Андрій Кондратюк



Сторінка10/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42

– А не проженуть мене, не арештують? – поспитався я. А у думці моїй уже і взірець спогадавсь. Це зек один старий як звільнився, то на волі тільки у такім мундирі і ходив, це щоби підозру від себе відганять.

– Ні-ні, ні в якому разі. Можуть подумати, що ви... – тут він вказівним пальцем покрутив біля лівого чола. – Але не проженуть і не арештують.

Дошкульність, що засіла була біля серця, вивітрювалась трохи неухильно. Так гумор завжди від’ємні настрої вивітрює.

При випадкових стрічах він іще кілька разів запитував:

– Як мундир?

Я відповідав, що збираюсь шить. Так от випадком прийшлось слово сказать, ситуацію витворить. А думка згодом розрослась. Пошить і не скидать такий мундир довіку. Століття, тисячоліття, може, треба нам у мундирах таких ходить, щоби гріхи спокутувать, може, і прощення прийде, щоб веселитись право було.

Нічого проте з того матер’ялу добротного я і не пошив. Лежить він неторкано (двічі в літі щороку лиш пересушую), коштовністю важкіш, твердіш обростаючи.

Ось ці речі три коштовні я в коморі у Материнім кухрі кованім на два замки навісні замикаю, коли хоч і на короткий час із хутора виїжджаю, віддаляюсь. Мати колись казали, що це кухор баби Лександри. Зовні він уже геть почорнів, збляк, і здогадатись важко, у барву первісно яку і пофарбований був. А усередині пообривані обої царські свої візерунки виразно іще бережуть. І щораз тремке відчуття прилучення до часу відшумілого в коморі при світлі візерунків тих огортало.

О збереженні, о цілости сих трьох речей у Материнім кухрі я Господові моливсь. Вони були трьома найзначнішими коштовностями моїми. А Біблію із собою у торбі возив. А про рукописи то аж потому здогадалося, як забрали їх.

Я, може, так і сидів би на в’язовій грубій колоді, але думка о трьох коштовностях з’явилася. І заставила мене піти упевнитись про цілісність тих скарбів. Хоча зараз це вже і не мало дотеперішнього значення. Водорозділ відбувся, стався. Між минулим і теперішнім. Раніше сучасне, те, що на моменті, дією доцільною у мені позначалось, і на минуле у діянні своїм спиралось. І от зміна сталась. Сучасне заклику до дії доцільної безперервної, до роботи осмисленої полишене. А минуле невтрально у статичности картинками, видивами уривчастими, більш-менш виразними де яскравими застигло...

Але пішов я все-таки у хату. У сінях я упевнився, що великого навісного замка зірвано, на клямці кухра Материного – також. А вже в хаті зір мій у реальности освоювавсь, у моменті, у часі, що настав, із картиною, яка можливістю ймовірною не раз перед зором із простору, із мли позапросторової напливала. Усе, як і в інших хатах, що в числі осідків людських уже не значаться, усе, як і іншими перш уже завважене і спізнанне.

Мулярка – піч, плита і груба розвернуті, і цегла червона міцна з боками чорними у сажі купою по хаті, ослони й табуретки догори ногами, ліжко дерев’яне, Адамом змайстроване улітку 1948 року, розламане, і бильця високі стоячі, як плечі людські, дошкою червоною стали ізнов; поверх купи мотлоху книжка у кіптяві осіла “Ф. Достоевский. Преступление и наказание”. На ній шкельця малі уламками, друзками в очу заблищали. “З ікон” – думка. Так. Зір по кутках, по стінах побіг. Шкло царське іще, початку століття, а мо’ й кінця дев’ятнадцятого. Ікони бабині. Серед мотлоху я зображення на картоні шукаю і не бачу. Лиш рамця чорні уламками.

Порядок наводить і не збираюсь. А намарне. Ослінчика малого догори ногами перевернутого, але уцілілого (“Напевне через малість свою” – подумав) беру, куфайку прямо із-під ніг закіптюжену уже беру і надвір виходжу. Ослінчика біля порога ставлю, куфайкою встеляю (щоб тепліше), завважую, як ніжки підо мною у моріг грузький ранньовесняний вгрузають. Погляд за дошку сіро вичовгану порога зачепивсь. Батьківські пороги. А спогадую, як минулої тільки от весни, у садку гілля дрібне й лист пожухлий згрібаючи, я по той бік Річки біля кладки Гантонової постать завважив був. Хтось то рухається берегом світлим узвишково горбакуватим. Поволеньки так рухається. Упізнав: Савета Вовкова Демидова вісімдесятилітня. Навстріч іду до берега. Так осяваюче доокіл старечо звершеною майже чесно формою життя свого позначає. Худенька в капцях червоних із кийочком аж світиться синьо прозоро у рідкій весняній зелені.

– До хати, – каже, – своєї ходила. Заскучала так, що втриматись не можу у Гандрія. Прийшла я до хати, а хата уже і розбита. На порозі сіла і плакать стала. І так випла­калась на своєму порозі, що так ніколи у своєму житті не плакала...

І я от біля порога своєї Батькової хати, яку розбили і яку позоставлю також сьогодні, на ослінчику малому сиджу. Але не здатен уже плакать, сльози не знаходяться в мені. Та й про себе відзначаю, що старіший я уже вісімдесятилітньої Савети Демидихи, бо от плакать уже не здатен ані від жалю, від зворушення ані, ані від подивування. Бо здатність плакати – вияв стану і якости дитинної іще.

Тут, у моменті цім, другий спогад ізнов од болота Крикового, із глибини часу злежаного іде. як старий Гантін Гарячий вісімдесятип’ятилітній у кашкеті царськім з обідком червоним, а у куфайці зеленій більшовицькій мені таке розказував.

Що було колись у селі Бронному. Сонячного полуденного літнього дня розімлілого сидів на лавці побіля воріт хати однієї з вулиці сивобородий дід старий і плакав гірко. Прохожі, перехожі, котрі ішли, проходили і питалися його:

– А чого ви, діду, плачете?

– А мене батько за непослух набили, – відказував він. І прохожі, люде посміхалися дитинно в подивуванні неочікувано несподіванім своїм. А його питали:

– А скільки ж вам років, діду?

– Вісімдесят сім...

– А батькові вашому?

– Сто дванадцять...

Спогадувалось і прочитане чи почуте у 60-х роках, здається, чи уявне таке собі, як немолодий уже Джон Стейнбек біля пам’ятника Шевченкові плакав.

І така ясна повесняна картина уставала. На ліжку в хаті коло самого вікна лежав зовсім недужий розслаблений великий віталіст Адам. Крізь прочинене вікно зелені молоді пахощі так густо хату напоювали, і птаство небесне, врізнобій співаючи, хвалу життю воздавало.

Й Адам, що з постелі уже не підводився, красу ту буйну кольорами й звуками крізь прочинене вікно завважував і про гармонію її опікувавсь. Червоно сіяючий дятел, удод в дуплі сухому яблуні іще невсохлої зовсім коло вікна дірку для гнізда просвердлив ювелірно точену гладку, що жоден майстер людський такої і не виточить. Крупа стружки дрібної білої, порохна, на грядку буряків темно червоних столових висипа­лась. Домашні почали онучою чорною від печі й баняків закривать, кажучи, що птаха яблуню іще не всохлу зовсім переведе. Адам каже навпаки, удод яблуню лікує, бо від трухняви обчистив, од шкідників-комах позбавив, а здорової деревини він не зачепить. Але онучу щораз ув отвір затикали, і дятел знову її викидав. І Адам питавсь у кожного, хто в хату входив:

– А як удод?

Але одного разу, коли я в хату зайшов, Адам не спитавсь про удода, а сторчово втупив очі у мене і пильно дививсь так довго, хвилину, може. А потім відтак заносивсь увесь, горілиць лежачи. До очей заплющених зморшки звідусіль, з цілого лиця тремтячими променями збіглися. Прожилки на чолі здулися. Лице болем невимовним тихим довго тремтить. Доводилось колись іще бачить, як від такого довгого скорчу­ваного болю дитяче лице репетуванням укінці проривалося. Але по довгій павзі з Адамових віч лиш дві сльозини мо’ пісних випливли. Пересохли. Сліз не стало.

А ще утримання сліз ознакою революційного стоїцизму вважали. У Львові (а якої пори і року – із пам’яти вивітрилось) розказували, коли померла дружина першого секретаря обкому Івана Самійловича Грушецького, то він і сльозини не проронив, а після похорону одразу до невідкладних партійних справ став. Ніби про це і в публікації якійсь ізгадувалося, як взірець похвальний.

Іще факт, теж взірцевий. Як померла дружина Анастаса Івановича Мікояна, то він тоді на Кубі, здається, із державною візитою перебував. І на похорон не прилетів, не повернувся, щоби державних справ хід не переривать. І це виставлялось як також достойність взірцева. Тобто що й інші повинні так чинить.

Але казав був Стасько Вихтин:

– Як померла ваша мати, і як ішов я на похорон, то як на двір уступив, так і не втримався, а як тримався, так і прорвало мене – заплакав.

І Мар’я казала:

– Як помер брат Кіндрат, і як дали мені знать, то одразу і пішла. Іду і цілу дорогу плачу. А люди питають: “Чого ти, Мар’є, плачеш – ви же посварені все життя були і не говорили?” А я кажу: “Хіба я знаю – я й сама не знаю, чого плачу”.

Не послідовник я уже і не прихильник навіть револю­ційного стоїцизму, а от сиджу перед порогом нашої Батькової хати, яку покинуть от змушений, пристучений, у кут загнаний, і не плачу, сльози не ллються. Просто нема їх. Сльози – як реакція на жаль, жалісливість, на подивування. І цього вже, виходить у моїм старіючім вмісті нема. Інопла­нетна я уже форма життя якась, не білкова форма уже, і свідомість являє у мені як сяяння хіба, так без звичних нуртувань емоцій у формі білковій невтрально.

А може, це лиш якість нова буття, свічення свідомости і у відстояних, злежаних формах білкових. А може, і того, і того єдність – квінтесенція.

Так, на ослінчику сидячи, біля порога своєї нашої Батько­вої хати, я ще аналізувать от щось пробував. Але сутність моя нечутно й несилувано собі до злежаних вже форм життя линула, занурювалась в них. Пам’ять мовби сторінки книги великої перегортала, і сяяли вони, аж яскраво декотрі. І тут на другій думці себе ловлю: а може, це минуле відшуміле, злежане уже або не до кінця злежане іще у вмісті моїм гранями своїми осяжними засвітитись прощально хоче, на поверхні іще життя білково квітуючого, змінюваного у моменті кожнім прояснитись прощально хоче, видимі й невидимі смисли свої виказать. І почуття месійности своєї манливо зворушувало сутність мою, вміст увесь мій над хатою Батьковою возносило. А думки мої до осяжних у пам’яти початків линули. І картини ізвідти видобувались, акварельно застиглі декотрі, а декотрі і рухомі у застиглости своїй.

І хто читав, а іще прочитає хто, має пробачити мені за повторюваність. Але хіба усміх лиця дитинства не осяває часто роки зрілі і старечі, не повторюється хіба? І в усміху лиця старечого хіба не завважуємо, не вгадуємо інколи ми лиця дитячого. А обриси лиць в особинах різних хіба не схожі, не уподібнювані, не повторювані вони часто? Так примітливе давно бачене, видивлене лице хіба не промайне раптом у натовпі велелюднім, і слід свій, відбиток у зорові, у серці твоїм повторювано зоставить? А картини, а видива, а ситуації, а стовписька людські, а черг хвости? А долі людські?

У перших колгоспних роках те сталося, діялося. Подія незвичайна, в краї нашім іще не чувана сталася. Пізньо­осіннього одного темного вечора те діялося. У Ковалихи на краю хутора забава якась то була, цілий вечір музики грали. І хлопці з дівчатами танцювали. І Марися п’ятнадцятилітня Волохата аж з протилежної сторони дальньої хутора із дівчатками трошки старшими, може, підлітками прийшла. Не танцювали іще сі підлітки-дівчатка. Вони, ягнятка мов, несміло й покірно у куток біля комори збилися. Лиш очі їхні вогнями юними насторогою о неминучім із темноти світи­лися. Патри­кували усе незмигно, як Левко Федосів, що тільки з армії повернувся, у формі своїй військовій виклично розхристаній танцював, кільця викидав із дівчатами, то з однією, то з другою, і все старшими за себе. І найясніш із глибини темряви пізньоосінньої густої Марисині очі злякано сяяли.

Ніхто і по сей день не знає, і не скаже ніхто, як відбилася від гурту своїх дівчаток-підлітків Марися, коли розходитись почали, і як наздогнав її аж біля рова у темені густій Левко Федосів одну уже. Ніхто свідком подій і учинків того темного вечора не був. Не було живих свідків, здається.

Але коли через день пішла Мокреня Волохата на льонопереробний пункт на колгоспну роботу, то по обіді помітила, завважила вона, що чогось жінки, котрі молодші й гостріші на язик од неї наче крадьки у закутку собі збираються, щось то шепочуться, про віщось поміж собою наче крадьки, а на неї лиш позирають моментами. І позирк їхній насміх випромінює.

Цікавість неусвідомлена розібрала Мокреню, і вона момент закіптюжений у льонопереробному пункті вибрала, причаїлася непоміченою, щоб підслухати. І підслухала, і уривки мови жіночої в логічний висновок звела, що аж закипіло в серці, безсиллям тіло повнячи. Її Марися із Левком Федосівим у неділю ввечері після забави на кагаті, листом уже на зиму вкритим за хлівом...

Вечора не могла діждатися Мокреня, але й роботи колгоспної ні з сього, ні з того отак не зоставиш. А увечері з наскоку Марисю бить почала. Довго била, і довго не признавалась Марися. Мокреня усі сорочки її у кухрі переглядувала, ревізувала, а слідів не знаходила. Аж під подушкою на ліжкові Марисиному нарешті іще одну зіжмакану жужмом сорочку знайшла. І сліди на ній із усвідомленням реальности жахливим зір її завважив. Але іще сумнів був.

А Марися іще не признавалась. І Мокреня бить її перестала. А взяла вірьовку грубу колишню тверду з конопель ізсукану, підвела Марисю у коморі до гаку іржавого на балькові впоперек убитому і сказала, що повісить. І тоді Марися призналася. І хто сказала – Левко Федосів, і де показала – на кагаті, що листом уже обкладений на зиму, за хлівом...

І повірила Мокреня, сумніву уже не було – він розвіявся умент. І повели Марисю на експертизу, і стала вона перед експертами, і сказали експерти: все точно, як ножиком розрізано.

І схопив удома ножа довгого блискучого Михтодь Волохатий і погнався запінений до Федосія і кинувсь у дворі на Левка і був би зарізав, як сам потім розказував, якби люди, чоловіки, що кабана за хлівом смалили, не розняли їх, ножа не відібрали.

А ще потому був уже суд. У Марисі до того часу експерти уже вагітність завважили. Завагоніла вона. І стояв перед судом високим народним Левко, перед суддями грізними стояв. І прокуратор за злочин його неймовірний, за посягання на неповнолітність кари вимагав – вісім років виправно-трудових таборів. І, може, досягав би був Левко у тих таборах досконалости, виправляючись у поступовости свого життя, якби альтернативний рішенець тут же не виплив, не заманя­чів. Справу можна полагодити і одруженням. На що Михтодь Волохатий голосом своїм гучним суддів усіх високих і залу судову приголомшив:

– Я таку падлугу і бачить не хочу, як ножиком, гад роз­різав... Тільки у тюрму!

Проте Мокреня ухопилася за альтернативний рішенець, як за кільце рятівне, як і для себе рятівний, мотивів при цьому не пояснюючи. І довелось Михтодьові стишитись, пога­мувати свої пристрасти глибоко усередині, де вони аж шкварчали, нутрощі усі обпікаючи жарким вогнем.

Такий дискомфорт у душі Михтодьовій витворився. Навряд чи елегійніше у Мокрениній душі було. Очевидно, це і стало вирішальним чинником, що молоде не розписане іще подружжя у батьківському домі довго і не затримувалося. Яким то чином, побитом а невідомо яким свати напитали у дальньому лісовому селі вже іншого району аж хату маленьку стару, що од гурту хат одбившись, в поле від села виходила, і з’явою там своєю наче хутір осібний витворювала. Напитали, сторгувались швиденько і за невелику плату (гроші свати з обох сторін зібрали) й викупили той осідок для молодого подружжя. Там родич далекий Михтодя жив. Не затримую­чись, одразу й перебралися туди молоді. Подалі від гострого зору людського намуляного, від поговору людського драж­ливого. Не так для себе, як про потомство вже думалось. І треба сказать, що у відлученні такім дальнім притупився людський гострий зір, і поговір дражливий згас. Про оказію стали забувать.

І як жилося, велося там у чужих краях молодому подруж­жю, мало хто толком і знав, окрім батьків їхніх хіба. Рідко навідувалась у дім своїх батьків Марися, й іще рідше – Левко. Тільки як уродилась у них донька первородна Людмила, то прийшов Левко до нашого брата стринешного Семена і сказав:

– Семене, будь мені за кума. Вирішили, що куму то візьмемо із тих вже місць, із нашого села нового, а кума – то із свого іще краю, щоб коріння не зводилось своє...

І пішов Семен за кума, і навідувавсь інколи туди, щороку – на Великдень то неодмінно, а коли й на Різдво. І знав, напевне, як живеться, як ведеться у новім осідку кумові його, але в розмовах із людьми про те оминав вмовканням.

Аж то через років п’ятнадцять, шістнадцять, може, уже приїжджає Левко і до Семена:

– Таке, куме, на весілля готуйтеся. Людмила...

Але не став тут доказувати. А коли випили по другій, розчервонівся коли трохи Левко, то все чисто Семенові виказав:

– Неважне, куме, вийшло, неважне... Така оказія. Аж людям тепер в очі дивитись соромно... Така оказія...

А оказія ось і яка трапилась, витворилась.

У дворі якоїсь то хати вдовиної на протилежнім краю села якусь то причину справляли, відзначали. У дворі музика грала, забава була. Хлопці й дівчата танцювали, вигицували у ритмі своїм швидкім. А п’ятнадцятилітня Людмила іще й не танцювала, може. Вона у закутку із своїми подругами-підлітками стояла лиш очікувально насторожено. У темряві осени пізньої очі її вогнями жаріли, патрикували все, як от Руслан чийсь-то, що з армії недавно вернувсь, у формі своїй військовій виклично розхристаній посеред дівчат вигицував.

І все повторилось відтак знову, як за десь колись то записаним і віднайденим сценарієм.

І суд був. Тут із очей Левка аж сльози зронились. У руці червоній він ножа столового на Семеновому столі затиснув:

– Я його, гада, мало не зарізав, не порішив мало... Якби люди, що кабана саме у дворі смалили, не розняли нас, ножа не відібрали. Гад, як ножиком розрізав... На кагаті, що листом на зиму обкладений був, за хлівом... Сидіти б йому, гадові, у тюрмі... Але то Марися усе згладила. Нехай краще бере, каже.

А коли другу пляшку розпочали, спокійнішим став Левко, і голос його звучав уже розважливіш скоріше, аніж агресивно:

– Бачите, куме, і такий ще клопіт маю. Як не є, а своя дитина, молоде ж іще. А Руслан, він тракторист, намислив одразу після весілля якого не якого везти Людмилу в Крим, тітка там його в радгоспі трудиться. Пише ніби, що коли трактористом піде, трактора візьме, то хату одразу дадуть. Воно, може, й так, але як мені дитину свою, вважай, іще малу від серця свого одривать і в край далекий відпускать...

І сльози ізнов самі посипались із Левкових віч. А чи й думалось в мить оцю таку о повторюваности.
А бачені уже ландшафти, а краєвиди, а закутки тихі у місцях різних з озерцями і ставками схожі неймовірно, подібні, уподібнювані. А схід сонця і захід його, а полудень розімлілий, а місячне сяєво, а як зоря із зорею мову веде... У тижнях, місяцях, у роках, в десятиліттях, в століттях і тися­чоліттях повторювані і до безмежжя завважувані зором людським і свідомістю. А цикли, і не тілько календарні, природні, а й цикли життя суспільного. А й чи не покажеться, буває, одна і та ж картина двічі, не повториться тобто хіба. І на пам’ять хіба одне і те ж не іде вдруге, втретє, а то і часто.

Але, ах, чи не раннє молоде усвідомлення циклічної повторюваности отієї і заставило мене у стані меланхо­лійному двадцяти двох повних літ моїх на пагорбі веснянім зеленого парку Стрийського у Львові сказать одному моєму другові-однокласнику, настроєному, може, і не так меланхолійно: “Ах, пощо от довге життя, адже усе далі тільки повторюється, досить лиш чари молодости спізнать. Чи ж варто тужити й опікуватись про довге життя?”

Ах, свята наївність весни і молодости. Як із висоти своїх уже п’ятдесяти двох літ подивитись! І ніби у волі це нашій, за забаганками нашими може продовжуватись, тривати чи скорочуватись людське життя, і ніби так легко із нього піти, якщо і взагалі можливо. Ось нате – возьму та й умру: і мені не страшно! Щось то схоже а говорив у ті юні годи свої лозунговий, гасельний згодом поет, гаслами усе писав, що йому Борис Пастернак заперечував, ніби отак легко узять та й умерти, як про це десь у спогадах пізніш прочитаю чи почую.

Ах, отоже, але і не в поторюваності наразі річ, і не о тім душі терзання. Сам момент заставляє так ушвидчено злежані записи у книзі пам’яти перегортать. Так безпорадно роз­гублене хотіння у неясних тривожних передчуттях затримать, уберегти у формі свідомости, може, безбілкової уже оті картини, видива, лиця, фрагменти прекрасного булого у прощальній з’яві своїй перед тим, як з-над поверхні землі, з лиця її ізникне воно назавжди.


* * *

Наш старший брат Микита навесні, у квітні 1944 року, коли теплінь ясна уже стояла і парувало чорне поле, був сімнадцятилітнім забраний на фронт. Але на фронт його одразу іще не відправили. Цілий місяць аж його, їх одразу везли товарним потягом, телятником у місто Алма-Ату на навчання, і світ, небачений досі, відкривавсь перед ним. Брат Микита не раз опісля признававсь, що ніколи й думки, і уяви не допускав перед тим, що стільки країв у світі багато, і всі майже вони чудесні, як дивитись, спостерігать. Але най­прекрасніше там місто Алма-Ата було, де яблуні росли лісами по згірках, а яблука червонобокі й білі великі неймовірно, небачені іще. Старезні діди із рідкими, клиночками усе, бородами сади ті доглядали, сторожували їх. Вони давали хлопцям-прибульцям із далеких сторін, із небачених і незнаних для них світів тії яблука, як у літі дозрівать вони почали.

Відтак брата повезли аж в опівнічне місто Архангельськ, де уже стояли під ту осінню пору люті холоди, і нові краї світу великого показались йому, ізнов як дивина. А потім везли його через Прибалтику вже справді на справдешній фронт. І крізь ліси ще й пішки вели, але вночі усе, ночами темними лісовими дорогами ішли.

У лютому 1945 року, здається, під Бреслау Микиту тяжко поранили в обидві руки й ліву ногу. За його розповідями опісля, поранення виявилося зовсім випадково несподіваним і неочікуваним. Бої в містечку вже завершилися. Четверо бійців, а серед них і Микита, ішли майже вільно і безпечно собі вулицею, зраднілі, що бою нема вже, як із підземелля, із схрону в одному будинкові крізь маленьке віконечко хтось кинув їм під ноги гранату. Троє бійців загинули відразу, а брата поранило. Довго лікувавсь Микита після випадку, його іще по шпиталях у Союзі возили, і, на щастя, все обійшлось благополучно. Кістки не поперебивані були, осколки в декотрих лиш застрягли, що їх і не виймали вже, а м’ясо зажило.

Після видужання його іще стройовим визнали, хоча война закінчилася, але цілих п’ять років служив іще Микита в армії уже в Польщі, від дому, можна сказать, уже й недалеко, а інша вже чужа територія. Чомусь вважав Микита потому оцю службу найромантичнішим часом своєї молодости, і все розказував не раз то про Жукова, або як бачив він маршала Рокосовського, як привезли були його із Союзу, і як пере­вдягали його в польську форму, і як він присягу уже новій Польщі давав. Але довго і не набувся там.

Улітку 1946 року брат Микита приїздив у відпустку додому. І от коли ішов він із станції із чемойданом у руках, а дорога ж тільки до села, до бабиної хати цілих двадцять два кілометри, то мало були не вбили його свої ніби, за чужинця у формі сприйнявши. Стрільбу, пальбу із клуні на Антонівці відкрили. Він із чемойданом, мовби убитий, в рів з дороги за першим пострілом звалився. Лежить у рові, а кулі понад вухом тільки дзичать. Мо’ годину, а то й більш пролежав, коли пальба уже припинилась. Тільки як сутеніть почало, рушив – так уночі уже порятувавсь, у темряві а ніхто не стрівсь у путі.

Пам’ятаю його уже вдома. Сонце літнє, а теплінь, а зелень, увесь світ сонячний і зелений. Посеред двору стола поставили. Брат Микита за столом сидів, Батько, Мати сиділи, брати інші, сестри, сусіди ближчі сиділи, я ізбоку стояв і дививсь. І от коли випив Микита чарку, почервонів коли, розчервонівся, і всі інші коли випили, то став дивиться брат на стежечку білу, що із двору до Річки спускалась, що зеленою уже ставши, через Болітце понад Річкою на сіножать вела, на Річку, на вільхи, на верби став дивиться. Здається, ось на все своє близьке дивиться, а погляд його так далеко-далеко десь сягає, мовби інші, не тутешні зовсім світи прозирає. Дививсь, дививсь, а потім і каже:

– От хочте вірте, а хочте не вірте, а такої місцини, як ось тут на нашому хуторі, нігде у цілому світі нема. Я світ об’їхав, багато гарних місць бачив, є гарні місця, але такої місцини нема. Хочте вірте мені, а хочте не вірте...

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка