Андрій Кондратюк



Сторінка23/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   42

У хаті напівтемній, віконечка ж маленькі й сірі, простором розвесняним у ходьбі набряклий, я освоїтись не можу. Хата одна видовжена, і лава довга біля стіни глухої без віконечка, і піч велика, і темінь там уже справжня, і знадою на мене дивиться, як осідок чийсь осібний уже таємничий. Стіл у кутку до двору біля віконечок, і ослін коло столу. Найясніше місце у хаті тут. Баба до столу мене садовлять. До припічка в темінь густішу до печі метнулися – тінь від них ув очах моїх хитається. Пляшечку малу, ну, чверточка, сиво засмаль­цьо­вану несуть. На дні – олій трошки. Лусточка хліба чорного на столі лежить. Ножем із ручкою дерев’яною чорно засмаль­цьованою негострим хліб краяють, скибку грубеньку відрі­зають. Я за руками бабиними вузлуватими в жилах чорними стежу, зосереджуюсь розглядуванням і думанням своїм на їхніх руках. Вони із пляшечки олії, майже, до дна, виливають на скибку, скибку ними мажуть. Сіллю із горщика посипають.

– На, Гандрику, їж, бо ти зголоднів з дороги, – подають мені скибку, як вона уже зовсім приготована і усім виглядом своїм на смак невтримно знадливо приманює. Аж проситься.

І я беру ту скибку, шапку скидаю і кладу її на ослоні коло себе, і починаю їсти. Баба сідають на лаві край столу в напівтемені. І з напівтемені, голову набік перехиливши, дивляться пильно на мене, тішаться, як я їм – і осміхнені благісно, осміхаються усіма зморшками густими лиця свого. Такі, як і на фотографії їх зараз бачу. І тепло мені неймовірно від погляду їхнього, від прихильності їхньої стає. Так заспокоююче обнадійливо, упевнююче прихильність бабину відчувать. Легкі зволожуючі струмні розливаються у руки, у ноги, в серце.

– Їж, котку, їж, Гандрику, бо ти стомився з дороги, – промовляють баба, тішачись, як я їм, і слова їхні заколисують елегійно.

Я їм, і така смачна мені ся скибка під заохочувальним поглядом бабиним, як ніяка їжа смачною ще не була, а й не буде уже ніколи.

Я їм, і пахощі любі, лоскітливі линуть, розлягаються, і хата напівтемна ними повниться. Се пахощі льонового насіння. Яка то манлива розкіш була завважувать, як на печі, плюскле тонко майже воно сушиться, пальці, руку свою в нього запускать, і рука потає в нім, як у рідкому чомусь; розсувається податливо воно, що й ваги тиснення його на руці своїй не відчуваєш.

Льонове насіння сушилося на печі довго, і коли висихало зовсім, його товкли у ступі. У ручній ступі вдома товкли гуртом, як одне стомлювалося, друге заступало – і я в своїй черзі не раз відлічував удари товкачем до ста, до п’ятдесяти, як коли. Потовчене на сито просівали. Дрібне відсівалося – мука не мука бура така, – твердіше до стандарту дрібного дотовкали.

До сусідів товкти на ножній ступі ішов, як правило, хтось один.



Але то вже справжнє свято стояло в хаті, коли приносили чи привозили від сусідів олійницю і били олії. Олійницю встановлювали на двох ослонах. Льняна товч ще смажилася на бляхах і сковородах у печі, від неї струменіли й розли­валися по хаті густі запаморочливі пахощі, а олійниця уже очікувально дивилася серединним отвором своїм поміж клин­ками високими олійно жовтими. Драматично напру­жений момент наставав. Батько плята, рогушку полотняну просмальцьовану наскрізь оліями, аж чорно задубілу у руки брали, розставляли її і Матір квапили поглядом своїм нетерпеливим. Мати похапцем, можна сказать, із бляхи і сковорід льняну просмажену товч зсипали у рогушку, яку Батько великими руками своїми держали за краї розстопірені міцно, щоб поміж пальцями масна від ваги раптової не виїхала. А коли все було зсипане, Батько похапцем, щоб не прохололо, стовкували товч тугіше, зв’язували відтак, ріжок, конус самий шнурком закінчувався, вони шнурок цей з іншими верхніми шнурками зв’язували, відтак били своїми кулаками по зв’язаному, утрамбовували, і скоренько (поспіх у хаті небачений!) всередину поміж клинки олійно жовті вставляли, по боках вже другі клинки. Усе! Сховався плят пузатий наповнений у серединній порожнині олійниці, лиш гичка, ріпчина чорна, не хустка, поміж клинками стирчить. Унизу миска велика вже підставлена. Ми, хатні усі, брати і сестри, менші і великі, старші, грудьми своїми, силою усією своєю до кінців олійниці на ослонах попритискалися, щоб олійниця й не крунулася. Усе! Молот уже в Батькових руках. Розмахуються вже вони. Хекають. Удар по клинкові правому, по лівому клинкові удар! Один за одним, ще і ще. Аж у груди нам віддає. А погляди наші унизу на дні миски важкої променями перетнулися. Кап! Велика жовта крапка посеред миски розляглася, і враз дзюрком побігло, запінилось жовто у мисці. Запахи, пахощі льняні запаморочливо гострі рознеслися по хаті, сутність твою цілу манливо на смак лоскочуть. Струмені жовті, піну в мисці утворюючі розго­нисті, стишуватись почали. Мати – враз! – і відставили миску. Се перший сорт. На її місце другу порожню миску становлять. Відходи пішли. Жовто темна густа маса цівками більшими попливла. Макуха у мисці на дні осідає. І Батько свої удари молотом стишують, потріскує плят, треба обережним буть, порватись може, і тоді суцільно темною масою макуха попре. Перевертають д’горі олійницю, клинки Батько вибивають. Мати вже й другу миску відставили. Виносять із хати олій­ницю із полегшеним відчуттям вдячности. Мати з плята корж макухи камінно збитий вивертають, а ми із скибками хліба до другої миски налітаємо відходи вимочувать – невтримно запахи олійні лоскочуть так. Перша миска золотом перели­вається у хитанні. Це перший сорт, це свято недосяжне поки що. Її у пляшки та баночки на продаж, віддати кому позичене, на потім, про запас розливають. Плята просушить вішають, його, здається, й не перуть ніколи, – наскрізно оліями просмальцьований, макухою пробитий туго. Не полотно вже, а шкура тобі теляча справжня, бубон тугий. Коржі макухи буро темної камінно збитої на ослоні лежать, запахи п’янкі випромінюють, але не для харчу людського вони вже у нас були. Се вже для худоби харч був. Макуху у воду клали, щоб пом’якшала вона, але розмокала вона поволі, ножем верхні відм’яклі шари зішкрібували почергово, аж поки маленький коржик не зостававсь оно. Се густе запахуще пійло свині їли і худоба пила, ним інший різний харч для худоби, як приправою, поливали. Хтось сказав був, що макухою лини смакують. Коли калина цвіте, у біле все своє вбирається, і холодіє раптом, лини на нерест ідуть.

Пізнього травня 1948 року, коли похолодніло враз і кущ калини густий на пагорбі Ковалишинім у все біле своє убравсь, наш п’ятнадцятирічний брат Левко прив’язав у нерету два маленьких кусочки макухи і вкинув ту нерету, з кілками вбив у Річку навпроти хати, тільки під той берег, у ямку глибоку під кущем калини, але маленьким, який у вбрання своє біле вбиравсь тільки де-де. Так в очікувальних передчуттях нічний сон минав, що ось в темені водяній ночі лини жовті в нерету крізь отвір заходять і макуху їдять.

Уранці, розвиднялось тільки, брат Левко кладкою до нерети, піднімати її з води пішов, і я навздогінці за ним побіг. І вийняв він нерету з води, на кілкові прив’язану, і припали ми до неї поглядами своїми, а в ній ані шелесне. Листя зелене латаття тільки запливло. Брат уже знав, що лини притаюються. І коли поглядами своїми завважили ми поміж листям зеленим латаття і жовтеньке щось, так і заносилась нерета. Два великі лини олійно жовті потім лежали на зеленій траві, ми тішились ними у поранковій прохолодній тиші, і доконаним переконанням, вірою своєю осягали, що коли калина в біле усе своє вбирається, то холодно стає – і тоді лини на нерест ідуть, і макуха їх у нерету заманює.

В такім от дитинно спогадувальнім руслі розвивалися, пливли думки, як їв я смачну помазану оліями скибку чорного бабиного хліба. За малими двома сіруватими віконцями світ ранньовесняно набряклий уявно проглядувавсь, всюди­проникно сутність мою полонячи, у розвесніння й у мрію її спрямовуючи. А в напівтемній низькій давній хаті од світу, що веснянивсь, стінами грубими одгородженій, баба осміх­нені, тішачись, як усмак їм я скибку, оліями помазану, на мене дивилися. І се запам’яталося виразно. Так затишно, захищено й безпечно було мені в моменті якімсь під бабиним осміх­неним поглядом. І момент той своїм сяянням по моїх жилах кров’ю побіг.

А от того, як з хати виходив, і як додому ішов – того всього уже не запам’яталось, – блідий відбиток стерсь.

Восени того року баба і померли. Коли стояла рання жовта ясно тиха осінь, то у відпустку зі служби в Польщі приїхав наш брат Микита. Баба Лександра тоді тішились осміхнені неймовірно, з кийочком уже стоячи біля нього:

– От і діждалась тебе побачить. Вже й вмирать можна. Так хочеться іще Стаська із Калими забачить. Але того вже я не діждусь – помру.

Так і сталося. Як тільки поїхав Микита у Польщу свою службу продовжувать, добувать, то й подались з лиця сильно раптово баба. На очах никнуть стали. Злягли відтак. Їх забрать кудись хотіли, – до нас, до дядька Петра, сина їхнього, до невістки їхньої Пестини, благовірної дружини загиблого сина їхнього Микити. Заперечливим млявим похитуванням голови кожному відмовили, роз’яснивши при цьому, що нікуди із своєї хати вони не підуть. Там і доглядали їх, хто як міг. Більше за ними ближчі старининці доглядали, частіш і довше біля них сиділи, але й Мати наші з хутора день через день ходили, навідувались і ночували коло них.

Баба Лександра й не лежали довго, тижнів зо два. У часі передзимовім, після Михайла вже, коли світла білість природи затримується, не поспішає, а сива темінь пізньо­осіння густішає, не відходить, й вітрами увечері вишумлює, що так рвійно повнозначно прохолодою поетично таємниче в лице б’ють, – баба й помирать стали.

– Мабуть, легко вони помирали, бо старі, – питавсь я потім, через двадцять літ, у Матері.

– Ай, не легко, – Мати відказували. – Як іще говорить могли, то все казали, що сильно їм серце й коло серця болить, ну, так уже болить, як ніколи й не боліло, і боліть уже сильніш не може. І просили: “Якби то мо’ дохтора привезти...”

Але об настрій приречености на лицях присутніх одбивалися їхні слова і говорили тоді баба про недосяжне вже вочевидь: “Ох, здається, коб то Мати моя да були коло мене зараз, то, здається, і полекшало б мені...”

А потім уже не говорили – мови не стало. Клекотіть у горлі почало. Очі ще напружено застигло незмигно у стелю дивились, заплющились потім. Під вечір, вже вітер рвійний опівнічний сиву темінь густо вистояну в шаленінні своїм гнав, баба й помирать почали – дух із їхньої плоті в моменті якімсь у світі означенім раптово вийшов.

Я пам’ятаю, як приїхали увечері (се, мабуть, було наступного дня) Батько й Мати із села з похорон і як плакали Мати невтримно при блідім затишнім світлі малої гасової лямпи. Батько відмахувались від плачу того:

– Ай, чого плакать!

І я Матір потішати став, вважаючи, що се за бабою так тужать вони:

– Авжеж вони вже старі були...

І тоді Мати посеред плачу свого павзу зробили і на мене, як на дорослого, крізь плач подивилися, зідхнули у печалі й відстороненні своїм:

– Ох, не тілько за ними плачу я. Хіба я знаю, чого я плачу... Але ж як то й несправедливість пережить...

Після похорон і вечері вбогої простої поминальної спадщину стали ділить. Хату почали ділить. Кому стіна котра, а кому підвали дубові давні. Дивно так: у хаті ще сидять, раду радять, а хати вже і нема. Ось слово рішенця останнє – і порозкидані будуть завтра стіни хати поетично колишньої, і підвалини із місця зрушать, розберуть за словами рішенця останніми, і стріху, що наче шапка на віконця-очі насунулась щільно, за словами ж тими здеруть.

– А воно тобі й не треба. Вони коло них ближче, вони на очах були, то нехай і забирають все. Воно й мені не треба... – спокій збирали на втішання Матері Батько.

– Ох, знаю, що й мені воно не треба, але як серцю несправедливість перенести. Хіба я знаю, чого я плачу... – ізнов заходилися плачем Мати невтішно.

Наступного ранку я прокинувся від передчуття високої ясности, глибокого світла. У вікно глянув: а там біло-біло. Світ увесь білий. І тихо. Дерева в біле дивно нарядилися – і не хитаються.

Через сорок років майже, восени 1987 року, уже збаг­нувши досвідом і усвідомленням своїм нерозв’язний вузол неподіленої спадщини, я у селі в хаті сам у сестри перебував по причині підвернутої ноги, ходу свого натурального полишений, болем до одного місця прикутий, я мав доволі часу для розмислів. Я читав вірші Олександра Пушкіна, книжку, що наразі під руками опинилася, і переглядав відривний календар “Промінь”. На одному листочкові я прочитав вислів німецького філософа Іммануїла Канта про те, що найжахливіше у світі зло – це несправедливість, і що усіляке інше зло у порівнянні з ним є ніщо. Слова філософа діткнули моє серце емоційно гостро, і я замисливсь. А замис­лившись, і згадав, як глибокої осени 1949 року при блідім затишнім світлі гасової лямпи Мати після бабиної смерти плакали.


* * *

У 1920 році в нашім краї припинилися перевороти. Наш край опинився під Польщею. Того року померли дід Роман, Батьків батько. Ніби від тифу померли дід Роман, і їм тоді ще не було й шістдесяти років. Як помирали дід Роман, я уявить не можу, як би й не напружував свою уяву. Але коли посеред буйно зеленого від щедрих дощів літа 1980 року помирали Батько наші на полику дерев’янім між піччю і грубою, а ще вікном у стіні в садок, горілиць лежали, важко дихали й рукою правою навпомацки раз у раз за хрестовину вікна хапалися, то над ними тітка Домка, сестра їхня молодша сімдесятип’ятилітня, сиділа і казала до людей, котрі в хаті зібралися, смерть ту затяжно важку спостерігаючи:

– Ось так і батько наш помирали. Якби зараз це було, пам’ятаю. Лежать вони отако догори і помирають.

Ще голос тітки Домки не погас, як двері рипнули й прочинилися, і кума Материна Мокреня з Рогу в хату увійшла та одразу причитувать стала:

– Ах, трави ж які хороші в садку поросли, а кум умирають! Ах, Господи! Трави ж які хороші у садку...

Того ж 1920 року наші Батько й Мати побралися. Коли саме це було, о якій порі, до чи опісля смерті діда Романа, і чи весілля справляли, – якось те помимо моєї уваги й заці­кавлення проминуло, а тепер розкаже хто, відповідь хто дасть на увагу й зацікавлення мої, заспокоїть хто їх.

Це вдруге Батько до Матері сваталися.

За два місяці до своєї смерті у теплім вистоянім високім липні 1971-го року, коли я не без мук і напруги відчайдушної до життя із того світу, із пекла, вважай, повертавсь, мені Мати говорили, що двічі до них Батько сваталися. Я ополудні від купання в Річці повернувся, на тапчані під образом святого Миколая приліг у передчутті дрімоти полуденної, а Мати, паралізовані вже сьомий рік, з усвідомлення своєї і моєї покути, однією лівою дужчою рукою ноги мої хусткою чи шматкою якоюсь укривали, – щоб мухи не кусали, – вкривали тихо турботливо востаннє ноги мої. І так теплінь і й відчуття повноти життя від їхнього заступництва перед світом в моїм єстві тридцятитрьохлітнім первісно струменіли, як в дитин­стві, бувало. Укривали ноги мої Мати і говорили тихо, підсу­мок своєму життю, може, ставлячи, що не треба було їм і виходити заміж. Якби не виходили вони заміж, то, може, не було б у світі ані Материних, ані моїх мук пекельних. Вони говорили, і в заколисуючій напівдрімоті мені ясна високою ясністю картина світу без мене, до моєї появи малювалася. І думка побігла, що з приходом кожної нової людини у світ, світ сей тьмяніє, від ясности своєї первісної віддаляється. Людина відходить, а світ від привнесеного її тимчасовим перебуванням тут трагізму не звільняється, тьмяности своєї, потьмяніння не випрозорює, і в береги ясности первісної високої вже не входить. Се дядько Михаїл-євангелист розка­зував не раз про Ісаїю-пророка, який іще за 650 років до Ісуса Христа говорив, що із старінням світу зло помножується, побільшується.

У півдрімоті находить, лине із простору таке вільне, несилуване, розпросторене думання. А Мати до себе, до мене чи іще до третього когось сповідально говорять, що й не думали вони заміж виходить, як першого разу до них Батько посваталися. І відмовили Батькові. І якби й було так, то від скількох мук був би нині світ позбавлений і якою світлою, незатьмареною, багатшою була б його висока первісна ясність. Але ж то треба, щоб через рік Батько вдруге прийшли свататись. Якщо се діялось у 1920-му році, то розраховувать маємо, що перше Батькове сватання звершувалось у 1919-ім році, коли іще переворотами земля здригалася. За замірами незбагненними якихось вищих сил пішли Батько свататись на Старину до Матері удруге. І вже інакшим було, стало Материне серце, інакшою думка їхня була. І подумали тепер уже Мати: “То ж то люди із людей, батько Роман, а й рід цілий які поважні. Відмовляти просто не годиться”. І не стали вони відмовляти вдруге Батькові у сватанні їхньому настійному. Й таке іще подумали розумінням своїм, коли людина вперше свататись іде, то так й інак іще можна подумать, але коли вже вдруге у те саме місце йде, то мо’ якісь інші заміри тут у цім приховані, не від людини й залежні. І дали Мати згоду, і вийшли заміж. І зі Старини вибралися, в’їхали у поважний дім у самому центрі на розі села до поважної на ціле село родини. Увесь їхній вбогий посаг у малому бабиному по краях кованому кухрові умістивсь.

Але у Батьковому спадковому історичному домі на розі в центрі села Батько з Матір’ю перебували недовго. Із Материних розповідей про цю смугу їхнього життя мені запам’яталася розповідь про повернення з Америки дядька Гандрія, Батькового старшого брата перворідного. Все інше у білім тумані неозначености сховалось, потонуло, і в далину білу відпливло.

На перший день Водохрещ 1921 року Мати стояли у велелюдному натовпі посеред Ріки на Йордані. День олов’яно сірий застиглий стояв. Сніги білі довкола навкруги сірістю тією танучою безперервною переймалися. Застиглість у сірому морозяному повітрі передчуттями в серце входила: ось сніг зараз має падати. І тільки встигли подумати отак Мати, як зір їхній між небом сірим і землею білою, а далиною синьою малі сніжинки несмілі кружляючі завважив.

Люди набирали в посудини свої освячену воду, розхо­дитись по домах збиралися. Кружляння сніжинок частішало, посилювалося, а й самі сніжинки більшали, увиразнювалися. Застиглий сірий передчуттєво простір повнився рухом, білішав. І от у моменті цім очікувальний зір завважив, як від синього лісу, від Бору відірвалася мала темна цятка і в круж­лянні сніжинок котилася білим лугом до Ріки навпрошки, не прямісінько, правда, на натовп, а трохи правіше, до фабрики ближче. Вже й розрізнить можна було при наближенні скісному: хтось саньми парокінкою їде. Вже й людей розрізнити можна: двоє їх. І скриня чи комод якийсь темний із соломи вивищується. І як наближаться до Ріки, до натовпу стали сани, то й розходився уже натовп, і людей у санях тих іще розрізнить не можна було, не розпізнать, хто вони, то новина не на увесь голос, а унапівголос, пошепки не пошепки, стишено просто поміж людьми пронеслась і до Материного напруженого прислуховування докотилась, діткнулась. Гандрій, брат Батька старший перворідний із Гамерики їде. І хвилювання сильне неясне неозначене із голови до ніг Материним єством усім пронеслось. І подивування за ним незвичне ішло. А хто ж і знать міг, що се Гандрій із Гамерики їде. Віддалеки людей на санях не розпізнать іще. Хто ж прозорливець такий, яснозіркий, ясновидющий, що розпізнав, упізнав уже? А може, звістка ся сама із простору сірого, із далини синьої прилинула і об натовп людський одбилась. Гандрій з Бору з Гамерики їхав, а звістка попереду летіла, линула.

І заспішили Мати з Ріки, з-над Старини, вважай, самої до нової оселі своєї на Центр. Й очікування наскрізне та дивність у серці неояснена та подивування іще так і несли їх на крилах своїх до Батькового спадкового дому на розі у самім центрі села.

Коли Мати із освяченою водою йорданською в хату увійшли, то дядько Гандрій уже на ослоні сидів, з усіма хатніми привітавшись після семилітньої розлуки, і лице його від жалю скривилося, а в очах сльози кружляли і з віч ска­пували. Й очікувальна Материна несмілість геть розгубилася, знітились вкрай.

Іще із Батькових слів, як за два роки до смерти своєї вони у спогадуванні розповідали, картина вимальовується.

Увійшов дядько Гандрій несподівано в хату, і всі хатні, дорослі й малі, застигли на мить, вражені сильно його появою, з’явою, що якби з’ява із небес була. Три роки й три місяці від дядька листів не одержували, і думка в кожного роздвоєнням пульсувала: чи живий він, а може, вже й спочиває в американській землі, і вістей ніхто передати не може.

Усі застигли в павзі, в моменті німім. І дядько першим сам почав напругу розряджувать, вітаючись з кожним у поцілункові, із матір’ю Параскою насамеред.

І коли з усіма отак привітався в поцілункові, то по хаті озирнувсь і спитавсь тривожно хутко:

– А батько де?

– Нема...

І, перехрестившись, він так і сів на ослоні, як і застали його Мати наші. Та й плакав.

Через границю дядько Гандрій добирався лісом. Саньми перевозили його, а з Бору уже знайомий, свій, можна сказать, чоловік привіз.

З Америки додому дядько Гандрій їхав через Москву. Це легко сказать, але у це важко повірить. Неймовірним вигля­дало його повернення ув очах усіх хатніх, в очах односельців, та й у власних його очах власна Одіссея неправдо­подібною аж бачилась. А й мені через сімдесят от літ, коли рядки ці пишу, хіба ймовірною подорож з Америки через Москву у пік кля­сичної розрухи бачиться. Мало того, що сам цілий, без­вадний, неушкоджений вернувсь, а ще й сундука великого чорного кованого, і не порожнього – добром (свет­рами різно­кольорово смугастими, хустками терновими амери­канськими, що як маки, горять, черевиками, у нашім краї небаченими) напханого із собою привіз. А й чемойдани шкуратяні. Про сундук то тихий поголос був поміж людьми пішов, що мало не відібрали його в Гандрія по дорозі. Але ж не відібрали. Як подумать, хоч тепер подумать, а хоч і тоді було подумать, то се сама воля Божа рукою своєю, за замірами якимись вищими, додому провадила. Бо людині, навіть за уявою, усе те неймовірне у пік клясичної розрухи й поруйнації.

Щоправда, доляри американські у Москві в них віді­брали, сказавши, що дома заробітчани їх на пошті одержать. Коли дядько Гандрій у Москву приїхав, то ще край наш ніби під Польщею не був – із рук у руки переходив. Це потому скоро край наш під Польщею опинивсь. Але і в Москві дядько Гандрій схитрував. Він не всі доляри новим властям віддав, а приховав трохи – у штани зашив, і в черевики поклав, між устілками вмонтував. І се відтак потому у житті його мало неабияке значення.

Напханий американським добром сундук у дідовій хаті на розі самого центру села хутко спорожнів, порожнім став. Дядько Гандрій кожному – усім хатнім – подарунки пороздавав. А роздавать було кому. Десятеро було усіх їх у діда Романа – п’ятеро синів і п’ятеро дочок, дядьків і тіток наших. Яке заступництво моє щедре! Четверо на той час, здається, уже й поодружувані були. Кому що дісталося – усім светри різнокольорові, дівчатам і жінкам хустки тернові, що як маки горять. А що то дітям малим подарував? – моя уява не проглядує. Але цікаво і дивність яка. Ось дядько Гандрій в Америці, в Чікаго чи мо’ і у Вашингтоні якімсь там самім обмірковує, що то рідні своїй численній в сундук на подарунки понапаковувать.

Мені недавно уже зовсім хвора із послабленою пам’яттю вісімдесятип’ятилітня тітка Домка, остання серед живих дітей Романових, розказувала, спогадуючи той час, що для неї то вже светра і не вистачило, то для неї Гандрій черевики такі добрі американські подарував. І ще казала мені тітка Домка, що сундук той американський і по сей день стоїть у коморі Гандрійової онуки Ольги.

А Мати наші кілька разів мені спогадували, що найкращі подарунки і їм саме припали – светер якийсь найбарвистіший різнокольорово смугастий американський їм попавсь. І се заздрощі, гнів потаємний зродило у серцях сестер Батькових. І стали вони мову про се вести поміж собою зговірно потаємно. І завважили се Мати зором і серцем своїм. Болем та жалем зайшлася душа їхня – і зробилось їм незручно. Аж тоді спостеріг і дядько Гандрій цю картину, але за собою несправедливости не побачив. І сказав він сестрам своїм за правом старшинства перворідного:

– А чого ви гніваєтесь. Їй і належиться краще, бо вас багато, а вона у матері одна, одиниця вона, а й сирота іще... Щоби я більше сього не чув...

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка