чергах за ковбасою чи там маслом матушка не вистоювала. Пощастить — купить ковбаски, не пощастить — рибні консерви в томаті чи олії їмо, сало, суп та борщ вона ще варила з кісток. Я коли першу зарплату отримав, це вже після бурси було, — так рвонули ми з чуваками на Київ, вистояв я там у черзі в гастрономі, купив сосисок тоненьких кілограм і весь кілограм на лавочці в парку зжер, поки чуваки морозивом бавилися. Живіт не болів, нічого, все нормально — «Пепсі» пляшку випив, і порядок. Це я до того, що за продуктами народ з Ніжина на Київ перся, особливо — по вихідних. Ще у нас така туристична служба була, вони екскурсії до Києва організовували. Постійно повні автобуси, точно кажу. Завезуть людей чи в Лавру, чи на ВДНГ,[28] чи взагалі до музею Леніна,[29] полазять люди там пару годин, а потім — головне: Центральний гастроном. Чи, якщо водій знає інші місця, де черги менше, — везе туристів туди. Більше кілограму в одні руки не давали, а в гастрономі дві черги: одна в касу, друга — до прилавку. Ось і везли з Києва кіло «Лікарської» чи «Останкінської»,[30] кіло рулету, кіло сиру, кіло масла, кіло сосисок і пляшку «Пепсі-коли» за шістдесят копійок. Такий стандартний продуктовий набір. Іноді матушка давала гроші знайомим, які в Київ їхали, та загалом якось ми без цього обходилися. Не знаю, добре це чи погано. Досі для себе не вирішив. А тоді нам пощастило, що понеділок і народу в денній електричці майже не було. Ми ж не за продуктами їхали — тікали світ за очі. Тому, виходить, загальні проблеми — купити ковбаси і нажертися — нас не обходили. Проблеми виникли інші. Причому — відразу, тільки ми вмостилися на жорстких дерматинових сидіннях.  



— Обережно, двері зачиняються! Наступна станція «Червоні партизани!» Електричка рушила, і тут ми побачили, як Свиня перемінився в обличчі. Зуб даю — він тепер виглядав більш переляканим, ніж годину тому, коли на наших очах божевільний жінку ножем різав. — Бля, пацани, влетіли ми… — Куди? — не зрозумів Заєць. — Туди! — Свиня спересердя ляснув стиснутим кулаком по товстому склу вікна, так ляснув, що воно, бідолашне, аж тихенько дзенькнуло. — Вікно розгатиш, — проговорив я. — Та хрін уже із ним! Ми, мужики, документів із собою не взяли. А куди людина без документів? На який БAM[31] вербуватися? Про можливість вербовки на БАМ ми вже почали говорити по дорозі на вокзал. Там, казав Тихий, зайва людина зайвою не буде. І на вік не особливо дивляться. У мене все впало. Точно, бляха! Ніхто з нас навіть не думав про документи. Хоча, з одного боку, які в нас документи і де? Паспортів іще нема ні в кого, бо їх тільки в шістнадцять років видають. Комсомольські квитки — так ми не комсомольці. Заєць ніколи про такі речі не думав, а ми зі Свинею тут якусь дивну принциповість виявили. Зовсім нам, до речі, не властиву. Не те щоб нас у комсомол[32] не приймали. Тут як раз навпаки: в них план був, усі школярі підліткового віку стовідсотково мусили вступити до ВЛКСМ. Нас навіть охоплювали шефською комсомольською роботою. Була така Людка, аж цілий комсорг школи, у модних прозорих гольфах ходила. Комсомолець Арутюнов усе за нею упадав, хоча та від нього була на два роки старша. Коротше, нас трьох час від часу на загальні комсомольські заходи заганяли, тільки на нас це мало діяло. Я сказав: «Не хочу», а Свиня за мною повторив. Нічого ми нікому не хотіли довести, навіть у думках не було — просто не хотіли. Ламало все це. Ламало і харило. Значить, комсомольських квитків у нас нема. Є так звані учнівські та ще — приписні свідоцтва з військкомату. Правда, свій учнівський я десь посіяв, зате приписне, зараза, на видному місці вдома лежить. Там ще свідоцтво про народження є — теж серйозний документ. Словом, влипли ми по саме не журись. Втікачі, мать їх так: на трьох п’ятнадцять карбованців — по троячці з гаком за квитки викласти довелося, ну, скільки ще там у Зайця в скарбничці — хай десятка. Значить, десь близько четвертного на три рила, дев'ять котлет, банка рибних консервів, шматок хліба й жодного документа. З такими розкладами добіжимо ми до першого патруля. Не встиг я про цє подумати — здрасьтє, я ваша тьотя! У вагон заходять два менти у формі. Я тоді звань не розрізняв, але не офіцери — точно. Обидва молоді, вусаті, в обох мордяки такі тупі — хоч об трактор бий. Ми принишкли, а парочка стала в дверях, роззирнулася — і просто до нас. Тихий біля вікна сидів, так відразу демонстративно повернувся, втупився в пейзаж за склом, і так уважно почав ліси й поля роздивлятися, наче ніколи нічого цікавішого не бачив. Литовченко почав своїм худим задом об сидіння тертися і нервово пальцями перебирати якісь невидимі простому оку предмети. Я просто опустив голову і приготувався до найгіршого. — Здоров, орли! — почулося над головою, і менти вмостилися біля нас, посідали навпроти один одного. Заєць щось промимрив, а я далі не наважувався підняти голову. — Куди їдемо? — Чого мовчимо? Чого не в школі? — запитав другий мент, той, що сів якраз біля мене. — У нас теє… день короткий… — вичавив із себе Тихий. — Ну, — несподівано для себе підхопив я. — Теє… Значить… Ну, скоро ж школі кінець. Так чого нас там тримати. Погода яка… — Правильно, орел, погода — що треба! — весело погодився перший мент. — Чого вас у школі тримати! — А їм та школа так треба, як мені оце плясать! — так само радісно підхопив його товариш. — Скажи, орел? — він легенько штовхнув мене ліктем у бік. — Та ну… — відмахнувся я. — Так куди їдемо? — не відставав перший мент, і мені здалося — саме це запитання прозвучало серйозно. — Ти чого, Васю, до пацанів пристав? Їдуть — значить треба. Бач, зібралися, наче на полюс. Рюкзаки в них… На полюс їдемо, чи як? — Ги-ги, — вичавив із себе Заєць. — Ну да, на полюс… До баби в Носівку, — говорячи це, Свиня дивився просто на ментів, навіть не кліпнув очима. Я відчув, як за комір подзюрив струмочок холодного поту. Це значить, якщо менти їдуть далі Носівки, нам треба буде там вийти і чекати наступної електрички. А це ще година часу, якщо не півтори — розклад ми дивилися, але я його не запам'ятав. — А хто там у тебе баба? Ми самі з Носівки, оце після чергування змінилися, — пояснив мент, і мене остаточно заціпило. Видно, Свиня сам розгубився, бо показав на мене пальцем і бовкнув: — Це не в мене там баба, а в нього. Отак! Після всього, що з нами трапилося сьогодні, це була, мабуть, остання крапля. Я відчув. як якась невідома сила піднімає мене і штовхає до виходу — бігти, бігти швидше звідси. Та я таки всидів на місці, навіть отримав здатність говорити. — Вона не в самій Носівці… Ну, взагалі в самій, але там уже Носівка кінчається. Крайня хата… — Там стільки крайніх хат, — махнув рукою перший мент. — Добре, орли, пересядьте хтось. Нам тут місця малувато. Тихий мовчки відклеївся від вікна і сів біля мене. Перший мент зайняв там його місце, другий сів зручніше, дістав колоду карт. Наступні п'ятнадцять хвилин до Носівкрі вони встигли зіграти три рази, причому «дурнем» постійно лишався другий, а перший кожен раз, давши «драчка» напарнику, ржав на весь вагон. — Станція Носівка, вихід на праву сторону! Ми приречено піднялися і за ментами вийшли на платформу. Вони не звертали на нас уже жодної уваги, тому можна було в принципі розвернутися і швидко заскочити назад до вагону. Але щось нас стримало — і електричка поїхала далі. Ми лишилися стояти посеред платформи, розгублені й злі одночасно. — Добре, хоч квитки дійсні цілий день, — розродився Тихий. — Придурок, — визвірився я на Свиню. — Таке вже дебільне, далі нема куди! Жлоб! — Ти чого собачишся? — посунув на мене той. — Чого, чого! Мало того, що в Носівці нас висадив, так іще на мене стрілки перевів! А якби їм приспічило все це перевіряти? Ти не думав своєю головою? — А що мені було казати! — огризнувся Тихий. — Що баба твоя, чи моя, чи он його, — кивок на Зайця, — в Києві живе? — Міг би Бровари хоча б назвати! — не вгамовувався я. — А якби вони до самого Києва їхали? — Вони на київських ментів не схожі! — Багато ти бачив київських ментів! — Та більше за тебе! — Ну вас на хуй, пацани! — несподівано заявив Заєць. Ми здивовано подивилися на нього, а він повів далі: — Нікуди з вами не втечеш і ні від кого. Злі ви, наче звірі. Ми перезирнулися, і Свиня першим пішов на примирення, простягнувши мені руку: — Все, Саня, тримай краба! Я ляснув його по розчепіреній долоні, і губи мої самі собою розтягнулися в посмішці. — Може, так і краще. Це ми, вважай, сліди заплутуємо. — Точно! — Свині, видно, така постановка питання сподобалася. — Навіть якщо ці менти нас упізнають, то скажуть — вийшли в Носівці й пішли до якоїсь баби, там десь якась остання хата. Поки шукатимуть — день пройде, не менше. А ми тим часом хоп — і на БАМ! — Всрався вам той БАМ! — відмахнувся Заєць. — З нашими бабками хоча б до Шепетівки доїхати. — А де це — Шепетівка? — щиро поцікавився я. — Десь є. Знаю, що є, а де — хрін його… — А що там? — запитав Свиня. — Де? — Ну, в Шепетівці тій — що там? — Не знаю. Але знаю, туди ближче, ніж до вашого БАМу. І поїздів більше ходить. — Не треба нам у Шепетівку, — категорично заявив я, раптово згадавши, що формально я можу претендувати на роль мозку всієї нашої компанії. — А до БАМу правда не добіжимо. Пропоную так: спробуємо прорватися в Крим. — А там ми що забули? — Там, Юрку, море і фрукти. Ще там купа народу різного відпочиває, ніхто на нас уваги звертати не буде. Там тепло, ночувати можемо, де завгодно. З грошима так само щось придумаємо. Хтось казав, що на курортах можна таким, як ми, десь підробити. Дрова шашличникам рубати, квитки за лежаки на пляжах продавати. Там сезон, і ніхто особливо не дивиться, хто і де крутиться. Ну, як вам план? — Грошей малувато, — вперто гнув своє Свиня. — І документів нема. — Бабки спробую в родичів перехопити. — Ти їм здаватися будеш? Тоді нас точно за яйця — і назад додому. — Та нє… Генка, думаю, свій пацан. Коли чесно, я сам не був упевнений у своїх словах. Але слова сказані, й мені хотілося в них вірити. На платформі стояла лава, і ми присіли на неї. Чекали наступну електричку мовчки. Так само мовчки доїхали до Києва, тепер уже — без пригод.  

Годинник на київському вокзалі показував шосту десять вечора. Я й не помітив, як у дорозі минув цілий день. У Києві останній раз я був років два чи три тому, але враження не помінялися — привокзальна метушня мені ніколи не подобалася і, здається, ніколи не сподобається. Просто з підземного переходу ми вийшли до туалетів. Поруч із ними красувався кольоровий плакат, з якого всім гостям столиці посміхалася дурнуватою посмішкою мавпа, а зверху великими літерами було написано: «Відвідайте Київський зоопарк!» Я тоді не збирався ототожнювати себе з цією мавпою, та щось неприємно відгукнулося всередині, і я демонстративно відвернувся. Тепер треба згадати, як їхати далі. На метро — це точно. Станція, здається, «Комсомольська».[33] А звідти ще на трамваї, тільки ось у який бік, хто б сказав. До того ж, я не знав точної адреси, і це ще більше напрягало. — Почекайте тут, я зайду, — Заєць кивнув на двері туалету і простягнув Свині свій рюкзак. — Я теж хочу! — заявив той і простягнув мені свою сумку. — Почекаєш?' — Ні, без вас поїду, — огризнувся я. Краєм ока вже помітив двох ментів, що прогулювалися привокзальною площею, і захотілося чимшвидше забратися звідси. — Ага, дивись, — Заєць кинув рюкзака мені під ноги, Свиня почепив сумку мені на плече, і вони зникли за дверима сортиру, звідки несло сумішшю сечі й хлорки. Не було іншого виходу, як перебазуватися під плакат із мавпою і чекати там. Думати ні про що не хотілося, і, мабуть, через це ті кілька хвилин, що пацанів не було, тяглися для мене надзвичайно довго. Нарешті вони вийшли, чомусь дуже веселі. Підійшовши до мене, хитро переморгнулися. — Ми таке бачили… — почав Свиня. — Що там цікавого можна побачити, в параші? — Е-е, чувак, не скажи. Дуже багато цікавого. — Дядько з цюцюркою своєю балакав, — видав Заєць. — Що значить — балакав? — не зрозумів я. — А те й значить: стоїть, значить, вивалив її, дивиться на неї і примовляє — давай, давай, давай. — Ну, скажу вам, дуже цікаво, — скривився я. — Хочеш — піди подивися, — запропонував Свиня. — Він там і далі стоїть. — Рік буде так стояти, — додав Заєць. — Ну, давайте і ми тут поселимося. Будемо кожен день ходити і на таких дядьків дивитися! — Ти чого вишкірився? — Я — нічого! Будемо стояти чи підемо? — Підемо, — діловито погодився Свиня і забрав у мене свою сумку. — Куди? Ти ж нас ведеш. — На кудикіну гору, блядь, — я не міг пояснити причину злості, яка ні з того ні з сього накотила на мене. — За мною і мовчки! — Ти чого тут керуєш? — знову завівся Тихий. — Тебе хто старшим назначав? — Пішли ви всі… — А чого ти нас посилаєш? Стоп, подумки сказав я собі. Як би там не було, як би воно зараз не обернулося, сваритися нам точно не треба. Я розумів причину такого свого настрою: не знаю, як хлопці, а я особисто вже почав шкодувати, що отак зірвався з дому. Нехай яка там матушка не є, нехай десять Рудиків і двадцять Стародубів, хай Куйовда хоч на вокзалі в Ніжині на нас чекає — все одно ми нічого нікому поганого не зробили. Може, хорошого теж від нас не дочекаються. Але ж і зла від нас мінімум, і це — чиста правда. Від кого ми тікаємо і від чого ховаємося, пояснити я не міг. Тому й бісився, а раз бісився сам, то й на інших хотілося зло зігнати. — Нічого, нічого, — включив я задній хід. — Всі ми сьогодні якось трошки того… Погнали на метро.  

Дивно, але до цього часу ми жодного разу не заводили розмову про те, хто скільки разів був у Києві. Для ніжинця українська столиця — звичайна околиця, що там — сто двадцять шість кілометрів. І побувати в Києві — не подія в житті й не подвиг. Ну, хіба що колись уперше проїхати електричкою та покататися на метро. Так от, виявляється, Свиня не був тут жодного разу, прикиньте? Тому йому все дуже дивно й цікаво. Я сам не так часто катався на метро, не кажучи вже про Зайця, якого батьки колись у третьому класі від профспілки в цирк возили, а перед тим морозивом «Каштан»[34] на Хрещатику годували. Але на стрічку ескалатора я ставати не боявся. Свиня так само не боявся, але ступив дуже обережно, наче на березневий лід річки ставка в Графському парку. Є в нас такий парк старовинний у Ніжині. А в ньому — стадіон міський і ставок. Так у нас один час була забава: прийти сюди ранньої весни й на спір переходити його по льоду. На той час крига вже підтавала, небезпечно хрускотіла під ногами і навіть розходилася тріщинами в особливо небезпечних місцях. Та ніхто з нас жодного разу не провалився. А ставок, між іншим, не простий. Про нього легенди ходять, ніби він без дна. Купатися не можна — обов'язково потонеш і не знайдуть. Уже не перший випадок, коли таке трапляється. Словом, ступив Тихий на ескалатор і поїхав униз, крутячи головою на всі боки… Ага, я забув вам сказати: в метро ми не просто так зайшли. Коли я поліз у кишеню по гроші, то в мене жодного п'ятака[35] не виявилося. Взагалі дрібних грошей не було, а про касу розміну я чомусь не подумав. До того ж, усе одно дві копійки потрібні — з автомату Генці подзвонити. Я сказав це Зайцеві, і Юрко просто тут, біля сортиру, присів, витяг із рюкзака скарбничку, попросив у мене ножа і заходився, шарпаючи лезом у щілині, витрушувати копійки. Нічого більш придурастого придумати не можна було, і я чомусь перелякався — тепер ми вже точно привертаємо увагу. Та Заєць швиденько натрусив дріб'язку, серед «троячків», гривеників і двадцятип'ятикопійчаних монеток були «п'ятаки» і «двушки». Я набрав повну жменю цих монет і вкотре за останній час відчув себе впевненіше. Ну, значить, роззирається Тихий на всі боки, під ноги не дивиться, і в потрібний момент кроку вперед не встиг зробити — так і розтягнувся на підлозі. Заєць теж розгубився, зробив крок, наштовхнувся ногою на Свиню, перечепився об нього, не втримався і теж загримів зверху. Мені якось вдалося так стати, щоб утриматися на ногах, але все одно біля ескалатора внизу вже утворилася купа мала. Тихий, намагаючись підвестися, скидав із себе Литовченка, а той, у свою чергу, ніяк не міг розібратися, де його руки, а де — ноги. Вони вже затримували людський потік, який на цій станції рухався невпинно, люди щось кричали, тітка в синьому пальті й червоному береті вже вилазила зі своєї буди і бігла до нас. І найстрашніше — в наш бік поспішав мент, який у запалі аж збив кашкета на потилицю, а однією рукою тримався за гумовий кийок. У наших ніжинських ментів, між іншим, кийків ще не було. Та один знайомий сказав авторитетно — до кінця літа всіх озброять, як це називається, технічними засобами. Я схопив Литовченка за руку і смикнув, буквально стягуючи йоги з Тихого. Поки Заєць піднімався, Свиня рачки поліз подалі від ескалатора, просто під ноги черговій контролерці. Тут же над ним виріс мент, і я нутром відчув — йому не терпиться застосувати нову зброю в дії. Заєць уже звівся на рівні ноги, пробка потроху розсмокталася, люди проходили далі впевнено, лише озиралися на нас із якоюсь байдужою цікавістю. Ми кинулися до Ігоря, підхопили під руки з двох боків, але мент уже схопив його за карк своєю ручиською і рвучко підняв, відтягнув з проходу, поставив перед скляною будкою. — Ти чого тут хуліганиш? А? — він смикнув Тихого за комір сорочки. — Ти що, не вмієш себе поводити в метрополітені? Де ти взагалі взявся? А якби ти зараз інвалідом став — мені за тебе відповідати? — свої слова мент підкріпив лунким потиличником. Мені здалося, що голова Свині зараз відірветься від пліч і покотиться просто до ескалатора. — Та дядю, та не треба, — заскиглив Тихий, старанно ховаючи обличчя. На нас ніхто чомусь не звертав уваги, і я вирішив втрутитися. Навіть наважився смикнути мента за рукав. — Пустіть його, він перший раз у метро катається! — Так ви тут катаєтеся! — вставила свої п'ять копійок контролерка, і другого потиличника Свиня отримав уже від неї. Правда, він був не таким важким, як ментівський, але скільки ж можна пацана по шиї лупити! — Не катаємося! Ми з електрички, до родичів приїхали! — До яких ще родичів! — тепер мент переключив свою увагу на мене. — Біля метро «Комсомольська» живуть! — зараз я більше всього боявся, аби лягавий не запитав адреси. Звісно, я міг би щось придумати, прибрехати, аби знав, які біля того довбаного метра взагалі вулиці є. Мент, далі не випускаючи карку Тихого, підозріливо подивися на мене і Зайця. — Ви всі разом, чи що? — Разом, разом! — енергійно закивав я. — Пустіть уже нас, дядю, ми більше не будемо! — А більше не треба! Де самі живете? — У Броварах! — ляпнув Тихий, після чого рука лягавого розтиснулася. — У Бровара-ах, — протяг він. — Ото понаїдуть із Броварів, а потім… — що потім, він не договорив, ще раз обвів нас поглядом і насварився кулаком: — Паняйте звідси, поки я добрий. Повбиваються тут, а потім мені сидіти за вас… Довго припрошувати нас не треба — рвонули з місця, наче норматив з фізкультури здавали. Штовхаючись, заскочили у вагон електрички, що якраз підійшла, і тільки коли за нами закрилися двері, перевели подих і пролізли всередину, вислуховуючи претензії від тих, кому ми зважали жити своїми рюкзаками. — Ти чого про Бровари ляпнув? — просичав я на вухо Свині. — А що — Носівку треба було сказати? — так само неголосно відповів він. — Везе ж нам сьогодні на ментів, а скільки їх ще буде! І до чорта ж їх, блядь… Над нашими головами після цих слів почувся обурений вигук: — Ви дивіться — такі шкети, молоко на губах не обсохло, а вже матюкаються на людях! Я озирнувся і побачив високого сивого дядю в окулярах із товстими скельцями і сірому костюмі. Скельця хижо блимали на нас, і мені знову стало не по собі. — Міліцію треба викликати! — підхопив його неприємний жіночий голос. Я не бачив, хто там кричить — тітку закривав собою наш сивий «вихователь». — Уже зовсім порозпускалися! — А ви ще скажіть, шановна, що при Сталіні такого не було! — озвався з натовпу молодший голос. — Ти, синок, щось про Сталіна знаєш? — стрепенувся сивий і відразу втратив до нас інтерес. — І про те, як і що при ньому було? Між іншим, п'яні в громадському транспорті при ньому не їздили і шпана не матюкалася! Всі батьків поважали! — Де ви п’яних побачили? — поцікавився той, кого я подумки вважав своїм заступником. — Горбачов з цим ділом бореться! — Ти, синок, мені Горбачовим не тикай. Ми ще всі з ним хлебнемо, ось побачите! Те, що оці засранці в метро матюкаються — ще півбіди. — Бачите, ви теж слова всякі говорите! Електричка зупинилися і я тихенько скомандував: — На вихід! Бігом! Заєць, який стояв ближче до дверей, рвонувся першим, таранячи натовп. За ним посунув Свиня, я замикав процесію і вистрибнув під прокльони пасажирів у той момент, коли двері зачинялися. Ну що за день сьогодні! — Ми взагалі правильно ідемо? — запитав мене Заєць, наче нічого не сталося. Про це якось не думалося — нам хотілося швидше втекти від мента, тому ми заскочили в першу-ліпшу електричку. Роззирнувшись, я побачив покажчик станцій і зрозумів — Литовченко хоч і гальмонутий трохи, але тут цілком правильно зауважив. Ми їхали в протилежний бік, і станція, на якій ми вийшли, називалася «Політехнічний інститут». Як на зло, тут-таки я побачив стрілку, яка показувала — звідси можна вийти до зоопарку. Цей зоопарк нас явно переслідує. Сівши в інший поїзд, ми ви рішили не привертати до себе уваги, і хати далі мовчки. Тому до «Комсомольської» нас ніхто не чіпав І ми так само нікому не псували життя.  

Біля виходу з метро ми знайшли одиноку будку телефону-автомату. Номер я знав — хоч ми й не їздили до родичів давненько, та мамка час від часу дзвонила до них у різних справах, і телефон великими цифрами був записаний на обкладинці телефонного довідника. Досі дивуюся, як це мені з моєю поганою пам'яттю на цифри вдалося запам'ятати саме цей номер. Кинувши в щілину дві копійки І вже набравши перші цифри, я несподівано зупинив палець у кружальці набірного диску. — Тихий, дзвони ти. — А чого я? Твої ж родичі… — У тому-то й уся фігня. Вони мій голос можуть упізнати. А ти для них людина стороння. Попросиш Гену, якщо запитають, хто, скажеш — однокласник чи ще щось. Тільки не кажи, що ти з Носівки чи з Броварів. — Іди ти в пень! — Сам іди. Коротше, покличуть Гену, ти мені відразу трубку передаси. І все, далі я вже сам. Свиня знизав плечима і втиснувся до мене в буду. Я набрав номер до кінця, а коли загуло — передав йому трубку. — Ало, а Гену можна? — видав Тихий, коли на тому кінці, очевидно, зняли трубку. Помовчавши, промимрив у трубку: — Треба. Драстуйте… Та я цеє, зі школи… — знову кивнув і тицьнув її мені: — Пішла гукати, зараз підійде. — Ти чого не поздоровкався? — А чого мені з ними здоровкатися? — І то правда… — тут у слухавці почулося «Ало!», і я швидко заговорив: — Гешко, привіт, це Саня. Ти мене не перебивай, тільки скажи — впізнав чи ні? — Упізнав, — почулося після паузи. — Ти… — Далі слухай: дзвонила вже вам моя мамка? — Ну… дзвонила. Ти… — Раз дзвонила, значить, усе ясно. Ми тут біля метро. Будь другом — не закладай нас своїм. Скажи, де ви живете, як туди їхати і через скільки й куди ти вийдеш до нас. Побазарити треба, там є певні проблеми. — Знаю я ці проблеми, — знову пауза по той бік дроту. — Значить, сідаєте на двадцять шостий трамвайчик із цього боку, дорогу не переходьте. На третій зупинці виходьте, далі, значить, так… Він пояснював, а я уважно слухав, хоча був певен, що заблуджу — в мене є така штука, як топографічний кретинізм. Це я тепер знаю, як воно називається, а тоді просто міг між трьох будинків заблукати. Але, на диво, ми знайшли зупинку досить швидко. Тоді запхалися з нашим барахлом до трамваю, акуратно заплатили по три копійки і клацнули талончики в компостері — не вистачаю ще тут на рівному місці пригоди знайти. Нічого, на відміну від метро, тут їхали спокійно, хоча й штовхалися. Як і пояснював Гена, у сусідньому дворі стояла лава. Він попередив, аби у двір не заходили — вікна їхньої квартири туди виходять, а батьки можуть пасти. Ну, прямо так не сказав, просто попередив: вікна, мовляв, на двір, але почекаєте на лавці в сусідньому. Навіть такий тугодум, як Юрко Заєць, усе просік і вирахував чітко. Посідали ми на лаву, наче ластівки на дріт, і сиділи мовчки, аж поки я Генку не побачив. Нічого так кентяра, відразу видно — київський. Зачіска під «їжачка» — волосся сторчаком, але акуратним таким сторчаком. Кроси на вигляд імпортні, тут легше дістати. Не «адідаси», ясно, але з вигляду чеські, нормальні. Штани — «банани», кавового кольору, такі зараз самі струйові. На футболці якась морда і не по-нашому написано — цікаво, він удома так ходить чи спеціально на вулицю одягнувся. Генці вже стукнуло шістнадцять, тому не дивно, що він дивився на нас, наче на дитячий садок. Хоча різниця — хрін та ні хріна. Підвівся я йому назустріч, першим руку простягнув, він не потиснув — просто потримав мою в своїй. Але це в нього прикол такий, він із усіма так. — Здоров. — Давай обніматися, — буркнув він, і я зрозумів — не дуже радий родич, що в таку історію непевну його втягнули. — Оце — Юра, це — Ігор, — кивнув я йому на пацанів, і Гена так само потримав у своїй руці руку кожного. Потім для чогось озирнувся і присів на край лави. Свиня відразу підвівся, аби киянину сиділося зручніше, ми із Зайцем посунулися, Гена вмостився краще. — Ну? Ти кажеш, дзвонили мої? — Ви куди там залетіли? Кого вбили? Оце так нате вам! — Нікого ми не вбивали… Ми взагалі не по цих ділах, Ген… — Коротше, Саня, хрінотень така, — родич зітхнув, і в цьому зітханні чулося «як ви всі мене дістали». — Дзвонить нам сьогодні, десь години три тому, тітка Галя, твоя, значить, стара. І говорить такі речі: в неї зараз удома міліція, шукають тебе і ще двох твоїх друзів. Така сама міліція, значить, у кожного з вас удома сидить. Десь біля вашої школи жінку зарізали. Перед тим нібито зґвалтували, але це не певно ще. Недалеко від трупа знайшли два портфелі, в одному з них — зошити і щоденник з твоїм прізвищем, в іншому — з прізвищем твого друга. В школі сказали, що вас десь приблизно в той самий час вигнали з уроку за погану поведінку. Значить, із вами був ще третій, — Гена замовк на хвилину і повів далі: — Тьотя Галя твій портфель впізнала. Коли разом із ментами оглянули квартиру, то вона не знайшла рюкзака твого старого, банки консервів у холодильнику, деяких речей із одягу і головне — гроші зникли. Двадцять п'ять карбованців. Удома в твоїх кентів так само речей якихось не вистачає. Значить, ви всі втрьох кудись рвонули. — Ну чого — правильно, — вставив Заєць. — Правильно, — погодився Гена. — Ніхто не знає, куди вас понесло, але міліція батьків попросила про всяк випадок усіх родичів обдзвонити. Особливо — іногородніх. І якщо ви десь виринете, вас треба якось затримати і повідомити батькам. Отак. Нічого нового Генка нам не сказав. І все ж таки приємного в тому, що тебе так активно шукають, мало. — Ну… — Чого ти нукаєш? — Ну… Словом… Що ти вирішив? — Не бзди, Саня. Пацанів я ніколи не здавав, не такі в нас тут понятія, — з нотками гордості в голосі промовив Гена. — Але як довго ви зможете бігати, і головне — де? Що там насправді сталося, можете сказати? — Довго, Ген, правда довго. Та й воно тобі не треба, а нам — тим більше. Ми самі толком не розуміємо, коли чесно, як воно сталося і чому. Тільки вертатися нам не можна. — Та ясно, — Генка потер рукою підборіддя. — Значить, ситуація така. Коли я виходив з дому, було десь пів на восьму. Якщо вночі почнете тинятися містом чи спробуєте переспати на вокзалі, вас загребуть на раз. — Правильно, — подав голос Свиня. — Ага, правильно, — погодився Генка. — Я навіть не знаю, що з вами робити, — але по голосу я відчув — знає, собака, тільки ціну собі набиває. Правда, яка там ціна, що з нас узяти… Тільки виду не подаю, мовчу, пацани теж мовчать. Ми зараз за великим рахунком у Гени в руках і від нього повністю залежимо. І він, гад, розуміє це дуже добре. Тому й тягне час, аби до нас дійшло, який він благородний і як нас рятує, собою ризикуючи. — Ми так само не знаємо, Ген… — Коротше, так, Саня, — родич ляснув себе по коліні. — До завтра перебудете в нашому гаражі. Це тут недалеко. Машина не на ходу, батько в гараж по буднях не ходить. Тому до ранку спокійно можете кантуватися там. Одна умова: я вас зачиню ззовні, а рано відчиню, десь о пів на восьму. В школу буду йти, і відчиню. Вдень робіть, що хочете. Бажано, аби ви кудись подалі від Києва звалили, якщо додому повертатися западло. Це все, чим можу… — А цеє, Ген… Може, хоч десятку знайдеш у своїх? — Ну ти, Саня, остаточно оборзів. Десятка — це великі гроші насправді. Своїх у мене нема, а попрошу в старих, відразу запитають, для чого. Я збрешу, а вони мені потім іншим разом не дадуть. Ні, тут відпадає. Пожерти можу винести, і то — по-партизанськи. Бо як засічуть, відразу запитають — а кому це, а куди це. Я ж просто так з дому жрачку не тягаю, хіба бутерброди в школу. — Жерти є що. Може, води якої… — З крану підійде? — Годиться. — Ну, тоді чекайте тут, — Гена підвівся і неквапом посунув додому. Коли він зник за рогом будинку, Свиня зробив категоричний висновок: — Понтовило київське. Бач, подарунок зробив — пустив у гаражі поспати. — А в тебе якісь варіанти є? — поцікавився я. Згоден, Генка тут такого нагнав — не розгребти, тільки ж він мій родич, і нєфіг всяким Свиням пургу гнати. — Пошукав би — знайшов би. — Отакий ти крутий? Ну так шукав би! Тобі мало ментів на сьогодні? — Усе, зам'яли, — згорнув він тему. — На сьогодні гнилі базари відміняються. В нас іще буде час. Не знаю, чи помітили тоді це пацани, але я точно відзначив: скільки ми знайомі, скільки лазили втрьох по району, скільки отримували пиздюлин не тільки від Рудика, а взагалі по життю — жодного разу такого не було, аби ми між собою настільки регулярно гризлися. Могли підколювати один одного, це було. Особливо ми зі Свинею любили Зайця діставати. Він, до речі, не ображався — від нього все відскакувало, ніби м'яч від стіни. А тут за день уже кілька разів готові були один одному в горлянку вчепитися. Нам же разом ще довго бігати, якщо, звичайно, не передумаємо. Я казав уже — мені передумати раз плюнути. Тут же не в мені справа: така думка всім повинна в голову прийти. Та Тихий, бачу, серйозно налаштований тікати далеко, хоча в нього грошей ні коп'я, а Литовченку до сраки — як усі, так і він. А загалом хто його знає — може, справді нам не варто повертатися додому, нехай уже тут якось.  

Не один — цілий ряд гаражів вишикувався, наче солдати в строю. Поки Гена ходив по ключа, поки шифрувався від батьків, поки вийшов, на вулиці вже встигло стемніти. Ну, не зовсім темно, а так — чи пізній травневий вечір, чи рання травнева ніч. Генка сказав, що нам це якраз на руку. Біля гаражів уже ніхто не крутиться, а раз так, то нас не побачать. Воду він набрав з-під крана у дволітрову банку, яку замість капронової кришки накрив якоюсь не дуже чистою ганчіркою і перемотав ниткою. Причому те, що він цю банку нам виніс і батьки не звернули на це увагу, мій родич подавав не інакше, як подвиг, гідний звання Героя Радянського Союзу. І поки ми йшли до гаража, грузив нас інструкціями: — Світло не вмикайте. Там є, але не вмикайте. Десь сторож крутиться, йому наш кооператив платить, аби він усе це охороняв. Там такий дядько трошки збуханий, але зараз нічого — нема де брати, так що він поки сухий. І каже — звик. Скільки там після Указу пройшло, два тижні, більше? А він, бачте, звик, хе-хе… Ну, це так. Значить, світло не вмикати. Помітить щось — ментів викличе. Взагалі намагайтеся там поменше вовтузитись. Сіли і сидіть тихенько. І по можливості не говоріть — сторож може почути… — Дихати можна? — не витримав Свиня. — Ти, коли такий розумний і розумні запитання ставиш, так можеш спати десь під деревом. А я з вами тут не жартую. — Та ясно, Ген, ясно, — поспішив втрутитись я. — Отак. Думають — я тут жартую з ними і приколююся, на хрін… Їхній гараж нічим не відрізнявся від таких самих залізних споруд із трикутними дахами. Стояв він якраз по центру, затиснутий між двома такими самими. Правда, гараж, родичів виявився якимось облупленим, а ті, що притискали його з двох боків, навіть у сутінках виглядали більш доглянутими і навіть недавно пофарбованими. Генка трохи поморочився з висячим замком, бурмочучи щось про «систему ніпель» і матюкаючись крізь зуби, але нарешті прочинив двері й жестом звелів нам заходити. Потім зайшов сам і причинив двері. Тут справді було темно. Контури «Жигулів» ми бачили, я навіть наштовхнувся на машину, бо заходив першим. Але поза машиною місця всередині виявилося не так уже й багато. Вона стояла точно по центру гаража, а з обох боків вільно могло поміститься тільки по одній людині. Дорослій чи пацану — без різниці. — Де ж тут спати? — стиха поцікавився Свиня. — А де хочеш. Бачиш вільний шматок відлоги — лягай. — Слухай, Ген, того… в машині не можна? Я наперед знав відповідь і чомусь заспокоївся, почувши її: — Здурів? Оце я ще вам тачку почну відчиняти. Та й ключі від гаража на видному місці, а від тачки — в старого на брелкові. Оце все, чим можу виручити. Полазите там, у кутку, там, здається, якесь ганчір'я повинне бути, — він помовчав. — Правда, є тут одна фігня… Тихо стійте… В н привидом пройшов повз нас, навпомацки пробрався за машину, почулося шарудіння, і привид повернувся, тицьнув щось мені в руку. Я відчув гуму, але не розумів її призначення. — Для чого? — Надувний матрац. З минулого року тут лежить, коли ми на море їздили. Зараз насос пошукаю, і одна людина точно виспиться. Хочете — можете по черзі. Він знову зник у мороці, знову шарудіння — і за кілька хвилин Генка тицьнув мені в другу руку автомобільний насос. Я розгублено крутив його у руці, а родич тим часом знову кудись щез, і з нетрів гаража почулося його тихе мазюкання, і нарешті він знову опинився біля мене, кинув щось м'яке під ноги. — Нате вам ще. Більше нічого тут не знайду. — А що це? — Тілогрійка. Старий на неї лягає, коли під машиною колупається. Якось прилаштуєтеся. Ну, оце вже все. Тут же, Саньок, спеціально ніхто не спить, тут же тобі гараж, а не готель «Рітц». — Де це такий? — почувся голос Свині. — Далеко. І вам там ночувати не світить. Для вас отут зараз найкраще місце. — Слухай, того, Ген… А пісі-какі куди робити? Це Заєць. Навіть тугодуми іноді потрібні речі запитують. Хоча чого тут дивуватися — перед цим ділом усі рівні. Як тугодуму припре під саме підборіддя, в нього так мозга почне працювати, дай Боже кожному. — А ти вже зовсім оборзів? — почулося у відповідь. — Ти нам тут гараж засрати хочеш? — Правда, Генко, про це ж не подумали, — втрутився я. — От і думайте! Я за вас ще сортирні проблеми вивішувати почну! Без того тут трясуся, зв'язався з вами, серуками… — пауза. — Коротше, так. Кому припекло — бігом, по одному, направо, до кінця гаражів, потім знову направо. Пройдіть далі за гаражі і вперед. Тільки недовго! Я не бачив, хто там вовтузився, але думаю — Заєць таки скористався нагодою. Дивно, але мені поки нічого такого не хотілося. І найбільша гадість ситуації в тому, що я точно за півгодини чи за годину захочу. Але через силу себе ж до такого діла не примусиш. Поки чекали на Зайця, мовчали. Коли він повернувся і зайшов, прочинивши двері, на дворі було вже зовсім темно. Він прийшов якийсь захеканий і відразу, відсторонивши мене, попхався в дальній куток гаража, за машину. Свиня так само вискочив, його так само чекали мовчки, а коли він, нарешті, повернувся, Генка запитав: — Усі? Ти як там, Саня? — Не хочу. — Дивись. На крайняк — там десь валяється порожня каністра, — родич зітхнув: — Сірники не паліть. — У нас нема. — Ну, тоді добраніч, — це прозвучало як знущання. — Завтра о сьомій тридцять я вас звідси випущу. Як миші мені щоб сиділи. Саня, ти старший. Все, пока. Хоча двері він зачиняв обережно, все одно вони трішки грюкнули. Цей металевий звук нагадав мені щось тюремне. В кіно так зачинялися двері камер. Зовсім сумно стало мені, присів я на бетонну підлогу і зовсім не мав бажання триндіти зі своїми товаришами по нещастю. Та Свиня порушив мовчанку: — Чого це він тебе старшим поставив? — А ти хотів? — без ентузіазму поцікавився я. — При чому тут — хотів, не хотів. Те, що він твій родич, нічого не означає. — А що це повинно означати? — Ну, наприклад, що він тут може старших призначати… Або те, що він не повинен бути мудаком. — Що? — Нічого. Мудак твій Гена, і все. — А чого ти від нього хотів? — визвірився я, хоча сам не відчував до свого родича аж таких теплих почуттів. — Щоб він тебе нагодував, напоїв, до себе в хату спати пустив та ще й грошей дав за те, що ти такий хороший? — Ну, й не подвиг з його боку — трьох пацанів із Ніжина на ніч у гаражі замкнути! — Не кричи, — подав голос із темряви Заєць. — Чого ви цілий день гризетеся? Всі в жопі й так, сидіть уже. Давайте краще пожеремо. Тільки після його слів я згадав, що голодний. Як би там хто з нас не жив, а вечеряти звик кожен. Тому я навпомацки вивернув усе з рюкзака, знайшов ножа і консервну банку. — Е, хто там є, хапайте. Мої руки намацали товстенькі п'ятірні Свині. Ножа він стиснув пальцями, консерву віддав назад: — Як ти її зараз відкриєш? Хай краще на потім, коли зовсім ласти клеїти почнемо. У мене сало є, у Зайця — хлібчик і котлети. — Сало теж заховай, — гукнув зі свого кутка Заєць. — Котлети дохаваємо, бо тут задушно — зіпсуються на хрін. Будемо тоді дристати… — Тоді повзи сюди, тут місця більше. — Та ну, я тут наче вже обжився… — І дихати тут краще. Давай, давай… У повній темряві порізали хліб, з чвертки вийшло якраз три шматки. Котлет Заєць так само брав усім порівну — вийшло по три штуки. Мовчки зтріскали їх, запили водою з банки, Свиня відригнув: — Уф-ф… Погана вода в Києві. Хлорка… Ми від цієї води швидше дристати почнемо… — Поговорити нема про що? — не витримав я. — Давай, говори. Про що? Я розкрив рота — і повільно закрив його. Дивно, але тут, у зачиненому залізному гаражі пізно ввечері нам трьом справді не було про що говорити. Починати дурну розмову і обсмоктувати наші сьогоднішні пригоди не хотілося. Без того тоскно. Тому я промовчав, намацав гумовий матрац, насос і почав шукати, як його надувати. Зрештою вдалося прилаштувати шланг насоса до відповідної дірки в матраці, і я навстоячки почав качати повітря. Скоро матрац справді набув обрисів матраца, але тут я зіткнувся з головною проблемою, вирішити яку виявилося неможливо: заткнути дірку в матраці не було чим. Може, так воно й треба. Може, саме тому непотрібний матрац валявся в гаражі, й Гена зовсім не хотів поприколюватися з нас. А може, затичка десь існувала, тільки ось я забув спитати в родича, де вона. Спроби заткнути дірку шкарпеткою чи якимось скрученим папірцем ні до чого не призвели. Повітря з тихим свистом виходило з матраца, і кінець кінцем ми змирилися з тим, що отримуємо лише гумову підстилку. Заєць спробував прилаштуватися на капоті машини, але кілька разів сповз із нього й махнув рукою. Ми повитягали всі речі, які взяли з собою, якось розклали їх на бетоні підлоги, примостили здутий матрац та брудну смердючу тілогрійку, під голови прилаштували хто рюкзак, хто — сумку, і якось розмістилися один біля одного. Причому огрядний Свиня мостився довше за всіх, постійно матюкаючись. Дуже скоро я зрозумів — у таких умовах не засну. Хотілося вити вовком, а ще більше хотілося повернутися додому. І нехай там убивають мене Рудик, Стародуб, Куйовда, рідна мама — зате не треба лежати на холодному бетоні й слухати, як десь далеко-далеко гудуть машини на нічному київському проспекті. Так, дослухаючись до гулу машин, я відчув раптом, що засинаю. І таки справді заснув.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка