Андрій Кокотюха Зоопарк, або Діти до 16



Сторінка8/9
Дата конвертації21.02.2016
Розмір1.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

МИ ЙДЕМО Б ЗООПАРК
22.05.1985 (з ранку до вечора)


Проспали все на світі: коли я прокинувся, Валі вже не було, Будильник показував початок десятої ранку, поруч зі мною на ліжку сидів Заєць і зосереджено дивився на Свиню, який не переставав хропти. — Що б із ним зробити? — запитав він. — Ти сопів собі, а я півночі не спав. То носа йому заткну, то в бік довбану. Biн прокинеться, поматюкається, на бік повернеться, трошки той — і знову заводить музику. Козел він, а не Свиня. — Кажуть, шкарпетки треба на морду класти. Один типок говорив, вони в піонертаборі так робили, поки не відучили. Заєць швиденько вибрався з нашого ложа, взяв свої шкарпетки, обійшов зсунуті ліжка, став у Тихого над головою і опустив їх йому на обличчя. Справді, за кілька хвилин він перестав хропіти, підірвався, відкинув шкарпетки і витріщився на нас: — Ви, мудаки, на фіга так робить? — А на фіга хропти, наче трактор? — А ти хоч знаєш, як трактор хропе? — Трактори, аби ти знав, не хропуть, а ревуть гуркотять точно так, як ти тут виводиш. — Пішли ви в жопу! — роздратовано вигукнув він, зістрибнув на підлогу, натяг спортивки і смикнув за дверну ручку. Двері виявилися зачиненими. — Нічого собі! — здивувався Заєць. — А як нам посцяти? — У тебе, блін, уже третій день одне на думці. Нічого іншого в голову не приходить, тільки того й знаєш, що сцяти! — буркнув Тихий, стукнувши кулаком по дверях. — Куди ця наша… поїхала? — Мабуть, гроші ментам відвозити, — сказав я. — За нас, між іншим. За тебе, за мене, за Юрця. Хочеш сказати, ти не просив її цього робити? — Нічого я не хочу сказати, — відмахнувся Свиня. — Коли хоч вона вернеться? Вона ж про нас хоча б не забула? — Нас тут залишати не можна. Бо нас бачити не повинні, особливо — в її кімнаті. Так що не переживай, вона сама зацікавлена швидше нас звідси виперти. — Розумний який — виперти. І куди ми підемо, по-твоєму? — Хоча б Колю шукати. Заберемо наші шмотки і гроші, які він нам винен. — А ти, Мавпо, хіба не чув, що нам наша подруга вчора говорила? Чи, може, ти їй нє повірив? Я, наприклад, повірив. Ніякий Коля ніяких грошей нам не віддасть, думати навіть забудь. Знайти ми його можемо, і далі що? Прикро визнавати правим такого типа, як Ігор Тихий, але тут доводиться — інших варіантів просто нема. Взагалі не бачив я для нас жодних варіантів. Тому вирішив не заводитися. а просто ліг знову на ліжко, заплющив очі й слухав, як Свиня із Зайцем триндять ні про що. Добре хоч Валя не змусила себе довго чекати. Десь відразу після десятої повернувся ключ у замку, вона зайшла, і тепер, коли на ній були простенькі джинси та легенька синя блузка, видалася мені молодшою. Хоча, може, вчора по темному не було коли їі толком і роздивлятися. — Попрокидалися? — Ні, — буркнув Свиня. — Ну, значить доведеться. Поки нікого нема, давайте бігом робіть усі свої справи. В нас тут чоловічого туалету нема, чоловічої вмивальні так само. Тому в темпі, в темпі, бо не знаю, скільки тут на поверсі народу сьогодні в другу зміну працює. Довго запрошувати пацанів не довелося. Заєць першим ломонувся, Свиня — за ним. Я затримався трохи, чекаючи, що Валя скаже мені про минулу ніч, і відверто боявся такої розмови. Та вона поводилася так, наче мені все це наснилося: швиденько прибрала постіль, потім заходилася розсувати ліжка. Я кинувся їй допомагати, та вона тупнула ногою: — Без тебе! Давай, бігом, ніхто тебе чекати не буде… — Зубна паста є в тебе? Валя мовчки взяла з підвіконня тюбик «Поморіна», тицьнула мені, і я поплентався вмиватися. Свиня із Зайцем обмежилися тим, що похлюпали собі водою в обличчя, а я вичавив пасту собі на пальця, повозив ним по зубах, сполоскав рота і лише тоді повернувся в кімнату. — Готові? — бадьоро запитала дівчина. — До чого? — Тут поруч є столовка, я вас погодую, далі побачимо. — А що далі? — Не знаю, Сашок, — чесно призналася вона. — Гроші я відвезла, більше нічого мені сьогодні робити не хочеться. Якщо ви не тікаєте тепер далі, можемо десь полазити разом. У зоопарку були колись? Я — ні, хоч у Києві страшно сказати як давно живу. Ми перезирнулися. Щодо зоопарку в кожного з нас виникали зовсім інші паралелі, та активно відмовлятися від цього культпоходу нікому не хотілося. Мені так точно, а по вигляду Литовченка і Тихого я зрозумів — вони теж не в захваті, тільки загострювати тему не хочуть. Смішно це все. Рудик би точно посміявся: Зоопарк іде в зоопарк. — Як підемо? — перевів я тему. — Знову через вікно? — Ризикнемо як цивілізовані люди — через двері, — посміхнулася Валя. — Стрибати з другого поверху вам навряд чи хочеться. Сафоновна пішла, там інша бабка сидить, більш-менш нормальна. Я її онукам час від часу шоколадки дефіцитні приношу, мене ними мужики постійно годують. А я, хлопчики, шоколаду терпіти не можу. Та до бабки-вахтерки ми дістатися не встигли. Тільки вийшли на сходи, відразу наштовхнулися на широку тітку з «хімією» на голові і в товстелезних окулярах. Я помітив, як перелякалася Валя — в міліції так не боялася. Я взагалі думав, що в неї характер такий, бойовий, а перед цією тіткою аж з лиця зійшла, якось зіщулилася, коротше, зовсім на себе не схожа. — Нічого собі ти даєш, Рожкова! — тітка говорила хрипким басом, насправді дуже мало схожим на жіночий голос. — Ми про що з тобою домовлялися? Мало того — малоліток водиш, причому відразу купою! — Галино Дмитрівно, ви що — це брати… З села приїхали, провідати, — спробувала боронитися Валя. — Ти хоч мені не кажи — «брати з села!» — передражнила її тітка. — Я без твоїх таких братів через тебе під статтею ходжу, ти хіба не знаєш? І як вони пройшли, ці брати? Мені на вахті ніхто нічого не казав, я перевіряла вже! Ану, хто такі? — Кажу ж — брати! — чи я помиляюся, чи Валя почала говорити упевненіше. — Ми вже йдемо, я їм Київ покажу і сьогодні ж додому відправлю. — Я не почула — як вони пройшли? — гримала тітка, і Свиня за своєю звичкою виліз наперед: — Через вікно залізли! — Через яке таке вікно? — Ми самі залізли. Воно відкрите було, там, на другому поверсі. У вас же тут правда не пускають! А нам треба… — Рожкова, яке вікно? Мало мені тебе, так ти тут іще малолітніх злочинців розводиш? Інкубатор тобі тут? Ми про що домовлялися? — Галь-Дмитрівно, я ввечері зайду, все вирішимо… — Нікуди ти не зайдеш увечері! Сюди ти точно не зайдеш, мені все це набридло, Рожкова, і я висновки зроблю, дивися мені. 1 Валя проскочила повз неї і побігла вниз. Ми кинулися за нею, прожогом пролетіли повз вахтерку і опинилися на вулиці. Тут Валя, не довго думаючи, ляснула Тихого по потилиці, але не сильно і без злоби — просто так, аби дати вихід емоціям. — Це хто? — запитав я, відхекуючись. — Комендатша. Дякую, хлопчики, ви мені сьогодні дуже допомогли. Особливо він, — Свиня знову отримав легенького потиличника. — Ну да, а що мені було казати? — Нічого. Стояти й мовчати, без тебе б розібралися, йолки-палки! Тепер проблеми… — Великі? — Постійні. Ця гримза до мене доколупується всякий раз, як бачить. Таке сволочне створіння: їй гроші платиш, і при цьому вона тебе ж іще постійно дістає. Чого хоче — ні вона не знає, ні я. Ну, тут брешу — вона знає… Імпортну косметику вона хоче. — Для чого їй косметика! В неї будка он яка страшна… — Це ти, Сашко, піди їй поясни. Та все одно, — Валя махнула рукою. — Зайду до неї сьогодні, вирішимо питання. Тицьну їй щось, заспокоїться до завтра. Я таким тицянням півтора роки живу. І не вчора — так сьогодні, не сьогодні — так завтра мене це все дістане остаточно. Все, зам'яли, пішли чимось харчуватися. Навіть якби ми хотіли обжерти Валю, в нас би це не вийшло. В їдальні, просмерділій запахами горілого і кислого, особливого вибору не було. Ми взяли собі по порції липких макаронів із котлетами та по склянці світленького чаю. Валя обмежилася рогаликом і склянкою сметани. За все вона виклала руб двадцять шість, і поки ми напихалися, дивилася на нас із якимось сумом. А потім ми сіли на трамвай, доїхали до вокзалу, пересіли там на метро і вийшли біля зоопарку.  

Стояла задуха. Таке буває в кінці травня. Тихий стягнув свій светр, закинув його на плечі рукавами вперед, наче тигрову шкуру, і вперто не хотів знімати ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Литовченко скинув піджак і носив його в руках. А я свою вітрівку на хаті в Колі залишив, і, мабуть, доведеться з нею попрощатися. Відразу при вході продавалося морозиво, Валя купила кожному по порції, і ми поволі почали гуляти від стрілочки з написом: «Початок огляду». Народу сьогодні було не дуже багато — середа все ж таки, робочий день. Зате ми побачили відразу дві галасливі шкільні екскурсії. Наша дивна компашка так само нагадувала маленьку екскурсію — вчителька Валя і ми, її кращі учні, нагороджені за успішне закінчення навчального року походом до зоопарку. Не сказав би, що мені тут аж так сподобалося. Рожеві та білі фламінго при вході взагалі викликали якусь відразу — надто вже понтовиті птахи. Я помітив, що біля них ніхто особливо й не затримується. Глянуть побіжно — і далі, до серйозніших тварин. Але й інші мешканці зоопарку нічого особливого собою не являли. Хіба що смерділи однаково — тваринами. Зубри — ті взагалі повернулися до людей задами і стояли, наче статуї при вході. Поні та зебри бігали, але якось мляво. В мене виникла підозра, що я, мабуть, взагалі не люблю тварин. Плямисті косулі сподобалися Валі й чомусь Зайцеві. Свиня роздивлявся мовчки, і мені здалося — так само без жодного зацікавлення. Бурі ведмеді або спокійно лежали в своїх клітках, або ходили по них, намотуючи кола. Білий бовтався в брудній воді й не звертав на людей жодної уваги. Зате біля майданчика молодняку зібрався гурт дітлашні: ведмежата, стоячи на задніх лапах, намагалися залізти то на колоду, то на гойдалку, зроблену з такої ж самої колоди і підвішену на ланцюгах. Свиня пожвавився тільки біля загорожі з верблюдом. — Вер-блядь! — видав він, тицяючи на незворушну тварину пальцем. — Вер-блядь! — Зараз плюне! — попередив я, хоча не був певен, що верблюд плюне саме зараз, саме на Тихого і що він у принципі може плюватися на будь-кого. — Я сам на нього плюну! — заявив Свиня і, підійшовши зовсім близько до загорожі, почав наспівувати: — На горі стоїть верблюд, його четверо… Валя за звичкою ляснула його по потилиці, Свиня обернувся, аби щось сказати, зустрівся з нею поглядом — і наче захлинувся словами, які хотів співати далі. Замість цього відійшов убік, замовк і далі прогулювався на відстані від нас. У тераріум вишикувалася невеличка черга. Ми пристроїлися в хвості, та Заєць, потупцявши на місці, раптом відійшов і примостився біля загону з жирафами. — Ти чого? — запитала Валя. — Змій боюся, — признався той. — Колись по гриби ходили, ну, коли я зовсім малий був, побачив гадюку — все, більше мене в ліс не затягнеш. — Може, то не гадюка була, а вужик? — Мені без різниці. Всі вони гадюки. А вам чого — йдіть, дивіться. Я тут почекаю, оно на жирафу поки гляну. Коли ще побачу… Умовляти його ніхто не став. Подумки я сподівався, що в тераріумі справді є чого боятися. Уява малювала небезпечних отруйних кобр із роздутими каптурами, котрі кидаються на людей, але вдаряються у скло в безсилій люті, що не можуть дістати ворогів. Але побачене повернуло мене до реальності. Змії, скрутившись клубками, лежали під світлом лампочок і, мабуть, куняли, хотівши чхати на роззяв, що прийшли на них подивитися. Лише якійсь полоз неквапом лазив по спеціально прилаштованій для нього гілці. Свиня постукав пальцем по склу, полоз підняв пласку голівку, випустив з пащі роздвоєного язика, розвернувся і поповз у зворотньому напрямку. — Я там комусь зараз постукаю! — почувся голос жінки-наглядачки. — Там же для грамотних усе написано, а для неграмотних повторю: обережно, отруйні змії, торкатися скла заборонено! — І крокодилові теж постукати не можна? — запитав дівчачий голос. — Для чого тобі, сонечко, крокодилові стукати? Він і без того тебе бачить! — Так крокодили ж не отруйні! — Зате кусаються! — відрізала наглядачка. — Що за люди: сказано — не можна, значить не можна! Ні, їм усе треба! Коли ми нарешті вийшли з тераріуму, я зробив для себе висновок: нічого сумнішого, аніж сонні змії, черепахи, крокодили та ящірки, на цьому світі точно немає. Навіть Заєць, нудьгуючи біля жирафів, виглядав веселішим порівняно зі сплячою коброю. Бегемота ми не побачили — сидів під водою, сволота, і не хотів вилазити. З тюленем — та сама історія. А ось леви та тигри грілися на сонці, виставивши себе в усій красі. Швидше за все, сьогоднішня задуха так само подіяла й на звірів, хоча вони нібито з Африки. А там, наскільки я знаю, постійно така спека. Ну, може не зовсім така. Може, сильніша, навіть точно сильніша. Біля клітки з левом примостився кругленький хлопчик років семи і занудно повторював: — Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»… Немолода тітка, скоріш за все — бабуся, безуспішно відтягувала його, аби йти далі, але кругленький виривав свою руку, відмахувався і нудив далі: — Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»… — Господи, Толику, це ж лев, він не гавкає. Давай я тобі скажу — гав-гав-гав! Задоволений? Толик подивився на неї, схилив голову на бік, знову повернувся до клітки і завів: — Скажи «гав», скажи «гав», скажи «гав»… — Лев — це велика кицька. А кицьки не гавкають, — знову спробувала пояснити бабуся. Кругленький Толик замислено подивився на неї, ніби перетравлюючи інформацію, і поміняв платівку: — Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»… — Значить, я тебе тут лишаю, сама йду додому, — пригрозила бабуся. | — Мамі розкажу, — байдуже промовив кругленький, навіть не думаючи рушати з місця. Валя знизала плечима і ми пішли далі, залишивши цю справді дивну пару розбиратися у власних стосунках. Окрім нас, на хлопчика ніхто не звернув увагу. Більше того — коли ми вже відходили, біля нього прилаштувалася дівчинка приблизно його віку, з великим білим бантом на голові, і тепер вони завели на два голоси: — Скажи «няв», скажи «няв», скажи «няв»… Клітки з мавпами завершували маршрут. І тут купчилося найбільше люду. Причому до загородок, які відділяли клітки від людської навали, підійти було практично неможливо. Довелося б штовхатися, а бажання робити різкі рухи в таку задуху не виникало. — Твої родичі, — поважно промовив Свиня, тицяючи пальцем у клітку з горилою. — Навіть не ця, а особливо оця, бачиш, червоножопа, — він перевів палець на патлатого павіана. — А хіба не твої? — поцікавилася Валя. — Тут є одна, ги-ги, обставина. Саня в нас… — Ти заткнешся сьогодні? — не витримав я. — Правильно. Чого тут даремно говорити. Диви, Саня, скільки їх там бігає. Мавпи і справді були смішні. На місці вони практично не сиділи: то шукали одна в одної щось у шерсті, то стрибали по клітці, то починали за щось битися. Але тримала натовп у основному одна зелена макака, яка стала просто біля ґрат клітки і дражнилася з людей. На кожен вибух реготу кривила їм чергову мармизу, шкірилася,‘ верещала, крутила задом. А потім зробила взагалі дивну річ: взяла в лапу пісюн і під загальний схвальний регіт вишкірилася та залупила його, показавши червону головку. — Фу! — вигукнула якась жінка, мабуть, вчителька, що привела одну з екскурсій. — Самець! — гордо промовив моложавий чоловік у окулярах із тонкою оправою. — А ви чого радієте? Тут же діти! — Так зоопарк і місце для дітей, — покладисто відповів очкарик. — Бачте, як вони тішаться. — Було б із чого тішитися! Вони ж усе розуміють! — Тут ви, шановна, помиляєтеся, — роззирнувшись і побачивши поруч із собою нашу невеличку компанію, очкарик відчув себе явно впевненіше, і далі говорив, звертаючись так само і до нас: — І ви не все знаєте, а я про такі речі десь читав. Це нам, людям, не все можна. А примати — вони ж без умовностей. Ви знаєте, що ця макака, вірніше, цей макак у їхньому невеличкому мавпячому середовищі отак; у клітці, займає не останнє становище? — Чого це ви так вирішили? — Не я вирішив, дослідники писали. Кажу ж вам, я трошки цим усім цікавився. Макак, — він кивнув головою на мавпу, яка вже не показувала свої причандали, але далі кривлялася, — по всьому, вожак їхньої невеличкої зграї. Бо лише вожаку дозволено отак дражнитися з людей, це як привілей. Він у них щось на зразок, ну я знаю, парторга, секретаря райкому чи там Генерального секретаря… — Ви взагалі обережніше з язиком, тут діти… — А в країні перебудова і демократія. І потім — я просто не знаю, з чим порівняти. І головне, шановна, що мавпа, яка дозволяє собі отак запросто виставляти людям свої геніталії, тим самими висловлює нам, людям, крайню ступінь неповаги. — Можна подумати, ми цих макак сильно поважаємо! — пирхнула вчителька. — І тут ви не праві. Вони без нас обійдуться. Про тих, що в клітці, не знаю. Вони, певне, давно живої природи не бачили. Випусти назад — подохнуть, це я вам гарантую. А ось ті, хто ще бігає в джунглях, лісах, я знаю — саванах, чи де там хто звик жити, нас, людей, абсолютно не потребують. Тоді як ми, люди, без зоопарку не можемо. — Що значить — не можемо! Зоопарк же не в кожному місті є! Значить, можемо! Крім нас, їхнього диспуту ніхто не слухав. Я не все розумів, пацани, думаю, так само, а Валя аж напружилася — так боялася щось пропустити. — Отак — не можемо, — переможно заявив очкарик. — Хто і що нас розважає? Кіно, музика, театр? Чому ж тоді цього не досить, і люди створюють зоопарки, збирають тварин, годують їх, а інші люди, такі, як ми з вами, платять гроші за те, аби прийти сюди і подивитися на цих звірів у клітках. Мовляв, підкорили ми природу. Причому звірі в клітках — це розвага для дітей, переважно — неповнолітніх. Дорослі з доброї волі в зоопарк ходять дуже рідко. Про інші міста ви теж не праві: пересувні зоопарки в кожне містечко приїздять, особливо влітку. Звірів там, ясно, менше, тільки дітям усе одно забави вистачає. Цирк хіба не те саме, коли дресировані ведмеді на велосипедах катаються, собачки в футбола грають, а тигри на «але-гоп» через обруч стрибають? Циркові приручені звірі — той самий зоопарк. Ви мою думку вловлюєте? Ви ж розумна людина… — Дякую вам за довіру, але таких ваших думок не вловлюю і вловлювати не хочу. Це, виходить, зоопарки нам потрібні, аби ми відчували себе вищими за тварин? Їхніми приборкувачами? — Щось на зразок того. Знаєте… — Знаєте, — перебила вчителька очкарика, — з вами цікаво, але нам треба йти. Діти, третій «В», строїтися! Шекера, старосто, ти староста чи не староста? Давай, у колону по два, швидше, швидше! Глянувши на нас, очкарик картинно розвів руками, виловив із натовпу дітлашні клаповухого хлопчика в таких самих окулярах, взяв його за руку: — Давай, Глібушко, ми теж додому підемо. — Ну-у, па-а, давай ще біля обізя-ан! — заскиглив Глібушка. — Ти тут цілий день можеш стояти, так що давай, пішли, скоро ще прийдемо. Бо набридне тобі сьогодні — і все, не захочеш у зоопарк. — Захо-очу, захо-очу, — не припиняв скиглення Глібушка. Ми, не змовляючись, відійшли вбік. — То як, підемо? — запитала Валя. — Ну його все… Валимо, — буркнув я. Коли ми виходили із зоопарку, я точно знав: як би там далі в мене не склалося, більше сюди не прийду. Сам чи з кимось — зоопарк не для мене. Так і сталося. Набагато пізніше, коли я вже одружився, перша серйозна сварка в нас виникла навіть не через те, що я напився, а через небажання вести дитину в зоопарк — тоді в Ніжин якраз приїхав пересувний, московський.  

Дивно якось минав цей день. Після зоопарку і згадати нема чого. Проїхалися на Хрещатик, погуляли біля фонтанів, знову зжерли по морозиву. Про що говорили — чорт його знає. Точно пам'ятаю Зайця — знову йшов окремо від нас і переважно мовчав. А потім, коли великий годинник пробив другу дня, Валя почала збиратися. Запитала про наші плани, ми щось непевне відповіли, бо й самі нічого толком не знали. Видала вона нам три рублі на всіх, поцілувала кожного в щоку, причому Заєць відсмикнув голо-ву — не хотів даватися. Вже коли збиралася йти до метро, затрималася на секунду, повернулася до мене і промовила: — Я тобі вчора вночі правду говорила. Не завтра, так післязавтра мені це все набридне до печінки. Ви теж думайте, — і після цього пішла, тепер уже остаточно розчинившись в хрещатицькому натовпі. — Про що це вона? — штовхнув мене в бік Тихий. — Про своє, про бабське, — відмахнувся від нього я. — Нам самим треба щось думати. Як далі? — Чого тут думати? На вокзал, куди ще… На вокзалі крутилися кілька годин, до вечора. Побачили міліцейський патруль, і розхотілося вештатися по вокзалу. А їсти якраз закортіло, тому купили шість пиріжків із м'ясом, по два кожному. Так, жуючи пиріжки, пройшлися вчорашнім маршрутом до вулиці імені Комінтерну, відшукали навіть потрібний нам будинок, під'їзд і квартиру. Дзвонили, стукали — ніхто не відчинив. Значить, права була Валя, таки знає життя. Нічого не лишалося, як сісти на метро, доїхати до «Комсомольської» і подзвонити з автомата моєму родичу Генці. По голосу я зрозумів, що він нам не радий, але домовилися зустрітися, як минулого разу. Коли підходили до потрібного двору, прогуркотіло. Ось вам результат: парило цілий день, зараз гроза і дощ піде. Знову прогуркотіло, небо раптом стало темним, його наче навпіл розрізала блискавка. Свиня надяг светра, Заєць втягнув голову в плечі, мені теж стало не зовсім затишно: ще не вистачало під дощем опинитися. Та поки Генка вийшов, воно лише гриміло, дощити не поспішало. — Де це ви тинялися? — сходу запитав він. — Тут, Саня, матушка твоя періодично цікавиться, чи ти не з'являвся. — І що ти кажеш? — Я — нічого. Хоча мудаки ви, тільки не за правилами вас виказувати. Значить, така ситуація: сьогодні я в гараж вас іще пускаю, але завтра, пацани, правда, давайте звідси. Бо це вже все дуже серйозно напрягає. Грозові дощі не бувають затяжними. Цей теж скоро минув, та в розпеченому за день гаражі вільніше дихати не стало. Скоро ми всі вкрилися липким потом, а на завершення всього Заєць знову захотів у туалет, кинувся до залізних воріт, затарабанив по них кулаками, і грюкав, щось вигукуючи, аж поки справді не набіг той самий легендарний сторож. Який, до того ж, устиг викликати міліцію. Аякже — в чужому гаражі сторонні люди випустити просять…



ХТО Є ХТО ЗНОВУ

Так усе тоді й скінчилося. Дуже просто, навіть нема чого особливо розповідати. З нами, попри всі побоювання, нічого не зробили. Бо все списали на переляк. Ми ж і справді тоді перелякалися психованого Куйовди. Міліція приїхала, кожного з нас слідчий окремо допитав, усе записали і тієї ж ночі вбивцю забрали. Заодно ми дізналися — це не перший випадок у місті з нового року, бо на Куйовду ніхто не думав. Я так гадаю, про нього просто забули. Ну, не врахували, що є така людина, і все. Нас не лаяли, навіть навпаки — поставилися із розумінням. Головне — менти в школу директору особисто якийсь папірець занесли, і цей папірець до кінця тижня, а значить — до кінця навчального року дозволив нам як підліткам, котрі стали свідками тяжкого злочину і пережили стрес, в школу не ходити. Тільки на екзамени прийшли, отримали свої законні «трійки» і свідоцтва про закінчення школи і неповну середню освіту. Ласкаво просимо до ПТУ!  

Ми не вчилися разом. Свиня взагалі в іншу бурсу пішов. А ми із Зайцем в одну, але на різні спеціальності. Я — токар, він — слюсар, Свиня там у себе, здається, на фрезерувальника вчився. Перший семестр ще за звичкою більш-менш регулярно бачилися, а вже Новий рік я з пацанами з училища гуляв. Так і пішло — все рідше бачив я тих, хто вважався моїми шкільними друзями. Далі усе стандартно. Після училища попрацював до армії на заводі, потім — два роки строкової. Заперли мене аж у Казахстан, місто Джезказган, по п'яному ділу й не вимовиш. У чурбанів там дідівщина[44] страшна, перших півроку насилу витримав, тоді раптом попустило. Кого «діди» виховують, знаєте? Не таких, як я, а борзих і надто розумних. А розумних у нас вистачало, особливо серед студентів, яких після першого курсу призвали. Тому я особливо не виділявся там. Так, пару зубів вибили пряжкою від ременя, а вже після того підлогу мити за «діда» ніколи не відмовлявся. І признаюся у цьому чесно — раз такий порядок, значить, він не мною придуманий. Тим, хто борзів, ще гірше було — вони очко наввипередки драїли й на тумбочці частіше за інших стояли. Ну, а коли повернувся з армії, в країні вже такий бардак почався, куди там горбачовському Указу. Мені то воно було до лампочки, я в свою бригаду на заводі повернувся. Тільки спочатку зарплату затримувати почали, а коли Союз розвалився, половину народу позвільняли. І мене, звичайно, в перших рядах. Завод потім зупинився, начальство красти почало, коротше, вчасно мене звідти погнали. Я тоді вже одружився. Весілля широко не гуляли, так, розписалися та посиділи в нас у квартирі з родичами. Сім'ю якось треба годувати. «Човники» почали то в Польщу, то в Москву кататися. Чим я гірший? Сумки в руки — і вперед. Тільки, мабуть, і це не моє. Прогорів раз, пролетів другий, так десь півтора роки покрутився — і кинув це діло. Трохи десь перебивався з хліба на квас, аж нарешті, коли в нас базар почав розширятися, взяв мене один бізнесмен реалізатором. На що сезон — те й реалізуємо: картоплю, яблука, цибулю, кавуни, таке інше. Я завжди казав — вища математика ні до чого, коли калькулятор є. Приплюсував одну цифру до іншої чи відмінусував — ось тобі й уся реалізація. А на базарі, щоб ви знали, всі бухають. Робота така — без цього діла ніяк. І бабів там самотніх багато. Їх чоловіки часто кидають, бо, бачте, не хочуть же базарних. Відповідно жінки чоловіків. Нічого, переживу, Людка коли-не-коли зайде, мені вистачає. Сказати чесно, я Валю частенько згадую. Ну, оту нашу розмову на сходах, коли вона про мінімальні потреби наших мужиків у цьому ділі говорила. Так вона права, йолки-палки…  

Думаю, про Стародуба вам теж цікаво послухати. Після школи бачив його на вулиці кілька разів, тільки йому не до мене було, слава Богу. Його ж таки посадили через два місяці. Пішов з кимось на квартирну крадіжку і засипався. Сидів спочатку на малолітці трішки, потім на дорослу колонію перевели. Відсидів, вийшов, знову сів — там уже розбійницький напад: із кухонними ножиками у кооперативний магазин заскочили, когось навіть порізали. Не смертельно, але для суду цього досить. На зоні познайомився Стародуб із якимись пацанами з Краснодону. Вони раніше вийшли, але на нього почекали. Після відсидки він до них на Донбас і подався. Півтора року банда, в який наш Стародуб не останньою людиною був, тримала район під собою. У них усе було — автомати, пістолети, гранати. Де брали — не знаю, тільки люди виявилися серйозні. Коли їх нарешті вирахували, на затримання спецназівці на БТРі поїхали. Як раз перед Новим роком це було, в останній день грудня дев'яносто четвертого року. Менти оточили хату, де пацани засіли, а ті просто так не здалися — почали відстрілюватися. Кілька там же полягли, інші пішли на прорив, тікати, а Стародуб лишився їх прикривати. Стріляв, поки патрони не скінчилися. А потім під кулі вискочив. Нічого, не на смерть, відходили його в лікарні. Аби потім на суді смертну кару присудити і. розстріляти.  

Із Рудиком теж цікава історія вийшла. Він свою спортшколу закінчив, армію відслужив, відмінник бойової та політичної, все як положено. Після армії в Ніжин повернувся, тільки щось тут не склалося — одразу до Чернігова подався. Там випускники спортшколи збиралися в бригаду і спочатку самі кооператорів бомбили, потім почали їм «дах ставити» від чужих бандюків. Коли вийшли на цю всю компашку менти, так сталося, що першим випасли Рудика. Поставили його перед фактом: або здаєш усіх і не сідаєш, або граєш героя і сідаєш першим. Звичайно, Рудик застукав, кого треба, і швиденько з Чернігова змотався. Знову трошки в Ніжині покантувався, куди потім подівся — не знаю. Може, десь спортивні надії далі подає, а може, знайшли його і за стукацтво вбили. Хоча міг і десь у бізнес-структурах прилаштуватися, з нього станеться, Словом, як ви щось про Рудика знаєте — спеціально мені нічого казати не треба, а при нагоді повідомте. Просто так, заради інтересу.  

Про Тихого не знаю нічого. Ніби, як усі, «човником» підробляв, потім кудись зник спочатку з міста, а потім, кажуть, із країни. Ніби в Росію подався, тут нічого не скажу. Зате про Литовченка все знаю. Бо історія гучна була. Він же після армії в ментуру подався, і дуже швидко зажив собі слави швидкого на розправу й важкого на руку бійця. Лупив затриманих, аж пил із них сипався. Ну й долупився — якось прибив одного. Не на смерть, але калікою на все життя зробив Знаєте, до речі, кого? Нашого Женю Apутюнова. Пам'ятаєте, за Рудиком підлизував? Він у бізнес подався, прибився до когось розумного, цей розумний — в політику, Арутюнов — за ним. Раз-два, і «корочка» крута, помічника депутата. Розгулявся, зовсім нюх втратив, і колись під кабаком Заєць його пригріб із принципу. «Корочка» не допомогла — тільки роздратувала. Ох і відтягнувся Юрка на Арутюнові за всі школьниє годи чудєсниє! Ну і, ясне діло, що такого потім не замнеш. Відразу службове розслідування, в газетах про цей випадок написали, навіть телебачення приїздило. Коротше, повісили на нашого Зайця всі гріхи української міліції за останні роки, навіть посадили ненадовго. Оце скоро вийти повинен, тільки куди піде? Жінка з ним розлучилася, квартира — її, з такою репутацією ніхто його нікуди не візьме. Зіп'ється, мабуть. Усі ми в цьому житті спиваємося. Не життя — зоопарк. Клітка, а ми в ній — звірі. Тому досить лежати. Вранішній колотун за спогадами минув, можна вийти. Пивка, скажімо, випити.  



2005 р. Київ, березень-липень  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка