Андрій Кокотюха Зоопарк, або Діти до 16



Сторінка5/9
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

МИ ВТРАЧАЄМО ГРОШІ
21.05.1985 (ранок)


Розбудили мене ранковий холод і дивне дзюрчання. Крізь шпаринку в нещільно причинених дверях вже пробивалося промінчики ранкового сонця, і аж так темно в гаражі не було. Я підвівся спочатку на чотири кінцівки, потім — на дві, потягнувся, розпрямляючи затерпле тіло, й побачив за машиною Зайця. Тримаючи однією рукою каністру, він дзюрив усередину. Побачивши мене, закінчив свою справу, поставив каністру на підлогу, застебнувся і тільки після того запитав: — Чого зибаеш, Мавпо? Теж хочеш? Мені хотілося. Зранку всім хочеться, але раптом ззовні в двері обережно стукнули, потім щось зашаруділо, і почувся скрегіт ключа в замку. Заєць спритно закрутив кришку і вистрибнув з-за машини, наче його ось-ось мусили застукати за чимось негарним. Тут, у принципі, я з ним солідарний. Хоч Генка і дозволив дзюрити в каністру, але навряд чи йому сподобається, коли таким дозволом справді скористаються. У вашу б каністру сцяли — вам би це сподобалося? Ось бачите… Двері обережно прочинилися, і я засліп від яскравого світла. Заєць навіть відвернувся, зате Свиня і далі лежав на нашій примітивній постелі, скрутившись калачиком, і не подавав ознак життя. Генка зазирнув у гараж, кивнув і відразу запитав: — Нікому не треба? Тут уже я прожогом вискочив на волю, мотнувся за гаражі, з насолодою звільнив сечовий міхур від київської води, яка тут навпіл із хлоркою. Коли повернувся, Свиня вже сидів на підлозі, розкинувши ноги, й мотав головою. — Чого ти? — Чого, чого… Заснеш тут із вами, Усю ніч один хропе, другий штовхається. Тільки на трошки задрімав десь уже під ранок. Холодно. Говорячи так, він підвівся, обтрусив свої спортивки, заправив у них футболку, одягнув светра і прилаштував на голові ідіотську кепку з білим пластмасовим козирком. Тепер у його сумці лежали тільки сало та шкарпетки. — Холодно, — повторив він. — Бігай, грійся, — поквапив його Гена. На ньому сьогодні був звичайний синій шкільний піджак, біла сорочка в тоненьку смужку й ганчір'яна краватка на гумці. Словом, одягнений він буденно, але поруч із ним таким Свиня виглядав вуркаганом із мильного заводу. Мені на якийсь момент стало навіть стрьомно, що цей товстун у спортивках, светрі та ідіотській кепці ходить разом із нами. Ми із Зайцем швиденько покидали наші нехитрі пожитки в рюкзаки і за хвилину вже були готові рухатися далі. Генка, роззирнувшись, наче шпигун, швиденько зачинив гараж, потім поліз у сумку і витяг невеличкий пакунок. — Оце ось вам… за хорошу поведінку. Мамка бутербродів із собою дала. Ніколи не беру, а тут попросив. Так що ви цінуйте, пацанчики, людську доброту. — Вік не забудемо, — буркнув Свиня, першим потягнувшись до пакунку. — Та я ж бачу, чувак, що в тебе найкраща пам'ять, — промовив мій родич, і я відчув — вони не подобаються один одному, причому не сподобалися ще від учора. Так буває між людьми: з першого погляду розуміють, що не хочуть один одного бачити ніколи більше і за жодних обставин. — Ага, — видно, більше нічого Свині зараз у голову не прийшло, але це в нього натура така — аби його все одно зверху лишалося, нехай навіть і дурне. Власне, так воно завжди й було: гарикатися зі Свинею ніхто не хотів, тому останнє слово залишали за ним. Видно, Генка такий самий, бо ніяк на оте його «ага» не зреагував, запитав тільки: — Кому куди? А куди нам? Аби ж я знав, куди. І пацани на мене дивляться, чекають, що я скажу. Бач, коли що, так одразу починається: «Хто тебе старшим назначав?» А коли треба конкретні справи вирішувати, тоді їх немає. Може, зголоднів я, може, спав погано, тільки усі вони та все відразу так почало мені набридати! Головне — день попереду великий, і як воно в нас повернеться сьогодні, ніхто не знає. — На вокзал, — бовкнув перше, що на думку спало. Правильно, ми ж із вокзалу приїхали… — Тоді валіть на метро, — мій родич махнув рукою у невизначений бік. — Пока. — Покєда, — буркнув Тихий, ховаючи пакунок із бутербродами в сумку і застібаючи її. Так ми і стояли, чекаючи, поки Генка зникне за рогом, а тоді Свиня повернувся до мене: — Коротше, Мавпо, для чого нам зараз на вокзал? — Давай на автовокзал поїдемо, теж годиться. — А на автовокзалі що? — Те ж саме, що й на залізничному, — в тон йому відповів я. — Ми вирішили в Києві лишатися чи далі тікати? Може, передумаємо і мотнемо назад додому? Недаремно я це сказав. Якраз у тему. Раптом ці двоє погодяться зі мною, ми спокійно сядемо на електричку, повернемося додому з покаянними головами. Нам же нічого не зроблять. Скажемо: бачили вбивство, перелякалися, Куйовду знайдуть і засадять. На зону або, швидше за все, в дурдом, там йому місце. Але Куйовда — одна справа. Рудика, а тим більше Стародуба ніхто нікуди не посадить. Ну, може, Стародуба й посадять, тільки не зараз. А Рудика — того ніколи. Згадка про них знову відбила раптове бажання повертатися, і по очах Литовченка й Тихого я бачив — вони думають десь так само. Значить, варіант «додому» відпадає. — Чого мовчите? — Ти кажи, — подав голос Заєць. — От я і кажу — на вокзал. Подивимось, куди поїзди ходять. Може, кудись можна електричками доїхати. Я знаю, так катаються люди, з пересадками. Коротше, куди нам краще — там і побачимо. Годиться? — Ну нехай, — знизав плечима Тихий, — тільки треба із собою щось робити, бо зачухані ми такі — перший же мент загребе. — Особливо тебе у твоїх спортивках, — вставив Заєць. — Ти, школяр, на себе дивись, — образився Свиня. Справді, ми втрьох являли собою досить дивну компанію. Я — припустимо, одягнений по-вуличному, мої чернігівські джинси не надто в очі кидаються. Але поруч із цими двома навіть я виглядав підозріло. Литовченко так і не перевдягнув свій коричневий шкільний костюмчик, під яким була блакитна трикотажна сорочка «Каштан». Із рюкзаком за плечима пацан у шкільному костюмі був схожий тільки на втікача. Ну, про Тихого я вам уже говорив, це взагалі картина Рєпіна «Припливли». Я дивуюся, як на нас досі ніхто уваги не звернув. У такому вигляді тинятися Києвом навряд чи рекомендується. А на вокзалі — якраз. — Значить, так, — вирішив я. — Рулимо на вокзал, дивимося там, що і як, і якщо нікуди не зриваємося просто зараз, здаємо барахло в камеру схову. Так на нас менше уваги звертатимуть. Годиться? Варіант, ясно, приймався без особливих заперечень.  

— Наступна станція — «Гідропарк», — повідомив металевий голос, і Свиня штовхнув мене ліктем. — Чув? Гідропарк. — І що? — Давай там вийдемо. — Для чого? — Погуляємо. Коли ще будемо тут. Хлопці казали, що кльово, каруселі різні… — Тобі каруселі зараз треба? — А куди спішити? Резонно. Тільки початок дев'ятої ранку табло годинника в метро показувало. Ми ж не просто втікачі, ми до того ж, по суті, прогульники. А раз так, то прогулятися треба. Тому, коли поїзд зупинився і двері роз'їхалися в різні боки, ми всі троє вийшли на платформу. О такій порі тут, видно, мало хто ходить. Я раптом знову відчув порожнечу всередині, побачивши біля виходу мента. Вдати б, ніби помилилися, і заскочити в наступний поїзд, ну його, той Гідропарк… Але Тихий уже впевнено сунув до виходу, просто на мента, та ще й розмахував сумкою на ходу. Отже, нічого не лишалося, як дріботіти за ним. На щастя, мент курив і не звернув на нашу трійцю жодної уваги. Хто знає, може кінець травня — саме така пора, коли сюди з самого ранку народ починає підтягуватися. Через турнікет ми проскочили бігом — першим побіг Тихий, тому ми теж змушені були наддати жару. Він ломанувся відразу направо, і тільки коли відбіг від метро подалі, перейшов на ходу. Ми наздогнали, я легенько тицьнув кулаком йому в спину: — Ти чого підірвався? — Хто його знає… Побіг, — знизав плечима Свиня. — Ну, ось ми прийшли, Гідропарк твій. Далі куди? — Сядемо на лавку, подихаємо повітрям, пожеремо, що є. Жерти хочу. — Чуєте, пацани, — якось непевно проговорив Заєць. — Може, того… Далі пройдемо, там бачите — зарості? Ляжемо на траву та поспимо трошки? Той гараж мене зовсім закумарив. — На голу землю? — Тихий покрутив пальцем біля скроні. — Яйця хочеш відхолодити? — А на бетоні в гаражі ти їх ще хіба не відхолодив? — втрутився я. — Юрець діло говорить. Я б оце трошки на травиці полежав. До речі, тут же кругом Дніпро. Пішли ближче, пошукаємо берега, хоч повмиваємося. Куди йти, ми не знали, тому поперлися вперед, навмання, і скоро побачили, як блиснула в ранкових сонячних променях вода. У тому місці, куди ми вийшли, від трави до води була досить велика смуга піщаного пляжу. Я скинув з пліч рюкзак і відразу роззувся. Заєць так само скинув кросівки, а Свиня, покрутивши головою в різні боки, швиденько роздягнувся до трусів. — Купатися зібрався? А тут хіба можна? — запитав я. — Якщо обережно, то все можна, — кинув він через плече і, відставивши руки назад, повільно, наче танк, зайшов у воду. — Холодна? — поцікавився Заєць. — Норма-а-а-а, — вереснув Тихий і, рубаючи собі всі шляхи до відступу, посунув далі. Вода вже сягала йому пупа, потім — грудей, і нарешті він із коротким криком присів, занурившись по шию.' Потім відштовхнувся ногами і незграбно, по-собачому, поплив. Зробивши кілька гребків, Свиня повернувся назад і знову став на ноги, піднявши руки догори. — Ну, як? Американський поплавок[36] слабо показати? — Сам показуй, коли такий р-розумний…Там дно тіка-а-ає-е-е, — процокотів зубами Тихий, одним коротким рухом занурився у воду з головою, тут же випірнув і поквапився до берега. Вийшовши на пісок, він почав стрибати і робити якісь одному йому відомі фізичні вправи. Потім пирхнув, наче кіт, і нарешті задоволено посміхнувся. — Чого либу тягнеш? — Давно-о я, Мавпо, в Дніпрі не купався, — вишкірився Тихий, реготнув, вихопив із сумки футболку і витер нею руки. — Тепер і похавати можна. Ви як, пацани, не бажаєте прийняти водні процедури? Заєць без жодних умовлянь почав роздягатися. Коли він лишився в самих тільки довгих смугастих трусах, я з подивом відзначив для себе — в нього криві ноги. Причому не такі криві, як у кожного з нас, а зовсім криві, колесом. У шкільних штанях із широкими холошами цього ще не видно, а на фізрі я якось не звертав уваги. Ну, не придивлявся до Зайцевих ніг. До того ж, фізкультуру цей чувак дуже часто прогулював. Точно, тепер я пригадав: коли ввели оте дурнувате розпорядження про обов'язкове носіння спортивних трусів на фізру, Литовченко і почав злісно прогулювати. Ну як я про це забув! Точно — коли Заєць уперше з'явився на уроці в трусняках, Рудик почав показувати на нього пальцем: «Дивіться, пацани, там між ніг м’яч пройде, баскетбольний! Заєць, твою мать, з тобою я в одній команді в футбола грати не буду! Через цю дірку, придурок, м'ячі на раз пролітати будуть, га-га-га!» Всі тоді реготали, навіть дівки, а фізруку якось по барабану це. Не Юрка ж Литовченко — спортивна надія школи. З тих пір, коротше, Зайця рідко коли на урок загнати можна було. Вчора — якраз таке рідкісне явище. Поки я згадував, Заєць уже перебирав своїми худими кривими ногами у воді. Далі, ніж по кісточки, він зайти не ризикував. Свиня, бачачи таке діло, підійшов, став поруч, потім нахилився, черпонув жменею воду і вилив її Зайцеві на спину. Той закричав не стільки від холоду, стільки від несподіванки, і погнався за Свинею по берегу. Мені не сподобалося, що вони так у наглу розгулялися, але зробити нічого не міг. Тому, коли вони зникли з очей, підійшов до води і вмився. Поводив у роті сухою зубною щіткою, прополоскав його річковою водою, виплюнув собі під ноги, хлюпнув ще раз на обличчя і зайшов на траву. Поки я вмивався, повернулися пацани. Захекані, веселі, мокрий Тихий весь викачаний у піску. Значить, Заєць наздогнав його і таки збив із ніг. Поки він заскочив у воду обмитися, Литовченко одягнувся, присів скраю на травичку і витягнув з рюкзака скарбничку. — Дай вітрівку і ножа. — Для чого? — Як це? Копійки повитрушую. Подивимося, скільки там. Розклавши мою куртку на траві, він сів, схрестив ноги по-турецькому, перевернув свою дорогоцінну свинку і почав трусити. Копійки не хотіли просто так випадати, і Заєць постійно шарудів у щілині ножем. Вони почали поволі сипатися — «двушки», «троячки», «п'ятаки», рідше — десяти — і двадцятип’ятикопійчані монети. Один раз, правда, випав цілий полтинник, та загалом у скарбничку йому вкидали лише найменший дріб'язок. Монетки випадали, котилися по куртці, я підбирав їх і складав докупи. Тим часом Свині набридло бовтатися у воді, він став просто над нами, цокочучи зубами, і почав стягувати із себе труси. — Відійди хоча б кудись! — закликав його я. — А чого, я теж хочу дивитися! Це ж наш увесь капітал… — То викручуйся в кушах і не махай тут піською! — А чого тобі до моєї піськи! — Як ти усіх дістав, потворо! Заєць не реагував на наше гарикання, цілковито захоплений своїми справами. Тихий таки відійшов за кущі, викрутив свої труси і, не знайшовши нічого кращого, вдягнув їх знову, потім натяг свої спортивки і примостився поруч. — Розбити не пробував? Для чого оце мудохаєшся? Вона тобі треба? — Зараз об твою морду розіб'ю, — огризнувся Заєць, продовжуючи витрушувати копійки, але їх у нутрощах скарбнички залишалося вже явно мало. Купка монет не вражала розмірами, і Я без ентузіазму почав сортувати дріб'язок, відділяючи копійки за вартістю. Коли з щілини випала остання монетка, я вже відклав у бік єдиний полтинник, кілька четвертаків і далі вовтузився з дрібнішими копійками. Заєць приєднався до мене, а Свиня стовбичив над нами. З нього на нас капала вода, та ми були надто захоплені процесом, аби відігнати його далі. Підрахунок провели досить швидко. На це наших математичних здібностей вистачало. Принаймні відтоді я певен, що знання з математики треба обмежити вмінням рахувати гроші. Все інше — вища математика, і звичайним людям воно до задниці. Коротше, вийшло в нас дванадцять рублів сімдесят шість копійок. Не густо. Якщо скласти це все з тим, що лишилося від моїх грошей, не вийде навіть по червінцю на рило. Сумно. Але робити нічого. Лишається тепер справді 'їхати на вокзал і дивитися, як далеко з таким капіталом, шматком сала і банкою рибних консервів ми можемо заїхати. Я сказав це вголос, у відповідь не почув нічого, зробивши висновок — пропозиція приймається. Заєць витяг звідкись зіжмакану брудну носову хустинку, сходив до води, для чогось намочив її, розіклав на куртці, потім зсипав на хустинку свій скарб, акуратно зав'язав кутики вузликом і поклав його в кишеню піджака. Від чого права пола провисла і навіть їжакові стало ясно, що в пацана в кишені щось цінне. Я нічого на це не сказав, поліз до сумки Тихого і. витяг пакунок зі спільними бутербродами. Свиня тим часом натягнув футболку, светра і, до мого особистого незадоволення, прилаштував на голові свою ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Взуватися ніхто з нас не поспішав. Повсідавшись кружка на траві, ми взяли кожен по шматку булки з «останкінською» ковбасою. Зжували це все мовчки, думаючи кожен про своє. Саме в цей час просто на нас вийшли четверо старших чуваків.  

Я досі не беруся точно сказати, по скільки їм було років. По скільки б не було, на свої роки вони в жодному разі не виглядали. Але й здоровими дядьками вони нам не здалися. Потім Тихий доводив, що це київські петеушники, тільки для мене як тоді, так і тепер немає різниці, петеушники вони чи хто там ще. Думаю, як мінімум трьом із них уже стукнуло шістнадцять, а один, той, який тримав на повідку бульдога, взагалі тягнув на всі сімнадцять. Як би там не виходило, заводитися з ними нам не хотілося. Четверо. Двоє близнюків, я відразу не розтуркав, тільки потім помітив, що вони схожі один на одного. Один явно якийсь чурбан,[37] ну, не зовсім чурбан, в нього хтось із батьків чурбан — або мама, або тато. Ці троє ступали трошки позаду четвертого, волосся якого стирчало йоржиком на голові і, мені здається, було підфарбованим чи як мінімум полакованим, аби краще стирчало. Цей Йоржик прогулював здоровенного мордатого клишоногого бульдожку, причому пес гуляв без намордника. Досвід вештання вулицями рідного міста свідчив — від таких нічого доброго не варто чекати. Не знаю для чого, але Заєць, побачивши цю четвірку, підвівся, стискаючи в руці недоїдений бутерброд. Я навпаки — посунувся трішки ближче до берега і краєм ока почав прикидати шлях можливої втечі. Свиня не зрушив із місця, хоча серед нас трьох він чомусь найчастіше страждав від тих, хто зазвичай практикував зупинити тебе і труснути грошей. А мені нічого іншого на думку й не спало, коли я тільки побачив цю компанію. Особливо — Чурбана, якого я вже з першого погляду почав боятися. Кажуть, що собаки відчувають страх інших живих істот краще, ніж будь-які тварини. Особливо це стосується людей. Не знаю, так воно чи ні, але бульдог, порівнявшись із нами, загарчав. — О, здоров, пацани! — широко посміхнувся Йоржик, і в роті в нього блимнула металева фікса. Компанія зупинилася, але поки що прогнози не справджувалися — обступати нас вони не почали. Та й вигляд мали цілком миролюбний. — Чому не в школі? — запитав Перший Близнюк, хоча з його вигляду і тону запитання було ясно — його це зовсім не цікавить. — Канікули, — вичавив із себе Свиня. — Так нема ще канікулів, — розвів руками Другий Близнюк. — Прогулюємо, Барамізін? Ти ж Барамзін? Запитання стосувалося Тихого, і він непевно повів плечима. — Не Барамзін я… — А хто? — вишкірився Перший Близнюк. — Заміж вийдеш — точно будеш Барамзіним. Ти звикай, Барамзін. — Чого це я заміж буду виходити? — А ти не хочеш? — брови Першого Близнюка скочили вгору. — Ти не хочеш заміж? — Може, він підор? — Чурбан цвиркнув крізь зуби слиною, і влучно — просто Свині під ноги. — Чуєш, чувак, ти не підор? — Чого пристав до пацанів? — миролюбство Йоржика виглядало явно награним. — Нормальні наче пацани. З Оболоні чи Дарниці. Ви з якого бугра, пацани? — З Дарниці, — промовив я. Говорити цим київським гопникам, що ми насправді з Ніжина, не виглядало розумним рішенням. До того ж, я поспішив хоча б щось сказати, аби Свиня знову не ляпнув якоїсь дурні стосовно Носівки чи Броварів. Нарешті, сказане мною виглядало правдою: на цю хвилину ми справді приїхали з Дарниці. — Бач, пацани з Дарниці. На рубля не виручите, пацани? — перейшов до справи Йоржик. — У нас нема, — традиційна відповідь на подібне традиційне запитання. — І в Барамзіна нема? — Йоржик втупив погляд у Тихого. — А чого я Барамзін? — ніяк не хотів розуміти жартів Свиня. — Тому, що в тебе точно руб є! — очі Чурбана ще більше звузилися, а близнюки тим часом уже почали обступати нас, аби в разі якщо слова не подіють, вдатися до вагоміших аргументів. — Та ну, мужики, ми правда голі, — зачастив я, намагаючись уникнути процедури обшуку. — Нема чого робить, так оце шаримося тут. Родаки дістали по самі помідори, кругом засідка. Ми ж вам не цеє, нічого… — Не вистачало, аби ви нам були щось винні! — гаркнув Чурбан, і ніби на підтвердження його слів бульдог гавкнув, пустивши з обвислої нижньої губи тягучу слину. — Точно нема? А як ми пошукаємо? Замість слів Свиня мовчки вивернув кишені своїх спортивок. Вигляд у нього при цьому зробився таким кумедним, що Йоржик не витримав — заржав, решта підхопила. Я так само дозволив собі кволо посміхнутися, а Тихий потрусив порожніми вивернутими кишенями та ще й розкарячив при цьому ноги. — Добре, живи, Барамзін! — милостиво дозволив Перший Близнюк і компанія поволі пішла далі прогулянковим кроком. Вони йшли алеєю і нарешті зникли за деревами. Заєць голосно видихнув і витер тильним боком долоні лоба. — Х-ху, бля, аж зопрів увесь. Думав, зараз трусити почнуть. — Пронесло, — погодився Свиня. — Козли київські. Тут сидіти небезпечно, пацани, тікати треба. — Так ми й без того втекли, куди ж іще, — буркнув я, забираючи куртку з землі та вкладаючи її в рюкзак. — Давайте просто кудись за кущі зайдемо, чи що. А то правда без бабок лишимося, ну їх у пень… Ми швидко зібралися, причому свиню-скарбничку Заєць залишив тут, на березі. Пошукавши, знайшли, як нам здалося, затишну місцинку і десь півгодини пересиділи там, перемовляючись для чогось впівголос. Потім, вирішивши, що більше нічого не загрожує, вийшли зі свого сховку і подалися до виходу. Після цієї зустрічі нам у Гідропарку перестало подобатися. Уже на підході до метро Свиня раптом штовхнув мене в бік, кивком голови показуючи на кіоск з написом «Вода». — Ну? — Відчинився. Заходили — зачинений був. — То й що? — Нічого. Просто пепсі хочеться. А там, я бачу, є. І пепсі, й он наче «Байкал»[38] стоїть… Корінним киянам ніколи не зрозуміти цієї спокуси гостей столиці, особливо — двадцять років тому, коли практично ніде, крім Києва, не продавали «Пепсі-колу», напій за нашими мірками дорогий — аж цілих шістдесят копійок, на двадцять копійок дорожче за журнал «Перець». Та від цього пепсі не ставала менш бажаною. Навпаки — я вже уявив собі, як відкриваю червоно-синю пляшку з фірмовим написом на кришці, як роблю перший ковток, нехай вона навіть виявиться теплою, зараз це не має особливого значення. До того ж, у нас є зайві копійки, і не шістдесят, а цілих сімдесят шість. Для рівного рахунку їх треба витратити. Чому треба, хто завів такі порядки — невідомо, тільки внутрішній голос наказував мені просто зараз запити наші недавно з'їдені бутерброди ковтком пепсі. — Одну на всіх, — погодився я. — Кожному по пляшці — на пузі виступить. Грошей без того мало. — Нехай так, — погодився Свиня і простяг руку. Я не зрозумів спочатку, чого він хоче, а потім дійшло — це ж у нього справді бабок нема! Хто-хто, а він тих чотирьох чуваків не обдурив. Я запитально глянув на Зайця. Він лише знизав плечима: — У мене все заховано. Це просто тут хустку розв'язувати… — Село, — буркнув я, поліз у кишеню штанів і витягнув зіжмаканого карбованця. Тихий вихопив його з моїх пальців і подріботів до кіоска. Ми пішли за ним, і оточили його, щасливого власника заповітної видовженої пляшечки, чекаючи, поки той її відкриє. Ми надто захопилися процесом і не дивилися навколо. Четверо петеушників ніби з-під землі виринули, чи з неба впали. Що, власне, на той момент для нас означало приблизно одне й те саме. — Значить, Барамзін, у тебе немає рубля? Йоржик говорив тихо, але досить виразно для того, аби його слова дійшли до наших вух. Інші троє вже щільно оточили нас, і погляд, яким свердлив мене Чурбан, нічого хорошого не віщував. Один із близнюків вийняв пляшку із руки Тихого, зробив добренний ковток, передав своєму братові. Той так само ковтнув і пустив пляшку по колу. — Немає рубля, кажеш? — повторив Йоржик. — Давай відійдемо, поговоримо, куди він у тебе подівся і звідки взявся. Тікати не було куди, та ми б і не втекли. Гукати на допомогу теж не було кого, і як ви це собі уявляєте? Троє пацанів із Ніжина кричать на весь Гідропарк: «Рятуйте, вбивають!» Тут зараз не так іще багато народу гуляє, а якби й гуляли люди, навряд чи вони б кинулися рятувати нас від цієї кодли. Лишалося тільки покірно йти, як кажуть, назустріч долі. Хоча без того ясно, яка доля на нас чекає. — Ой, хлопчики, який у вас песик смішний? — почулося раптом, і ми всі синхронно озирнулися на голос. Тітка, що торгувала напоями в кіоску, видно, нудилася зранку і хотіла з кимось, поговорити. Настільки хотіла, що аж із кіоску свого висунулася. — Це у вас бульдог? — Бульдог, — підтвердив Йоржик, глянувши на свого собаку і розтягнувши губи в гумовій посмішці. — Це йому скільки рочків? — Рік і два місяці. Маленький ще. Правда, схопити може по-дорослому. — У-ух, який сердитий! — продавщиця склала губи бантиком і цмокнула в бік бульдожки. — Ми хотіли собі когось породистого, тільки свекруха проти. Ми зі свекрухою живемо. Каже, вонятимє в хаті собачатиною, ще й хапне зубами, до того ж, годуй його м'ясом, а з м'ясом у країні напряги. Ух ти, щоки які! Він знаєте на кого схожий? На режисера Рязанова, який «Кінопанораму» веде. Знаєте «Кінопанораму»?[39] — Знаємо, — кивнув Йоржик, і в цей час я зробив півкроку вбік, аби при першій же нагоді підірватися з місця, поки ця тітка заговорювала їм зуби. — О, а ви близнюки! (тепер продавщиця переключилася з собаки на людей. — Диви, як схожі! Ви ж брати-близнюки? — Сестри, — буркнув один із них, на відміну від Йоржика не зображуючи посмішки. — Тю, я не те хотіла сказати! — махнула тітка рукою. — Ви як — однояйцеві? — Що однояйцеві? — не зрозумів близнюк і здивовано подивився на брата. — Ну, близнюки — однояйцеві? Не знаю, що воно значить, тільки знаю — таке буває в природі… — У природі все буває! — реготнув Чурбан. — Однояйцеві вони, причому — кожен, га-га-га! У кожного по яйцю, а не по два! Це точно феномен природи! — Закрий хайло, — просичав інший близнюк, та Чурка вже не на жарт розійшовся. Нагода втекти за таких обставин виглядала більш реальною, і це помітив не лише я — Тихий із Литовченком уже переморгувалися і серйозно підготувалися рвати кігті, поки наші мучителі розбиралися між собою. — Однояйцеві! — не міг вгамуватися Чурбан. — От дефективні! — зрозумівши, що відбувається, продавщиця втратила до бульдога і близнюків інтерес. — Гуляйте звідси, жлоби! — Чого це ми жлоби? — відразу перестав реготати Чурбан. — Того! До них по-людськи, а вони… Ось зараз міліцію викличу. Мені хотілося закричати: «Викликайте, викликайте міліцію!», але в останній момент забракло духу, чи я не знаю, що там переклинило мені всередині. А Йоржик штовхнув мене в спину, і ми пішли вглиб Гідропарку, оточені київськими гопниками. Щойно ми зайшли за дерева, Чурбан навідліг ударив Тихого по шиї, потім коротко замахнувся і затопив кулаком йому в живіт. Свиня зігнувся від удару і заскавчав від болю. Чурка замахнувся ще, але Йоржик зупинив його: — З цього брехуна досить. Ще хтось хоче, чи вам усе ясно? Чого мовчимо? — Ясно, — вичавив із себе я. — Дивіться, чмошники, бо я собаці одне слово скажу — і від вас тут за пару хвилин тільки сперма лишиться, — пригрозив він, причому я не сумнівався — так воно може бути. — Цей ваш Барамзін нас дуже сильно розізлив. Тому по-бирому всі бабки сюди, — Йоржик простягнув руку. — Знову скажете — нема? — Бач, вони ще з рюкзаками, — промовив у мене за спиною один із близнюків. — Точно в турпохід зібралися. Який же турпохід без бабла? Може, полазити в їхніх кишенях? — Полазьте, — погодився Йоржик. — Бо поки до них дійде, з ким вони мають справу, день пройде. Вони ж із Дарниці в нас, а там усі такі гальмонуті. Або чмошні, як оцей Барамзін, — Свиня знову отримав стусана. Коли лазять по твоїх кишенях і ти це дозволяєш — нічого гіршого немає, ганебно і стрьомно. Але що зміниться від того, якщо я чи Заєць почнемо зараз опиратися? Нас відпиздять у кращому випадку, в гіршому — нацькують на нас цього бульдога зі страшними щелепами. Виходить, ми не самі віддаємо гроші, а в нас їх забирають силоміць. Під таким кутом зору ситуація виглядає якщо не достойнішою, то принаймні не аж такою ганебною. Тому мовчки дозволяю чужим спритним рукам обмацати свої кишені та знайти в одній з них п'ятнадцять карбованців — усе, що лишилося від учорашнього поцупленого з дому четвертака. Там ще завалялася пара копійок, але пальці близнюка намацали і їх. Нам вирішили не залишити зовсім нічого. Інший близнюк мацнув по кишенях Литовченка, відразу почув, як брязнуло, витяг мокрий вузлик із монетами, підкинув його на долоні. — Гля, пацани, золотий пісок! — Ви під церквою стояли? — поцікавився Йоржик. — Яка тобі різниця? Бачиш — вони повсцикаються зараз, — Чурбан поклав розчепірену долоню мені на голову. — Може, давай цих підорів просто тут опустимо, аби знали, коли й кому брехати? Тут, поки ніхто не бачить? Вони ж не крикнуть, у них і без того очко грає… — Тобі оце не в лом із ними калабанитися? — пирхнув один із близнюків. — Хай живуть і більше тут не гуляють без нашого дозволу. Киш! Вони розступилися, і Заєць рвонув з місця перший. Я не встиг чкурнути раніше, ніж отримав від Чурбана сильного пенделя, причому бив той з усієї дурі, носаком, удар вийшов гарматним, і мені здалося, що кілька метрів я не пробіг, а пролетів. Десь за спиною вереснув Тихий. На бігу я озирнувся і побачив, як вони тримають його і відважують копняки кожен по черзі. Після того, як черга дійшла до Чурбана, він ударив зі смаком — Свиня полетів уперед, не втримався на ногах, упав носом на землю, але швидко підхопився і побіг за нами. Відсапалися ми тільки біля входу в метро. Хотілося бігти далі, світ за очі, та несподівано я зрозумів — ми тепер лишимося тут назавжди. Аби вибратися звідси, треба сісти на метро. Для цього потрібен хоча б п'ятак. А всі наші гроші, всі до копієчки, стали здобиччю цих падлючих петеушників, чи хто вони там, пці убоїща. Мабуть, прочитавши мої думки, захеканий Свиня розтиснув кулак правиці. Я тільки тепер зрозумів — увесь цей час він міцно стискав кулак, боявся розтиснути і показати здачу, яку йому дали з рубля. Як раз сорок копійок. Увесь наш наявний капітал. Але хоч на метро вистачає, так що до вокзалу ми доїхати ще можемо.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка