Андрій Кондратюк



Сторінка22/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42

Ще у війну казали Мати наші своєму найменшому братові Грицеві:

– Грицику, братику мій, соколику, а нащо воно тобі. Переінакшиться щось, ізнов інші заступлять, куди тоді дінешся. А й тепер як.

На це Гриць Матері спокійно заперечливо відказав:

– Тобі не треба, мені не треба, а комусь і треба, раз таке повстало. Але знайте, якщо попадусь, то ніхто через мене не постраждає.

Так і сталося. Гриця взяли, тільки-но і увійшли у січні 1944 року. Казали, що видав його Прокіп Прудкий, делегат на Народні збори у Львові наприкінці 1939 року. І мордували Гриця у Прокоповій хаті. Ревів, як бугай, на все село, розказували потому. Пальці, у дверях чавили, голки під нігті забивали. Ай, що ж іще там. Може, й вуха, носа відрізували, язика виривали, може, очі видовбували. Потім над Ріку вивели і на снігу голого штихами плоть його живу іще в різних місцях, де попаде, а чи зумисне де, пронизували, проколювали. І аж потім нарешті уже застрілили. Плями крові уранці при яснім сонці на снігу ув зорові яскраво так червоно відбивались. Ріка суцільно іще льодом скута була, тільки під мостом швидка течія прудка чорніла, старі стовпи чорними патиками угору стриміли. Вода тут ніколи, у найлютіші морози, не замерзала, від теплого джерела або від течії своєї стрімкої, від Гольфстріму.

І вони повезли чи понесли його туди неживого вже і у воду чорну серед довкілля суцільно білого, у стрим’я вкинули.

Другого дня баба й шукать почали. Вони над стрим’ям під мостом години і дні вистоювали. Ніби ось дивовижне має статися: із-за стрим’я, з-під льоду синочок їхній останній вийде, живий, цілий, безвадний, і неушкоджений. Вони босаком у стрим’я попід льодом штрикали обережненько, щоб плоть рідну лиш завважити, відчуть, але не зачепить, не пошкодити її ненароком щоб.

А як теплом повіяло, відлига почалась, і крига ламатись і рушати стала, то від Ріки баба і не відступалися, можна сказать. Дніло тільки, а вони вже понад берегом високим з босаком ходили, униз спускалися, Ріку темно зором своїм гострим пронизували, темніло, а вони від Ріки іще додому не йшли, не верталися. І очікувальна твердо віра й надія їхня винагородилася. Приплив до самісінького берега Гриць. За верстви дві від мосту, навпроти їхньої хати і близенько хати завважила баба його чорне покльоване тіло одного ясного тихого ранку. І поховали його, як належиться, за звичаєм, на згірку цвинтарному, до схід сонця оберненому, поміж акаціями двох кущів.

Ніхто не скаже тепер, за сучасною термінологією, чи поділяли погляди й переконання свого сина баба, але, коли понад Рікою в пошуках його праху ходили, в очікуванні нетерпеливому танення снігів і зруху криги, то не робили із цього секрету. Представники акції, не сказати б, може, щодня, але бачили сю печальну картину над Рікою, не могли не бачить. Проте не зачіпали їх. І як похорон був, як тіло зчорніле, покльоване, що й не впізнать, у землю, в яму в труні закопували, і як могилу насипали, і хреста дубового становили, і напис на ньому з роками означеними, з роками народження і смерті, то теж таїни з цього не робили. А в той важкий тривожний рік се було не просто відчайдушним учинком – його до акту особистої відваги і безстрашности прирівнять можна. Як признання до своєї ідентичности.

І про все те також знали представники акції, не могли не знать. А проте не чіпали баби. І потому не чіпали, і до Сибіру не вивезли, і вивезти не погрожували. Не сказати б, що облещували бабу чи о помочі від них якійсь можна говорить. Яко матері фронтовика, що подвижницьку смерть прийняв. А от просто не чіпали. І се визнання такої автономії, нехай і для старої людини, а в ті трудні роки багато значило. І тут належне бабі треба віддать, що характер поведінки їхньої в автономности й самобутности своїй, у безстрашші своїм містив якусь переконуючо доказову перевагу у спонукуванні до невтралітету переважаючу в силі протилежну супротивну сторону. “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Баба наші Лександра не знали тих рядків, але вони бриніли у їхнім єстві.

Іще ся трагічна подія на дні серця не вляглась і печаль­ністю густою на лиці не вистоялась, як нове неясно проглядуване, але глибоко усвідомлюване лихо діткнулось їхньої душі.

Забрали нашого сімнадцятилітнього брата Микиту. В районі довго і не тримали – повезли до обласного центру. Як Мати до містечка йому передачу понесли, то його вже і повезли.

Мати до баби в село на Старину переночувать вернулись, торбу вже більшу зрихтували, що там було, а що родичі передали, і вдосвіта рушили в нову дорогу до великого міста, вважай, за сімдесят кілометрів.

День минає, другий, третій, четвертий. Нема нашої Матері. Можна зрозуміть тривогу хатніх, якщо уявить, що і сама дорога отака у воєнний іще рік означала. П’ятого дня баба Лександра й собі за Матір’ю нашою у дорогу вирушили. Було їм тоді сімдесят п’ять чи сімдесят сім років.

А тим часом події розвивалися, розгорталися он яким чином.

Де пішки, де підводою підвозив хто, а добулися того першого дня Мати до міста. Під вечір, вважай, добулися. Із торбою своєю добулися. На станції, на вокзалі переночували. Все задрімать боялися, щоб торби у сонної ніхто не забрав.

І наступного, другого дня знайшли вони, напитали на пагорбі у місті табір, проволокою, дротом колючим обгороджений, і Микиту свого в тому таборі знайшли, і передачу йому передали. І коли відніс він торбу свою у табір, то назад на прохідну до них вийшов. І наглядач, що вартував на прохідній, дозволив їм іще трохи побуть, за прохідну навіть вийти дозволив. І якось то там ситуація така, напруга така витворилась, що око наглядачеве від них відпало, і віддалятись вони від прохідної поволеньки, ніби прогулю­ючись, почали. І коли далеченько відійшли, то озирнулись, – наче не видно. А коли за ріг табору аж зайшли, то й від прохідної вже зір їхній відрізаний був. Тоді вже вулицю перейшли і поміж будинками кроки свої ушвидчили. Але самих себе і землі під собою від несподіванки переміни становиська свого не чули.

Як за місто вийшли і в жита квітуючі пірнули, то дали Мати Микиті спідницю свою другу перевдягтись, а на голову хустку полотняну білу.

Отак і пішли вони стежками твердо білими поміж житами, як мати і дочка наче. Вже й Малий Житин поминули, і Великий Житин минули вже, – позаду оставсь. Не зогле­ділися, як за ясним днем темніючий вечір підкрадавсь, назустріч вечорові ішли.

До хутірської хати, що густо темними в’язами з жита виринала якби, повставала, переночувать попроситись зайшли. Самим ночувать посеред жита квітуючого пізньовесняної, хоч і короткої ночі страшно стало. Ось так і так, мовляв, з дочкою до міста у потрібці ходили. А хазяїн вусатий тільки дивиться, поглядом їх обох наскрізь пронизує, а лукавинки довкола чорних вус сміхами бігають. Не вміють брехати Мати – беззахисністю прозоро світяться.

– Що ж, ночуйте, проти ночі прибульцям не відмовляють. Проти ночі й собаку із двору не проганяють.

Після павзи вже, у воздусі завислій:

– Тільки ж, у хату пустить вас ночувать не одважуюсь. Час, самі знаєте, який. У клуні на соломі переночуєте.

Хоч думи які в головах не вміщалися, а стомлені й по­снули непробудно посеред ночі короткої пізньовесняної, що в літньоранню уже переходила.

А як зо сну пробудилися, то зір їхній лагідно ніжні рожеві промені, що крізь шпарки клуні пробивалися, обхопив, і слух гомони, голоси й гупання посеред двору ловив. “Доніс!” – гулко думка в отверезіння вдарила і від голови до ніг пройшлась.

Двері клуні рвучко навстіж прочинилися, і ось уже хустку і спідницю із Микити зірвано. Ось уже штовхають, виводять його із клуні зовсім нагого. До стіни клуні підсоняшної становлять, до сонця очима. Уже й нагани наставлені. Вирі­шаль­ність миті Материної свідомости запізнено діткнулась, і заголосили вони у безтямі, аж двір сколихнувсь, – житами зеленими ніжно пізньовесняними квітуючими розляглось. Ось Мати у розгублености заціпеніння до старшого, як їм похаплива інтуїція підказує, реакція як раптова їхню свідо­мість веде, провадить, біжать, навколішки падають, слова вже благальні крізь голосіння з їхніх вуст проби­ваються:

– Ай, пане-товаришу лейтенант, ай, да не стріляйте. Мене хоч вислухайте...

Погляд старшого зосередивсь, суворість з лиця збігла, лукавинки довкола вуст усміх творять:

– А ви як знаєте, що я лейтенант.

Ах, хіба не видно. Мати з колін вже піднімаються, устають. Не клацнули нагани, вже й заховано їх у шкуратяні форми при боках. Уже й Микита свої строї парубоцькі полотняні рябі в клітинку вільшиновими котиками чорно крашені із Материного клумака дістав і одягається.

Вже ось і ведуть їх, але не стежкою твердо білою, – дорогою крізь жита. Ведуть мовчки, покашлюють тільки.

У містечку над Горинь-рікою їх розлучили: Матір кинули в один льох, а Микиту у льох другий. На допит з льоху виводили. Не знали Мати, знать не могли тоді, що говорив Микита, а вони говорили усе в деталях, як було насправді. І тільки згодом дізнались вони, що і Микита те саме говорив. А все, що говорили мати, усе до слова тут же й списували перед ними. А потім телефонували в район і ще кудись дзвонили, про них питали, чи є такі, бо документів вони не мали ніяких, а без документів людина – не людина. Як розпізнать її. Лице і серце не скаже. До лиця і серця довіри нема. І Мати уперше збагнули свідомістю своєю, що таке документ для людини. І згадали тоді вони розповіді мешканця одного глухого лісового села.

Як тільки уступили більшовики в січні у край наш, то й до нього одразу до хати зайшли і питаються насамперед:

– Документи?!

Він очі з подивування вибалушив:

– Нема...

– А як же ти живеш без документів?!

– Як живу. Отак і живу. Піду дам корові сіна їсти і знов у хаті сиджу.

– Да я не питаю тебе, що ти робиш, а як ти живеш без документів питаю?!

– Ну, як живу. Осьо так і живу. Пойду у двір дров нарубаю. Так і живу.

– Да я, таку твою мать, не питаю, що ти робиш, а я таку твою мать, питаю, як ти живеш без документів?!

– Ну, як живу. Отако і живу. Принесу відро води в хату...

– Да таку твою, да разтаку твою... – уже заносивсь по хаті боєць із акції, за нагана хапається. – Да я не питаю, що ти робиш... А як ти...

Тут бійцеві акції уже і дух перехопило.

Невідомо, як довго тривала поміж ними така розмова, але чоловік той, Мати потім казали, з таким щиросердим подивуванням про те розповідав, і ніяк второпати не міг, що ж і хотіла від нього нова влада, – аж скуті страхом лиця людей усміхом слабким розпросторювалися.

Через два дні покликали Матір з льоху на останній допит. Знать Матері дали, що все уже їм відомо, що так воно і було, як Мати їм розказували.

– Щастя ваше, – навіть осміхнувся старший, що ви оте “пане-товаришу лейтенант” сказали. Це і врятувало вас.

І далі говорить продовжував він:

– Усе мені тепер відомо. Одного от тільки понять не можу. Як же ви, як Мати, замісто щоб сина на війну благословить, да таке замислили...

І щиросердо старались пояснить йому Мати:

– Ну, як вам і сказать. Ну, є ж у вас Мати, і хіба ви ніколи не задумувались, щоб зрозуміть її серце... Сього пояснить не можна – се зрозуміть треба.

Ах, чи ж до того нам у війнах, у пристрастях перебуваючи, щоб і ще Материне серце зрозуміть!

Начальник, у якому Мати одразу безпомильно старшину впізнали, накінець і вирішив, розв’язав справу ось як. Мати підуть собі додому, хоч належалося б, за воєнними законами, і їх покарати; а щоб ніхто в дорозі їх не зачепив, то ось він їм і бомагу, документ виписує. Микиті ж інший шлях віднині стелиться – він піде добивати ворога, звіра лютого у його власній барлозі, бо скаженіє звір той надто ув останній миті своїй.

Їм ще коротко попрощатися дали, і відняли від Матері Микиту. Інший шлях йому стеливсь. Спершу у далеке місто Алма-Ату, де яблука червонобокі улітку ось такі великі, яких нігде і в цілім світі нема. В опівнічне місто відтак Архангельськ, де море Біле і де за нашої іще осени вже морози землю сковують і холоди люті буяють. Ще пізніше запам’яталось йому, як лісами через Прибалтику походом вони на фронт ішли. Там під містом Бреслау на нього граната з-підземелля очікувала. Ай, хоча не в серце вміст її смерто­носний висипавсь – у руки, в ноги розсіявсь. Бо іще ж п’ять літ служби у Польщі належалось йому в очікуванні памолоді підростаючої нового призову.

Якось тепер уже, на колоді край двору у себе сидячи, Микита буле спогадувать почав:

– Воно, може, нам з Матір’ю і не треба було тоді від кошари дорогу переходить та житами мудровать. От як на фронт пішов-то який не є, а по сей день поки жив оставсь. А дома ті роки не перебув би.

– А й як сказать, – супротивна думка іде. – Мо’ якби за першим разом повезли, то й чи зостався б.

– Мо’ так і треба було, щоб Мати навинулись, – тихо каже Микита. Погляд його зосереджений угору десь на димар із червоної колишньої цегли звівсь. І розмисли у височінь побігли.

А Мати тоді із бомажкою малою, що за документ їм правила, у жита охлялою ходою увійшли. І щодалі біло твердою стежкою вони ішли, то печаль невимовно велика, ну, така велика, що у світі широкім не вміщалася, з-над береги його виходила, огортала здавлююче їх. І здавалось аж, що не вийти їм із стиснення цієї високої печалі.

Але тут зір їх стомлений сильно за щось біле над житом квітуючим зачепивсь. Рухається наче воно. Хустка біла по­лотняна. Іде хтось навстріч, наближається до них. Нехай іде. Їм вже і байдуже. Страху нема. Печаль очі долу гне. Уже гупання босих ніг об тверду біло стежку чуть. Мати із задуми погляд уперед виводять. І здригаються все-таки від несподіванки дива. Мати їхня, баба Лександра перед ними стоять. В обіймах ось уже застигли вони, немов цілу вічність не бачились. Наче не мати се навстріч їм вийшла, а сама післаниця небесна. І не бачить ніхто, не свідкує картину дивовижну. Жито ніжно зелене квітуюче хвилями покотилося. Волошки крізь нього блакит­ними очима дивляться. “Он зірвався один яскравий згук... Упав межи жита і проріс червоним куколем...”

І як ішли вони уже удвох, додому верталися, то, не сказати б, що велика печаль Материна не те щоб ізникла, але якось стишено розлягалася вона, і Материне серце до неї звикало, у ній освоювалось.

От ся стоїчна дивакувата коли безстрашність поєдну­валась у баби Лександри із лагідною, дитинно ніжною добротою у ставленні надто до онуків своїх.

На цих уже роках сидів якось також пізньолітнього серпневого полудня жовтуватого Микита у себе на порозі. Я навпроти на нього дививсь і завважував у думці своїй, що старіється уже ось він. Лице пульсацію крові втрачає і землисто уповільненим стає і очі углибині застигають.

І тут згадав я бабу Лександру, щоб Микита спогадувальне щось про них розказав, які вони були за життя. І прояснилося в зосереджености Микитине лице:

– Добрі були вони... На зріст високі, ну, вище середнього зросту. Як зараз, здається, се було, пам’ятаю... Як сповнилося мені вісім років, то відвели мене Мати до баби на Старину, щоб я у них жив, і в школу від них ходив. Так я і жив там у них цілих п’ять зим. На літо оно додому на хутір приходив товар пасти, і ровесники мої хутірські дивилися на мене заздрісно недосяжно, як на сільського уже, як на селюка. При бабі тоді іще дядько Гриць, наймолодший їхній син жив, парубкував іще. Жили вони дуже бідно, але корова була. Пам’ятаю, їли ми такий харч часто. Бульби в лушпинах наваримо, почистимо її, кружечками наріжемо, і молоком у мисці великій заллєм, і сьорбаємо із дядьком Грицем усмак, аж виляски розносяться. А баба збоку сидять, на нас дивляться, і осміхаються тихо самі до себе.

Але не раз бувало, як повернусь я із школи, то баба приго­щають мене чимсь смачненьким, чого і в хаті не водиться. Се могли буть пиріжки якісь два із маком і медом, вареників із сиром кілька, рибина якась. Дивлюсь я на те з подивом, самому мені вже бабу пригостить хочеться, і кажу:

– І ви їжте зо мною.

Дивляться тільки:

– А саменький їж. На старому, на мні сало не прибуде, а тобі рости треба – от і їж.

Їм я, а незручно якось, питаюсь:

– А де то ви, бабо, взяли?

– А нащо тобі знать. Мні дано, а ти їж. Їж усе, на мні сало не прибуде.

Й одразу про інше щось уже говорить починають, жартують уже й осміхаються.

І брат від старіння свого відсутньо у глибінь поглядом зосередивсь – і так дитинно випростувалось старіюче лице його. Аж мені передалось.

І я от сутністю своєю первісно відчувать став діяння, впливи тихі тепла й лагідности бабиної на душу свою.

І два випадки спогадалися й мені, що з них бабина присутність на цім світі в мене перелилась у поранковім житті моїм.

Першого випадку не пам’ятаю іще я, хоч і як напружував не раз пам’ять свою, у спогадування її спрямовуючи. Мати мені розказували, але моя довіра до Матері дозволяє мені ту картину вірогідно перед зором відновить.

У раннім дитинстві своїм занедужав був я сильно, що аж надія на моє вижиття у всіх домашніх згасать почала. Десь то розшукали і в той трудний неспокійний час якогось то лікаря і привезли його Батько до хати підводою. І зійшов з підводи лікар, в хату увійшов, і став перед очима пожов­тілими моїми, що д’горі у стелю незрушно дивилися, небеса голубі там уже прозираючи. Як і малий Ганно колись. І подививсь на мене лікар, і діткнувсь до мене й оглянув мене. І поради зичливі Батькові-Матері дав. І слухали уважно Батько й Мати, і домашні присутні усі слухали й запам’ятовували. Того то, і того то, а й того то іще не їсти і в рот не брати.

І як повезли назад Батько лікаря у край його, то стали мудровать Мати: а що же і їсти мені дать. Нема того нічого й капелинки в хаті, щоб дать мені можна було. Але й те дать, чого не можна, не наважуються. І от лежу я горілиць, вважай, голодний. День лежу, другий лежу. Зовсім, можна сказать, занепадаю на силах. І слабне надія у душах домашніх, і тривога спадає на лиця їхні.

Аж тут баба Лександра ідуть, і гупання ніг їхніх босих із двору уже чуть. І розказують Мати й усі домашні бабі про мене, і про те, що їсти лікар, вважай, нічого не дозволив, і що й не їм я уже цілих два дні.

І вислуховували уважно їх баба, але й своєї думки не розгублювали. Вислухали та й кажуть:

– А-а, лихома того дохтора. Гандрик! (так завжди баба називали мене) А рибу їстимеш?

– Їстиму... – мляво простогнав я, голосу свого уже не чуючи.

А коли підвели мене сісти і їв я рибу, то Мати спитали баби:

– А де ви взяли риби?

– А нащо тобі знать. Мені дано, а він нехай їсть...

Від бабиної риби сили з далекости прилинули до мене і в мене увійшли. І став одужувать я, і давали мені їсти усе те, що лікар був заборонив. І згасаюча надія в душах усіх хатніх розросталася в утвердженні своїм, і туга зійшла з їхніх лиць. І упевнилися вони в переконуванні своїм, що от баба рибою своєю і порятували мене, а то був би і вмер.

А другий випадок, що у моїй свідомости виразно відбивсь і втримавсь дотепер, незважаючи на пробу сил і методів супротивних цілу мою свідомість розрусі нечуваній піддать, догори ногами поставить її, зліквідувать назовсім, – відноситься до ранньої весни 1949 року.

Сніги вже скресли, а води в калюжах, в озерцях малих ще де-де посеред поля чорного паруючого відблисками сяяли. У школу того дня я не пішов, бо Мати сказали, що до баби в село треба йти, щось то занести їм, а що – забулось вже, чи вибилось із пам’яти моєї. Хоч і одинадцять літ мало скоро виповнитись мені, а подорож самому до села ще бачилася одважною мандрівкою, великим переходом. Страшнувато аж, але й манливо. Я уже був на порі осяяння романтикою мандрів, при одній думці про які ушвидчено серце калатає, і барвно дивні світи перед зором біжать.

День такий весняно похмурий був, олов’яні хмари нависали низько, і вітер тією холодністю в лице бив, від якої червоністю набрякає воно, і від якої щем усе тіло пронизує від зворушення, що ось світ увесь широкий перед тобою у просторі усім своїм і в часі усім своїм, у незвіданости усій своїй іще попереду. Нема означення відчуттю оцьому; хіба як мрія можна означить його. І дневі такому означення нема, його і описать чи й можливо, як і тоді, по з’яві безпосередньо, рівно ж як і через сорок літ, коли деталі дооколу у прибитій пам’яті поблякли і знівелювалися, а лиш настрій один зоставсь і так манливо у минуле співпереживать ту давню з’яву твою сутність провадить.

Це вже згодом, навесні 1954 року, коли із хутірської бібліотеки від Марточки Купчихи я книжку творів Антона Чехова нестиму, подібна з’ява у дні веснянім із хмарами олов’яними переді мною повстане, і схожі почуття краси й повноти буття у моменті таким гострим зволожуючим щемом мою сутність пронизуватимуть. Аж зупинюсь я, і заворо­жений, у полоні дивности стану перечитувать на останній сторінці книжки назви уміщених в ній творів. І назва одного з них “Степ” назавжди запам’ятається, що навіть згодом двісті двадцять одиниць інсуліну у шоковім стані не виб’ють цього моменту із моєї пам’яти.

І це ще пізніше прочитаю я про весняний день, коли класна дама приходить на могилу гімназистки Ольги Мещерської. Зосереджусь у єстві своїм над книжкою, і прохолодні зволожуючі струмені ізнов таким гострим зволожуючим зворушенням пронижуть сутність мою, а пам’ять поведе її до весняного дня 1949 року.

Через село я не ішов. Селом іти я варувався, що там на вулиці багато людей, на кожному кроці буквально назустріч попадається людина, і зустріч із нею мимоволі реакцію викликає, у стан незручности повергає, і комфорт душі і настроїв із місця зрушує – цю варівкість може зрозуміть тільки хуторянин. Поза клунями я іти собак боявсь. І пішов я через Попову гору проз вітряк, в обхід аж на Засілля, що усе село мені праворуч зосталось. Хоч ся дорога і набагато довшою була, але мені й віддалеки, але в спокої душевнім цікаво було за селом спостерігать, як ось поминаю я вже його – позаду воно мене зосталось. Аж на високім пагорбі поворот зробив. Тут уже простіше. Піщана дорога Засіллям навпроти церкви високої прослалась. За церквою – Старина, і бабина хата там. Прямісінько на церкву іду ще більш як верству. Цікаво як, зворушливо, що далі я іду, то з кожним кроком церква не тільки ближчає, а й вищою стає, д’горі піднімається. Голубінь її густіша й виразніша стає. І образ угорі високо недосяжно посередині стіни голубої кам’яної мій зір полонив. Мати Божа із Дитятком. Зупинивсь я, і сам себе у високости цілого відчув, що як очі долу опустив, то аж страшно зробилося – ніби із високости от упав. І мить ця також незмивно у свідомости відбилась, що як хочу уявить я церкву нашу, що її активісти села зірвали улітку 1963 року, то так і бачу: стіна висока голуба і Матір Божа з Дитятком на мене дивляться.

Баба Лександра чогось то на порозі своєї хати стояли у глибині двору. Вхід у хату, пам’ятаю, був із глибини двору, із боку, протилежного дорозі Старининській. За входом у хату будівля продовжувалася углиб іще аж на город. Але стіни були там не біло білені вже, а пожухло чорні дерев’яні – клуня і хлів се продовжувались. Така низька, але надійно об землю обперта стара колишня хата. І стріха солом’яна зчорніла, шапка потерта стара на вікна маленькі, очі вицвілі сірі, нависла. Такі хати колишні старі у наряднішому, підкреслено празниковому світлі завжди манливо зворушують душу і цілу сутність мою до первісних джерел повертають на картинах наших клясичних малярів. Ще й діди у брилях крислатих ветхі сивобороді із кийочками на призьбі сидять, і хлопчик малий несмілий десь побіля, а то й батько-мати тут же, ще й гість із Запорожжя навинувся. Ах, з’ява у моменті яка, дивина яка!

І от баба на порозі стоять. Вийшли о миті цій собі чогось то, а схоже, що мене вийшли стрічать, щоб несмілість і проблематичність мою, як наважиться мені в хату увійти, з душі моєї знять, проблематичність мою розрядить.

– Ой, ах, Гандрик прийшов! Самий?! – спохоплюються вони інтуїтивно наче, може, ще зором своїм вицвілим старечим мене не завваживши.

І осміхаються усіма численними зморшками лиця свого, і зашарілись дитинно від несподіванки отакої, і розгублені, знічені, що й робить не знають, що аж мені незручно стає – гість я і не знати який.

У хату вже мене за руку ведуть, я поріг переступаю і в темінь сінешню стаю, а тепло руки їхньої старечої мене рідністю незнаною оповиває і в глибінь часу пережитого веде.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка