Андрій Кондратюк



Сторінка19/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42

За дядьком Гандрієм ішли, слідували сестри, тітки наші – Лександра і Катерина. Батько четвертим у родині були – народилися вони за три роки перед початком двадцятого століття. За ними ще були, ішли брати і сестри – Федора, Ляш, Василь, Оксеня, Домка, наймолодший Никін 1914 року народження. Дочка дядька Гандрія Манька також 1914 року народження. Але небога від дядька свого на кілька місяців старішою була. У дитинстві вони і зростали разом, гралися вкупі. Доля деяких Романових дітей, а й унуків склалася трагічно. В трагічні ситуації життя потрапили декотрі ще за мирного часу, за Польщі, але трагізм виразно виявила в інших долях війна, поклавши печать мучеництва і страдництва й на молоді гілки родинного дерева. Печать така важка упала, поклалась на долі їхні.

Серед живих на сьогоднішній день залишилась одна тітка Домка, 1905 року народження. Коли червневого дня 1980 року вмирали Батько наші, то сиділа вона над ними і розказувала:

– Як пригадую я, то і наш батько, дід Роман так поми­рали. Як зараз, пам’ятаю, лежали вони д’горі лицем і поми­рали посеред дня отако...

Тітка Домка покивуванням голови тихо показала, як.

А я подумав був тоді, що ось тут десь і дід Роман з бабою Параскою прийшли і стоять. Бо, кажуть, коли вмирає людина, то батьки її приходять і стоять над нею. Мить яка невимовно вражальна і значуща була! У моменті тім покоління різні в хаті нашій на хуторі зійшлись. І відчуття єдности і зв’язку я повсякчас у свідомости своїй бережу.

Довгими пізньоосінніми вечорами, коли вже Батько у вісімдесятирічному віці недужі були, і ми тільки удвох в хаті на хуторі зосталися, я часто розпитував про зорю їхнього життя, про дитячі літа у контексті подій початку нашого століття. Так кортіло мене про все розпитувать, і все розка­зане ними запам’ятать.

Як і я сорок років опісля, Батько влітку пасли товар, пасли аж до Михайла, і тільки після Михайла ішли в цер­ковно-приходську школу, де скінчили два класи. Про школу їхні спогади скупі. Із них знаю, дізнався я, що вчилися там одні лиш хлопчики – і жодної дівчинки. Можна уявить собі, яку перевагу відчували ув очах своїх хлопчики, а згодом парубки, перед дівчатками, а згодом і дівчатами, і за яку й достойність сміло й упевнено могли поцінувать своїх обран­ців останні. Незаперечною перевагою тодішньої школи перед сучасною була та очевидність, що грамотність вона давала у кілька разів вищу, ніж сучасна школа. Принаймні два класи прирівнять можна було до семи-восьми класів теперішніх, а повних три – до повних десяти навіть сучасних. Так се із Батькових уявлювань снувалось, висновувалось.

Іще такою високо поважною властивістю царської школи було те, що в ній навчали Законові Божому. Приходив на урок священик і навчав Законові Божому. І в шкільних книжках популярно розповідалося про життя Ісуса, були розповіді і на біблійні сюжети з ілюстраціями. І молитовники були. Молитви різні зібрані там – і “Отче наш”, і “Символ віри”. Дві от сі поклавши з того молитовника собі на серце, Батько і молилися все життя російською мовою, незалежно від того, хто влада­рював у краї нашім, у місці осідку їхнього і моління – росіяни, поляки, німці, чи ізнов росіяни в іншій якості. Цією мовою і молились вони безперестанку в останні дні свої, коли так тяжко роковану кожному Долину переходили, шепотіли тільки на смертному одрі, хрестились поволеньки слабо, а коли вже й рука випросталась, і повіки склепились, і вуста шепотіть перестали, дихання лиш уривчасте проривалось, то молитву лице страдницьке змучене виказувало.

Спогад про слово Боже у школі асоціювавсь у Батька із дивиною, із недосяжною мрією на всі віки грядущі. І лице їхнє завжди у моменті цім випростувалось і ясніло.

Приємно подивовувались Батько також, коли я починав читать уголос вірша “Бородіно”: “Скажи-ка, дядя, ведь недаром...”, “Москва спаленная пожаром... французу отдана...” – продовжували й вони читать із своєї пам’яти, як знахідці несподіваній радіючи, що ось цей самий вірш і їх у школі заставляли напам’ять учить.

А одного разу узимку я почав іншого вірша читать, де рядки, здається, отакі були: “Кубарем качусь я в санках по горе крутой... Вот свернули санки – и я набок...”

Батько в тиші хатній з кутка печі насторожились:

– А де ти таку книжку взяв. І ми в школі напам’ять цей вірш учили...

Отже, висновувать можна, що і Батькове серце невимовно тішилось, коли вони у чомусь із сучасного життя перегук зі своїм дитинством завважували, спостерігали.

Із їхніх спогадів ще інша картинка перед моїми очима.

До нашого пана часто у свято, а й і в будні дні інколи приїжджали гості – інші пани, що рівнею йому були, хлопці й дівчата молоді.

– Малинські, може, приїжджали? – запитував я.

– Малинський не міг приїжджати. Малинський се був великий пан, граф, він із нашим паном і говорить не став би, бо наш подлук його був малий пан. Се не рівня, – роз’ясню­вали спокійно мені Батько.

Але от і коли ті менші пани приїжджали, то у саду свято відчувалось, бриніло, голоси святкові й сміх дзвінкий моло­дих паничів і панянок. На галявині, сонцем освітлюваній, у саду на стовпцях вкопаних біла сітка напнута була. По обидві сторони сітки паничі й панянки однаковим числом ставали дзвінко збуджені. І в м’яча грать починали. Заворожено носивсь м’яч в колі їхньої уваги і спритности. Але інколи вихоплювавсь на волю, перелітав через залізну огорожу, і вже по землі поволі котивсь до нашої хати на розі, у двір навіть закочувавсь. Малий Батько любили спостерігать ті панські ігрища. І хлопчика паничі й панянки завважили. Батько стали перекидать їм їхнього м’яча, як тільки на волі він опинявсь. За помічника їм були. Спіймають у руки м’яча і обережненько перекидають його у сад. Річ же не своя, а панська. За цю послугу паничі й панянки давали Батькові цукерки.

І старий пан був Батька малого примітив. Він часто у саду прогулювавсь. Уранці особливо, як на зеленім листі іще роса світилася. Забачивши малого Батька нашого, він одразу ж і кликав їх до себе, рукою манив. І коли Батько наші підбігали, ішли несміло укінці, то виймав із кишені цукерки, ніби для них і приготовлені, узяті перед прогулянкою із дому. І Батькові вже здаватись почало, що пан тільки і виходить прогулюватись задля того, щоб їм цукерків дати. А одного разу він навіть Батька по голівці погладив. Мовляв, гарний хлопчик, тихий і сумирний. Якось іще одного разу і пані з паном прогулювалась. Завваживши Батька малого на дорозі, пан до пані обернувсь і про віщось говорив їй. А потім вже пані Батька покликала, ручкою своєю поманила. І коли Батько підійшли несміло, то і вона їм цукерків дала, а на прощання теж голівку погладила.

Слухаючи сі спогадування Батькові на старости літ про давнє, я питав їх:

– А який на вигляд був той пан?

– Ну, такий, як пан... – відповіли Батько, мовби запитання застало їх зненацька. І випростовуючи думку свою, продовжували: – Старий уже був, сивий, високий. Як ранок, роса іще на листі, то вже і йде садом, на вулицю до нас часто виходив.

Довгими пізньоосінніми вечорами при світлі затишному гасової лямпи у хаті на хуторі під вишугування романтичне грізно вітру за вікном надворі іще Батько розповідали про фабрику. Паперову фабрику у нашому селі в закутку біля Ріки, на Ріці, можна сказать, почали будувати в кінці дев’ятнадцятого століття, у кінці століття уже і збудували. Навіть не папір, а сивий картон спершу виробляли на ній, хоча з самого початку фабрика називалась паперовою, папірнею, і протягом цілого століття своєї назви не зміню­вала. А от продукція її змінювалась постійно, і виробництво її щораз удосконалювалось, до витонченого свого взірця прямуючи – до найтоншої бобіни білої зі смужками вираз­ними високоякісної, водяними знаками, що її славлять курці, поціновувачі дурманного зілля в усіх куточках цілої Землі, і на Кубі також. Для них зілля дурманне саме іще не все, лиш у поєднанні з папером нашим свої високі достойности воно для них являє.

Сей процес удосконалення до свого взірця рухавсь послідовно і упевнено, незважаючи на різні контрасти, злети і спади, парадокси у суспільнім життю нашого століття, на сплески пристрастей, на революції і перевороти незважаючи. За сивим картоном пішов грубий сірий обгортувальний, пакувальний папір, за ним – тонший сірий обгортувальний, відтак білий, із білого обгортувального шлях простіший до сигаретного паперу постеливсь, а вже сам сигаретний скільки разів удосконалення нового щораз сягав. Але рух сей, послідовне упевнююче просування паперу до свого сучасного взірця ніколи не тішив Батька нашого. А й більш того. Батько наші ніколи в житті не курили, внутрішньо неприйнятною, від’ємною і в людях інших була для них ся звичка. Пам’ятаю, з яким обурливим неприйняттям не раз говорили вони, де ж це бачено, щоб при такім ділі, як виробництво сигаретного паперу, який не потрібний людині (не хліб же!), да і все серйозно, насправжки улаштоване було, і директор щоби був, і інженер, і бухгалтерія, і робітники, і гроші усі брали, ще й пиху, кирпу гнули, мовби при ділі якімсь важнім і потрібнім стоять. Не раз Батько обурливо над тим дивувалися.

Але про початкове виробництво картону і сивого пакувального паперу, про паперову фабрику кінця минулого-початку двадцятого століття розповідь Батькова завжди була розважлива і серйозна, захоплююча навіть. Пішли вони працювать на фабрику, коли було їм кільканадцять якихсь років. Посильну яку то роботу робили вони, не майстрову, але працювать доводилось малому Батькові аж цілих два­надцять годин. Часто так було стомлююче, і це запам’ята­лося, виразно спогадувалося й на старості літ. Платили їм сім чи вісім карбованців щомісяця. Це вже потім, здається, дванадцять стали платить. І то були гроші не малі, великі гроші були. Корова п’ять чи сім рублів коштувала. Про тодішню свою працю, про окремі випадки, пригоди, які з ними лучалися на фабриці, про усе паперове виробництво, про технологію виготовлення картону, а потім пакувального паперу сивого, які машини й пристрої були, при цьому використовувались, як от з ганчір’я, з подрібненої маси картон, а потім папір ішов – про все те й багато чого іншого вони розповідали з такою первісною свіжістю, поетично так, з таким деталізованим описом зовнішнього вигляду машин і устаткування, рухомого процесу паперового виробництва, ніби усе те діялося щойно учора, а не в часовій відстані аж у цілих сімдесят років між початком і кінцем такого бурхли­вого століття, як наше двадцяте, що з усіх поруйнацій чи й коли ймовірних уславилось, чи б то пак недоброї слави зажило, удосконалювалось насамперед в руйнації людської пам’яті. Усупереч цій гіркій очевидности Батькова пам’ять на старості літ проте залишилась такою дитинно ясною. І як зворушливо на серці було мені у тиші хати на хуторі вечорами довгими густо темними, під вишугування вітру за вікном надворі угорі інколи ті яскраві Батькові розповіді зі спогадів вислуховувать, первісно радісно як було зорові моєму при світлі затишному спокійному лямпи гасової за виразом Батькового лиця спостерігать, як дитинно ясніє воно, і від зморщок у розповідях спогадувальних подивовано випро­стовується, ясніє у пульсуванні.

Інколи я вклинювався в Батькові розповіді своїми запитаннями. Переважно, пригадую, у таких випадках тон повіствування їхнього уривався, подивування збігало з їхнього лиця, і рідко коли ці відповіді містили невимушено деталізовану живу конкретність, а й сама розповідь втрачала милу барву дитинности зі старечих вуст.

Наприклад, коли я запитував, чи чуть щось було про революцію 1905-1907-х років, то Батько морщились пригадувально у надбрів’ї, і настрій пригадування витав над чолом їхнім:

– А щось я про ту революцію не пам’ятаю. Не було у нас її, і про неї не чуть у нас було.

Так само як і про Велику Жовтневу соціалістичну революцію згодом на пізніший спогад запитував я, то Батько уповільнювались в пригадуванні:

– Щось то я мало про те пам’ятаю, щоб тоді восени раділи й товпами із своїх осель на вулиці виходили. От навесні 1917-го, то пам’ятаю, як у війську був, що про революцію одразу заговорили, товпами по вулицях ідуть, а над ними й угорі все носиться, що царя вже нема, і “Марсельєзу” співають, і “Отречемся от старого мира” співають, і радіють усі не знати й від чого, і радість з їхніх голосів і лиць випурхує. А навколо сніги вже тануть, і сонце ясне весняне. Але щоб восени так радісно революція ішла, як ти кажеш, то не пригадую щось. Дійшли тільки до нас на фронт чутки, що в Петрограді вже Керенського нема, а якийсь Лєнін владу взяв, перебрав. Потім і фронт розбігатись почав. Але се вже було пізніш...
У 1913 році дядько Гандрій із своїм дядьком Назаром 1886 року народження (ізнов дядько й небіж ровесники майже), найменшим сином Степановим, поїхали в Америку. Багато тоді людей в Америку із краю поїхало на заробітки. Їхали усе розторопніші й грамотніші, письменні принаймні. Їхали вони в Америку через Почаїв. У Почаєві зробили зупинку, зостановилися. Там ходили вони на високу гору в Почаївську лавру. І кожний уперше на своїм молодім віку на власні очі побачив дива дивнії Божі. Гора яка висока благословенна, Божою увагою помічена. Із неї далина яскраво зелена одухотворена розіслалась. А церков скільки, бань золотих, і взагалі золота скільки усюди! А ікони в церквах які! А священиків скільки на службі у них – ніхто ніколи ще стільки священиків вкупі не бачив!

Усі без винятку односельці наші того ж дня понаписували додому своїм благовірним дружинам, матерям і батькам довгі листи із подетальними описами див Божественних піднебесних, що перед ними ось у світі відкрилися на початку далекої мандрівки. В один день і поодержували в селі ті листи. Сильно і надовго вразило ціле село те велике диво і незнане досі відкриття світу, бачення і проглядування його. І коли хтось збуджений подивуванням неймовірним ішов до того, чий син чи чоловік також те диво бачив і переживав, то в несподіванці натрапляв на широко розкриті подивовані очі: там, у хаті цій, також листа одержали і прочитали вже. Усі листи були майже однакові в описуванні великого дива – і лиш з деталях окремих картина різнилася, доповнювалась, виразнішою і яснішою ставала.

Так виразно й подетально потім вони ще описували свою плавбу по воді у вмісті корабля велетенського. Ось корабель велетенський – хата не хата велика якась, дім не дім, а диво справжнє, якби і не людиною зроблене, до руху покликане, і вони у нім сидять, і у вікно, а хоч на просторі сонячнім, на вітрі рвійнім спостерігають за водою. Бо навкруги, хоч взад, а хоч і вперед, скільки око сягає, тільки й того, що одна вода. І ти на тій воді похитуєшся. І увесь світ – небо і вода лише. І хитавиця одна. І це не зрівняти з тим, як навесні Ріка аж до Бору розливалася і увесь луг затоплювала. Побачене ними – се незрівнянне піднебесне диво було. Величністю своєю вражало. Ті описи відважних лицарів своєї долі, зухвалих подорожан і першопрохідців власної мрії заклично і яскраво сяяли перед очима усіх односельців, з уст в уста, із покоління, можна сказать, в покоління передавалися, жили в пам’яті довго, незважаючи на зловісну властивість нашого бурхливого століття піддавати нищівній руйнації найвражальніші здобутки людської пам’яти. Дев’яностолітня баба Ярина улітку 1984 року мені ті описи, що їх надіслав був у листі покійний Антін, так детально переповідала. І це викликало зачудування в моїм серці.

У своїх спогадах про передвоєнні ті давні роки Батько наші не раз згадували про “Титаника”. Виявляється, звістка, що у морі потонув величезний пароплав, дійшла до нашого села невдовзі десь після того, як тая трагічна подія і трапилася, сталася. Плив ось по воді величезний корабель. Світ іще не знав такого велетенського пароплава. Сади цвіли, квітували на нім, басейни, озерця цілі були розміщені на нім, райські пташки літали, музика грала. І от натрапив корабель на велику крижину, пробило його, і потонув він. Велика трагедія над морем розігралася. Не стало корабля. Коли вслуховувавсь я в розповіді із спогадувань Батькових і в розуміння Батькове вникав, то не так вражало свідомість людську, що от трагедія сталася й велике число людей під водою загинуло, як усвідомлення, що от корабель велетенський, не бачений раніше, споруджений був, і не стало його, потонув, на дні моря тепер лежить. Нема у цілім світі такого величезного корабля і чи й буде вже колись.

Це коли Батько про потоп усесвітовий і про Ноя розповідали часом (ті оповіді вони у шкільних книжках своїх вичитали), то можна зрозуміть було, що там тілько про загибель великого числа людей і йшлося. Усі, вважай, за винятком Богом вибраних, люди загинули, під водою сховалися. Ще шурхіт безперестанний дощу, що лив суцільно сорок днів і сорок ночей, із розповіді Батькової з далини часу так виразно доносивсь, линув у невідворотности своїй.

1914 року почалася війна, а в кінці 1915 року Батька забрали до царської армії. Призови тоді об’єднували і попереплутували їх. Батько про це багато розповідали часто, як воно усе і до чого, але, слухаючи тоді, я якось і не брав до уваги того всього в деталях. Тепер ось спитати кортить, а вже не спитаєш. І не тільки про це, але й про багато іще чого.

Поїздом повезли Батька аж в Бугульму. З дороги запам’ятався їм міст залізничний через Волгу у Самарі, здається. Вони якось, поза моїм інформуванням, самі знали, що місто те у Куйбишев перейменували, і часто в розповідях їхніх звучання його фігурувало, аж Мати інколи кепкували з них:

– От все Кульбашин та Кульбашин, – одна в нього мова.

Коли восени 1958 року я повернувся додому із Казахстану, де ми, студенти, збирали цілинний урожай, і сказав я, що Волгу ми переїжджали в Куйбишеві, то треба було бачить, якою цікавістю загорілося Батькове лице, – вони корову в сутінках до хліва заганяли, заганять позоставили, а все допитувались мене:

– А моста старого на Волзі не бачив? Цікаво, на скількох биках він стоїть?

Дуже детально розповідали Батько про Бугульму. Коли вони описували в розповідях тамтешні морози, що доходили до сорока градусів, то і в мене поза спиною холод пробігав. Але які пшениці росли на тих землях, і які паляниці великі білі з них випікали. Хліб дешевий був, видавали його досхочу, а й прикупить можна було. Для післанця нашого бідного житнього краю се була справжня розкіш.

У Бугульмі, окрім татар, жили ще й чуваші. І в армії чуваші були. Як тільки неділя прийде, то позбираються усі чуваші до гурту, погострять свої ножики і один одному голови бриють. Так гладенько голови в кожного вибриті, синьо біло світяться, аж блищать, наче бубни.

Найістотніша різниця між татарами і чувашами, за Батьковими розповідями, полягала в тім, що татари магометани, а чуваші – православні, як і ми. На все життя запам’ятався Батькові один чуваш, який казав:

– Ніколи, Іване, не йди в церкву, якщо ти вже поїв. У церкву треба йти в посту, голодним, натщесерце. А якщо ти поїв, то краще в церкву зовсім не йти, аніж іти.

Чуваш той запам’ятався Батькові на все життя.

Якось улітку 1978-го року до нас на хутір до Батька прийшов провідать ізнов Батьків кум, а наш хрещений батько Денис. Одразу ж схвильовано й розказувать став:

– Таке, куме, і ти, синку, могли б ми вже не забачиться більше. Я мало не вмер. І де – в церкві. Зрихтувавсь я вранці у церкву йти. Аж тесть мій заходить. (Хоча тесть хрещеного батька Дениса був молодший від свого зятя на три роки, все одно Денис звертавсь до нього не інакше, як “тату”. Се той неймовірний випадок, коли батько молодший свого сина, чи син старший свого батька – автор). Кажу йому, що в церкву зібравсь, але і так з хати не випустиш. Сіли ми, по чарці випили, поснідали. Він додому поїхав на автобусі, а я в церкву пішов. Зайшов тільки, довго і не стояв. Аж чую, ноги мої підкошуються, перед очима темно стало. Вона, благовірна Віра моя, бачить, що не те тут щось. За руку мене держить, до лавки веде. Посидів я, не знаю, скільки. Перед очима розвиднятись почало. І як до тями прийшов, то найперша думка так і стрельнула в голову: “Це ж гріх мені, старому, що, в церкву йдучи, поснідав та ще й чарку випив”.

Тут і Батько наші із спогадувального свій голос доносять:

– Може, й так. У нас в Бугульмі один чуваш говорив мені: “Якщо ти, Іване, поїв, то не йди вже в церкву. В церкву треба йти голодним, нетщесерце треба йти. А якщо поїв ти вже, то краще в церкву зовсім не йти, як іти”.

І я так виразно проглядував із глибини часу зором своїм того чуваша, що голова його брита світиться синьо біло, аж блищить, як бубон.

З Бугульми Батько писали листи і в Америку братові Гандрієві і дядькові Назару. І вони свої листи Батькові присилали, і Батько одержували їх, читали й побратимам своїм, некрутам. Бо кожному було цікаво, що от аж з Америки лист прийшов. Брат Гандрій і дядько Назар і гроші Батькові з Америки в Бугульму присилали. Кілька разів. І той, і той по п’ятнадцять карбованців. Хоч царські карбо­ванці й дешевіли, але все ще то були великі гроші. Вони не знали, де їх і подіть. Часто купували великі білі паляниці пшеничного хліба, що дешевий там був. Самі наїдалися досхочу і побратимів своїх пригощали.

В армії тоді часто грали в гроші. Одержавши одного разу від дядька Назара п’ятнадцять карбованців, Батько й собі спокусилися на ту гру. Цілу ніч майже грали і програли майже всі п’ятнадцять карбованців. Одні дрібні копійки якісь тільки і залишились. Удень Батько ходили, як побиті. Не так грошей шкода було, як соромно було перед дядьком Назаром. Думка така невідворотна ішла, що хоч він і в далекій Америці, а усі вчинки їхні в Бугульмі прозирає, видить. На другий вечір поставили собі за мету будь-що, а відіграти свої гроші. З копійками дрібними вступили одчайдушно в гру і стали вигравать раз за разом. А як п’ятнадцять повних карбованців виграли, то й спокусу грать у собі вгамували. І скільки їх не запрошували, ніколи в гру більше не ставали.

Із Бугульми Батька повезли прямісінько на фронт, на захід, вважай у свої рідні краї. Це вже ішов 1916-ий рік, здається, літо було. Їхали вони на фронт, але з думкою про дому. Дуже кортіло побачить батька, і матір, але чомусь більше батька. Звісно, й село, і фабрику хотілось, кортіло побачить. Те хотіння Батькове передувало подіям реальним, входило в передчуття подій реальних. На найближчій од свого села станції, що колись називалася Вовча, а як у нас зробили фабрику, то так, як і село, зватись стала, вояки зупинились аж на три доби. Додому – рукою подать, всього двадцять з чимось верстов. І стали прохать Батько командира, щоб відпустив він їх додому побачити батька й матір своїх. От мо’ вб’ють на фронті, то й не побачаться вони. Командир не згоджувався спершу, але, подумавши мить після котрогось то прохання, і дав дозвіл. Тільки ж щоб рівно через три доби, а то й раніш, але ні в якому разі не пізніше і на місці, на станції ізнов були, щоб до відправки на фронт не спізнилися.

Батько цілу ніч майже коротку додому поміж селами та кущами ішли. Дорогами польовими і стежками ішли – ще до світанку до хати своєї добулись. Батько їхній, дід наш Роман зраділи зустрічі невимовно, й баба Параска зраділи, тішились менші хлопці й дівчата, хоч і подарунків їм – ніяких.

І тут у моменті зустрічі схвильованім чиясь то іще думка із Батьковою потаємною перетнулася: на горище от сховатись, і нехай без них на фронт їдуть. А там що буде, те й буде. І поки ся думка неозначено об стіни билася, Батько все-таки відіспатись на горище полізли, подалі від ока людського. Прокинулись опівдні десь. Спекотно під дахом неймовірно, сонце крізь шпарки пробивається. За людськими голосами поодинокими плин життя в селі угадувався, якісь то діла в цім гомоні відбивались, а млявий переривчастий гелгіт гусей доносив дивину.

Іти на фронт чи на горищі залишатись – сей вибір усі хатні на одного Батька поклали.

А коли стемніло, і життя села по оселях своїх розійшлося, Батько й не стали довго затримуватись. Нові чоботи ремінні в хаті зоставили, старі на ноги наклали, взулися і, розпро­щавшись з усіма поосібно, якби на смерть прощалися, поза клунями й вирушили із села. І йшли вони із вичавлюваною ізсередини спонукою, над силу ішли.

Схоже, що командир дожидавсь їх. З голови до ніг оглянув одним поглядом Батька, на чоботах затримавсь, але не сказав нічого.

Привезли їх на позиції під місто Броди. Усі села тут починалися зі слова Гаї, Гаї Ситенські, – але Гаї були різні, чи так і було в дійсности, але принаймні так виглядало з Батькових розповідей. Перед кожним селом чи позаду нього або ізбоку синів прекрасний ліс чи й справжній гай.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка