Андрій Кондратюк



Сторінка16/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42

Але доводилось і на село із Бору дивитись. Се теж видовисько, картина вражальна, малюнок незвичайний. Як за хатами, за Бором, можна сказать, ми у лісі справжнім праліс із братом узимку 1956 року на дрова вирубували, корчували. Опівдні хмари грізно сиві розступились, і сонце засяяло снігом блискучим через луг на кілька верст до села. Ми стояли з братом на пагорбі малім поміж жовтими стовбурами сосон і на село проти сонця дивилися. І дивним таким первісно воно нам бачилося. І фабрика, що над самий низ спустилася, і хати на пагорбі високім густо уздовж розтяглись. Ну, як містечко ціле тобі. Ніколи іще із боку отакого, зі сторони цієї не доводилось села бачить і зав­важувати, що воно такий чудний, святковий вигляд має. І чудно так на душі ставало, робилося, і ми мовчали з братом, у своє кожний мовби заглиблені, хоч, може, й думали про однаке.

А ще подумалось було тоді, що і боровцям (так посе­ленців усіх Бору називали), може, також чудно село спосте­рігать, і свою близькість, прилученість до нього завважувати, відчувать.

Це ж Тихін Мартинчик, як упився був сильно улітку 1966 року да питалося начальство його: “Де напився?”, то в одне відповідав: “На Бору”, і більше від нього нічого випитать, добитись не змогли.

Ізвідки й відколи лине пам’ять про село, одночасно й пам’ять про Бір живе. Одне від одного вони невіддільні. Це й не хутір наче був, а просто Бір – невід’ємність села. Хутором його ніхто ніколи і не називав, а просто Бором. І не всі ті заходи, гоніння не всі, кара не вся, що у трудні часи на хутори спадали і від яких багато з них не вистояли – не всі вони рівночасно й на Бір спадали. Милував цю місцину Господь. Допоки.

Не донесла, щоправда, жива людська пам’ять чогось про Бір із часів глибинніших. Але пощо Бір, як і життя давнє села у мороці глибинній губиться – і лиш імла сива, що від землі у високість піднебесну, про пережите інколи нагадує.

А що зберегла, донесла що жива пам’ять, то це спогади і свідчення у розповідях з уст очевидців про часи панщинні. І звучало те у розповідях не як вичитане чи вигадане щось, а таки як насправді реально буле з вуст очевидців.

Був центр села, де роздоріжжя і сад, і фабрика над Рікою. Не росло в тім саду ані груш, але липи старезні, каштани потому росли. Але садом від райського з уявлення, напевне, називавсь. Тут хороми, офіцини, покої панські розташовані були.

І була, окроме Центра, Старина за версту чи й більш, може, від центра села, за течією Ріки в опівнічну сторону, у місці тім, де пагорб високий в низину, у ниву переходив. Тут то справді вже моква, і тепер у затяжні чи заливні дощі неймовірна. Болото у вуличках витворюється справжнє. Кажуть, тут колись озеро було, і дно його могутнє і дуже ще й дотепер, і все у себе втягує. Чим вже не вмощували місцину тую – і піском, і глиною, і камінням, і сміттям, і гіллям – а все по якімсь часі щезає, і знов болото гливке, як і було, витворюється. І засмоктування ненаситне.

Що давніше, а що пізніше, що первісне, а похідне що – Центр чи Старина. Одні кажуть: Центр, другі – Старина.

На Старині фігура – Хрест дерев’яний ще донедавна, – до найновіших поруйнацій культових споруд і свідчень – стояв. Як ознака чогось. Пам’ятка поселення давнього, що кудись-то колись-то щезло, пам’ятка цвинтаря не збереженого, у пам’ять, на відзнаку людини, що доля занесла її прах у далекі й невідомі світи. Чого б і не був свідченням Хрест, а стояв він тут здавна, відколи й пам’ять людська живе, і аж до знесення унаслідок найостанніших антирелігійних заходів. На городах Старининських цеглу давню биту викопують.

За Стариною – цвинтар, старий, непрохідно густо акацією зарослий. Навпроти Старини – церква. Її змурували 1848 року, а зірвали 1963 року. Але ще перед тим у саду і в Центрі вже був вимуруваний костьол. І сказав пан Трибуховський: “Збудував я костьола, і церкву збудую”.

Баба Ярина, коли уже стемніла, темною, незрячою коли уже була, пам’ять і слух у дев’яносто літ своїх такі відмінні мала, розповідала, і ніби з вуст очевидців, яка виразна картина з тих часів, як церкву будували, перед зором поставала. Цегельня тоді була аж за прірвою не Ріки, а Річечки нашої вже (там і тепер трактором орати важко – стільки битої цегли виорюється), і живий ланцюг різнобарвний з чоловіків і жінок, з дівчат і парубків простягнувсь на три верстви. Цегла по конвеєру ішла безперервно. Уявити собі тільки: одна цеглина із рук у руки переходить, – а вже цілі гори цегли біля церкви виросли. У сотнях рук, може, кожна цеглина побувала, і сліди їхні, візерунки долонь людських неповторюваних і серед мільярдів особин на собі несла, у собі берегла.

Рік чи два, а мо’ й довше церкву будували, того вже ніхто не знає, але рік заснування, рік зведення її окреслений в пам’яти однозначно – 1848-ий. У рік весни вселюдської, у рік весни пробудження європейських народів. Крилатий вислів, що суттю своєю віками носивсь над планетою і людськістю, над нещасним родом людським, уже зірвавсь того року з уст і був зафіксований поетичною фразою: “Привид бродить по Європі – привид комунізму!”

Покійний Іван-сусід, коли уже паралізованим був, не раз розказував мені, як мова про нашу церкву заходила, що був у нього, але пропав, листочок із якоїсь-то книжки. Того листочка іще за Польщі Василь Блошин на сіножатці, як товар пас, знайшов і Йванові віддав. Але не зберігся. Так от на листочкові тім усе про нашу церкву було написано. Та єдине, що з прочитаного запам’ятав і зберіг у пам’яті Йван: церква була збудована 1848 року. І було се за пана Трибуховського. І коли мова заходила про церкву, і хто би не поспитавсь про час заснування її, то Йван тут же з незаперечною певністю називав отой 1848-ий. І посилавсь на знайдений на сіножатці папірець, та загублений потому. І це довіру завжди викликало, але заперечень – ніколи. Той рік 1848-ий і дотепер в багатьох головах сидить – не вивітривсь іще.

У Великодню суботу 1990 року я стояв був на Старині на зупинці автобусній і дожидався автобуса. А дожидаючись, зором своїм споруду нової церкви, що на фундаменті зруйнованої старої зводилась, оглядав. Крізь риштування посноване уже ось храм проглядається – вікна й двері з дуба вставлено і обмуровано. Цегла червона в мур збилася і світиться благовісно проти сонця. І ось місце, що в запустінні перебувало, ожило, новим сяянням освітилося. І повно­значність яка для душі – ті смисли повстаючі зором зав­важувати і серцем відчувать.

Степан, що його хата через дорогу навпроти церкви, із хати своєї став виносить хоремки й хрести. Священик уранці Світлого Дня Воскресіння мав приїхати й освячення довкола церкви звершить.

Перетинаючи уже вдруге чи й утретє навскіс дорогу, Степан глянув на мене поглядом, який до реакції мене спонукував. І наче між іншим сказав я йому, що стару церкву зведено 1848-го року. Степан нічого не відповів, але, віднісши хоремки усередину уже окресленої культової споруди, хутко й повернувсь ізвідти. Узяв легенько правою рукою мене за плече й повів у храм. За перегородками у піску вже й хрести стояли. Степан підвів мене до одного хреста дерев’яного із зображенням Ісусового розпяття і сказав: “Дивись! Читай!” Я пильно видивлявся небесною голубінню мальований хрест, але не знав, що читати. Лиш дірочки маленькі шашелю і ще по краях фарба голуба колись потьмяніла, зсунулась, дере­вина місцями викришилась. А Степан обходив довкола мене, і загадковий допитувальний поблажливо посміх стояв у лиці його. Нарешті зір мій зупинивсь, завваживши очікуване. Посеред вертикальної поперечинки хреста сірим, може, білим колись, по голубому виписано було цифри із закарлючками, властивими для письма минулого нашого віку – “1848”. Степан до плеча мого наблизився і промовив:

– Прочитав. Це хрест із нашої старої церкви. Як церкву зривали, то його в Холопи взяли були, а тепер назад повернули. Багато нашого церковного майна тоді розібрали по інших церквах, і зараз не можемо познаходити, де воно.

Може, він іще плин думки своєї викладать продовжував би, але автобус надійшов, зупинивсь, і я біжки до нього кинувсь, а Степан у розставання наше кинув голосніше:

– Молодець! Ти правильно сказав: 1848-го!

Уже в автобусі, у вмісті його людськім тугім, до мене захеканого думка линула і розросталась. Випадком обронене нами яку реакцію неочікувану інколи викликать, збудить може, силу яку може мати. І про магію чисел. Як і знать, може, й справді не випадково ми отим 1848-им помічені, раз не оно для мене він значіння має і смисли будить. А іще, у вмісті тугім людськім автобуса несучись, я міркував тоді, що в основі зведення кожного явища чи й наслідки руйнації не заложені уже і чи й не проглядуються вони, якщо із висоти перебутого нашого дивитись, проглядувать. Одні явища у зародку своїм вже й іншим явищам начатки дають.

Коли силкуюсь побачити перед собою наших пращурів недалеких, помешканців минулого ХІХ століття, часу знаного й уславленого, що уже самим настроєм своїм спонукував до розвою усіляких мистецтв та ідей гумані­тарних, то реальні обриси їхні, постави, портрети їхні чомусь частіше губляться й розчиняються, обезличуються у множинности лиць і постав людських, що вже за далиною. І тоді я пробую, намагаюсь зазирнути, розгледіти, в яких оселях мешкали вони, як зодягнуті були і що їли вони, харчувалися чим. І тоді бачу я хатки їхні маленькі, із віконцями малесенькими, але затишними надзвичайно, – як баби Лександри нашої хата була, що із минулого віку достояла аж до 1949 року. Клуні від хат далеко стояли, новий ряд, нову вулицю наче утворювали. Так воно і було. Це я вже пам’ятаю сам, бо коли у роках 1946-1948-х ми з Матір’ю до баби і до роду з Матір’ю ішли, як уже до села наближались ми, то Мати завжди мене і питались:

– Селом підемо чи поза клунями?

І я завжди майже згоджувався йти поза клунями. Бо там менше людей зустрічалося, я міг у самотині вільно віддатися розглядуванню села зблизька, а кожна зустріч із людиною мене лякала і мою увагу від розглядування розсіювала.

Взуття їхнє мені не мислилось і не уявлялось інакше, як личаки, постоли, – таке зручне і доступне кожному взуття за всякої пори; постоли на будень, з лозинового, в’язового лика плетені, і задля празника – із лика липового, ізсередини жовтого. А для дітей постолики плели, такі кумедні, наче іграшки – для хлопчиків осібно і осібно для дівчаток, що витонченіші й граційні.

Як до одежі доходило, то мешканців минулого віку ХІХ-го у краю нашім я не уявляв інакше, як у свитки сірі зодяг­нутими, хіба у спеку лиш жнивну, то у сорочках сиро білих полотняних ще вони зодягнутими могли буть. Але найчастіш за всякої пори – то у свитках усе.

У такій свитці ще в сорокових роках уже ХХ-го віку нашого розбурханого, повного на алогізми й парадокси, на абсурд повного, Савета Вишнякова у найжаркіші, най­спекотніші дні літа ходила. Мені Мар’я розказувала. Жнива уже в розпалі були. Як світать тільки починало, дніло як тільки, клекіт коліс за селом стояв неймовірний, вози рипіли, плавом пливли – люди перше обмолочене зерно на поставку більшовикам везли. Першу заповідь перед державою виконували, як і було написано скрізь по стінах хат білих червоними гаслами. А Савета Вишнякова і не думала по­ставку здавать. Одинокою вдовицею жила вона. І от сказав якось Воропаєв десятникові, щоб той привів Савету до сільради. Десятник тут же пішов і привів Савету Вишнякову до сільради. Полудень надворі стояв спекотний, а вона все в тій же сірій свитці суконній. Сіла удовиця біля стола навпроти Воропаєва, а Воропаєв її і питає:

– Ти скажеш мені, чому ти поставки не здаєш?!

– А скажу, – одразу ж і Савета заговорила. – Скажу. А тому я не здаю поставки, що як була цариця, то була широка спідниця, а як прийшли поляки, то піднялась спідниця до с... ки, а як прийшла Савета, то стала відкрита монета...

І за словами цими удовиця широко розпанахала поли своєї свитки. І тут не тільки Воропаєву, а й десятникові, і ще хто там був у моменті цім у сільраді – кожному стало ясно, як день, що ніякої іншої одежі, окрім свитки цієї на Саветі о миті цій і не було.

– Виведи, виведи тут же її! – погукав Воропаєв на десятника.

І тільки той за плечі її брав, то Савета уже сама двері відчиняла, кажучи:

– А нащо мене виводить – я й сама піду...

Що їли вони, попередники наші, у часі недалеко й віддаленім? Якось не акцентується уява моя надто на городині й садовині, хоча й не випадають з уяви і сі дари землі бідної нашої. А й що уявить можна, коли страви, харч, те, що їмо, споживаємо ми в кулінарнім обробітку чи не найбільш змінюване в дооколі й побуті нашім. Де страви ті, що повсякденними вважалися ще років п’ятнадцять, двадцять, тридцять тому. Згадай-но, як вузькими сіро кам’яними вуличками Льва-города 1958 року пробирався ти у напрямку оперного, щоб у закутку сірім однім у їдальні робітничій швейної фабрики за копійки буквально, за дешевизну і яку можна було взяти мисочку гречаної каші, яка і сама без нічого більш, тривку поживність мала. І це тішило тебе, як знахідка, як скарб, своєю дешевизною. Але коли ти під секретом і яким одного однокурсника привів туди, то не було, не з’явилося на лиці його ознак подивування, а з півмисочки каші гречаної і позалишив, позоставив, вважаючи, що сама вона і не смакує.

Але от пізньої весни чи раннього літа вже, вірніш, дожи­дався я у містечку автобуса. А так як час дожидання мій годинами іще вимірювавсь, то пішов я попоїсти у робітничу їдальню допоки на горбик, де МТС, РТС відтак була, і де узимку 1957 року тобі так щасливо працювалося, а іще щасливіш мрія тоді твоя розпросторювалася. І от тепер в їдальні тут страву подали неймовірно гарячу, немов із самого вогню. Каші гречаної ложка. І тільки як попоїв уже, то завважив собі в умі, що каша та гречана, либонь, чи й не рів­нялася в ціні із м’ясивом самим.

Справді, харч людський, страви у кулінарнім обробітку в часах новітніх – чи не найбільш змінюване за якістю своєю і різноманітністю. Сьогодні ми вже й забуваєм, що їли вчора, й інші спонуки вже рухають нами. І навіть якщо в голоді перебуває людина, то переважно одне щось зголоджена уява перед собою малює. Згадаймо, що і розтлінники та ловці душ людських у трагедійних моментах буття особистости з “Архі­пе­лагу Гулагу” Олександра Солженіцина не різно­маніттям страв особистість людську до розтління спону­кували, а лиш одним наваристим борщем і вином іще. А один старий каторжанин розповідав мені особисто, що протягом цілих десяти літ одна лиш думка рухала ним, от як вийде він на волю, то вдосталь хліба наїсться.

Отже, якщо ворушимо ми тіни предків наших і зором своїм осягнуть їх в житті їхнім фізичнім хочемо, то уявить нам завжди нелегко, що і їли вони. Таке діткливе се. Читаючи книжку Варрона про сільське господарство у давньому Римі, у місці тім, де автор радить шинку в льосі на гаках вішати, я спохопивсь був думкою раптом: “Ага, от шинка вже й тоді була!”

Не доводилось мені десь натраплять читати, що їли поселяни нашого краю у минулім віці, але коли о тім думаю, то зразу ж і біжить на думку: “Квашу”. І згадую я, як навесні 1949 року із гречаної муки цю страву парили (не варили, а саме парили) Мати наші. Запам’яталося, що завжди під вечір, коли сусіди-хуторяни палили коло обійсть своїх сухе дрібне гілля, торішній незгрібаний лист і сміття усіляке. Запах своєрідний від того ішов, випромінювавсь, а дим повсюдно віддалеки уже від хат рідкі намітки у надвечір’ї тихім витворив. Набіганий, розчервонілий блідою червоністю на лиці, стомлений втомою у висхідне наростання сил ти вбігав у хату, а Мати наливали тобі мисочку гречаної кваші, яка на дні загусала, коли ти зверху ложкою сьорбав. Манив її кислуватий присмак. І бачився за столом ідеально білий квіт гречки, що також і гудінням бджіл на себе увагу привертала. Квіт гречки білий неймовірно, як свято, і воно бачилось у весняно раннім надвечір’ї вже не за горами. Це вже пізніше прочитав я: “На білу гречку впали роси... “

Легше було нам уявить панщинну залежність колишніх селян наших. У моменті цім вона збігалася майже із невіль­ницькою залежністю людей у колгоспах на першій порі їх створення і функціонування. Тобто на роботу загадують, і йти треба, але задармо усе це – плати не чекай. Якісь то дні, пригадували з переказів наші перші колгоспники, у панщинних людей були вільні, їм тобто для праці у своєму господарстві належали. Колгосп таких днів не передбачав.

Це ж і тепер кожному вочевидь звісно, а не оно з колишніх книжок шкільних, що влітку то усі на панському полі трудились, ну, перед очима класичним малюнком відбилось, що ниву жали серпами. А взимку – взимку без діла вони теж не сиділи. У самому Центрі, де зараз на розі магазин стоїть, розказували, суконна була. Це треба розуміть, що сукно там валили чи що. Тобто ріденьке, зіткане із овечої вовни, унаслідок виробництва, відповідної технології у туго збите, де вже поперечних ниток не знать, перетворювалось. Я пам’ятаю, як у 1947 році Батько на Рудню возили (там валюшня була) зіткане із овечої вовни Матір’ю сукно валить. Щось Батька день чи й два не було, мабуть, завізно там, а ми усі дожидалися нетерпляче. Нарешті Батько приїхали, і я аж із себе виривавсь, щоб те сукно хутчіш у хату внесли, і побачить його. Сувій поклали і розгорнули, але я не впізнавав у нім сукна нашого. Я і дотепер вважаю, що то або не наше сукно, а замінене на чиєсь було, або що то чарівник якийсь із ним дивну метаморфозу учинив. Сукно стало грубим і гладенько рівним. Із нього пощезали поперечні сиві сирові нитки. І я все допитувавсь, куди ж тії нитки пощезали, а мене переконували все, що нитки ті є, тільки всередині вони, а наверх вовна вибилась. Мати скраєчку обережненько й ощадливо навіть надрізали, щоб мені ті нитки показать – і я їх бачив, але за свої все одно не впізнавав. Але од дивного чарівника моя уява на матеріальні основи світу перекинулась, і я допитувавсь Батька, що являє собою ота валюшня і як у ній метаморфоза із сукном чиниться. Батько детально і терпляче розказували, Мати те слухали, і в моментах якихсь і своє слово вставляли, щоб мені зрозуміліш було, але все одно мозок мій технічно незграбний з родива, нічого того осягнуть не міг. Давно нема на Рудні, як і в цілім світі, може, валюшні, а от процес дії її і по сей день залишається для мене загадковим, більше того, із плином часу, як тільки думка про це навертається, – іще загадковішим стає, і я не перестаю подивовуватись винахідливості людей колишніх. І сутність моя у минуле лине, щоб розчинитись у нім. Так манливо се.

Із сукна того пошили Батькові бурку довгу, аж до п’ят, у ліс їздити в ній, і валянки пошили. Валянки подерлися і щезли в небуття, в інший вид матерії перетворились, що наче й не було їх. А бурка довго зберігалася. Уже на старости літ, на схилі віку свого Батько попороли ту бурку, сукенце повипростували, в клумачок позв’язували і в кухор поклали. Уже самим, самотнім у хаті зоставшись, коли книжки у кухрі перекладав, я не раз брав у руки ті клумаки невеличкі суконні. На долонях своїх зважував їх і розглядав. І диво перетворення сукна щоразу так гостро первісно зворушувало мою фантазію, що й словом того не передать.

Тому то коли скупо спогадував із розповідей хто про панщинну суконну на Центрі села, то уява моя ураз і розросталась, що в ній сукно валили кріпосні, невільні зовсім предки наші, що валюшня там була. А може, там і щось інше робили вони, – але те уже за забутливістю людської пам’яти і незнанням губиться.

З деяких розмов панщинне життя селян до начатків, до первісних і наївних форм людського буття сягає. А може, воно і справді було таким. Наприклад, хрещений батько Денис якось розказував, що хлопчики тоді в сорочках одних зростали, і штани зодягали, накладали тільки тоді, як вісімнадцятилітнього віку сягали, парубками коли ставали. Якщо хлопець штани наклав, зодяг, то час, пора йому на панщину іти. Доріс уже. І не тільки пора, а й обов’язок, вірніш. Бо коли парубок на улиці нехай і не посеред празникового дня, а і в надвечір’ї сутінковім з’являвсь, то прикажчик одразу те завважував і на другий день до хати йшов:

– Степане, а хлопця свого чому на панщину не посилаєш – я його вже в штанях бачив.

Але, траплялося, що деякі батьки, а й парубки юні підступ прикажчика завбачливо угадували. І на прихід його та традиційний наказ такий батько виклично демонстративно ремствував:

– Куди йому на панщину – воно ж іще дитя. На піч погляньте...

А на печі парубійко, який учора в надвечір’ї сутінковім у штанцях коло дівчини викручувавсь, хмеликом вився, в сорочці одній полотняній калачиком згорнувсь. Як кіт, що його за недозволеним заскочили, на прикажчика подививсь, прикажчик – з подивом неймовірним за вірогідність спостережень старіючих своїх. На тім і розійшлись допоки.

Відколи й панував у нашім краї Трибуховський – ніхто того не знає. Пам’ять про те окреслень часу до нас не донесла. Батько якось то спогадали, що бачили намальований портрет Трибуховського у костьолі.

– А який вигляд мав він? – спитав тоді я.

Батько затнулись на хвилину, зненацька так застало їх те питання:

– Ну, як сказать? Такий, як пан...

Коли і яким чином щезли сам Трибуховський і його родове прізвище з нашого краю – теж невідомо. Але ім’я се носиться, витає над просторами нашими у неподільнім зв’язку, коли про забудову церкви ідеться у рік пробудження людности, у час весни європейських народів.

Після Трибуховського запанували в цім краї Валєвські. Продав він їм чи родичі вони його були, чи з жіночої лінії Трибуховського на чоловічу ось таким чином породичався, як і те, у якім саме часі се сталося – хто скаже мені отепер. Більше всього, що все-таки родичі вони, як казали. Трибу­ховські в начатках живою пам’яттю осяжних стоять, укінці ж – Валєвські. Котрогось то року (а котрого саме – забув) у роках 70-х я купив був польський журнал “Урода” (“Врода”, а може, “Краса”) на автовокзалі у Київі, щоб розглядувати його, як у край свій рідний автобус мене крізь ліси і понад села зелені нестиме. У вмісті автобуса смугасто голубого я і розглядував журнала польського. А в ньому портрети красунь старопольських мою увагу привернули і в розгля­дуванні полонили. А серед них – і представниці роду Валєвських. І думав тоді я – чи не наших Валєвських.

Окрім церкви, як і ще одну окрилюючу і крилату споруду не згадать, що над селом і краєм нашим вознеслась. Це вітряк. Стояв він в полуденній стороні села, де друга вулиця Башта закінчувалась, на найвищому місці високої і білої (пісок один тут білий) Попової гори, як своєрідна сторожа у діяметрально протилежнім від Бору боці поселення. Року забудови вітряка ніхто не знає, і не цікавило се нікого, але звичним уважалося, що донісся він із давнини, як дар неоціненний, як спадок щедрий кмітливих і мудрих пращурів. Із Західньої Європи сюди перекочував. На зорі мого життя сей крилатий красень так вражально поразив мою свідомість, як виразний витвір людської фантазії, як живий прообраз неперебутної у віках мрії.

На своїм середнім, можна сказать, уже віку мені тільки один раз допоки судилося побувати усередині вітряка. Се коли я одинадцятирічним схильником до усілякої дивини й до дальніх мандрів випросив, а, вірніш, виплакав у Матері дозволу, щоб мене Батько, як до вітряка молоти везтимуть, із собою узяли. І Батько узяли мене одного разу. Зблизька вітряк показався мені дивовижним велетенським громохким створінням, що одухотворення в собі містить, несе. Се був у моїм розумінні автономний, самодостатній і незалежний дух. Й таким залишивсь у розумінні моїм назавжди. А добрий чи злий дух – се вже інше питання.

Коли тоді опинивсь я високо у вмісті вітряка, коли мельника із суцільно білими вусами і купу мішків, сивим інеєм припорошених, побачив, торохтіння сильне і хитавицю під ногами неймовірну коли відчув, то страх великий охопив мене. Усе здавалось зразу, що ось у мить оцю велетенська махина – хитавиця от ся і розвалиться, натиску вітру не витримає. Бо де ж це бачено і чувано де, щоб вага величезна, мішків он скільки, а й людей, і камені величезні, важелезні, і причандалля хитромудре а у воздусі, вважай, однім і трималося. Але з часом освоювавсь і упевнювавсь я коло Батька, від Батька не відлучаючись хоч на крок і за мельником усе спостерігаючи. Таємничим чарівником видававсь він мені. І тільки як зійшли ми сходами із Батьком униз і знов на землі опинилися, біля повільно й розгонисто величезних клекочучих крил земну твердь під ногами завважили, відчули, то стала думка до мене линути, думка про майстрів тих винахідливих, що у ті давні часи сконструювали і звели таку велетенську крилату споруду, життя у неї вдихнули – і не розвалюється вона.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка