Андрій Кондратюк



Сторінка17/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42

Ця думка і тепер мене часто не полишає, коли спогад про давніх наших предків іде. І якщо картину можливого запустіння унаслідок руйнації сучасних форм життя і суспільних відносин уявляю, то як наступне відродження затим моя уява намалювати хоче – міркую тоді ось над чим я. Якби нужда й потреба спонукала вітряк звести, то чи знайшлися б серед сучасних людей майстри, які б ту одухотворену для вітру споруду звели, щоб і не розвалилася вона, і зерно в муку перемелювала. І от скільки не розмірковував, не мислив скільки над тим я, то уявить собі й не міг цього. Я скоріше собі уявити міг, що серед наших сучасних людей знайдуться такі, що зореліт змайструвать здатні й на нім успішно на Місяць полетіть, аніж таке диво, як вітряк, звести. Таким неперевершеним зразком високої людської майстерности, що із неземним майже мистецтвом межує, був для мене з дитячих літ вітряк. Це уже потому про Дон-Кіхота я свої розмисли вів, провадив: “Ну, чому ж він, мрією окрилений і романтики шукаючий, да і з вітряками, що крила мають, воював, у поєдинки безуспішні вступав?”

Одухотворення високе носилось біля крилатого велетня не тільки тоді, коли він гордо крильми вимахував, а й за будь-якої пори, коли в стані спокою перебував, тут, у місці цім упевнюючий незалежний дух витав. Не сказати б, що завжди добрий, а чи злий неодмінно. Але що незалежний і авто­номний – то це так. Біля й поблизу вітряка чого хоч можна було очікувать.

Ізнов спогадую, як улітку 1949 року проз сей вітряк через Попову гору спекотного літнього дня я ніс до заміжньої уже нашої сестри у дальню сторону нарихтовану Матір’ю мисочку вареників із вишнями, завинену у вицвілу тернову хустку. І де не з’явивсь з-під вітряка пес, собака. Із язиком висолопленим біг до мене він навпрошки через білий пісок. А спека, жарінь полуденна неймовірна. На небі ані хмаринки, одне сонце лиш розпечене, на яке і дивитись окові боляче. І тиша навколо неймовірна, аж пливка. А пес уже поряд зі мною. Він і не гавкає, тільки хекає, із язика червоного висолопленого слина скапує. А собак я тоді боявсь іще більше, ніж тепер. А навколо – ні душі. Й думка моя ізлякана компроміс вибирає. Я порозумітись із собакою хочу. Із мисочки вареника із вишнями дістаю, та й під ноги псові кидаю: “Ось нате, прошу пана... Мати наварили”.

І пес не одказався. А поки він вареником смакував, я півсотні кроків, може, чи й більш, увійшов, заглибивсь у простір. Озирнувся, а пес уже й знов коло мене. А я йому вареничка – ізнов. Отак і спорожніла мисочка. Тільки й тоді відстав од мене пес.

Сестрі і Матері я про те признавсь, розказав, і вони не осудили мене. А ровесникам своїм признатись не посмів. І тайна, що поміж мною і псом липневого спекотного дня в полуденній млості зародилася, напнуто туго у просторі й часі висіла. Ровесникам своїм, я лиш дорослим ставши, розказувать почав. І тайна, що поміж мною і собакою у просторі й часі туго напнута була, розірвалася уже.

Як уже Батька не стало, і сам я у хаті залишився, то, жито вижавши та обмолотивши, я в кулики пов’язав солому, щоб дірку над коморою у стрісі покрити, зашить. Зробить цю роботу я попросив Василя Мартинчикового, чоловіка в літах уже, але маленького і стрункого, хоча на ногу і кульгавого, коротша одна нога, але легкого, мов пір’їнка.

Коли робота уже була зроблена, і дірка струхліло, зжухло чорна, солом’яно біло проти двору й неба поновою засвітилася, ми сиділи за столом у хаті, обідали й розмовляли. Василь вже випив дві чарки горілки, що від Батькових похорон зосталася, став говіркий надзвичайно, сльози ув очах його кружляли, і про своє життя він говорив усе розчулено.

І ось що мені він розповів.

На Поповій горі біля вітряка Телюк людей вбивав. Се було улюблене місце для учинків його. Підводою ось підвезе під вітряк спійманого, узятого, сам з воза зіскочить і бранцеві своєму наказує з підводи зійти. Зійде той, а Телюк і каже йому: “Я вини у тобі не бачу – іди собі додому”. Переважно бранець той такий і пересуватись вільно уже не міг. Ноги йому поперебивані були вже, руки повикручувані, печінка, нутрощі повідбивані, але солодке слово “воля” перед очима долину раю малювало, і сили самі по собі докупи збиралися, щоб плоть свою закривавлену від цього місця віднести. Але тільки –но шкутильгать почне, словом солодким ощасливлений, десять кроків мо’ відійде нещасник той, як тут навздогінці в потилицю і вистрілить із нагана йому Телюк – і перекинеться бранець окривавлений.

Про себе Василь таке розказував.

Того ясного жовтого осіннього дня 1946 року у Рудого Степана в Розі весілля осіннє справляли. І двадцяти­чотирьохлітній Василь на весіллі тім був. І чутка поміж людьми пронеслась, над людьми зависла: Телюк з акцією у Ріг підводою їде. І діткнулась та чутка слуху Василевого і розуміння весело сп’янілого його, і в усвідомлення його моментально уляглась. І вискочив Василь із-за столу, і, малий, пригнувшись, стежкою погнавсь, покотивсь у долину до Марка Кривого, що й з підводи навіть Телюк уже його зазирити не міг. І вскочив у хату Василь до Кривого Марка, і на горище драбиною тут же поліз. А там кучки льону лежали. І сховавсь Василь серед кучок тих, углибині їх, під самим причілком.

А в момент цей із долини під гору ішла Явдоха Гиндина, і, звісно ж, усе бачила. Не могла не бачить. І в путі своїй позустріла вона Телюка, що з акцією підводою їхав. І зупинив Телюк підводу, і покликав до себе Явдоху, і щось говорили вони. І погнав після того Телюк коней чвалом, і аж у дворі Марка Кривого їхній біг зупинив. І зіскочив моментально з підводи і на горище без віддиху драбиною подерсь, і ще двоє бійців з акції за ним – навздогінці. І стали вони напівтемінь горища зором й імпетом своїм пронизувать, кучки льону перекидать. І дві тілько кучки льону під причілком неторкані зосталися. І сказав у цю мить Телюк:

– От, сука, Явдоха, пощо ж вона нам набрехала, що він сюди побіг, а його нема тута!

І слухав, чув ці слова Василь, і від нетерпеливости серце його мало назовні не випурхувало.

– А ти ще он під ту кучку під причілком поглянь! – промовив до нього котрийсь боєць із акції.

І вернувсь Телюк від діри, від отвору горішнього, і ногою кучку розгрібати став, і об тверде зачепилась нога його. І схопив у люті неймовірній він за коси Василя, й інші підбігли, і кинули його з горища, і заторохтів він ціпками драбини. А били уже унизу. По черзі били. Коли один збивав оскому люті на Василеві, то тут другий боєць підходив і казав: “А дай – ще я його пригощу!” Василь рясно юшкою кров’яною вмився.

А потім повезли Василя на весілля. Телюк ускочив у хату знервований сильно, за стіл на покуття до молодих протис­нувсь, і молодого од молодої одірвав і наказав Василеві коло молодої сісти за молодого, і весільну квітку йому на груди причепив, і налив йому повну шклянку горілки і наказав пити. І сидів Василь молодий закривавлений, бо не вся кров на лиці його запеклася, а скапувала іще. І не хотів пити він спершу під спонукою. А потім передумав: “Візьму та й вип’ю, то, може, лекше буде мені, коли розстрілюватимуть”. І випив до дна.

А потім повезли підводою Василя до вітряка, і били ще сильно по дорозі. Біля вітряка зупинив Телюк коней. І сказав Телюк Василеві: “Я не бачу твоєї вини, і ти можеш іти додому”. І, похитуючись, вгрузаючи у пісок, поплентавсь поволі Василь, немов затримати кожен крок йому хотілось. І чув він, як клацнуло за спиною його металічно кілька разів, і як виматюкався смачно Телюк, і як велів він Василеві назад вернутись. Усе те Василь чув, але розумінням своїм сприй­няти його не міг і продовжував поволі переставляти у білому піску зважнілі ноги. І тоді підбіг до нього Телюк і силою завернув назад. Василя поклали на підводу, а поверх нього дошку іще поклали, і самі посідали на ній. А коли в село в’їхали, то повставали і дошкою бить його з усієї сили почали. Ревів, гув Василь страшно неймовірно.

– Так нікого в житті не били. Все село сполошилось від крику мого. От поспитай Овсія, він іще живий. Він те бачив крізь вікно і казав якось мені недавно, що так в житті нікого не били, і як можна витерпіть таке, – говорив Василь, тримаючи у руці третю чарку. – А тепер от років два назад стрінув мене на автобусній станції Телюк і каже: “Алє, на тобі осьо гроші та пойди до Овсія возьми мені пляшку, бо він мені вже не дає”. І тут не стримавсь я, підступив до нього упритул майже і заносивсь сильно та й кажу: “Знаєте, що, ну знаєте, що. Поцілуйте ви мене в с...ку. Такі добрі тепер найшлися”. Відтоді він зо мною не вітається, обминає мене. А як іде куди, а побачить, що я там стою, на путі тобто його стою, то назад тут же і вертається.

А коли випив її, то й закушувать одразу не став, щоб думки не згубить:

– Я таке тобі скажу. Чим далі я живу, то розумінням своїм щораз далі утвержуюсь, що все у цім світі, життя все, яке воно є, – від Бога. І те, що кучку льону під причілком вони не оминули в останню мить. І те, що на весіллі випала у Телюка якась то залізячка з нагана, її тут же хтось знайшов і в колодязь вкинув. А Телюк з чужого нагана, із чужої зброї ні в кого не стріляв, як би не розбуювало у тому моменті його хотіння крові. І те, що везли мене селом і били сильно, як нікого у світі не били. І що кричав я, ревів не своїм голосом. І те, що десять літ я відбув, і те, що у Воркуті у шахті мені ногу скалічило, і те, що на автобусній станції два роки тому стрінув мене Телюк – усе не случайне воно. Я так розумію. Від Бога усе.

І тут у моменті цім Василь затремтів, затрусився увесь, заносивсь. Сльози градом полились з його очей. І заплакав він невтримно, заридав голосно. У таке сильне зворушення уступив.
Я іще уже цієї весни чув, як Богданова мати давню пригоду переповідала. За Польщі те було, сталося, відбува­лося. У містечко приїхав якийсь то український театр – самодіяльний, а може, і професійний. Виставу ставили, показували. “Наталку-Полтавку”, а може, й інше щось. Батько їхній з усією родиною вирішив виставу тую поїхать подивитись. Найняли вони підводу, Пилипа Босого, здається, щоб повіз їх усіх до містечка. Поки виставу дивились, то й споночіло геть. А як назад вертались, їхали, то мороз хурделицею обернувсь, що й світа Божого не видно стало. Заблукав Пилип Босий, заблукали вони, щось водить їх почало. Їдуть вони, їдуть, ось-ось, здається, уже своє село має буть. Але ані села, ані хати якої, ані своєї, тільки бовваніє наче щось ізбоку. Коні приставать почали, схоже, що й досвіток незабаром. Хурделиця вчухать стала, розвидняється наче. Дивляться вони, аж то вітряк ізбоку бовваніє. І аж тепер осягнув Пилип Босий, і усі вони осягнули, що цілу ніч довкола вітряка тільки і їздили, кружляли.

Розказувала про колишню пригоду Богданова мати, а мене обвивав холод тієї давньої нічної хурделиці, і загадка біля давно уже ізниклого зі світа вітряка нерозв’язно густо угорі посеред хати зависла, стала.

Коли я своє уже пережите інколи, щораз частіше, спогадую, а про предків за далиною думаю, то так і стоять перед зором моїм два дива окрилені, в окриленість спрямовані, заглиблені – церква і вітряк. Сі дарунки пращурів наших, спадок і який, із часової глибини до мене дійшли, і я їх застав іще, і сяянням своїм вони зорю мого життя освітили, до заглиблення небесного відтак душу спонукуючи. А, напевно ж, цінність сих виражальних й виокремлюваних атрибутів села і краю була висока, що першими стали вони об’єктом поруйнації й потопту у системі предметного вираження агресивного поступу нашого століття, який криваво нестримно минуле од сучасного відкроював, одділяв. А майбутнє десь на горизонті мріє.

Мені легше чомусь уявити, чим світили предки наші довгими осінніми й зимовими вечорами. Лучиною. На вечорниці збиралися як, хлопці й дівчата, уявляю. Короткими прохолодними уже передзимовими днями на терницях терли льон, полишаючи унизу купки костриці. Жінки й дівчата довгими осінніми й зимовими вечорами микали з волокна мички, сідали за гребені і виводили довгу нитку – пряжу пряли. Полотно ткали повесні – в піст. Білили полотно на яснім сонці улітку, на лужках побіля Ріки. Можна було дивитись і зором своїм завважувати, як, вимочене кілька разів підряд, і розіслане, від ясного сонця воно біліло просто на очах. І ця картина, малюнок сей через роки і століття бачиться мені живою поезією – бризкою од сяяння поезії усесвітової.

Й у хатах маленьких їхніх все затишно і поетично було. Зі стін білих півники червоні гонористо стояли. У малих хатах скрізь уміщалося багато людей. Відголоски з розповідей доходили, що в одній такій хаті жив хазяїн із хазяйкою, його троє одружених синів із дружинами і дітками своїми, шестеро синів нежонатих, іще, може, хто. Але мир, спокій, злагода й порозуміння панували в кожнім домі. Серед колишніх людей жили перекази давнини, а пошана до старости була не тільки моральною нормою, а й джерелом осягнення мудрости життя також і у віці молодім.

Як рокам лік вони вели, як раду їм давали, щоб у безмежжі часу не розгубиться й себе не втратити? А так і вели якось. Як час поточний пливкий визначали? Світанок, наприклад? За півнями, які співають. “Ще треті півні не співали...” Це ж і до Петра-апостола звернення Ісусове пророче о тім, що як півень іще не заспіває сьогодні, а вже тричі зречеться ученик, що не знає Учителя свого. А удень – за тінню, як вона зі стіни сходить і на поріг ступає, то вже й товар виганять пора. Батько, як уже недужі були, а й раніше часто, поблажливо заспокоююче осміхаючись, про потішливий повторювано випадок розповідали. Зібралися якось хуторяни до Оверка щоб раду радити, як і коли гуртом громадою у ліс їхати саньми. Кажуть:

– З дому треба виїжджати раненько вдосвіта, о четвертій годині...

А старий Збанок із печі і свою пораду долучає:

– Воно не погано було б і раніш іще виїхать, о п’ятій...

Як закохувалися, як любили й ненавиділи, як печалились і сміялися колишні люди? Усе те й можна наче уявить, але водночас і губиться воно, розсіюється в імлі піднебесній кружляння духа їхнього.

Рікою плисаки ліс сплавляли із подальших іще країв у краї далекі, до Щеціна самого сплавляли. На плотах із сосон круглих збитих стояли вони. На плотах тих і будочки з дашками пороблені були. У них плисаки від дощу ховалися, ночували в них, навіть куліш варили. Інколи вони й у селі ночувать зупинялися. Переважно на Старині, але не тільки, – в інших закутках поселення також. І з ними потішливі й такі, що запам’ятовувалися, у перекази входили оказії в нашій окрузі, не раз прилучалися. Про те, як спричинилися плисаки до великої пожежі у селі 1905 року, і про старининського нашого Василя, що мимоволі знахарем став.

Іще багато уявних в минуле приглядувань до життя у плоті, у просторі й часі предків наших до мене часто іде, лине, чи із середини моєї, із сутности внутрішньої зроджується, повстає. Хоча не завжди конкретний малюнок за приглядуванням тим виринає – те, чого жадає моя душа у допитливости своїй і що вабило б зір мій, уже безвільне пробитися крізь товщі часу й забуття.


* * *

Отож, віддавна у поселенні був Центр і ще віддавніше, може, була Старина. Материн родовід в Старину вкорінений, Батьків же родовід – у Центр вкорінений. Годилося б, може, про Материн родовід спершу розповідь почать. Але жива пам’ять глибинніше у Батьків родовід сягає. І в проглядуванні цім нам проглядуються й моменти історії цілого поселення.

Отож, Батьків родовід. Боже наш, Господи, яка коротка пам’ять людська, чи це за недбальством своїм ми її так укорочуємо. Як близько ми, теперішні, від зафіксованих начатків своїх стоїмо. Подумати тільки. Батько не раз згадували, що десь то спочатку самого був Мина. Він мені уже якимсь то прапрадідом доводився.

– Добре, – запитував я Батька, а сам уявляв собі Мину того. – А хто ж перед Миною, передніший хто був?

– А перед ним хто був – оцього я вже не знаю, – відказу­вали Батько розважливо й повільно. Чоло їхнє глибокі зморшки прорізували, і довкола очей зморшки збігалися. І від тієї пульсації зморщок Батькових настрій спогадувальний у хаті витворювався. Погляд їхній углибині, у просторовости безпомічно блукав.

І хрещений батько Денис отоді, як в хаті нашій синій сутінок зависав, а надворі хурделиця біла вишугувала, також про Мину згадував, говорив. І я знов тут запитав був:

– А...а перед Миною хто, передніший хто був?

– А перед Миною хто – от того я вже не знаю, – права вицвіла руда брова батька хрещеного Дениса угору підня­лась, очі у безпорадности застигли, а скривлений наліво рот так і не затулявсь якусь хвилину.

Думки ж мої уявні від проглядування з безвісти часу того предка давнішого безуспішного до Мини ізнов повернулись. Як дух самий, як голуб, образ його у хаті синьосутінковий поміж нами носивсь, витав. Якого він зросту був і який вигляд його безіменні тато й неня мали, чи брати й сестри у нього були а, може, сирота він безрідний був? Цікаво ж як, хіба ні. Вітер сильно сінешніми дверима шугонув, клямка забряж­чала, а я від несподіванки здригнувсь. Ось Мина іде, у хату зараз зайде і стане поміж нами.

– Але дещо про Мину я чув, і тобі розкажу, – хрещений батько Денис річ свою продовжував. Річ його тривала.

І з розповідей тих дещо і я про Мину тоді висновувать міг. За моїми проглядуваннями приблизними, народився Мина на початку віку, дев’ятнадцятого тобто століття, що розвоєм мистецтв усіляких у поступі нашім позначене. Служив він у дворі пана, може, Трибуховського, отого Три­бу­хов­ського чи іншого котрогось, а мо’ й не Трибуховського іще. Се сказать важко, а що у дворі пана служив з молодості – се точно. Ким служив і в чім служба його полягала – невідомо. І ясно, не їздив він за своєю волею чи забаганкою у Литву, щоб серед прекрасних зелених дібров і дубових гаїв, які символічним образом там того краю згодом у річі якогось то промовця зринуть, коли про незалежність ітиметься, собі красуню за дружину вибирать. Це пан Трибуховський отой, а мо’ й не отой і зовсім не Трибуховський, в саме місто преславне Вільно поїхав і звідти дівчину литовку за служанку собі привіз. Красуня вона була, а чи не вельми, і як звали її, може, Єгле, а може, Казимирою самою звали – ніхто сього не знає, і чи знатиме уже. І де, у якій ролі служила вона у дворі в пана – хто і скаже тепер. Невідомо, тайною се залишилось, чи пригледілась вона Мині, чи в око й серце запав вид її, а що надумав пан Мину на литовці тій оженить – про це розповідають. Перекази збереглись. І оженив. І серед подальшого, до нас переднішого роду нашого вона вже відомою, знаною стала, як баба Литовка, а усіх нас надалі, аж дотепер і на майбутнє, напевне, стали звати Литовчиними. І якщо котрийсь із нас віку поважного сягав, то казали на нього “Старий Литовка”. Як на Батька нашого, наприклад.

Жив Мина зі своєю нехай не обраницею, а все ж суд­женою, як треба уявлять, на розі у самому Центрі; на перехресті доріг, де зараз Левкова хата стоїть. І коли я не раз ополудні автобуса тут дожидаюсь і рух різних машин спостерігаю, завважую, то думка аналітична моя о тім іде, що і в селі тепер в якихсь то дражливих місцях від наступу машин посилюваного нелегко сховатися, а не оно в місті. А затим думка моя розростається і до Мини ізнов доходить. Минина хата навпроти саду панського стояла, і тут його сліди, вічности дощами змиті, а мо’ й не змиті іще геть.

Батько, спогадуючи пережите, розповідали, що у молоді літа своїми очима бачили вони дивну книгу шнурову. У ній були вписані всі хазяї села, які 1861-го року, як панщинне право скасовувалося, земельні наділи одержали. Шістдесят хазяїв тільки тих і було, що наділи земельні одержали. Шнурами їх у нас називали. Один наділ-шнур двадцять чотири гектари становив. А й сторона уся та, де ласкаве поле се, паном і законом даване, відтак Шнурами стала зватись. І донедавна так іще називалась. Так от у книзі дивній тій і Минине ім’я Батько вичитали і зором подивованим своїм його в себе увібрали.

Зворушені й подивовані сильно, Батько ту книгу перечитувать, вичитувать узялись, чи серед землею ласкаво обдарованих ім’я котрогось із Мининих синів не значиться. Але не окреслилось – один Мина наділ тільки із Литовчиного роду і одержав. Хоча під ту пору у нього могли буть вже дорослі діти. І були. Один з них Степан – Батьків дід, а мій прадід. Коліно близьке яке. За Батьковими твердженнями й підрахунками, народивсь Степан 1830 року, бо помер у 1913 році у 83-річному віці, коли Батькові нашому було вже шістнадцять років.

Звісно, що були у Мини і баби Литовки іще якісь то діти, і недалекий то іще рід, а от ані Батько, ані хтось інший, кого я питав, не могли про них вже розказать. Загубилося в імлі пережитого, звершеного, – за далиною вже.

Був дід Степан сивий суцільно, білий був (таким принаймні пам’ятали усі його, і згадка про те передавалась), і паралізований був – права рука обвисла, й ногу праву волочив. Тридцять п’ять літ паралізованим був, як розказували. Віку доживав він у сина свого Романа – діда нашого. Хоча й інші сини іще в нього були. Опанас, Максим, Назар. Сей останній в Америку у 1913 році поїхав, та так і не повернувся ізвідти. Тут дружина у нього була – Голубка. Але по якімсь році Назарового перебування ув Америці привела Голубка дитятко. І новина тая скоро, подолавши величезні простори через моря-окіяни, долинула аж в Америку до самого Назара. І написав Назар комусь то, що якщо покається благовірна дружина його Голубка, то він іще повернеться до неї, приїде додому із Гамерики далекої. Але по якімсь то часі привела удома Голубка і друге дитятко. Й ізнову стало відоме те Назарові. І не написав він уже більше нащот сього нічого. Але й не приїхав.

– Отак покаялась вона! – тихо лукавенько посміхнулась 92-літня тітка Домка, Батька нашого рідна сестра молодша, як теплого літнього дня 1997 року мені тую історію про Назара розповідала.

Іще того дня тітка Домка і про діда Степана спогадувала. Се був, за її словами, дуже добрий дід. Він рукою старечою своєю по голівці її малу гладив, жалував так. І се так дивно відчувать було. Аж та дивність і мені передалась. І подумав я: яким же і довгим живе родинне коріння може буть. Де то той 1830 рік, коли народився дід Степан. Два століття ось скоро. І от тітка Домка, живе дихання її, і вона живу Степанову руку іще відчуває. Й так повнозначно дивно ставало на моїм серці. Од відчуття повноти буття.

А Назар отой і в Гамериці посіяв насіння своє, і коріння воно углиб пустило. Він удруге шлюб узяв, і двоє синів уродилося у новій родині.

Коли Ганя Михаїлова улітку 1985 року товар біля нашої хати пасла, то розказувала мені, що якийсь ніби не то син, не то унук Назара уславився в бігові як спортсмен. Його й по телевізії ніби показували, як біжить він. І тут у нас хтось то дививсь його біг по телевізії і казав:

– Оньо отой то Назарів біжить!

А дід Степан, батько Назара, на старости літ торбу зрихтував, надумав у милостину піти. Куди ходив жебра­кувать і що приносив з походеньок своїх додому – се значіння у подальшім часі вже ніякого не мало. Виокремивсь сам факт: дід Степан у милостину ходив. І якщо до пророслого насіння його у множинности своїй хто з іншого роду причепку мать хотів, то й дотинав найперше: “А твій дід Степан у милостину ходив!”

Картина, уже як нереальне щось, мені у спогад біжить з імли за далиною часу. Батько з Матір’ю сваряться. І таке бувало. Непогамовно нерозборонно сваряться. І доказ остан­ній Материн з вуст їхніх зриваеться: “А дід твій Степан у милостину ходив!” І от у моменті цім диво сталося. Пере­міна раптова. Пристрасть з лиця Батькового в кротости, у смиренні розчинятись почала, розплавилась у ній – лице невинністю дитинною заясніло. Прохально і виправдо­вувально тихо мовили вони: “А хіба дід у милостину пішов, що їсти не було чого, хіба без хліба сидів. Сам собі таке надумав. Торбу кілька день рихтував, а ніхто ще не знав, навіщо то він. А коли дізналися, то й відмовляли усі хатні дорослі, але не послухавсь. Хіба він без хліба сидів”.

Таке ґрунтовне Батькове виправдування й у душі Материній зм’якшення й поступливість чинить. Вмовкають вони зі словом хоч яким провинно наче. Лице їхнє в смиренності, виправдувальній застигає. Не так покірність, може, до Батька, як жалість до діда Степана, розгубленість перед його дивним учинком із душі Материної струменить і в моменті на лиці їхнім відбиток зоставляє. Дід Степан поміж Батьком та Матір’ю став і примирення вніс.

І ловлю себе от на думці, як часто й мене у розгадуванні манив той дивний учинок предка нашого, що незручність і розгубленість поклав на душі наступників своїх. Пам’ятаю, як і дев’яностолітня баба Ярина, невидющою, темною уже зовсім ставши, коли лежала собі у теплій постелі між грубою і плитою (і я згодом однієї холодної зими майже прозимував на тій постелі, і чогось розкішнішого у теплоті своїй серед холодної зими й спогадать не можу), при нагоді, як мова про Степана нашого зайшла, то тихо й уривчасто так у розгублености наче казала якось: “Не була їм така нужда, щоб у милостину йти, а чомусь пішов... “

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка