Андрій Кондратюк



Сторінка20/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42

Під Бродами Батька тоді, а й до кінця днів їхніх сильно подивовувало неусвідомленням, як же і бути може так, земля ось наче і своя, і люд, нарід свій, а держава вже інша – Австро-Угорщина.

Серед високих воєначальників вони часто згадували генерала Брусилова, а слово “позиція” ув їхніх переказах – це щось безкінечно незміримо жахливе, жахливіше самої смерти. Стояти на позиціях – це коли небо саме гуркоче і снаряди рвуться, земля рветься, а ти стоїш і смерти ждеш. Хтось, вислуховуючи ті розповіді Батькові, одного разу заперечив був: “А що там страшно, гірше смерти вже нічого не буде”. Батько відгукнулися на це від’ємно раптовою реакцією:

– А, пощо смерть! Коб то смерть. Стояти на позиціях – це гірше смерти. Тоді ждеш смерти, а її нема. Що твоя смерть...

Із фронтового життя Батько винесли не тільки загострене відчуття жаху і глибоке неприйняття війни, внутрішній протест проти неї – у їхнім серці, мабуть, і якась таїна відтоді осіла, може, відчуття гріховности хіба. Бо, пам’ятаю, за два тижні до смерти своєї, коли свідомість їхня уже цілісність свою втрачать почала, думки розбігалися, і мова збоку дитинно наївною вже бачилась, виглядала, схоже було, що вони силкувалися виправдать усі вчинки, діла і дії свого життя, надати йому закономірности, відчути сю законо­мірність, що отак, як було усе, то інакше й бути не могло, і все те перехо­дило, звершувалося за іншими, якимись вищими замірами, і вклинитись у той перебіг життя, змінити щось на інше людина не завжди була вільна. І виправдувались ніби перед кимсь і перед собою. А от коли до фронту заходило, то наче перед кимсь на догоду йому і в згоді поступалися: “Ну, хіба, може, що на фронті був... Як на позиціях стояв”.

Із інших випадків фронтового Батькового життя у їхніх розповідях мені запам’яталося таке іще.

Після весняної революції 1917 року (а може, це ще й перед революцією діялося) на фронт почали приїжджать комісари від комітетів. Вони виступали перед солдатами з пропо­відями. Якось один прибулець такий надто довго виголо­шував свою проповідь, і це явно втомило сивого полковника, що стояв тут же поряд, нетерпеливилося йому, і він зробив заокруглюючий жест, знак рукою подав: мовляв, пора заокруглюватись, кінчать своє слово. Виступаючий забачив, помітив, завважив це, кинув оком на полковника, відвів відтак погляд, на товпу спрямував його, а простяг­нутою вперед правицею, правою рукою вказав на полков­ника, одночасно дзвінким голосом промовивши:

– Ось ваш класовий ворог!

Слова ті раптову реакцію викликали, збудили. Четверо солдатів з різних боків в одну мить пронизали штихами живіт полковника, ніби довго й стримуюче дожидались цього моменту, – і понесли його над натовпом, над юрбою на штихах своїх.

А потім до фронту докотилася чутка, що в Петрограді скинуто Керенського, і владу взяв якийсь Лєнін. Відтоді на фронті і в армії почавсь розгардіяш. Одні наказували воювати до переможного кінця, інші закликали брати зброю і йти в більшовики, треті просто зоставляли, кидали цю зброю і йшли, добиралися додому, як могли.

Так і Батько зробили. Але дістатися додому одразу безперешкодно їм не пощастило. По дорозі за якимсь то селом під синім лісом їх перестрінули уже більшовики ніби і взяли з собою. Батько біля коней поратись уміли, а це їм, більшовикам, і треба – з підводою вони були.

– Чи страшні і тоді вони були, який вигляд мали? – запитанням перебивали у цім місці Батькову розповідь.

– Вигляд тоді вони мали дешевий, – казали Батько. – Мужики, схоже, такі, як і я. У дранті, в постолях були. Путами попідперезувані, і рушниці свої на путах прив’язані. Один тільки, здається, в шкуратяній одежі був, та й то часто ховав її під сіно на возі, а сам в дрантя таке, як і на інших, убирався. То чо’ було їх боятися. Не пани ж.

– От де тільки хату більшу та з віконницями мальованими побачать, у садку великім де на краю села, то й кажуть, штурхають мене в плече: “Иванушка, вези нас вот туда. Там мёд есть – там богач живет”.

Коло хати вони всі дружно сплигували і з рушницями на путах через плече ішли в хату, ще знадвору погукуючи:

– Хазяин, мёд давай!

І коли серед іншого, жирнішого і смачнішого чогось, і мед таки знаходили, або подавав його їм хазяїн, то один говорун рудий низенький серед них і говорив усе без­перестанку:

– Да разве это мёд?! Вот у нас мёд, так мёд! Да разве у вас пчела, вот у нас пчела, так пчела!

– А яка ж у вас вже та і пчола? – переляк свій до нежданих гостей наближаючи, краєчками вуст несміло осміхався хазяїн.

– А в нас, батя, пчела, как аист! – випалював, немов готове вже, рудий говорун, що ніколи в кишеню за словом не ліз.

– Добре, – топтавсь на місці хазяїн, і посмішка лукава його в краєчках вуст сміливішала, – а як же вона тоді у вулик, у льоток малий пролазить?

– А моё какое дело! – й тіні усміху не насунулось на лице рудого говоруна. – Пищит, а лезет. Лезет и пищит!

При цьому говорун нерідко вже наминав мед, або висмоктував його із вощин, з вощинами інколи їв.

Батько й собі розкуто і сміливо майже зовсім сміялися у затишку хати при світлі лямповім через глибінь часу до говоруна рудого, а може, у часову просторінь будучини сей вільний сміх посилавсь.

Підводою доїхали Батько із більшовиками аж під Київ. А там у лісі коло одного села якийсь бій був чи перестрілка, унаслідок чого первісні пляни більшовиків змінилися, переінакшилися. Друзів своїх вони позустріли чи до якоїсь іншої ватаги приєдналися. Те навіть вже із Батькової пам’яті вивіт­ри­лось. Що оказія от несподівано неочікувана витво­рилась – се у пам’яті лиш зосталось.

І сказали тоді більшовики Батькові: “Забирай, Ванюша, повозку й паняй дамой”. 3раднілі й поїхали Батько. Усе лісовими та польовими дорогами старались їхать вони. А до хат під селами крайніх лиш наближались, щоб коням вівса, а собі хліба випросить. Кілька разів перестрівали їх озброєні, але й відпускали з Богом, щиросерде признання, пояснення їхнє вислухавши.

З кіньми не якими, шкапами, і з возом – тарахтійкою, тарадайкою не якою добулись Батько зраднілі й стомлені додому, до села свого і хати своєї. Уже 1918-ий рік ішов. Хатні усі, батько й мати, брати і сестри старші й молодші усі також зраділи їм неймовірно, що от з фронту, з войни цілі й неуш­коджені, безвадні вернулись, а й подивувались сильно, як то вони от з фронту а підводою й кіньми вернулись. І сусіди подивовувались, і село ціле подивовувалось збуджено, хоч і часи вже наставали незвичайні, такі, що люди відвикали подивовуватись чому б то і не було. І Батько щиросерде усім признавались, пояснювали, як воно усе було насправді. Такі простодорогі вони тоді були, Батько наші. Щоправда, не кожний в одкровення їхні вірив.

Щодо воза і коней, то як прийшли, попали як вони в Батькові руки, так і пішли вони із рук. Почалися перевороти. Вранці одна влада в село заступала, а увечері уже друга – помінялись. Вийшли одного досвітка Батько надвір у хлів до коней заглянули, а коней вже нема. Наступного ранку і воза не стало – зник він із двора.

Розповіді Батькові про той період у житті села і у своєму власному житті полишені були виразної конкретики і деталізації. Вони в одне слово чомусь намагались втиснути враження й переживання різнорідні, що жах ось це несу­світній, а й бачений чи коли був, що й означення у людській мові іншого йому не існує, як жах це великий. Де схоже щось до того, як і “на позиціях стояти”.

Із конкретного більш у моїй пам’яті відбилось хіба, як у своєму домі вони панянок переховувули, бо були б роз­терзали б їх мужики. Марта і Яніна – імена їхні були. Може, і ще котрась. Ім’я із пам’яти випало.

Другий деталізований спогад одного котрогось з пере­воротів стосувавсь, що тривалішою стабільністю влади у селі позначивсь. Се був яскравий і світлий спогад. Ось в той період хлопці і дівчата, котрі грамотніші й розторопніші, театр організували, і дійство, у якому розповідалося про Наталку Полтавку, перед усім селом показували. І народ увесь, чоловіки й жінки, хлопці і дівчата, а й підлітки, діти також з усіх кутків села посходилися. І радість небесна несказанна на їхніх лицях сяяла. Настрій такий дивний довкола стояв, випромінювавсь, і дивність незвичайна із глибини сердець проростала; се ось нарешті своє, і яка це радість, свято яке, із сердець власних і з дооколу проростання його відчувать. Вільність свою тобто час і змога настали відчувать.

От ми й дійшли, наблизились до моменту того, щоб розповідь продовжувать у єдності і цільності якійсь, то треба і по Материній лінії родовід описать.


* * *

Навіть напружуючи часто уяву свою, осягнуть родове дерево Материне в рясности галуззя свого і чисельности коріння свого заглиблюваного я не можу. Усе тут простіше, а й на видноті усе наче тілько перед зором моїм. Напру­жування моєї уяви до достовірности завжди і в далині, і в глибині на білий заслін невідомости натикається. І хто бути мені поводирем у проглядуванні моїм в глибини минулого, хто міг стати мені дорадником у справі цій – таких нема уже. Лиш те, що з Материних розповідей у пам’яти зосталося, і те, що сам бачив, що у дитинстві перед зором моїм про­щально пройшло, промайнуло, крильцями помахавши, щоб у далечині і глибині сховатись, відірватись од цього галас­ливого світу і до іншої, ріднішої, напевне, сутности при­лучитись – лиш те і світить тільки тепер мені.

Як рід Батьків у Центр вкорінений був, так Материн – у Старину. Як перед подвір’ям родинним Батьковим сад і панські хороми возносились, возвеличувались, так перед Материною хатою церква ясніла, як перед Батьковим зором життя пана, паничів і панянок у русі проминало, і розумінням Батьковим фіксувалося, так дім священика поряд Материної хати стояв, і життя щоденне самого священика, матушки, а й діток, доньок їхніх ось як перед очима в Матері у плині своїм проходило, деталізоване у щоденних виявах своїх в свідомости Материній відбивалося.

Дім Материн був з роду Данилових. Хто був той Данило, що іменем своїм назву цілого роду позначив – ніхто не скаже вже тепер, хоча за поодинокими уцілілими нащадками його назвисько Данилових і досі збереглось.

У дитячі свої літа я рідніш до Матері, аніж до Батька прилучений, прихильний був усім почуванням і розумінням своїм, усією сутністю своєю. І здававсь мені тоді Материн рід великим і близьким надзвичайно. Але от усе перейшло. Усе на сім світі переходить. Нема ні Батька, ні Матері нема. Я на самоті без продовження роду зоставсь. І ось тоді, не сказати б, що опіка, поміч і порада особлива, але увага на рівні примітливого завважування існування мого більш з боку Батькового розгалуженого чисельніш роду виявлятись почала. І у світлі такім Материне сирітство у витоках своїх переді мною виразніш і очевидніш постало.

Батько Материн, дід наш, Фоком звався, а мати їхня, баба наша – Лександра. Із Материних розповідей, а й із свідчень чужих людей, старининців головно, у молодости був Фок надзвичайно дужим і міцним, на всю Старину силач. Про силу його перекази ходили. Можливо, саме через міць тілесну оту, що не раз до одчайдушности спонукувала, й вік йому судивсь недовгий.

Окрім Матері, в родині було іще четверо братів, а вони – одиничка у визначености своїй. Найстарший брат Кузьма, Мати за ним, а після Матері, ще троє братів ішло – Микита, Петро вусатий і Гриць найменший. Ставлення до Матері нашої, сестриці їхньої у братів з дитинства було лагідне й ніжне, як до дива одиничного родинного. Да таким і залишилось воно до останку днів їхніх – скільки кому судилось їх. Беззахисною вражаюче з самого початку свого існування були у цім світі Мати, як і кожна одиничність на сім світі.

Як ще малою, ну, зовсім маленькою дівчинкою Мати були, то якась то нагальна необхідність їхньому батькові випала плавом Ріку перетнуть передзимової холодної пори. Подолать то вони Ріку подолали в необхідности своїй, але тут же і злягли надовго. Уже сухоти потім не відпускали їх із печі до активного, веселого і дужого життя. Висихали й жовкнули з лиця дід Фок, никнули, тінь печалі чорної оповивала бабу Лександру. Але не сиділи вони склавши руки. Забігали в активности своїй баба, рятунку шукаючи дідові. Що там іще вони не знаходили, але поміг казали, йому борсучий смалець. По якімсь то часі очунювать почали дід Фок, животворні сили у сутності їхній до світла, до життя дужого веселого кликать їхній організм могутній стали. На ноги стали дід Фок, і крізь жовтизну пробивсь на їхнім лиці рум’янець і заграв на нім. Поклик організму могутнього від дочасної темряви до світла й життя переміг. Але не раз наказували баба йому, що уже треба шануватись, а дід не шанувавсь, о пережитім забувавсь мимоволі, чи нарошне виклично забуть хотів.

І от трапилася подія, випадок був. 1905-го року горіло село. Пожежа спалахнула спекотного літнього дня. Двоє плисаків зупинилися на ночівлю, на постій у вдовиці Пріськи. Удень на обід намислила вона чи самі вони замовили печеного, смаженого сала зрихтувать. І коли смажилось те сало у сковороді на жару в печі, загорілось воно полум’ям. Полум’я виразно яскраве у печі забачивши, вжахнулась несподівано тітка Пріська. Стенулась, можна сказать, аж з переляку робить не знала що. Так гіпнотично і розгублююче подіяло на її свідомість те виразно яскраве полум’я з печі. Не тямлячи, як діять правильно, схопила вона з жару на попікач сковороду палаючу, і палахкотючу її в комин підняла, щоб полум’я з-над очей виразно яскраве відвести. Цього й треба було. Комини тоді прямовисні дерев’яні, лиш глиною зверху обмазані були. Умить і загоготіло в чорній порожнині комина. Від однієї хати полум’я перекидалось до другої, і так цілий ряд хат згорів. Палахкотіння пориви вітру витворювало, а мо’ й насправді вітри буйні віять почали. Хто теє уже завважувать міг. Тільки десь навпроти церкви майже полум’я на другий бік вулиці перекинулось. Церква горіть почала. Верх згорів.

Перед тим, як розпочати ремонт церкви, вибрала громада з-поміж себе кількох найрозторопніших мужиків і відрядила їх до пана Малинського. Прийшли вони до пана у маєток його, і пропустили їх по причині такій, поклонилися, навколішки впали і сказали: таке й таке, пане високий, церква згоріла. Треба деревина, дуби.

Викликав пан управителя свого та й сказав йому при всіх, щоб усі чули:

– Ось люди, поведи їх у ліс, і на котрого дуба, на яку іншу деревину укажуть вони, ту нехай і рубають, ріжуть.

А ліса тільки у нашім краї у пана понад десять тисяч десятин було. І так шанував ліси хазяїн їхній, так наказував лісничим і об’їждчикам своїм пильнувать, щоб без потреби і дубця ніхто не виламав.

Це іще старий пан, граф Малинський такий був. Він і помер невдовзі. І коли ховали його, увечері коли до містечка, в склеп прах його везли, то по обидва боки дороги на протязі трьох верст бочки із смолою горіли, і це було дивне незви­чайно яскраве таке видовисько, і довго про нього розказу­вали, і ще довше в пам’яти людській воно жило.

Але ще більше переказів збереглось у нашім краї аж дотепер про молодого графа Малинського. Сей наче наступ віяння перемін усесвітньоісторичних передчував, і маєтки, ощадливо збережені його попередниками, розтринькував. Був він неодружений, неоженьба, як напише потому, у 70-х роках нашого століття один офіційно перспективний прозаїк. У Парижі в основному жив сей останній граф із роду графського могутнього. І мав свого літака. Як і московський супер-співак Філіп Киркоров своїм персональним літаком, на якому зовні і зображення самого співака сіяло поряд із двоголовим орлом, у передзимову пору 1997 року до Київа прилітав. Звісно, що зображення графа Малинського на тім давнім літакові іще не було. Але хтось казав мені, Богдан, що у якійсь книжці з історії авіації згадується його ім’я в числі перших ентузіястів повітроплавання і володарів літальних апаратів. У першій десятці наче. І граф Малинський власноручно управляв тим літальним апаратом, на що Філіп Киркоров, мабуть, не спроможний.

Не був скупий сей останній представник могучого граф­ського роду. Про його щедрість і уважність до людей у нашім краї з уст в уста ще довго бувальщина передавалась. У моїм дитинстві про це переказувалось, як про живу реальність.

У містечку на базарі, на рундучках у сутінках ранніх осінніх старенька бабуся копієчку вронила і шукає напомацки в потемках. Аж тут якраз граф молодий проходив, завважив стареньку та й каже до неї:

– А що це ви, бабуню, шукаєте?

– А копієчку згубила, синочку, – відповідає вона.

Зупинивсь граф. Вийняв із кишені папірця вартістю у сто карбованців, підпалив від сірника їх, у потемках знайшов копієчку і подав її старій бабусі :

– Нате, бабусю. Ось ваша копієчка.

Та й пішов собі.

Але не о тім річ. Як почали ремонтувать церкву, то мало не щодня на роботу на ремонт і дід Фок ходили. Дубину різали. І от одного спекотного дня, коли вони поздовжньою пилою дуби різали, вгрілись дід сильно та й води холодної криничної напились. І злягли ізнов. І вже не встали більше від сухот, до веселого дужого життя не піднялись. І баба Лександра свою активність в пошуках помочі не розвивали, як колись. Передчуття неминучого навіть не печаллю чорною вже оповивало їх, а скоріше у примирливе заспокоювання із реальністю ось такою вводило.

Худнули, жовтіли, никнули з лиця дід Фок з кожним днем все дужче і виразніш, душа їхня згасала в уповільненім згасанні своїм, бліде синє сяєво в потемках хати похмурої випромінюючи. Узимку то вони вже й з печі рідко злазили коли. Клопотатись про них ніжно й лагідно, як раніше, вже й перестали баба Лександра. Увага їхня на дітей цілковито звернута уже була. Щоб не заразилися вони, щоб сухоти на юне молоде життя не перейшли, й не разили неухильним швидкоплинним нищенням своїм.

Мати згадували, як на піч малі іще діти вилазили і до батька горнулися. А баба рівночасно на них і на батька сварилися, щоб не сходились вони у місці однім. Матері ж нашій так кортіло, щоб погладили їх батько своєю рукою по голівці – і от не мона. Траплялося, як баба кудись надвір виходили – по воду чи за дровима, – то й пробиралися Мати хутенько на піч, щоб подивитись хоч на тата зблизька, якщо і не погладять по голівці вони їх своєю рукою. Траплялося, що і гладили їх інколи легенько обережненько своєю рукою по голівці, але тут же і казали:

– Зіскакуй ось скоріше на землю, бо двері риплять, вона вже йде, то буде зараз мені й тобі.

І Мати зіскакували хутенько. І так ясно й тепло ставало на їхній душі від доторку легенького руки батькової – і було се як тайна, і як тайна в пам’ять серця відкладалося.

Уже після того, як мене було покликано на вулицю Пушкінську до дому, перед яким стояв у сірости березневого дня невеликий пам’ятник Дзержинському, в установу із грізною і лякаючою назвою, яка самим звучанням своїм наганяла великий жах на кожне живе дихання, як уже було сказано мені “не працювати тобі, Андрію, більше в ідеології”, і як уже погрожено було мені, що життя моє зіпсуте навіки, і нема мені прощення ані на сім, ані на тім світі, коли в 1966-1967-х роках я в безнадії перед чорним невідворотним засло­ном мого життя у Батьковому домі перебував, доглядав, як міг, паралізовану Матір, які страждали тяжко, і писав свого першого романа, то Мати мені часто щось із свого дитячого, а й не тілько дитячого, життя цікаве й спосте­режливе розповідали. Мати неписьменні були, але спосте­реження їхні над світом і людьми, над долею своєю і чужою, художні, проникливо поетичні, співчуттям до болю й страждання повні завжди були. І якщо вдавалось під ті розповіді й мені написать сторінки деякі, щось таке, що й самому подобалось, то знав доконче усвідомлено – воно від Матері.

А найчастіш вони про дитячі літа свої і батька свого спогадували, розповідали. У моменти, коли біль їхній влек­шувався, і туга й безвихідь розвіювалися трохи. У хаті на хуторі тиша синя зі стін підсинено білених линула, сочилася, зависала й вистоювалася. Батька в хаті не було, вони або корову пасли чи десь то, може, в городі порались або стояли, споглядаючи города – вони подовгу любили споглядать за полем, за сіножаттю, за городом, за садом – де, що і як росте, наче процес самий проростання роззираючи.

Я за столом сидів над папером білим, що вільним бувши, в таких муках моїх тяжко й неохоче мені давався. Мати на ліжку, ноги в капцях звісивши, у піджачку моєму болгар­ському, який я у Владивостоці був купив, і з сукенця, що в нім нитка коричнева, а нитка сіра докупи впритул збиті, і кольором коричнево-сірим, більш сірим переливавсь, сиділи. Я від паперу білого у стомлюваности від думки, безвихіддю скутої, голову від столу відривав, і погляд мій перед словом і стіною підсинено білою у просторі зупинявсь. Мати пильно безмовно за станом тим моїм, за перебігом його, стежили і важкістю його переймалися. Переважно у моменті такім вони й говорить починали, спогадувальне своє мені переповідали. І я подивовувався ясній пам’яти їхній, що й крізь параліч струменіла. Я початок віку нашого прозирав, й ідилічним спокоєм для душі подлук подальшої похмурої нажаханої доби жахів одних витонченого процесу видобування душі із серцевини плоті людської, він мені видававсь.

І ті розповіді. спогадування Материні ще часто не раз поставатимуть, спливатимуть у пам’яти в уяві перед зором моїм.

... Великодній ранок ніколи не бував без сонця. Це вже потім і хмарність з небес насунутись може й оповивати землю, і дощ сіятись може, але без врочистої свіжої оновлюючої ясности сонячної, що іншої назви, як Великодня їй і немає, ранок сього рокового свята, за спостереженнями числен­ними, не буває. Про Світле Воскресіння кожна молода травинка промовляє, і настрій життєутвердний повітря біжуче снує, і благу вість високу небеса звістовують. Але найчастіше бувало, випадало, що і кожен із трьох днів неймовірно весняно сонячний був. Десь в обідню уже пору опісля снідання та відпочинку після Всеношної чоловіки й парубки, підлітки, хлопчаки осібно, із хат своїх виходили, і гуртками по дворах чисто святково метених розходилися навбитки битись. Батьки донечкам своїм битки приносили. Різнокольорові. І червоні цибулинно, й цибулинно жовті, сині, голубі крашанки, а й натурально невтрально первісно білі. Найбільше усілякових різнокольорових биток завжди приносив своїй донечці-одиничці Яринці серед усіх дівчаток-старининок найдужчий і найміцніший серед усіх чоловіків на Старині, а й в цілім селі її батечко Фок. І запишанням незрівнянним тихим виокремлювано повнилось серед інших дівчаток серце дівчинки.

Але тієї весни не дочекавсь Фок Великодня, а якби і дочекавсь був, то як і тую картину уявить. І от знов настав Великодній день, та ясний і сонячний який, що такого, здається, ніколи й не бувало. Гуртками на вулиці позбиралися чоловіки й парубки, підлітки, хлопчаки осібно, навбитки битися. І от знов батьки донечкам своїм різнокольорові битки приносять. Червоні цибулинно й цибулинно жовті також, сині, голубі, а й натурально невтрально білі. І тішаться дівчатка поміж собою, пишаючись у серці своїм, – у котрої ж найбільше биток тих, крашанок різнокольорових, і різнокольоровіші чиї. І суперечку моментами ведуть поміж собою, чий же батько найдостойніший і найміцніший чий. І тільки Яринка-одиничка до гурту дівчаток жодного не йде, бо нічим пишатися їй перед ними. А день Великодній ясний такий же, як і був уже.

Дівчинка усамітнювалась із сирітством у душі своїй.

Як видно було із спогадувальних розповідей тих, ставлення Матері до батька їхнього було ніжне і ласкаве, і таким залишалось воно упродовж життя цілого. Усе здавалось Матері, що не пішли з цього світа в небуття батько їхній, а от просто в розлуці перебувають вони і душі їхні. І от від розлуки цієї світ такий печальний.

У 1913 році, коли багато наших сельчан, парубків і молодих чоловіків, полишивши отчий поріг, батьків і матерів своїх, благовірних дружин своїх із діточками на руках малими, подалися за море-окіян, за доли і гори, за води чистії у далеку Америку в пошуках своєї долі у надії, що вернуться мо’, і край їхній їх уже багачами прийме, – у році цім знаменитім і переломнім, від якого згодом усесвітньо велика держава лік усим своїм побідам і досягненням вестиме, і з ним зіставлятиме побіди свої (скільки на душу населення вироблено чавуну і сталі, прокату скільки, а й металів кольорових, скільки м’яса, молока і яєць, шкурок овечих скільки, а скільки шкурок нутрії, та й зіставлювали се грандіозне число із тією мізерією 1913 року, і ті побіди наші сяяли у такім зіставлюванні діямантово), у році тім, до означення сутність кожну живу спонукаючім, Мати наші й собі у мандри рушили, і хоч не за море-окіян, не на літа і годи довгії, а все ж – у мандри. На жнива у Подольську губернію. Сюди вже їхали навіть менш розторопніші чоловіки й парубки, жінки й дівчата, а й підлітки, такі, як п’ятнадцятилітня Мати.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка