Андрій Кондратюк



Сторінка18/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42

Коли померли Батько наші і лежали на лаві, то таке велично спокійне, умиротворене після нищення болю тяжкого було їхнє лице, що аж у моменті якімсь дивитись на них стало мені зворушливо важко. Безвихідь так тісно душу мою обп’яла, і я надвір вийшов. Похмурий червневий день зупинивсь, застиг. І сіножаткою зеленою від дороги з кийочком повільно у смуткові очевиднім, знанім уже, а не тілько здогадуванім, у синій одежі бабуся ішла. Тітка Катерина, вісімдесятишестилітня старша Батькова сестра. І коли в хату вона увійшла, привіталася-розпрощалася вона з Батьком нашим, а своїм братиком меншим, то й сказала вона: “Устала я сьогодні вранці, а місця собі не знаходжу. Душу мою так сильно здушує, аж серце розривається. І лежать не можу, і робота до рук не йде. По хаті ходжу. На табуретці біля вікна сіла. І в цей момент пташечка мала дзьобиком своїм у вікно, в шибку постукала. І серце мов жалем зайшлося: Іван помер. Кийка шукаю, беру і от іду вже...”

У хаті застигло печальній освоївшись трохи, тітка Катерина уже, виправдовуючи моє і Батькове вбоге життя в останнім часі, казала: “Ажеж як не жили, а в милостину не ходили...”

І тут же посеред смутку великого дід Степан став раптом. І здогад у настрій розсекречености, оголености думок найскритніших у ситуації такій до мене підкравсь: у зіставленні з учинком дивним, незрозумілим (не від голоду іще у милостину йти) і наше з Батьком життя оцінку дістає.

Згодом також і в інших спогадах я мав наочність переконуватись, як довго один незвичний, винятковий учинок людини над її нащадками тяжіти може, про­світлювати душі може. Почуття незручности чи й сорому у собі погамувавши, іншим за таке почуття пробачивши, я в розмислах своїх до діда Степана інколи наближавсь, і серцем своїм та думки філософією намагавсь учинок його осягнуть, зрозуміти, збагнуть, виправдати нарешті, якщо таке виправдання потребувалось. А може, може, міркував я тоді собі, це була його остання можливість свою потрібність відчуть. Бо присутністю своєю людське сумління будить – це місія також немаловажна. Уже нічого людині не залишається, щоб свою присутність у світі серед людей посвідчити. Сей засіб останній. Згадай-но як і сам, будучи 1976 року у кут безвихіддя загнаний, міркував собі, що ось стану я, місце собі облюбую побіля собору Володимирського, або й до Почаївської лаври поїду, і на кусник хліба насправжки, а не як дід Степан – ради дивини, благаючи, а водночас людське сумління будитиму. І в світлі того, як навидоці, а й в перспективі моє життя і мій учинок люди оцінять, як подумають про нього, я намагавсь тоді й діда Степана учинок збагнуть.

А й не раз іще думка о тім ішла, бо не раз у житті своїм я був припертий до стіни жебрацтва й у глухий кут безвиході загнаний.

Пам’ятаю, як у недавніх уже часах я від Будинку з Ірпеня о порі вечірній відходив, вуличкою до залізниці простував, і праворуч висотні будинки із помешканцями своїми завважував, то спогадував, що восени 1970 року о порі вечірній, коли я ізвідси повертавсь, ішов, то на цім місці іще болітце з-поміж вільх галявиною отави сріблилося. Двоє коней паслося тут. Вони голови свої підняли від пасіння і на мене великими печальними очима дивилися. Це вже потім я прочитав вірша одного поета про зустріч з кінським поглядом і згадав отой малюнок серед срібної отави.

І от у місці оцім зміненім, де малюнок з конем повтори­тись не може, бо ландшафту для цього нема, зруйнований він, – до моєї свідомости образ прадіда Степана прилинув. У моїй свідомости розмисли зактивізовані ішли. Я про грядуще своє одиноко беззахисне думав – і воно лякало мене беззахисністю своєю.

Й не раз потому в іншім місці коли суцільна незахи­щеність у перспективі вимальовуватись в думках починала, то одностайно у кут думки мої заганялись – і єдиний рішенець окреслювавсь: жебрацтво. Осміхавсь сам собі: а хіба до сих пір я жебраком не був. Ще спогадав був, як пізньої осени двадцять п’ять літ тому я намислив собі в кабінет молодого автора Спілки за допомогою у сумі тридцять карбованців іти і Євгенові у цім признавсь. А він слізно майже одмовляв мене од учинку цього, умовляв не йти, запевняючи, що дістане мені десь ті тридцять карбованців, аби тільки я не йшов. Але вмовк за столом безпомічно і безпорадно, як переконався, що умовити, відмовити мене даремне. Я так виразно й тепер тую мить пам’ятаю, щораз дедалі упевню­ючись, що рацію, напевне ж, то мав і він, Євген, і жаль запіз­нілий не раз огортає мене, чому тоді я його не послухавсь.

Але се інше зовсім жебрацтво, яке у червні 1990 року передо мною малюватись почало, заманячіло у перспективі. Я місце собі облюбую біля Володимирського собору, на видноті, де вирізнюватимусь, осяватимусь я перед людьми. Я ще і в лавру Почаївську на гору благословенну, ізвідки такі ландшафти прекрасні, видиво світу чудного, творива Божого міченого постає. Що випрошу, вимолю, що не випрошу, а бовваном живим стоятиму, до сумління вияву людей кликатиму. Мо’ й відгукнеться котра душа. Не месійність хіба, не висока, не нижча мо’, як і світ художній у серці своїм акумулювать, і в слові виражать його.

Але як то поставляться до учинку мого сучасники мої, а й нащадки, хоч і не по прямій вже, звичайно, лінії. Ет, пощо думать! Да же самий Хрущов і то сказав був, що із торбою піде, і йому дадуть, а їм не дадуть, хоча би і пішли. Іще сказав був він, повторив тоді, що від тюрми, а від суми зарікатись не можна.

І тут ізнов ставав завжди поруч зі мною виправдувально прадід Степан зі своїм учинком. Бо якщо можна це було йому, якщо знаходив він виправдання і доцільність ув очах своїх, шматок хліба іще маючи, то заказаним хіба це має бути мені, що відсутність опіки і шматка хліба в уявнім майбутнім має мене до того спонукувать. Хіба за виправдувальної причини такої вагомої не зможу я виправдать ув очах своїх життя у тім моменті своє, про останню потрібність і доцільність його думаючи, навіть якщо і надовго збережу за учинок свій неприхильну пам’ять нащадків не безпосередніх своїх.

І думки мої розростатись углиб почали, доказових обгрунтувань і виправдань філософії життя у кротости, у сми­ренні шукаючи. І знов спогадувальне вистояною за далиною картиною розлягалось.

У повоєнні роки такими частими й поширеними були у нас бійки між окремими групами дітей і підлітків суміжних, сусідуючих хуторів і сіл. Конфлікти, непорозуміння невідь і які підлітків нерідко переростали у криваві поєдинки справжні з кийками, камінням і кіллям між дорослими, гінкими безвусими парубками і вусатими уже чоловіками. Дівчата, жінки й матері виходили ті баталії знуртовані заядлі не просто спостерігать, а й окриками, ляканням, голосами своїми дзвінкими і свою співучасть у них засвідчить, – ре­зервною, так би мовити, силою були. Не один раз гналися хотинці за сільськими нашими хлопчаками й підлітками через луг, заганяли їх аж у грузькі зарости очерету й лепехи під селом. Звідти линув розпачливий лемент. І тоді мало не все село з кіллям і дрючками піднімалося в обороні – і хотинці панічно відступали, рятуючись втечею, хоч і як упевнені у своїй силі перед тим були. Проте агресивність у душах старих і малих обох поселень жевріла, а то й розгорялась іще довго.

Уже тоді, але ще частіш пізніше я задумувавсь над причинами цих затято лютих поєдинків. І зрозуміть не міг, знать про себе давали у моменті цім відголоски недавньої кривавої бойні поміж народами, як гра, як в мініатюрі продовження її, а чи діяли, знуртовували тут чинники давніші й глибинніші.

Але був один випадок. Улітку 1949 року. День такий похмуро сірий тихий стояв, аж кожна річ у світі до найменшої травинки невтрально виокремлювалась. Пасли ми свій товар аж за третім мазурським болотом. Тут слобода мазурська прекрасна Наталія із чотиринадцяти господарств до війни процвітала щасливо. Її спалили посеред війни, однієї літньої ночі 1943 року, що тиха й лагідна, раптом загравами, пальбою й голосінням розверзлась. По войні ся місцина у територіально-адміністративному підпорядкуванні до Холоп належала, а сіножатки і де ліс був, за близькістю своєю до хутора нашим пасовиськом стали. Скраю пасли ми вільно і сміло, а коли худоба до боліт дальніх попасом заглиблю­валась, і ми назад завертали її, то наче і крадьки уже все те діялось, звершувалось. Далина та наше неписане право близькості поглинула й відлякувала уже.

Коли вже на пагорб піщаний де-де вересом рожевим порослий за останнім третім болотом, ізвідки далина не своя відкривалась, худоба піднімалася, і ми її завертать бігли, то тоді лиш страх охоплював завваженим усвідомлюванням далекості від хутора свого.

Як і того похмурого сірого літнього дня. Тільки-но ми побігли (я і дівчинка одна) товар завертати, як із-за кущів хлопчаки хотинські, мо’ холопські, підлітки уже і женуться з кийками. Ми худобу свою проте не позоставили, біжки женемо її, по клубах дрючками своїми її б’ємо, хоча ушвид­чено навально напад на нас накочувався. Усі уже наші сполошилися, на ноги стали. Усі ми в поспіху нажаханім худобу женемо і тікаємо. Зрідка лише озираємось похапливо. Із страху хвилею новою завважуємо, що нападників уже багато, дорослі парубки серед них із кіллям і камінням в руках, верхівці на конях і теж з камінням сивим у руках.

Ось вони настигають майже нас, кінське хропіння ззаду чуть, дихання їхнє потилиці торкається. Оглянулись ми – а вони ж, ну, близенько зовсім. Наші усі – хлопчики і дівчатка – після озирання цього останнього кийки свої покидали на землю, худобу гнать припинили, позоставши і чимдужч у напрямку доми тікати кинулись. Вже й до границі нашої недалечко – рукою подать. Біля першого вже болота се діялося. Надія так тріпотливо до порятунку жене. Я ж на місці, як вкопаний, застиг. Страх настиганням, близькістю своєю паралізував мене, невтеклий став я. Й худоба зостановилася на місці. Схоже, що чвалом гнатися їй уже несила. Й свого присуду жде. А нападники передніші, котрі верхи на конях, переді мною лице в лице майже. Я вже лиця їхні видивляюсь в тремтінні ляку. Напружені зверхньо гранично в цілеспрямованій агресії своїй. У руках каменюки сиві. З вуст одні тілько лайливі слова зриваються, летять. На мене. Я очі долі потуплюю, з місця зрушити ляком загіпно­тизований нездатен. І худоба у моменті драматичнім напруженім голови попіднімала, не пасеться, не до паші, не до пасіння і їй – і своєї участі жде. І я пастушок смиренний на хвилях долі біля товару свого, над чередою усією. Маленький цар Давид без сумки пастушої. А каміння велике сиве у руках нападників. Передніші верхівці зупинилися переді мною на конях своїх, і ті, що женуться, за ними з кіллям до них уже наближаються. Ось каменюкою великою сивою один з верхівців замахнувсь на мене кинуть. І тут погляд мій із його поглядом перетнувсь. Й імпульс руці його, що з каменем сивим, раптом у миті новий інакший надавсь. Замісто щоб на мене упасти, камінь в табун худоби з руки його зірвавсь і увірвавсь. Але і корови жодної не зачепив – по землі рикошетом погнавсь і зупинивсь, заспокоївся.

Верхівці переді мною усі зупинилися. І з кіллям котрі ззаду підбігали, лють свою несучи, теж на місці зупинялися. Агресія їхня на місці однім зібралася докупи й клекотіла, шкварчала неймовірно. Але на мене не сунула, не накочу­валася. Ситуація драматично напружена витворилася. Виняткова і неочікувана. Агресія клекочуча на пагорбі неймовірна, і я на галявині унизу під болотом першим, сумирний, смиренний у кротости своїй, безборонний і без­захисний пастушок. Цар Давид у юні літа, але без сумки пастушої й без камінців у ній. І знов “Був це хлопчик лагідний і тихий, як сосновий у безвітря ліс”. І товар мій стояв за мною, поєдинок усесвітовий у миті цій завважуючи. І сталося. Агресія і лють усесвітова перед кротістю, перед смиренням на пагорбі зупинилася. І клекоче, вишумовує у замішанні своїм. Але оно мить якусь. У шкварчанні своїм неймовірнім агресія й лють сильна у землю з людей усіх цих сходить, входить почала, а може, якісно новою обернулась, у підне­бесся піднялась і в сірости світовій спокоєм розля­гається, речі усі довкола, аж до найменшої травинки чітко й виразно розчленовуючи, виокремлюючи.

Нападники на мене не рушили ближче, і товару нашого займать не посягнули. І не гналися далі за усіма втікаючими, що вже Річки, границі нашої досягали. Лють нападників завихрена об’єкта свого не діткнулась, а розчинилась у миті, розрядку дістала. Безцільно охляло каміння із їхніх рук долі покотилося, і кілля опереможено випало із рук.

Нападники й не затримувались довго. Попереду у зво­ротному вже напрямі верхівці так само їхали, піші за ними ішли. Без каменюк і кілля. Де ціль і чи мета досягнута?

У зворотному також напрямі наші від границі бігли, радісно завважуючи, що худоба уся на місці, в цілости, і я цілий, неушкоджений стою. І вітали вони усі мене зраднілі, як хороброго переможця і невідь якого, як сміливця незви­чайного. І розпитували все, а які ж тії нападники і зблизька, вигляд який мають, лиця які їхні. Се колись Панас наш так хотів забачить більшовиків ізблизька. Дякували поглядами і настроєм своїм, що, може, ось завдяки мені й худоба убереглась – не зайняли її нападники. Бо ж якби худоба сама позосталась, то неодмінно зайняли б її нападники. І, схоже, заздрили навіть мені друзі юні мої. І упевненість в силі якійсь моїй невидимій і для мене нез’ясованій сутність мою утверджувала. І дивність на серце моє клалась, лягла.

Коли у зрілі літа свої увійшов і дорослим став, я також помимо волі своєї, поза волею моєю супротив агресії й люті сильної безпричинної часто смирення й кротість виявляв. І не завжди це резонанс мало, але часто – навпаки. І коли потоптом, як по злочинцеві затятому, ішли по мені, душу посягаючи зруйнувать, то не раз серце моє кров’ю у безвиході обливалося і мізки мої від витравлювання постійного усихали. У безвиході розсипалася сутність моя. І страждав я від безсилля власного. І не раз згадував давній випадок дитинства. І з вдячністю зіставляв: що от ті нападники – і верхівці із камінням великим сивим, і піші з кіллями грізними – а були гуманніші, м’якіші були, аніж ці, пізніші. Ті зупини­лися й застигли перед кротістю моєю, сі – не зупинились перед нею, а потоптом по мені пішли. І думаю я тоді про біблійну істину, що із старінням світу зло побільшується, помножується. І супротив нього нові засоби й сили у собі намагаюсь відшукать.

Але коли Господь ув озеро спокою душу повертає мою ізнов, і коли усохлі мізки мої знову соками життєтворчими наливаються, то не бачу я у собі, у вмісті своєму, і не видобу­ваю із сили іншої, як смирення. Перед нападниками моїми колишніми і новими, які й чи знають гаразд самі, що чинять не тілько із плоттю моєю, а й з мізками синіми, смирення й кротість ізнов виставляю. Намагаюсь виставлять і в серці своїм. І переконуюсь у повторюваності цій до безконечности чи до загину.

Із плином часу і старінням віку свого я все частіш мимо­вільно у спогадування й роздуми поринаю. Життя ірреальне своє і долю свою із долею народу свого осмислюю. І нерозв’язно постає передо мною одне й те ж питання у нерозв’язности своїй на цій землі: хто я є і хто є нарід мій, ким учинив нас Господь поміж народами, і в чім призначення наше на світі цім. І коли оглядаю й осмислюю я шлях наш, борсання й пориви коли на спогад ідуть і коли о грядущім думка розпростирається, коли подвижництво мучеників численних зосібна постає у проглядуванні в минуле, то думаю я тоді зі слізьми на очах, а може, усе це й намарне було. Ось цілковито усе: сей шляхетний гордий порив високого духу одинаків до волі перед загальною, поспільною інертністю маси, не розуміючої ніби, о чім ідеться, а насправді плекаючої зосібна в душах потаємну похіть веселитись, там, де треба плакать, ридати, сі безнастанні нуртування й спалахи національного єства у формі рухів, гуртків і груп, у без­настанних доказах своєї вищої патріотичности, які у кінцевому підсумку ні до чого предметного не допро­ваджували, але в кожному випадку доруйновували вну­трішню національну енергію й цілісність, унаслідок чого продажництво й легковажність посилювалися торжествуюче, переростаючи у спадково загрозливу рису національного характеру. І коли знов у новіших вже часах я деклярування різнорідні спостерігаю, а у свій бік звинувачення в аморф­ности й недостатньо активному патріотизмі сприймаю, або коли по радіо “Альпинист-2” перебіг сесії Верховної Ради УРСР на хуторі слухаю, на якій більшістю голосів прий­маються такі дивовижно парадоксальні рішення чи нері­шення, де й бачені, де й чувані, у парляменті якім на нашій плянеті. Наприклад, український парлямент виступає проти створення комісії у справах репресованих (це в той час, як уже кілька років при ЦК КПРС діє комісія в справах репре­сованих), цей же парлямент відмовляється прийняти Декрет про владу (може, унікальний парадокс в діяльности усіх парляментів протягом усієї людської історії!), прого­лосивши Деклярацію про створення суверенної республіки, він тут же у Деклярації цій більшістю голосів хоче полишити поселенців цієї республіки права на громадянство.

От коли в думання моє старіюче починає входити усе те, то так незручно, дискомфортно стає душі моїй у вмісті моєму, елементарно соромно стає. І коли все те знов і знов осмислюєш, то висновувать починаєш. А може, не треба усього того – ані Деклярації, ані деклярувань, ні парляментів. Може, не для нас воно. І, може, не задля цього учинені ми за високими замірами Творця. Чи відступили від замірів тих. Не для нас мо’ усе те, але бо кожному ж своє. Наша мо’ месійність в іншому уже. Стати кожному зосібна ось так оголено в беззахисности своїй перед усім співтовариством усесвітовим та й промовити: “ Ось, нате, такий я є у без­захисности своїй і інакшим бути вже не можу. Осібний я душею своєю, і об’єднанню у спільноту із співгромадянами своїми не підлягаю. Так учинений у сім світі я. Такий я є. Отож, чиніть зо мною, що хочете і як вважаєте – даруйте мені волю або обертайте в рабство. “Воля ваша, а шкура наша”.

І тоді. Принаймні шлях до продажництва і розтління душі було б перекрито. Ах, серед тисяч, мільйонів випадків захована єдина ймовірність, коли перед кротістю агресія і зло зупинили б свій наступ, у розчинянні в нову якість, мо’ в протилежність свою перетворюючись. Був же у дитинстві моїм на зорі життя літнього дня 1949 року один випадок... Ах, правда, потім на кротість, на смирення моє десятки разів брутально наступали, потоптом ішли і йти продовжують по ній. Але ж, коли Господь виводить думи мої із темноти свідомости на тихі води, як в осяянні, утверджуюсь я в силі цій, не перестаючи сподіватись на щасливий випадок. У сподіваннях своїх яке упевнююче радісно опертя від думання предків своїх. І тут поруч з мандрівним філософом нашим, чиї сліди не змиті вічности дощами, стоїть і феномен прадіда нашого паралізованого Степана із торбою своєю.

Ах, як тріпоче душа, зв’язки ці углиб відчуваючи. Яке се обнадійливо упевнююче опертя для душі і думки, як вільно думання твоє розпростирається, коли із глибини часу лине і знадливо увіходить у твою сутність думання предків твоїх. Яка поетична цільність се! І як багато чого тоді хочеться виправдати і простить.

Віку свого доживав наш прадід Степан у хаті сина свого, а нашого діда Романа, у самому Центрі на розі в селі. Навпроти через дорогу – сад панський ішов, у глибині його густій панські покої, офіцини розташовувалися, містилися, прибрані були.

Батько розповідали, що Степан любив вештатись побіля саду. Пани, очевидно, запримітили його, не могли не запримітить, як він наготу людського існування напоказ виставляє. Байдуже це було панам чи не подобалось їм, розмисли про сутність буття, а чи елементарне побутове бридження викликало це у них – сказати тепер важко. Але тоді одного дня прийшли від пана люди і прикажчик прийшов. Сказали ніби Степан украв, узяв якусь річ (яку саме – вже Батько не пам’ятали), що позоставлена біля саду десь лежала. Почали шукать – у хаті і у клуні, у дворі. Посеред двору провинно дід Степан стояв, на паралізований бік свій похилившись. Нічого вони так і не знайшли. На Степана насварився тоді син його Роман, і стояв довго прадід сивий, як голуб, посеред двору, сльози вмивали лице його старечо розчервоніле. Від того, що підозра безпідставна, а чи від того, що син от рідний на нього насварився, закон і звичай порушивши. Але оказія вплинула на нього – побіля саду дід Степан після того уже не ходив, не проходжувався.

Помер прадід Степан 1913 року, того року, з яким зістав­лення і лік усіх грядущих потому побід і досягнень усілякових вівся. Якщо хотіли значимість чогось потвердити, то з тим роком нещасливим і порівнювали. Наприклад, що сталі у 1953-му році вироблено у 118 разів більше, аніж у 1913 році, чи ще як там – уся кількість і якість з тим роком зіставлялись. І він був проріс у моїй свідомости (може, не тільки у моїй), як рік неймовірної, небаченої і нечуваної, злиденности й нужди. А Батько добре той рік пам’ятали – їм тоді було вже шістнадцять літ. І смерть діда Степана пам’ятали. І не раз про це мені розказували, оповідали вже в останні свої роки. І думав тоді я не раз ізнов, що нитка єднання і углиб не така вже й довга. Ось Батько живі передо мною, а бачили вони діда Степана, і руки його торкались, а він же – подумати тільки! – народивсь, до світла і життя покликаний був давно як – аж у 1830 році. А як зманливо було мені слухать від Батька темними пізньоосінніми вечорами на хуторі оповіді їхні подетальні про те, як покої, офіцини панські у перевороти 1918 року горіли. Мужики палили їх. Бібліотека велика панська горіла. Грубі книжки чорно обвуглювались і полум’я не давали, і мужики тоді кийками довгими і вилами розгортали їх, і полум’я знов вихоплювалось із обвуглин чорних премудрости.

Із покоїв ще перед підпалом мужики винесли у сад чорний рояль. І коли вранці рвійне полум’я уже вгамувалось, натішившись, дим тільки безперестанку над садом вивсь, – то багато людей сходилось на оказію. І чорний рояль був у центрі їхньої уваги. Хтось один бив залізними вилами з розгону по рядові рівному патичків, цурпалків виокремлених, що наче пальці людські – й чорне тіло рояля здригувалося, усім своїм могутнім вмістом. Дивні звуки у ревиську неприроднім вихоплювалися з нього і линули у хмарне піднебесся, над садом розлягалися. І це так манливо увагу людей привертало. Лиця їхні розцвітали в усміхові широкому подивовано неосмисленому – і дивність ця довго не збігала. Сам Бетховен такої музики не витворив би.

Про діда Романа Батько менше розказували, а сам я й не допитувавсь, а тепер і жалкую от, що не допитувавсь. І образ його у свідомости моїй невиразний. Але один епізод свідчить, що була це людина лагідна і дітей своїх любляча.

Було се у 1908 році. Вони з Батьком нашим підводою до містечка їхали. Батькові на той час уже минуло аж оди­надцять років – і вони скінчили уже два класи церковно-приходської школи. Їдуть вони вулицею містечка уповіль­нено, хати міщан зацікавлено роззирають. Будинок цегляний новий просторий серед них з’явивсь. Напис на нім, що це управа волосна, і рік забудови на ґратах залізних угорі вигравірувано “1908”. Зір одинадцятилітнього Батька нашого сю несподівану обнову ловить, чудуються вони в душі своїй, і напис уголос читають. А дід Роман зацікавлено слухають, і лице їхнє від дивини в усмішці ясніє, зацвітає, серце їхнє лагідно тішиться, і кажуть вони:

– От і свій читака уже росте...

Дід Роман були неписьменні, і зрозуміть їх можна, як радісно було слухать від сина напис вичитаний.

Будинок той початку століття до наших днів зберігся. Напис тільки на ньому інший, фірма тепер там інша – військ­комат. За Польщі тут гміна була. А цифра вигратувана із заліза та ж “1908”. І я, коли у містечку буваю, іду чи їду вулицею проз, то зір мій неодмінно до будинку сам мимо­вільно обертається, зачеплюється за нього, число ловить, й епізод, Батьком переказаний, на пам’ять щоразу біжить.

А коли от рядки сі пишу, то здається, що стоять за моєю спиною дід Роман і кажуть лагідно:

– От і свій писака уже виріс. Але не вділилось талану йому, ані писанню його.

Благовірну дружину діда Романа звали Параскою. Про бабу Параску дійшли свідчення суперечливі. Маю намір про це пізніше побіжно й принагідно, до речі там буде воно, розказать.

В діда Романа й баби Параски родина була велика – десятеро дітей. П’ятеро хлопчиків і п’ятеро дівчаток. П’ятеро синів і дочок п’ятеро. Перворідний Гандрій – його рік народження 1889-ий. Коли лютої пам’ятної зими 1948 року я після першого запалення легенів, на печі затишній вигрі­ваючись, одужував вражаюче хутко, Батько й Мати тішились з того невимовно. Батько принесли зі скрині із комори холодну тісно зв’язану паку паперів своїх ділових. Чого там тільки не було: папірці більші і зовсім маленькі, писані польською, німецькою, російською, українською мовами, паспорт на мерина, на гнідого коня, якого вивели з хліва грудневої темної ночі ковпаківці (потім вони на горище полізли сорочки вишивані в скрині братові Панасові забирать, а Батько тим часом обхитрувать їх хотіли, потайки з хати в темінь вислизнули, щоб із хліва коня випустить, думають собі, двері тільки відчинять, а кінь сам вийде, і в темені розчиниться, убережеться на волі мо”. Батько в хлів уступили, коня в темені руками намацать хочуть, а його вже нема, раніш, перед тим, як у хату зайти – вивели, забрали ковпаківці, й подумали тоді Батько: “На тебе, мудрого, іще мудріший післаний буде”), папірці німецькою й українською мовою про вивезення якогось каміння із зазначенням людино і кінсько-днів, посвідка про народження старшого брата Панаса, підписана настоятелем нашої парафії Павловським (це вже потім із атеїстичних публікацій в газеті довідавсь я, що був він членом Центральної Ради в уряді Петлюри), накази й квити про здачу поставки зерна, м’яса, молока і яєць. На здачу шкур зустрічалися. На вивезення лісу. На здану позику – на 50, на 100 карбованців. На жито, перемелене у млині в борошно. Віддруковані польською мовою на добротнім папері білім – се купча на землю, на хутір наш. Батько сим документам найвищу ціну склали, і оберігали їх лагідно так, як і в архівах важні документи, може, не бережуть. Папірці сиві, білі, зелені, жовті, сині. Як тішили вони тоді на затишній печі і моє єство ціле, що від хвороби в одужання випростувалось, прямувало, як від зворушення серце калатало, коли вичитувать новий папірець бравсь. І ось на книжечку рожеву серед різноманіття документів натрапляю. До рук беру, а серце від несподіванки мало з грудей не випурхне. Се польський довід дядька Гандрія. Отам я і вичитав, що народивсь він 1889 року. І запам’ятав се так виразно назавжди, що аж зараз той документ рожевуватий зі своїми листочками перед очима моїми шелестить. А тоді, пам’ятаю, дивність незбагненну викликало в мене, що в дядька ім’я таке ж, як і моє.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка