Андрій Кондратюк



Сторінка2/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Потім людям почала, стала розказувать:

– Очі, як людцькі, – так і сяють, блищать у темноті...

– Ну, а саме ж воно яке?

– Чорне, здається, таке, як кіт завбільшки.

– А мо’ то кіт і був.

– О, таке кажете. Що я кота не впізнаю.

– А ти постіль свою поміняй, де Іван колись спав, ти не лягай на тім місці, – радили їй.

На печі, на місці високім, за примурком стала спати Іваниха. А й ізвідти чалапанням своїм по землі до себе обертає – очі так і блищать. А одного разу, здається, на ослінчик малий вибралося. І ще що радили їй люди робити – робила, а спасу не було. Сусідку Лександру кликати на ніч стала. Повлягаються обоє, Лександра скраю печі, Іваниха углибині печі, за нею до стіни. Тільки-но захропе Лександра, а Іваниха і штурх її під бік. А та спросоння:

– Шо таке?

– Як шо таке? Хіба не чуєш, по землі оньо чалапає, не бачиш хіба – оньо дивиться, очі блищать.

Лександра і свої очі розплющує, у темінь роззирається, вуха нагострює, а Іваниха в цей момент дулі одна за одною згортає і у темінь хатню посилає, тицяє, примовляючи:

– На, осьо, на тобі!

Роззирається ще і наслуховує Лександра, хреститься, відтак каже розважливо:

– А ти, Густино, із сатаною не дражнись. Та лучче молитву нічну, вечірню молитву прочитаймо.

І тільки як посідають вони обоє скраю печі, ноги долу звісивши, та разом моляться, в одно слово вечірні, нічні молитви проказують, то щезає воно чи ховається. Але потім ізнову об’являється. Уже і вдень інколи, розказувала Іваниха, приходити став. Як на городі порається, то поміж маком прошмигне, а то із розори, як укопаний на місці якімсь сяде, дивиться – не змигне. Або як гній із хліва викидає, то в кутку напівтемнім котрімсь примоститься – очі так і сіяють, блищать. І таке ще було. Сліпачок ще хату блідо ояснював, але Іваниха вже на печі була, як щось під вікном прогупотіло. Зирк вона у вікно – а там на шибку цілу лікоть оголений, і жіночий навіть, здається. Серце мало з грудей не вискочить. У куток до примурка бідолашна забилася. Ізнов прогупотіло. Голову до вікна повернула, очі розплющила, зирить – а на шибці нічого нема.

Але так оно раз із’являлося. Правда, наступного дня потому Євка Лександрина у гурті великому жінок біля криниці, сміючись, розказувала:

– Ох, якби ви знали, яка вчора і кумедія була. Іду я увечері додому. Мимо Мещишиної хати іду. Думка на мене набігла, найшла. Дай, думаю, Іваниху стару ізлякаю. Підійшла я до вікна. Сліпачок у хаті світиться. Гупаю я. Ліву руку заголила і у вікно вперла, до шибки притулила. А баба так ізлякалася, що аж у куток печі забилася. Ото кумедія була. Руки моєї ізлякалася.

Це через роки уже потому, як колгоспи почалися, повстали, та ж сама Євка Лександрина уже до хати другої Густини Бобришиної, коли й до сеї Бобер її ходив її лякать, ізнов підійде, од льонопереробної машини, колеса Санталова прошкуючи, у пізньоосіннім сірім мороці, да посеред віконця малого свою оголену руку виставить. А наступного дня на льонопереробному пункті жінкам розказуватиме зухвало, як вона учора ввечері Густину Бобришину налякала.

Який дивний збіг і яка дивна повторюваність – і подій, і ситуацій, і імен. Але з пісні слова не викинеш. Я пробував був викинути, але це вже була не пісня.

А якось, розказувала Іваниха, було це погідного, ясного аж жовтіючого літнього дня пополудні, коли ніщо нігде не шелесне, коли марево углибині простору висить і застигає – от тоді до Густини з’явлення надійшло. Чи то слово з небесної прозорості пролунало, сказав хто наче, чи то думка така навіялась, із простору, із дня ясного, аж жовтуватого прилинула. Спам’ятатися, утвердитися о цім вона не може. Але з’явлення таке було, що хата їхня згоріти має, неодмінно згорить. І з’явлення се думку щораз тривожніш упевнювало, і уже чекала в душі своїй Іваниха оказії, що лихо має статися, чекала, жила уже очікуванням тим, воно у ній розросталося.

По якімсь то році перестав приходити до Іванихи її благовірний лякати. І навіть усе те, що було, із пам’яті геть начисто випало, і якщо нагадували їй про колишнє, то ніяковіла тільки, лице злегка рум’яніло, але не поверталося, не надходив увечері гість привидом.

А от думка, що хата згоріти має, наміцно, надовго у душі її засіла, видивами події лиховісної тої уявної розросталася. Буває, розказувала Іваниха, ляжу я собі горілиць на тапчані, у стелю наче дивлюсь, а картину отаку бачу. Як полум’я ненажерне, невситиме, непогамовне червоними язиками водночас усю стріху облизує, до зруба вже лащиться; очі заплющу з варівкості, а воно й з-перед заплющених очей не щезає. Сказати б, що накликає людина собі біду, але хто ж сам собі ворог.

Літа збігали. Рівно тридцять літ минуло з тих пір, коли уперше те з’явлення найшло. Син Мещишин давно собі хату велику, як і всі люди, вимурував у селі, не згіршу принаймні, як у людей. У старій хаті вдовиця із дочкою оно зосталися. Дочка скоро і приймака прийняла, діточки водити почала, що не рік, то одне й приведе, а раз за одним махом двоє аж привела. От скоро тоді і мало місця стало старій Густині у своїй хаті. Діти межи очі лізли, поліняччям на неї кидати стали. А хоч як, а від свого нікуди не дінешся. Але усяко тепер бувало, “бувало разно і гразно”, як полюбляла казати стара Іваниха. Не раз у сусідів ближніх ночувати доводилось, – не раз один і в сусідів дальніх переночувала. Але найчастіш осідала, забарювалася Іваниха у тій хаті, де мрець був. Траплялося, що коли молоді, діти залишалися одні, після похорону боялися, то вона вже тут порядкує, перебуде, допоки і треба. До дев’ятого дня то майже скрізь добувала, до дня сорокового в декого затримувалася. Потрібність свою, незайвість свою принаймні відчувала завжди і повсюдно, а й постіль у хаті такій знайдеться, хоча б і звільнена щойно, і харчу настроєного по жалобній причині не переїсть. Мерців вона не боялася, розмовляла із ними, уголос інколи на людях. Вона живим повпредом, післанцем між мертвими і живими була, стосунки їхні загострені, що не встоялися іще, а й на землі котрі не розв’язувалися, регулювала, якщо конфлікти які, то згладжувала. Два світи поміж собою вирівнювала, їх до ідеальної картини вічного буття удосконалюючи. І де хто померти мав, наперед знала. Іще той віддихи затяжні у світ, у простір до небес посилає, а вона вже у ногах на колінях із костуром стоїть, не плаче, а із віч обох по щоках дві великі прозорі сльозини рухаються і долі скапують.

Та не буває місії і месійності без випадків курйозних, що подив часто викликають, а й гумор звільняючий, посмішку розряджувальну. Траплялися, бували такі випадки і в Мещишиній практиці.

Як колгоспний бухгалтер Панас, наприклад, помер. Молодим ще помер, і п’ятдесят йому ще не минуло. Кажуть, смерть завжди має рацію, і ніколи вона не винна. Причину завжди в чомусь шукають, винних шукають. У Панасовій смерті люди винуватили, винною і провинною вважали його благовірну дружину Явдошку. Проте й такі знаходилися, що і самого Панаса винуватили, кажучи: “А чого дурний був та на Явдошці женився. Хіба на таких женяться?” Казати легко. Але на кому б йому, бідоласі, і женитися іще. Подумати треба. “Що комар да на мусі оженився”.

Дав Господь Панасові талант до науки, до арифметики, до чисел, до щоту талант у ньому закладено було. І талант немалий. Самоуком, можна сказать, бухгалтером став. Та не вділено талану йому, долі не вділено. Як ровесники до дівок залицялися та женилися, то Панас несмілий, ні зросту, ні вроди, ані хвацькості не маючи, огинався до дівчат підступитись. А як бухгалтером став, дні, а й вечори, ночі деколи в конторі просиджувати став, то в дугу його гнути почало, у плечах горбатився, з виду малів, а з лиця бліднув. Жарт уже не поєднувався ані з лицем його, ані з поставою. А проте женитися на старших дівчатах, яких нараювали йому, не хотів (як вік і зовнішнє згасання Панасове, зрозуміло, занижували його шанси взагалі на одруження, до нуля, можна сказать, наближали ці шанси, так посада бухгалтерська ці шанси завищувала, – і в результаті підсумок, із роком кожним навіть, ще був плюсовим). Але Панаса чомусь тягнуло до молодих, а молоді за нього іти не хотіли, не збиралися навіть, плюсовий підсумок до уваги беручи.

У застійну конфліктну ситуацію надійшла упевнено Явдошка, і з цієї ситуації Панаса іще певніш вивела. Але куди? Явдошці минав тринадцятий, як померла її рідна і дорога матуся, залишивши у старенькій хаті на краю села свою дитину зовсім самітною, а й у хаті незахищеною. І тоді вирішено було, що піде Явдошка, поки підростатиме, жити до старшої сестри Євгенії, яка була замужем за бригадиром Калеником, під опікою їхньою допоки перебуватиме.

У домі бригадира Каленика часто гості збиралися, – чарку випити, пообідати, слово дошкульне відтак мовити. Серед гостей були начальники свої, а були, траплялося, й приїжджі, районні, якщо комісія чи ревізія яка, чи просто перевірка, чи відвідини звичайні. Під заохочувальними поглядами гостей отаких і зростала Явдошка. Щічки її червонішали, повнішали, стан вирівнювався, стрункішав під поглядами тими. Кажуть, скоро впала вона ув око одному важному гостеві, відтак – іще одному, а затим – і не одному вже. І пішла по селу слава про Явдошку, слава чи неслава пішла по району. А коли виповнилося їй сімнадцять літ, то навів її хтось, а мо’ й спільно, одностайно навели обліковцем в бригаду піти працювати, трудитись. Прилаштували, можна сказать. Місце то і яке вже там тепле, бо Явдошка на обліках тих зналася слабо, і звіти за неї, хочеш не хочеш, доводилося робити самому бухгалтерові Панасу. Кажуть, гості ті ще навели Явдошку вийти за Панаса заміж. Але перепон, труднощів, вузлів якихось нерозв’язаних проблема і сама по собі не становила, позаяк Явдошка Панасові до душі припала. А що слава чи й неславонька її теж хвилями котилася, перекочувалася, то до вух Панасових ці хвилі докочувалися, але об вуха його настовбурчені й відбивалися, до серця і голови, в серце і розум тобто не проникаючи, не увійшовши.

Тієї весни, коли Явдошці виповнилося вісімнадцять рівно, а Опанасові – рівно тридцять шість, вони і побралися. Вік їхній спільний тієї весни на рівні три частини ділився. Весілля правили не те щоб бучне, але все начальство сільське й колгоспне на нім було. І от на весіллі тім, розказували потому, коли Панас із Явдошкою, молодий із молодою, празниково сяючі, стояли перед народом, перед громадою стояли, а народ, громада ціла, і зосібна кожний молодим многії літа і щастя зичив, у момент той, розказували, хтось із гостей, із начальників сільських, не так і високих вже, але напідпитку, дужий, пробрався до столу, раптово обхопив Явдошку однією правою рукою за поперек і голосно пробасував:

– Пашлі, Дуся! На х... р він тобі, труп, іздався!

На зухвальця тут же і зацитькали як начальники самі, так і люди інші, простолюдини, від столу його відштовхнули, надвір вивели, вгамували пристрасть його, хоча і брикався він там.

Конфузна ситуація проте не торкнулася, не діткнулася Панасового єства травмуючим спрямуванням своїм, хіба що подивом відбилося на лиці його сяючім оте “Дуся”, бо не чув іще, щоби її, суджену його, отак називали.

Після весілля Опанас одразу перебрався жити у Явдошчину хату на краю села, позоставивши у своїй хаті одиноку старіючу вже матір. Мати, щоправда, цього не хотіла, і Панас не хотів. Але хотіння чи побажання їхні дотеперішні уже мало значили, можна сказать, нічого не значили. Мати раділа невимовно, що син її нарешті дружину має, у що віра її була майже згасла, поступово втрачаючись, – і будь-якій умові внаслідок перемін перечити не могла. А Опанас? “Опанас свині пас”. Що Панас – куди не піде чоловік за жінкою. Сказано ж: “Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї... “

Щоправда, у старій хаті на краю села молоді довго і не перебували, не набулися, як кажуть, там. Бухгалтер Панас у центрі села нову забудову почав, кам’яницю вимуровувати почав. І хоча не місив ані глини він, і цегли не клав, і столярки не гемблював – він горба над паперами згинав, – але люди за нього усе те робили, від імені його робили. За рік якийсь молодята і в нову хату перебралися.

У новій хаті все і почалося, воно то раніше почалося, але лицем, очевиддям страшним до Панаса тільки тут повернулося. Домовиною наземною стала для нього нова хата. Прозріння тут найшло. Те, що раніше котилося-перекочувалося хвилями Явдошчиної слави, а чи неслави, раптом ув очах Панасових, як страшна реальна з’ява, постало, картинами реальними, натуральними постало. Що язики людські доносили, а що і сам на власні очі бачив.

Прийшов якось Панас додому з контори пізніше звичайного, бо звіт річний готував, двері відчинив, у хату свою вступив. А зорові його картина така відкрилася, що краще б і не бачити її, щоб і не згадувати. Перед очима потилиця, карк керівного товариша хитається, а Явдошки і не видно, ноги її тільки видно, упізнав, і голос її із-за партнера її доноситься:

– От гнипавка, тільки що почни, так одразу і лізе в хату. По-людськи закінчити не дасть.

Мало сказати отетерів – занімів Панас. А що і скажеш, вчиниш що? Товариш керівний, партійний, начальник його. І не гвалтівник же, а доброохітно все.

А то якось вийшов надвір, поросятам, здається, відро із колотушею виносив. Аж бурк – машина розвертається. Водій питає:

– Дуся дома?

– Та дома. А що?

– Петро Карпович казав, щоб приїхала.

Так і каже шофер, у вічі Панасові дивлячись, і посмішка легенька з лиця його вкінці убивчі стріли випромінювала. – На раки поїдуть...

А Явдошка уже й сама із хати біжить, светра голубого празникового на ходу натягає – і скік в машину.

Гуляти Явдошка стала інтенсивно. Гуляти і пити потім почала. В основному гуляла вона із начальством сільським, а й районним приїжджим, із товаришами номенклатурними, так можна сказать. Із комсомольцями. Бувала там і неспіл­чанська молодь. Шофери бували. Але якщо товариш не но­менклатурний, то має він чимось вирізнятися, не зачухою собі такою бути, а чимсь особливим фізичним виділятися. В той час як від номенклатурних товаришів таких оцих особливих якостей і не вимагалося – вони звичайні якості могли мати.

До цього часу Явдошка полишила уже працю обліковця в бригаді, проте і корів доїти, чи “з вилами до гною”, як кажуть, вона не пішла. Спершу пішла вона, а вірніш, прилаштували її у шкільний буфет, відтак у кіоск на фермі, а відтак і в третю, четверту точку подібного типу.

У сфері приятелювань, стріч і зазнайомлень Явдошчиних було упродовж років, як і буває у таких сферах, чимало несподіванок, курйозів, неймовірного майже, фантастичного бувало. Усе те, що мало б бути хоч трохи таємним, ставало якимсь побитом одразу явним. Воно поміж люди йшло, і люди про нього розказували. Поміж собою, у гурті розказували, в присутности Панаса з насміхом розказували. І отсе останнє було для нього найвразливіше, найболючіше було.

Жорстока, невідворотна, невмолима реальність, стріли ядучі того насміху торкалися збудженого розуму Панасового (і що сталося, діється що, він осягав тверезо, прозоро, можна сказать, як ніхто у цій ситуації), а одночасно і серце прони­зували, вселяючи непогамовний дух ревнощів.

А Явдошка тим часом, не сказати б, що стрункішою стала, але розцвіла, спереду і в клубах поповнішала, щоки почервоніли, аж палають, блиск очей такий незвичний – цілого тебе пронизує, наче і сили будить, а й обезсилює, випробовуючи. Рівночасно як розцвітала вона, рум’яніла як, рівночасно з тим поникав, бліднув з лиця Панас. Двійко дітей, дочок двоє подарувала йому благовірна, а не тішили вони його. Пониклий, відсторонений від світу став, охлялий, стулений. І варівко серед людей, і незручно. Самому. А разом з Явдошкою вони на людях уже й відколи не з’являлися. Постав його разом із нею – карикатура одна, посміховисько.

Так ракоїдно нищив, ізсередини спопеляв Панаса всепереможний всепроникний і непогамовний дух ревнощів – сила страшна, не від людей. А ще безсилля вчинити щось, бодай слово мовити, протидіяти якимсь чином. Дух ревнощів – не дух смирення. А поробиш що?

Якось на майдані сільському кепкували унеділю вранці чоловіки, гурт чоловіків, які спрагу похмілля тут стримували, із Панаса і комбайнера Пилипа, чоловіка високого на зріст, дужого, але жінка якого мала схожу із Явдошиною опінію. Кепкували в присутності їх обох. І сказав тоді був Панас, прорвалося із серця у нього:

– Ех, що тобі, Пилипе! Був би я безпартійний, я б їй показав!

Пилип упритул до Панаса підступив і з високості зросту свого насмішкуватим поглядом стрельнув:

– А що б ти їй показав?!

І це було так вражаюче переконливо, що увесь гурт спраглих похмілля вранішнього чоловіків реготом зайшовся. Навіть на пісному, землистому уже обличчі Панасовому легенька посмішка зродилася, пронеслася, – жовті малі зуби засвітилися, уперше, може, за останні роки в от такій якости перед людьми показалися. На мить лице його в зосередже­ности застигло, і крізь зосередженість ту ізсередини зваж­ливий роздум пробився слабким голосом:

– І то правда: а що б я їй і показав?!

Дух ревнощів має багато означень, але він безвимірний, глибінь його і означень не має. Він і підступний, і мстивий, і жорстокий, і який ще там і кажіть, то не помилитесь. Дух ревнощів агресивний, ізсередини особистости, особини нур­туючий, до активних раптових неочікуваних дій і вчинків особистість, особину цю спонукаючий. Наскільки нело­гічними, безглуздими, одіозними, несподіваними, що і уявою їх осягнути годі, виявлялися результати таких учинків і дій, – переконливо засвідчують як світова історія, так і наше бурхливе сьогодення. Дух ревнощів спалахом своїм драмами і трагедіями, трагікомізмом часто сколихував всесуспільний фон, загальну картину світу і світову гармонію сколихував. І відлуння сколихування того – перед зором, у вухах і душах сучасників.

Так, дух ревнощів ніколи не творчий, не будівничий, не зціляючий, але завжди руйнівний, руйнуючий.

Дух ревнощів уже глибоко увійшов у Панасове нутро, оповив усе єство його, і з кожним роком, з місяцем, із тижнем, із днем кожним, із плином часу все дужчав, розростався в тім єстві. Не сказати б, що це упливало якимсь чином на дооколишню поспільність, сколихувало всесуспільний фон, порушувало загальну світову картину чи гармонію світову краяло, або хоч би незручність, мовити б, дискомфорт комусь спричинювало, витворювало. А ні! Сей дух ревнощів не пробивався назовні з-поза границь Панасового єства. О, в тім то й річ, заковика вся у тім! Бо ж якби він хоч раз прорвався був назовні, розрядився був хоч раз у слові різкім, у пасії бурхливій, у вчинкові, ну нехай, уже не такім і хвацькім, не зухвалім такім, а хоч трошки несподіванім алогічнім трошки, то, може, хоч трошки і полегшало б було Панасові. А так! Сей сильний дух ревнощів, як тільки доверху пробивався, прошкував, так одразу ж усередині його єства і відбивався, – об безмовність його відбивався, об імпульси здержуючі, об упослідженість елементарну. І рухався вже по замкненому колу усередині, нищачи, спопеляючи і так слабку вже плоть Панасову, у руїни перетворюючи зовні і неза­видний уже храм духа його, у якім колись талант до арифме­тичної науки, до щоту закладений був, у якім, може, якийсь високий замір Божий уреальнитись мав.

Недуги, хвороби об’являлися в бухгалтера непрошено і неочікувано одна за одною, букет витворюючи, – недобрі передчуття сам уже вигляд його в односельців збуджував.



Але сказати треба, що багато в чім і самі ж односельці перед ним винні, провину на себе взяли. Се факт, факт доконаний, що Явдошка гуляє, сам не раз мимоволі на сей факт натикався. Але навіть сам факт отсей жорстокої реаль­ности не так нищив, не так спопеляв його, як оті численні людські насміхи, мовити б, слава, а чи неславонька Явдош­чина, що язиками хвилями так і котилися-переко­чувалися. А записки оті?! Скільки їх одержував. Може, десять, а мо’ й більше. Не встигне, бувало, від бомаг своїх, від звітів річних і не річних, відірватися, у двір конторський вийти за по­трібкою, за нуждою малою, довго там і не затримується, назад вертається. За стіл сідає, а на столі у нього, на бомагах конторських, бухгалтерських важних вже і записочка із зошита школярського лежить. Учетверо перед тим згор­нутою бувши, розгорнута лежить на ріжку однім і від вітерцю легенько хитається. І закличненько так голоском лукавим записочка до нього промовляє, почерком анонімним, по-школярськи акуратно-каліграфічним, дівочо-невинним говорить: “Любий Панасику! Прийди у п’ятницю в Будинок культури рівно о п’ятій годині пополудні, зайди у більярдну, подивись на рябий диван, що там у правому кутку стоїть, – і побачиш кумедію”. Або: “Любий мій Панасику! А піди-но сьогодні удень о 12-ій годині на ферму, коли там іще доярок нема, та зайди у корівник великий, та поглянь у жолоб, у ясла великі у кутку темнім – кумедію побачиш”. Правда, тоді ще не був прийнятий закон, щоб не реагувати на анонімні листи, але якби такий закон і був уже – то справі наразі це не зарадило б. Ніякий закон, перепони ніякі не могли б втримати, а й втримувати Панаса від поклику того анонімного. Нехай там грім із неба, землетрус нехай, село нехай горить, війна і якби почалася, навіть якби сталося так, що американці на Союз напали або самі китайці навіть потопом по державі неосяжній могутній, що на шостій частині земної тверді розпростерлася, пішли, то не стенувся б Панас, від бомаг своїх конторських не відірвався б, не розлучився б у момент цей із ними. Але на голос анонімний отой, що почерком по-школярськи акуратно-каліграфічним, дівочо-невинним до нього промовляв, він ішов. І причину для пояснень завжди знаходив. А то й без пояснень ішов. Сам собі хазяїн. І кожного разу все збувалося, немов прозірливий ясновидець події прорікав. У більярдній на рябому дивані Панас заставав Явдошку із директором Будинку культури, а в жолобку, в яслах у великому корівнику – із завідуючим фермою. Здавалося б, якщо передрікав той голос події безпомильно, то не йди за ним уже зором своїм пересвід­читись, а наперед і погоджуйся. І не таке іще на своїм віку бачити доводилось. Але ні. Якась то сила звала, кликала його до нових упевнювань. А може, Панас сподівався, останню надію іще не втратив, що ось цього разу і не станеться того, що передрікалось, що стати мається, що у повітрі вже висить. І тоді! О, тоді се була б його незаперечна перемога. Побіда се, порятунок. Мо’ дух ревнощів, усередині нуртуючий, упокорився б, крильця склав і мучити перестав так нестерпно жорстоко і свавільно. А може, хіть яка потаємна пробуджу­валася споглядати оті дійства, картини і видива оті все натуральні. Хто зна? Не дано нам звідати таїну душі людської і за найтоншими порухами її прослідкувати. Не дано, на жаль, а мо’ й на краще.

Але от і цього останнього, можна сказать, рокованого разу то як було. Панас тоді у своїй сільській лікарні лежав. По дворі походив, у палату зайшов, повернувся, і стомлений трохи уже, присів тільки, аж медсестра двері прочинила і:

– Пепик, Панасе Сидоровичу, на укол, прошу!

Укол у вену одержавши, ще ватку другою рукою притримує, ізнов у палату свою повернувся. Зирк, – а на тумбочці перед вікном папірець знайомий, на вітрі перед прочиненим вікном хитається, учетверо уже складеним бувши, і почерком все тим дитинно-невинним лукавенько до нього промовляє: “Любий Панасе! Якщо зможеш, то прийди сьогодні о п’ятій годині у посадку на лужок до ями, де сміття викидають. Побачиш кумедію, як твоя Явдошка із Брикуном обніматься будуть”.

Одразу ж і на наручний годинник власний зирк, погляд перевів, увагу сконцентрував. До п’ятої ще довго, але щоб і не прогавити, щоб і момент підстерегти, щоб не побачили, як із двору у кукурудзу вступить.

А як подумати, прикинути, помізкувати – то нащо? Був уже випадок, коли він того Брикуна дільничного, околотошного удома заставав. Прийшов якось Панас раніше додому з роботи, раніше звичайного на годину, може, у хату свою уступив, глядь, – мундир міліціянтський на бильцях плетеного кріселка висить. Чотири зірочки капітанських сіяють, аж очі ріжуть. Брикун – а хто ж іще! У спальню кімнату і заходити не став, у двір вийшов, у хлів до поросят зайшов, хвилин двадцять сюди-туди потинявся, понудився. Ізнов у хату зайшов. Зирк на стілець, а він реберцями чорними давніми вигнутими світиться – мундира нема. Із спальної кімнати Явдошка виходить розхристана, лице червоне розпашіле, горить, палає, і шия червона горить, синяки аж вчавлені місцями проступають. На здорову голову, на тверезий розсудок, то, здається, яких іще тобі доказів, фактів яких і упевнювань треба – мало й тих хіба. Але ніт же! Тільки-но тиха година по обіді установлюватись стала, як Панас нишком надвір прочалапав, мовби за потрібкою, за нуждою малою, чи й більшою, роззирнувся у дворі, хвірточку прочинив. Уже й за хвірткою сам. Перед тим як у кукурудзу вступити, іще раз на лікарню глянув, чи з вікон не дивиться хто. У смугастій одежі лікарняній, в одежі в’язня, злочинця несусвітнього і якого, поминувши кукурудзу, потеліпався Панас поза людськими городами, поза клунями в посадку. А там в кущах причаївся непоміченим, щоб і не сполохати дочасно. Дирчання мотоцикла зачув, догадується. Ближче підступати став, а о п’ятій рівно з-за кущів на сіножатку подивився, на галявину вийшов. І бачить: на сіножатці тій ряднина, килимок розстелений, на килимку пляшка “Столичної” стоїть, не відкоркована іще, консерви невідкриті, пір’я цибулі довге. А його Явдошка із Брикуном обнімаються. Усе, як написано, як звістовано і було. Панаса завважили. Схопилися. Явдошка за кущ, під яким мотоцикл стояв, ускочила і в посадці зникла, а Брикун спокійно, не озираючись, маршовим кроком у формі своїй сіножаткою униз пішов. Подалі трохи теж у посадку увійшов. Сховалися, зникли обоє. Тихо. Постояв ще трохи Панас, на килимку і не чіпав нічого, і слова не промовив. А що казати? Мовчки у зворотню путь потеліпався. Добре, що непоміченим і в лікарню зайшов. Потім уже про факт його відлучення недозволеного у смугастій одежі чутки пішли. Повернутись то він повернувся благополучно, можна сказать. Але одразу ж і зліг. Приступ узяв його. Нирки, сечовий міхур чи іще що там, які органи відійшли, відказали, тиск піднявся. Із району викликали лікаря негайно. Він оглянув і сказав, що справи Панасові кепські, що районна лікарня навряд чи й допоможе йому, і виписав направлення у лікарню обласну, з яким наступного дня повезли Панаса з рідного села. Назавжди. Але він про це не здогадувався, і не передчував іще.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка