Андрій Кондратюк



Сторінка25/42
Дата конвертації19.02.2016
Розмір7.21 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42
Додаток № 1

1867 р. – Рапорт Р.-го поліцейського управління київ­ському, подільському, і волинському генерал-губер­натору.

На фабриці паперу 12 вересня [1867 р.] в м.Людвиполі сталася пожежа, від якої згоріла паперова фабрика поміщика Понінського. В цей день на фабриці займалися перенесенням частин машин робітники-євреї, селяни і відставні солдати. Інших робіт не було, оскільки машини ремонтувалися, і фабрика вже три місяці не діяла, тому в її котлах не було вогню. В пічках не топилося. Біля 12 год. ранку 12.IX. згадані робітники помітили на горищі фабрики вогонь, де були складені обрізки виробленого паперу і частина приготов­леного на папір ганчір’я. Відразу ж було вжито заходів для припинення пожежі, але у зв’язку з сильною бурею вони були безуспішними, і фабрика згоріла дотла.

Встигли тільки врятувати окремий склад з ганчір’ям і папером, який був поблизу. Пожежею знищені всі машини і обладнання, належні власникові купцеві Леонові Ланде, а також частина ганчір’я і виробленого паперу, всього на суму 70 тис. крб. сріблом. Згоріле майно купця Ланде не було застраховане, а дерев’яна будівля фабрики, покрита залізом, і деякі машини, належні власнику Людвипільського маєтку Понінському, застраховані в Російському протипожежному товаристві, заснованому в 1827 р., на суму: завод – 4875 крб., машини – 1125 крб., всього 6000 крб. сріблом.

У навмисному підпалі ніхто не запідозрюється. Згідно з висновком пристава, пожежа виникла від необережного куріння люльки або цигарок кимсь з робітників.

Рукопис, оригінал.

ЦДІА УРСР в Києві, ф. 442, оп. 47, спр. 482, арк. 81-83.

Переклад з російської”.

Уява моя углиб минулого розпросторена, картину тієї жахливої пожежі, якою раптом жовто тихий вересневий ранок (ах, день уже) спалахнув, малює. Тільки жах той давній моєму зорові й свідомости моїй зараз у стишенім, уповіль­ненім ритмі бачиться. Злежані у стопи факти і явища мину­лого ніколи уже не можуть зворушувати так емоційно гостро драматичним спалахом і трагічним завершенням часто своїм, як це переважно впливає насправді на нашу свідомість первісно, у моменті звершення факту і явища того. Але треба ж, щоб і скоїлось таке неждано-негадано неочіку­вано посеред білого Божого жовто вересневого ранку (ах, дня уже). А втім, ніщо не є в житті таким непередбачу­ваним неочікувано, як спалах пожежі. І ніщо так не переінакшує наші думання й дії у зовсім інший, у протилежний бік, у спрямування нове, як ся з’ява.

А щодо отого “у навмисному підпалі ніхто не запідоз­рюється”, то це ще і як сказать. Думка моя до суті діла давнього, у спокої влежаного чіпляється прискіпливо: “Згідно з висновком пристава, пожежа виникла від необережного куріння люльки або цигарок кимсь з робітників”. То ще як і сказать. Навмисні пожежі інколи і скоюються посеред дня, щоб підозру знять. Вірити приставові чи й можна. Мало чого міг той пристав понаписувать, щоб справу закрить і кінці у воду упустить.

Цікаво, який вигляд мав той пристав. Грізний дуже і чи були у нього вуса?

Та, зрештою, Бог із ним. Ми собі далі сторіночку, листо­чок крейдяний і зжовклий вже перегортаємо. О, диво дивнеє! Це ж про нашу фабрику: “За переказами старожилів, М-ська паперова фабрика заснована на початку 70-х років минулого сторіччя. Підтвердженням справедливості цих переказів є страхова дошка однієї із варшавських страхових фірм з датою 1872 р., знята з найстарішої будівлі фабрики під час її реконструкції”.

Архівні документи говорять аж про останні роки XIX ст., коли вирішувалася справа про заснування Товариства картонно-паперової фабрики “М-н” (1898-1899 рр.).

У 1914-1915 рр. фабрика належала Камінському, або він її орендував. В ній працювало 48 робітників. В примітці до списку, складеного в 1915 р., зазначено, що фабрика закри­лася (ЦДІА УРСР в Києві, ф. 575, оп. І, спр. 73, арк. 107)*.

Збуджена свідомість моя активно запрацювала. У випадковости, ненарошности, може, з’яви фактів і явищ я усвідомлюванням уже закономірности шукав і думанням своїм висновував її. Не випадково се, отже, що у місці цім означенім на Ріці одна папірня за другою з’являлася, повставала. Як тільки одна із функціонування вибувала, зі світа щезала, дак поблизу, у місці, від попереднього не від­даленім дуже, одразу й друга, нова з’являлася, вибудо­вувалась, розбудовувалась на Ріці. Якимись то потребами продиктована з’ява та. І чимсь то зумовлений був поклик той, що із глибини геологічних структур нашого краю наче линув: ось у цім місці папірня має повстати, буть. І вже чиїмись то головами оволодіває поклик невідступний, і думи довгі ідеями процвітають. І ось з’являються підприємці, і робітники на обране й небесами благословенне місце ідуть, і орендарі знаходяться, і майстри французькі з самого Парижу, може, у край наш, серед боліт загублений, прошкують, їдуть. І дорогу знаходять. Подумати тільки: якийсь Париж од віку гамірний і в славі перебуваючий і наш закуток із небесами низькими, і з хмарами сивими, що на оселі бідні нависають, закуток нікому, окрім своїх поселян, у світі широкім невідомий і незнаний – і от місток проклавсь. Що, у нас шмаття різного непотрібного, ганчір’я брудного поназби­рувалось стільки, що ніде його і подіть, як у папір білий перетворювать, перевтілювать. І навіщо його нам стільки. У низьких опівнічних небесах над нами хіба думки якісь високі чи значні хоч трохи витають, носяться, що їх на папері занотувать, зафіксувать треба. Але уявно манить мене той давній папір, яку магію вабливу містить усе написане й видруковане на нім. Як приємно сі стародруки давні у затишку бібліотеки якоїсь розглядувать. На майдані Ринок у Львові, наприклад, у молоді, до мрії спрямовані студентські літа. Було колись.

А затим і папірню давню уявлять. Така примітивна, як за теперішніми мірками усілякового виробництва. Але надійно на Ріці у землю поставлена. Папірня без води й річки не мислилась. Папір на сонці просушували. Усе руками зроблене, ручне виробництво, але добротне все, як і кожна давня річ. Задля витребеньок колишні люди нічого не робили. Навіть якщо майстри і французами були.

Що ж до цигаркового паперу, білого білісінького, якого іще не бачила наша сторона, то Батько, пам’ятаю, не раз говорили про нього:

– Се ж несерйозно. Куриво забавка, се ж не їжа, що без неї людина кожного дня обійтися не може. Се штука. А все тут, як направду. І директор, чоловік наче статечний, поважний, і бухгалтерія...

Батько осміхалися тихо, сидячи на ослоні посеред хати у свої похилі літа. Я з любов’ю і вдячністю дивився на них, лице їхнє худе й зморшкувате розглядував, а мудрість неви­баглива простодушна, що от забаганки, витребеньки свої легковажні люди цілком серйозними засобами уреальнюють, зависла й вистоювалася у синіх сутінках хати.

Може, о суті й призначенню свого виробництва і про засоби його та й не думав Данило Валєвський, коли запо­падливо узявся фабрику переобладнувать на випуск білого-білого, у краї нашім небаченого цигаркового паперу настроювать. Уже ж то він оно про курців одних думав, сам, як розказували ніколи в зубах цигарки не тримавши, щоб їм тютюн свій, зілля диявольське, було у віщо, у біле-біле, незаймано невинне загортать в похітливім передчутті буяння в густих кільцях сивого ядучого диму своєї запекельної пристрасти і звички. На лугу зеленім десь у перерві між трави косінням посеред полудня ясного уже або у святковий сірий день в гурті чоловічім на розі, на перехресті шумливім у центрі села.

Може, і не помишляв о них, обранцях звички запекельної недоброї у клопотах своїх безнастанних Данило Валєвський, коли зактивізований в енергії своїй узявсь фабрику переобладнувать. Але якийсь то поклик зактивізував його енергію у ділі цім, щоб його на рівень прогресу і сучасного взірця вивести. Що він о зискові у моменті тім і не думав, тобто більше вкладав у фабрику, аніж від неї доходу мав.

Хіба, може, у ділі тім Данило Валєвський, забуття від дум своїх важких мав, розраювання туги своєї знаходив. А думи важкі часто обсідали пана, вони, можна сказать, постійно, і вдень, і вночі над ним витали, з обіймів своїх на чисті плеса спокою не відпускали. І тривога серце у постійній напрузі стискала, втримувала. На супокійне рівномірне биття у волі його не розпросторювала. І думи ті важкі, й тривога безнастанна страхом до течії своєї у круговерті спонукувані були. Страх великий перед більшовиками зайшов і вкоренився непозбавно у цілім єстві пановім. Може, той страх увіходив у панову сутність рівночасно із розповідями родичів своїх Олєшка, Марти, Зоськи і Яніни, які усі четверо непоодружувані були. У моменти, коли в задумі супокійній зосередженій, лівого вуса правою рукою покручуючи, він розповіді їхні про пережите, про жахи несусвітні, в які чи й потавала коли людська душа, вислуховував. На вуса лівого усе те собі правою рукою накручував. А може, й сам щось подібне переживав у небачені в світовій історії перевороти, з і своїми пережиттями розказуване зіставляв. Бо щось то не дійшли до мене від Батька, а й від інших людей перекази, де то перебував Данило Валєвський, де то пересиджував він кривавії ті перевороти. Казали тільки, що він родич якийсь тих Валєвських, і от з’явивсь у нашім селі, як тільки перево­роти скінчились.

Звичайно, страх пана Данила перед більшовиками – се вже не страх родичів його Олєшка, Марти, Зоськи і Яніни. Там у них він спустошливими імпульсами проносився сут­ностями їхніми і ціле єство кожного повергав у німе заціпе­ніння кон­вульсивне, що й ночі спокійно у спадковому родин­ному осідку вони переночувать не могли, а через кілька день і від’їжджали. У пана Данила сей страх уже транс­формувавсь. І вже ув іншій тривозі й напрузі держав його сутність. Він, можна сказать, дієтворчий характер мав. До дієтворчости, до пошуків надій­ного опертя у сім світі, до розмислів, прогнозувань і передбачень майбутнього спонукував, до передбачень як власного май­бутнього, так і майбутнього цілого краю і усієї поспільности. До спротиву, може, проглядуваній отакій суспільній невід­воротній необхідности спонукував. Сей страх пана Данила на самоті у тиші густій брунатно-зеленого (колір Джойса і, може, колір Кнута Гамсуна) краю нашого до тривалих роздумів спонукував, до філософствування високого спонукував, у якім моменти осяяння й прозорливости находили на нього реальним спізнаванням.

І тут думка моя зіскок робить, не сказати б, що від течії своєї відхиляється, але вірніш розпросторюється у варіаціях і розгалуженнях своїх численних, коли про таке багато­вимірне схрещення ідеться, як страх перед більшовиками. Отож, хоч і відхилення можливі, але невиправданим було б також плин цієї думки на папері не зафіксувать.

Се вічно жива і неперебутна іще тема сучасности – страх перед більшовиками. Се найвизначальніша прикмета нашого печального багатого на парадокси двадцятого століття. Найклясичніший взірець вияв, найпопулярніший варіянт цієї теми у живій реальности і в творчости – як тремтять перед більшовиками капіталісти і буржуї, експлуататори різні, кровопивці пузаті, які лиш від одного вигляду мускулястої руки пролетарія розлітаються увсібіч і падають ницьма долі, або ж у повітрі ще висять падаючі над безоднею, із переко­шеними в люті і безпорадному на приречення жахові лицями.

Се, мені здається, недоказово, чий страх перед більшо­виками сягнув недосяжних меж і хто тремтів перед ними найпанічніше і найжалюгідніше.

Одного тихого лютневого вечора 1974 року ми з прияте­лем Павлом прогулювалися на Березняках у Київі біля озер і ставків, гідротехнічно сірими цументованими плитами облицьованими. Від снігу, що лежав довкола і віддалеки, тихе світло уставало. Павло ніс із собою, у руках тримав чорний транзисторний радіоприймач перших випусків “Меридіан”. І коли ми потрапляли у прогулюванні своїм у якийсь без­людний закуток, де вже люди не проходили, а лиш віддалеки бовваніли рухомо у тихім сніговім світлі, то Павло поглядом своїм свою зосередженість до приймача притулив. І увімкнув радіоприймач. Крізь глушіння, вигицуване зухвало – шуми неймовірні, удари обценьками об залізо й завивання хаотичне рок-музики, яке моментами перетинала пісня у виконанні Людмили Зикіної “Течет моя Волга... А мне семнадцять лет”, пробивавсь і голос диктора, який на тому березі читав: “Посвящаю всем, кому не хватило жизни об этом рассказать. И да простят они мне, что я не все увидел, не все вспомнил, не обо всем догадался”.

Уривки фраз випростовувались у сприйманні, розумінні і усвідомлюванні моїм логічно завершеними смислами. І я із зворушенням подивовувавсь викличній сміливости людини в одчайдушнім поєдинку з грізними усесвітовими силами. Відчайдушність ся будила мою суцільну уклінність у вдячнім схиллянні.

Це уже одного недільного серпневого дня 1990 року Богдан подасть мені зшиту чорними нитками брошурку із газети “Комсомольская правда”, що і була замислена редакцією як брошурка – “Как нам обустроить Россию”. Я потім уважно й прискіпливо перечитуватиму її аж три рази, і у страшнім тяжкім оголенні після неймовірних утрат і повного духовного виснаження думка моя пробиватиме собі нову течію у білій піщаній пустелі.

Але все інакше мислилось і уявлялось у той лютневий вечір 1974 року, коли на Березняках у Київі від снігу зблизька і віддалеки уставало тихе світло, як осяяння серед вечірньої імли, а ми з Павлом слухали радіо у закутках безлюдних. Люди віддалеки лише котрі рухомо у тихім сніговім світлі бовваніли привидами.

І тут Павло мені про письменника Василя Стефаника говорить почав, став. Ні, зовсім не про те, як сильно і страшно писав цей чоловік, як тяжко, кров’ю серця власного писав він. Павло став говорить про те, як панічно боявся Василь Стефаник більшовиків. Сей страх перевищував межі будь-якого іншого страху, будь-коли і знаного, спізнаванного живим диханням. Сильний переляк письменника і до паралічу його наче призвів. А вже паралізованим бувши він об однім лише благав, щоб не дожити йому до того часу, коли більшовики в його край увійдуть, уступлять, заглибляться. Він таки і не дожив до щасливого дня визволення.

Я вірив і не вірив у Павлову розповідь. Чомусь таким малоймовірним видавсь зі слів незнайомий, не знаний для мене, уперше чуваний факт біографії нашого клясика. Гіпертрофованим бачився він у моїм сприйманні і в моїй уяві. Важко мені уявить було ті глибокі Стефаникові переживання з означеної причини. Але навіть і допускаючи розумінням своїм їх, я на своєму стояв і твердо переконаний був, що ніхто так не боявся більшовиків, як наші хуторяни у 40-і роки нашого двадцятого століття.

Переді мною і зараз в уяві стоять багато, десятки, може, несподіванок, епізодів, картин, ситуацій драматичних у суті й змісті своїм, позначених ушвидшеним розвитком дії, що у гра­ничній напрузі й раптовости своїй, в експресії неочікуваній піднімаються до взірця усесвітового кінема­тографа.

Такий манливо похмурий березневий день 1945 -го року. Застигло все тихо у повітрі перед великою переміною. Нова означеність між небом і землею формується, визріває, уже й рухові світовому спрямування надає. Я крізь вікно завважую зором своїм юним, як білі сніги почорнілі, ніздрюватими стали, блищать місцями, – із згірків ручаї погналися. Ман­ливість неясно очікуваного в нетерпеливість дражливу мою, спрямовану у будучність і проростання сутність, повергає. А я на шибку хукаю, вона поволокою, ряденцем сивим укривається. І поки іще не починає сльозитись вона, я пальцем указівним правої руки писать хутчіш стараюсь. Паперу ж не було, а й олівця також, щоб, побудження своє внутрішнє велике писать уреальнюючи, на білім просторі розкошувать. І були мої ті перші писані на сивим ряденцем укритій шибці слова не “мамо” і не “мама мила Олю” – були ті перші слова “Сталін” і “більшовики”. Я в радости несказан­ній подивовуюсь ними і застигло з огірченням спостерігаю, як відтак вони сльозитись починають, і в сльозінні своїм рівні обриси втрачають, деформуються, – первісний малюнок за сльозами уже й не розпізнать.

І раптом крізь шибку сльозами від духу хукання мого замурзану віконну зір мій несподіванку неочікувану, рух стрімкий завважує, ловить. Рух стрімкий з наскоку, із зіскоку перепудженого, що за далиною у невідомости праворуч десь зоставсь, загубивсь, у провалля жахів людських і звіриних потав, раптом в повесніння сизе, в імлу сіру поетичну, елегійно в проростання спрямовану, ускочив, увірвавсь. І ось прорізує, перетинає вже її. Хлопець не хлопець, дівчина не дівчина, з усіх сил, що є сили женеться по зчорнілому ніздрювато снігові, аж виплиски його по боках летять, розлітаються, у простір світовий весняно увігнавсь, прорізує його імпетом нестримним своїм. У кожушку короткім жовтім з китицями і вишитім червоно, у спідниці полотняній чорно-рябій, вільшиновими котиками й корою крашеній, але на голові не хустка, а чорна овеча шапка. Ах, картина повторю­вана, уже бачена із минулої весни, як Панас Шворень біг. На лиці і в очах заціпеніння від жаху в одностайність руху уперед спрямованого збите напругою своєю світ розтинає й імпульсами своїми його пронизує. Віконну шибку ураз перетнув, і вже на краю вікна на пагорбі за клунею нашою опинивсь. “Бабах!” – світ розітнуло, а здається, хата наша зірвалась. Гінець чи втікач так і застиг на місці, вкопаністю своєю і світ в неозначености зупинив. Застиг він в очікуванні прояснення моменту і суті. Прояснення верхівцями двома на конях женеться. Ось вони і біля нього вже. Спершу в лице удари – аж виляски об шибку відбились. Спідниця чорно-ряба полотняна здерта, і шмаття убік відкинено. У білих штанях полотняних спідніх ноги втікачеві подовшали, і сам він на пагорбі повищав, високим аж до неба став. Ось і ведуть уже його, і драма усесвітова розбурхана ізнов влягається, стихає. Світ у настрій елегійний повесніння синього, у проростання спрямованого, ізнов увіходить, а драма людська, й непорозуміння людське у спалаху своїм стишу­ються, відлатаються в уповільненім надто розв’язуванні, уже мовби осібно, самі поза світом існують і розвиваються. А світ одвічний рух свій у розвесніння незалежно від при­страстей людських продовжує.

То був сімнадцятирічний Степан Квашин. Удовиця Степа­нида Кваша не побачить того дня єдиного і перворід­ного синочка і не діждеться назовсім у рідній стороні його більше ніколи. Не заведуть Степана по дорозі з отчою хатою навік попрощатись. Мимо проведуть. І кожушка жовтого короткого червоним гаптованого з китицями не занесуть, спідниця на пагорбі чорно-ряба подерта ще довго лежатиме, як і сніги з поля зійдуть, під дощами й сонцем вигоряючи, аж поки Батько й не приорють її. Не взяла свою спідницю на шмаття Степанида, й хтось інший до неї не до­торкнувсь. Се як символічний знак, місце розбивання усесвітових пристрастей, як і місце закляття, може, також, і зіткнення із ним уже уникає людина. Тут Степан Квашин невтеклий став.

Не втікатиме він вже більш ніколи і нікуди. Ані від фронту, ані на фронт. На фронт він уже потрапити не встиг. Але повезли Степана служить на Балкани, в Болгарію. І служитиме там він довго, аж цілих шість років, аж до 1951 року, аж поки новий повоєнний призов не підросте і його не замінить, і полюбить він цю дивну країну Болгарію усім серцем своїм. Але до краю свого, до сторони рідної напостійно не повернеться уже більш. Ніколи. Після демобілізації завербується, одразу поїде Степан на Донбас, і вже ізвідти напише. Де і ким він трудитиметься – ніхто того не знатиме. Але відголоски ізвідкись прилинуть і розійдуться поміж нашими хуторянами, ніби заочно постигає довгі роки чи й постиг він уже високу науку з електрики, здається, і що стане він чи й став уже якимсь начальником. Одружився Степан у Донбасі із грекинею засмаглою з лиця. Чи приїхала вона на Донбас із самої Греції – про се сказать важко, але що предки її були гречанини – то се незаперечно. Степан Кваша один чи два рази усього тілько і навідувався додому короткочасно. І то самий – без дружини і дітей.

Хтось то із родичів Степаниди Кваши їздив був на Донбас і навідувався до Степана, і потім пішли по хуторі перекази про його стрічу із Степаном. Степан і справді був якимсь то начальником, не сказати, щоб великою людиною проте. Розтовстів, грубий став за роки, аж не впізнать його, хто сімнадцятилітнім його пам’ятав. Підвипивши, Степан гостеві розказував, що партійним, партєльним, як казала Лександра, він уже став, квиток навіть показував, що більшовик він тепер не оно в натурі, а й за документами.

Іще розказував той родич, що, підвипивши, цілий вечір поривавсь Степан співать одну й ту ж пісню:
Хороша страна Болгария,

А Россия лучше всех...
Але до кінця її так і не доводив.

Коли на початку 70-х років померла стара уже Степанида, то і Степанові телеграму дали. І два дні чекали його, тільки на третій повезли її на цвинтар.

Десь аж через тиждень потому надійшов родичам лист від Степанової жінки, гречанки смуглолицої (імени її на хуторі ніхто не знав, ба і в лице ніхто ніколи не бачив, але що гречанка вона смуглолиця – то се знали усі). І написала вона родичам, що не приїде Степан на похорон матері, бо нема його вдома – на місяць поїхав у командировку в країну Болгарію. . .

Тим більш не з’явився Степан у рідних краях і опісля. Ця послідовна затятість викликає подивування. Але не берусь о тім сам висновувать. А як хто хоче – нехай так і висновує. Велику дяку у серці своїм Творцеві складаючи, що постановив нас свідком численного розмаїття явищ і фактів, я не раз розмишляв собі, щоб уберіг Господь суддею усього баченого і завважуваного розумінням і усвідомлюванням своїм буть.

Проте апогею свого означений страх наших хуторян сягнув, здається, узимку 1949 року, коли справа колекти­візації набула невідступно вирішального моменту у спряму­ванні своїм. Неочікувані, непередбачувані, несподівані наїзди, набіги і наскоки почастішали. Повторювалися вони у зма­невро­ваних варіаціях щодня, бувало, по кілька разів на день, застаючи хуторян наших цілковито розгубленими перед хитромудро продуманими й витонченими замірами, перед запобігливо спокусливо розставленими сітями й пастками.

Магічне слово “більшовики” висіло, носилось над хутором у повітрі тоді постійно. Досить було найменшого бодай зруху, імпульсу, як кожна жива істота, кожна душа збурювалася раптово хаотично й повергалась у стан замішання несусвітнього. Чоловік з переляку раптового, із несподіванки, що застигала його неждано-негадано, сам часто не знав, що із ним діється, і, повертівшись на одному місці, зопалу кидався прямісінько в руки своїх переслідувачів, витворюючи ситуацію насправді кумедну, викликаючи сміх як в самого себе деколи, так і в тих, кому наразі він і потрібний був, котрі й шукали його.

Січневого морозявого рідко сивуватого молодого ранку Батько сиділи на ослоні і товкли в ряжці свинячу бульбу. Дражливо незамінний дух лоскотав ніздрі, і пара густо сива уставала аж до стелі, оповиваючи захищеним затишком і теплом, у якім картина в уяві бігла контрастово “А надворі за стіною хати холодінь же яка”.

І от у моменті, у фазі елегійного затишку хатнього високім рвучко грізно дисгармонійне хтось уніс, а чи з небес крізь стріху, із дооколу морозявого рідко сивуватого воно прилинуло й увірвалось: “Більшовики!” І як не було Батька в хаті. Сінешні й хатні двері прочинені одні напроти других позоставлені. Й інша пара сива, різко контрастова затишній від бульби холодна в хату суне, накочується клубками грізними. Аж дрижаки поза спиною хапають від одного виду її. Мати двері зачиняють. Елегія затишку хатнього на порі молодого січневого ранку пошматована по хаті синьо плаває, у єдність свою повільно збираючись. Але уже відособлено, від струмів людської душі відсторонена, ними непросякнута. Мати зосередженістю й увагою Ярославни наслуховують, коли гупіт у дворі загупає, коні заіржуть, і двері сінешні лякаюче прочиняться. Не прочинились. Коні стороною протупотіли, і на тім боці аж під ліском мазурським синім заіржали. Постріл світ розітнув. І стали на пагорбі Батько, застигли. І бачать – Федір Мартинів поряд із ними стоїть, застиг. Вони різними сторонами бігли, зопалу один одного не завважуючи, а в однім місці зійшлись. Вони наче по краях конуса гналися, і на маківці його от зустрілись у моменті визначально драматичнім.

А верхівці (двоє) на конях своїх за мить вже й тут. “Лясь!” Батька нашого першого у шию, в шишак. “Лясь!” – вдруге, аж луна до ліска синього мазурського покотилась, згасла там. Хведора б’ють в шишак потому. І теж двічі. У Хведора на фронті шматок потилиці вирвало, вибило. Ямочка плівкою заросла синьою, безперервно пульсуюча, дихає. Під нею мозок синій. Аж дивитись страшно. Але верхівець кулаком своїм ямочки, ураженого місця пульсуючого не зариває. Вище в голову чи нижче в шию приходиться кулак, проминає уразливе місце, хоча верхівець про Хведорову рану міг і не знати.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   42


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка