Андрій Кондратюк



Сторінка11/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42

Отак при всіх і сказав. І всі те чули – Батько і Мати, брати інші іще, і сестри, сусіди ближні хутірські. І я те чув, бо ізбоку стояв і дививсь восьмилітній.

Отак при всіх і сказав. А потім із братових віч покотилися сльози, і він голосно заплакав. Я спостерігав, як малою польською хустиною кольоровою, платочком (усі речі, що на ньому були, і які він із собою привіз, ми усі вважали, що польські вони) він сльози витирав. І подивувавсь я, ну, от чого старший великий брат за мирним столом при світові сонячнім і зеленім, при Батькові й Матері, при братах і сестрах, при сусідах ближніх хутірських а плаче. І ніяк я того осягнуть не міг.

А коли сутеніть почало, то непомічено причаївшись, довго вдивлявсь я у чорну тишу Річки і Болітця, і вільх, і верб, і Сіножаті, наскільки зір мій від двору сягав, і ніяк збагнути не міг, де ж краса та у Закутку нашому схована, що від неї із братових віч сльози капали, а я от дивлюсь, і не бачу, а мо’ й бачу, да осягнуть не можу, не дано мені допоки краси тієї осягнуть. І ще не раз опісля потому у сутінках вечора, а й удень коли, поранкової коли пори видивлявсь я доокіл, і побачить, збагнуть, вірніш, може, у чім краса нашого Закутка і явлена, ніяк не міг. Не дано було іще мені допоки те осягать.

Хоч і як потривожений був дорожньою пригодою і перестрілкою, пальбою, а восени 1949 року брат Микита приїхав ізнов у відпустку додому. Не стримало його і передчуття, що свої ізнов можуть сприйняти його за чужинця у формі. Пам’ятаю. Ізнов посеред двору стояв стіл. І сиділи за столом брат Микита, Батько і Мати, брати інші, сестри, сусіди ближні хутірські. І сонце сяяло, але теплінь уже не та, і замість зелені буйної, жовті барви більш доокіл постелені. Але коли випив чарку брат, і лице його почервоніло, то дивитись пильно на Болітце став, і далі крізь вільхи й верби, а здавалось, що дальні світи прозирає погляд його. І в якімсь то моменті сказав ізнов брат:

– Хочте вірте мені, а хочте не вірте, а от такої краси, як у Закутку на хуторі нашім, я нігде у цілім світі не зустрічав...

Щось не пам’ятаю, щоб колись потому говорив брат Микита іще от се. Але інше пам’ятаю. Коли 1950 року він демобілізувався, то одразу ж і заходивсь пашпорта вироблять, щоб виїхати десь на роботу. Тридцять і три рази ходив він до району за тринадцять кілометрів, але паспорта виробив. І от коли пашпорт справжній, на п’ять років аж, був у нього в руках і намислив він їхати на лісозаготівлі десь аж в Архангельську область, і плачучі Мати уже спакували увечері брезентовий зелений мішок із чорною з телячої шерсті нашивкою на однім боці, уранці раптом брат Микита об’явив, що нікуди він не поїде. А ще по якімсь часі пішов він у прийми до нашої хутірської вдовиці Параски.

Багато хутірських, а й сільських наших людей роз’їхалося перед тим і опісля по світах, братових ровесників, а й молодших, а й вивезені котрі були, силоміць од рідного краю відлучені. Зрідка, а й частіше хто, навідувалися, приїжджали декотрі із них, щоб побачиться. Щоправда, були й такі, котрі десятиліттями у край свій не показувалися, не заникали, але не про них річ зараз. І от коли приїжджав котрийсь такий завербований зі світу, світом пообтертий трохи, мову свою призабув ніби уже, і в гурті хуторян, за чаркою так уже вихваляв, бувало, своє тамтешнє життя, що й не підступитись – розійдись тільки, то так тяжко мені було дивитись, спосте­рігать і завважувать у цім моменті горопашних хуторян своїх. Такими нещасними, упослідженими, без­мовними і знева­женими виглядали вони у світлі розповідей мо’ лживих, фальчивих бувальця хвальковитого отакого. І Микитине лице никло, застигало у зневаженні огірченням сильним за утраченим чимсь. Так жалісливо було мені хуторян своїх уповільнених у цім моменті спостерігать.

Але от брат Микита мову знаходив, видобував із єства свого супротивну:

– Ах, що там говорить! Добре там, де нас нема. Хіба ми тут, на Украйні, то вже з голоду повмирали. Я одне знаю, що своєї Украйни я не зрадив, і нікуди з неї не виїду.

Прояснювалися, певнішали, сяяли в упевнености повер­нутій лиця хуторян, никло навпаки, сумом далеким опови­валось лице прибульця хвальковитого за неповторно чимсь втраченим. Ролі мінялися, душевні стани мінялися, пере­інакшувались. І найміцнішою упевненістю з усіх сяяло лице Микитине.

Не раз доводилось ситуацію таку завважувать, картину спостерігать. І в дитинстві іще, і в підлітковім віці, а й в дорослости уже. І кожного разу я відзначав про себе, що бувалець той із Донбасу, із Краматорська, з Єнакієвого, Горлівки, Харцизька, що теж до України належать, а бувало декотрі то й зовсім зблизька, з Житомирщини, наприклад. Але ніхто братові у цім не заперечував, не уточнював. Бо всі уже знали, що під Україною тут він розумів наш хутір. І тільки, і виключно. І як погірдливо за брата, і за себе, і за хутір наш найперше мені це завжди у думках відзначать було.

У морозяному січні 1953-го року, коли я зі школи із села на хутір додому по білому рипучому снігу увечері ішов, а небо й зорі при місяці блискучо яснім холодом світилися, то думав я про Грузію полуденну сонячну, з іменем Сталіна асоційовану, пов’язану. І це вже саме по собі виокремлювало край той гірський, для мене недосяжний іще, а для брата другого старшого Левка, що переді мною ішов у родинній ієрархії, досяжний уже, – у край казковий і благодатний тепло. Брат той в армії, в Закавказькому окрузі, побіля місця народження вождя усесвітового пролетаріяту, у горах піднебесно казково манливих уже службу ніс. І я заздрив у моменті цім під снігом рипучим, що блискітками при місяці яснім в очу відбивавсь, братові старшому. Я іще згадував, як в жовтні моросяно низькім сивім брата проводжали, як Мати плакали, а в мене (хтось казав опісля, Оленка) лиш сльози в очах вертілись хутко, плавали потім, а скапувать нездужали іще чи соромились. І дививсь я тоді на заложені уже зморосявлені росою бруньки безу у дворі. І уявно прозирав я дальню путь у цілу зиму бруньок до бузкового цвіту рожевого.

І в дорозі от по снігу рипучому сріблястому в холоді ідучи, я про бруньки також думав безові, заложені як давно уже, що в жовтні моросяно низькім сивім вологою поволокою світились, – не тілько о Грузії гірській піднебесній манливій казково благодатним теплом думав.

А дома увечері при світлі гасової лямпи затишнім тихім, до граничности елегійним я листа братові писав. І у тім місці, де холоди наші січневі описував, я признавсь братові у своїй любові до Грузії, так міцно школою заложеній в серці моїм, що стала вже вона немов моєю первісно дитинною любов’ю. Про мрію свою заповітну – побувать у найчудеснім із місць усіх на землі, у Грузії гірській піднебесній манливій казково – братові признавсь. Мало сказать, признавсь, – і не тілько признавсь. Я позаздрив йому письмово, що він от перебуває зараз там ощасливлений, де мрія моя лиш носиться, витає у воздусі понад горами. Але й це ще не все. Коли я Матері листа свого перечитував, а Батько на печі уже спали, то місце отсе я у читанні пропустив. А коли конверта запечатав, заклеїв, то здалось одразу мені, що Мати про таємницю мою і знають. І так другого дня здавалось. І третього, і завжди потому. Здавалось так мені іще, що таємниця ся сама із’явилася й висіла у воздусі, коли ми з Матір’ю віч-на-віч зустрічалися, перебували коли зблизька – і момент відчуження поміж нами витворювала.

А по якімсь то часі написав брат листа із Грузії у відповідь на мого листа. І писав він про омріяну мною сонячну Грузію приблизно щось таке: вітри тут дмуть сильно, аж на ногах встояти трудно, і як згадає він про наш хутір, то аж серце розривається. Отак – це вже дослівно точно – написав “аж серце розривається”.

Але і цей шматок з листа, коли Матері читав, зумисне пропустив. І момент відчуження в ситуації означеній витворюваний поміж нами густішав.

А коли брат додому вернувсь, коли скінчив службу свою у Закавказькім військовім окрузі побіля місць гірських, що з іменем вождя усесвітового пролетаріяту уже не так виразно асоціювалися, пов’язувалися – місця, може, й ті самі залиши­лися, але вождь до того часу невидимо іще уже змалів, – то як зблизька ми один на одного дивились, так ніяково робилось мені. І ніяковість цю вовік уже не приховати, не розвіяти. Бо відчуженість поміж нами тут у моменті оголе­ністю суджень раз висловлених витворювалась. І так і потому завжди ставало, і аж дотепер інколи, як ми з братом віч-на-віч одні зостаємось. Січневого холодного вечора при світлі гасової лямпи затишнім блідо на хуторі написане мною вертиться завжди у моменті, а відтак зависає в повітрі, настроєм незручности душ наших розлягаючись.
Найстарший перворідний наш брат Панас далі від хутора, можна сказать, і не бував нігде. Тобто від’їжджати від місця нашого родинного осідку в радіусі десь там до 50-ти кілометрів, то він від’їжджав, але щоб жити, затримуватись десь там надовше, то ні.

У бідности нашій спадковій з ранку життя свого був він живим очікуванням Батьковим, Материним о помочі до дорослої вже роботи, до оранки, до молотьби і косовиці у підлітковім, зовсім юнім віці ставав. І от весни ранньої те сталося, коли вони з Батьком у Гало, в болото пішли лозняки густі корчуваті корчувать і виносить із болота, з води і мулу. Чи то застудив де він у прохолодній іще воді праву ніжку свою, чи надорвав де, – але увечері додому ішов з Батьком накульгуючи безпомічно тяжко. Як Мати розказували. Сумно таки дивитись було у сутінках надвечірніх хутора в передчутті біди затяжної фатальної, як вони удвох з Батьком ішли, і як Батько його малого іще за руку держали у ході своїй.

Разом із сутінками прозоро весняними молодими унесли Батько з малим Панасом в хату густий надовго настрій суму. Він посеред хати зависнув, загусаючи усе з часом рівночасно, у стіни вп’явсь, душі хатніх болем, розгубленістю і каяттям поразив. Найпечальніш Мати побивалися. “Нащо було і посилать?!”, “Ах, да нехай би я не сокирою корчувала, ножиком ті корчі вирізала, руками своїми повиривала?” Вдесятеро, всотеро більшу, і хто зна ще яку ціну заплатила б людина за користь, що її перед нещастям на думці мала. “Ах, да болото саме, да сіножаті по нім омріяні самі того не варт!” І ще думає людина тоді, якою ж і щасливою вона тільки он перед цим була – а сама того і не знала. Щастя ж її невидимо було осявало, а вона того і не відала. Запізніле осягнення суті тієї, досвід гіркий (“О, досвіде, розраднику немилий...”) народ ось так окреслив: “Якби знав, де впадеш, то подушку підстелив би”. Так гостро втрата нагальна неочікувана дієздатности усілякої разить безпорадністю і розгубленням людське серце.

А тим часом ніжка права мала Панасова спухла, як колода, нарив синій у гомілці нижній виразно означивсь. Він болем неймовірним, розпачем дотинав душу дитячу малу. Плачем, голосінням високим далеко за північ надривалася вона. І Мати з Панасом голосили разом, щоб лекшало йому. Може, й справді лекше йому від того одностайного співпереживання ставало. Бо час від часу очка свої червоно набряклі на Матір ридаючу німо зводив, і вмовкав трохи після того, Материне співпереживання у моменті тім його торкалося і біль влекшувало.

Мати ліжко Панасове у кутку ряднами і радюгами завісили, від хати цілої і світу відгородили, – темно у Панасовому куточку стало. Світло ясне ізнадвору весняне не проникало до нього. І це також влекшувало, розганяло біль. Бо ніщо так не дратувало Панаса, біль знуртовуючи, як се ясне весняне світло, а ще голоси веселі юні хлопчаків, що у нім линули, розчинялися, глухнули, дію якусь то хлопчачу виказуючи. Коли вухо його мимоволі світ отой живий ловило, то лице нараз умить застигало, – а вже потім відтак ридання довго не загусаюче проривалося,

По двох тижнях аж прорвало опух на правій Панасовій нозі. Опух збігати став. Разом із гноєм, із сукровицею темно-синьою назовні з рани великої кісточка мала вийшла. Мати, обмивши її, довго роззирали, але таки справді кісточка. І аж по упевненню гіркім остаточнім закопали на сході сонця у лівому розі хати під вікном. Як істотну частку плоті перворідної.

Рана заживати почала, опух з ноги збіг, тільки у місці, звідкіля кісточка вилізла, довго іще на заживала – там ямочка витворювалась. І щораз глибшала. Панас уже мізинчик туди втикав. Біль розвіювавсь. Не голосив, не ридав уже він, надриваючись безперестанку, як раніш, а тільки ж як на світло ясне сонячне подивиться, на хлопчаків, що біля Річки купалися й вигицували, або голоси навіть їхні жваві юні зачує, то кривитись з лиця одразу починає, а потім відтак плачем тихим, безмовним майже заходиться.

Місяці минули, а ступати на ногу і ходити вільно Панас не міг. Спершу виносили його надвір, а потім виводить стали. Сідав він на моріжку над Річкою і на воду дививсь, на дерева, на сіножаті погляд переводив. А коли біля Річки гурт галасливий із’являвсь, коли роздягалися вони, тіла їхні серед зеленого дивно так біліли, і як розганятись вони починали, стрибали поверх кущів у воду, то не втримувавсь на місці Панас – він руками й сідницею тіло своє із землі виважував і так кумедно печально вигицував по сіножаті до хлопців. А ті дивилися на нього, так погляди завважливо поспішливо кидали, і сміх веселий юний на їхніх лицях німувати просивсь, і голоси дзвінкі глухнуть збирались.

Картина дисгармонійна на землі повставала. У сонці яснім літнім хлопчаки вистрибували, тілами білими серед зелені густої у воду темну скикали, вигицували сміхом юним дрижачим і голосами дзвінкими простір сонячний розти­наючими – аж здригався він. І от хлопчик один, Панас так кумедно печально сідницею своєю і руками по сіножаті зеленій густо до гурту вигицує у діях веселитись з усіма зупинений. Дивитись важко. Аж веселости дзвінкій хлопчачій у просторі яснім літнім тіснувато ставало. Але вона на те не зважала. Бо життя є життя, і у нім завжди усе – поряд.

Уже в роках оцих наших, у сучасності новій, на схилі віку свого, минуле спогадуючи, казала якось Мар’я мені: “І так печально тяжко було дивитись мені на того хлопчика, як він до гурту до Річки по сіножатці зеленій у світлі яснім срачкою своєю вигицує”.

Років зо два не міг ходити Панас аніяк. А потім ходить став, хоча і накульгував. І нога росла права, проте коротшою трохи була.

Виріс Панас високий, у плечах широкий, дебелий сам, до праці бравсь з охотою. І дотепер перекази збереглись, як він до пана жито жати ходив, дві копи за літній жнивний день нажав, і снопи великі, се рекорд був, як у Стаханова, сам управляючий Вітковський жодному снопові ганджу не дав, не забракував жодного, а сам його похвалив і зверх того, що платить належалось, один злотий іще додатково дав. І радости Панасовій меж не було. І взірцем він ув очах людських став, взірцем старатливости й працелюбности, серед чоловіків і жінок, серед хлопців і дівчат, що аж дотепер перекази про те збереглися, через п’ятдесят літ аж і житимуть вони, напевне, поки живий хоч один свідок події тієї, хоча давно по ланах жита уже серпами і не жнуть.

От нога тільки права і дірка у нозі, вона росла й глибшала, як і нога росла, і сам як ріс Панас. Бо як малий мізинчик у неї входив, так і великий уже мізинець входить. Але до служби військової Панаса визнали нездатним.

А там і перевороти почались, і війни подих стало чуть. Перед війною самою їздив Панас підводою аж у місто за 50 кілометрів (це і була його найдальніша путь від хати Батькової і хутора нашого), жужель прокладати дорогу возив. Якогось то вечора привіз він ізвідти півпідводи книжок із грубими обкладинками червоними. Казав, що десь викидали їх на смітник. От щоби не пропали – він і взяв. Читати Панас не вмів, бо до школи не ходив, але книжками тішився. На горищі їх сховали, притулок там їм дали.

Пам’ятаю (один із перших моїх спогадів), а при німцях, мабуть, те вже було, як холодного зимового вечора Панас вносив із темного горища книжки червоні, обкладинка груба червона, давав мені у руки. Я холод їх відчував, і на брата дививсь. Я ще читати не вмів, і він читати не вмів. І він на мене дививсь. І книжки німували. Й така рідність очікувальна у світлі життя грядущого поміж нами означилась, пролягла.

Як у Данилових весілля маленьке було (Тоня заміж за Гриця Качурця ішла) біло морозявого снігового дня, німці наїхали, нагрянули у мундирах зелених. Вони й до нас через Річку перейшли, навідались. Я на примурку тоді сидів. А вони по хаті від снігу із вікна світлій ходили у зеленому всі, сірниками чвиркали, що палить будуть. Й зелене посеред білого так вирізнювалось. Один з них на драбину зліз і в дірку на горище зазирнув, але на саме горище не став сходити – назад повернувсь. І, розказували потім, охололи всі хатні. На горищі ж книги з червоними обкладинками, а червоні – значить, совєцькі. Проте, де були у той момент хатні, я не запам’ятав. Не відбилось у мені. І де Панас тоді був – і тепер уявить не можу. Отсе тільки і запам’яталось.

Але того ж таки вечора Панас позносив усі до одної книжки із горища. Вони ще в хаті купою червоною безладно прощально лежали. Німували. Панас давав мені їх гладити. Прощатися з ними. А брат дививсь на мене, і у світлі лучини сльози в його очах вертілися. Хоча ані він, ані я істинної вартості тим книжкам і не склали, бо читати обидва не вміли. І випромінювали червоно у світлі лучини для нас книжки лиш вартість недосяжну таємницею своєю.

А потім став пакувати Панас їх у мішок, на плечі закинув і у вечір морозяний, що так гостро грізно крізь сінешні двері дихнув, поніс спалювати.

А партизани Панаса до зброї не брали, і не примушували по причині хворої ноги. Хіба так що він партизанам помагав. Здається, і посвідка на це у нього була. А ким видана – не пам’ятаю. Інша посвідка запам’яталась, видана настоятелем парафії Павловським. От тільки що посвідчувала вона – забулось. Здається, просто посвідчувалось, що народився він 21 вересня 1921 року за новим стилем. Батько із дому такого то, а мати – із дому от такого.

Павловський сей був розходуваний, а невідомо ким, але за німців, здається іще, потому по війні не раз згадувалося у більшовицькій пропаганді, одного разу аж по київському радіо, що Павловський сей лютий ворог народу, український буржуазний націоналіст, а в минулім часі ще й петлюрівський офіцер. І от коли я, перегортаючи Батькові папери з купчею, дививсь на простий розгонистий підпис Павловського на тій посвідці, так яке щемке відчуття єднання різновіддаленого у моє єство входило.

Якщо із відстані часу глянуть, подивитись, то, здавалося б, чого і боятись було Панасові із такими документами, а з фальшивою правою ногою, в яку поверх гомілки нижньої мізинець у дірку входив. Але час такий жахаючий був, кожне живе дихання жахалося – жахнувся і він. У нерозторопність, замішання і шок безпорадний повергало усіляку плоть одне лиш слово наступальне “більшовики”. І Панас навтеки пустився, вдарився. Із середини січня твердо морозяного 1944 року. А Батько з викривленими хребцями горбатилися, до 50-ти літ уже сягали – їх десятником на хуторі нашім настановили, а казали, що вибрали.

Не завжди, вірніше, рідко Панас удома знаходивсь, перебував. По хуторах віддалених, навіть по корчах і підлісках. Грізне слово наступальне оте до самозбереження усі сили сховані концентрувало, слух, нюх витончувало, розторопности й мудрости до втечі надавало, а фальчивій нозі – моці. А й сама доля наче не раз змилостивлювалася.

Уже вистиглої сонячно ясної весни на нашім хуторі військо неочікувано, неждано й негадано зупинилось. Отак серед паруючого й мліючого дня раптом гудіння хуторяни зачули. У небо дивляться: чи не літаки. Аж ні: із дороги Правої машини й танки сунуть. Усі хатні дивитись вийшли. І я дививсь, до цих пір запам’ятовуючи. І Панас надворі біля безу стояв, мов заєць нашорошений. Машини на нашу дорогу повернули, кіптяву здіймаючи. Очі Панасові забігали у безпорадности розгубленій. Скок лише цілеспрямування зробив – і у клуні вже. Гадав собі, перебуде там, а вони переїдуть.

Але не переїхали вони. На Грудку нашім, на Сіножаті зупинилися. За машинами піхота йшла. Все Надріччя зайняли. Кухню на стежці до Мар’їної хати розмістили, поставили. Вогнище розвели. Угору дим пішов, і в яснім світлі сонячнім розтанув – лиш марево хистке, хитке синє стовпчиком дихтить. Харч, суп варили – і пахощі лоскітливі п’янкі по Надріччю розносились.

Вони у хату до нас заходили, у розмову із нами вступали, жартували навіть, незлостиві й доброзичливі наче такі декотрі, супом, юшкою своєю пригощали. А в усіх хатніх вуста для усміху замикалися, розтулятись сил бракувало, і поведінка кожного насторогу виказувала, а вони того й не завважували, наче і байдуже до того їм було. На ніч вони до нас попросились. В хаті місця не було. А не біда. Вони сказали: не пани великі ми, і в клуні перебудемо. І Мати ледь не зомліли о миті цій. А вони вже на току по клуні ходять. Ось тут ми розмістимось, кулі, снопи солом’яні із вишок скинемо й постелемось. А й ні, навіщо: ліпше самі на вишки зліземо, розляжемось там, спати на ніч укладемось.

Три ночі спали вони на кулях солом’яних зверху, а внизу під кулями, задихаючись, – Панас, а в хаті Мати й Батько, й усі хатні три ночі не спали, а й сльози здушували усередині, щоб виду не подать.

Панас же під кулями не о диханні, не о сні, не о харчах і не о воді думав, щоб не кашлянути голосно, не поворухнутись щоб – о тім думав.

А по трьох днях і по трьох ночах залишило військо Надріччя і хутір наш, бійці із нами розпрощалися, немов і нічого не сталося от, наче й драми ніякої ось тут не розігру­валося щойно. І як тільки кіптява на Праву дорогу за маши­нами розвіюватись стала, а піхота з очей ізникла – так і кинулись Батько з Матір’ю до клуні скоками несамовитими. Мати на току стоять, руки заломлюють голосячи, а Батько на горище, на вишки кинулись. Як тур дикий, кулі, снопи мервлять, скидають – летять тілько вони в засторонок. Затихло ось, солома вже не летить. Батько на вишках униз схилились, говорять щось, примовляють. Тиша ізнов. Рух нарешті цілеспрямований. Дві постаті на вишках під стріхою у напівтемряві піднебесній заманячіли. Мати до драбини у засторонок спішать, підтримать, щоб не посунулась, як сходитимуть, злазитимуть.

На дворі уже, посеред двору. У світлі яснім сонячнім на Батькове лице напружено драматичне зчорніле сльози з очей покотились, набігли. А лице Панасове сіро бліде, у щетину соломинки дрібні, полова і колоски де міцно вп’ялись, – безживне майже проти сонця охляло мружиться. І Мати посеред двору руки до неба голубого бездонно заломлюють. Який же і безгранично милосердний Господь, яка ласка його висока й несподівана, що ні умом, ані серцем цього людині вовік і не осягнуть.

Але не один то був випадок несподіваний високою напруженою драматичністю своєю. Такі ситуації у просторі й часі щомиті носилися, вертілися, чигали.

Якось акція уже надворі майже, до двору із садка наближалася, підходила, більшовики підходять, а Панас у хаті іще. Наче не Мати його відчинили, а саме вікно над Річку розчинилося й зачинилося невидимо. І Панас уже під берегом, під прикрином Річки за кущами вільшиновими. Більшовики у дворі об моріг ногами гупають, чобітьми, а він із-за кущів вільшини молодої і лозняка визирає, дивиться, зирить отетеріло. “А чого ж ти не тікав через Річку та у вільшину більшу густу, та в жита чи лісок подалі, а визирав з-під прикрина Річки іще?” – питали його потому. “А хотів побачити, які ж вони, більшовики, зблизька. Дуже вже мене кортіло побачить більшовиків зблизька”, – відповідав.

Або як іще зовсім недавно розказував мені, спогадував Василько старий уже, кум і друг юних молодих літ Панасо­вих. І долі майже спорідненої друг. В нього права рука усохлою трохи була із дитинства. Як на дальнім хуторі Занакот вони у клуні переховувалися. Панас ізнов на вишки якось то зіскочив, хоч і нога кульгава, та й снопами ізнов накрився. А Василько не встиг. Акція настигнула його. Його схопили в засторонку. Поклали на току та й стали ціпом по ньому молотить гавриловці, якби снопа обмолочували. Сам начальник акції Гаврилов молотив. Молотить і приказує: “Признавайсь, де бандерівці!” А не признавсь Василько, не видав Панаса нашого, хоча й увесь синій та окривавлений став од тієї молотьби.

І то вже дружба, вивірена кров’ю та випробовуваннями була. Й така рідність поміж ними потому бриніла крізь усе життя, скільки для них його іще й зоставалося.

Пам’ятаю, як на Великдень 1965 року я привіз до паралізованої Матері на хутір лікарку, Мати не говорили, мову одібрало, й були цілковито нерухомі. Десь то узявсь і Василько. У сонці яснім уже двора переходить, вишиває, напідпитку бувши. Та й став у хаті плакать, і з лікаркою справуватись: “Вони ж наша мати. Ах, як вони нас доглядали тоді... Хіба ви знаєте... “ А як уже Мати у лікарні були, то Василько і провідував там їх, – така глибока і вдячна пам’ять його була про ті повоєнні роки.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка