Андрій Кондратюк



Сторінка1/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42
Андрій Кондратюк

ХУТІР


Роман

Від автора


Роман “Хутір” – це перша частина задуманої автором дилогії “Між двома берегами”.

Роман “Хутір” – це передусім історія одного прекрас­ного поселення на теренах Західної України, що повстало на очах одного покоління і на очах одного покоління й зникло, у її художньому осяганні.

Нажаханий кровавими видіннями у перед­чуттях нових світових зрухів пан Валєвський ушвидчено починає спродувать земельку, а осяяні рожевою мрією селяни кинулись важкими трудами тую рідну, не свою земельку викуплять. Так у благодат­нім поліськім закутку, де одвічно стру­менить сяяння усесвітової краси, з’явився хутір.

Маленька цятка на мапі, прекрасний Закуток серед лісів у своїм буттьовім пульсуванні вписується у світовий контекст. Роман містить зворушливі драматично-трагічні сторінки з історії повстан­ського руху на Поліссі.

Перед нами колоритні постаті селян зі своїми роди­нами. Як вони любили цю землю, як вони раділи зеленому проростанню кожного зернятка і співові кожної пта­шечки, і поверненню навесні до своїх гнізд лелек. І це завжди бриніло, як свято душі. Живлющі соки землі огортали їхні єства суцільно, немов любов матері. А як вони мужньо і стоїчно зустрічали більшовицькі акції, спрямовані на поруйнування хутора. І вистоювали упродовж десятиліть.

Кожне людське життя у своїм земнім пере­три­ванні випромінює пульсування краси, осяяне художніми смислами.

Події у найдраматичніший період в історії краю переповіджені крізь позір і серце дитини, яка простує у доросління.

Зі сторінок роману струменить любов до рідної землі, що є одвічним джерелом існування усього сущого на ній, і яку заповідано й нам берегти і любити.

Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне”

(Новий завіт, Матвій, 24, вірш 12)

За визначенням філософа, ми згинаємося під усе
зрос­таю­чим, побільшуваним тягарем пам’яти. І в минуле своє ізнов заглядати, прозирати його нам частіш боляче, із віком, із плином часу безперервним, частіш усе боляче, аніж приємно, втішливо, не кажучи вже, щоб обна­дійливо було, окрилено щоб ставало. Інколи запізніла інформація про недавнє навіть минуле, про жахи його у морок нас повергає, обезперспективлюючи. І тоді пам’ять і уява углиб іще далі линуть, погідний хоч трохи день там вишукуючи, щоб із сьогоднішнім його зіставити, точку, момент і давній той, звідки й коли усе почало рухатись не туди і не так, завважити, зафіксувати. А коли знаходимо, відшукуємо із пам’яти чи уявно, то, розростаючись, так благо­вісно засіяє світочем і закликом для нас той передніший день. І манить, необорно спокушає нашу свідомість у день той вернуться, щоби, досвідом збагаченим уже будучи, почати рухатись уже саме туди і саме так, шляхом істинним, не ложним. Ох, на жаль, неможливо нам туди повернутись, не дано вороття ні в молодість, ні до джерел наших первісних, ні до початків. Та огірчено зітхнувши, безнадію струшуючи, ми, буває, іще другий день такий, схожий шукаємо. І знаходимо, буває. Але ізнов і тоді не втішливіш нам стає. І після потуг свідомости безплідних предметно, думка нас зупиняє: “Перший, найкращий з усіх, для нещасного роду людського День проминув...” *

І нічого іншого не залишається вже нам, як чекати свого часу. І стримить чи плентається наша душа в незвідане вперед. Бо часу свого людина не знає. А проте не припиняємо ми потуг своїх, не перестаємо намагатися прозирнути і в незвідане, настання і хід подій грядущих передбачити, пам’ятаючи, що для кожної свій час, що на все своя пора, і ніщо без пори не настане, не звершиться.

Є події і явища, що застають нас, застигають зненацька. Про ймовірність, можливість їх знаємо, але не чекаємо їх. Вони вдаряють у серце неочікувано й раптово, як грім серед ясного неба, як блискавка. Це і є грім, це і є блискавка, це і землетрус є, і стихії найрізніші, і випадки найнещасніші, і перевороти суспільні, і зміна влад та владик...

Неодмінність подій інших зумовлена самим устроєм збагненної, осягненної нами реальности і порядком речей у цій реальности. Відколи самодостатність свою усвідомивши, але іще при Батькові, при Матері живих бувши, перебуваючи, і поселяється, увіходить стиха в нашу свідомість здогад неодмінности жорстокої, що не розвіюється, не вивітрюється, але усе частіш і виразніш про себе заявляє: настане ж колись час, день і момент настане, мить, коли Батько, Мати відійдуть – і осиротієш ти. Неодмінно настане. Хоча?.. Але ж, як казав старий міський сусіда Соломон, на ймення своє мене увагу запрошуючи звернути: “Молодий може умерти, а старий повинен умерти”. Тому то й у веселощах серед молодости перебуваючи, свідомість наша не вільна, не в силі зняти із серця тривожні передчуття. Так сильно тяжіє над нами неодмінність ось таких реальностей.

Ймовірність подій і явищ, з’яв третіх витає над нами у сферах міфологічного чи демонологічного, у вимірах пророкувань апокаліптичних, у чисел пророкованих вимірах. Ось рік, століття наблизиться, число очікуване настане – і пророковане, а й не пророковане мо’ гряде, день судний гряде.

Якихсь іще подій, явищ, з’яв і видовищ чекає наша душа, що їхні образи, обриси їхні унаслідок фантастики, прогнозувань і пророкувань, передбачень наукових із дооколу на нашу свідомість линуть, зумовлені звідомленими останніми, а то й тисячолітніми бувальщинами, видивами чи вигадками, начитаними, наслуханими, а линуть.

На темному безмовному самітному хуторі перебуваючи, увечері пори пізньоосінньої глупої я з хати Батькової вийшов, з порога у темінь над дооколом суцільно навислу ступив, а мовби у світ інший і зійшов. Моє єство до нього ще не прилучилося, і в нім освоїтись я ще не встиг, як із-за рогу від комори двір смугою освітився, а за коморою задирчало. Зовсім близенько. “Не інак інопланетяни своїм зорельотом на вгороді зупинилися”, – вдарило раптом із темноти у думку. Що би вже не було, а за ріг комори визираю: трактор за Річкою. І не далеко зовсім. “Чогось то він стояв тут засвіта іще притишений?”

А ізнов серед літа було, ополудні, товар пастухи іще не виганяли на день. Спека, і вітру ніякого. Сонце густе, вистояне, і тіни малі од дерев опредмечуються. Хати дальні іграшкові, як марево. На очі щось тінню налягає. Відчуття таке. Зирк я убік, а на березі Річки високому, узвишковому, на пагорбковому березі Річки двоє інопланетян стоять. Прибульці із Всесвіту у край наш опівнічний, де небо низьке, а зелень прозора, уступили, стоять. Один високий, руки довгі, нижче колін, другий – карлик. Самі зелені, і просвічуються – не то рухаються уповільнено, не то хитаються легенько у застиглости. Кремнеземові. З елементу, що його льони накопичують, блакиттю зацвітаючи, зіткані. І ніякої тобі плоті. Форма існування – у думці лиш, у свідомости, у Sinn – усесвітовій свідомости. Навіювання випромінюють, і я його відчуваю, але на контакт не ідуть. Замалі, іграшкові ми для них з усіма своїми цивілізаціями. Із нами да ще в контакт вступати? Гай, бо з дитиною шестилітньою, що мініатюрним дерев’яним плужечком саморобним пісочок у відерці зеленім, червоними метеликами розмальованім, виорює, перекраює, – легше вже з нею на повному серйозі спілкуватися, аніж із нами в контакт вступати. Такі замалі ми для них, і спосіб життя наш, і відчуття, і почування, і проблеми наші най­різ­ніші, суспільні (як ми самих себе в суспільство, в громаду організовуємо), і наукові проблеми (як ми науку вперед рухаємо, і які дивовижні відкриття що не день, то майже і здійснюємо) – усе це настільки дріб’язкове для них, що смішно просто, як, і з боку котрого, педагогічно як і підійти до нас, заговорити як, щоб гідність нашу не образити, і щоб чемно виглядало, і не з насміхом, а на серйозі повному.

Очі протер я від видива раптового, що уже думкою в мені розростатися починало. Вдруге зирк на берег високий, уз­виш­ковий, пагорбковий берег Річки, аж вмить і переінак­шилось усе. Удалині за погорбом два вербові кущі у мареві ополудневому тремтять – вищий один, а другий – менший.

Посмішка ізсередини зникаючу картину супроводжує. А все одно й опісля в годину полуденну, коли тіни маліють, і надвір із хати вийдеш, так і линуть, і звідки й знати, передчуття лоскочучі, що от-от зараз і має те статися, – зорові наказують картини того видива утримати, а свідомости – не полохатися, а сміло на контакт іти, якщо зелено-прозорі чи які там іще прибульці неземні перед тобою із’являться, стануть. За інших уже ситуацій очі, буває, заплющиш, і увижаються інколи постави їхні прозорі, кремнеземові, де плоті і нема, а свідомість он яка висока, що свідомости нашій до неї і нізащо не сягнуть, не зрівнятися, а й підступитись хіба. І то лячно. А хвилі, імпульси ляку й рідности водночас так і прошивають тебе наскрізно. А як поза стінами, що традиційно нас від безмежжя і лету утримують, і свідомість нашу утримують, о порі пізньоосінній, у темені густо нависаючій опинишся, то так і насторожуєшся інколи раз по раз, що із боку котрогось, а то й прямо, просто перед тобою зореліт небачений, і не пригадуваний навіть світлом неземним засіяє, світлом м’яким, очі не ріжучим, засіяє.

А от пригадувальне іще. Давно це вже, по войні останній, на зорі життя мого невдалого, в активности дії не звершеного, і було. Сталося одного літнього вечора таке, і в пам’яті моїй розростаючою щораз пригадувальністю відбилося.

Вечір темнотою і невідомістю світ огорнув раптово й суцільно, поспіль. Світ таємничим ураз став. І все суще у ньому, душа кожна у таємничість цю вдивлялася, у невідомість вслухалася. І я стояв надворі, посеред двору темного. І дивно так було, дивно так робилося мені, дивність углибінь душі розпростиралася, і меж виміру не мала. І незвичність ця дужчою страху темноти була, страх темноти поборювала, углибінь світу його віддаляючи. І Мати надворі стояли. А брат верхи на коні сидів, на крупові коневому сидів. І сказав брат:

– Поведу-но я коня до Мешкової межі попасти. Удень бачив там пашу таку ятловисту. Ятлівник там загус. Отава залягла.

Слова братові у темноті зависли, темнота увібрала їх. І не знати вже, до кого звернені братом слова ті були. До Матері, до мене, до самого себе чи до коня, чи іще до когось невидимого, угадованого. І не знати й відкіль, хто із нас увібрав їх найповніше, об кого відбились вони лункіше. Кінь голову понурив, печальні очі його, за дня бачені, у зорові моїм просвічувалися іще печальністю густішою ув темности нависаючій. Прозірливим, ясновидячим духом темноти кінь стояв. Увесь вимір її, вміст і зміст увесь її із глибини загуслої до нього збігався, – концентрувалось все у нім. Печаль і задума коневі і таїну світову у себе вбирали, таїну світову загуслу сконцентровану, мовою і знаками не порушену, не розпорошену, цілісну таїну світову у собі містили. В них одних у дворі цім і розгадка угадувалася, що має бути, що статися має, тепер ось що статися має, й що – за часом ув імлі. Думки і помисли наші – Материні, мої, братові – у нас самих іще непевно втримувані, до коня линули, у нім оформлення свого й відгадки шукали. Але ми про те поміж собою говорити не зважувались, і перед самими в цім признатись іще боялись. Замалими почувались так ми у темені нависаючій густій, і суть світова здавалась для нас недосяжною.

По моріжку стверділому, по таїні темній униз до Річки і сіножаткою понад Річкою до межі Мешкової, де отава зманлива для братового зору удень залягла, ятлівник де загус, – кінь прочалапав, про своє пересування у простір далекий звукові знаки посилаючи. Мати у хату входять, двері вмовкають, скрипнувши наостанку. Кінь брата на своєму крупові у глибінь темені сіножаткою поніс. Таїна темряви проковтнула їх обох – там вони і щезли, із Всесвітом злилися. І тупіт копит стих, звуки вмовкли. Дивно так. На дворі, посеред двору я сам, один. Темінь утаємниченою таїною на мене нагортатися сильніш чимдужч почала, ляки із неї до мене наближатись стали, а то й близенько невідь і відки вже випурхують, – я усе те гостріше і вразливіше відчувати став, і на своєму дворі раптом таким безпритульним, без тверді опертя почуватися став, без рідности до світу цього затем­неного себе відчув раптом. І тільки уява, що в темені цій навислій загуслій брат мій старший і кінь наш щойно розчинилися, мене від розгублености наскрізної, від розпачу і втримувала. Вони вже там, вони вже частка таємничого отемненого світу цього. І думка про це, певність цього обнадійливими повівами теплими мене поміж хвилями накочуваними страху огортала, рідність із цим світом не назовсім рвучи. Я навіть уявляв, як побіля межі Мешкової кінь наш вороний в оцю мить пасеться, ятлівник манливий, отавно ярий вискубує, щільно із землею скушує, а верхи на коневому крупі брат сидить, пасіння оце співпереживає – і коневі тримати брата зовсім не важко, а охоче вдячно навіть.

Мати лямпу в хаті засвітили, крізь вікно двір ояснився – і я посеред двору. Сміливіш і певніш мені зробилося. Світло іще рідність і близькість хати повернуло. Ближчі ляки з-над двору в боки повідскакували, а ті, що віддалеки наближалися, у прямуванні своєму зупинилися, так і застигли там на місці.

Ще незвичніш зробилося мені: і дивність, і безпека майже. Але ось раптом... темінь у місці тім, де сіножатка, якою брат недавнечко поїхав, звуками заколихалася. Вухо наставляю, увагу свою у бік той переношу, спрямовую. Овва! Копит тупіт, їде хто чи гілля шелестить, на коня причмокування-повйокування, тупотнява схарапуджена, але не розростаюча, а стримувана наче, хоча й ближчає послідовно неухильно. У темені загуслій, утаємниченій в одностайну зачаєність із мільйонів, міліардів мо’ душ, сущих нині й від віка, душа одна якась не втрималася – стогін чи звук який видала – і супокій загуслий одностайний рушився. Діра у нім витворилась. І дірою тією тупотюче, шелестюче, хоча й стримуване, але послідовне щось на мене прошкує, насувається. І ляки посміліли. Ті, що у півдорозі із появою лямпового світла були зупинилися, у путь до двору рушили, ближчі зусібіч на мене наскоки роблять, голови моєї майже черкаються уже. Оцього я уже не витримую, не переношу, до дверей у хату сінешніх рушив, спрямувавсь. Не бігцем, бо дрижаки скачуть у душі, дрижаки ноги сковують, спутують наче. На порозі ще подумати хотів “А може, то брат з конем вертаються. Але ж чого так хутко?”, та не встиг. Двері сінешні, у сіни відчинити то я ще відчинив, а от зачинити уже і не можу. Ляки не дають, схоже, двері тримають, а руки тремтять, а й ноги занімілі мене вже не держать. Насилу двері зачинив-таки. Ляки окремі лиш деякі у сіни впурхнули, велике число їх у дворі в темені зосталося. Із хатніми дверима морока менша. Відчиняю їх упевненіше вже. У ясній хаті вже, у затишку лямповому опиняюсь. Лякам сюди – і зась! Входу нема. А слова промовити – не можу. Та й казати що? Уявляю, як ляки біля дверей, біля вікон застигли, у хату зазирають, на мене дивляться, а котрі й віддаляються уже із двору собі геть. А я на Матір дивлюсь, і завважую, ніби наслуховують щось вони, до чогось прислухаються. Завважую, що думка у них б’ється, пробивається. Відтак і кажуть вже, до себе оно чи й до мене також:

– Щось наче за вуглом тупотить. Невже Левко коня із паші веде? Але чогось так хутко?

Ізнов завважую, що Мати і сказали вже те, про віщо я перед порогом подумати хотів, але із переляку не встиг.

Мати, нічого мені не кажучи, із місця зрушують, двері хатні відчиняють (погляд мій порожнину, отвір, куди вже лямпове світло увійшло, вихоплює; патрикую, чи ляки у хату не заскочать), зачиняють, коло сінешніх вже вони дверей, надворі, у дворі вже. Говорять із кимсь. Мову, гомін чути, слів не розібрать. У хаті я сам. Прислухаюсь. А все про ляки думаю. За вікном вони стоять громадами, а в хату – дзуськи, хоч стіна тонка, а шибка у вікні іще тонша. “То світло лямпове таку силу має, щоб їх сюди не пустить” – здогад у мене ізсередини пробивсь. По хаті оглянувсь, а до гомону, що у дворі, прислухаюсь. Слів не вловлюю, не розрізняю ще, а тривога ізнадвору до мене увіходить вже.

По часі якімсь виокремлюю: двері у хлів рипнули, заскрипіли, вйокнуло, протупало, на засув двері опісля вже зачинилися. Гомін у дворі рухомий, в хату рухається. А не страшно, очікувально. Входять. Мати і брат старший Левко. На ослоні сів. Дивлюсь на нього. Зовні то він спокійний, очі тільки, здається, побільшали, світяться, горять, і в задумі увесь. Угадую: всередині у нього зібралося щось, і те щось на хату проситься. Втома і тривога ще не уляглися зовсім, а брат уже і каже:

– Привів я вороного під озерце, упритул майже до Мешкової межі, зіскочив з нього. Путаю, а кінь ятлівник їсть, скубе, до ятлівнику допався. Спутав і убік собі відійшов. Роззираюся в темноті. Коли раптом кінь схарапудився. Форкнув. Став. Не пасеться. Я до нього. Ближче. Дивлюсь. Аж то на мене очі блискучі із трави дивляться. Я убік відійшов – і воно вбік, очі блискучі дивляться. І кінь стоїть. Страшно стало. Я до коня підступив, розпутую вже його. На коня вискочив. Сиджу на коневі, а воно на мене дивиться незмигно, очі так і блищать. Я коня помаленьку ногами підштурхнув – і вйо додому. Хочеться, щоб і скоріше, але й скопита тікати не одважуюсь. А воно наперед у траві забігає, очі так і блищать. Так і забігає наперед. Уже як сіножатку поминув, як над Річку до хати ближче під’їхав, забігати наперед перестало, щезло.

Брат іще розповідав і переповторював уже розказане. Я – ані шелесну. І Мати мовчать. Дивляться тільки на Левка пильно. Мови його не сколихують, не перебивають. Аж потім тільки кажуть:

– Але тільки оно очі блищали, чи й саме показувалося – яке воно?

– Показувалося, – брат каже. – Чорне, ну, як кіт чорний.

– А мо’ то і був кіт? – Мати.

– Е, ні! – брат заперечувально. – То не кіт. Шо, я кота не впіз­нав би. Та ще й зблизька.

– Хіба Мешок лякає? – одночасно із вуст Материних і бра­то­вих слова зірвалися.

А вже як Мати замовкли, брат переповторювати продов­жував:

– То не кіт. Шо, я кота не впізнав би. Та ще й зблизька.

І тут же ізнов про Мешка згадували.

Оце останнє, запам’яталось мені, він не раз іще повто­рював, іншим людям уже про свою пригоду вечірню пере­повідаючи. Запам’яталось, як одного разу він на коні нашому вороному сидів верхи і гуртові чоловіків, громаді цілій переповідав усе те. І громада, багато облич різних, одно­стайно й незрушно те казання слухали. А найуважніш, най­пильніш, здалось мені, кінь слухає. І от думка отоді ізсередини до мене піднялась, а чи з простору прилинула “От хто-хто, а кінь то вже напевне знає, хто ж то і був тоді увечері, чиї то очі із трави так палаюче блищали. Знать то він знає, а сказать не скаже, бо слова йому не даровано. А мо’ й казать того родові людському не можна? Печальні очі коневі а й не таку іще таїну, давню тисячолітню приховати можуть. Громада ж ціла, якій слово дароване, над розгадкою б’ється, припу­щення словами найрізніші у простір викидає. І здогади усіх в одностайнім припущенні перетнулися, сконцентру­валися:

– А може, то Мешок був?

І тут же й про Мешка ізнов згадували. Із розповідей, із спогадів людських, у той вечір, перед ним іще, й опісля знову ж не раз я уже знав про цього чоловіка дещо, склав уявлення про нього, а й портрета навіть уява намалювала. А і бачив його раз, тобто спогад один відбився у пам’яті моїй. Сидів він у нас на ослоні, говорив-говорив, губами, як гармонією чи на клярнеті, на трубі вигравав, і раптом – беркиць. Упав з ослона на хату, посеред хати розпластаний лежить, неживий став. Мати, Батько коло нього метушаться, воду на обличчя ллють. Стенувся хоч би. Аж то по моменті якімсь схопився, зіскочив, і знов на ослін сів. Сміється, заливається сміхом. У шинелі сивій був.

Якось уже дорослим ставши, оте давнє спогадавши, Батька я поспитався, чи було таке, чи то мені ізвідкілясь навіялось, привиділось, може.

– Еге, було, було, точнісінько отак і було, як ти розказуєш, – Батько, віями заворушивши, сказали.

– А навіщо він таке вичворяв, виробляв таке, чинив, діяв навіщо так? Витівник був, а чи недоумкуватий, чи приду­рювався, притворявся?

– Як сказати? – запитально і Батько у куток хатній, синьо підбілений, дивилися, а по зморшках рухомих на чолі їхньому помітно ставало, як до Батька із глибини пам’яті їхньої чи із глибини просторової думка уставала, линула. – Ну, як сказать, чоловік такий собі був. Штукар.

Да й стануть Батько ізнов уже вкотре розказувать про Мешка нашого, про Івана Штукаря, як він які штуки із свого єства видобував да в доокіл випромінював, а хазяїном не був. Іще за життя його по хуторах наших, в окрузі цілій, у Полях, на теренах полісько-волинських перекази, що до легенд наближалися, ходили.

Як за життя свого земного незвершеного уповні, у нормі, і як привидом у повітрі ставши, дивакуватий чоловік сей а володів такою могутньою силою навіювання у людську свідомість усе неочікуваної, несподіваної незвичности. Який він вирізнюваний серед хуторян наших і в цілій окрузі був своїми дивацтвами. Що не хазяйнував, а оно штуки показу­вав. Як посеред літа, а й і за всякої пори, бувало, ізникав він із дому, щезав, у світі широкім потавав, розчинявся на довгі тижні й місяці. У Полях милостиню просив, то німим, то з руками чи ногами позагинаними прикидався. Але ніколи додому тієї милостині не приносив. Та як часто повертавсь зодягнений у чудернацьких якихсь строях, шкуратяних із ніг до голови строях інколи. Як посеред літа, ясного теплого дня він на печі горілиць возлежав да на скрипочці вигравав, ще й губами притрумкував, якби на трубі чи на клярнеті. А хатинка-курник його вже горіла, полум’ям охоплена. Люди з відрами біжать, щоби гасить, а він проганяє їх “Я що, вас хіба кликав гасить, що ви позбігалися?!” Потому уже подивувалися всі, як до суду у свідкування про пожежу став кликати їх, і польська управа таку штраховку йому відважила, що й сама хатина того не вартувала. Розповіді про сього дивака нашого були безкінечними. Як у войну, за німців у голод соляний він мішками сіль на хутори привозив, да як на станції німці у дверях вагону застрілили його. По ізникненні Івана зо світа уже сам привид його витав над нашим краєм, над долами і пагірками, та й по сей день, напевне, витає, у повторюваність в нашу свідомість несучи тії перекази да легенди уже.

Мені зовсім недавно Палажка розказувала, як на Чудо 19 вересня 1939 року, коли більшовики у край наш увійшли, уступили та й заглиблюватись у простір почали, то попереду них і попереду події чутка неслася, крила зловісні свої розпустивши, розпросторивши, що поляки українців уже ріжуть. Та й стали хуторяни наші на Лумчу, хто підводою, а й пішки хто утікать. А позаду валки Іван Мешок ішов, якби на посміховисько чутки тієї виставлений у чудернацьких строях своїх, у руках вила об однім тілько зубі довгім тримав, да приказував усе:

– А нехай-но спробує той поляк мене зарізать, дак я його вилами сколю...

Біженці, за своїми возами чалапаючи, на яких вбоге манаття й причандалля лежало, крадьки на Івана Штукаря свої погляди кидали, й печальні лиця їхні у приховуваній усмішці випростувались.

Півроку, може, і не минуло після Іванового ізникнення зі світа, – і Йван об’явився, лякати у хату Мещиху прийшов. Так вона розказувати людям почала.

Тільки-но вечір настане, на хутори спаде, стемніє коли, вогонь у хаті погасне, діти позасинають, і удовиця стомлена на свою лежанку приляже, до стіни лицем обернеться, а по хаті вже і чалапає. Не втримує вона настроєного уже лежання, лицем на хату повернеться, а воно вже і дивиться на неї очима великими, що так і сяють, блищать у темноті, як людцькі очі. Одне на одного дивляться, і не змигнуть. Мещиха першою змигає, варівко стає, лицем до стіни повернеться. Ще повер­нутися не встигне, як по хаті уже ізнов чалапає. І знов вона обер­тається. І усе повторюється знов. Аж під ранок десь, коли сірість розвидняння у хату проникає, рідшаючи тут, чи то, може, темінь розріджується, і через те світліє, – тоді воно і зникає. Знеможена, охляла нічним поєдинком, засинає вдовиця.

За денними клопотами забувається трохи, хоча і вдень думки почали іти, а вечір настає – усе повторюється спочатку. Спершу нікому не признавалася, самій собі признаватись не хотіла – власну душу не обманиш. Потім дітей малолітніх – сина і дочку – будити почала. Прочумлюються тривожно зо сну, показує їм, а вони нічого не бачать, калачиками згор­нувшись, знов і засинають.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка