Андрій Кондратюк



Сторінка21/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   42

Найчастіш і виразно згадували Мати дорогу туди, тобто в Подольську губернію, рідше і не так виразно – дорогу назад, тобто додому. Їхали вони поїздом, а в Козятині пересадку робили. Ще пам’ятали станцію Кодиму, а село, де зупинились, звалось Баштанка. Новий світ, що відкривався зорові, зі слів Материних, – це як ясне свято з небес сходило. І з цього висновувать можна було, що мандри, відкриття і споглядання світу у рухові імпонувало Материній душі. Але то була єдина далека Материна мандрівка. Хоча як сказать, може, муза мандрів залишилась для них завжди манливою мрією. Пам’ятаю з раннього дитинства, як тихо радісно рихтувались вони з хутора у неділю в село, до церкви й до роду свого на Старину іти. Й мене із собою деколи брали. І коли йшли ми стежкою через поле навпрошки або дорогою в обхід, то Мати все барвно квітуючі поля роззирали. Лице їхнє ясніло, від зморщок випростувалося, молоділо, і можна було чуть, як душа їхня у зідханні від буденности одпочиває.

А вже в похилім віці раз признались були вони мені, що як дізнаються, коли котрась із хутірських матерів до своєї дитини кудись далеко їде, то і їм хотілось би кудись далеко у світ поїхати.

У краю тім чужім, у Подольській губернії, давали їм щодня їсти білий хліб. Незвично білий пухкий хліб – у краю нашім вбогім хліб їли чорний житній, у неділю тілько і на свято рокове хіба білий, та й то не ідеально такий білий, як там, у Подольській губернії.

І коли доводиться мені де бачити незвично білий пухкий хліб, то одразу ж і пригадую, зіставляю: ось хліб такий Мати їли на жнивах у Подольській губернії в році знаменнім 1913-ім, а потому у Бугульмі і Батько такий хліб їли.

Зі слів Материних ще уявить можна було, що місцевість там од нашої місцевости одмінною була – степ і степ один довкола, лани пшениці неозорі, і сонце неймовірно ясне, яскраве іскриться, і до неба наче ближче.

Жницею Мати були старатливою, і це хазяї, пани зав­важили. До уваги беручи старатливість їхню, а й вік, напевне, юний, хазяї платили Матері іще зверх того, що за нажаті копи заплатить належало. І увага ця до праці їхньої в чужім краї тішила Материне серце молоде невимовно.

Чомусь не збереглось у пам’яті моїй, з якими почуттями мати додому верталися і які передчуття від зустрічі з рідним краєм ними оволодівали, оповивали їх, напевне ж, і про це вони розказували.

Уже вдома Мати осяйно світло в душі тішились заробле­ними своєю працею в чужім далекім краї грішми – і не малими! – як для них. Мати вимріювали у серці в молодість проростаюче окрилюванім своїм за ті гроші різнокольорові убори празникові справить собі – час дівування наставав. Але мати їхня, баба Лександра наша, поклали ті гроші на пошту, “про чорний день”, як вони казали. І в рішенні своїм настій­ність виявили. У відстороненні самоти гірко плакали Мати, і мрія їхня з-перед очей у далекість відходила. І родин­ність поміж ними – Матір’ю нашою і бабою Лександрою слабкі­шала й рідша стала, а з плином часу іще слабкішала.

Згодом війна почалась, а за нею і перевороти витво­рились. Напередодні одного з тих переворотів пошта поїхала із грішми своїми усіма. І тяжко затужили після того баба Лександра, усе приказуючи гнівно “ото, лихома, трясця його, забрав удовині, сиротинині гіркі гроші і повіз”. А заплакали гірко ізнов Мати, і мрія їхня молода понівечена углибині далекости зупинилась.

І я от сиджу за столом, поглядом до стіни білої синьо прикутий, у втомі думання далину в минуле, а й далину у будучність прозираю. “А де у світі широкім, у банках чиїх тої важкий і радісний Материн заробіток, а наш спадок неоціненний і відшукать?”

Пам’ятаю, Мати часто іще про літо 1914 року розказу­вали, про початок війни усесвітової першої. Що війна почалась, першим дізнався на Старині і всій Старині оголосив священик отець Уліян – тут, у цьому кутку села, жив він і родина його, і хата його, і двір його для всіх старининців взірцем проглядування були. Якогось то спекотного іще післяжнивного вже передосіннього дня оголосив священик, що фронт до них рухається, що війна ось наближається. І от у теплій ясности пожнивній передосінній жовто загусаючій він слуханням своїм вже вловлює далекі гримоти і зосеред­женістю поважною своєю й інших усіх спонукує у застиглости раптовій далекі відгомони війни наслуховуванням ловить.

Відтак, привселюдно упевнившись в переконаности своїй, що війна підступила настільки близько, аж її відголоски вухом вловлювать уже можна, священик в дорогу збиратись став. Вози помащені, підводи у дворі вже стоять, і добро, шмаття різне, комоди й інше причиндалля різне із хати виносять і на них кладуть. А старининці всі до учинку того приглядуються. І котрі уразливіші та на дію одважніші й собі свої вози посеред двору становлять, із хати добро своє нажите, клумаки сякі-такі на них кладуть. А як спакувалися, то й через Ріку лугом до Бору у ліс рушили. Баба Лександра воза не мали, але корову на повід узяли і зо всіма дітьми своїми до чиєїсь підводи пристали.

В полудень високо застиглий рушили вони, а над вечір вже глибоко в ліс увійшли. На Лумчій зупинилися. На місці узвишковому, де папороть зелено жовтіюча у видолинки розіслалась латками серед сосон грубезних і високих, зупинились вони. У призахідному сонці високо угорі тонко золоті стовбури сосон миром, спокоєм, елегією світилися. Імпульси замирення на землю посилали. Тиша ідеальна сердець розтривожених біженців діткнулась. А дома за далиною вже, за хащами густими. До ночі не дійти вже. І гукай – не догукаєшся, дому свою хіба уявить перед зором можна. Дивно як, а й безпритульно відірваність свою від доми відчуть.

Священик на найвище місце зійшов, на пагорбі став. Вуха свої до заходу нашорошив, сам увесь в один слух пере­товривсь, в наслуховування обернувсь. А нічого не чуть. От уже й інші усі, старе й мале, де хто стояв, за пастирем своїм, за рятівником душ їхніх послідували. Вуха усі свої на захід понашорошували, в один слух, в наслуховування єство ціле своє зорганізоване обернули. А не чуть.

Тоді священик зійшов з пагорба на місце рівнинне. На коліна опустивсь, до землі правим вухом припав. О! Чуть. Крізь віковий стогін землі, крізь клекотіння стоголосе гримоти, бухкання із далини заходу до вуха проривається, долітає.

Устав, піднявсь від землі священик і про почуте, вухом вловлене від землі пастві своїй оголосив. І попадали усі, старе й мале, де хто стояв, долі, і праве вухо своє кожний до землі приклав. І повставали відтак усі, із землі позводились. І погляд кожного, погляди усіх із поглядом пастиря свого в одностайній згоді порозуміння перетнулись. І сказав священик до себе і до пастви своєї:

– А може, близько ми зостановились. Може, і досягне сюди снаряд з гримотом своїм.

Проте їхать далі не стали. Тут і ночували, спали на возах, на клумаках, хто де як примостивсь. Під шатрами сосон високих, під відкритим небом, вважай.

Темна ніч ув одностайність думання посеред ліса густого деструкцію внесла, інакшими думки й хотіння кожного зосібна поробила. Ясний передосінній ранок у лісі на лицях старининців, старечих і дитячих, сум і тугу за полишеним осідком і домою виразно прояснив. І не зважилися біженці путь свого далі на схід продовжувать, незважаючи на настійність беззаперечну священика. “Нехай і у війну вертаємось, але ж додому. І, може, серцю заспокійливіш так, аніж від війни тікать, дому полишаючи”, – сказали вони у серцях своїх. І тут сталося так. Думки, наміри і хотіння їхні розійшлися. Священик із домашніми своїми, із матушкою і доньками, юними попівнами, із прислугою на підводах, добром навантажених, углиб лісу, невідь і в які світи, на схід поїхали, у Житомир аж, а старининці усі до одного назад на захід, до домівок своїх повернулися. І баба Лександра з ними із дітками своїми назад рушили. І корову на налигачі назад повели.

Опісля затужили сильно Мати за доньками священика, за попівнами юними, ровесницями їхніми. Бо хоч недосяж­ним було їхнє життя для Матері, але на виду проходило воно, і в приглядуванні постійним взірцем ставало.

Іще Мати розказували, як у першу війну світову, першого літа війни впав поблизу Старини літак, аероплан, “яроплан”, як вони казали. Коли він падав, того ніхто не бачив. Просто прокинулись одного ранку люди, озирнулися навколо, доокруги, і бачать: потвора якась скособочена на пісочку на Засіллі побіля спадкового поля баби Лександри лежить. Вони туди – аж то яроплан. Диво яке. Аж не віриться, що у закутку глухім, у краї на щедроти скривдженім а могло таке диво з неба упасти. Чи був у тому літальному апараті чоловік – живий чи мертвий – от сього якось не уберегла людська пам’ять. Уся увага на диві сконцентрувалась, що от біля села їхнього і яроплан упав. Диво, явище над людським життям тут вирізнювалось. Про це довго пам’ятали і розказували. Із покоління в покоління. До моїх аж днів, коли вже буденністю стали, а не дивиною оно літальні апарати залишились. Навіть як уже на лузі за Рікою з другого боку села “кукурузники” сідали, щоб добривом заправитись і з висоти пташиного лету розсіювати його по полях, які ще дощенту поруйновані не були, то й то люди, із нових вже поколінь, а мо’ й із старших хто коли, з подивування на узвишшя біле на Засіллі споглядаючи, казали одне до одного:

– А знаєш, он на місці тім влітку 1914-го літак упав.

І в моменті цім місцина та спонукаючу кожне лице до подивування осяйність випромінювала.

На місці тім зараз новий цвинтар, і коли ховали у Чистий Четвер перед Великоднем 1991 року вісімдесятитрьохліт­нього однорукого Петра Рачка, і стояв я у капличці малій, де панахиду за Петром відправляли, то крізь віконця малі і прочинені двері ясне весняне сонце проникало і сяянням своїм таку високу значимість у моменті звістовувало. І згадав я тоді серед усього іншого, що першого воєнного літа 1914 року ось тут літак упав. А небіжчикові Петрові під ту пору щойно шість літ виповнилося.

У юному віці, може, сімнадцятий рік тільки їм ішов, пішли Мати одного похмурого літнього дня у поле спадкове на Засілля ось сюди. Пішли, бо чи то баба Лександра послали їх зажинок зробить, перший сніп нажать, чи то волошок увійшли в жито на вінок собі назбирать, та й на закрутку, на завить натрапили. І розвили, розв’язали її, ні о чім такім не здогадуючись і не думаючи. І у миті цій сталося, зробилося їм так недобре вельми. Наче сивий рідкий туман над очима зависнув. І крізь туман вже той і село, і світ увесь віддалений снувавсь, проглядавсь. А коли туман розвіявся, щез із-над очей, то і село, і світ увесь показавсь, здався Матері якимсь інакшим, не своїм.

А може, і не в закрутках тут причина, в іншім чімсь причина була, але у моменті отакім співпадання про себе заявила, знать дала. Буває ж не раз у житті, що у моменті очевидної видимої яви якоїсь інші внутрішні невидимі причини свій перебіг являють. Оманливістю загіпнотизовані, ми і не спроможні справжньої суті осягнуть.

Але занедужали після того тяжко і надовго Мати. З лиця змінились, і сумні-сумні такі стали. А як питали, що їм болить, то відказували все: “А я знаю, що болить. Усе болить. Воно як і не болить, а світ просто для мене не такий став. І їжа не така стала. От що не їм, а смаку не знаю, однаке воно мені, як трава”.

Баба Лександра щодо закрутки то на старого Салника ворожду мали, що то він завиті поробив у їхньому житі, бо того ж дня іще приходив до них коцюбу позичать, і вони дали ту коцюбу, і тільки як з хати старий Салник вийшов, то здогад у бабине думання надійшов, а нащо ж і йому тая коцюба, хіба він своєї не має.

Куди вже не попоходили баба Лександра за донькою – одиничкою своєю, а нашою Матір’ю, де який лікар був, але більше – то до знахарів. Згодом поправлялися трохи Мати, виходжувалися, але не назовсім. І незвичну хворобу ту, коли й не знати, що болить, але просто світ от не такий доводилося й бабі, і Матері у пору дівування утаємничувать, прихо­вувать.

Про закрутку зачеплену в житі і дядько Петро на цих роках уже в старости якось казав мені:

– А то їй від закрутки зробилося, на завить наткнулася. А ще й Салник старий за коцюбою того дня приперсь був.

І Батько наші, коли вже Матері не було, а я мав необе­режність Батькові спогадати, що, може, від недогляду так часто тяжко слабували Мати, одразу й спохопилися запе­речливо:

– Ай, ні, то від закрутки, од завиті в житі. Ще дівчиною сталося їй таке.

Як уже я пригадую, то Мати рідко коли про ту закрутку згадували, від’ємно одного разу про старого Салника згадали, а от слабували на загадкову незвичну ту хворобу, коли і світ для них не такий, і їжа смак втрачала, однака вся, як трава, дуже часто. Хронічно. Періодами затяжними, тривалими. І тоді я намагавсь Материну недугу влекшить і смуток розвіять. Я казав їм: “Та же подивіться, Мамо, світ же довкола вас такий, як є, а не інакший. І ви такі ж, як є, а не інакші”. І я не переставав у здогадах розмислю­вать собі, як же це може довколишній світ і не таким буть. І тоді Мати тихенько краєчками вуст до мене осміхалися, – і заспокоювалась тривога моя.

Але коли світ для Матері розвиднювавсь, коли й справді лекшало їм, за їхніми словами, коли світ довколишній у свою звичність повертавсь, увіходив, то це для мене було справжнє свято. От і для них нарешті світ красою своєю барвною і звуковою заяснів.

Материне глибоке душевне огірчення після того, як пошта повезла радісно і важко зароблені в чужім краї гроші, переросло, не сказати б, у ворожду поміж ними і бабою Лександрою, матір’ю їхньою, але трансформувалось у внутрішнє постійне відсторонення поміж ними. Очевидно, позбутись тієї молодої образи душі і мрії образи молодої, зіпхнути отак просто з душі, переступити, як кажуть, через неї для Матері було над силу. І баба Лександра це розуміли, осягали усвідомлюванням своїм. Бо коли уже в похилі літа їхні Батько наш запропонували їм до нас іти на житку:

– Що маєте, мамо, самі мучитись, то нехай би до нас ішли...

То баба Лександра на те відказали:

– Про тебе, Іване, то я і пішла б, а от про Ярину піти не можу.

А коли я уже в похилім Материнім віці, свій перший роман пишучи, складаючи з уламків життя свого молодого короткого і чужого довшого, прохально інколи до Матері звертавсь, щоб вони мені дещо про бабу Лександру розказали, то Мати лиш переступаюче у бігові думки в минуле казали: “Ай, що про них розказувать, були вони якісь такі, усе гала да гала, а мого болю до серця не брали, болю мого наче й не чули вони. Чи то так здавалося”. І тут же щось тепле осяйно спогадувальне про діда Фока розказували із літ своїх дитячих.

Проте відсторонення поміж Матір’ю і бабою Лександрою не було уже для Матері душевно глибинно уразливим, тобто до ворожди затаєної воно не наближалося.

Пам’ятаю, уже з Києва коли пізньоосіннього темного вечора я на хутір приїхав, на крилах прилетів, і Мати згорьовані, пониклі у тиші неймовірно застиглій хати, гасовою лямпою освітленої, розказували мені, як от недавно щойно їм смертельно боляче усередині зробилося. Ну, такий уже біль, так боляче, як ніколи і не було ще. І сказали тоді були Мати мені:

– Як так смертельно боляче зробилося усередині мені, то й подумала я: “Якби, здається, да мати живі були, да прийшли вони, то і полекшало б мені, здається”.

До Материної смерті залишалось іще майже три роки.

І коли я міркую тепер про речі сі, і осягнуть їх суть намагаюсь, то висновувать можу, що й принципового відсторонення тут бути не могло. А може, сам порядок речей до тієї межі наблизивсь, де відсторонення це просто й неможливе.

А може, повисало воно, відсторонення це, на рівні різности характерів, на рівні неоднаковости складу і вмісту душі, на рівні неоднакової і різної емоційности, на рівні стоїцизму супротив світу і життя неоднакового.

Мати усі болі світу у себе вбирали і до свого болю долучали їх, і зі вмістом цим тяжким непосильно усамітню­валися, а баба Лександра із болями своїми на видноту у світ виходили сміло, граючись наче, і горе їхнє у сяєві світу наче й не горе вже було, а гра легковажна у виявах безтурботности.

Якщо Материне усе свідоме життя майже із баченого і розповідей, спогадувань гірких їхніх у мене перед очима на видноті стоїть, то баби Лександри картина життя у далекість часу відсунена, за завісою серпанковою наче мерехтить, а й прозирає де-де. А мені ж за завісу ту зазирнуть, серпанок розсунуть часто так необорно цілим єством своїм кортить.

Переді мною випадком щасливо уціліла маленька із твердого картону карточка. На ній фотографічний портрет баби Лександри. Трошки мухи його своїм сіданням попсували. Коли се було, і де ті мухи вже тепер, а от сліди їхні залишились.

Маленьку карточку от сю баба Лександра виробили для доводу. Довід, документ про особу їхню, якби пашпорт більшовицький, намислили навіщось вони собі виробить, хоч і не всіх іще заставляли доводи ті мать. Так, пам’ятаю, пригадую, Мати розказували, коли ми якось із ними були тую карточку бабину роззирали, розглядували.

А тепер карточці тій, як не прикидай, то вже більше п’ятдесяти літ – до вікопомного вересня 1939 року іще зроблена. Бабі Лександрі на ній вже літ сімдесят було, за розрахунками, а на звороті карточки старший брат написав (1951 року, за два роки після їхньої смерті), що наша баба прожили 82 роки.

Так бідно акуратно зодягнені вони в чорну чемерку якусь чи піджак, поверх якого комірець вишитий візерунково біліє. Ні на яких фотографіях сучасних, а й в натурі не знайдеш нині ані в місті, ані в селі такого бідно акуратного вбрання, щоб гідність людську підкреслено виокремлювало. Волосся іще не зовсім, не суцільно іще сиве. Лице спокійно згорьоване печальне в устах скривлених усміхом старечим світиться. У зморшках вже все лице. Як промені вони осяйні. Над правим оком крапелька жовтизни проступила – час хоче відібрать з-перед зору мого зображення давнє манливо дороге. Але, схоже, що щось то і було з тим оком у них, якесь наче й не таке воно.

Вісімдесятишестилітню дядину Пестину, невістку баби Лександри, Микитину дружину, я поспитав був:

– А що то у них, у баби Лександри, було із оком одним?

– А якесь воно не таке було, – відразу й одказала Пестина. – Чогось спухало часто.

Так значимо одухотворено мені завжди старі портрети на фотографіях розглядувать манить. То виразні великі очі надовго приковують увагу мою, то враз лице виразом спокійної високої духовности осяває. Ні в яке порівняння не влягаються колишні фотопортрети із сучасними. Я по них втрачені смисли, булу, а розсіяну тепер цілісність людську намагаюсь відтворить.

Я так й інак ставлю перед собою на столі сю маленьку карточку. Знов і знов подовгу розглядую її. І з портрета зовнішнього вабить мене портрет внутрішній осягнуть. Почуті в різні часи із вуст людей старших розповіді спону­кують мене картину життя бабиного із-за серпанка часу бідною куцо уявою своєю розглядувать.
* * *

Як овдовіли вони, то найстаршому Кузьмі їхньому було чотиринадцять років, а наймолодшому Грицеві – рік один лише. Четверо синів і одна єдина донька-одиничка, Мати наша. П’ятеро усіх. Можна уявить вдовине життя із дітками дрібними, а хоч в будь-які часи, хоч за будь-яких суспільно-економічних формацій, хоч і за яких владик, не кажучи вже про роки воєн і переворотів.

Десятину чи дві лиш поля спадкового, пісок один білий на Засіллі, мали вони. Коней, воза, санок й іншого реманенту не мали баба Лександра. Хтось то обробляв їм те поле, потім вже Батько наші, зять їхній, їздили, пам’ятаю, те поле орати. Але це вже потім, аж потім і потім було. А перед тим як було – намалювать собі в уяві своїй не можу. Бідні баба були неймовірно. І про це громада села знала, бо на видноті у громади бідність їхня свою течію, плин свій звершувала.

Мати розказували, що сидять, бувало, вони зимового вечо­ра у хаті напівтемній затишно, а надворі мороз аж тріщить, і в хаті холодно. І за стіною час од часу усе “гуп” та “гуп” об мерзлу землю благодійно так, і сани прорипіли. Це з лісу люди, хазяї дрова везуть саньми і кіньми своїми. Дорога з-над Ріки прямісінько проз вугло бабиної хати ішла. Замож­ніші хазяї, у думці яких вертілась гірка вдовина доля, і кидали із саней своїх полінячку, – а вранці, дивись, як холодне червоне сонце з-над лісу синього устає, то й завважують під вуглом хати купку дровець. Мовби хто хурою великою перекинувсь, та й не став усіх дров заново складати, бо не вміщались вони вже.

За переказами своїх сучасників, були баба Лександра високого зросту, вище середнього жіночого, і мали силу. Уже в похилому віці, по войні, вважай, брали вони одночасно по мішкові картоплі під руку, або на плечах своїх мішок чималий картоплі із Засілля, із далини більш як у верству додому несли.

Дядина Пестина недавно згадувала мені, як уже в похилому віці також, жартуючи, боролися баба Лександра із молодою іще тоді дівчиною Бобрихою і побороли її на подив усім старининцям.

Крайня бідність проте не спонукувала бабу Лександру усамітнюватись цілковито в себе, у сутність виключно свою, не затуляла від них великого й широкого світа зі всіма проблемами й пульсуваннями численними своїми усесвіто­вими. Політика велика й мала, події не тільки села, а й те, що в світі діється, завжди були в колі бабиних зацікавлень. Глобального масштабу усесвітова, уселюдська перспектива, як і будучність людини зосібна, як будучність і порятунок її душі становили зміст їхніх почуттів, переживань і розмислів. І це поза усією неприглядністю власного існування, поза гіркотою і важким тягарем буденности.

Пам’ятаю, із якою поблажливою іронією не раз спога­дували Мати наші про один промовистий випадок, що їм вра­жально в пам’яті з юних, а може, і з пізніших уже літ запав.

Зайшов якийсь-то чоловік до них у хату, а баба Лександра коло печі у дранті однім самім у темені хати порались. Сирі дрова не горіли. А вони усе розказували про кінець світу, про апокаліптичний вінець людського існування, про страшний суд і пекло.

Дивні жахаючі картини малювала їхня уява в передбачу­ваннях своїх перед прибульцем. Чоловік слухав, слухав та й каже скрушно відтак, на них пильно дивлячись з гіркотою:

– Ах, бабо, бабо, чи ж вам іще страшніший суд треба, як маєте. Чи ж вам іще пекло глибше темніше треба.

Їх однаково цікавили усі важливі серйозні події у селі і в світі. Наш старший брат Микита згадував. Стринешний наш брат Роман, перворідний син Кузьми, а бабин унук, мав незвичний для села і краю потяг до наук усілякових, енцикло­педист був, до книжок, до мов навіть іноземних нахил мав вирізнюваний. У юні літа свої він вже змайстрував раді­оприймача, на вуха накладав навушники і зачаєно вислухо­вував голоси, що невідь яким побитом до нього зі світа линули. Йому все крізь навушники чуть, а хто в хаті коло нього, тим уже не чуть. За Польщі це було справжньою дивиною на все село. Частенько баба Лександра до нього впритул наближалися, і казали, лагідно голову убік схиливши:

– А що там чуть, Романку?

Він і казав їм дещо з почутого інколи, як оно вони самі в хаті були.

Але коли іще хтось був, то переважно відповідав ухильно заперечливо:

– А воно вам треба.

І баба покривджено наче з виду, але розуміюче відходили.

Про усі важні і серйозні події в селі і в світі проте баба й самі, невідомо побитом яким, інтуїтивно мовби першими завжди дізнавалися і громаду старининську о тім сповістить поспішали.

Дотепер іще в кутку села їхньому живе спогад про початок, про перший день минулої останньої війни великої.

Роман у навушниках до приймача свого припав, помахом нервовим руки гармидер у хаті зацитькує, новину важну із перших голосів ловить. Аж тут баба Лександра двері прочи­няють і з кийком у руках у хату стугонять:

– А ви чули, що вже война почалась...

Цю новину перед тим вони уже обнесли цілу Старину. А візьми та й здогадайсь, ізвідки, побитом яким, увійшла вона першою до них, ув осягання їхнє пробилася. І по сей день се вважається загадкою, в повітрі повисає, легку поблажливо іронічну посмішку уже в нових поколіннях будить.

Я не можу уявить, фантазія моя далі не сягає, чи плакали коли-небудь баба Лександра і як сміялись вони. Тиха посмішка тільки і пам’ятається. А от сестра наша Марта недавно згадувала, що жартувать баба любили. З її розповіді проте не вималювалось яскравої картини, щоб той жарт у ній прояснивсь.

З Материних побіжних коротких зауважень і характе­ристик можна було б висновувать, що були баба трохи байдужі до чужого болю. Можливо, це зовні так здавалось, але доводилось мені чуть багато свідчень про події, про ситуації, з яких висновувать можна, як глибоко приймали вони до свого серця чужу біду і чуже горе і в устремлінні своїм ближньому, надто рідним допомогти чи зарадити, які безстрашні й сопричетні до родинної, нехай і трагічної долі були.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка