Андрій Кондратюк



Сторінка15/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42

Узимку було, але снігу довкола білого не лежало, а тільки вітер гострий буйний віяв, де на вулиці що лежало, – пісок, шкло бите, сміття яке-то знизу дер і в обличчя, в лице пори­вами кидав, і з ніг збивав, очі запорошуючи. Я на Львівській площі в Київі біля висотного Будинку торгівлі клюб Будинку торгівлі шукав. Несподіванка неочікувана. Будинок сей із часу забудови його на початку 70-х років ув очу моїм нави­доці. Тут таблиця, пам’ятаю, стояла, де значилось, що керівник будови Тарсис. У вічі того чоловіка не бачив, але от прізвище його завжди, щоразу, коли на таблицю нати­кавсь, в моїй уяві з іменем одного з перших дивним диси­дентом асоціювалось. Йому одному з перших виїзд запропонували, й коли зайшли до нього, то він, сей Тарсис, упав перед іконами навколішки і промовив: “Я буду чесно до кінця нести свій Хрест і боротися з більшовиками, сидячи в їхньому власному лігвиську”. Було таке насправді чи фантазії гра, але преса про це писала. “Комсомольская правда”, здається. Але в котрім закапелку 26-поверхової Тарсисової споруди той клюб Будинку торгівлі знаходився, мені відшукать належало.

Я мав квиток у клюб Будинку торгівлі на виступ єврейського фольклорного театру. Тієї зими у порядку національного культурного відродження афіші так часто сповіщали про концерти, і я по можливості на них квитки купував. Мене так манили, душу мою увись возносили мельодії давні, східні, первісно дивні, до начатків життя і культури діткнутись кликали.

Але де ж той клюб Будинку торгівлі у місці, зорові моєму звичнім, у закапелках споруд гранчастих споруди, на очах моїх із’явленої, відшукать не можу. Лиш вітер, із закутків усіх вихопившись одночасно, поривом концентрованим своїм в лице моє сміттям гостро шмагонув. А й дідок старий назустріч мені зіщуливсь. Смаглявий засмагою східною. І спитав я його про клюб Будинку торгівлі, і сказав він мені, указав, за поворотом це яким. Бо і він туди спрямовується. І стояли ми лице в лице, віч-на-віч. І сказав він мені в одчаї старечім:

– Чи чули ви, що із Західної України, зі Львова на Київ, у Київ тисячі й тисячі бандерівців із ножами гострими ідуть, сунуть, різати нас будуть.

– Та невже? – з подивуванням виразно виокремленим сказав я, і лукавинки заіскрились у круговерті вітру порив­частого.

– А вони усі там такі... усі бандерівці...

– Де – там? – перепитав я.

– В Галичині. В Західній Україні...

– І я із Західної України, – признавсь, течію розмови уповільнюючи.

– Ай, не кажіть. Не повірю я... – Вітер поривчастий шпарко бив у старече, розгублено безборонне лице, і в напруженні зосе­реджено силуванім воно ясніло. – Якби ще всі на світі були такі, як ви, то жить іще можна було б, і не бояться...

І в поривах вітру буйного лукавинки вигицували.

Іще у сестри за столом сидячи, я згадував, як одного дня ранньої весни ізнов був я до свого колишнього однокурсника зайшов. І от по короткім часі розмови нашої він дістав із шухляди районну газету і подав мені, немов між іншим.

Газета була із одного прикарпатського містечка, де виготовляють кролячі хутряні шапки. Може, там іще й інші головні (для голови) убори також виробляють, але думка моя мимоволі саме про це, про кролячі хутряні шапки побігла.

Я узявсь, став газету цюю переглядувать. Увагу мою величезна (на два підвали) стаття в газеті привернула. Однокурсник колишній порадив статтю ту прочитати.

І я читати узявсь. Писав колишній сотник чи курінний війська УПА, який свого часу на двадцять літ засуджений був, але відсидів тільки п’ятнадцять. У статті одмінній, незвичній як для районної газети, погляд на рух парти­занський висловлювавсь. Але мене подивовувало у глибині думки і також – звідки міг дістать от автор, мешканець прикарпатського міста сучасні книжки, в Канаді видані, в яких про рух той оповідається і на які він посилання свої робить. А за ним і друге запитання просилось назовні – ізвідки, яким чином газета, і саме оце число, тут опинилась. Та вже інша думка набігла і розросталася, як висновок, як зіставлювання. Я зіставляв цю газету із нашою районною у часі цім. І чи не дивина справжня – це, як небо і земля. У нашому понизиннім краї в кожному майже числі районних газет УПА іще прислужницею, вірною, і охвістям фашизму називали, подетально описуючи, як її бійці, поіменно згадувані, сокирами посеред ночі темної безне­винним людям голови стинали, стариків, жінок і дітей мордували також темної ночі, і замордованих у колодязі, в криниці кидали. А от в газеті, що в прикарпатськім містечку виходить, вірніш, у статті, в газеті цій надрукованій, дещо інакша оцінка подій тих, не прямолінійна така, але дещо і протилежна навіть, подана була із висновками та узагальненнями.

Коли я статтю дочитував, то мій однокурсник колишній пильно й запитально на мене подививсь:

– Ну, і як?

На що я посміхнувся тільки.

І той запитальний погляд його і згас, в інший під дією настрою відповідного трансформувавсь.

Якщо вже про ознаки, про вияви й пульсування психо­логічні долею краю у людях сформовані, витворені, то не оминути кортить і ще одного спостереження і зіставлювання.

Як усередині 80-х років навідався я був у село до другої сестри своєї на Старину, і вона розповідала мені, яка драж­лива ситуація довкола Галининої хати по сусідству на Старині витворилась. Не старі іще хазяї повмирали майже одночасно, і діти їхні молоді по світу розійшлись, свої гнізда звивали, у пір’я входячи. Хату тую давно вже мали спродать, але комусь то із рідні віщий сон приснився, що ніби воля небіжчиків у нім звістована була. До трьох літ у місці цім ніхто посторонній із людей осідку свого зводити не повинен.

І от навесні 1985 року звістований трьохрічний строк минув. Хату поспішно продавать заходились спадкоберці, бо за цей час вона опала зовсім, протрухлявіла й осіла, ік землі припала. Але чим місце вигідне, що затишне було, закуток із-над Ріки мальовничо витворений. Спершу купців було багато, але попереду них і чутка носилася, що хата ся не для осідку людського, не для життя... І скоро купців не стало. У ближнім дооколі.

Хату купила самітня жінка, що родичі її у сусідньому селі мешкали – брати і сестри. Десь то у Тернопільській області мала вона хату, але як помер чоловік, то нестримно в рідні краї її потягнуло. І стала вона сестер та братів турбувать, непокоїть, щоб хату де в рідній стороні нараяли, пошукали укупить. Чи не до того їм було, чи хати такої порожньої у своїм селі не знаходилось. Але як не відповіли вони сестрі чогось певного за півроку, то через літо вона до них із клумаками приїхала. Зиму в сестри перезимувала, а жодної халупи у своєму селі, ані доокіл де не знаходилось і не накльовувалося, і буть уже в сестри, як потому сама казала, жодного дня залишатись не можна було. От і нараяли якимсь то чином бабці оцю Галинину хату, і, не торгуючись, вона й купила її, і перебралася негайно ж.

І негайно ж у новому місці її присутність була, мало сказать, що завважена, помічена – її присутність внесла на Старину складну, дражливо конфліктну, скандальну ситуацію. Хоча юридично нова поселянка ще і не вписалася у цей осідок – документи і прописку не оформляли, затягу­вали тобто безпричинно довго. І цей факт Віра (так звали жінку) пов’язувала, розглядала, вірніш, в розмислах своїх у щільному взаємозв’язку із тією скандальною історією, як одну з граней її, як розгалуження всюдипроникне.

Річ у тім, що жінка ся була належала до громади християн-п’ятдесятників, яка під ту пору іще переслідувалася, неле­гальною тобто вважалася. І на Старині, у новім місці поселення свого, чекало на Віру неабияке випробування, спокуту чергову належало їй перейти.

По сусідству, через хату буквально, жив тут їздовий Марко. Старининський. Кілька років тому Маркова жінка Єва прийняла хрищення водне, і стала повноцінним членом громади п’ятдесятників. І відтоді переворот у Марковій душі стався, учинився. Із люттю неймовірною накидавсь він на свою благовірну, і бив її, як тільки здужав, до посиніння, до втрати свідомости часто, щоб не ходила вона на зібрання. Але такий засіб не діяв, і, завважуючи безпорадність свою, Марко до інших заходів вдався. Він послабив свою лють до Єви, поступливим навіть у деяких моментах став, захисни­ком, можна сказать, навіть своєї благовірної дружини став. Марко на інших, на світ увесь, на громаду свій гнів перекинув. Се вони, се люди винні, що його благовірна Єва “у штунди пішла”, це вони її спокусили, сім’ю розбили. І він сочити став, де громада п’ятдесятників збирається. І як височить, до­пантрує, то одразу, одразу в сільраду, до околотошного біжить. І якщо ті із вжиттям заходів не квапляться, то одразу ж і в район іде, до органів звертається, вже на сільраду і на околотошного скаржиться. А якщо і там не поспішають із своїми конкретними діями, то він погрожує далі скаржитись, і вже скаржиться, погрожує до самих верхів дійти. Ув актив­ності своїх дій Марко сил не відчував, таким войовничим у занятті цьому став.

От саме під цю пору і заявилася у сільському Старинин­ському закутку мальовничому по сусідству із їздовим Марком жінка Віра.

– А не штунда вона часом? – кинув у гурті односельців проникливий у просторовість, далину пронизуючий погляд хурнель Марко.

– А то хто ж? – ніби давно очікуване, як спалах раптовий газу від сірника, вирвалося із гурту односельців, що в надвечір’ї розслабленою втомою зібравсь. І посміх вихопивсь, і над гуртом у сутінках завис, і лукавинки застрибали.

До нової сусідки навідався Марко вже того ж вечора, і не переставав навідуватись відтоді по кілька разів на день у зручний для себе час, тобто коли час йому дозволяв. Бити, кажуть, він її не бив. Але без кілка великого біло отесаного спеціяльно для цієї мети в хату і не заходив. І погрожував, розказували, тим кілком: “Оцією дубиною, пальгою цією я тебе і заб’ю. Це не кілок, а смерть твоя!”

І обзивав її усіляко, лаяв, матюкав на чім світ стоїть, звинувачував, що це вона в усьому винна, його життя се вона занапастила, сім’ю розбила, і що смерть їй за те належиться, що вб’є він її. Казали, що вже жінка зі скаргою до сільради ходила, і що ніби узяли там із нього підписку, що і пальцем, не те, що кілком не зачепить він жінки.

Невдовзі й захворіла вона, занедужала, злягла. Але й це відвертаючим доказом для Марка не послужило. Він щодня навідуватись до Віри не переставав із кілком біло тесаним, і погрози його не послаблювались, а посилювались, либонь, іще дикішими ставали, знущальнішими у витончености своїй, і ним самим, очевидно, не усвідомлюваній.

Зимового холодного ранку, коли червоне сонце й іній сивий так вочевидь виразно морозом лякають, ішов вузенькою вуличкою Марко після відвідин поранкових Віриної уже хати, після нових погроз і вдоволення своєї тра­ди­ційної агресії. І от цією ж вуличкою, тільки у протилежний бік, до хати тобто Віриної, навстріч Маркові чоловік ішов. Не сказати, щоб молодий надто, але і не старий іще, хоча і підтоптаний. Марко вже розминутись було хотів, зі стежки у сніг зіступаючи. Але щось то діткнуло серце його, і після привітання він не дав пройти ранньому прихожому, а, пильно вдивляючись у нього із боку вже, затримав словом:

– Зачекай-но! Брат?

– Брат Вірин, – одразу ж і зупинився той. – А що?

– А те, – пішов у наступ Марко, – що ось кілка бачиш, то й по тобі він іще походить. І ти однієї віри із нею, по тобі бачу, як сестриця твоя!

Але прибулець навіть не здвигнувся з місця, і жоден мускул усієї плоті його не стенувсь, а лице в лукавій посмішці розбіглось:

– А що се ти, чоловіче добрий, мелеш! Схаменися-но! Возьми-но ось та закури! Заспокойся!

І вийняв із кишені аж цілу пачку повну “Верховини”. У руці запрошувально тримає. Павза залягла. Мовчанка витворилась. Маркові очі від подиву мало з орбіт своїх не виходять. А прибулець і не стенеться собі. Аж тут подив у Марка словом прорвавсь:

– Як?

– А так! – вигукнув прибулець.



– Може, ти п’єш ще?

– І п’ю! А тож дивлюсь хіба?!

– Ну, звиняй тоді! – зробив хід назад Марко. – А я думав, що ти, як і сестриця твоя. Ах, як я не можу на них дивитись...

Поговоривши люб’язно (Марко усе вибачавсь, а при­булець усе наступально посміхавсь), вони й розійшлися.

Проте удома Марко ні до якого діла не бравсь, по дворі ходив, походжав, на Вірину вуличку поглядав щохвилини. А коли прибулець вуличкою назад повертавсь, відходив собі, то довго затримуватись дома і не став Марко. За кілочка свого біло тесаного – і до Віри. І що вже, потому розказувала потому вона, як вже дотинав, дошкулював як їй. А все за те, що це ж через неї він образив чоловіка пристойного, який “і п’є, і курить”. “Це ж через тебе я так образив чоловіка пристойного, що аж місця собі не знаходжу! І я тобі цього не подарую!” – носивсь Марко із своїм кілком по Віриній уже хаті.

Тієї ж холодної цілковито зими я приїздив був у село, і зайшов одного сивого, оповитого білим інеєм довкола ранку, що аж від білизни тієї і сонця червоного робилось страшно на серці від холоду, до сестри на Старину. І сказала мені сестра, Адам сказав, що сусідка їхня нова Віра недужа вже з осени, а зараз і зовсім лежить. Вважай, що не встає. Її щодня провідують сестри і брати, одновірці відвідують, із нашого села, а й із сіл та хуторів інших дооколишніх, але любить, радіє бабця, хто б то і не прийшов із людей. І сестра запропонувала мені сусідку відвідати. Я одразу ж і зголосився на це за покликом душі, і ми пішли. Жінка лежала на полику у передній хаті біля глухої стіни, де темність зібралася, вірніш, крізь мале віконце єдине не розвіювалася іще з ночі. Між піччю і грубою лежала. Жінка запропонувала взять із другої кімнати табуретки, щоб сісти. Я вніс їх, і ми посідали. Але скоро відчув, які ці табуретки холодні, настуджені наскрізь, можна сказать, що й від сидіння не нагріваються – холод їхній тепло твоє переважає, і ми скоро попіднімались, щоб проходжуватись по хаті й зігріватись. Очевидно, й бабці не жарко було на полику своєму – догадуватись можна було: я завважив, що від сестриного покашлювання в хаті з рота пара вихоплювалась.

Віра лежала горілиць і важко дихала, аж ковдра над нею зелена носилась. Проте жовте худе лице її іще виказувало до нас зацікавлення, може, слабку радість, може, вірніш, потребу висловитись, розказати щось то.

І вона тихо розказувала. Слова декотрі глухо із неї видо­бувались і нерозбірливі були. Між павзами й послідовність губилася, логіка втрачалась. Але то спочатку тільки так здавалось, я спробував осмислити її слова пізніш, і уривчаста, ушвидчена, крізь важке дихання розмова заяснилася для мене новими смислами. Бабця розповідала приблизно ось про віщо.

У 1953 році поїхала Віра за комсомольською путівкою на будівництво комсомольських шахт у Донбасі у Сталінську область. І казали там тоді на неї “бандерівка”, і це незруч­ністю у вразливім серці її відбивалось.

Знайшла вона там свого судженого Пилипа із Терно­пільської області, який так само, як і вона, на будів­ництво комсомольських шахт завербувався, чи то б пак, Пилип Віру знайшов. І побралися вони, да й закінчення будівництва комсомольських шахт ждать не стали, а як строк вербунку їхнього минув, то й зібралися і поїхали собі у Надзбруччя, у рідне Пилипове село, до рідні його. Там і гніздо своє звили. Але дітей у них не було, не послалося їм дітей.

Гарне таке село у долині над річкою, тихе й зелене влітку суцільно. Гречки ще тоді цвіли. І пасіка, вулики із бджолами мало не біля кожної хати – і вони пасіку в садочку молодім мали: вуликів кілька.

Проте от що незвично й дратівливо вражало, як тільки з’явилась вона у тім селі і як тільки дізналися тамтешні люди, із якого Віра краю, так і стали звать її “московкою”. І отак і не переставали звать, скільки й не була вона вже там, не перебувала – і в моменті отім кожного разу від гострого зіткнення стискувалося її серце, незручність упокорююче статично розлягалась по всьому тілу і вся сутність її повергалась у відчуження.

– Але свій край... – сказала, важко віддихуючись, жінка. Сили свої, що тікали від неї, схоже, докупи збираючи, але враз на слух перетворилася і замовкла в прислуховуванні. Надворі загупало, і двері сухо холодом зарипіли. В хату дві жінки, одновірці Вірині увійшли і пару сиву внесли. Нетутешні – із сусіднього села.

Вони скоро і піч розтоплювать почали, стали. Полум’я веселе радо спалахнуло. Пораться заходились. А ми з сестрою відходить збиралися, і настрій відходин витворювавсь і в хаті носивсь. Прощатись із Вірою та жінками стали.

Удруге я приїхав і зайшов до сестри уже навесні. Як Віра? Одне з перших моїх запитань. А нема вже. Відповідь сестри: “Як поїхав ото ти, дак скоро і померла. До самої смерти говорила. Я щодня до неї заходила. Усе про тебе розпитувала. Казала: “От невчасно жінки прийшли і поговорить з чоловіком, із братом вашим не дали”.

І став я згадувать слова її ті, уривки розмови. І новими смислами прояснюватись почали вони для мене. Такими цінними і значущими бувають завжди для нас останні слова людини. Ми віщий смисл намагаємось відшукати, угадать. Такий могутній запас недомовлености завжди забирає із собою при відході людина. Ось у слові однім віщім усе те вже і сконцентруватись, може, готове. Жаль і який тільки, що краплинки часу для цього уже нема.

Недаремне ж і не випадково от, коли міркування роз­ростатись почали про те, що край наш під Росією, а не під Австро-Угорщиною, навіть не під Чехією був, перебував, і це свій відбиток одмінний на психологічний фактор наклало, то одразу ж і епізод той із Вірою до мене із пам’яти й просто­ровости прилинув.

А й розважальне за ним із літнього юного іще дня 1960 року, коли я на практиці в Ужгороді перебував, в Закарпатті гірськім славнім, в колисці любові моєї молодої, де русини, предки, може, наші первісно давні, з часів Володимира сюди прийшли, прихистку шукаючи, да так і засіли за горами, русинність свою первісно уберігши. А й не причина се того, що серце моє молоде, злуки частки своєї прагнучи, поміж пагорбами зеленими тут свою любов шукало, і по перебігу десятиліть от стомлене за нею потужить уявно в край той лине. Як до цілющого у спразі джерела у спразі напиться, поманив мене, погнав відтак вічно вабливий екзотичний схід, за яким китайські мандрівники, діди старі з кийочками, у сонці високім картинно супокійно ідуть, і де у спокої повсюднім начатки, первотини людського існування й цивілізації відбились, угадуються – культура первісна поманила.

Так ось в Ужгороді в редакцію до нас був дідусь ста­ренький, суцільно сивий зайшов, скаржник вічний і одвічний, як місцеві про нього говорили. І коли щось не вгодили ми йому, не те щось сказали, то заходив він рвійно по кімнаті, заносивсь, і голос старечо юно зазвучав у пориві своїм:

– А я на вас скаргу подам... У Будапешт... Ні, у Прагу... Ні, у Варшаву... Може, іще в затинанні він європейські столиці перелічував би, але підказав хтось “у Москву”.

– Еге, так, так, у Москву... – у точці одній зупиняється і застигає розсіяна пам’ять, а лице дідове променями розбі­гається у посмішці.

О психологічнім факторі особини окремої і загалу цілого людського, вірніш, о співзалежности цього фактора від тієї очевидної обставини, під ким край, регіон певний в історичнім минулім нашім перебував, у фокусі якімсь то хто-то і говорив уже у часі переходу весни до літа 1990 року.

Ба навіть коротке перебування в окресленні означенім свій слід надовго полишає. Далебі надовше й довше часом, аніж саме перебування те було. Згадай-но, із тремтінням яким у вмісті автобуса їдучи, ти границю колишню польсько-радянську перетинав і у простір рідного зовсім краю входив, занурювавсь. Дорога, стрічка асфальтова одна і та ж наче, а й не та вже водночас, і будинки, села, хутори, хати поодинокі (ну, яка різниця), а не ті вже, настрій коло них не той завис, і позустрічні в гуртах і осібно не ті вже, і небеса високі, ясність і похмурість світова – те й не те вже. Чом то ж серце твоє, як межу ту, границю колишню долаєш, щоразу трепетом заходиться, а сутність твоя у сумові глибокім історичнім розлягається.

Або як електричкою, що вісімдесят, може, разів у дорозі зупинялася – тільки розгін набере, дак і зупинятись вже час, свій хід притишує – марудно стомлююче їдеш, то спостерігав крізь вікно, завважував не раз у день недільний передосінній чи в свято яке рокове. Благодать така у сонці яснім, у світлі небеснім лине, мерехтить. І села вицвіло зелені, й хати, й сіножатки отав празникують. І якщо людину чи гурт людей де побачиш, то у празниковім іще стані духа одпочивають нехай і за формою оно традиційною вони. Але досить тільки кордон колишній перетнуть, переїхать, як настрій враз і змінивсь: на городах коло хат групками здебільшого спин засмаглих сяянням проти сонця за літо жовто вистояного уже й картоплі копають. І ближче іще – вздовж лісосмуг до колії в прогалинах – також копають.

А і Йван-сусід, коли уже паралізованим був, і спогадував, як він дужим іще до сина у Полтаву їздив, хіба не говорив, щоразу у зморшках своїх густих кривлячись і афористично перетин розгортанню теми углиб ставлячи:

– Ет! Що то й за народ там: замість “Добридень!”, “Здрастє!” кажуть і у неділю картоплю копають?!

От, може, і нам у місці оцім розростання думки припи­нить. Одне ж бо ясне: психологічний фактор тривкий ней­мовірно, і під ким край у історичному минулому нашому перебував, з рук у руки хоч і не надовго чиї переходив, – тут значення має. І чи неандертальці, а чи динозаври, і чи й іхтіозаври самі на теренах наших перебували, то це в кожнім осібнім випадку свою одмінну печать поклало у сутности нашій аж дотепер незвільнювано.

Що ж до сторони, в координатах якої наш хутір, наш Закуток зеленою краплиною пролллявсь, то не відкинуть тут і не додати, що не під Австро- Угорщиною, а під Росією у давніші часи вона перебувала, як рівно ж і того, що у часи новітніші вона під Польщею панською перебувала, і це свій слід тут залишило.

* * *

А й глибинно історичний дух польського панства, властивий цілому Правобережжю, також витав сиво усталено над нашим краєм. А й саме панство ніяке інше, як хіба польське, уже не мислилось і в головах наших не вкладалось.


* * *

Дзвінкий задерикуватий наче (“Що й гутью, й до чого і нащо!!..”) голос батька хрещеного Дениса за столом у затишку сіро теплім Різдвяного дня, коли за вікном хурделиця біло дужчала й мінилась, аж сині боввани хат углибині біло щезали, розчинялись у білости, настроював тоді й мою свідо­мість на елегійно спогадувальний лад. Найдраматичніше відстояне у часі життя не раз елегією видається, світиться. І от з голосу дзвінкого, а спогадувального, із споминів Батько­вих, а й Материних не одних, із переказів, із імли минулого, що від землі уставала, а у високости розлягалась, снувавсь малюнок поселення, благодатного осідку людського над Рікою. Він первісний, бо начатки і нашому хуторові згодом поклав, до існування покликав. Без нього і хутора не було б. Його ж власні начатки углибінь віків сягають і там пам’яттю нездоланні губляться.

Високий пагорб над Рікою, і село на пагорбі тім. Проте, розповідь, передавання, переказ каже, що у віддаленім часі ніякого пагорба, ані берега крутого високого не було, не існувало. Болотиста низинність одна врівень з Рікою. І моква одна, як подорожні відзначали, що й назву історичну поселення позначило. Так це було чи не так – піди й подивись із висоти пагорба теперішнього і з висоти дня нинішнього. Геологічні структури, що перед очима нашими, заслоняють, й уявно прозирати нам давні структури мо’ інші, що в руйнації своїй от сі, які перед очима нашими, і витворили, начатки їхньому утворенню поклали.

А другий берег Ріки низинний. Луг на кілька верст аж до бору соснового синього пішов, постеливсь килимом, розіславсь. І там пагорб, узвишшя мале біло піщане, у сонці здалеку відсвічуване, просвічуване. І кілька хат на пагорбі тім. Серед сосон синіх так манливо світяться, сяють вони удень празниковою білизною любовно вибілених стін своїх. І кущ малий поселення там так і назвали Бором. Бір і не уявлявсь і не мисливсь уже віддільно від села. Це наче форпост його опівнічний, вежа, сторожа від світу грізного, з долини лякаючого темністю і безвістю. Це і захисток, що ймовірну небезпеку на себе першим приймає і звістує про можливе, це і надія, завважувати яку так заспокоююче.

Бір випромінював благовісне, упевнююче сяєво для кожної душі. Сяяння його білих стін завжди манливо поба­жане, зір звеселяюче, як понад Рікою, понад прірвою самою стежкою, бувало, на Старину до баби Лександри ішов. А що творилось у душі моїй, коли, на ніч в Адама зупинив­шись, уже перед самим сном надвір пізно увечері вийдеш. Вечір пізньоосінній в морок один густий збивсь, що в нім лиш вітер шквально вишугує і краплями поодинокими волого в лице б’є, а простір за дня звичний перед зором угадується тільки. За клунею Адамовою спадисто розстелена аж через Ріку до Бору лугова низинність угадується, за дня не раз у зорові відбита. А з Бору вогники малі лямпового світла, сі недремні, незмигні сторожі спокою поселення більшого свої привіти крізь темінь густу сюди посилають. Такі добрі духи споріднення там сидять. І така романтична благість оповиває душу і цілу сутність твою у моменті цім. І романтичне сильно хотіння о миті цій перебувать і плоттю своєю, і сутністю усією на Бору. У віддаленні, у темности густій під лісом, де межа двох світів пролягла, звідки невідомість у безмежжя стелеться, як зворушливо свою одиничність, душевну авто­номність відчувать, переживать. Від однієї думки тільки, що благословенний куточок той Бір у світі існує і лямпові ясні привітні імпульси у світ посилає, у душі людські, якою повнотою світовідчуття достигають і серце ушвидчено б’ється як. А щастя самому б там бути о миті оцій такій – це вже мрія недосяжна.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка