Андрій Кондратюк



Сторінка24/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42

І дізналися Мати про слова ті дядькові, і заступництво упевнило серце їхнє у відчутті добра і справедливости. І коли хотіли Мати доброту і справедливість дядька у ставленні до них підкреслить, то завжди про цей випадок і згадували. Говорили Мати і про інші справедливі й добрі учинки дядькові, виявлені згодом як до них, так і до інших людей. І з учинків тих, із тону розповіді Материної можна було висновувать, що дядько Гандрій був людиною статечною, одмінною не тільки серед роду свого, а й серед інших людей села.

Повернення дядька Гандрія із Америки було подією значною, що виокремилася серед усіх інших поточних подій життя великої родини, яке дід Роман полишив раптово в неозначености і своєю присутністю уже не міг сій неозна­чености визначення у цілеспрямованім русі надать. Пам’яттю хіба. Але тут уже залежало від кожного зосібна, і, звісно, не могло вилитись в одностайність думання, в цілеспрямо­ваність єдиного рішення.

Реальність була такою. Тільки четверо із десяти були поодружувані, хоча й ці не всі осібно визначено повлашто­вувані. Шестеро ж – ще і підлітки, діти – наймолодшому Никонові щойно сім років минуло. Кому і як далі буть? – хто пораду дасть і хто розсудить. Гандрій перворідний най­старший і, за звичаєм, батька заступник. А ще й тому, що світлом світу далекого перед ними він явивсь осяяний, що з висоти осягнення світу далекости, може, мудрість іншу йому даровано, кому що порадить і як що розсудить.

Через далину часу тепер важко проглянути, в якім саме емоційно осяянні увижалась тоді кожному зосібна дядькова Гандрієва присутність у родиннім осідку, але з Батькових переказів запам’ятав я і висновувать можу у здогадах своїх, що повернення дядька Гандрія з Америки стало і поворотним пунктом у долі спадкового осідку Литовчиного на розі у самісінькім центрі села, у відстороненні наразі його від Романового пагіння, як рівно ж подія ся поклала підмурок для нових осідків у найпоетичнішім місці краю, – що зрештою і покликало ціль нашої розповіді, до якої ми у костеніючому старінні своїм і в часі розбурханім перебудовою, усіляку художність знецінюючім, прошкуємо манівцями і з натугою.

Із Батькових розповідей про дядька Гандрія іще запам’яталось мені, як часто, а, й у рік смерті навіть їхньої у блідім світлі затишнім лямпи гасової розказували вони (лиця зблякло старечого їхнього у відблисках лямпових з полу не видно виразно, а лиш за інтонацією голосу їхнього угадую, як іронічні сміхи по лицю пробігають), що дядько Гандрій розказував, ніби, як сталася в Росії революція, як перевороти почались, то в Америці говорить стали, що от в Росії така вже демократія повстала, якої і в світі цілім пошукать, ніде нема, а й чи буде коли, що в Росії от задармо, задурно тепер заводи і фабрики – робітникам, а землю – селянам роздають. Причому у далекости своїй від отчого краю багато емігрантів у все те простосердо вірили. І багато хто почали одразу ж і в дорогу лаштуватись, пакувать свої чемойдани, стурбовані, що кращі фабрики та заводи уже розібрали, але із непере­сохлою проте надією, що щось же да і для них мо’ зостанеться. А це все-таки вільніше і розпросторено, аніж на багача спини гнуть.

Із Батькових також спогадувань висновувать іще можна було, що поміж Батьком нашим і дядьком Гандрієм злагода душевна і в думках тоді існувала, і дядько до Батькових думок, суджень та побажань уважним був у прислуховуванні своїм. Батько наголошували у розповідях-спогадуваннях, що раніше, до війни першої світової іще вони по молодости своїй чи й братовій за ним вони оцього, тобто толерантности такої, не спостерігали, не завважували. З Америки привіз.

Як довго (місяців кілька, рік чи два, але не більше, менше, виходить) у точнім обчисленні жили спільно у дідовій хаті Батько і дядько Гандрій зі своїми родинами на початку польського панування у нашім краї, – не запам’яталось якось мені, і висновувать я не можу із Батькових споминів. Але вирішення родинної проблеми сходилось на тому, що комусь то із двох цих братів треба було вибиратися із спадкового осідку. А куди? Куди було, але далеко. У Ріг. Ні, це не ріг центру села, це хутір Ріг, аж під Майданом, ізвідки синій ліс зманливо видніється. Це не Бір, це протилежна Борові й віддалена сторона, це вже інші геологічні структури у земне лице впле­лись. Це за сім аж кілометрів від центру села, де іще залишавсь невеликий спадковий земельний наділ, що від грунту, який 1861 року Мина одержав, Романові уламавсь був.

У якім часі се народжувалося, зачиналося, визрівало в Батьковім серці, може, може, коли під Бродами темної ночі на позиціях стояли, і чорний ліс спереду дивився невідво­ротною примарою неминучої смерти, аж очікувать її ставало нетерпеливо моторошно, а може, як із більшовиками їздили підводою, великі простори долали із пригодами, і можливість та час мали спостерігать і осмислювать, як земля напризво­ляще у вирі людських непорозумінь полишена, невтрально сирітливо дивиться, у запустіння спонукувана обернутись, а може, се від народження їм дано в душу, із дитинства воно у ній росло і визрівало, – прояснити не вдавалося Батькові ані тоді, замолоду, ані згодом ніколи, ані у напруженім спогадуванні укінці життя – але прокинулись вони одного рожевого ранку (червоне велике сонце з-над саду поніве­ченого панського у вікно зазирнуло, і ранок увесь рожевим видавсь), і як нехіть марудна на фабрику іти стримувала їх, так сильно бажання з душі загорілось: ось тільки коло землі і працювать, повсякчас і невідривно хазяйнувать. І не просто трудитись, як і от тепер вони трудяться на спадковім полі, на ниві у Розі. Сім кілометрів туди, сім – назад. А щоб осідок свій коло землі мать, звести, щоб напостійно там перебувать, щодень спостерігать за життям ниви, як колосом хвилюється вона і як одпочиває під снігами білими глибокими. Подумали тільки Батько про це – і дивність така неозначена на їхнє серце лягла.

Звичайно, Батько про се, про почуття свої такі дивні нікому не говорили, не признавались. Ані тоді, ані ніколи потому. Про таке не говорять – лиш думають про се, почуваннями своїми відзначають. Се герої потому про таке привселюдно говоритимуть, як вони землю люблять. Я сам не раз спостерігав, коли про хутори, про землю в хаті у нас чи й надворі десь при сонцю мова заходила, і Батько щось то говорили, то в моментах якихсь вони ураз раптово замовкали, лице їхнє тихо освітлене й несміле ставало, беззахисне й відсторонене ставало. Може, у такі моменти спогад їх у дивність ту давню вів, може, сама дивність та давня, видозмінена, трансформована нехай, животворно осяваюче сутністю Батьковою оволодівала, опановувала.

Молодша сестра Марта розказувала, що коли вже Батько зовсім недужі були, і коли у слабкій голові їхній рядки життя булого у послідовности своїй раніше щільно укладені зрушуватись і порядок свій втрачать стали, то якось говорили вони, щоб не думали дітки їхні, щоб не гнівались, ніби не шкодують Батько дітей своїх. Ще і як шкодують. Ось вони надумали собі грошей трохи зібрать, що в пана у жнива заробить, а що за кабанчики і корову вторгувать, та земельки іще трохи прикупить, щоб коли женитимуться хлопці, а дівчата заміж виходитимуть, то щоб кожному вділить було трохи більше. Отож, нехай вони не думають собі, що зовсім уже їм, Батькові, і не шкода, і не жалько діточок своїх.

Безмовно всотуюче вслухалась сестра Марта у слова Батькові, – вони жалем сильно обезсилюючим сутність її пронизали цілковито, а зір її, погляд випадковий завважив, що от вуха Батькові геть змалілі і зморшкуваті, усохлі наче стали. І думка передбачлива так і діткнулась сестриного серця: ось помруть вже скоро Батько. І сльози зрошувать сутність її цілу почали. І туга велика нерозрадна пойняла її, і не знаходила вона місця собі в хаті – так тісно стало раптом. І вийшла сестра надвір, і плачем непогамовно невтішним зайшлася у риданні своїм.

А вже потім, як неминуче звершене уляглося вже, й далина між ними, а нами пролягла, сестра спокійно розказувала мені отсе, і серце моє ізнов первісним жалем заходилося, а ніжність світла, навздогінці у просторінь часу минулого спрямована, розгублено печально в хаті зависла, я згадав раптом, як дядько євангелист Михаїл у сонці яснім полуденнім на пасовиську зелено-брунатнім витоптанім у пам’ять мою мудрість вислову біблійного вкладав. Вислів був про те, що пожалій Батька свого, коли оскудіє він розумом і силою.

У тім далекім 1921-ім році усе те ще було сховане в імлі, але переповіли були тоді Батько дядькові Гандрієві, братові своєму, плян подальшого життя свого, як він із серця їхнього у думці повставав. Плян той ось в чім полягав. Гандрій із дружиною та донькою своєю нехай залишається, зостається у спадковім дідовім осідку, в хаті на розі роздоріжжя у самісінькому центрі села, а вони, Батько наші, з родиною своєю, мати їхня, баба Параска тобто, й усі інші менші й непоодружувані, котрі в домі зосталися іще, виїжджають на новий осідок у Ріг на поле спадкове родинне. Серед братів і сестер, що виїхать на новий осідок мали, се були такі – Ляш, Василь, сестри Федора, здається, Домка, Оксеня, Никон найменший.

Треба сказати, що, за переказами Батьковими, дядько Гандрій зустрів цей плян зовсім незаперечливо, але схвально. Запропонована у перспективі розв’язка проблеми невідомістю лякаюча навіть потішила його. У ті часи іще незаперечним і неспростовним вважалося, що людина біля землі пропасти не повинна, не мусить в крайньому разі, навіть із дітваками малими і неповнолітніми нахлібниками, якщо їм мудрість життя з юних літ передавать. Гандрій же й на фабриці не пропаде якось, тим паче, що за сім років праці в Америці на багачів вважав себе відвиклим від праці у полі, й засумнівався спершу навіть, чи й поведе господарство в Розі, та ще й з родиною чисельною.

Отож, як переконуватись й висновувать із реальности тої давньої минулої, що вже історією, штрихом епізодичним, а мо’ й визначальним у прошкуванні означеного родоводу в замірах його стала, на двох поважностях і опертях виокремлених і мала триматись під ту пору діда Романа чисельна родина. Сі дві поважності й підвалини були – дядько Гандрій і Батько наш Іван.

Як мирилися поміж собою із родинами своїми у дідовому домі, як життя їхнє у деталях минало і чи довго вони перебували вкупі там – не відбилось те якось у свідомости моїй із розповідей, а й не розкаже тепер вже ніхто. Одне відомо, запам’яталося з Материних переказів, що найстарший брат наш Панас іще народився в означеному домі, а народився він, як вичитав я у посвідці, виписаній настоятелем нашої православної парафії Павловським, – 21 вересня 1921 року. Сестра ж Єва, як знову ж запам’ятав я із Материних переказів, народилася вже у Розі на Стрітення, тобто було се, за підрахунками моїми. 15-го лютого 1923 року. Так і записана вона в метриці, що на церковній книжці основана. Отож, між цими означеними датами і відбулося переселення, що доленосне значення мало в першу чергу для осідку родинного Романового в центрі села. Здогадуватись можна, що найімовірніш це сталося протягом 1922 року. Навесні 1922 року, точніш, може, улітку, як чуття мої, у минуле спрямовані підказують. Бо навряд чи вони переселялися б із малим немовлям назустріч зимі пізно восени 1921-го року, а й у становищі такім ніяк не могли вони переселятись і в січні-лютому 1923 року. Чуття наші чуттями, але щораз далі я переконуюсь, як не вистачає мені Батькової пам’яті, коли намагаюсь я осягнуть явища життя у їхній часовій поступальности. Ах, втрата пам’яті батьків – чи не найбільша се втрата, яку повсякчас завважуємо на кожному кроці свого життя. І незамінна вона.

Не заведено, річ, штуку, що виливається, переривати, аби послідовність її не порушувати. Але в кожну річ цілеспря­мовану, буває, частковість вклинюється, що виокремлено сіять починає, про себе нагадуючи вокремленням своїм, закликаючи наче, щоб не переступить через неї нам у схильности до забуття нашого.

Отож, у місці цім дозволу проситимемо перервать розповідь про Батька нашого, щоб потому до настоятеля парафії нашої отця Павловського не повертатись уже, а то й щоб зовсім не забуть.

Я від людей наших, а не тілько із вуст пропаганди офіційної чув, що був отець Павловський у молодші свої літа петлюрівським полковником і до Центральної Ради наче входив. І сей, очевидно, незаперечний факт, факт неспро­стовний був об’єктом численних статей згодом у місцевій, зрідка у республіканській пресі, виступів по радіо, і в кін­цевому випадку і допровадив організовану властями поруйнацію церкви у 60-ті роки. Хоч і після цього він не переставав бути об’єктом все тих же статей. Статті ці в основному ішли під заголовком або під рубрикою “Союз хреста й тризуба”. Уже пізніші дослідники десь на початку 80-х років повідомляли, звістовували, по республіканському радіо навіть, ніби у розвалинах церкви, у підмурку самім, і справді знайшли хреста, а поруч – і тризубця. Причому тризубець описувавсь як предметна грізна зброя, навіть мало не вогнестрільна, гарача, – не те вже, що і холодна.

А між тим передавались і передаються перекази негласні, що Павловський був також і совіцьким агентом, донощиком, чекістом, за що його і свої, бандерівці, або як їх тривалий час протягом десятиліть називали іще, українські буржуазні націоналісти, ізросходували. Мені недавно старининський Левко, що на той час уже дорослий був і течію життя спосте­рігав, розповідав, ніби і тяжку кару Павловському учинили в лісі. І навіть місце називав, яке, де те відбувалося. Прив’я­зали дротами його до дуба. А під ногами вогнище розкла­дали. На доказ того, що він совіцьким агентом був, Левко таку обставину наводив: от ще жива дочка Павловського Галєна є. Вона нігде не працювала ціле життя, – пенсію ж добру має. А більшовики, як відомо, пенсії задурно не дають.

Як воно було насправді, судити не збираюсь, і судити цеє не нам. Але одне ясне для мене, що Павловського таки нема, що таки справді хтось його у ті роки ізросходував.

Сестра наша Марта, як про юні літа свої воєнні згадує, то неодмінно ось таку історію розповідає.

Унеділю, сонячний, надзвичайно світлий, ясний від морозу й снігу день стояв. Пішли вони з бабою Лександрою до церкви. Служба у церкві йде, якийсь то роковий празник був. Аж тут німці озброєні у церкву заходять і ружжами своїми показують, що стрілять будуть. І тут Павловський службу перервав, бокові двері відчинив, і люди цими дверима ринули товпою, і бігли аж до Ріки, і отець Павловський серед них біг. І люди, як вівці, за пастирем своїм. І запам’ятавсь той зимовий день сестрі як день жаху, і серед дня того, як жива, щораз зринає постать отця Павловського, як тільки сестра про юні літа свої воєнні спогадує коли.
* * *

Чи вже стояла там у Розі якась оселя, щоб у неї пересе­литись, в’їхати, чи похапцем зводили її у часі цім короткім, і як сам процес переселення, переїзду відбувавсь, і з якими почуттями та думками відчули себе усі разом і кожний зосібна на новому місці, на просторі, на роздоллі хутірському – усе те не передалось мені із спогадувань Батькових, а й із Материних якось – ні. І взагалі Батькові розповіді, а й дядьків двоюрідних Дениса і Михаїла розповіді про Ріг, як пригадую, також завжди були бліді і невиразні, ніби ішлося про щось таке уже далеке-далеке і для їхньої пам’яти. Із споминів тих тільки й висновувать можна було, що життя на хуторі Розі під ту пору, тобто на початку 20-х років, уже тривало, і сусіди із сусідами спілкувалися на рівні господарських турбот.

Вісімдесятип’ятилітній Семен Лапка недавно мені розпо­відав, як я провідував його, і у літнім сонці ми на лавці у дворі сиділи, що за хутором Рогом колись одразу і густі кущі росли, якби пуща яка, і місцина тая називалась Вужаш­ником. І уславлена, знана була вона промислом само­гонова­ріння, що польські поліціянти її й собі облюбували для своїх чис­ленних туди нападів, наскоків. Іще шастав там, як у вот­чині своїй партизанській, знаменитий на увесь край конокрад Ворона. Може, одпочивав од промислу свого у затінку віль­ши­новім густім, може, коней переховував, а може, під шатами зеленими тут у голові його нові широкомасштабні пляни свого промислу незвичного визрівали.

Виразніші, колоритніші в емоційній напрузі й загостренні своїм були котрі Материні спогади.

З якою рідкісною потішливістю, пригадую, розказували Мати про пригоди із поліціянтами.

Батько саме настроїлися горілку гнать, а тут і поліціянти нагрянули. Батько із клуні у хату, в сіни вбігли, крутяться, вертяться мить якусь, з переляку, що робить, не знають. На­решті визначаються, на гору, на горище драбиною лізуть. У моменті цім і поліціянт двері прочинив, у сінях з’явивсь. Батька, що на горище по драбині карабкаються, угледів, запеленгував. І собі драбиною угору погнавсь. Отако: Батько поспішають, щоб утекти, в отворі горішнім темнім сховатись, а поліціянт поспішав, щоб упіймать Батька. Ось поліціянт хапає руками своїми Батька за сорочку висмикану з-заду, а Батько хапаються руками за горище і пручаються у спряму­ванні руху свого. Дивна грайлива така ситуація, поза межами страху, відчуття реальности, отверезіння й розсудливости витворилась. Тут визначености дві у спрямуванні руху свого не зійшлись, не узгодились взаємозалежно: Батькова визначеність у спрямуванні руху їхнього, щоб утекти, сховатись від поліціянта, і поліціянтова визначеність у спрямуванні руху його, щоб зловить, упіймати Батька.

Се так заманливо було мені слухать і спостерігать, вирази мінливі обличчя Материного завважувать, як вони про той інциндент розказували.

Але дуже часто Мати починали печальну повість свого життя в Розі, головним мотивом якої була тема стосунків Материних із їхньою свекрухою, а нашою бабою Параскою, переповідать. Така традиційна в історії родинного життя тема набувала у повісти Материного життя смислів узагальню­ючих і сягала висот. Се не просто розповідь про Материне життя була, се пісня печальна надто долю їхню гірку із серця Материного виспівувала.

Але як знущались баба Параска над невісткою своєю, а нашою Матерою, сього ні в повісти не переповісти, ні піснею сього не виспівать. Се межі неймовірного сягало.

Вона язичком дубовим від терниці по голові їх била, вона баняка окропу, кип’ятку шиплячого із печі просто лила на їхні руки й ноги оголені, ошпарюючи тіло до незагойного довго почервоніння. Вона ножницями на Матір кинула – і ножниці в тіло поверх ліктя вп’ялись: шрам, як доказ тортур неймовірних, на все життя зоставсь. І при розповідях Мати знак цей показували.

Але, за Материними розповідями, навіть не тортури усілякові ці найболючіше разили їхнє серце – Материне серце найболючіше разила гірка несправедливість, загострене відчуття серцем і розумом своїм цієї несправедливости на самоті. Коли й переповісти було нікому, нікому було стати й в обороні їх. А коли поверталися з роботи Батько, то першою до них баба Параска із своїми оскарженнями ішли. Після чого ще й Батько на Матір нападали, і це лиш поглиблювало їхню печаль, відсторонення родинне та безвихідь.

А раз сталося. Це вже опісля того, як Микита уродився. Мати за верстаттю, за тканням полотна у хаті сиділи. Кількамісячний Микита в колисці спить. Д’горі лице його світле в усмішці безневинній ангельській промениться. Посеред Великого посту саме діялося. Сонце ясне крізь вікно пробилося й похмуру хату освітило. Стало у стовпові світ­лому видно, як велике число пилинок малих у вирі, у завихренні безперестаннім рухаються. Сонце весняне таке ясне, що найменшу частку й одиничність світу виокремлює, а усяка жива плоть під цю пору у сяєві його своє обезкров­лення і безсилля завважує.

І от задумались, замислились Мати над верстаттю, над тканням в хаті. Вони і думать хіба хочуть, а сама думка іде, біжить, одна одну наганяє. Усе про життя їхнє, своє, з тих пір як осиротіли, як батько померли. І все печальне, усе у барвах чорних, і лиш короткі білі просвітки поміж чорним. А їм же під ту пору ще й тридцяти літ не виповнилося.

Уже сльози ув очах вертяться, уже на полотно капають. Зідхнули нараз Мати тяжко – і як сиділи за верстаттю, так і впали раптом під верстать. Неживі зробилися умить.

Ураз і баба Параска з’явилися, над Матір’ю стоять. Води з кварти на їхнє лице ллють. До пам’яти приводять, лице от їхнє гладять, пестять ніжно. Ніби не ворог се традиційний їхній із епосу великого трагічного, із історії родинного життя нашого народу стоїть над ними, а доброзичливиця лагідна, що мати рідна, над ними схилилась. Уже метнулись баба Параска у двір хутко. Там Батько гній з хліва викидають, і гній пахне, вдаряє в ніздрі так лоскітливо гостро. Це, здається, вже потому опоетизує високо сі гострі весняні пахощі гною Борис Пастернак.

Вже й Батько стривожені й опечалені над Матір’ю стоять, схилились. Що робить? За дохтором, а куди? – їхать. Так баба Параска радять. І вже впрягають Батько коні у підводу, і вже їдуть за дохтором – а хоч куди.

І привезли вони ізвідкись дохтора. І ось уже лікар суворо заклопотано, ані хутко, ані неквапом у хату йде. Мати не лежать уже безживно над верстаттю, а на полику сидять, ноги долі звісивши, але погляд їх безживний іще, і мови нема. Свідомістю своєю осягнувши, що в хаті насправді лікар, Мати на мигах показують, щоб хатні дорослі всі – це баба Параска і Батько з хати вийшли, і тоді розказуватимуть вони лікареві. Не могли знать хатні, що ж то показують на мигах Мати – так незвично і печально се було, мову отаку Материну спостерігать. І тоді лікар своєю мовою хатнім пояснив, щоб вийшли вони на якийсь то час із хати. І вийшли з хати похнюплені, відсторонені якось провинно і ще більш опечалені баба Параска і Батько, і з дітваків старших теж когось вивели.

І стали розказувать своєю мовою лікареві Мати історію своєї хвороби. Тихо, але ясно розказували мо’ півгодини, а мо’ й цілу годину. О чім вони розказували, про які терни з повісти свого життя переповідали вони лікареві – се, вважай, на сьогоднішній день залишається тайною, білою сторінкою у могутнім епосі родинного життя в історії нашого народу.

А потім покликав лікар хатніх у хату. І зайшли в хату опечалено знічені баба Параска і Батько, дітваки ж старші надворі залишились.

І глянув суворо лікар на Батька, на бабу Параску не глянув, мовби і не було її в хаті. І сказав суворо, майже грізно запитально:

– Ти чоловік їй, а вона жінка тобі, і мати вона дітям твоїм?

– Ну... – й слова застрягли в Батьковім горлі.

– Що, ну, – не збавляв суворості лікар. – Ти бачиш, що це не жінка перед тобою, а смерть сама. Ти знаєш, що вона із могили вернулась. Відвези її до матері своєї, і скільки може побуть, нехай побуде вона у матері своєї, нехай доглядають її там краще.

Останні слова лікар вже тихіше говорив. Бабі Парасці він нічого не казав, мовби й не було їх у хаті.

І відвезли другого дня Батько Матір із дітваками трьома на Старину до баби Лександри, як і казав був лікар. І перебували Мати там, як на курорті, в краю дитинства свого печального, аж до осени, поки не очуняли вони трохи.

Коли жнива вже закінчились, а люди картоплі копать почали, тоді й повернулись ізнов у Ріг Мати – з усіма дітваками привезли їх підводою Батько.

Дивність повернення чи й знана раніше коли в серці Материною сутністю тихо опановувала. Спокій довкола над полями розлягся, схоже, й небачений, не завважуваний ними ніколи раніше. І вистояна ясність з дооколу в душу їхню ллється, і повнотою сутність їхню розпросторює. Зорові довко­лишнього багатства поля вистояного не ввібрати. Йому й означення нема. Їдуть вони їдуть, а одна лиш картина виокремлено у просторі продовжується, триває: люди кар­топлі копають скрізь.

Це вже потому напише Максим Рильський:



Коли копають картоплю – стелиться дим над землею.

Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,

Пахне грибами й медом, вогкістю пахне тією,

Що, опріч назви “осінь”, немає імені їй.
Ще й діточок своїх поряд яка тепла хвиля радости було відчувать. Сидять у сіні на возі двоє, а найменший Микита у них на руках. Мовчать усі зачаєно. Тиша й поміж ними. Думають усі щось то, і кожний – не однаке. Але дивність світу всеоохоплююча єдина силою своєю пронизуючою усі душі, дихання усі зосіблені поразила, і нову спільноту в диханні, в проглядуванні й наслуховуванні витворила.

Та ось із згірка коні побігли, колеса заклекотіли, і щось з місця зрушилось, струна якась надірвалась у напнутій єдности сій. І реальність невблаганна діткнулась серця Материного: до свекрухи ж їдуть. І недосяжне десь удалині серпанковій уява прозирнула. Ось якби у просторі сім да був кавалочок поля. Ну, невеличкий нехай. Але, щоб усе там було, як і є: і кінь свій, і віз, і корова, і хатка, ну, нехай маленька, і город коло хати, і на рогатому кілку гладишки й горщики висять, і з-за тину соняшник жовтою головою до них обернувся.

Віз у долину скотивсь, і колеса стишились, клекотіть перестали, із долини широкої несміло вечір показавсь і проступати став, – і Материна уява у глибінь тиху за обрій потекла...

Повість Материного життя у Розі вражала своїм віро­гідним трагізмом і печаллю, і я не раз плакав ридма непо­гамовно після того, як Мати із доповненнями у черговий раз переповідали її.

У мене й зараз, коли конспективно письмово занотовую сю повість на папері, по перебігу літ і літ від тих подій, коли за далиною вже усі учасники їх, у мене сльози на очі навертаються і від зворушення я піднімаюсь з-за столу і починаю ходить по кімнаті, підходжу відтак до вікна і крізь шкло довго дивлюсь у світовий простір.

Пригадую, який похмурий, далекий від досконалости образ злої баби Параски, що її я ніколи не бачив (мені тільки два роки було, як баба Параска померли), малювавсь перед моїм зором із Материних розповідей. І чого їм і бути було такими злими, щоб Материного доброго серця не зрозуміть? І як кортіло часто мені про те знать. Бо хоч щонайменших сумнівів щодо вірогідности Материних розповідей у мене не було і з’явитись не могло, а все ж і баба Параска для мене не зовсім по той бік берега стояли; рідність, що неусвідомлено в мені сиділа, і їх близько, не зовсім віддалеки тримала. Проте се був скоріше стан страху перед бабою Параскою.

І старша сестра Єва уже на оцих роках казала мені, що Матері якось колись говорила вона, як уже на хуторі своїм ми були: “От що воно таке, мамо, що як піду я до баби Лександри, то як удома мені там. Сміюсь, жартую собі з бабою, і баба зо мною жартують. Бігаю, гонюсь собі по хаті сміло, і під лавку в потемки залажу, щоб подивиться, що по кутках лежить на самоті. І на піч залізу, ляжу на печі та й уявляю, як от баба Лександра уночі, темної ночі на печі самі сплять. І не бояться. А от як піду я до баби Параски, то як сяду на ослоні, так і просиджу незрушно, поки і йти додому не треба вже мені. Так страшно. І ні слова до них, хіба як питають що, то одказую. І що воно таке, мамо?”

Але якось на цих роках також інший спогад так неспо­дівано раптово зупинив мене на місці, спонукуючи до осмислення ураз і в інший бік.

Над коморою Батькової хати на хуторі стріха почала непомітно, крадьки наче ребрами світиться. О, лишенько несказанне! І відправивсь я, помандрував на дальні хутори, аж до Омелянчикових під Майдан, де ще на нивках серед корчів полігонних прихованих люди крадьки жито сіяли, і де ще й можна було околоту купить. І купив я там околоту дві копи, і привезли мені згодом його із трудом великим. Незграбні кулики я вже сам поробив. Кинувсь покрівельника, ушивальника знайти. А дзуськи! Рівно двадцять хат доокіл обійшов, просячи слізно, а й не зовсім вже. Одна відмова. І тоді згадав я іще про двоюрідного брата Василя у селі Мартинчикового. І пішов до нього з просьбою уклінною, і не відмовив він мені.

До дня, його увагою назначеного, я приготувавсь, як міг. І горілки дістав, і води, і пива, і ковбаси із крамниці.

І приїхав в означений день Василь ровером. І робота зробилася – під кінець дня жовто обнадійливо свіжа латка над коморою засвітилася. І невимовно від радості забилося серце моє.

І повсідалися ми за столом із виправдано легким відчуттям звершеного діла. А коли випив Василь другу чарку, то серед іншого і про життя своє трудне став розказувать.

Василь був сином старшої Батькової сестри Лександри. І як було йому, може, десять років, одного холодного зимового дня поїхав батько Мартин у ліс по дрова саньми. Тоді гуртом, валкою цілою люди, як правило, у ліс їздили. Гурт у лісі – се не тільки веселість і взаємодопомога, а й почуття безпечности і захищености і в ділі, і в пригодах.

Червоне сонце над лісом темним стояло, до заходу хилилося, мороз тріскучий і тишу бездонну у світ щедро виливаючи. Вони – валка вся сільських своїх – біля колодязя зупинилася на краю села лісового. Коней напоїть. А там уже саней тих ряд довжелезний – сила незчисленна. В черзі за водою стоять. Чия черга надійде – тому і напувать коней своїх першим. Мартинова черга надійшла напувать коней своїх. Але де не взявсь із відром своїм міщанюк оден із містечка і поза чергою кинувсь до колодязя по воду, щоб коней своїх напоїть. І тут між ними, міщанюком, та Мартином спірка почалась, зав’язалась, конфліктна ситуація витворилась. І розпасіювавсь міщанюк сильно, аж слину білу із нього поперло, і побіг до саней своїх і вхопив кілочка грабового, у лісі свіжовирубаного. І вже ось біжить до колодязя, а Мартин тим часом воду з колодязя відром витягає на законних правах черги своєї, і ні о чім лихім надто не думає. І люди кругом стоять, також ні о чім лихім і гадки не допускаючи. А міщанюк прибіг, і як Мартин у колодязь нахиливсь, зазирнув за відром своїм, так і хрясь його із-заду з розгону по голові кілком грабовим, немов і для цього лиш у лісі свіжозрубаним. І як не стояв Мартин, упав – ураз неживий став, і кров червона густо від нього поллялась.

Чи й зовсім не судили того міщанюка, а якщо і судили, то на волі скоро він, іще за Польщі, і опинивсь.

А життя Мартинової родини потекло відтоді у руслі темнім. За рік померла – від туги чи за течією сповнення замірів інших – і Лександра. Залишилось четверо круглих сиріт, четверо хлопчиків, найстаршому тринадцятий рік пішов, найменшому – четвертий. Се уявить можна, але як і переживать таке.

Але все одно родина та люди добрі загинуть не дали. Та й не згайнувалась, не розкидалась і перед потоптом не впала Мартинова господарка, поки хлопці підростали. Що свої, а що й чужі, із сусідів головно, поміч свою несли. Діло жіночих рук усамперед тут потрібне було.

І от чия опіка найпам’ятнішою стала у Василевому усвідомленні з тієї пори, так це опіка баби Параски. Щонеділі, а й і в рокові свята із Рогу вони за вісім кілометрів до церкви ішли, і щонеділі до сиріт заходили. І несли щось. Мало що із їжі завжди несли щось – пироги, круци із маком чи що там іще – вони завжди й лахманки якісь несли. І як господиня в домі у своїм, стежили, щоб усі хлопці одіж хоч яку мали, і щоб радюги та шматники у них були, щоби сховатись під чим від холоду було. Ніхто так не жалів сиріт, як баба Параска. Вони й заповіт склали, щоб усе добро їхнє, тобто одіж їхню усю, манатки усякі, крам який після них зостанеться, – усе чисто віддать Мартиновим сиротам. І коли померли баба Параска у 1940 році, то так і учинено було, як заповідали вони за життя свого, хоч сироти ті вже підросли трохи.

– Ніхто так не жалів нас, як баба Параска! – сказав наостанку Василь, і встав з-за столу, і сльози завертілися в його очах.

І душа моя довірою в рідности до нього потягнулась, бо сиротам не можна не вірити. І я встав із-за столу, і сльози також із середини моєї підступили до очей моїх. І щось важко довго нерозгадане піднімалося, виходило із вже густо встояної сутності моєї, і сутність моя полегкістю наповню­валась.

Мій зір у кутку хати зупинивсь, де за павутинням посно­ваним тіни бліді стояли. А свідомість далеч у глибінь минулого проглядувала. Там життя роду великого у картини ясні нерухомі густо уляглось, вистоюється в ясностях і тайнах своїх. І подумав тоді я: “О, Господи, що дав мені силу й уможливив проглядувати мені минуле моє, не дай же буть мені у нім суддею”.
* * *

Під ту пору, поміж цими десь подіями, а точніш, у 1924 році у Батьковім життю сталася пригода, що драматизмом своїм так несподівано зрушила і подивувала їхню свідомість. І, як уже потім з’ясується, проясниться, стала вона наче ознакою, що звістувать мала крутий і визначальний поворот у їхнім житті. І не тільки в їхнім.

У 1924 році пішли Батько до пана на якусь то роботу, з пам’яти моєї випало, на яку саме. Не в поле, здається, а щось отаке робить: чи то рова копать чи то корчі корчувать, щоб гроша якого заробить. Перед тим кілька днів дощ ішов безеперстанку. Похмурість і того дня стояла, хоча дощ наче припинився. І от коли ізробили Батько роботу свою, додому у Ріг з того місця вже хотіли іти, повертатись, то побачили, що вода із Річки, з берегів вийшла, і полем з другого боку вже летить і шумить сильно, копички сіна малі, солому торішню несе, жертки пливуть, собачі будки пливуть, терниці, що ними льон терти, пливуть. З одного боку Річки, що вже з берегів вийшла, вирує. Кинулись Батько у бік другий, щоб на дорогу вибратись, до хати своєї у Ріг тікать. А де там! Пізно. Долиною вода шумить, справжня тобі ріка вирує. І там глибоко вже – убрід іти страшно. Овва! Батько довкруги оглянулись, і бачать, усвідомлюючи, що кругом їх вода, а самі вони на острівці стоять. Латка поля, гектарів кілька – три, чотири, може. Батько вертяться, крутяться на латці, з одного краю в другий поквапно переходять. А що діяти – так тут же все і знать. І нікого на видноколі поблизу не видно, шумовиння одне. А вода іще прибує, завважують.

Вечір наближавсь. Сиві хмари грізно донизу налягали. Схоже, ізнов дощ припуститься. Хати дальні посеред води опинились. Латка поля, острівок їхній рятівний меншать став, і звузився, і як те людині живій іще завважувать, спостерігать. І темінь вже насувається. І краплі дощу в лице вдаряють.

Отак і вистояли цілу ніч Батько. Ходили туди-сюди безперестанно, а навкруги шумовиння одне. А що передумали вони, відчували що – це ані словом сказать, ані описать на папері. Се як на позиціях під Бродами було стоять.

Як світать почало, то завважили Батько, що вода ніби й меншає. Чи то здалося так. Ще, правда, копицю сіна серединою долини несло, і кіт чорно-біло, рябий на копиці стояв і голосно печально нявкав. Та як би не було, то се вже буде день.

Зійшло ясно червоне сонце, і так виразно, до найменшої дрібниці, до кущика калини, що з води визирав, так раптом ясно усе перед Батьковими очима постало в охлялости своїй. Але страх у Батьковім серці змінивсь високою і відданою подякою Творцеві, що на лиці своєї великої Землі учинив ось і цю узвишкову латку, що й стала для них рятівною у бук­вальному розумінні. І впали вони на найвищому пагорбі латки тієї – від течії справжньої Річки за десять кроків, може, – навколішки, лицем до землі припали у сердечній і відданій молитві дяки Творцеві. Але не знали вони іще тоді, що у моменті цім і свій майбутній осідок благословляють.

Це іще вдруге, коли вже власна клуня стоятиме у цім місці, нову меншу повінь тут Батькові доведеться пережить, й ізнов між двома берегами опиняться вони.

Про повінь 1924 року я чув, багато наслухавсь у дитинстві своїм, а й в зрілі роки вже не тільки від Батька, але й від інших людей. Спогад про ту грізну стихію зберігся у краї аж до наших днів. Вода селом бігла, Баштою неслася, хутірські хати стояли по вікна і вище у воді, ревла худоба, а люди у човнах від хати до хати плавали. Се було щось дивовижне, небачене досі у низиннім краї нашім в означених координатах.

І ось зовсім недавно, у далеко віддаленім від тих днів часі, у районній книгарні я вибрав собі книжку “Переписка Бориса Пастернака” за три карбованці. А коли вже вийшов на вулицю, то згадав, що цю книжку продавав якийсь коопера­тив у Київі за 20 карбованців на вулиці Прорізній, що тільки недавно, полишивши свою приневолену назву Свердлова, ізнов повернула собі назву колишню. І не пожалкував, що узяв тую книжку.

Листи письменника і його адресатів я став читать із ціка­вістю і користю для себе. І от я читаю про переживання поетової адресатки Ольги Фрейденберг:

“1924 год был, как известно, годом наводнення. Это тоже принесло ужасные переживання. С утра пушки объявили о приливе воды. Ветер страшной силы ревел и бушевал. Наш канал наливался изнутри, снизу водой. Она рвалась волнами и металась в узких стенах водоема. Почему-то все люди кину­лись в булочные, и среди исступленных была и я. Наполнялся водой двор, наполнялись улицы. С канала уже нельзя было войти. Я еще успела, с бьющимся сердцем, пробраться через Казанскую (наш дом проходной). Мама с ума сходила в поисках меня во дворе. Вот канал расплескался по набе­режной. Город стал обращаться в сосуд. Вода поднималась со дна к небу. Мы стояли у окна и видели, как исчезали этажи. Хотя наша квартира на четвертом этаже, чувство ужаса было непередаваемо. Не верилось в пределы. Мне казалось, что либо дом рухнет, либо вода полезет вверх беспредельно. Мама волновалась больше по части вселения. Я умоляла ее отправиться к соседям выше, на пятый этаж. Хотелось людей. Отдельными точками карабкались по воде несчастные человеческие фигурки. Позже появились лодки, но их было очень мало. Страшное чувство рождалось при мысли, что человек бессилен, что никакое государство не может организовать помощь во время такого бедствия.

Никогда не забуду утра следующего дня. Стояла райская идиллическая погода. Голубое небо. Солнце. Безветрие. Покой и радость в природе... Я ходила по улице в полном опусто­шении от пережитого. Гармония жесткой стихии потрясла меня не меньше, чем ее разнузданная свирепость. Я не умела прощать мучительства. Мостовые лежали наизнанку, улицы трепетали. Каким страшным и коварным казался садист – небо!”

Переживання двоюрідної сестри діткнулись і серця Бориса Пастернака: “Как сильно и выразительно ты пишешь! Не бывши там, я с твоих слов все увидал и пережил и потря­сся! Странное совпаденье. Точно столетний юбилей того наводненнья, что легло в основу Медного Всадника. И это совпало со столетьем ссылки в Михайловское” (Пастернак-Фрейденберг, 28.IX.1924).*

Виписав, не переклавши, та й міркую от собі, а чи невже ж це одна й та ж хвиля повені великої, стихії грізної одночасно разила і місто на Неві, і наш нещасний закуток. Але думаю також про однаковість і розбіжність людських переживань в однаковій грізній стихії.

Іще запам’яталось мені. Як вечорами тихими у затишку хати Батько розповідали мені в спогадуванні про пригоди свої давні, про переживання у їхній душі тієї жахливої ночі, то таким неймовірно жвавим нажахано ув активности своїй робилося їхнє лице. Жах відтак з лиця розлягався, посту­паючись місцем завдяки за милість високу Творця до окре­мішньої людської долі. Що от не загинули вони тоді, а рішенець благополучний заяснів. Я дивився на Батька у відблисках затишного лямпового світла, розглядав лице їхнє і подивовувався, як давно минулі дні у високій драматичній напрузі своїй можуть у вмісті людини, у спогадуванні так упритул до нас підійти, із злежаности своєї раптом повстати. А Батько, врівноважуючись вже в настроях і почуваннях своїх, казали далі:

– Аж подумать тепер страшно. Оно спрямуюсь я в один бік, так і наткнусь на берег. Вода за берегом женеться чорна, булькотить. Я у другий бік іду: знов берег, і вода чорна женеться, булькотить. Так і протицькався між двома берегами, прокрутивсь на пляцу, поки не охляв від утоми і поки ранок не заяснів...

Дививись одного такого вечора я на Батька, лице їхнє розглядував, щоб запам’ятать, бо думка розпачливо передбачлива тоді уже на мене ішла, насувалася, що от не завжди лице їхнє перед собою і бачитиму, а почуття дивности незвичної, що ось ми з Батьком в осідку своїм на місці якім значнім, у структурі геологічній міченій, сидимо, і відгомони стихії грізної із злежаности днів повстають, до нас пробиваються.


* * *

Довгими осінніми вечорами як любив я слухать й інші Батькові розповіді про життя колишнє, як заворожували вони мене, у який елегійний, заспокійливо розпросторюючий думання і почування настрій увіходила сутність моя, коли Батько про життя “за Польщі” розповідать починали.

Батько мали добру пам’ять, ясною вона залишалася і на старости літ, злежане у стопах булого в послідовности своїй не раз ворушилось і повставало зі злежаности своєї д’горі, ясніло й мінилося у рухові, немовби заново перед зором твоїм усе те діялося, як первісне.

Звичайно, Батькова пам’ять ні в яке зіставлювання із Михалочковою пам’яттю не йшла і до неї дорівнятися не могла.

Михалочко – се феномен незрівнянний. Сей наш хутір­ський сусід був на сім років старший за нашого Батька. Був він неписьменний, але мав дивовижну феноменальну пам’ять – високий дар небес, можна сказать. Сей маленький на зріст, якби хлопчик, дев’яностолітній Михалочко ніс у своєму вмісті феномен великого літописця нашого краю. Се була жива книга народного буття.

Знав Михалочко в окрузі усіх людей по осідках їхніх. І кожний осідок родинний у пам’яти тримав. І чий осідок родинно спадковий кому в наслідування перейшов, а хто і коли своїми руками оселю зводив. І як чия хата стояла, вікнами прямісінько до схід сонця, а чи і в який бік трохи, клуня і хлів як супроти хати стояли – малюнок сей на білому полотні Михалочкової пам’яти виразно яскравів повсякчас і ніколи не сплутувавсь.

Він не оно за іменами людей, а й за прізвиськами, за назвиськами в окресленім дооколі знав. Він одіж їхню давню колишню перед зором своїм тримав. Подерлася давно вже одіж тая, онучники ганчір’я із неї на фабрику позвозили – і стала одіж рулонами білого паперу, а перед зором Миха­лочковим вона все ще барвно одіж людська, на постави людські понапинувана.

Михалочко знав, у кого і коли, в році якім, коні які були, масти якої, кобили, жеребці й лошата. Й усілякова живність також.

Великий мінливий світ щомиті мінявся, зеленів і умивався росою, зітхав і оголювався, білів, повертаючись до первотин, пригадуючи первісні знаки свого існування, гнувся і шаленів у вирі стихій, застигаючи опісля небаченим і нечуваним спо­коєм. І жодна із численних миттєвостей сього велично нестрим­ного поступу не була проминальною у послідовности своїй для Михалочкового зору і слуху, для усвідомлювання його.

Трагічно парадоксальний вік наш нещасний стрімко нісся на своїх численних колісницях, не знати й куди, сміявся, реготавсь, спокушував, сам корчився від болю, кричав о порятунку й помочі, а його ніхто не слухав, весілля, гульбище несусвітнє влаштовував там і тоді, де й коли треба було плакати й ридати, і знову ж сльози лив там, де сміх проби­вався й лукавинками іскривсь. І кожну форму життя і зачаття, й народження, і припинення кожної форми існування завважував Михалочко, і мимоволі механічно відкладалось все те у пам’яти його в послідовности своїй. Але не виявляв емоцій Михалочко, не плакав і не ридав, а усміхався то хіба зрідка краєчками вуст своїх, ізвідки легкі іронічні лукавинки випурхували. Він фіксував лиш і свідкував.

Відійшов Михалочко майже у столітнім віці на самім початку перебудови. За ним ішла дуже маленька поховальна процесія – буквально лічені люди. Чи й ховали когось у новітніх вже часах отак.

Так скромно, однозначно незначуще ховали люди свою нетлінну живу пам’ять. І не помишляючи, може, о тім, що десь то серед них чи у віддаленні з’явиться новий спостерігач, котрий фіксуватиме і свідкуватиме про кожний їхній крок і порух, – їхній і дітей, унуків і правнуків їхніх. А може, і явивсь уже, і фіксує та свідкує от.

Звичайно, ні в яке порівняння Батькова пам’ять із пам’яттю Михалочковою не йшла. Але і вони дещо знали та пам’ятали. Багато із того, що входило в обшир Михалоч­кових свідчень, і Батькова пам’ять берегла. І вони, наприклад, вік старших чоловіків, живих іще, а й тих, котрі відійшли уже за далину, визначали за роками призову, тобто на службу військову коли їх кликали. І в армії які, чиї.

Проте Батькові спогадування, свідчення їхні не були такі холодно безпристрасні в невтральній об’єктивности своїй, як свідчення Михалочкові. Батькова пам’ять закцентована була на якімсь однім переважно моменті, їхня сопричетність до якого була найбезпосереднішою. Якщо Михалочкові розповіді-спогадування вражали мене високою поезією подетально строго живого літопису, то розповіді Батькові одухотворено милували мене поезією високої емоційности одного моменту, події, епізоду, переважно драматизованого, комічного іноді, так що й характери людей бачились мені в світлі іронічнім. Деякі з тих моментів і в мою сутність перейшли, як вірогідна з’ява булого, що вже за далиною. І коли я інколи, часом розглядую ті моменти розумінням і думанням своїм, намагаюсь, силкуюсь осягнути їх, то сві­тяться вони для мене поетичною незглибленістю.

В загальному ж із Батькових розповідей про життя “за Польщі” міг висновувать я, що життя це було нелегке, важке, трудне, можна сказать, але веселіше, ніж у сучасности життя. Коли Батько у похилім віці вже зовсім недужі були, за два роки до їхньої смерти, то я запитав був їх:

– А мо’ то вам, Тату, тільки так здається, що життя колись веселіше було. Мо’ то через те так вам здається, що молоді та дужі тоді ви були?

Батько замислились тривало, долі погляд зосереджено поклавши. А відтак певно, але мляво вже заперечливо головою похитали:

– Е, ні! Таки веселіше тоді було життя. Інтересу більше було. Але трудне життя було, хліб нелегко дававсь.

Щодо трудности життя “за Польщі”, то тут Батькова позиція із твердженнями декотрих наших односельців, які ідеалізували життя “за Польщі”, за взірець його до сучас­ности ставлячи, не збігалися. Тут у пригадування мені оказія із одним бриигадиром з нашого краю іде. Приймали того бригадира в партію, та й питають його у райкомі:

– Скажіть от, як ви розумієте, що таке “соціалізм”, а що таке “комунізм”?

Видно, міцне над силу теоретично було се питання нашому бригадирові, міцний горішок попався, і тут він до унаочнюваного роз’яснювання вдавсь:

– Як вам сказать, як вам пояснить. Я так собі розумію. Соціалізм – се, се... так, як зараз люди живуть, а комунізм – се як за Польщі люди жили...

Із Батькових спогадувань випливало також, що хліб за Польщі давався з трудом, гіркою працею, на нього треба було робить, а й добре ще робить.

Пам’ятаю, у тому ж таки 1978 році, коли Батько уже зовсім недужі й слабосильні були, лежать їм уже було неможливо, хоч д’горі, а хоч і боком, на боку, – задихались, сиділи здебільшого вони оно на ослінчику, на полик, на руки свою голову схиливши, і стогнали, ойойойокали тяжко (так жалько в ці моменти мені їх ставало), то між затишшям болю, у хаті ще хтось то був увечері, говорили вони:

– Я от понять ніяк не можу, де воно й ізвідкуля і береться все, щоб при такій роботі та й хліб їсти. Колись щоб хліб їсти, то треба було робить, та ще й добре робить. А то усе от насторч і насторч робиться, а хліб є. І де воно береться все при такій роботі – пойнять не можу... Щоб стільки років підряд усе насторч і насторч робить, і ще й хліб їсти...

Ті слова Батькові упали в якийсь закапелок душі моєї та й лежали собі, як зерно, що не зотліло, але й не проросло, без активного фунціонування.

Аж ось настали перебудовні часи*. Не на стартові, й далеко мо’ іще до фінішу, а якраз під ту пору, коли з поличок крамниць почало все щезать, – найнеобхідніше щезло: мило, потім шкарпетки, консерви, взуття, одяг, сіль, і коли в подивуванні великім зустрічні перші-ліпші вигукували то риторично експресивно, то стишено до змовницького “А скажи ж ти, на милість, де, куди воно і подіться могло?!”, от тоді із злежаности пам’яти моєї до розуміння й думання мого Батькові слова пробилися, прилинули. Й манить, роз­просторювать мою свідомість своєю простою афористич­ністю, метафоричністю й незглибленими смислами стали.

Вже коли я статті мислячих економістів у періодичних виданнях, мудреців ріжних, що мудровать заохочувально почали, зокрема в журналі “Новый мир”, читать почав, як то воно було насправді і чому саме так сталося, тобто чому саме дійшли ми до ось такого стану речей, коли розмишляти над усім тим сам став, то Батькові слова із злежаности своєї в пам’яти моїй усе частіш до функціонування свого активного повставали, наверталися. Я зіставляв їх із розумуваннями сучасних хвацьких економістів, сам дещо о цім розмір­ковував. Але ніщо в порівнювання до Батькового не йшло, не вивищувалося, не розпросторювалося над ним.

Згодом я не раз слова подивування оці чув “А де, куди воно й поділося усе те?”. Від чужих і від своїх – братів, сестер, швагрів і братових чув. І тоді я спогадував Батька і слова їхні подивування казав: “А де воно, ізвідки і бралося ще до сих пір...” Але мало кого, здається, нікого вони не зачіпали афористично точною глибиною своєю. Проходили, звучали повз них проминально. Пробіжить лицем тінь задумання в кого та й щезне, і знов печать однотонної прямолінійности на нім лежить “Де, куди воно й поділося?.. Га?..”

Як об стіну одбивалася Батькова думка, що із далини, для нас іще недосяжної, линула. Але слова їхні од мене не одходили. І коли я над швидкозмінюваною сучасністю думати починав, вона змінювалася часто зі швидкістю думки (так згодом один народний депутат висловивсь), над сучасністю парадоксальною й одіозною інколи без меж, то думка моя глибини й висоти афористично точного Бать­кового вислову не сягала, але в берегах його почувавсь я просторо й захищено. І не раз подивовувавсь я тоді давно спізнанному й усвідомлюваному, що от нема людини, за далиною вона, але слово, нею колись то мовлене, над нами витає, немов дух живий людини витає у функціонуванні активнім своїм. І Батькова присутність із далини у рідности нашій ставала близькою, вкорінювалася багатоманітністю зв’язків, раніше не відчуваних, не завважуваних й не усвідомлюваних.

Ще пам’ятаю із Батькових розповідей про Польщу, як не раз говорили вони, що заробить грошей за Польщі було нелегко, трудно було заробить. Злот тоді високу вагу мав. Якщо були злоти, то можна було заспокоїти потреби дорослих людей і забаганки малих дітваків.

Переді мною фотокартка, на якій сімнадцятилітній старший перворідний брат Панас у піджаку добротнім, у сорочці із краваткою у колі товаришів своїх, так само наджинджурених, знятий. Мати розказували, що ті убори Панас сам і заробив. Як у пана юнаком жито жав. Одного дня дві копи був нажав. Не розгинавсь цілий день, – так старавсь, щоб убори собі празникові справить, та сміло з товаришами, ровесниками своїми, хоч куди унеділю, у свято гулять іти, – хоч на забаву, а хоч іще куди.

А то вже сестра Єва зовсім недавно розказувала, як малолітньою іще, п’ятнадцятилітньою вона на заробітки, до пана жито жать ходила. І не приймали її. Управитель не приймав, бо мала. А заробить же так хотілось. І коли перевіряв прикажчик, хто прийшов, то серед жінок на камінчик ставала, щоб вищою буть і малістю своєю підозри не накликать.

Того ж таки року украли в нас були воза. Мати плакали, а Батько пішли грошей позичать, щоб нового купить. Воза купили, але як борги віддать. У жнива пішла іще малолітня Єва до дядька Гандрія жать, щоб борги відбуть. Мабуть, зо днів три чи й штири жала вона. Руки серпом понамулювала, а ноги стернею попроколювала. Її старатливу роботу дядько Гандрій завважив, поцінував.

– Що Батькові борги ти відбула – то се само собою, – сказав він. – Але й для тебе твоя робота винагородиться...

І дядько Гандрій заплатив Єві іще аж дванадцять злотів, здається. І невимовно раділа вона того вечора, коли додому прийшла, повернулась – й від дядькової добрости, й не знати іще з чого.

Мати ті її гроші за образи поклали, за ікону Святого Миколая, але й так, що й Батько бачили, як Мати ті гроші клали. А вибрати, що за них справить, що купить, належало уже самій Єві. І вона вибрала. Котрогось то дня, що за вечором оцим слідували, вона й призналася Матері, що хотіла б, аби їй справили таке біле горошком зеленим, як у Данилової Тоні, бо хоч та на два роки ще менша за Єву, а вже таке плаття має.

– Добре, – потішили її Мати. – Але буде се аж через тиждень у середу, коли я на базар піду.

Через тиждень вранці, раним рано, у середу Мати зрихтувались на базар іти. За ікону в останній момент, коли уже все було зрихтоване, що продать треба, вони угору на ослінчику піднялись, щоб за образом, за іконою Святого Миколая гроші дістать. О, Господи! Нема грошей. Ік долі униз погляд їх побіг. Може, випав вузлик? Ай, ні, таки нема. Личко Єви лиш у здогадах стривожене, а Мати плачуть уже. Надвір вибігли. Лице своє в сльозах від Єви ховають, а дівчинка у здогадах нетерпеливих за Материним лицем стежить, щоб його розгадать. Батько у дворі стоять вже розгублені – вони за клунею стіжок поправляли.

– Ах, то я. Кумові Денисові віддав, бо ж і в кума Дениса позичав на воза. Приходив, то тра було віддать. А вас у хаті тогді не було.

Тайна розгадана. Єва плачем заходиться, ридма ридає.

– Ну, не плач же. Зберемо грошей – потім купимо, – Батько у розгубленість глибше потають.

– Ах, що потому. Заспокойся. Ось сьогодні й куплю. Часнику, цибулі, щавлю продам. І щупака іще, що його Панас учора упіймав, зловив у Річці. Янкелисі продам...

Затихає в схлипуванні Єва, а Мати вже на базар ідуть. Батько за клунею стіжок похмуро поправляють.

Таке вдале, щасливе Матері торгування випало, як ніколи. Усе спродали вигідно. Часник, цибулю, щавель, а й щупака іще Янкелиха узяла, добре заплатила. І матерія біла зеленим горошком в торгівців знайшлась. І взяли її Мати на плаття Єві. Ще й гроші зосталися – на хустинку й на кісники червоні вистачило їх іще.

І прийшли Мати додому і занесли вони матерію до Данилової Ганни, щоб пошила вона платтячко для Єви, щоб і кольором, і формою, ну, точнісінько, як в їхньої Тоні. І наклала, одягла те плаття Єва, і хустинкою загорнулася, й кісники на ній червоно зайнялась, як маки. І пішла вона до Тоні. І вийшли удвох вони у садок у платтячках однакових. І роззиралася навкруги Єва із сумом невитісненим ув очах, а високий тремкий настрій несподіванки очікування не з’являвсь, розсіяний доокруж.

Ах, мотиве одвічний, ах, відомий, впізнаванний, повторюваний настрою! Це ж треба дев’ять разів його заперечити, відхилити на порі і в молодости, вкрасти його назву, ах, усім строєм суспільним знівелювать, і через чверть віку видати. Щоб без несподіванки оглядувавсь я, чи не привітає хто.

Із Батькових розповідей, а й не тільки з Батькових, я висновувать міг, що злот польський – ну, не такий, як царський рубель, але вартісна грошова одиниця була. Злота важко було заробить, але якщо він був, то як часто, завжди упевнював людину на цім світі, заспокоював дорослих, а малих тішив. І ця думка так твердо в мені засіла, що я уявляв собі, ніби упродовж цілого двадцятилітнього майже польського панування в нашім краї злот завжди був стабільно твердою одиницею грошовою. Але, виявляється, спочатку воно було зовсім не так. І от один випадок прояснив моє усталене ніби розуміння факту.

Ще жовто ясного жовтневого дня я узяв був вільно квиток на швидкий московський поїзд до Київа, відчуваючи напрочуд світле полегшення, що так вільно уладналась сьогодні моя проблема – найпекельніша проблема нашого стрімкого віку.

Сей полегшено розслаблюючий настрій не полишав мене і у вагоні, де жовта ясність ізнадвору крізь шибки ллялася, тихо входила і проникала в закапелки. Зібрана, в повноті своїй загусала тут. Обставина така, ясність оця клала на серце умиротворюючий спокій. Думи мої випробовувалися, як водна гладінь озера в тишу, а тіло піддалося знемозі, – і я задрімав на нижньому інвалідському місці своєму.

Коли ж прокинувся, то відзначив ув усвідомленні своїм, що швидкий поїзд перемістив мене у сні геть далеко, за Шепетівку аж, під Бердичів, вважай, – приблизно так воно і було насправді. Коли ж око розплющив, то зір мій упав на розгорнуту, безладно полишену газету на столику, на місці боковім навпроти. Газета поманила мене. Се цікавість завжди веде нас до проглядування довколишніх речей. “Ось тут хтось сидів і вийшов уже”, – думка моя потекла затим. Так ваблять мене кимсь полишені в дорозі газети. Навіть зіжмакані. Читані, перечитані. Вичитані. Ай, не все ще вичитано, щось то і мені зосталося.

І я узяв ту газету до рук. Називалася вона “Радянська Волинь”. Я став переглядувать її. Й усвідомленням своїм завважив, що газета ця вирізняється від газет нашого ближчого поліського краю своїм ідеологічним спряму­ванням, вірніш, відсутністю уже ординарно твердого такого спрямування. Якщо газети нашого краю безперестанку іще лаяли сокирників, що темної ночі шастали по хатах і стинали голови безневинних братів і сестер своїх, а стариків, жінок і дітей у криниці кидали, то волинська газета про сю трагічну сторінку історії нашого краю просто уже мовчала. Якщо наші газети повсякчас лаяли “так звану автокефальну українську православну церкву”, як вони називали її, то волинська газета називала її просто українською автокефальною право­славною церквою, невтрально писала про неї, і вміщувала навіть портрет єпископа цієї церкви на богослужінні з якоїсь то нагоди.

Але не в тім річ навіть. Мене зацікавила велика підбірка інформацій на другій сторінці газети під заголовком “З минулих літ” (про що писали колись волинські газети). І я пожадливо взявся її перечитувать. Дочитавши добірку до кінця, у думанні зостановивсь, думка моя до однієї інформації ізнов повернулась, а зір мій почав перечитувать її удруге:

“Житель колонії Волін гміни Мельниця Францішек Цезар­кевич переїжджав підводою, запряженою двома кіньми, через Стир, вкритий льодом. На підводі віз до Луцька відгодовану свиню. Коли доїхав до половини річки, лід під великим тягарем заломився. Фурманка зі свинею та кіньми миттю опинилася у воді. Самого Цезаркевича, який вже потрапив під лід, врятували люди, котрі їхали за ним. Але коней, свиню та воза не вдалося витягти – надто швидко все пішло на дно. Змоклий і перемерзлий Францішек Цезаркевич сказав, підрахувавши свої втрати, що вони становлять три мільйони марок” (газета “Дзеннік Волинські”, № 12, 13 лютого 1923 року).

Перечитав я, та й побігли мої спогади одразу про те, яку вартість високу й поважну грошова одиниця за Польщі мала, що її поселяни нашого краю ще й опісля довго згадували принагідно, тобто коли про вартість грошової одиниці совєцької ішлося. “Якась г..ча Польща, а злот ціну в ній мав. Аби злот був, то що хоч купиш, хоч оселедців, а хоч косу і яку, чеську або із англійської сталі, а хоч вилки, що не гнуться. А тут тобі ні вилок, ні коси путньої”.

Але то, виявляється, не спочатку так було. Спочатку Польщі грошові одиниці і он які слабенькі були, що в них віз із свинею аж в три мільйони влягався. Це вже потім злот вагу почав набирати.

У вмісті вагона зеленого, у русі нестримнім потягу швидкого так повнозначно мені відчувать, як нове відкриття пізнання історичного факту витісняє з усвідомлювання мого стабільно вкорінене уже у нім недостатнє знання.

А вже відтак думка моя біжить про того самого Фран­цішека Цезаркевича. Не о тім, який він був на вигляд за життя, а де і за яких обставин зустрів він останню мить свою і де місце спочинку його. Чи беззахисне воно у теперішнім шумливім світі, уваги сучасників полишене, а чи навідується хто іще на могилу його. А якщо і приходить хто, то чи спогадують вони ту давню пригоду його, а може, відсутня у пам’яти їхній, вона відособлено мовчазно в дооколі спокою розлягається, висне.


* * *

У жовтні 1990 року кілька днів підряд не переставали такі шарудячі настійно безперервні дощі. Небо, як у мішку, і безбарвно сірі хмари розхристано нависали й текли над землею низько.

І от одного якогось ранку я прокинувсь на хуторі від тиші за вікном. Дощ перестав шарудіти. Хмари розхристані сірі трохи д’горі подалися, відступили. Змокріла земля охляло спочивала, про сухість свою мріючи.

Передчуттям нових дощів стривожений, я подався того притихлого ранку до містечка іще засвіт, щоб вуличками його в поранковім проясненні світу пройтись, завважуючи, як не тілько будинки у світанні прояснюються формами, обрисами своїми, а і як люди передовсім в рухові своїм, в активности своїй поступально наростаючій прояснюються, і клопоти дня як на їхні голови й на плечі їхні спадають, розходяться у вмістові людському. І люди під тягарем таким поспішливо розхристано поквапливими стають – і співчутливо стає спостерігать, як вони, голову у плечі увібравши, а погляд понурий ік низу, долі опустивши, вулиці переходять.

Розвиднюватися почало, сірі хмари угору подались, світлішали, розчиняючись у високости. Відстань між небом і землею повищала, небо од землі оддалилося в недосяжність свою. Містечко заясніло, умите щедро, усіма формами своїми, будівлями новими і ветхими, муром вулиць і майдану свого супроти зору заблищало.

Коли ж я в кабінет до одного працівника місцевої редакції увійшов і перед ним ізбоку на стільці запропонованім присів, то сліпуче сонце крізь вікно раптом вдарило мені у вічі, аж лице співбесідника бачити мені було зором своїм, сонцем за­сліпленим, несила. А говорить ми із ним почали про минуле, про історію нашого краю, яка для більшости поселян в незнання й забуття віддалилася й до пам’яти їхньої не набли­жається.

І тут співбесідник мій вийняв із шухляди фотоспособом віддруковані лискучі сторінки із книги “Описание приходов Волынской губернии”, здається, виданої іще століття тому. Я сказав, що колись то бачив, переглядав таку книжку в науковій бібліотеці Київа. Може, том се не той. Але я із зацікавленням став, узявся переглядати лискучі сторінки, тим часом як мій співбесідник дописував на останній сторінці матеріал в номер. Побіжно зором своїм осягаючи лиш назви, чорно виділені, дооколишніх ближчих і дальніх сіл сторони нашої, я дві сторінки лискучі з описом нашого села читати похопивсь.

Писалось там, що перша згадка про наше село зафіксо­вана 1596 року. І от з якої притичини.

Якогось то дня, ясного, а може, похмурого, теплого, а мо’ й прохолодного дня, що в клопотах метушивсь, а мо’ й од клопотів вільного, одпочиваючого собі, спозаранку се було, ополудне, а чи надвечір, хто тепер мені скаже, – нагрянули в наше благословенне поселення, де поселяни усі мирні й беззахисні такі, нападники, арештанти, заколотники мо’ які, ворохібники, із села дальнього, полуденного, що за борами темними сховане на пагорбі безліснім ув інших геологічних структурах уже і самим краєм світу уявлялося і вважалося для кожного за дальністю у мандрах до нього на базар, що містечком Великим Межиріччям так і зветься й понині (ні разу його і не спало на думку нікому перейменувать на якесь там Щасливе, Радісне, Сонячне чи Першотравневе хоча б, скажімо). От того одного дня року 1596-го і нагрянули із Великого Межиріччя у наше село нападники тії, ворохіб­ники, арештанти й заколотники, побили люто мирних і беззахисних в характері своїм поселян наших, потолочили і сплюндрували обійстя їхні, тини поламали, може, й погра­бували (про це в описах не згадується). За віщо? Спитати б. І чия душа найтерплячіша стерпить неспра­ведливість й наругу викличну до краю. Наступного досвітка подались післанці наші на чолі з возним до Великого Межиріччя, щоб о кривді своїй глибокій його світлости високому князеві заявить. Прикинути в уяві тепер тільки можна, з яким хвилюванням до дому ясного на горі у Великім Межиріччі наші післанці підходили, і з яким тремтінням в передпокій уступали. Але сказали їм там, що його світлости високого князя нема, не присутній єством своїм він тут зараз, і мудрістю своєю гірку притичину тую розсудить не може. Проте сказав їм управляючий, що заколотники й арештанти ті, десь біля двісти чоловік, під арешт, під варту уже взяті, але чогось іншого чинить над ними управляючий волі не має.

Цікаво, яке огірчення відчули у моменті цім возний і усі післанці, люди наші, що з ним були. Зацікавлення моє подивуванням розходиться у сутности моїй, що от і в нашому селі возний був, а я то думав, гадав собі у простодушности своїй, що він, возний, один всього і був на світі – отой, що в “Наталці Полтавці”.

Мій зір біжить далі в ясности світла поранкового по глянцьованому лискучому паперові. І от дізнаюсь я уже, що й раніш перед тим, іще 1564 року з якоїсь то нагоди згадка про наше село була, існувала. Значить, і перед тим наше село уже стояло.

Відтак чорні фотографічно рядки через зір мій доносять до усвідомлення мого, під чиїм володарюванням, під князем яким село наше коли перебувало, під магнатом яким. Належало воно із поселянами своїми і князям Любо­мирським, і князям Острозьким, і князеві Сангушкові. Се ж про потомка його мені одного вечора Батько розказували.

Був сей потомок і також князь Сангушко уже старий у 1917 році, надто скупий як для князя був. Ну, вже такий скупий, що й не уявить скупішого. У перевороти невидано й нечувано грізні, неочікувано розхристані, зайшли якісь то бійці у ліс, що князеві Сангушкові належав, та й стали у нім деревця молоді собі на палуззя чи для якихось своїх інших потреб рубать. І збунтувалось о миті цій невимовно старече серце Сангушкове. І протест різкий заявило. Кричать, бігать, гицать, мало не лікті свої кусать став князь Сангушко. Погрожував навіть, що ось охоронці його, вартовії з гармат стріляти почнуть. Так жалко було старому князеві дерев тих молодих. Цікаво уявить, яким кумедним виглядав старий князь у внутрішній глибокій душевній бунтації своїй і у зактивованому старечому вияві протесту свого. Протест кинув. А бійці тільки легенько собі посміхалися в уста свої до якогось то моменту. А в моменті якімсь підійшли четверо із них, а може, двоє тільки (князь старечо змалілий уже був) до князя збунтованого упритул майже та й підняли його угору легенько і спокійно на вістрях штиків своїх, як полковника того...

У якімсь то році якогось то століття село наше було продане панові Трибуховському. Але сей пан уже іще не був князем (в описах і сказано, ким він був, який титул мав, і скільки за село заплатив, – сказано, але не відбилось те у пам’яти моїй по причині слабіння пам’яти старіючої людини). Се пан Трибуховський, може, нащадок його збудував 1848 року у нашім селі церкву-кам’яницю (і про цей чин його в описах згадується), яку 1963 року динамітом зірвали більшо­вики.

Рід власне Трибуховських і не напанувався довго в нашім краї. Якогось то року Трибуховські передали маєток своїм родичам Валєвським, які, може, ще менше панували в ньому, але уже не з своєї волі і з незалежних від них причин.

Се далеко потому уже у польськім журналі “Урода” розглядував я портрети коб’єт старопольських. Й описи про них вичитував. І одна із них мій зір надовго привернула й полонила уяву мою м’якою витонченістю лиця свого і уявною грацією своєю. Була тая панна із роду Валєвських.

Перечитуючи у редакційнім світлім від наповнення раптово поранковим ясним сонцем кабінеті описи історії села нашого, я із другого поверху униз глибоко, в минуле легко потавав, занурювавсь. І так лагідно і розпросторено почувалась у нім сутність моя. Момент такий для почування високий стояв.

Потім у мене намір з’явивсь усе прочитане із листка того фотопапірно глянцювато лискучого собі переписать, але й часу не було і заважать комусь не хотілось. А тепер от жалкую трохи. Але жалкування свої погамовую і заспокоюю себе в тім, що усі явища і факти минулого стають художніми знаками лиш як вони в пам’яти відбились мимовільно і у свідомости вистоялись.


* * *

Старий пан, що гладив Батька нашого малого по голівці, помер, здається, ще перед переворотами. Ми часто спостерігаємо і завважуємо: так відходять часто старі люди напередодні перемін великих, напередодні гри нової, коли декорації змінюються. Наче все улаштовується таким чином, щоб не побачить їм уже того, не спізнать зверх призначеного, не зазирнуть у те, що не для них уже. Враження складається, що у кожнім окремім випадку, у кожній долі людській окремішній усе те за якимись вищими замірами діється, чиниться і улаштовується. Для кожного свій час. І те, що судилось одним перенести, інші на себе перекласти не можуть, хоча й хотіли б інколи. Кожному дається своє, і не над міру, не над сили його.

Що перенесли у серці своїм дорослі діти старого Валєвського Олєшко, Марта, 3оська і Яніна (усі четверо непоодружувані були), на дні яких жахів неймовірних не перебували вони свідомістю і плоттю своєю у грізні дні переворотів, коли маєток на горі посеред саду палахкотів й гоготів розбурхано, і вогонь червоними язиками лизав небо, а мужики з усієї сили били вилами залізними об винесений із покоїв, з офіцинів рояль, і звуки роздираючі зґвалтовано конаюче згасали у високім піднебессі чи потавали в глибокім підземеллі, – того ні словом переказать, ані пером описать, про те лиш Бог один знає. Але проте не розходували їх зовсім. Бить, кажуть, били й знущались усіляко, щоб принизить їх і самим потішитись над ними. Беззахисні, перелякані сильно нащадки старого Валєвського покірно зносили ту дражливо викличну наругу й упослідження. Бо досить їм було найменший бодай спротив подумки допустить, не кажучи вже, щоб порухом якимсь виказать, як тут же і не було б їх – розходували б зі смаком. Супротивна сторона беззахисну жертву свою на викличність найменшу як часто провокує. І як часто життя людини в такі моменти на волосинці висить. Але у переляку заціпеніла, людина повну покірність, покору, високе терпіння чи ще вищу філософію присутности духа перед супротивною стороною являє. І вцілює через те, не розходуть її. Як і розцінить явище таке. Не сказати б, що перед смиренням тільки супротивна сторона відступила. Як часто тішились ми, що от повезло нам, довкола пальця обвели спокусника свого в ситуації отакій-то й такій-то напруженій вельми, і життя ось нам власне, що на волосинці висіло, у продовження часу до пори даровано. Але чи не помиляємось ми у гордині схованій своїй. Бо імпульс раптового переляку уже зробив своє діло. Він страхом усе зростаючим і помножуваним плоттю й сутністю нашою розійшовсь. І розростається і повниться ним єство наше, і упостійнюється він у нас, і що далі ми живем, то поза береги сутности нашої усе більш виходить, розпросторюється той страх, і довкілля ним вже повниться, і доокіл вже висне він, застигає синьо.

Отож, не розходували ані Олєшка, ні Марти, ні Зоськи, ні Яніни в часи переворотів грізних у маєтку їхньому спадковому в краю поліськім нашім. Пережили вони смуту страшну. Вижили. І аж у місті європейськім преславнім Парижі опинились. Подумати тільки. Наш край сіро низинний, зневажений людьми – і Париж.

Вижить то вони вижили, але страху не позбулися, не розвіявся він із сутности їхньої, і серця їхні не позоставляв у спокої. Принаймні, як установилася у нашім краї після двадцятого року Польща, то не приїхали вони уже більш напостійно до нас. На маєток, сплюндрований переворотами, приїхав якийсь їхній родич, може, брат стринешній чи хто такий він їм був – Данило Валєвський. Як розказували Батько, й інші люди старі як розказували, під ту пору було йому, може, років сорок, але зсивів уже, сивий був. І почав він маєток відроджувать, а управителем у нього був якийсь Вітковський. Олєшко, Марта, Зоська і Яніна навідувались до нас тільки погостювать коли, та й то зрідка. Казали, що спать тут вони уже не могли. Тільки-но склеплюють повіки, задрімають, так і увижаються їм страхи, жахи несусвітні. Немов би пожежі страшні гоготять, аж полум’я червоними язиками піднебесся чорне посеред ночі лиже, і дзвони розпач­ливо конаючі доокруж вигинчасто линули, віддалялися, потавали у глибині темного світу, але не зникали назовсім. Немов би хтось безперестанку залізними вилами об клавіші рояля бив... Наступної ночі видіння повторювались, а гостювання скоро припинялось. Через якийсь тиждень пани від’їжджали з нашого села у свій Париж, а може, у Польщу вже. Усі четверо так і залишились вони непоодружувані.

Про Данила Валєвського казали Батько, що був він розсудливий і в хазяйстві знався. Не гоноровий був, і гонору в інших не похваляв, але часто розвіював його судженням своїм. Коли хтось приходив до нього і починав потуги свої по-польському говорить, мовить, то Данило й присаджував такого одразу:

– Ай, нащо воно таке, небоже, негоже. А ти по-своєму, як є, так і говори...

І той прибулець ошелешений, а й осмілілий, тут же і на свою мову переходив.

А коли коваль Михалко, що його дружина Ковалиха ( її ім’я просто ніхто ніколи не згадував, мовби утратила вона у своїй приналежности до чоловіка навік його, або ж ніколи й не мала) кухаркою в панських покоях служила, та був поодружував своїх дітей на дітях мазурських, син його Титко доньку красуню Наталію із роду Кур’ятів узяв, а донька Людя ізнов за Вацика Янкового заміж вийшла, то Данило Валєвський і казав йому:

– Ай, Михале, Михале, нащо таке робиш?! Куди ти пнешся, і нащо парування таке...

На полю, де що сіять і як збирать, то більш управитель Вітковський знався. Він роботи неакуратної фальчивої а хоч від кого не переносив, не терпів. Якщо у жнива хтось да снопи малі чи розхристані недолугі пов’яже і в копу поскладає (буцімто він жнець хоч куди, й нажав багато), то Вітковський не раз заставляв такого копу розкидувать і снопи наново перев’язувати, і копу наново складать.

Данило ж Валєвський усю свою увагу і зосередженість у папірню, у фабрику вкладав. І не тілько увагу та зосе­редженість – він кошти, гроші у неї вкладав. І неабиякі. При Валєвському Данилові на нашій папірні вже не сірий обгортковий, пакувальний, а білий, як сніг, цигарковий папір вироблять почали. Фабрику пан в оренду здавав, а ремонтувать, переобладнувать за свій кошт треба було. Отож, і виходило, що більше він у неї вкладав, аніж прибутку мав. А все ж інтерес до справи цієї у пана не згасав, незва­жаючи на утрати. Дивно так. А може, то поклик із глибини часу спонукував його до активности у цій дії своїй. Так часто поклики із глибини минулого нові покоління до активних дій у якійсь-то ділянці спонукують, а ми й не завважуємо того розумінням і усвідомлюванням своїм, висновувать законо­мірностей чи повторюваностей у тім не хочемо.

Одного жовто вистояного вистиглого вересневого дня 1990 року до моїх рук потрапила випадком книжка “Папір та філіграні на українських землях (ХVІ – початок XX століття)”. Книжка була не так грубою, як важкою, від­друкована на крейдяному зжовтілому уже трохи папері. Видана вона 1974 року. Став я вихідні дані тієї книжки перечитувать, і завважив усвідомленням своїм, що між датою здачі на складання і виходом книги у світ рівно три роки пролягло. І думка моя в час той, власною шкурою пережитий, побігла. І подумав я, що зумовлено тривалість виробництва книжки оцю не так складністю набору, може, як заідеологізо­ваними прикметами доби, коли вона виходила. Пам’ятаю, що й історичні матеріали а будь які, а не оно о сучасности писання лише, тоді уже до друку пробивалися з трудом, підозру велику викликаючи. Схованому підтекстові уже значення у цензуруванні надавали. Такому, що про нього і сам автор здогадуватись не міг.

Більша половина книжки – се “Альбом філіграней та штемпелів”. І мені так приємно було сі сіро голубо сині сторінки переглядувать і на них білі закарлючки й написи, зображення химерні – водяні знаки давно уже ізниклих неіснуючих папірень прочитувать, проглядувать. А відтак із зацікавленням я й історичні довідки, описи майже ста п’ятдесяти папірень, що в різний час діяли, функціонували в Україні в означенім у назві книжки періоді, осягав. Таке вільно глибинне поринання в минуле. І відчуття яке заспо­кійливо дитинне у лоні перебутого ізнов опинитись.

О, диво! Як відкриття, уперше дізнаюсь я, що і в нашім занехаянім краї, поблизу зовсім, в поселеннях сусідніх на Ріці нашій папірні функціонували. Я зором своїм помолоділим ураз до читання дорогого мені припав:

”Папірня заснована в 1788 р. У 1797 р. тут працювало чотири кріпаки (ЦДАДА, ф. 227, оп. 16, спр. 33, арк. 69, зв. 70). В 1809 р. продукція папірні становила 700 стіп паперу. Інших згадок про папірню не знайдено.

З.В.Участкіна в своїй праці цю папірню подала в селі під назвою Бістунці (Uchastkina, 1962, с. 145).

Справді, дивно, як міг я про диво давнє у нашім краї і не чуть. І Батько про те ніколи річ не вели, а й хоч би хто із старших односельців, то також ніхто ніколи не говорив.

Я зжовтіло крейдяні сторінки далі углиб книжки перегортаю у читанні. На опис другої папірні в нашім краї натрапляю:

“Людвипільська папірня була заснована в 1820 р. помі­щиком К.Понінським неподалік села, де з часом виник хутір, який дістав назву Папірня. У 1828 р. папірня давала продукції 200 стіп різних сортів паперу, але в 1832 р. вона чомусь не діяла (Uchastkina, 1962, с. 146).

Пізніше робота папірні знову відновилась, бо, як це видно з алфавітного списку іноземців за другу половину 1858 р., які проживали в Р-му повіті, французький підданий Петро Лауденбах працював у містечку Людвиполі машиністом на паперовій фабриці (ЦДІА УРСР в Києві, ф. 442, оп. 36. спр. 1698, арк. 145).

Останню звістку про цю фабрику подає нам рапорт Р.-го повітового поліцейського управління Київському, подільському і волинському генерал-губернаторові про пожежу на фабриці, яка сталася 12 вересня 1867 р. Внаслідок пожежі фабрика була повністю знищена.



1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка