Андрій Кондратюк



Сторінка14/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42

Але про плаття яскраве горошком чорним. Точнісінько таке виразно яскраве плаття побачив я рівно через двадцять п’ять років у Київі на одній вродливиці, що станом і колиханням пишним спереду на вчительку нашу схожою була. І вже пізніш трохи один знайомий розповів мені, що вродливиця тая у почуттєвім світі знана, уславлена, може. Вона уже четверо чоловіків своїх законних залишила, позоставила, і з п’ятим обранцем, який шість своїх законних позоставив, шлюб узяла. Була вона донькою відомого фоторепортера. Фоторепортер сей над усім гордився тим, що у войну фотографував самого Жукова, а й по войні двічі із ним зустрічався, і при зустрічах цих також фотографував маршала. І от три знімки, карточки три великі – одна воєнна і дві повоєнні – висіли у лабораторії фотокореспондента на примітному місці угорі вздовж стіни. Так гордився він обставиною цією. Помер фотокореспондент від серцевого нападу раптово у своїй лабораторії, коли всі потрібні на пенсію документи уже були оформлені. І коли падав, то правою рукою зачепився за одну воєнну фотографію маршала, вона, слабо припасована, відірвалася, і він у конвульсіях затиснув знімок цей у своїй руці. І це завважили працівники журналу, як через кілька хвилин нагрянули в лабораторію на оказію. І ще говорили, чутка пішла поміж наближеними колами, що небіжчик залишив по собі щедру спадщину, яка повністю перейшла до його єдиної улюбленої доньки. З-поміж іншого згадували також, що з війни привіз фотокореспондент багаті трофеї, серед них – крам цінний, матерія дорога німецька, яскрава й оригінальна.

А якось уже вдруге знайомий мій, коли ми про повоєнне лице краю нашого західного із ним говорили, то раптом сказав і він:

– Це ж хто учителі ваші по войні були. Це дівчатка молоденькі, які на Східній Україні в німецькій поліції служили, з поліцаями гуляли, – це ж потім по войні їх до вас на Західну учителями здебільшого і посилали, щоб не судити їх, щоб прибирали їх ніби бандерівці.

І от у моменті цім думка моя зіскок зробила. Здогад побіг. Це ж на вчительці нашій повоєнній і вродливиці київській плаття із однієї й тієї ж матерії яскравої у чорних, як сміль, накрапах горошком по білому. І здогад мій розростається. Ах, це ж на одній і тій же фабриці німецькій тканину виткану виразну яскраву привіз у трофеях своїх із війни фото­кореспондент, і цю ж тканину подарували нашій учительці німецькі поліцаї, у яких вона на Східній Україні служила і гуляла із якими. Ах, але наївне думки розростання! От би перевірити ймовірність здогадів углиблених оцих, апарат якби такий був.

Проте річ аж зовсім не в тім, і не о тім. У травневий дале­кий повоєнний день на Сіножатку повернемось. І я біля стовбура вербового корчакуватого стою, крізь прогалини у зелені молодій галявину прозираю, видивляюсь. Ось сідають на траву, падають від втоми наче спершу вчителька наша, а за нею і тих двоє, мені незнайомих – ані Губанов, ані Дунаєв вони. І сміх, регіт їхній незнайомий мені. От один із них рукою своєю великою чорною за колихання пишне праве вчитель­чине ущипнув. І виляск руки її по лицю його раптовий, немов очікуваний, і мене несподіваністю вразив, подивував.

– Ну, што ты, Валя, красотища вот кругом какая – и на подвиги тянет.

Але ще задовго перед цим і перед драмою, трагедією Панасовою, що тут розігрувалася, на Сіножатці закохання велике розгорялося. Ще підлітком, пастушком пасла товар біля Сіножатки наймолодша, найвродливіша з усіх п’ятьох донька Данилова Тоня. І от унадився до неї підліток також рябий і нескладний на поставу і на вроду ніякий із сусіднього села Мокрого Гриць Качурець. Горе тяжке несподіване звалилося раптом на голову сиву старого Данила. Що не робили, як не ганили її, били як удома, утопить погрожували (вона ж казала: “Як Гриць не прийде – я сама утоплюсь!”) – ніщо не допомагало. Вижене товар пасти Тоня, і як нема Гриця, то місця собі не знаходить, бігає, перебігає сюди-туди, виглядає, на пальцях ніг вивищується, от, здається, знялася і полетіла б із Сіножатки. А коли Гриць прийде, то посідають біля Річки під вербою корчакуватою. Вона рушники чи намітку вишиває, а він вишивання те перебиває, бавиться ним, і вона сміється тихо, і Гриць регочеться, а худоба під забавляння те у шкоді не раз собі розкошує.

І Гриця батько, казали, бив не раз. Щось то і йому не подо­балось те раннє забавляння, парубкування те, бо й дня удома Гриць не всидить. І таке ще казали, носилось воно серед хуторян наших. Ніби у виправданні казав своєму батькові Гриць, що Тоню Данилову, може, він і позоставив би, але є біля Данилових на хуторі Сіножатка така неймовірно прекрасна, місце таке особливе, що як не побачить її хоч день, не побуде там, на траві під вербою біля Річки не посидить, то місця собі не знаходить, хоч бери та й вішайсь.

Усі наші хуторяни старші з того кохання великого подиво­вувалися – з посміхом декотрі, але інші і з печаллю ув очах.

І мусили женити Гриця і Тоню, як тільки підросли вони. У таку не для весіль тривожну пору, женили їх – узимку при німцях. Посеред білого снігу у зелених мундирах німці на весілля приїхали. Палить хотіли. І до нас тоді заходили, у зеленому суцільно всі по хаті ходили, походжали собі, а я на примурку сидів, і все те запам’ятав.

Забрав Гриць Тоню у своє село Мокре. І яким подружнє їхнє життя було далі, як кохання їхнє велике (по нім дітей не залишилось) поглиблено розгорялось – про се ніхто не знає і не скаже, се тайною оповите.

Одного жнивного дня 1948 року, коли сонце на небі затуляли олов’яні хмари, але білість довкола стояла чи то від хмар олов’яних, а чи від полів білих жнивно, ми пасли товар біля третього мазурського болота, а самі на піщаному пагорбі стояли. І от мить така настала, що білість світу оця без сонця зупинилася раптом і застигає. І в цей момент хтось із прибулих на підміну пастухів печальну новину приніс. Цієї ночі у Мокрому замордовано Гриця Качурця. Одні кажуть, бандерівці замордували за те, що донощиком був і видавав, інші кажуть, що невідомо, хто замордував. Але ті й ті в одностайне розказували, як тяжко мордували його. Вдома Тоні не було – вона ізвідкісь-то поверталася, про пригоду трагічну віддалеки зачула, і додому вже не йшла. Вдома мати одна Грицева була. На її очах Гриця пилкою, кажуть, поперечною впоперек спини різали. І ревів Гриць неймовірно страшно. І мати того видива перенести не змогла – тієї ж ночі з ума тронулась, зійшла, а після трьох років безуму і померла. А Тоня у місто виїхала. Довгий час сама жила, заміж відтак вийшла, але незабаром чоловік новий її помер, і тепер, переказували, сама віку добуває. І ще казали таке: тужить неймовірно сильно вона за краєм своїм рідним, але приїхати не зважується. Каже, відчуття у неї таке, що на Сіножатку поглянуть не зможе. Бо як погляне, каже, то не витримає – або серце її розірветься, або з ума зійде. Наївна просто­душність! Аж Сіножатки тієї то уже давно нема – так різко у другій половині двадцятого століття лице землі змінюється.

– Благословенний куточок! – сказав про наш хутір Богдан розслаблений. – Таке місце іще на Бору біля озера є.

– А чим благословенний наш хутір, наш куточок? – запитав я у Богдана.

– А тим, а тим благословенний, – продовжував він, загадково на мене позираючи. – Скажу, чим благословенний. Розумієш, от уяви. Зимовий ранок, і за ніч сніжок випав, сніжком білим скрізь притрусило. І тихо навкруги. І уяви, – ти хазяїн. Ти надвір, у двір виходиш, по сніжку білому ідеш. Клуню, хліва відчиняєш. Худібка – корівка, теличка, бичечки там – на тебе дивиться із ночі пильно й подивовано. І ти худобу пораєш, їсти їй даєш. А коли в хату заходиш, то жінка уже по хаті ходить, прокинулася вже. І дітей, котрих більших, будить уже. В школу вбираються вони, а жінка піч розтоплює, і полум’я червоними язиками лиже челюсти. А потім діти більші, старші, у школу по снігу свіжому веселому захекано біжать, і тільки сліди чобіток їхніх на стежці білій зостаються. А тим часом і менші вже зо сну прокидаються. І ніяких тобі сусідів, ніяких Покальчуків – ніхто ранкового настрою не зіпсує. От чим благословенний ваш куточок, хутір ваш.
* * *

Я раз весняного похмурого дня якогось то року був зайшов ув одне київське видавництво, котре, однак і в перебудовні часи уже потім своєю консервативністю з-поміж усіх інших інституцій вирізнювалося. Я тоді на одинадцятий поверх був піднявсь свого колишнього однокурсника універ­ситетського провідать. Він був відповідальним працівником в одному авторитетному молодіжному виданні. Проте на відміну від більшости відповідальних працівників його майже завжди, кожного часу можна було застать на місці, тобто у своєму просторому кабінеті, де широке вікно на цілу стіну відкривало ізвисоти панораму міста, центру майже, вірніш, його.

Підійшовши до вікна, як зворушливо було не раз цю панораму спостерігать. І навіть уже як і не біля вікна стоїш, а за столом сидиш, і небо одне синє чи похмуре крізь вікно бачиш, а все одно зворушливо стає – панорама міста, вірніш, центру майже його, сама уже перед зором розгортається, пливе унизу.

Але зовсім не про місто у моменті цім, у зворушенні отакім не про панораму із висоти міста думки ідуть, линуть. Про інше зовсім щось, ландшафти, пейзажі віддалені перед зором, буває, пробігають чи стоять застигло.

Отого весняного похмурого дня, ранку, вірніш, ув зорові моїм хутір наш постав, окресливсь. Дивно отак – я із одно­курсником колишнім університетським про се, про те говорю на одинадцятому поверсі міського блочного будинку, а перед очима моїми, перед поглядом усе хутір із хатками своїми поодинокими вбогими стоїть. Такий вбого тихий опівнічний ландшафт під небесами низькими. Забутий світом Закуток.

Тут цікавість моя зринула і розрослась: а чи в пишне лице землі острівець малий зелений наш мініатюрою щонай­мізернішою, ну крапкою у збільшувальнім склі хіба розрізнюваною і вписується хоч, ну, не зникає, не випадає з лиця Землі назовсім через малість хоч, але й невідривність свою. І я в однокурсника свого колишнього мапи, карти попросив поглянуть. Він із шафи, на голубому шклі якої ізсередини фотографія дівчини крізь серпанок тонкий на галявині лісовій оголеної приклеєна була, почав довідники, став енциклопедії, узявсь УРЕ із мапами мені діставать. А я розглядувать їх почав, мапи серед сторінок білих текстами й ілюстраціями численними повчавлюваними шукать став. Лице Землі на них таке барвно різнокольорове в подивування щораз нове мене приводить.

Але от серед зеленої плями серед назв знайомих я ніяк прикинуть, увірвать для зору свого бодай найменшої цятки, крапки бодай мізерної хутора нашого окреслить не можу – потонув, розчинивсь він у плямі зеленій. А Річка колишня синім в’ється – картографи, геодезисти, енциклопедисти іще не знають, відать не відають, що її уже двадцять три роки нема.

Зір мій не знайшов на мапі точки хутора рідного, фарби для нього не вистачило, за малістю своєю не вмістивсь, знівелювавсь у зелені дооколишній. Дивно отак у свідомости відчувать, завважувати, хутір от, поселення на лиці Землі в натурі є, існує, а на карті, на мапі не вмістилось, не виокре­милось за малістю, за мізерією своєю і незначущістю.

І я координати земні, де пляма зелена, що хутір у свідомости моїй сутній у ній розчинивсь, ізник, визначаю, вичитую і запам’ятовую. Ось вони: 270 північної довготи і 510 південної широти. А може, навпаки – північної широти і південної довготи, а може, й інший іще варіянт, може, ще там якось інак. Але 270 і 510 – то це точно, бо із іншими мапами зіставив – і там те саме.

Уже на вулицю до зупинки трамваю вийшов. Вітер із сірости хмарами низько упритул над містом навислої в лице вдарив, а по серцю струни забриніли. І тут осягнув я, як обнадійливо упевнено себе у думці почувать, що є на світі рідний Закуток, який хоч не іменем своїм звучання, так барвою, кровинкою своєю зеленою на лице Землі проллявсь.

Коли я у накрапах дощу прохолодного весняно з’яви віддалеки з-за повороту жовтого із червоними смугами трамваю дожидавсь, раптом вітер спогад із булого, як реальність живу, доніс і переді мною розіслав.

При Батькові іще було. На третій день Різдва Христового, на Коляди. Високий святковий настрій усесвітовий перших двох днів нижчати став, спадати, розвіюватись, збудню­ватись, у будень майже переходити почав, хоча передчуття оновлюваної високої святковости у перспективі днів грядущих свят не втрачалось.

Ясність висока у хаті раптом блякнуть почала, сірість заступила. І ми те з Батьком завважили. Вишугування вітру об глуху стіну комори опівнічну відчуттям у серці упевненим розляглось: як добре в ситуації отакій у моменті цім захи­щеним стінами дерев’яними хати буть. І до повного комфорту іще й тепло від груби мать.
Солодко, бурю зустрінувши в затишку, на узбережжі,

Море здаля споглядать, де хтось інший потрапив у скруту.

Ні, насолоду приносить не те, що змага когось хвиля, –

Солодко бачити, скільки страждань одігнав ти від себе.

Солодко стежити збоку за ходом жорстокої битви,

Що на роздоллі кипить, якщо сам ти – у повній безпеці.

Верх насолоди, однак, – до ясної піднятись будівлі,

Що мудреців непохитним ученням оснащена добре,

Видно людей метушливих відтіль: життєву свою стежку

Всяк намагається швидше знайти, та наосліп шукає…

В хисті спішать перейти один одного, в знатності роду,

Вдень і вночі, не шкодуючи сил, вони важко гарують,

Тільки б майна домогтись, дотягтися до вищої влади…

О нерозсудливий роде людський! О засліплені душі!

В пітьмі якій, у яких небезпеках намарне спливає –

Скільки там є його – смертних життя!

А природа тим часом –

Це ж очевидно цілком! – одного вимага від людини:

Тіла щоб біль не діймав, а душа – щоб ніколи не знала,

Що таке туга та страх, утішалася спокоєм, щастям. *
Очікування посеред хати зависло, на обличчі Батьковім відбилось і в моїй душі відгукнулось, що ось прийти хтось має, що добре як було б, коли б то хтось зараз і прийшов, як післанець побажаний світу білого.

Батько у вікно подивились. І приклякнули коло вікна, зором старечим своїм у світ суцільно білий видивляючись. І я у вікно подививсь. Завірюха уже справжня. Замість неба – метелиця, віхола, завірюха одна. Хати хутірські лиш привидами бляклими у білім мороці угадуються. І завивання вітру біло буйного у кучугурах, у пагорбах білих, швидко змінюваних, угадується.

– Хтось то до нас добивається, – Батько розважливо сказали. Й очікуване передчуття гостя старече обличчя їхнє юно прояснило. Ах, як вони у слабости своїй раділи тоді кожному прибульцеві. “Як забачу, що іде до хати хтось, то, здається, що сам Бог іде”, – не раз казали вони.

І я у заметіль білу придививсь у прогалині білій суцільно між хатами блякло бовваніючими чорну цятку вигледів. Крізь пориви шугаючі вітру білого наближалася вона, і убік не звертала, а все більшала й чорніла. Вже й постать людську розпізнать можна. То Батько, то я зором поперемінно до шибки прилипали, щоб розпізнати, хто то був. А постать у зріст людський вже зовсім близько. Уперед все подаючись, ноги з трудом зі снігу глибокого виважує і переставляє.

– Хрещений батько Денис!

– Схоже, що кум Денис!

В одну мить майже, а якщо й розминулись, то в межах секунд буквально, сказали Батько і я.

Благовісне дверей снігом і ногами порипування. Мить благословенна на хуторі о порі такій! Гість жаданий укінці свята першого зимового!

Батькове лице, у двері спрямоване, сяє, і мене трепет охопив.

– Ну, куме, ну, синку, здорові були!

І сніг із бурки сивої та з чобіт вже ми, зраднілі, обтрусить помагаєм. Радісно на душі як тепло й рідність хатнім з прибульцем в єдности відчувать.

Пляшку Батько на стіл невдовзі й становлять, я м’ясо холодне, сестрою спечене на свято, з комори вношу і в мисочку із квіточкою червоною у середині ножем ріжу, а воно змерзле не ріжеться, а ламається де.

Погляди наші усі вже на стіл спрямовані, не сказати, щоб зовсім бідний, але одноманітний.

Батьків кум, а мій, усіх нас, хрещений батько Денис, Батькові нашому ще й двоюрідним братом приходився. Батьки їхні – Роман (дід наш) і Опанас – рідними братами були.

Денис у подружньому житті бездітним бувши, вже встиг поховати аж три жінки – перша померла у його і її шістдесятирічному віці, а далі скільки не одружувавсь, то одна за одною після кількох років спільного життя так і вмирали. А й сам собі вже ради не давав, і чергове одруження – це ув його очах і був єдиний вихід йому во спасіння. І на терні цім у віці похилім мав він чимало пригод і курйозів, з яких сусіди потішалися, а в нього від них сльоза стареча зронювалася інколи й агресія закипала. Ще знаний Денис доокіл як активний воїтель з усіма властями без винятку.

Але не о тім наразі річ. Може, про це десь потім згодом і сказано буде. Наразі ж бесіда у затишку хати на хуторі білим вітром овіяної спогадується.

Після першої чарки очі в усіх блиском сірим засіяли. Речі попливли. Батько завжди, скільки пам’ятаю я, з повагою і статечно сприймали Денисову присутність. І в цьому виявлялась не так шана до Денисової особи іменно, як поцінування й шана дерева роду колись великого і поважного, і от Денис наразі якщо не коренем, то галузкою того дерева був. І Батько перед кумом люб’язно, улесливо аж, можна сказать, ходили, у зворушенні душевнім сміялися дитинно старечо, до сліз розпачливо. А й Денис, хоч себе­любцем, егоцентристом, сказати б по-сучасному означеніш, сусіди й округа ціла, поспільність його вважала, при зустрічах із родичами своїми всю увагу в розмові на них переносити умів, коріння дерева родового спогадать любив.

Й тоді от. Говорили вони з Батьком, буле спогадували, людей, що відійшли, і розмови, розповіді, свідчення їхні переповідали. І так у затишку хати від завірюхи білої стінами дерев’яними захищеної було романтично й зворушливо і мені речі двох старих людей слухать, чуттям своїм у них вникать. На лиця їхні висохлі уже у подивуванні я дививсь, голоси бадьорі іще їхні вухо моє ловило піднесено насторожено. Не дивина хіба. Ось плоть Романова і плоть Опанасова, які за далиною вже, перед тобою жива і рухається, і говорить, і в потиску руки ти можеш до неї діткнутись.

У моменті тім, у диві великім думка моя розпросторю­валась, уява, розповідями живлена, углиб до первотин, до начатків прямувала, буле і відстояне осягаючи.
* * *

Свідомість моя за ті межі лине, коли світ іще в геологічні структури сформований не був, коли один лиш Дух у Всесвіті носивсь, – у тім періоді уява моя губиться, хутора нашого у тій фазі відшукать безпорадна й безсила. Але той порядок, коли Закуток наш цяткою своєю, мізерією своєю, у льоди неосяжні входив, до білости повсюдної усесвітової долучавсь – а над нею лиш свідомість розпросторювалась в супокої, – або як у місці оцім води темні стояли, і Дух над водами носивсь – це вже якось доносить уява моя, і входить воно у мій вміст.

Я знати, а й свідчень археологічних чи будь-яких інакших про те нема, не можу, що буть могло на місці нашого хутора ув епохи пізніші. Неандертальці які тут, може, осідок свій мали, може, за мамонтом у ловитві своїй гналися чвалом вони, аж земля стугоніла, здвигалася. А може, печерні люди тут свої печери мали, із них у шкурах ранками ясними виходили, щетиною міцною, бородами первісно невпо­рядкованими оброслі. На сонце дивилися, і з чого день починать, іще подумать треба було – у такому низькому розумовому інтелектуальному стані перебували. Тугодумні такі іще були. Може, на хуторі нашім стоянки первісних людей були, розміщалися, а стоянки більшовиків повоєнного часу – то вже бринить як повторення, може, міста потім, поселення закладені були. Як сказать. І хто таїну начатків розкрити здатен, навіть якщо і прямуємо до них. А може, у цім місці рудяні копальні містилися, тут, може, мечі й рала, ножі, може, первісні, сокири виковували. Он жужіль який міцний побіля садка мілко залягає, як дернину, бувало, копаєш, а Батько наші великі ніздрюваті буро-чорні жужелини і в садку не раз викопували. А мо’ ліси-праліси темніли, синіли, мо’ хащі болотяні вистоювались, очерет шелестів, а мо’ й нічого до заложення хутора тут не було, рілля чорна, ґрунт для проростання благодатний, сіножать. От і все, на осідок людський тимчасовий пори очікували, щоб славу й красу свою поспішно явити, а потім щезнути навіки.

Усе це отаке то вже лекше допустити, як і відкинуть рівночасно. Воно таке могло буть, існувать, як і не буть могло також.

А от у пам’яти і з розповідей та переказів в охоплюваній історичній площині, то шлях цей уже означеніш стеливсь.
* * *

Під чиїм ігом перебувала, у які і з яких рук переходила рідна сторона у віддаленні століття – се вже сива давнина серпанком забутливости для пам’яти живої моєї пульсуючої оповила, а от що під Австро-Угорщиною наш край не перебував у часи вже новітніші, а під Росією був у сей же самий період – то се очевидність для моєї пам’яти виразно окреслена. Як і та обставина, що із 1920-го по 1939-ий рік територія отся не входила до розквітаючої уже вповні Країни Рад, але, відторгнутою бувши, належала, вірніш, перебувала під гнітом панської Польщі на чолі спершу із самим Пілсуцьким, а вкінці із Едвардом Рігс Сміглим. Мати, як уже паралізовані були, то згадували, розказували мені. Що казав їм Грицько із Вовкового хутора: “Не було, Ярино, житки, як за Пілсуцького житка була”. А вони ж йому відповідали: “Ох, а для мене то завше однаково – я і не знаю, коли той Пілсуцький був, а коли Шмиглий заступив”. Тобто, що горе суцільно не розрізнюване їхнє життя завжди супроводжувало.

Проте, отся остання очевидність, тобто приналежність нашого краю до панської Польщі, може, до з’яви наслідку відомого спричинилася, – руху спротиву – що більшовики бандерівщиною його назвали й офіційно унормованою плямою ганьби на край наш і поселян його упав. Із вуст і діл їхніх. А насправді – трагедією невимовною, раною неза­гойною надовго серця наші поразив.

Але очевидність ота перша, тобто підпорядкованість краю до Росії, вірніш, прихована міцність її над нами тяжіла й тяжіє сильно, що й по перебігу літ, десятиліть цілих у психологічнім суто факторі про себе заявила, знать дала про себе в ефемерно іншім чи й очікуванім перебудовнім часі. І коли нові, інакші й одмінні віяння знуртувалися й запуль­сували на терені західніших країв, що відколись то не під Росією перебували, то і по наших селах та хуторах чутки пішли, рознеслися: “Чули. У Львові бандерівці владу узяли”. І як час ішов, линув, рухався неухильно уперед, то вглиб і вшир все розростались тії чутки: “Ось прийдуть до нас львівські бандерівці, власть установлять та різать, убивать, в колодязі кидать почнуть”. Сестра казала, у думці прики­дала: “Се ж насамперед партєльних, начальників. Бригадира то одразу... “ І швагро згадував. Як автобус проз церкву проїжджав, то жінка одна сказала, у вікно поглянувши: “Уже знов до церкви кирпича навозили”. І в момент оцей самий патлатий хлопець до жінки з ножем кинувсь і кричить, репетує на цілий автобус: “Ти що, не знаєш, що треба казать “цегла”, а не “кирпич”.

Натхненно, обурливо, із пристрастю переповідав про все те швагро. Жінка ж трудяга, звідкіля їй і знать, що “кирпич” – то “цегла”, а й помилитись могла, забутись, а й не до того їй, може. А тут уже і різун знайшовсь.

Але коли пристрасть обурення його стишувалась, то взяв я та й поспитавсь тихо:

– А ви тую жінку і хлопця патлатого ув автобусі бачили?

– Я не бачив і не чув, але одна жінка казала...

Тут і молодиця одна з тривогою ув очах, а словами на мене подивилася:

– А й мене одразу заріжуть чи й розстріляють...

Я погляд подивований на неї перевів. А вона продов­жувала без павзи наче, тільки лукавинка у світлі яснім, що крізь широке вікно зі світу ллялося, довкола у кімнаті стояла, зависаючи, і вуст її торкалась:

– Бо заочно в педінституті російську мову і літературу вивчаю...

І в кімнаті хати нової, у яку крізь широке вікно ясність зі світу проникала, ллялася, а в нім лукавинка застигала, спа­лахнуть променисто щомиті готова, за столом у колі, можна сказать, родиннім сидячи, я інший випадок спогадував.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка