Андрій Кондратюк



Сторінка12/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   42

Але по якімсь то часі побачив наш Панас більшовиків і зовсім близько. Ізнов на дальнім хуторі у вдовиці однієї в хаті перебували вони із Васильком. У вікно позирнули одночасно, а там у сірости літній полуденній прояснюваній акція іде, і зовсім близько вже від двору. Василь у комору кинувсь, із комори він потім на горище виліз – дірка там була. Панас же як отетерів, зовсім орієнтацію щодо безпеки втратив. Надвір сінешні двері прочинив, у двір вийшов, а вони його там і цап. Можна сказать, сам у руки дався. Як рибина інколи на мілині сама у руки людині дається. Як Любка Савчина була одного разу зайця за вуха схопила і втримала, коли він навпроти неї чомусь біг, вона ішла, а він її і обминати думки не мав. Тобто одне одному дорогою поступитись не вважали за потрібне.

І тут сам начальник акції із сусіднього району Гаврилов його в руки брав. Перед ним Панас дар мови втратив. Той говорить, питає усе, а той мовчить, тільки очі, баньки вилупив і зирить незмигно, видивляється, щоб запам’ятать, а які ж вони, більшовики. Зблизька.

Бачучи, що членороздільна мова наразі неефективна, Гаврилов за іншу зброю взявсь, до інших дій вдався. Поклав Панаса на току твердому, удовицею глеєм вимазаному, ціп із цвяшка на стіні зняв, і молотить Панаса, як сніп жита собі звичайний, почав. Молотить і приказує, примовляє:

– А скажи, падло, де бандити ховаються?! Скажеш, де бандерівці знаходяться?!

Панас же скімлить тільки, скиглить, корчиться від болю неймовірного. Довгенько так молотив і ще довше, може, молотив би. Але ціп тріснув, бияк розколовся навпіл і рипиця одночасно лопнула.

Кинув Гаврилов ціпа, сплюнувши сердито. У хату пішов, розпластано лежачого на току Панаса залишивши. В хаті удовиця Панаса, напевне, захищала, щось про ногу скалічену казала. І казання її, мабуть, переконливе було, бо не став Гаврилов більше до клуні вертаться. Пішов із акцією своєю у простір олов’яно сірий від хмар навислих, що проясню­валися ополудні уже.

А як Василь із горища через комору зліз, Панас із току устав, і як в хату удовину вони оба увійшли, то мовчав Панас, не скімлив, і не стогнав уже, а Василь лиш плакав і приказував усе, яке ж це і терпіння треба мати, щоб такий біль нестерпний зносити, а його, Василя, не видать.

Роки минали, старілись, умирали і народжувалися люди, а коли вип’є, то не перестає Василь і тепер, старіючий, хвалиться, яке ж це терпіння треба мати, щоб біль такий нестерпний зносити, а його, Василя, і не видать.


Узяли Панаса лиш 28 серпня 1945 року, в день Успіння Пресвятої Богородиці, на храмовий празник у сусідньому селі, увечері узяли. Перебував тоді він неподалік зовсім рідної хати, через Річку в Данилових. Вечір уже передосінній темний був, ніхто й думки близько не підпускав у хаті, щоб о такій ось святково затухаючій порі а могла акція нагрянути. Так убезпечено всі у хаті в миті тій космічно тремкій себе почу­вали. А Панас і в очікувальнім блаженстві іще. З хвилини на хвилину мала надійти до нього знайома удовиця зі свого хутора. Зустрічей тільки у неї він чогось інтуїтивно панічно а остерігавсь. І умовлений час тут вже ось наближавсь. Панас шарудіння дрібне, звуки ледь вловимі за вікном вухом своїм ловив.

Загавкав собака у дворі на ланцюгові раптово, і одно­часно майже загупало віддалеки іще наче, але вмить і під вікном уже немовби. Умить тільки єдину Панас у слух один нашорошений перетворивсь. Інша ураз вже мить настала. Одчайдушний скок Панас із ослона зробив. І як не було його в хаті – на горищі опинивсь. Надвір потикатись марне – запізно вже. Ще розум збурений його осягнути встиг.

Ще слід його на ціпкові верхньому драбини теплів, як у хату вскочив з темряви надвірної Телюк, за ним акція слідом у дворі і вздовж стін хати тупотіла, гупотіла. Телюк маленький та мізерний, миршавий, можна сказать, на вигляд був. Про Телюка розповідали, що родом він із Полтавської області, служив там у німецькій поліції. Коли фронт до його місцевости докотивсь, і втекли коли німці, то відчай глибокий обступив Телюка зо всіх сторін. Смерть належала вже йому, бо на душі його вже лежало зостановлене, зупинене життя інших людей. Але коли допитали його, переговорили коли з ним, то запропонували, таку умову поставили. Гаразд: даруємо тобі життя твоє, будеш жити іще ти, але поїдеш далеко від дому свого. Поїдеш аж в Західну Україну, де ще ворог зброї не склав, де по лісах іще шастає буржуазно-націоналістичне охвістя, яке простіше, означеніше банде­рівцями звуть. І от завдання тобі. Якщо уб’єш там сто душ, то простяться тобі усі гріхи твої, і провина твоя глибока й велика спаде із тебе, і чистим, оновленим постанеш ти перед нами.

І от так з’явивсь у краї нашім низинно зеленім Телюк, як виразно реальне привидіння, як післанець самої смерти, як відпущенець зі світу того жахаючий малого і старого, усіляку форму життя, кожне живе дихання. Упивавсь Телюк і кату­ванням, але чи не найпохітливіш власноручно звершеною картиною смерти, умертвлення. Уся постава мала вертлява динамічна його дію одну лиш цілеспрямовану випро­мінювала, одчайдушність і невразливість так і бризкала на кожнім кроці. Не сказати б проте, що одчайдушно кидався він у бій в якійсь напружено драматичній ситуації, якими час тодішній у краї нашім братовбивство являв, і не в ліси, у хащі непрохідні хвацько поринав, де ймовірніш і можна було натрапить на сліди того справжнього охвістя.

Він хутори наші облюбував. Не любив стріляти Телюк і навидоці, а на самоті більш. Орачів скільки у полі перестріляв. На нашім Закутку одиниці, а по всіх хуторах – десятки, може.

Отак бувало не раз. Акція на хутір іде, гряде, і Телюк із нею. Око його швидке навкруги роззирається, погляд по полю біжить. Хтось удалині йде он, оре хтось, скородить. До акції вже він каже, ви собі ось тут до хати ідіть, а я он до того чоловіка піду. Були випадки, що орія того він віддалеки, до нього не доходячи, пристрілював, як Грицька кульгавого Демидового, наприклад. Пристрілить, та й до акції уже в хату іде, акції питається: “Ну, як, знайшли когось? Ні, ех ви, козаки з вас! А я одного поклав”. Очевидно, цим і лік, підрахунок зростаючий засвідчувався.

Жінок стріляв, чоловіків старих стріляв, і підлітків шіст­надцятилітніх. За ним така ще слабкість водилася. Коли сам у хату заходив, увіходив, то наказував господареві запрягти коня і відвезти його кудись-то. Господар, ні о чім не догаду­ючись і не передчуваючи навіть нічого, послушно упряж рихтував, і незабаром їхали вони поволі польовою дорогою, куди Телюк вказував, наказував: до болота, до рова якогось на сіножатку. А потім зупинялась підвода, Телюк велів господареві відійти на кроків кілька, подалі трохи, до куща он того. Господар і йшов, так до останньої хвилі, до останнього подиху свого ні о чім і не підозрюючи, ні о чім не здогадуючись, нічого не передчуваючи, аж поки з відстані вибірково достатньої Телюк і не пристрілював його. А на людях і при акції казав, що “бандит утікав – от я і пристрілив його”.

Щоправда, і конфуз раз трапився із фальчивим на руку, із вадою тобто у руці, Мартином Задерикуватим. Видвіз ось за наказом описаним Задерикуватий Телюка до болітця малого. Тоді там Телюк і наказує йому углиб болітця відійти. А Задерикуватий, напевне, знав, яка слабкість за Телюком водиться. І от учепивсь він за драбину, за ручку, за перекла­дину воза. Довго борюкалися вони, і ніяк Телюк по слабости фізичній своїй одірвать Мартина од воза не міг. Нарешті стомлений, захеканий і каже: “Лядно, поганяй назад додому”.

І став відтоді Мартин Задерикуватий живим свідченням слабкості Телюкової, що за ним була тоді водилася.

Відтоді час ані на хвилину не зупинявсь. Мінялися правителі, ситуації й установки, а час ось уже до своєї піввікової відмітки відтоді прямує. І живий по сей день у нашому селі Телюк (кажуть, він тільки 99 душ убив, і однієї душі ще й по сей день до спокути провини своєї не добрав), перебрався з хутора у село і Мартин Задерикуватий. За пивом не раз зустрічаються вони. І коли підіп’ють обоє, то не раз Мартин усе сміливіш і упевненіш спогадує Телюкові той давній випадок. Отак несподівано з-поза столу виринає, повстає із часової імли живе свідчення Телюкової слабкости, що й не спекатись його, ані розігнати.

Про існування Панасове Телюк знав, бо ж шила в мішку не сховаєш, допоки очі людські дивляться і вуха нашорошено слухають. І не раз нагадував Батькові: “Алє, у вас, опріч того, що на хронті, іще один хлопець є. Здайте, бо буде гірше”.

А того вечора передосіннього темного, обшаставши у Данилових за якусь-то мить незначну всі хати, хатину, комору, стебку і сіни, Телюк миттю і на горище злетів. І от уже, малий, за коси воронячо чорні тягне Панаса, великого, дебелого, до отвору горішнього. Скрик страшний, зойк відчаєний пролунав, роздавсь. І стих, умовк. Уже от ноги Панасові на драбині упокорені й невтеклі показалися. Уже інші бійці за ноги ті хапають і по ціпках драбини донизу волочуть.

Били Панаса довго, до опівночі десь. І все приказували, примовляли все: “То скажеш, де бандерівці?!”, “Скажеш?!” Він мовчав, або ж скімлив од болю, гудів, ревів, як віл. Але не сказав, не видав.

Як потому розказував сам Панас, найзаповзятливіше брався до нього Телюк. І чобітьми бив його і в пах, і в твар, і ходив по ньому, і кусав навіть від насолоди в плече або за вухо там, і прикладом бив. Мабуть, це було йому так похітливо, самому малому, а великого, високого, дебелого бити. А Панас потім казав: “Якби, здається, та воля, то однією рукою взяв би його, та, як те кошеня, від себе відкинув... Але ж не твоя воля... “

Били Панаса у закельці маленькому Оверковому, на сіножатці, де кладка, що зовсім біля нашої хати, за сто метрів, може. Кущі понад Річкою довкола, і місце таке тут поетичне за всякої пори було. Сяяла сіножатка при сонці, хитка дивина у похмурий день сюди із небес линула, а в надвечір’ї кущі прирічкові таємничими привидами, пришельцями невідь ізвідкіля здавалися...

І от гармонія вікова порушена. Ревисько у цім місці проривається, стоїть, загусає уже на віки. Дійство яке звер­шується і неспогадане. Братовбивство звершується.

Батько у темені надвір уже вийшли, і Мати надворі уже голосять, руки до небес заломлюють. Вони у ревиську, у скімленні, у скавулінні тім дитячий перший скрик Панаса перворідного упізнали. Чи привиділось тільки їм. Суд страшний над дитиною твоєю чиниться, ти от надворі своєї хати стоїш, чуєш усе те, а руку співчуття і помочі подати невільний.

Нарешті Телюк сказав одному молодому білявому, що навіть у темряві світився, бійцеві, щоб застрілив. Телюк сам чомусь стріляти не схотів. Панас опісля розказував. Присів той боєць, і на коліно зброю приставив, щоб цілитись. Але дивиться, дивиться – і не стріляє. Каже потім: “Стріляти не буду. Таких очей я іще не бачив... “

Панаса повели. Його іще по Хотиню – й по інших надрічних селах водили, і катували усе там. І ще одному бійцеві, темному з лиця, узбекові, наказано було стріляти в нього. І той не вистрілив, відмовився.

А удосвіта Мати передачу наспіх рихтували за тринадцять кілометрів нести у містечко у льох. Так серце їм підказало, що не убитий він іще, але уже у льосі. Хоча сумнів віддалений і не розвіявсь цілковито, що, може, то і не Панас був, а побратим котрийсь його, бранець такої самої долі. Аж то на світанку прийшла, прибігла, вірніш, перелякана, схарапуджена невістка Данилова. Та й захекано пошепки розказувала Матері про все, що сталося у їхньому домі перед тим, як Панаса бить почали. Вона й про зустріч умовлену із вдовицею розказувала. А вже удовиця потім розповідала, згадувала, як вона, нашу хату поминувши, уже на кладку однією ногою ступила, як собачим лементом, гупанням важким нервовим Данилова хата у темряві тихій передосінній здригнулася. Вона ногу назад із кладки узяла і під кущем на нашому боці відтак причаїлася. Їй би тікати, бігти в темряві, у миті оцій хоч куди, але кортіло непереборно знать, що ж то буде із того, дія яка, розколина яка у світі намітилась – хотіння це, причетність, може, до замисленого і звершуваного утримала її біля куща. А потім уже тікати чи відповзати навіть кудись стало пізно, щоб не видати себе. Дія звершувалася, видиво неймовірне під темними сивими передосінніми небесами являлося, драма, трагедія усесвітова розігрувалася буквально у кількох кроках від неї, за Річкою, на галявині такій поетичній, на сіножатці тихо романтичній за всякої пори. І вона те усе слухала, чула, а бачить не бачила, бо підвестись боялась, і очі заплющила, і зуби зціпила, щоб від болю, який від Панаса у простір передосінній розходивсь і до неї діткнувсь, не закричати.

А Мати плакали, ридали і голосили уже вільно. Тиждень щодня ходили вони у містечко, передачі носили. Уранці нарихтують із сестрами швидко – і в дорогу тринадця­ти­кілометрову, а в полудень, під вечір, як коли, уже й додому ідуть, вертаються, охлялі, знесилені, й плакать уже неспро­можні. Вони побачення добивались. Їм тільки побачить і хотілося, кортіло неймовірно, який же він і тепер, синочок їхній перворідний.

Та передачі брали, а побачення не давали. Я двох людей уже недавно позустрів був із дооколишніх сіл, що вони разом тоді із Панасом у льосі перебували, вони тії Материні передачі частково їли, Панас їм віддавав, бо сам їсти уже не міг, такий сильно збитий був. Вся одіж на нім цілковито до тіла із кров’ю поприлипала.

Котрогось то дня через тиждень уже Мати стали ридать нестримно неймовірно біля тюрми, біля льоху. Їх відганять почали, погрозивши, що в льох укинуть. Але Мати сказали, що нехай кидають, нехай і стріляють їх, а від льоху вони не відійдуть, аж поки свого Панаса не побачать. Так нестримно неймовірно кортіло уже їм, який же і вигляд має у моменті цім плоть сина їхнього перворідного. Не стояли вони, звичайно, увесь день біля тюрми, коло льоху, але походять, походять по садові, і знову до тюрми ідуть.

Так і вечоріть почало ранньоосінньо. І от вкотре як проходили вони повз тюрму у сутінках майже, хоч рідких іще, побачили вони, як хоч не зблизька, але і не віддалеки дуже ішов назустріч їм Головко. Вони й привітатись хотіли, але сміливість у моменті утекла.

І поки триватиме ся павза, про Головка піде річ. Головко – се був перший секретар райкому, а Батько десятником на нашому хуторі були. На сходах сільських зустрічалися вони часто, що аж впали Батько наші в око Головкові, тобто запам’ятав він їх, і заприятелювали не ледве вони, якщо можна назвать ці стосунки їхні покровительством, скоріше, прихильністю Головковою до Батька.

Був Головко середнього зросту і середніх літ, старіший, може, уже за Батька, – за п’ятдесят десь йому було, як про це на схилі віку свого Батько згадували. Був він лисий посеред голови повністю, цілковито, і по краях тільки від вух і ззаду на потилиці обичайкою волосся чорніло. Згадували Батько, що як виступав Головко перед народом, то неодмінно річ свою починав отак: “Дорогі брати і сестри!... “ Але і Сталін тоді був раз річ свою отак починав.

Бував Головко у нас на хуторі не раз. І відтоді як став бувать він у нас в хаті, то й зовсім приятельськими, улесли­вими, ледве не запанібратськими ставали його речі. Своїм чоловіком наче став Головко у нашім домі. І обідав у нас. Гарбузову кашу дуже любив, коли гарбузи були, – ще й розхвалював. Мати і гарбузок цілих кілька у машину йому покладуть. У ті повоєнні роки хоч і районне начальство, а мужицькою їжею не гребувало. Не те, що тепер. А коли від’їжджав, то казав інколи попереджувально, коли іще має на хутір навідатися. Мати і Батько наші дивувалися, що зі слів його то ніби і свій чоловік, а бояться його все одно треба, бо по різних боках перебували вони.

Машиною зеленою на хутір до нас приїжджав Головко. Пам’ятаю ті моменти. І це диво, подивування завжди для мене неймовірне було, коли на наш хутір зелена машина з Правої дороги завертала і повільно вже до хати нашої рухалася, наближалася. Я на розі клуні, бувало, стояв і наче виглядав тую машину здалека, а коли наближалась вона, то до порога уже біг, стояв коло порога або і в хату заходив. Більшовиків я вже і тоді боявся. А не-більшовики на машинах іще не їздили. Очевидно, із машини він те завважував, більшовики дуже пильно стежили за поведінкою наших дітей, особливо хутірських. А одного разу, погладивши мене по голові, Головко і спитавсь: “Покататися на машині хочеш?” Я відповів: “Чому ж не хочу. Хочу... “ І він сказав водієві, хурнелеві, як іще казали в нас, щоб той повіз мене до Правої дороги і назад, а сам у хату пішов. Їхав я, і подивуванню моєму меж не було, що от сиджу я у машині, а сама дорога мені назустріч біжить. Як пан собі сиджу, у значимости своїй неясній впевнюючись. Але і страшно ставало відтак, що ось завезе мене машина невідь і куди, а додому не поверне. Адже більшовикам віри не йнять, як про те із досвіду власного не раз говорили дорослі.

Запам’ятавсь мені Головко і по такім от. У школу я іще не ходив, але читати й писати уже вмів. Щоб писати, то паперу не було, і часто писав я на віконній шибці. Ротом нахукаю на шкло поволоки водянисто-сірої, і пишу по ній, що мені заманеться, малюю інколи. Надивувавшись написаним, або коли розтікатись ручаями униз воно починає, витру рукою чи шматкою якою іще чистіш, і знов нахукаю ротом поволоки на шкло водянисто-сивої, і далі знов пишу, малюю пальцем, що собі заманеться.

Одного разу і застав Головко мене за отим заняттям – так захопивсь був я, що і поява його на хуторі од заняття цього, од шибки одірвать мене не могла. Чую тільки, як Головко і каже: “Що то ти робиш?” “Пишу”, – відказую. “А олівцем на папері писати вмієш?” “Умію, але олівця і паперу нема”.

І тут дає він мені олівця половину і паперу якогось дав. А коли наступного разу приїхав до нас, то привіз кілька різних олівців, серед яких і кольорові були, а також паперу трохи, видно, назбираного десь, бо неоднаковий він був за кольором і розміром, – білий, сивий, зелений, чистий, лінований і в клітинку був, зжовтілий на сонці, схоже, був. Але хіба олівцями усіми і на папері усім можна було виписать радість душі тоді моєї.

Батько коли на схилі віку вже про Головка спогадували, то ніби певні були й мене упевнювали в тім, що був Головко людиною доброзичливою, вільно сам по селах і хуторах їздив, і як з дитиною, як із старим, з чоловіком і жінкою як говорити знав. Що аж подивування ізнов бігло, чи це тілько ролю він грав, а чи й справжність якась у душі іще бриніла. Причому говорив завжди тільки своєю, себто українською мовою.

Якось косили Батько нивку свою жита на полі панськім о полудні жаркім. Нивка то не зареєстрована, не вписана була, тобто до поставки і до податку не вписана була. Батько здогадувалися, що і Головко знав, що не вписана була. Аж і сам Головко їде. Батько вже що й казать, придумать не могли. А він привітно до них так згладжувально: “А що, Йване, добре коса бере? Дай-но я покоса пройду”. І пройшов. І ні о чім більше і не питав такім дражливо небезпечнім.

Ще Батько казали, що то був секретар одноосібницького господарювання, бо коли колективізація почалась, коли бандерівців у краї не стало, колгоспи коли повстали, то щез (невідомо, куди?!) із району і Головко, бо час його минув. Інші вже часи заступали. А для кожного є свій час.

Мати не раз казали Батькві: “А що, якби, Йване, поговорить з Головком, щоб замельдувать Панаса, виявить його. Розказать усе, як було, і про ногу праву із діркою глибокою розказать?” На що Батько тільки заперечливо головою завжди похитували: “Цить! Бо іще більшої біди наробиш!”

І от як саме згадували Мати про те біля льоху, і згадувать убік одвернулися були, то зирк, аж повернувсь назад Головко, і до них навпрошки майже іде. Зблизька і привітавсь, та й каже:

– А чого це ви так пізно тут ходите? Певне, горе якесь привело вас сюди? (Так і сказав “горе”, і довго потім, до кінця життя подивовувались розчулено вони і всі, кому не розказували, що так от і сказав “горе”).

– Горе... – не втримались і заплакали, заридали Мати. І розказали усе, як було, про скалічену у дитинстві ногу, і що розказать Головкові вони Батька не раз умовляли.

– Зачекайте, хвилинку..., – розповідь Материну Головко перебив, коли мимо у сутінках ранньоосінніх чоловік якийсь, іще вищий на зріст за самого Головка, проходив. Погукав він прохожого:

– Миколаю Миколайовичу...

І зупинивсь той. І підійшов до нього Головко. І довго про віщось тихо говорили вони, але Матері того не чуть було, хоч як насторожено тремтливо і не дослухались вони.

А коли розпрощалися вони, начальники, поміж собою, то поволі підійшов до Матері Головко, аж угадувалось, як, ідучи, він думу свою несе, та й каже:

– От що, Ярино, поки не споночіло зовсім, добирайтеся зараз хоч до села до матері своєї – на хутір уночі не йдіть уже. І заспокойтеся, прошу вас...

Більше й не сказав нічого.


Так і зробили Мати, окрім хіба того, що не заспокою­валися.

А вранці уже від баби Лександри передачу понесли до містечка. Але розминулися вони із Панасом.

Панаса випустили уранці. Вийшов він у світ зовсім безпорадний, безпомічний зовсім. Пірвана одежа на нім кров’ю вицвіла і до тіла кров’ю поприлипала, і рухатись, ноги пересувати, відчув, що не може.

Аж сонце на горизонті сіяло, в небо підбивалося, пташки на гіллі в саду щебетали, співали, і поклик волі всесильний обернув лице ІІанасове до життя.

Йому нічого не сказали, його просто випустили. І він стояв біля тюрми у поранковім сонячнім світлі мружитись не спроможний. Але мить якусь тривало відсторонення, освоювання недобитої людини, отакої ураженої форми життя у рухомім вічно світі.

Ось перший крок зроблено, і в русі своїм ця форма життя до висхідного ритму усесвітової панорами прилучилася.

Подерта одіж до тіла поприлипала, в рани запечені повростала, і це рух слабкий стримувало, а латками й голе тіло жовте у синцях світилося.

Який із нього подорожній, мандрівник який – йому й за тиждень додому на хутір не зайти, не добраться. Але підводи усе наздоганяли його, ці післанці торохтячі на путівник долі уперед провадженої. Як одна підвезе з кілометр чи два та й заверне собі з трактового шляху на польовий путівець, так друга за нею уже торохтить “Осьдечки і я! “Сідайте, діду!”... “Ах, не діду іще, – дядьку! Ах, і не дядьку – ах, де ж це ви так? Ах, усе ясно!” Аж поки Микита до повороту свого із Правої дороги не підвіз. Він би й додому, до хати самої привіз був, але Панас умовляти, відмовлятись став: “Пан не великий сам дійду, а тебе ще побачить хто ізо мною. Не треба, Микито!”

Я від гусей із Болітця в хату ішов, стежкою сірою біг, а за чим, по причині якій – спогадать за сорок п’ять літ не можу. Знаю тільки, що за чимось то біг, але десь то те нині в дооколі уже вертиться, а з пам’яті вивітрилось. Око за без зачепилось – і зупинивсь я, посеред двору став. Із-за куща маняк виплив. Високий, дебелий, хоч і зігнутий. Дрантя одне пообриване, кров’ю зісохлою заляпане на нім. Шерсть, щетина на лиці, а саме лице жовте, синьо жовте, страх один. Я й старців таких страшних не бачив. Мить тільки дивлюсь – шморг, і назад, на Болітце до гусей, ноги стежкою вбито сірою тільки лопотять. І голос кволий мене із-заду наздоганяє: “Не бійся, Гандрійку – се я! Се я, Гандрійку! “ А хто ти?! Мана.

Біля гусей гелгочучих зупиняюсь. Коло них все-таки не той вже страх, розвіюється, біг мій уповільнюючи, а й голос кволий стримує привидінням.

Із-за вербового куща вже визираю. Пополуднева сірість олов’яна від хмар над світом зависає. Світ у русі й живо­творенні своїм зупиняється, застигає. Але на мить лише. Прорвавсь от, не стримавсь. Жінка з поля стежкою до безу біжить, аж виляски ніг її піднебесся хмарного торкаються. Ось зійшлися вже. Катерина. І плач, і скрик жіночий, лице її в сльозах зарошених скривилось і напружилось. Цілунки в жовто-синє, у щетині лице старця безвільно отетерілого. Пристрасть ось коли й бачена на твоїх очах буяє, драма усесвітова розгортається, трагедія антична.

Дві хати, наша і Катеринина, дві жінки – Мати і Катерина Панаса одного виходжували. Що жирніше, що на вигляд і на смак достойніше – усе від нас, менших, одривалось, а для нього все, щоб виходити його, до життя повернути. І не в образі, а в радости від того кожний був, перебував. Довго дрантя від ран не одлипало, а ще довше рани не заживали. Найдовше одна глибока під пахвиною нижньою. До року щось не загоювалася вона. Уже від волосся воронячо чорного голова повністю звільнилась, зліснилась, як бубон, гола стала – тільки мох сивий відтак погнавсь, – а рана глибока під пахвою нижньою не заживала все.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка