Андрій Кондратюк



Сторінка13/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   42

Пам’ятаю, як посилали мене Мати до Катерини віднести щось нарихтоване у корзинці, то так несміло боязко було мені йти. У хату зайду, а на полику лежить у вишиваній сорочці Панас, і голова його така кумедна без волосся воронячо чорного світиться голомоза. Казали, що вирвали те волосся усе, бо на ньому в руках не раз його, високого і дебелого, від землі одривали, підоймали. А лице уже червоне стало, не жовте, запливло аж, і очі великі блищать, сміються, схоже, радіє він, що я прийшов, а я до нього підійти, під­ступить боюсь, варуюсь.

Потім дівчинка у них уродилася, і мене часом, як вони обоє із дому ішли кудись, Мати посилали колихати її. І так несміливо й варівко мені робилося і тоді. От колишеш ти у колисці підвішеній, а воно репетує, і ради я дать не можу, і примовлять, як то Катерина або Мати, соромлюся. Але й тут хвилини особливі, що запам’яталися, наставали. Як воно, опереможнене колиханням, врешті засинало. Посмішка у сні до нього завітала, по обличчю малім прогулюється. Янголи Господні до дитяти завітали, і настрій супокою і блаженства незрівнянний у хатці малій удовиній постеливсь, і яке щастя самоту свою в зоні сяяння Янгольського завважувать, відчувать.

За рік і виходивсь Панас, і жив ще цілих тридцять і два майже роки, як і записано йому було. А мо’ й по-іншому записано було, та запис той лукавий у штовханині одірвав. І хазяйнував Панас, колгоспні коні на хуторі уночі пас, і темними осінніми ночами також. І горілку він міцну гнав, що аж сам Телюк, як головою сільради у нашому краї став, за потрібкою цією такою до нього не раз приїжджав. “Алє, нали-но, Панасе, літру!” Але, окрім коней, над усе товар він іще любив, бичечки щороку вигледжував. Мати якось розказували мені, яку картину чудну вони самі із двора спостерігали. Літнього сонячного ранку ліг та й заснув на пасовиську брунатно-зеленому Панас, а двоє теляток до нього підійшло, і ноги йому лижуть, рани йому вилизують. Розказували, спогадували про це Мати, і обличчя їхнє у подивуванні тихім сяяло. І вже потім на весіллі доньки, дитяти того, що Янголи до нього у хатку малу збирались, і в пам’яти моїй те відбилось, – я свідком був і чув, як сам Денис Довгий вісімдесятип’ятилітній, великий знавець і знахар по худобі, чарку випивши, міцно руку Панасову потиснув і сказав: “А знаєш, Панасе, я за що тебе поважаю?! Я за те тебе, Панасе, поважаю, що ти худобу, що товар ти любиш!”

Трудивсь Панас на совість як в колгоспі, але ще горопашніш у себе вдома. Аж сам Хведір Блискучий про нього казав: “Не чоловік се, а трактор”. Труди його хіба хворість, недуга одна тільки й переривала. Найчастіше нога права про себе знать давала. Крутило її у кістках, у суглобах болем неймовірним часто. Аж гув, кричав одного разу не своїм голосом, і повезли тоді його вже до лікарні. Там запропонували кістку довбать, чистить. Але він відмовився.

Неговіркий був Панас, він як людей варувався чи боявся їх, і не пам’ятаю я, щоб сміявся, жартував коли серед гурту, але все, хоч і високий та дебелий, стулено поміж ними виглядав, несміло так серед людей почувавсь.

Але чого вже зовсім боявся Панас, то це села, усякого іншого поселення, що поза хутором нашим розмістилось, стояло. Усе йому здавалось, як тільки от поткнеться він туди, то відразу схоплять його там, цапнуть і у льох укинуть. Таке незіпхнуте із душі відчуття постійно переслідувало його. Воно, може, і не так лякало його поселення, саме село чи містечко, як стовписько, скупчення осель людських, а як певна адміністративно-територіальна одиниця, як означення таке, смисл його, суть. І так дисгармонійно повставало воно супротив пощадженої, збереженої і складеної випадком і дивом душі й натури Панасової. І коли й доконче треба було йти в село на причину яку-то – на весілля чи хрестини до роду, на мерлини навіть нехай, то збиравсь Панас із великою неохотою. І стомлювавсь, перелякувавсь, може, душею там серед людей він неймовірно, вкрай, аж додому приходив, повертавсь геть охлялий і стомлений, спітнілий аж. Кілька день потому від утоми незвичайної до тями приходив, поки у норму душі вступав. А коли повістка яка, бомага, нагадування яке і незначне до сільради чи контори іти, з’являтись приносили, то у ляк раптовий, у відчай повергало його. І в безпорадности глибокій поспішав він накульгуючи, ногу праву не щадячи, до нас, і папірець білий, синій, жовтий, іще там який простягував мені рукою великою дрібно тремтячою:

– Візьми-но прочитай!

Читати він не вмів, так і не навчивсь до кінця життя. У читане ж мною уникав глибоко. І коли щось там неодно­значне, неозначене чи неясне проглядувалося, текло, то думи важкі так тяжіюче обступали лису білу голову його – що аж дивитись нестерпно ставало. І тоді вже на виклик замісто Панаса Батько ішли. Така мука, покута непередавана на лиці змордованім окреслювались.

Він і на хуторі своїм, схоже, виглядало, боявсь, досяжність свою для людей завважуючи, відчуваючи.

Але яким поетичним і молодим сяянням променилося Панасове лице, молоділо як воно, коли доводилося спостерігать за ним десь на самоті, подалі від людей недосяжним.

Пам’ятаю, як їздили ми з ним у Гало по дрова підводою. А дрова – жерточки й тички там – кущі вільшинові рубаємо. Із долини, з болота на пагорб виносимо. А пагорб піщаний, а коні під кущами пасуться, і сонце полудневе прояснилось, припікає. Мить зупиняється у просторі, і з болота голос чийсь дивний лине, стигне. Дивність довкола така розливається. І Панас дивиться на мене привітно тихо, і рідність так поміж нами тепла невимовлено розростається. І бачу я, завважую, що добре от Панасові у миті оцій, від людей відстороненій. І на голос навіть зважується він, мугикати пісню починає:
Чорноморець, мамонько, Чорноморець,

Вивів мене, босую, на морозець.

Вивів мене босую та й питає:

Чи є мороз, дівчино, чи немає?”

Ой, нема морозоньку, – тільки роса,

А я, молодесенька, стою боса”.
Тихий такий, у собі спів. І теж дивно от. Бо навіть за столом у гурті він ніколи на спів не зважувався. Голосу не мав. Та й боявся. Дивився тільки пильно, як інші співають.

Але ще виразніше запам’яталося мені, як прохолодного сірого літнього дня, до спокою душу в сонливім настрою умиротворюючого, я із дороги невдалої додому повертавсь, ішов. І от Панас худобу пасе, телятка (двоє) побіля нього вер­тяться, горнуться до нього ближче настроєм своїм неусві­домленим. Рідність поміж ними витворилась, і нитками своїми невидимими бринить. І вже ми поряд з братом на пасовиську брунатно-зеленому стоїмо, про життя говоримо. І кажу я, в ландшафт рідний низинний сіро зелений вглядаючись:

– Як тихо тут. Як і мені хотілось би ізнов на хуторі жить.

Посмішка тиха Панасові вуста освітила:

– А я й подумать не можу, щоб без хутора жить. Подумать я не можу, щоб то жив я десь, а не на хуторі. Хіба може таке і буть, щоб я десь поза хутором і жив.

Він і ще щось висловить, схоже, хотів. Але його подиву­вання хутором у вмісті самім його жило, і висловлю­ванню не піддавалось, не надавалось. Але настрій той оцінки у мені відбивсь, запам’ятавсь.

Скоро, як п’ятдесят років минуло йому, нездужать став Панас, сумним і мовчазнішим іще зробивсь, коли товмач із каструлі білої їв, то потом рясним зрошувавсь. А пізно восени на п’ятдесят шостому році життя занедужав він тяжко. Цілу зиму возили його з дому в лікарню, а з лікарні додому, і щораз катастрофічно гіршало йому. Під пахвою унизу, де рана колись так довго не заживала, біль знуртувавсь. А здогад ізвідкись по наших вустах пішов, це тоді йому нирки відбили, замолоду вони приросли були, а тепер відокремились от – і нема йому ліку. І сам Панас, очевидно, безпорадність свою усвідомлював безвихідно. І плакав часто, крививсь від болю й безпорадности, співав, бувало, “Чорноморця”, і голосив “Боженьку мій милий... “ І не соромився вже.

А вмирав Панас у неділю вранці 10 квітня 1977 року, на перший день Великодня. Сонце уже підбилось і день Великодній осіяло. Катерині паску із церкви принесли, яйце облупила вона, йому в рот поклала, порізавши, щоб погодувать, і пішло воно, і спитала вона, чи ще подати, і сказав Панас ледь розбірливо, але запам’яталося воно:

– Ще-е...

А коли Батько, Іван-сусід і я у сірости хмарній, що сонце уже сховала, у дворі нашому стояли, раннє весняне проростання трави зеленої завважували, то якось зробилось мені ураз так не по собі, тісно якось так у світі цім стало, мовби зупинивсь він раптом. Ось так дерева, і хати хутірські, і села дальні, і посадка синя, і трава, і хмари угорі – усе, що в русі й в колообігу своїм одвічнім перебувало дотепер, зостановилось раптом, застигло. І сутність якась інша прозора в доокіл лине, розливається, стигне, аж видно її наче і чуть.

У момент отакий Катерина надвір у себе вийшла і хусткою чорною до нас помахала. Це означало, що в моменті цім Панас помер, і нам треба туди іти вже.

І тоді я вперше так близько побачив вісімдесятилітнього Батька нашого біля свого мертвого перворідного сина, але ані розказать про це, ані описать тепер не зважуюсь.

Довго говорили на хуторі, а й в селі, що от велике, може, це спасіння для душі – уранці на перший день Великодня померти. Не в п’ятницю, не в суботу увечері, а діждався таки проясненого недільного Великоднього ранку.

Але іще довше говорили ось о чім. Панас так ревно за світом і за життям тужив, так помирав тяжко, не тільки тому, що жить хотів, а тому, що із хутором розлучитись не міг. Розуміть це так ось треба: Панас і хутір – щось єдине і нероз’єднуване, розірвать його не можна. І от він в інший світ відправляється, а хутір у світі цім залишається, незрушно стоїть. І як для душі те витримать, перенести.

А потім, вже навіть у 80-ті роки доводилось спостерігать мені, завважувать на хуторі дивні такі стани. Ось світ рухомий, тремтячий навколо зупиняється раптом, в якійсь то миті, концентрується в моменті однім. Лиш сутність якась інша небесна прозоро лине, розливається, осідає, стигне, аж наче видно її і чуть.

Хутором нашим, Закутком же особливо, аж надто зупинялися подивуватись, як кладку переходили, випадкові прохожі, а й пришельці, прибутні з дальніх країв. На сіножатці поетичній, де серпневої передосінньої ночі 1945 року криваві події розгорталися, цигани, вихідці із пагорбів прекрасної екзотичної Індії, про що опівнічно уповільнений мозок мій лиш через багато століть потому дізнавсь, раз пізньої осени тут табором цілим зостановилися були, а поодинокими групами то не раз тут зостановлювалися.

Голодного 1947 року улітку тут калуженці, як по хатах уже стомлювались ходить, на відпочинок зупинялись. Тисячі, може, мільйони бранців Великого Пана, обрятовуючи не так високі цінности, як саме життя, в одчайдушнім пориві за кусником хліба ринулись поодинці і товпами на Західну Україну із регіонів східних – із Запорізької, Київської областей, із Білорусії, із Смоленської, але найбільше їх було із області Калузької. Деякі, хто що мав, крам який, привозили із собою, щоб на хліб вимінять, відвезти у краї свої, і дітей, старих і недужих рідних й родичів своїх порятувати і від голоду їх уберегти. Інші ж дітей своїх малолітніх іще із собою брали, до нас везли, добивалися, ремесло своє, руки свої, майстерність свою урятовану високу задля порятунку одвічних цінностей життя нам, послуги свої, краєві нашому пропонуючи – чоботи шили, одіж шили і латали, хати дерев’яні майстрували уже кому за харч і за плату натурою також – хлібом, зерном. І дітки їхні малолітні іще попід руками і ногами їхніми крутилися. Пам’ятаю, як один майстер зводив хату погорільцю війни Климу, і як біля нього вертілася дівчинка, на два роки від нас старша, із солодким нетутешнім, не нашим іменем Валя. І ми те дивились, спостерігали, завважували, і саме по собі воно єства нашого дитячого іще уже торкалось. На ніч вона із батьком своїм і родиною забудовника “у сусіди” ночувать ішла. Ми ж по своїх домівках розходились, і у загусаючих тихих сутінках усе думали, уявляли, як ранок ясний настане, і уранці вона ізнов із батьком своїм до зруба нового, що стружкою і трісками свіжими молодо пахне, прибіжить.

Але сі, такі вже були аристократи свого становища, вони самі перед собою ув очах своїх в пошанівку високо возно­сились, і, схоже, над благодійниками своїми вивищувались. Не про них проте річ сьогодні, бо не вони такий глибинно вражальний відбиток у пам’яті полишили. Річ о калуженцях істинних і справжніх. Ані вимінювать чого, ані ремесла пропонувать якогось вони не мали – вони достойність свою високу, кротість свою, смирення напоказ виставляли. І сей дар чи не найвищий.

Дрантя і коли й бачене в світі де, кальоші на ногах із гуми коліс машини дротом іржавим вздовж і впоперек поскру­чувані, і благістю лиця опромінені. Один вигляд найтонші глибоко струни сумління вашого уже діткнувсь. А слово ж іще яке, що в погляді знічено тихім стояло.

– Звідки ви?

– С Калуги, Калужской области... Калужскія ми...

І усіх у нас їх уже калуженцями називать стали, хоч не всі із них і з Калузької області і були. І в цьому моменті озна­ченість також висока явилась.

Якось одного літнього ясного дня ополудні, коли світло маревом у просторі струменіло, я запримітив, що за кущем вільшиновим зеленим на Сіножатці синій стовп угору устає, висне, дихтить, але не розвіюється, текучий, не зникає, схоже, джерело живлення і одностайного тремтіння біля землі унизу десь сховане. Я крадьки до куща наблизивсь і побачив: вогнище горить, банячок чорний кипить, і люди довкола сидять, калуженці. Таємниця от передо мною відкрилася, – я їх бачу, а вони мене не бачать, схований я для них зеленню густою. І от біжу вже Матері сказать, таємницю відкрить. З Матір’ю удвох скоро кладку переходимо, з дивними подо­рожніми Мати вітаються і так спочутливо дивуються: вони кропиву і жаби в банячку чорному варять. О, жах який! Бо не чувано іще, щоб у краї нашім людина в їжу собі жаби, а й кропиву жалющу варила. Мати хутенько, аж я за ними іти не встигаю, підтюпцем біжу хвостиком, додому вертають. Хліб, картоплю, сала шматочки беруть, останнє, можна сказать, беруть із хати, гостям дивним, долею і життям знева­женим украй, несуть. Ось нате, останнім ділюсь, беріть, їжте, ласкаво прошу, тільки жаб не варіть, а й кропиву також. А в них очі розширились, побільшали, дивляться у подивуванні і вдячно до сліз, і ласо, і примирливо. Ділять поміж собою несподівано неочікувано неоціненний скарб, їдять, хоча і вміст банячка чорного виливать не збираються, на що Мати і розраховували, може, найбільше. Але що подарувати й Матері їм, віддячити чим, яку дяку скласти. І очі їхні в світлі яснім полуденнім сонячнім кротістю, смиренням проме­няться. І кажуть вони, пересторогу гірким досвідом життєвим повіряють:

– Родненькие наши… Тольки к калхозу не приставайте, а то, как и мы, по миру пойдёте…

Кілька пар очей зволожено пильних лице Материне осявають. Замалою віддяка їм оця здається. І каже калуженка котрась:

– Места то какие красивые у вас. Мир весь обошли мы, а лужайки вот такой красивой зелёной и не видали…

Це Сіножатку нашу вони “лужайкою” назвали, і погляди голублячі місцину зелену пронизують. І дівчинка, може, трохи більша за мене, серед них збоку сидить. Я от на неї дивлюсь, а вона – на мене. І ніяково чомусь робиться, стає мені, а може, і їй так само. І мить у просторі зеленім під небесами голубими ясними зупиняється. І печать свою, відбиток незгладимий в пам’ять мою кладе.
Зима 1990 року була тепла, без снігу, але вітряна. Майже кожного дня віяли буйні вітри, на київських вулицях скрізь багато битого шкла лежало, вітер пилюку з асфальту здирав, поривами зненацька в лице бив, а я очі заплющував, мру­жився, щоб шклом битим не запорошило.

Одного такого зимового вітряного похмурого дня по­полудні, на Хрещатику магазини оглядаючи, я на афіші кінотеатру “Орбіта” біля Басарабського ринку вичитав, що демонструється тут документальний кінофільм “Блаженні кроткії... “ Мене назва сама спершу зацікавила, і що за нею – подивитись невтримно закортіло. І табло біля каси червоно сповіщало, що фільм розпочнеться за десять хвилин – і квитки іще є – похвилинним помигуванням подивитись запрошувало.

Кольоровий фільм розповідав про глибинне російське село – калузьке. Така іще первісно збережена природа, натура. Землі піщані бідні опівнічні. І дорогою піщаною чисто на узвишшя покійника несуть. Така нужда в лицях і в одязі людей старших, і кальоші гумові глибокі пірвані – одразу із пам’яті моєї вибігли картини дитинства – і калуженці. І спогади ті пронизували кадри фільму у баченні моїм. А фільм був поетичний, ліричний печально був фільм.

Такі близькі моєму серцю опівнічно прості пейзажі. Сосни й переліски, сіножаті й косовиця. І в річку корови в сутінках заходять. І в сутінках доять їх жінки, і доїть пома­гають зовсім маленькі дівчатка. Культ корови-годувальниці, як і в нас колись.

Такі вбогі оселі, і безпорадно вбогі в лицях люди. На сільській вулиці підлітки-хлопчики й дівчатка, від сонця літнього мружачись, на велосипедах катаються, і це як дивина, як світу першовідкриття іще для них.

А стіл який, а обідають, вечеряють як убого. Родина велика, і батько донечці одній слухняній щось смачнішого й жирнішого подає, бо заслужила сьогодні вона, і як промениться у значенні й сором’язливости личко її. А репродуктор в цей час сповіщає, що Голова Ради Міністрів Рижков на честь керівника якоїсь то африканської держави Юмбу-Мумбу дав обід.

Простота і вбогість неймовірна, безпорадність якоюсь із-зовні відрубністю крил зворушила мене в кадрах тих. І спогадував я інші кадри, про тубільців різних, на острові Пасхи, наприклад, у світлі високім текучім, – і зіставлювання моє висновок являло, що ось у тубільців тих, а цивілізованіш усе, як ось тут.

Чоловіки які зневажено понижені, й жінки про трудність долі своєї щоденно коло печі й чугунів стояти кажуть. І як миються вони, і в малій церкві Богові моляться перед іконами. Вічність як і в їхнім опівнічнім краї з небес текуча ллється.

Побігла думка моя і місток проклала. А може, хтось серед них і є ще з тих, що в нашому краї бували, цінності життя обрятовуючи, хутором нашим у світлі яснім літньо полуденнім текучім подивовувались, красі його високу оцінку склали – дівчатко оте, може, із поглядом проникливим жінка ота, що тепер на долю свою коло печі й чугунів нарікає, бідкається.

І тут інший над кадрами фільму в мене перед очима спогад побіг, як я молодого іще травня 1974 року вдруге до Середньої Азії, в Ташауз їхав, до сипучих пісків Туркменії їхав. Сутінки за вагоном спадали, стелилися, і до нас у вагон проникали. Переді мною у вагоні чоловік – не старий іще, але й не ровесник мій – і жінка його сиділи. Розмовляли ми. Вони про себе розповідали. Із Дону, а мо’ із Волги (забулось уже!) родом були вони. У селі там живуть. Він тракторист, а вона (уже забулось)? І не якось ще собі живуть, а корову мають. Клопоту з нею – і не розказать. За ріку човном їздять, траву корові у мішках возять уплав.

У Луцьк на могилу загиблого у войну батька на день Перемоги їздили, розповідали, як зустрічали їх там у райкомі, і піонери як зустрічали, у їдальні як столи накрили і по пляшці горілки кожному видали. На рило. А потім, коли дивився він за вікно вагонове, як там сутінки удалині в зелені темнотою уже розлягалися, то зморшки на чолі й побіля очей збігали, а над правим оком зміювата синя жилка, вивищуючись, запульсувала. І спогад у відсвітах сутінкових вагона поплив.

Як служив восени 1956 року в армії в Угорщині, в угорських подіях як участь брав, танкістом був. Ранок стояв пізньоосінній, ранній на мороз сивий. І їхали вони танками своїми дорогою, і виходили товпи часто навперейми, дорогу перетинали, дітваків наперед виводили, ставили поперед себе. А наказ був такий: до трьох раз. Тобто: ти їдеш собі танкою дорогою, і вони посеред дороги із дітками своїми стоять, ти обминуть їх намагаєшся, згідно наказу, об’їхати хочеш, танк праворуч, а й вони уже праворуч наперед із дітками своїми, ти ліворуч потім вирулюєш, а вони вже тут перед тобою, як стіна, ти втретє прямо дорогою ізнов, як і спочатку, як ні в чім не бувало, їдеш собі танкою своєю, а стіна рухома жива ізнов перед тобою стоїть із дітваками попереду. І не зважаєш вже ти, за третім разом не звертаєш, прямо їдеш (такий наказ був!), і тільки зойки людські у ревиську машиннім глухнуть. І тільки кишечки молоденькі дитячі розплюснуті на морозі раннім до дороги примерзають.

– Ми там їм, гадам, показали тоді, ми їм дали! – схоже, завершує свій спогад чоловік.

Відсторонитись від нас і від вагона хоче, схоже, погляд свій за вікно, у простір змалілий відводить, а чи минуле в темені вечора прозирає.

І я свій погляд убік відводжу, але зачепитись зором ні за віщо у моменті не можу. Так відсторонено, не по собі так мені у моменті цім. І жінці, дружині благовірній його, певно, не по собі також, замішання і відчуження, а може, і ще щось отаке, схоже, і вона завваживши, на інше от переключитись хоче:

– Коля, давай постеляться будем! Спать пора!

І от в кінотеатрі київськім документального кіно “Орбіта” я зіставляю попутника мого того подорожнього із калужен­цями, вбогістю поневаженими, що в кадрах фільму діють. І думка зіскоки робить: а чи й вони на подвиги отакі готові були б. І упевняю вже сам себе, що якби і не відмовилися вони від виконання обов’язку, то в усякому разі на розповідь не відважилися б, мабуть. А втім, хто зна.

Тайни глибин душі людської душу й мою гнітять, і думку свою я силоміць на простіше виводжу. А й справді, чи у ландшафті он якім прекраснім опівнічнім і барви, картини нашого хутора, пейзажу нашого, побувальцями у краї нашім побачені, завважені, і живуть. І чи є там хоч одна душа, котра про те пам’ятає. Дивно так: завдяки пам’яті людській одні ландшафти в інших уміщаються, живуть.

Закутком нашим і суворі похмурі більшовики інколи милувалися, збирачі поставки і податків, позики щовесняної збирачі.

Пам’ятаю, під кущем над Річкою літнього полудня, як ми уже товар позаганяли, Губанов із Дунаєвим посідали, сміються, жартують поміж собою і з нами. У воду дивляться, піт з лиця витирають і кажуть до Батька:

– Красотища то какая! С такой красотой без пол-литра не обойтись. Давай, старик, тащи бутылку!

І несуть Батько на Сіножатку обід, і переляк та стурбованість постійні з лиця їхнього спадають, розвіюються, і подивуванням тихим несмілим лице їхнє уже світиться: от щойно були ці більшовики грізні й непоступливі, недоступні, а тепер от досяжні майже у спілкуванні, здобрілі.

У цім саме місці під кущем натомлений від гиркання постійного збирач заяв добровільних від селян до колгоспу Долженков зупинивсь був. Планшетку свою із заявами (такі у льотчиків я потім бачив, на пам’ятникові Чкалову і у вагонних ревізорів іще), де заяви оті омріяні зберігатись мали, а мо’ й лежали вже котрі вичавлені, на траву кинув. Хустинку з кишені вийняв, лоба спітнілого витер і вже хустинку у воді без мила пере. На вербовому кущі ніжно зеленому, на лозняку розвісив. На очах сохне хустина, білою на очах стає, аж сам Долженков ув усміху тихім подивовується. І Мати вийшли згорьовані, і теж, схоже, подивовуються у згорьованости своїй. І кажуть:

– Самі й перете собі...

– А како же. Нам, мамаша, ужо жоны не нужны…

Тут, у місці цім, побіля Сіножатки я з-над вербового стовбура коряво корчакуватого на початку травня в темну воду униз дививсь. Своє віддзеркалення там бачив, зав­важував і тихістю води темної заворожено подивовувався. А навколо мене у траві вже квіти тихо цвіли – жовті й дзвіночки білі. І вірша я тут же згадував із книжки шкільної, а він уривками, рядками губивсь, ізникав у пам’яті моїй:


Колокольчики мои, цветики степные…

В день весёлый мая

Средь некошеной травы

Головой качая…
Цікаво так, рядки, слова ось із вірша губляться, випа­дають, окремі лиш залишаються, стрій і ритм віршований порушуючи, а настрій залишається, дужчає, посилюється, відповідність змісту й настрою вірша із змістом і настроєм травневого дооколу потверджуючи, – воєдино у моментах ці два змісти й настрої зливалися.

Аж від хати нашої голоси донеслись – і жіночий серед них. Крізь прогалини, крізь шпарки кущів зелених око моє мимоволі прозирає: рябіє біло чорно рухомо щось. На кладці постаті людські уперед спрямовано хитаються – люди кладку переходять. Із кладки першою сплигує вчителька наша у платті біло-чорному, накрапи, горошок чорний-чорний по білому-білому рівно-рівно так розсипаний. Сплигує, а все спереду у неї хитається-коливається. Збирачі позики щовесняної – так і є. Але мені тоді дивно, незвично було бачить учительку свою, нашу, яка про високе, про Сталіна і комунізм нам говорила, у ролі цій заземленій – серед збирачів позики щовесняної з нас, на гроші бідних, задля держави могутньої і процвітаючої. Незвично, що і вона от серед більшовиків, не раз на Батька покрикуючих, іде. Спільність то і яка між ними, рідність яка і бути може.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка